.

Прикарпаття у складі Австро – Угорщини у другій половині 19 століття (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1 5194
Скачать документ

Реферат на тему:

Прикарпаття у складі Австро – Угорщини у другій половині 19 століття

План

Вступ

1 Українці під владою Габсбургів

2 Прикарпаття у складі Австро – Угорщини у другій половині 19 століття

Висновок

Перелік використаних джерел

Вступ

Протягом майже 150 років від кінця XVIII до початку XX ст. українці
перебували під владою двох імперій: 80 % із них підлягали російським
імператорам, решта населяли імперію Габсбургів. Так на світанку
новітньої доби українці опинилися у складі політичної системи, що
радикально відрізнялася від устрою, до якого вони звикли. Як усі
імперії, Російська імперія Романових та Австрійська Габсбургів являли
собою величезні територіальні конгломерати, численне населення яких
складалося із етнічно й культурно різноманітних народів. Надмірно
централізована політична влада символізувалася в особі імператора, який
не відчував потреби брати до уваги погляди й бажання своїх підданих.
Імператори та їхні урядовці вимагали від останніх абсолютної покори й
вірності, вважаючи це не лише політичним, а й моральним і релігійним
обов’язком. За їхню покірливість імператори обіцяли підлеглим безпеку,
стабільність і порядок. Це був устрій, який чимала частина населення
імперії вважала не лише розумним, а й навіть привабливим.

В управлінні численними, розкиданими на великій території підданими
імператори спиралися насамперед на армію та бюрократію. Армія боронила,
а при нагоді й розширяла кордони імперії. Вона також забезпечувала
внутрішній порядок. Бюрократія збирала податки (більша частина яких ішла
на утримання її самої та армії), а також прагнула організувати
суспільство у спосіб, що найкраще відповідав інтересам імперії. На
відміну від знаті, – як української старшини, так і польської шляхти, –
що панувала в українському суспільстві XVIII ст. й діяла за принципом
«чим менше втручання уряду, тим краще», імперські бюрократи, які правили
у XIX ст., вважали, що чим більшим числом законів і правил вони
обкладатимуть суспільство, тим ліпше буде в ньому жити. І хоч місцева
верхівка й далі зберігала своє значення, проте важливі рішення, що
визначали життя українців, все частіше приймали імперські міністри у
далеких столицях.

1 Українці під владою Габсбургів

Величезна більшість українців в Австрійській імперії проживала в
Галичині – південно-східній частині колишньої Речі Посполитої,
захопленої Габсбургами після першого поділу Польщі у 1772 р. Двома
роками пізніше до Галичини була приєднана Буковина – невеликий
український край, що його відібрав Відень у занепадаючої Оттоманської
імперії. Нарешті, у 1795 р., після третього й останнього поділу Польщі,
до імперії були також включені землі, заселені поляками (включаючи
Краків). Якщо Східну Галичину заселяли переважно українці, то Західна
Галичина була головним чином польською. Поєднання в одній
адміністративній провінції цих двох народів стане в майбутньому причиною
напружених стосунків між ними.

Під посереднім контролем Габсбургів перебував ще один заселений
українцями регіон. Розташоване на західних схилах Карпатських гір
Закарпаття з часів середньовіччя входило до складу Угорського
королівства. У XIX ст. воно лишалося в угорській частині імперії
Габсбургів і було ізольованим від інших українських земель.

Умови життя в населених українцями землях імперії Габсбургів
характеризувалися одним словом: бідність. Горбистий рельєф та невеликі
наділи ускладнювали обробку землі, а постійний гніт польської шляхти
доводив селян до повного виснаження. Після того як у результаті поділів
Польщі невеличкі й брудні галицькі міста було відрізано від традиційних
ринків на Україні, їхня й без того тяжка доля стала ще тяжчою. Не дивно,
що Галичина мала сумну репутацію однієї з найбільш нужденних і відсталих
частин імперії.

Величезну більшість західних українців складали селяни-кріпаки, для
яких визиск був фактом щоденного життя. За право користуватися убогими
земельними наділами вони мусили відробляти на феодала панщину, що сягала
п’яти-шести днів на тиждень. Крім того, шляхта нерідко змушувала селян
відбувати різні роботи у панських маєтках і вимагала натурального
оброку. Підраховано, що панові діставалося десь від половини до третини
жалюгідного селянського прибутку. Ніби цього було мало, володарі маєтків
систематично експропріювали селянські та громадські землі, залишаючи
селянам чимраз менші наділи. Так, якщо середня площа селянського наділу
в Східній Галичині у 1819 р. становила 14 акрів, а шляхетського маєтку –
1051 акр, то на 1848 р. відповідно 9,6 та 1400. Отож, Східна Галичина
являла собою переконливий зразок суспільства, в якому багаті ставали ще
багатшими, а бідні – ще біднішими.

За таких умов навіть вижити було справою непростою. Ізольовані в
майже недоступних селах, яких налічувалося близько 3,5 тис.,
застосовуючи примітивні сільськогосподарські методи, селяни Східної
Галичини могли отримувати лише близько третини того, що вирощували
селяни Чехії та Австрії. А їхній раціон, до якого входили майже самі
капуста й картопля, становив близько половини того, що споживав
західноєвропейський селянин. Коли наставав голод, а це траплялося часто,
багато виснажених селян гинуло. Були часи, між 1830 та 1850 рр., коли
смертність у Східній Галичині перевищувала народжуваність. Закономірно,
що тривалість життя західноукраїнського селянина була короткою – в
середньому якихось 30 – 40 років.

Хоча реформи Габсбургів кінця XVIII ст. проводилися в усій імперії,
особливо великий вплив вони справили в Галичині, котра найгостріше
потребувала змін. Йосиф II був особливо заінтересований у цій провінції,
вбачаючи в ній щось на зразок лабораторії, де можна було б
експериментувати з різними засобами перебудови суспільства, зокрема із
засобами розширення його виробничих можливостей. Спочатку Відень ставив
щодо Галичини подвійну мету: по-перше, демонтувати стару систему
управління, в якій панувала шляхта, й замінити її дисциплінованим і
підпорядкованим центру чиновництвом, а по-друге – покращити
соціально-економічне становище посполитого люду. Адміністративна
реорганізація в Галичині була проведена швидко та ефективно. До 1786 р.
польські закони було замінено австрійськими, а шляхетські асамблеї
розпущено. Щоб пом’якшити цей удар для старої знаті й дати їй голос у
справах управління, Відень упроваджує Асамблею станів, що складалася із
шляхти та духовенства. Але асамблея ця не мала права приймати власні
ухвали, а лише могла звертатися з петиціями до імператора. Реальна влада
зосереджувалася в руках імперських чиновників. Уся провінція поділялася
на 18 регіонів (із приєднанням Буковини їхня кількість зросла до 19),
очолюваних призначеними Віднем урядниками зі своєю німецькомовною
канцелярією. На верхівці цієї бюрократичної драбини стояв губернатор,
якого призначав сам імператор. Увесь цей чиновницький апарат перебував у
Львові, або Лемберзі, як його називали австрійці, що став центром
адміністрації та судочинства провінції.

Найважливіші з численних реформ Йосифа II стосувалися селян. У 1781
р., розуміючи, що без полегшення їхньої долі неможливо поліпшити
соціально-економічне становище Галичини, імператор наважується провести
сміливі політичні заходи, спрямовані на скасування кріпацтва. В межах
цих заходів землевласникові заборонялося вимагати від селянина більше
трьох днів панщини на тиждень, або 156 днів на рік (для найбідніших
селян встановлювалася ще менша панщина); суворо обмежувалися додаткові
повинності на користь землевласника; закон надавав селянинові право
обробляти свій наділ, а також такі особисті свободи, як право
одружуватися без дозволу пана, переходити на інші наділи, звертатися зі
скаргами на свого пана до суду. Це були зміни величезної ваги. Галицький
селянин більше не був якоюсь зневаженою, не захищеною законом істотою.
Тепер він став особою з певними законними правами. Втім це не значить,
що реформи зрівняли селян з іншими класами.

У багатьох відношеннях селянин лишався підвладним панові й залежним
від нього. Однак його становище поліпшилося: зі звичайного предмета
особистої класності він стає чимось на зразок орендаря, котрий передає
свій наділ у спадщину й стосунки якого із землевласником регулюються
законом. Сміливий і рішучий характер цих реформ стає ще очевиднішим,
якщо згадати, що саме в час їх проведення інша імператриця – Катерина II
– заганяла у кріпацтво селян Лівобережної України.

Великі переваги принесла нова політика й греко-католицькій церкві. З
самого початку Марія Терезія та Йосиф II у стосунках з греко- та
римо-католицькою церквами спиралися на принцип паритету. Для
греко-католицького духовенства, яке протягом тривалого часу зазнавало
польських утисків, цей принцип спричинився до значного поліпшення його
становища. Польські феодали більше не могли втручатися у призначення
парафіяльних священиків, які згідно із законом тепер отримали рівні з
римо-католицькими ксьондзами права. До того ж економічний статус
грекокатолицького духовенства піднявся завдяки скромній урядовій платні.
Всі ці заходи вінчало відновлення у 1808 р. після 400-літньої перерви
чину митрополита галицького. Так греко-католицька церква – ця єдина
установа, з якою могло ототожнюватися українське селянство, – ввійшла у
XIX століття оновленою.

Основною причиною зростаючої впевненості в собі греко-католицького
духовенства стали реформи в галузі освіти, що їх розпочала Марія
Терезія. У 1774 р. імператриця заснувала у Відні греко-католицьку
семінарію – Барбареум, що давала студентам із Західної України не лише
систематичну богословську освіту, а й можливість животворних контактів
із західною культурою. В 1783 р. у Львові була заснована ще більша
семінарія. Як завжди, Йосиф II пішов на крок далі своєї матері: у 1784
р., прагнучи мати більше освічених чиновників і священиків, він засновує
у Львові університет, який став першим вищим учбовим закладом такого
типу на українській землі. На його чотири факультети вступило близько
250 студентів, переважно поляків, а втім були й українці. Оскільки
викладачі, здебільшого німці, читали лекції незрозумілими українцям
німецькою або латинською мовами, то для останніх було організовано
окремий факультет, що називався «Студіум рутенум». Викладання тут велося
«штучним язичієм», що поєднувало церковнослов’янську мову з місцевою
українською говіркою. Початкової освіти у Східній Галичині практично не
існувало. У лічених однокласних школах, на які можна було натрапити по
селах, навчання вели напівписьменні дяки, які ледве могли дати своїм
учням щось більше, ніж початки абетки й Святого письма. Щоб покращити
становище, у 1774 р. австрійці впровадили систему трьох типів шкіл:
однокласні парафіяльні, в яких користувалися місцевою говіркою;
трикласні з німецькою та польською мовами навчання й чотирикласні, що
готували учнів для продовження освіти у середніх школах (гімназіях) та
університетах. Старі середні школи, що їх для синів шляхти утримували
деякі католицькі чернецькі ордени, ліквідовувалися. За всіх своїх
вражаючих масштабів реформи Йосифа II в дійсності більше свідчили про
те, чого він прагнув, ніж про те, чого він фактично досягнув. У
Галичині, як і в інших частинах імперії, багато реформ наштовхнулися на
нездоланні перешкоди. Імператор, зокрема, вважав, що, полегшивши долю
селян, він збільшить продуктивність їхньої праці. Але незабаром стало
очевидним, що економічні проблеми Галичини крилися не лише в селянстві.
На відміну від Російської України Східна Галичина не мала великих
земель, відкритих для колонізації, та виходу до моря, що підштовхнув би
розвиток торгівлі. На відміну ж від Західної Європи, де селяни починали
переселятися до міст і працювати на фабриках, що виникали тут і там,
близько 60 найбільших міст Східної Галичини пересували у стані
економічного застою. Словом, можливості економічного розвитку цього
регіону були надзвичайно обмеженими. До того ж економічна політика Відня
тільки поглиблювала це становище. Вона ставила собі метою зберегти
сільськогосподарський характер східної частини імперії й стимулювати
розвиток промисловості в таких західних провінціях, як Австрія та
Богемія. Призначена служити джерелом продуктів харчування та сировини, а
також ринком для готових товарів, Галичина фактично була внутрішньою
колонією краще розвинених західних провінцій імперії. Реформи
наштовхувалися й на перешкоди з боку шляхти, яка не пропускала
можливості підірвати їх. Розлючена конфіскаціями своїх земель та
зменшенням ролі в освітній справі, не поспішала йти назустріч реформам і
римо-католицька церква. Врешті-решт опір нововведенням сягнув критичної
точки. Мадяри, обурені політикою централізації та онімечення, що її
проводив Відень, почали погрожувати повстанням. Розчарований Йосиф II
був змушений відмінити багато своїх заходів. Після смерті імператора в
1790 р. по ньому лишилася гірка епітафія: «Тут спочиває Йосиф II, усі
зусилля якого зазнали невдачі». На початку XIX ст. габсбурзькі
правителі, особливо Франц 1, продовжували відступати від позицій
цісаря-реформатора. Характерно, що багато покращень у становищі
селянства було відмінено й фактично відновлено кріпацтво. Проте деякі
реформи у галузі церкви, освіти й права лишилися в силі. Без них та без
інших прецедентів освіченого правління Йосифа II важко було б здійснити
майбутню лібералізацію імперії наприкінці XIX ст.

За всієї своєї обмеженості й неповноти реформи Йосифа II й Марії
Терезії все ж поліпшили умови життя західних українців – одного з
найбільш пригноблених народів імперії, вплинувши не лише на їхнє
матеріальне буття, а й на погляди та настрої. Як і належало сподіватися,
реформи збудили серед українців почуття глибокої вдячності до Габсбургів
у цілому і до Йосифа II зокрема. Відданість династії так глибоко
вкорінилася, що українців називали «тирольцями Сходу». Ця велика
залежність і навіть плазування перед Габсбургами мали свої негативні
наслідки. Вони живили так зване рутенство – сукупність настроїв, що
панували в середовищі західноукраїнської еліти аж до 1830-х років. Його
прибічникам – головним чином священикам – був властивий граничний
провінціалізм, що ототожнював українців виключно з Галичиною,
греко-католицькою церквою й кастою священиків.

?

?

?

I:NrO*TH8a///eaOeee////////////////

вала йому столиця, й не висувало ніяких власних вимог. Психологія
рутенства допомагала гнобити й тримати у відсталості цілі покоління
західних українців, перешкоджаючи їм боротися за кращу долю. Таким
чином, на Україні, що була під Австрією, як і на Україні під владою
Росії, багато представників місцевої еліти допомагали міцно тримати в
імперських шорах власних співвітчизників.

Імперське панування принесло українцям набагато жорстокіші тотальні
види політичної, суспільної та економічної організації, ніж ті, що були
їм раніше відомі. Чиновництво зробило присутність імперської держави в
українській громаді досить виразною. З цією присутністю з’явилося
відчуття того, що десь у розкішній, хоч і далекій столиці всемогутній і
всезнаючий імператор творить життя українців. У міру того як образ
божественно величної імперії – чи Російської, чи то Австрійської –
заволодівав уявою української еліти, згасала її відданість рідному краю.
Врешті-решт для неї українські землі з усією очевидністю були лише
частиною якогось більшого цілого. Аналогічним чином слабло усвідомлення
української самобутності, таке сильне в Козацькій Україні XVII–XVIII ст.
Імперська доба спричинилася до роздвоєння українського суспільства –
одне було частиною Російської імперії, друге – Австрійської. І справді,
починаючи з 1654 р. українці жили у двох різних політичних системах –
Москва поширила свою владу до Лівобережжя, в той час як більшість
українських земель лишалася у складі польсько-литовської Речі
Посполитої. Але на пізніших стадіях існування останньої політичне,
культурне й соціально-економічне значення західних українців настільки
підупало, що стало ледве відчутним. Як ми довідаємось, у XIX ст. під
владою Австрії це становище докорінно зміниться, й західні українці
знову почнуть грати першорядну роль в історії свого народу. Відтак,
тогочасна історія України йшла двома паралельними шляхами: один торували
західні українці в Австрійській імперії, а другий – східні українці в
Російській.

2 Прикарпаття у складі Австро – Угорщини у другій половині 19 століття

Війни, російська окупація довели країну до зубожіння. Шляхетство
підірвало своє значення в Польській державі взаємною боротьбою окремих
родів; міське населення занепало одночасно з занепадом торгівлі та
промисловости. Селянство зубожіло під гнітом кріпацтва. Хліборобство
мало екстенсивний характер. Ремісництво ледве животіло.

Справжнє відродження Західньої України почалося пізніше – в 1820-их
роках. У центрі його стояла – «Руська Трійця» – Маркіян Шашкевич, Іван
Вагилевич та Яків Головацький, усі вихованці Львівської Духовної
Семінарії. Вони прагнули уґрунтувати галиць-

ке відродження на духовому зв’язку з Україною Наддніпрянською.

Першим виявом відродження був збірник «Русалка Дністрова», виданий
Шашкевичем у 1837 році. Це була перша книжка в Галичині, написана
українською народньою мовою. Хоч ця книжка була сконфіскована, все ж
вона справила велике враження. Вона, – як писав Головацький, –
«запалила вогонь, який створив очі кожному письменному чоловікові».
Члени «Трійці» збирали пісні, писали статті до чеських, польських,
німецьких часописів про життя українського народу. Однак, час для їхньої
праці був несприятливий: в Австрії панувала реакція, уряд боявся
зв’язків українців із

Польщею; серед більшости духовенства, яке тоді було єдиним
репрезентантом культурного громадянства Галичини, панував консервативний
настрій. Члени «Трійці» опинилися в тяжкому стані, не мавши жодної
підтримки. Шашкевич помер у злиднях, Вагилевич перейшов до польських
панів. Від «Трійці» залишився один Я. Го-

ловацький.

Революпійний рух – так звана «Весна народів» – який охопив усю
Европу в 1848 році, глибоко захопив Австрію. Він виявився в повстаннях
у самій столиці Австрії, Відні, та серед підкорених Австрії народів
Угорщини, де очолив повстання Че-

хії, Галичини, Буковини. Поляки також заворушилися, бажаючи відновити
незалежну Польську державу. Цісар Фердінанд 1 спішно проголосив
конституцію, скликав парламент, скасував панщину.

Момент був сприятливий і для українців. Переважна частина їх почала
організуватися окремо від поляків. Австрійський уряд пішов назустріч
українцям, шукаючи у них підтримки в боротьбі з угорцями та поляками. У
Львові засновано року 1848 Головну Руську Раду, свого роду тимчасовий
національний уряд, який мав з’ясувати

австрійському урядові політичні та національні прагнення українців. Як
пресовий орган Ради стала виходити «Зоря Галицька».

Головна Руська Рада проголосила єдність всього українського народу.
Українські посли в австрійському парламенті поставили вимогу виділити
українські землі, що перебували в межах австрійської держави, в окремий
коронний край під управлінням намісника і приєднати до Галичини Буковину
та Закарпаття. Це гостро суперечило бажанням поляків, які домагалися
перетворити Галичину на польську провінцію. У боротьбі з поляками
Головна Руська Рада зорганізувала власні збройні сили – Народну ґвардію.
Але австрійський уряд не виконав головної вимоги українців: не поділив
Гали-

чину на дві частини – польську та українську.

Того ж 1848 року в червні у Львові скликано Собор руських (себто
українських) вчених, який накреслив широку програму організації
української науки. Він домагався повного відокремлення українського
народу від польського та російського і створення єдиної української
наукової мови, єдиної граматики та правопису.

Австрійський уряд дав дозвіл на заснування у Львівському університеті
катедри української мови та літератури.

З цих широких планів зреалізовано дуже мало. Року 1849 австрійський
уряд, з допомогою російських військ, придушив повстання, скасував
конституцію і поновив абсолютистський лад. Однак, внаслідок скасування
кріпацтва, в Галичині з’явилося 375.000 вільних селянських господарств.
Викуп дідичам за землю платила дер-

жава, а селяни повертали їй викупні гроші протягом 50-ти років.

Року 1849 розв’язано Державний Сейм і Головну Руську Раду. Поляки,
під проводом намісника гр. Голуховського, фактично забрали всю
адміністрацію в Галичині до своїх рук. Серед українців почалося
розчарування. Вони опинилися між двома впливами:

австрійці хотіли накинути їм латинську абетку, а з другого боку ширилася
російська пропаганда за єдність галицьких українців із росіянами. Значна
частина старшої віком галицької інтелігенції почала схилятися до
«панрусизму», вносячи цим ослаблення серед

українських патріотів. Так зародилася москвофільство, основу для якого
давало переконання в силі Росії та бажанні її об’єднати всі слов’янські
народи.

Року 1861 проголошено в Австрії нову конституцію, яка дала Галичині
автономію з власним сеймом. 1861 року на цей сейм українці вислали 49
послів із загальної кількости 150. З роками це співвідношення ще
погіршало: року 1877 було українських послів 14, а 1883-го – тільки II.
Причиною цього були нові виборчі правила, за якими перевагу дістали
великі землевласники, себто поляки, а українці були переважно селяни. Ще
гірше становище було у віденському парламенті. Поволі вся місцева
адміністрація, суд, самоуправління опинилися в польських руках. Урядовою
мовою стала,

замість німецької, польська. Львівський університет був сполонізований;
школи перейшли під керівництво Польської Крайової Шкільної Ради. Лише
невелика кількість середніх та фахових шкіл залишилася українськими.

Провід в економічному житті належав польській шляхті. Скасування
панщини не підірвало її могутність. Занепадали дрібні землевласники,,
але зростали польські латифундії. Одночасно погіршувалося становище
селян Селяни примушені були шукати заробітків переважно у дідичів, і
потрапляли знову в залежність від них.'”

Міста набули польського характеру, і державна та крайова допомога
підтримувала розвиток польської культури та науки.

У 1860-их роках народовці почали засновувати нові товариства: року
1861 «Руську Бесіду» у Львові, року 1868 – «Просвіту», року 1873 –
Товариство імени Швченка, з 1893 року це Товариство створене для
сприяння розвиткові письменства, перетворилося в на-

укову установу. Значну суму – 9.000 Гульденів – дала Є. Милорадович,
нар. Скоропадська, на придбання друкарні для Товариства ім. Шевченка.
Були й інші жертводавці з Наддніпрянської України: О. Кониський у своєму
заповіті відписав Товариству Шевченка своє майно; допомагали – Є.
Чикаленко, В. Семиренко. Взагалі вплив наддніпрянських українців був
дуже значний; зокрема великий вплив мав М. Драгоманов. Наддніпрянці
допомагали галичанам вийги з вузького провінціялізму і привчали почувати
себе частиною великого українського народу. Це було конче потрібно, бо
поволі народовецький напрям утрачав свій колишній характер. Переважно
представники духовенства та дрібної буржуазії, були настроєні занадто
лояльно супроти австрійського уряду, провідники народовецького руху не
пояснювали народові основ конституційного життя ані засад економічної та
соціальної науки, – писав 1. Франко, –

і український народ, живучи в конституційній державі, був переконаний,
що «цісар. . . може все зробити, і що від його волі все залежить». Серед
народу байдужість до парламентської політики дійшла до того, що 1879
року галицькі українці провели до сейму тільки двох кандидатів!

На початку 1880-их років у Галичині почалося пожвавлення. У 1880
році народовці заснували часопис «Діло», присвячений галицьким справам.
Редактором його був В. Барвінський, видатний громадський діяч. Саме тоді
в Галичині зростав вплив М. Драгоманова, який закликав народ до активної
праці, до освіти. Під його впливом

були видатні діячі – 1. Франко та М. Павлик. На народніх вічах
обговорювано проблеми політичного та суспільно-економічного життя. Року
1885 народовці створили політичне товариство «Народня Рада», яке ставило
завданням продовжувати справу Головної Русь-

кої Ради 1848 року й добиватися поділу Галичини на польську та
українську частину.

Наприкінці 1880-их років під впливом Драгоманова постала Українська
Радикальна Партія, в якій провідне місце зайняли 1. Франко та М.
Павлик. За свою мету партія ставила оборону інтересів селян. На гроші,
зібрані на Наддніпрянщині, вона видавала дві газети: «Народ» і
«Хлібороб». Партія провела своїх кандидатів до сейму і до парламенту. В
загальнополітичних справах вона стояла за незалежність України.

Під впливом наддніпрянців – В. Антоновича, О. Кониського –
провідники народовців О. Барвінський та інші, підтримані митрополитом
Сильвестром Сембратовичем, спробували дійти до згоди з польськими
політичними колами, які очолював намісник Галичини, граф К. Бадені.
Головною метою цієї групи було відмежува-

тися від москвофілів і спертися на австрійські урядові кола, спільно з
поляками. Українці сподівалися добитися від уряду дозволу на заснування
української гімназії (третьої, бо дві вже мали), українських катедр в
учительській семінарії та університеті, допомоги для

культурних установ тощо. Народовці сподівалися «нової ери» для
українців, але спроба ця викликала загострення між українськими
угрупуваннями: москвофіли і радикали виступили з рішучою опозицією, і
широкі українські кола не підтримали народовців. Навпаки, їх спроба
внести заспокоєння викликала ворожнечу. Підтримували цю політику тільки
О. Барвінський, А. Вахнянин та небагато інших діячів. Незабаром і Бадені
перейшов до ворогів українців. Єдиним реальним досягненням «нової ери»
був дозвіл мати катедру української історії у Львівському університеті.
Катедру цю зайняв

1894 року учень проф. В. Антоновича, М. Грушевський, який дійсно поклав
початок «нової ери».

У 1890-их роках пройшли в Галичині значні зміни. На поверхню життя
почали виходити нові інтелектуальні та наукові сили. 1899 року праве
крило Радикальної партії об’єдналося з народовцями, і вони створили нову
– Національно-Демократичну Партію, яка перебрала провід у політичному
житті народу. В своїй програмі ця партія поставила домагання, щоб «цілий
український народ з’єднався в одноцільний національний організм». На
чолі її став Ю. Романчук, а пізніше – К. Левицький, обидва посли до
австрійського парламенту. З того часу провід у боротьбі за здобування
політичних

прав знаходився переважно в руках цієї партії. Року 1899 ліве крило
Національно-Демократичної Партії створило нову – Українську
Соціал-Демократичну Партію, на чолі якої став М. Ганкевич. На з’їзді
Соціал-Демократичної Партії як мету цієї партії прого-

лошено створення «вільної Української Держави, Української Республіки».

Це прагнення – створити незалежну державу свідомість потреби її –
головне досягнення українського народу в XIX ст. Ще 1895 року заяву про
самостійність українського народу, як мету політичних домагань, склала
на своєму з’їзді у Львові Українська Радикальна Партія. На межі двох
століть, у 1900 році, на двох протилежних кінцях України, українська
молодь маніфестувала своє прагнення до незалежности України: в Харкові і
в Полтаві М. Міхновський на таємних сходинах молоді виголосив на цю тему
реферат, і молодь з ентузіазмом вітала гасло незалежної України. Того ж
року у Львові, на публічному вічі, після доповіді Д. Донцова, українське
студентство прийняло резолюцію, в якій стверджено, що його ідеалом є
створення самостійної Української Держави. Цю ре-золюцію підтримали
газета «Діло» і І. Франко на сторінках «Літеіатурно-Наукового Вістника».

Висновок

В другій половині 19 століття адміністративний устрій
західноукраїнських земель зазнав деяких змін. Австрійська імперія ,
переживши після поразки революції 1848 року період «бахівської реакції»,
змушена була звернутись до реформ. Їх наслідком було перетворення
Австрійської імперії на конституційну Австро – Угорську імперію і
введення в Галичині та Буковині обласних сеймів з обмеженими
повноваженнями.Заправляли в цих сеймах поляки і румуни . Не маючи
політичних важелів впливу на імперський уряд, західним українцям гноді
було сподіватись на справедливу політику імперського уряду щодо їх краю.
Галичина залишалась внутрішньою колонією Австро – Угорщини . Значні
зміни в суспільно – політичному житті відбулись починаючи з 1880 року з
утворенням політичних партій та громадських утворень під впливом
наддніпрянщського духу, що мали на меті створення вільної української
держави. Це прагнення – створити незалежну державу – головне
досягнення українського прикарпатського народу в XIX ст.

Перелік використаних джерел

1. О.Субтельний. Історія України. – К., 1996.

2. М. Полонська-Василенко. Історія України” К., 1995.

3. Смолій В.А., Гудзій О.І. “Як і коли почала формувалися українська
нація?” К., 1991.

4. Турченко Ф. Г. Історія України. – К., 2000.

PAGE

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020