.

Винниченко Володимир (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 1873
Скачать документ

Реферат на тему

Винниченко Володимир

Володимир Винниченко народився 14 липня 1880 року (за ст. ст.), в місті
Єлисаветграді Херсонської губернії в робітничо-селянській родині.

Батько його Кирило Васильович Винниченко, замолоду селянин-наймит,
переїхав з села до міста Єлисаветграду й одружився з удовою Євдокією
Павленко, народженою Линник. Від першого шлюбу мати В. Винниченка мала
троє дітей: Андрія, Марію й Василя. Від шлюбу з К. В. Винниченком
родився лише Володимир.

В народній школі Володимир звернув на себе увагу своїми здібностями, і
через те вчителька переконала батьків, щоб продовжували освіту дитини.
Незважаючи на тяжке матеріяльне становище родини, по закінченні школи
Володимира віддано до Єлисаветградської гімназії. Гімназіяльне
начальство, учителі, а за ними й учні зустріли малого українця
насмішками.

Його українська вимова, бідна одежа та інші ознаки пролетарського
походження викликали до нього серед його товаришів у гімназії, дітей
російської або зрусифікованої буржуазії, ворожість. Це ставлення вперше
викликало у малого Володимира свідомість того, що на світі не всі люди
рівні, що світ поділений на бідних і багатих, на тих, що говорять
“панською мовою”, і тих, з мови яких сміються.

Усвідомлення свого становища не пригнітило малого, але викликало в нього
протест та дієву реакцію: бійки з учнями, розбивання шибок у вчителів.
Протести проти соціяльної та національної нерівності поклали основи його
революційности на все життя.

В старших клясах гімназії він бере участь у революційній організації,
пише революційну поему, за яку одержує тиждень “карцеру”, й нарешті його
виключають з гімназії.

Але Володимир не думає кидати своїх студій. Він готується до матури
(атестату зрілости) і йде складати іспит екстерном до златопільської
гімназії. Він одягнений в українське вбрання. З сивою шапкою на голові і
кийком у руці.

Не зважаючи на виразну нехіть учителів видати учневі “атестат зрілости”,
під натиском директора гімназії, національно-свідомого українця,
Володимир одержує диплом. В 1901 році він вступає на юридичний факультет
Київського університету і того ж року створює таємну студентську
революційну організацію, яка звалась “Студентською громадою”.

Цього ж року посилає перше своє оповідання “Народний діяч” до
“Літературно-Наукового Вісника” в Галичині. Але це оповідання тоді не
було надруковане. Це зроблено значно пізніше (1906р.).

В 1902 році був уперше заарештований за належність до революційної
української організації й посаджений до київської в’язниці.

По кількох місяцях, за браком офіційних доказів у “злочині”, був
випущений з ув’язнення, але виключений з університету і виселений з
Києва без права жити по великих містах. Вліті того ж року в “Кіевской
Старине”, місячнику, видаваному російською мовою в Києві, з’явилася
повість “Сила і краса”. Восени, через виключення з числа студентів,
Володимира Винниченка позбавлено права на відстрочення військової служби
й забрано в солдати.

Проте військової служби він фактично не відбував, бо влада, боячись
революційного вплину на товаришів-військових, тримала Володимира під
арештом, в канцелярії роти. Але він, переодягаючись вночі у цивільне,
тікав з касарні й віддавав свій час на провадження роботи серед
київського пролетаріяту. Цю діяльність викрито, й Володимир мав бути
заарештований. Довідавшись від військових товаришів з канцелярії роти
про те, що готується арешт, Володимир Винниченко скидає солдатську
уніформу і емігрує до Галичини.

В цей час існувала вже перша революційна партія України — РУП, до якої
належав і В. Винниченко. У Львові Винниченко провадить партійну роботу.
Бере участь у партійних газетах “Праця”, “Селянин” і пише брошури й
книги на революційні теми. При перевозі в 1903р. нелегальної літератури
з Галичини до Києва на кордоні Винниченка знов арештовано. Як дезертир і
революціонер він був посаджений у військову в’язницю — київську фортецю.

За пропаганду серед війська та за дезертирство його мали засудити до
військової каторги, а за суто політичне “злочинство” — провіз
нелегальної літератури — він мав бути суджений окремо. Після
півторарічного перебування в кріпості його звільнила перша російська
революція — революція 1905 року. Винниченка звільнено з фортеці в силу
проголошеної амністії.

Під час ув’язнення він написав цілу низку літературних творів. Повість
“Голота” одержала першу премію “Кіевской Старины”. Під час революції
Українська революційна партія прийняла марксистську програму і назвалася
Українська соціял-демократична робітнича партія. Винниченко увійшов до
складу центрального комітету цієї партії.

Незважаючи на неможливість регулярної університетської праці, Винниченко
вимагає від адміністрації допущення до державних іспитів і витримує їх з
успіхом. Реакція, що настала після розбиття революції 1905р., примусила
Винниченка знов тікати за кордон. Там він працює в закордонних партійних
організаціях і час від часу нелегально виїздить на Україну в партійних
справах. Київ. Полтава. В 1906 році мандрівка по Україні, в результаті
якої написано цілу низку оповідань: “На пристані”, “Раб краси”,
“Уміркований та щирий”, “Голод”, “Малорос-європеєць”, “Ланцюг” та інші.
В 1907 році знов був заарештований у Києві й посаджений в “знамениту”
Лук’янівку (тюрма в Києві, де перебували майже всі видатні члени
Революційної партії). Через вісім місяців сидіння Винниченка випущено
“на поруки”. Довідавшись про те, що має бути засуджений за свою
політичну діяльність на каторгу, Винниченко ще раз емігрував. В цей
період він написав багато творів на соціяльні та етичні теми:
“Дисгармонія”, “Щаблі життя”, “Контрасти”. Цей період еміграції тривав
аж до 1914 року. Незважаючи на велику загрозу бути знов заарештованим,
він бере й далі участь у нелегальних з’їздах. В 1908 році він перебував
у Швейцарії, Італії, Франції. Приїздив на Україну весною (Київ, Харків).
В 1909р.: Швейцарія, Київ, Париж. В 1910р.: Париж, Німеччина, Петербург.
Поява “Чесноти з собою” в російському перекладі; Київ, Кавказ,
Полтавщина (Кононівка). В 1911р.: Галичина (Львів), Німеччина, Італія
(Флоренція, Генуя, Сестрі Леванте, Каві ді Лаванья), Париж; шлюб;
Галичина, Буковина. 1912р.: Париж, Німеччина, Україна, Галичина. 1913р.:
Париж, Галичина, Буковина (Глибока). 1914р.: Париж, Італія, Україна
(Київ, Катеринослав; життя поза містом; спроба вступити на завод
робітником; партійний з’їзд у лісі). Вибух війни. Переїзд до Москви
через небезпеку життя на Україні. Александринський театр у Петрограді
прийняв п’єсу “Брехня” (в перекладі “Ложь”).

Нелегальна подорож на Україну. 1911 рік: Москва, Петроград, Україна;
видання журналу “Промінь” у Москві за редакцією Винниченка. 1917 рік.
Революція застає Винниченка в Москві. Переїзд на Україну. Участь у
Центральній Раді. Подорож до Петрограду на переговори з російським
тимчасовим урядом. Перший уряд Української Центральної Ради —
генеральний секретаріят. Винниченко — голова генерального секретаріяту і
генеральний секретар внутрішніх справ. Проголошення першого універсалу
на 2-ому військовому з’їзді 23 червня 1917 року. Перша декларація
першого українського уряду, що її оголосив голова генерального
секретаріяту 27 червня 1917 року на пленумі Центральної Ради. Другий
універсал 16 липня 1917 року.

Друга українська делегація до Петрограду. Прийняття Центральною Радою
першої конституції України (22 серпня 1917 року). Вихід Винниченка з
уряду. Перша урядова криза. Знову бере участь в уряді.

Третій універсал Центральної Ради (20 листопада 1917 року). Війна з
Совітською Росією. Проголошення самостійности України (22 січня 1918
року). Четвертий універсал. Вихід Винниченка з уряду. Виїзд уряду і
Центральної Ради з Києва й переїзд до Житомира. Винниченко не їде до
Житомира, але залишається в запіллі, в окупованій большевиками частині
України. Олександрівське. Бердянське. Кінець Центральної Ради (28 квітня
1918 року).

Початок гетьманщини. Поворот Винниченка до Києва. Національний Союз і
участь у ньому як голови В. Винниченка. Підготовка повстання проти
німецької окупації й гетьмана Скоропадського. Переїзд на Княжу Гору під
Каневом. Арешт Винниченка гетьманськими офіцерами. Звільнення від арешту
через протест усього українського громадянства. 15 листопада 1918 року
вибір

Директорії й початок повстання. Виїзд Винниченка до Білої Церкви.
Поворот на чолі Директорії до Києва 19 грудня 1919 року. Звернення
Директорії по допомогу до Антанти 11 лютого 1919 року. Трудовий конгрес.
Затвердження Винниченка як постійного голови Директорії. Розходження
Винниченка з більшістю Директорії й уряду. Залишення влади (10 лютого
1919 року). Березень 1919 року: Виїзд за кордон. Австрія, Відень,
Зіммерінг, Будапешт (IV), Зіммерінг, Ляйнц (передмістя Відня). Листопад
1919р.: “Відродження нації”. Підготовка подорожі на Україну.

Початок видавання “Нової Доби” (8.III.1920р.). Подорож до Праги.
Побачення з Масариком і Бенешем. Їхнє умовляння їхати до СССР. Видача
дипломатичного пашпорта. Виїзд до СССР. Квітень 1920 року: переїзд
кордону (24.V.). Москва. Харків. Москва. Харків. Поворот з Харкова до
Москви вдруге 14.IX. 1920р. Виїзд за кордон (23.ІV.1920р.). Чехія.
Карлсбад. Кінець 1920 року — 1921 рік. Німеччина. Берлін.
Целлендорф-Пітте. 1922р. по серпень 1923 року. “Соняшна машина”.
Фрідріхрода (Різенгебірге). Рауен, хутір коло Фюрстенвальде (година
поїздом від Берліна). Від серпня 1923р. по листопад 1924р. Берлін,
Прага. Берлін. Переїзд до Франції — лютий 1925р. Париж. Бульонь-сюр-Сен
(передмістя Парижа). Париж (20-а дільниця). Вулиця Еміль-Дево. Будування
робітні. Невдала спроба мати тишу. Нова спроба: будування робітні на
Сквер-де-Вержен (в 15-ій дільниці). Неможливість докінчити будівлю через
брак коштів. Закінчення будівлі й переїзд в новий будинок (червень 1930
року). Життя в Парижі з літніми виїздами на південь (аж до 1934 року).
Купівля хутора біля Канн в громаді Мужен. Купчу зроблено 15.X.1934р. в
місті Грасс в департаменті Альп-Марітім. Зареєстровано в Грассі
23.Х.1934р. під ч. 732, том 95. Переїзд на хутір (жовтень, кінець
1934p.). Від цієї дати В.

Винниченко жив у своєму хуторі з короткими виїздами до Парижа й Праги аж
до кінця свого життя. Під час війни він не мав змоги виїхати з голодного
департаменту Альп-Марітім і під постійною загрозою арешту та депортації
німцями допомагав, як міг, тим, що ховались від окупанта й робили
“резистанс”.

Роки війни надірвали вже ослаблене здоров’я Винниченка. В. Винниченко
помер (6 березня 1951 року. Прах його покоїться на цвинтарі Мужена.

OyyyyyyyyyyyuiaeaeUUUUUUUUUU

`„a

”oooooooooooooccccccccccccc

й з числа студентів правничого факультету Київського університету (за
участь у протиурядових виступах) і служив “вольноопределяющимся” у 5-му
саперному батальйоні, розміщеному в Києві. Перше оповідання В.Винниченка
– “Сила і краса” – з’явилося на сторінках журналу “Киевская старина”
(кн. 8-9).

Саме тоді, коли єлисаветградський гімназист робив перші проби пера, Іван
Франко констатував, що однією з характерних тенденцій культурного життя
в Європі стала “інтернаціоналізація літературних уподобань та
інтересів”. Вона означала, що наприкінці ХІХ ст. стали очевидним
“розпанахання давніших географічних і державно-етнографічних границь,
величезний зріст комунікації, безмірне розширення літературних
горизонтів, спільність ідей і ідеалів в писаннях одної генерації в
різних краях, однаковість літературного смаку в певних суспільних
верствах різних народностей, панування певних предилекцій і певної
літературної моди в цілому цивілізованому світі в даній добі”.

Йшлося в статті І.Франка 1898 року, по суті, про взаємодію і взаємне
збагачення літератур. При цьому, важливо вслід за критиком повторити, що
інтернаціоналізація не означала уніфікації національних письменств.
Навпаки: “розпанахання границь” і “зріст комунікації” сприяли
“націоналізації кождої поодинокої літератури”, тобто – увиразненню її
національної самобутності.

Українська література, будучи частиною загально-європейського
культурного організму, не залишилася осторонь тих процесів, що про них
І.Франко говорив як про характерний “знак доби”. Проблема зміни
естетичних орієнтацій, подолання етнографічно-побутової “старосвітщини”
заради розширення художніх горизонтів з усією очевидністю постала на
перехресті ХІХ і ХХ століть, коли в Україні з’явилася молода літературна
генерація. Усвідомлюючи себе як нове покоління, орієнтації й зусилля
якого мають бути адекватними вимогам часу, молодь (“Молода Україна”, як
називав її Іван Франко) досить різко протиставила себе “батькам”,
заперечуючи багато що в їхньому досвіді.

Прапором “Молодої України” стало гасло європеїзму .”Тепер поміж нашою
молодою громадкою почалось таке “западничество”, що багато хто береться
до французької, німецької, англійської та італьянської мови, аби могти
читати чужу літературу, – писала в 1891 році Леся Українка своєму
духовному батькові Михайлу Драгоманову. – … Я надіюсь, що, може, як
більше знатимуть українці чужу літературу, то, може, згине з нашої
літератури отой невдалий дилетантизм, що так тепер панує в ній”.

Увага до нових художніх явищ і течій у європейській літературі в
середовищі української літературної молоді супроводжувалася
радикалізацією національного самоусві-домлення. ”Ми відкинули назву
“українофіли”, а звемось просто українці”, – це зізнання 21-річної
поетеси, чий літературний псевдонім – Українка – звучав як виклик і
самоствердження, вельми красномовне. Національно-культурницький рух на
схилі ХІХ ст. відчутно політизувався. У Галичині, а невдовзі й на
Наддніпрянській Україні почали виникати політичні партії, у програмах
яких з’явилася ідея автономії України. Власне, це був єдиний процес:
намагання “прорубати вікно в Європу”, набираючи cили, збагачуючи свій
культурний потенціал, – і активізація політичного життя, що мала на меті
соціальне й національне визволення. Об’єднуючим началом було прагнення
бачити себе (вже українців, а не українофілів!) модерною нацією. Гасло
європеїзму в культурі, літературі було спрямоване саме на те, щоб
“засяяти в народів вольнім колі”, як скаже у величавому пролозі до поеми
“Мойсей” І.Франко.

Запорукою розвитку, оновлення літератури один із чільних ідеологів
модернізму М.Євшан оголосив “боротьбу генерацій” – Ця його “формула
війни” прозвучала зі сторінок журналу “Українська хата”, позиція якого
стосовно українофільства, “патріотично-романтичної жвачки”, тобто –
літератури народницького типу, була особливо різкою. Конфлікт поколінь,
боротьба між народницькими й модерністськими уявленнями про природу й
завдання літератури, таким чином, на початку століття набрали гостроти.

Микола Євшан і Сергій Єфремов – ось два полюси тієї дискусії.
Зосереджена вона була, головним чином, на сторінках “Української хати” і
газети “Рада”. Хатяни відстоювали орієнтацію української літератури на
досвід європейських літератур, зокрема – на модерністські течії в них.
Вони сповідували культ вічної краси й сильної особистості, їх вабив
ідеал незаангажованого, вільного від проповіді “певних громадських або
партійних інтересів” мистецтва, місія якого не зводилася б до ролі
“популярних брошур” і “копіювання дійсності”.(9) Заперечуючи
утилітарність літератури, хатяни кликали молодь “під прапор
мистецтва”(10), маючи на увазі, що воно саме собі ціль. (“Предметом
поезії є тільки вона сама, а не дійсність”, – писав Ш.Бодлер, і ці його
слова М.Вороний недаремно взяв за епіграф до свого полемічного послання
“Івану Франкові”). Якщо М.Євшан у своєму підході до літератури
дотримувався принципу естетичного, то в статтях С.Єфремова
обгрунтовувався принцип соціологічний: у літературі його цікавили
передусім ідеї, призначення письменства вбачалося критикові в служінні
народові, в тому, щоб бути учасником суспільних змагань.

С.Єфремов (як і загалом “радяни”) модерністських новацій не визнавав і
пристрасно полемізував з тими, то їх обстоював…

І все ж полеміка між “хатянами” і “радянами” була хоч і вельми суттєвим,
але тільки фрагментом того “конфлікту поколінь”, який знаменував
об’єктивну потребу якісного оновлення української літератури. Леся
Українка не входила до кола “Української хати”, але в своїх листах вона
так само шпетила “старих” (найчастіше – I.Нечуя-Левицького). Михайло
Коцюбинський приятелював із засновником газети “Рада” Євгеном
Чикаленком, однак і він закликав побратимів по перу братися за нові для
української прози теми – психологічні, філософські, історичні, – і за
нові способи їхнього художнього вираження.

Характеризуючи літературну ситуацію в Україні на початку ХХ ст., важливо
зважати на нюанси.

По-перше, творчість представників “Молодої України” не вичерпується
шуканнями в рамках модернізму.

По-друге, художня практика завжди багатша за декларації й теоретичні
гасла сторін, які відстоюють різні, навіть полярні естетичні позиції. На
початку століття це означало, що “не кожен автор, який заявляв про свої
“модерністські” чи навіть новаторські експерименти, тобто прагнення
змінити характер культури, спромагався хоча б частково виконати таке
завдання”.(11)

По-третє, до виявів об’єктивних закономірностей літературного процесу
завжди додаються елементи літературної моди, а вона відзначається
примхливістю, непередбачуваністю, нестійкістю, та ще певною поверховістю
інтересу, увагою до зовнішніх прикмет того чи того явища. Здається, саме
ці її особливості мав на увазі

І.Франко, коли в дещо іронічному тоні говорив про літературну моду кінця
ХІХ ст.: “Панування моди і її часті зміни в сучасній європейській
літературі є фактом. … Хто не одягнений по остатній паризькій моді,
той не має доступу до салону, хто не пише в дусі Ніцше, не йде за
слідами Бодлера, Верлена, Метерлінка, Ібсена та Гарборга, той не
писатель, не варт доброго слова. Є пересада

в тім наріканні, та є й зерно правди” (тобто, в наріканні на те, що
слідування моді стало чи не важливішим за наявність таланту. – В.П.).
І.Франко ж настирливо нагадував саме про талант, художню якість: “…
бездарність, удрапована в філософію всіх песимістів та “надчоловіків”, у
тумануваті фрази та звуки всіх символістів, сатаністів та декадентів
накупу, все ще не здобуде собі нічого більше, крім хвилевого
ефекту”.(12)

Іронія мала підстави. Зумовлювало її те, що, по-четверте, прибічники
модерністських новацій опинялися віч-на-віч з проблемою мистецької
якості, майстерності, досконалості слова, – якраз тоді, коли йшлося про
практичне творче забезпечення проголошених гасел і намірів.

І якщо С.Єфремов (як автор статей “В поисках новой красоты” – 1902 р. та
“На мертвой точке” – 1903 р., надрукованих у журналі “Киевская старина”)
не мав рації, залишаючи за українською літературою право лише на
народницький варіант, то в обгрунтованості естетичних претензій стосовно
конкретних творів конкретних авторів йому не відмовиш. Так само, як не
відмовиш І.Франкові у влучності його скепсису, з яким він висловлювався
про манірні “плакси” молодомузівців. Франкова критика 1907 року ніяк не
перегороджувала дорогу українському модернізмові, вона лише нагадувала
екзальтованим апологетам “нового містичного неба” про грішну “землю”, а
заодно й про такі незайві речі, як художній смак, талант… (13)

Та що С.Єфремов й І.Франко, коли й сам М.Євшан (як було сказано –
ідеолог модернізму), визнаючи цілком закономірними і благодатними для
української літератури її творчі контакти з сучасними європейськими
літературами, разом з тим, сумно іронізував з приводу примітивного
“телячьего восторга” та сліпого копіювання чужих зразків: “…з другого
боку, треба ствердити, що всі майже наші екскурсії в “Європу” були
нещасливі та схиблені. Ми або губились там цілком, або, коли вертали
назад, то не з чимсь дійсно цінним, а більше з відпадками багатого стола
і старалися в себе вмовити, що дійсна “Європа”, дійсна культура куди
богатша від нашої “питомої”. В обох випадках очевидно, ми виходили як
найгірше. З одного боку наші “яничари” тратили вповні розумінь, народної
душі і літератури, навчилися гулюкати на своїх Коцюбинських, Стефаників,
Українок чи Кобилянських як на провінціалів, протиставляючи їм елеганцію
якого-небудь сутеринового літерата з “Європи”, – з другого ж боку наші
“просвітителі” насильно почали імпортувати чужу тандиту, не уміючи
орієнтуватися серед дійсно цінних добутків західної культури, та
вмовляти в публику, що се “первий сорт”. А взагалі, для одних і для
других українська література була панною в “короткій сукенці”. Хотячи
зробити її тільки рафінованою, учили її всяких штучок з літературного
“півсвітка” Європи.

… Отже, головна річ в тім, щоб, заходячи в тісніші зносини з чужими
літературами, не затрачувати оригінальних прикмет своєї і не примушувати
її надягати на себе чужі їй костюми – хоч би й які вони були принадні,-
щоби замісць скріплення рідної літератури елементами чужих течій не
вносити розлад на отрую”.(14)

Це надзвичайно важливе застереження було висло М.Євшаном у 1912 році,
коли в українському літературному житті помітними стали й деструктивні
явища, що виглядали як зворотній бік “інтернаціоналізації літературних
уподобань.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020