.

Національна еліта як фактор державотворення: уроки минулого й реалії сьогодення (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 2673
Скачать документ

Реферат на тему:

Національна еліта як фактор державотворення: уроки минулого й реалії
сьогодення

Історичний досвід та сучасна практика свідчать, що побудувати
національну державу можна тільки за умови, коли в суспільстві є верстви,
групи, зацікавлені в її існуванні. Відбутися може лише соціально
розвинений народ, що має власну провідну верству, життєздатну еліту. Про
це в загостреній формі вустами одного зі своїх героїв говорив І. Франко:
«Поки ви, русини, не маєте своїх дідичів і міліонерів, поти ви не є
жаден народ, а тілько купа жебраків та невольників» [1, с. 369].
Усвідомлюючи залежність державницького поступу від ролі й місця
провідної верстви в суспільно-політичному житті, він звертається до
інтелігенції із закликом «витворити з величезної етнічної маси
українського народу українську націю, суцільний культурний організм,
здібний до самостійного культурного й політичного життя…» [2, с. 404].

Відсутність цього соціального прошарку вже не раз спричиняла в Україні
втрату незалежності. До цього долучався також трагічний вплив зовнішніх
чинників. Так, Українська автономія в складі Російської держави в другій
половині ХVІІ — на початку ХVІІІ ст. не втрималася й загинула через те,
що не мала достатньо надійного соціального ґрунту, а тому не могла не
втратити й провідної своєї верстви. Своєрідність тогочасних подій в
Україні полягала в тому, що антифеодальна за своїм змістом визвольна
війна була водночас національною революцією, боротьбою за власну
державність. Національно-визвольні змагання дали додатковий імпульс
становленню буржуазних, ранньокапіталістичних відносин, які всупереч
феодальній реакції, почали розвиватися на українських землях завдяки
козацтву, духовенству, міщанству та вільному селянству. Здобувши право
на необмежену участь у політичному житті, вільне заняття промисловою
діяльністю, право на володіння землею — основним національним
багатством, ці соціальні верстви, насамперед козацтво, творили
українське суспільство як політичну й господарську цілість. Попри
суперечливий характер, певні прорахунки та відступи, у ментальності
українців утверджується державницька ідея, яка стала метою визвольних
змагань ХVІІІ–ХХ століть. Водночас нової якості набули етнічні процеси,
пов’язані з національним самоусвідомленням українців, визначенням
їхнього місця серед інших народів.

На жаль, після революції Б. Хмельницького, коли було досягнуто певної
самостійності, український народ в особі його провідної верстви —
української шляхти не зміг скріпити цю самостійність, а навпаки —
розгубив її впродовж століття. Згодом нова українська аристократія, що
виникла з середовища, розворушеного Хмельниччиною, поспіль
денаціоналізувалася, зрадила національні інтереси, дедалі більше
відходила від ідеї державності в бік чистої користі. «Боротьба за
соціальні привілеї і за адміністративну автономію як засіб кращої
охорони тих привілеїв — ось що було змістом панівної верстви в Україні,
а не боротьба за автономію української нації», — писав відомий дослідник
М. Шаповал [3, с. 24–25].

Такі українці байдуже або навіть вороже ставилися до української
державницької ідеї, остання була на периферії їхніх політичних
інтересів. Типовими є слова Віктора Кочубея — українця, який належав до
найближчого імператорського оточення: «Хоч і народився я хохлом, я
більший росіянин, ніж хто інший… Я розглядаю турботи українських
губерній з точки зору спільних інтересів усієї Росії» [4, с. 10]. Хоча
були й такі, які не тільки не стали на шлях колаборанства — служби
московській імперії (чи польській короні), а й кидали виклик імперії,
тільки-но вона вступала в чергове воєнне протистояння: дворяни Полетики,
Милорадовичі, Марковичі, Рєпніни, Василь Капніст та інші.

Логіка історичного процесу полягала в тому, що в складі абсолютистської
Росії Українська держава з її демократичним устроєм була позбавлена
перспектив розвитку, адже справжнім фундаментом російської державності
були не суспільно-станові верстви, не вільнолюбиві звичаї й традиції, а
монархія. Станові відносини, місцеве самоврядування, суд, адміністрація,
промисловість, банки, університети, література й мистецтво, академії
тощо — трималися в душі народній безпосередньо через монархію. І
наступні (після 1654 р.) десятиріччя «працювали» проти Української
держави: ішов поступовий процес утрати етнічних рис, ліквідації окремих,
а згодом і цілих суспільних інституцій, зокрема й державних. Невдалий
антиімперський виступ гетьмана І. Мазепи в союзі зі Швецією через
незлагоду в українському суспільстві призвів до знищення в 1775 р.
Запорозької Січі та скасування гетьманства й запровадження в Україні
загальноросійського адміністративного устрою, що означало для України
наприкінці ХVІІІ ст. втрату останніх ознак автономії.

Ситуація повторилася на початку ХХ ст.: Українська Народна Республіка
зазнала поразки саме через те, що національна еліта — політична,
економічна, військова, інтелектуальна — була занадто слабка й не зуміла
об’єднати суспільство соціально. Російська імперія пригноблювала Україну
не лише економічно, а й духовно. Вона зманювала, нищила національну
еліту, добре усвідомлюючи, що без духовного осердя нація, народ
перетворюються в натовп, бездуховну юрбу. Не випадково найбільшою
трагедією українців Т. Г. Шевченко вважав не економічне гноблення (то
вже наслідок), а те, що живуть українці «на нашій — не своїй землі», те,
що довкола «байстрюки Єкатерини сараною сіли» [5, с. 267].

Однак саме безвольність і розгубленість тодішньої верстви, яка в
екстремальних умовах не зуміла здійснити належний вплив на народ,
призвели до того, що останній виявився дезорієнтованим,
незмобілізованим, не здатним організовано виступити на захист свободи й
незалежності. В умовах загострення багатьох соціальних проблем,
гальмування реформ, передусім земельної, політичної нестабільності
зовнішнім силам не так важко було збурити проти української державності
соціальні низи та люмпенізовані прошарки суспільства. Чи не тому В.
Винниченко підкреслював, що в утраті української державності винні не
стільки загарбники, скільки насамперед ми. «Ми не розуміли того, що наша
державність потрібна нам була, як засіб для повного соціального й
національного визволення наших працюючих мас, як засіб… перетворення
сучасного насильницького громадянства в громадянство вільних і рівних
людей, — пише він з гіркотою в 1920 р. — Що твердішою споверху, знадвору
здавалася наша державність, що більше вона набирала вигляду «справжньої»
державності, то й більше слабла й підупадала з середини, у своїх
дійсно-справжніх основах — в широких народних масах» [6, с. 107–108,
125].

Саме в ці роки українці чи не вперше були готові не тільки вивчати рідну
мову, культуру й дослідити етнографію, не просто добиватися свобод у
межах автономії, а й воювати за самостійність і незалежність України.
Якраз тоді вискристалізувалось багато внутрішньо вільних людей, для яких
смерть була кращою від неволі.

Загалом же визвольні змагання 1917–1921 рр. ще раз підтвердили, що без
провідного соціального прошарку національна держава неможлива. Брак
національного ідеалу в усіх верствах суспільства, недостатнє прагнення
інтелігенції бути передусім виразником загальнонаціональних бажань
призвели до втрати державності. За винятком небагатьох прикладів
усвідомлення актуальності нагальних завдань, що стояли тоді перед
інтелігенцією, остання загалом була паралізована політично й схилялася
швидше до самодостатнього етнографізму.

Надалі в Україні впродовж кількох декад більшовицького тоталітарного
режиму, коли система влади перетворилася на ірраціональну, по суті,
знеособлену, денаціональну мегамашину, відбувалося тотальне винищення
українських національно свідомих провідників: військових,
адміністраторів, творчої інтелігенції, лікарів, учительства. Спланованим
геноцидом проти українського народу, способом політичного винищення
українства як нації був голодомор. Має рацію М. Головатий, коли
стверджує: «Голодомор задумувався, здійснювався — і це не викликає
сумнівів — найперше для того, щоб винищити українство, зробити зрештою
все, аби Україна не мала жодних претензій на власну державність» [7, с.
33].

Із голодомором 1932–1933 років тісно пов’язані масові політичні
репресії, знищення храмів, ліквідація священиків, найкращих
представників національної еліти. На тлі тотального відчуження від
власності й влади під гаслами «знищення класів» (насамперед
куркульства), «побудови безкласового суспільства» були репресовані ті
верстви українського суспільства — заможні селяни, кооператори,
підприємці, комерсанти, торговці, які становили виробничий цвіт нації й
у перспективі могли стати соціальною базою національного відродження, а
сам український народ поступово перетворювався на етнографічну масу,
частину «нової історичної спільності — радянського народу». Ідеологічні
міфи про злиття націй і утворення єдиної спільноти радянських людей
торкнулися насамперед українців, спричинили серйозні деформації в їхній
свідомості.

Отже, упродовж століть чужі еліти нав’язували Україні, її регіонам різні
принципи і засади організації життя, культуру і традиції. Тому у фазу
незалежності ми увійшли з різними цілями й поглядами, національним і
соціальним складом, рівнем національної свідомості,
національно-історичної ідентичності, які сформувалися на підставі
регіональних, культурних, ідеологічних, релігійних та мовних ліній
поділу. Навіть якщо брати до уваги лише етнічних українців, то й вони
різні у своїх політичних, суспільних, релігійних аспіраціях. Така
«спадщина» містить потенційну загрозу процесам державотворення, значний
потенціал соціальних конфліктів та напруженості, істотно перешкоджає
консолідації українського суспільства.

Це в жодному разі не означає, що серед українців немає людей, здатних
керувати, — вони є. Але більшість з них керує сусідньою Росією, оскільки
багато десятиліть в імперії діяв механізм відбору, внаслідок чого
найпрогресивніші представники кожної національності опинялись у Москві,
поповнюючи лави державних топ-менеджерів. Залишались не найкращі, але
керовані кадри з добре розвинутими інстинктами і відсутністю аналізу. У
державі з багатовіковою традицією керівна еліта — це прошарок
суспільства з відповідними традиціями, навичками, навіть, секретами,
які, як мудрість, передаються від покоління до покоління без зайвого
афішування.

Формування національної еліти, становлення провідної верстви нині такі ж
актуальні, як і в минулі часи. Самоутвердження української нації на
новому витку світової цивілізації, успішне творення державно-політичного
організму залежатиме від того, наскільки українська державницька ідея
увійде у свідомість громадян України, яке місце посяде в системі їхніх
цінностей. Державотворення в Україні відбувається сьогодні в досить
несприятливих умовах як з позиції внутрішніх, так і зовнішніх факторів.

Вказуючи на залежність становлення й зміцнення нашої державності від
власної національної еліти, провідної верстви, деякі дослідники на
початку незалежності вбачали її насамперед у вигляді панівного
«партократичного» соціального прошарку, «комуністичної номенклатури» [8,
с. 6] чи державної бюрократії [9, с. 70]. Постає питання: чи можна
вживати поняття національної еліти щодо компартійного і бюрократичного
класів? Чи можна вбачати в них провідну верству на шляху розбудови
Української держави?

По-перше, політично самостійною Україна стала не лише внаслідок
національно-визвольних змагань чи демократичних домагань української
політичної контреліти, яка почала формуватися в 90-ті роки ХХ ст., а й
через перерозподіл влади; цілком несамостійно, а внаслідок щасливого
випадку, пов’язаного з невдалим путчем ортодоксальної частини
номенклатури колишнього СРСР у серпні 1991 року. Боротьба за владу,
загальне зацікавлення в поваленні її центральних структур детермінували
суверенізацію союзних республік поза логікою внутрішніх процесів, які
так чи інакше були підготовкою до незалежного буття. Звичайно, цей
процес спрямовувався вищою республіканською бюрократією й моделювався
відповідно до її амбіцій, що зросли до державницького рівня.

В Українській державі репрезентанти владних структур угледіли ймовірний
порятунок від російських катаклізмів і одержали соціальні позиції, про
які не могли й мріяти в радянських умовах. З провінційної, нікому не
цікавої еліти вони перетворилися в представників все ж таки великої
держави, їх приймають на рівні провідних лідерів світу.

Не заперечуючи певних «патріотичних» інтенцій в певних представників
комуністичної номенклатури, все ж наважимося стверджувати, що її
«самостійництво» мало в принципі не етнічний, тобто не національний, і
тому не державницький характер, а передусім — кланово-корпоративний.
Будь-яка олігархія «самостійницька» тією мірою, якою усамостійнення від
«керівника-суверена розширює її доступ до влади та власності й водночас
не наражає на надмірний ризик її попереднє привілейоване становище» [10,
с. 38].

По-друге, формально «партія влади» начебто й справді «виборола» державну
незалежність і демократію, багатопартійність і ринкову економіку, але
лише настільки, наскільки це не порушує її основного принципу:
збереження влади й власності. Тому й «розбудовує» вона державу та
ринкову економіку у вельми специфічному мафіозно-олігархічному варіанті.

Стратегія державотворення, яка була запропонована почасти
національно-державницьким табором, значною мірою прийнята сучасною
владною елітою у власній інтерпретації. Скориставшись сприятливою
ситуацією, корумпована українська бюрократія, її вища і середня ланки,
де-юре закріпила за собою значну частину державної власності, якою вже
давно фактично розпоряджалася, залишаючи більшість народу найманими
працівниками.

І, по-третє, невисокий інтелектуальний та культурний рівень усіх
ешелонів нинішньої посткомуністичної української державної бюрократії,
її застійницький настрій, істотний присмак так званої «совковості», брак
адекватних вимогам часу професійності й компетентності, національної
свідомості та патріотизму значно зменшують її потенціал у процесах
державотворення. Часто її дії не можна назвати такими, що відповідають
статусу української еліти. Є посадові особи, які не вірять в можливість
і силу України. На політичну арену виходять люди, налаштовані на
поразку.

Державний апарат, чиновники не здатні проводити більш-менш самостійної
політики. Не є перебільшенням твердження деяких науковців про те, що й
ринкові реформи в Україні розпочалися не з волі її керівництва, а за
«законом з’єднаних посудин». Надто тісно пов’язане з російською
економікою її господарство змушене було плентатися в фарватері курсу, що
прокладався за межами кордонів нашої держави. Це був найгірший варіант з
усіх можливих варіантів трансформації командно-адміністративної
економіки. І не випадково досі Україна лише незґрабно копіювала ті
заходи в економічній і соціальній сферах, що їх запроваджувала Росія.
Власне Україна не здійснювала справжньої реформи, а пристосовувала свою
цілком залежну від державного бюджету економіку до ринкового
господарства інших країн. Торувала собі дорогу тільки нова термінологія,
створюючи оманливе враження здійснюваних реформ.

На цьому тлі виник певний прошарок діяльних, амбітних особистостей, які
поставили понад усе власний, а не загальнонаціональний успіх, не
розуміючи, що нехтування загальнонаціональними інтересами заради
особистих обертається трагічними наслідками як для нації, так і для
особистості. Ус і капітали, нагромаджені в Україні за роки її
незалежності приватними особами, мають передусім бюджетне походження.
Симптоматично, що український бізнес відібрав від держави високоліквідні
сегменти ринку, енергетику, харчову промисловість, сферу банківського
обігу тощо. Інші сегменти якщо й існують, то, за деякими винятками, у
напівкоматозному стані, і не існували б узагалі без бюджетної підтримки.

Причому наші «багаті» — негативний, паразитичний клас суспільства,
деструктивне явище. Значна частина цієї верстви не пов’язує свого
майбутнього з українською державою. Інтереси України, інтереси народу —
останнє, що вони враховують у своїх схемах і розкладах. Як резонно
зауважує російський дослідник О. Панарін: «Колишня еліта ще не втратила
своєї національної прив’язки й ідентичності — колективне «ми», що
поєднує народ і еліту країни. Нова еліта не ототожнює себе з «цим»
народом: її «ми» більше стосується міжнародних центрів влади —
інтернаціоналу, глобалізму, ніж етнічного населення. Вона тримає
капітали, має вілли, навчає своїх дітей — не в «цій» країні. Відповідно,
доля «цієї» країни її цікавить найменше» [11, с. 56].

Українські «ура-патріоти» не тільки не змогли запропонувати суспільству
конструктивної програми будівництва майбутнього, а й виявилися творцями
та популяризаторами нових міфів українського шляху, висловлюваних у
гучних промовах та гаслах: «Україна — європейська держава», «Україна має
увійти до сім’ї цивілізованих європейських країн» тощо. Значна їх
частина, зробивши вибір на користь обслуговування влади, інтересів
великих корпоративних угруповань, останнім часом не дуже переймається
загальнодержавними інтересами.

Розбудова державності, на жаль, звелась у нас не до розв’язання
нагальних соціально-економічних, культурно-просвітницьких проблем. Її
основним змістом стало непомірне, непосильне для народу зростання
непродуктивних державних витрат, розбухання бюрократичного державного
апарату, який до того ж звільнив сам себе від будь-якої відповідальності
за стан справ у суспільстві, самоусунувся від здійснення регулятивних
функцій, масово скорумпувався, перекваліфікувався з управлінців, які
повинні забезпечити розв’язання складних соціально-економічних проблем,
на туристів–бюджетників, що роз’їжджають по всьому світу за кошти
платників податків, вивчають «передовий досвід» (практично вхолосту),
укладають договори намірів про співробітництво тощо.

Формальне посилання на важливість глобальних завдань «розбудови
державності», кількісне розширення присутності України в міжнародному
співтоваристві (в етатистському розумінні) та демократичних перетворень
в охлократичному сенсі, коли номенклатурно-олігархічний режим
намагається ототожнити себе з «національною державою» (схоже як
комуністична номенклатура ототожнювала себе з державою
«робітничо-селянською»), лише дискредитує ідею розбудови незалежної
демократичної держави.

Отже, за роки незалежності у нас «не сформувалася власна «національна
аристократія», яка прагнула б стати провідником суспільної консолідації
та духовного відродження України. Нинішній вітчизняний істеблішмент
уособлює квазіеліту, яка не здатна адекватно відповідати викликам
глобалізованого світу, гідно захищати національні інтереси» [12, с. 25].

керівної еліти зробили країну такою слабкою, що вона змушена йти на
нові, небезпечні поступки у відносинах з іншими державами. Реально
українська зовнішня й внутрішня політика давно вже похідна від політики
інших держав, насамперед США і Росії. Мало того, економічна ситуація, до
якої довів Україну правлячий істеблішмент, поставила перед ним же
питання і про збереження своєї влади. Реальною для України є й загроза
опинитися на узбіччі світового розвитку.

Сьогодні з ділових кіл, різних верств суспільства поступово зростає нова
політична еліта, її структура складна й постійно змінюється. Вона
формується в жорсткій боротьбі між різними, нерідко антагоністично
налаштованими прошарками суспільства, їхніми рухами, партіями, блоками.
Намагання утвердитися й перемогти в цих хаотичних політичних умовах,
жадоба влади й власності живлять серед значної її частини
нерозбірливість у засобах (макіавеллізм), залежність від власної й чужої
буржуазії. Не відстає «нова номенклатура» від «старої» і у зловживанні
службовим становищем, участю навіть на рівні законодавчої влади в
комерційній діяльності, лобізмом тощо.

Нинішня українська «еліта» вважає, що вона «герой Риму», її тягне до
тріумфальних арок й апофеозів, фанфар і монументального живопису, до
маршів, гімнів та інших форм самооспівування. Свідченням цього є і ті
декорації, що виникли на майдані Незалежності останніми роками за гроші
платників податків, однак не на їх замовлення. Це «вони» замовили про
себе і для себе. Можна без перебільшення говорити і про національну
зраду еліти, яка в українській державі не хоче бачити її українською, не
шанує державної мови, не дбає про українську культуру, національні
інтереси. Підкоривши собі владні структури, вони перетворилися в
найпотужніші сили в державі. Без любові до України та шаноби до могил
своїх дідів-прадідів, без духовного коріння в українській землі. Як
справедливо зазначає Ю. Габович, сформувалася «така страшна, бездарна,
порочна, злочинна й ненаситна «еліта», яка вже не допускає свого
відчуження від влади… Вибори не приводять до зміни становища як
унаслідок фальсифікації та підкупу виборців, так і через поширення
ганебної злодійської моралі серед усіх верств населення [13, с. 13].
Можна констатувати, що, незважаючи на певні ідеологічні й політичні
розбіжності, представники правлячих еліт остаточно і, схоже,
безповоротно оформилися в окрему самовідновлювальну касту, яка контролює
основні ресурси країни, виступає від імені народу, представляє в країні
інтереси глобальних політичних та економічних інститутів і є відділеною
від всіх інших співвітчизників системою нездоланих переборок, фільтрів і
перешкод.

З огляду на певну дискредитацію національно-демократичної ідеї ми маємо
на загал досить скептичне ставлення до незалежної держави — як стратегії
й домінанти українського суспільства та демократії — як механізму
реалізації цієї стратегії. Нині можна говорити про певну відчуженість
громадськості від влади, а, отже, і держави, свідченням цього є
цілковита байдужість громадян. У суспільстві швидко поширюються настрої
зневіри, подвійна мораль, апатія і цинізм, втома. Соціальна ситуація
буквально травмує й знесилює багатьох людей. Дослідження свідчать, що
ентузіазм народу і надії його вичерпались. Негативізм став домінантою
масової свідомості.

Сьогодні в Україні відбувається те, що російський політолог С.
Кара-Мурза називає «демонтажем народу» [14]. Причому загальна культурна
деградація стосується не тільки еліт, а й представників соціальних
низів. Переважна частина населення переживає найсильнішу фрустрацію,
задаючи нові параметри маргінального способу життя. Уже цитований нами
О. Панарін зазначає: «Сьогодні ми спостерігаємо катастрофу національного
мовчання. Ніколи ще націю не відкидали так далеко назад, не позбавляли
так зухвало її ресурсів і прав, і попри все вона мовчить. А вся справа в
тому, що еліта, переорієнтована на глобальні пріоритети, перестала бути
повноважним представником і надією нації, бути її голосом. Звідси разюча
неадекватність і неефективність протестного слова, що стає
марґіналізованим, а отже, ігнорованим і упосліджуваним» [15, с. 56].

Характеризуючи сучасний стан українського суспільства, слід пам’ятати,
що ми ще не пройшли найбільш складний і відповідальний відрізок розвитку
нашої держави. Так, ми обстояли незалежність, Україна відбулася як
самостійна держава. Однак сьогодні перед нами постали питання на порядок
складніші, ніж ті, які вирішувалися на попередньому етапі становлення
державі. Потрібно дати відповідь, чи в змозі ми подолати олігархічний
характер розвитку нашої держави, забезпечити її європейський і
демократичний вектор, становлення громадянського суспільства. Чи зможемо
ми забезпечити конкурентоспроможну економіку, що функціонує за
принципами інноваційного розвитку, чи зможемо зробити не просто
економіку, а соціально ринкову економіку.

Нині ж бізнес і влада в Україні перебувають у занадто тісному
«інтимному» зв’язку. Звісно, бізнес важливий скрізь і бізнесмени є
активними, підприємливими і, отже, впливовими людьми. Якщо бізнес
прозорий і легальний — це одне, але контроль бізнесу за політикою (як це
є сьогодні в Україні) — це вже небезпечно. Тому справа політиків і
політичної еліти довести діловим людям, що бізнесмени мають займатися
власним бізнесом і залишити політику політикам. Політики, зі свого боку,
мають працювати над тим, щоб забезпечити справедливі, рівні умови для
вільної конкуренції бізнесменам.

Після низки кроків помаранчевої влади назустріч старим елітам стала
очевидною неможливість деолігархізації економіки внутрішніми силами. Але
повертатися до проблеми відділення бізнесу від влади доведеться, тому що
бізнесові інтереси — це ще не національні інтереси. І не так вже часто
перші збігаються із другими. Тому немає нічого дивного в тому, що
вітчизняні олігархи із небаченою завзятістю чинять опір входженню
іноземного капіталу до України, причому неважливо якого походження —
західного чи російського. Головне — позбутися конкуренції, що у
відкритому суспільстві неможливо та й шкідливо. Намагатися це зробити —
означає ніколи не стати конкурентоспроможними.

Останнім часом спостерігаються небезпечні тенденції у сфері
приватизації, внаслідок чого дедалі більше власності в Україні
переходить до рук іноземців, неукраїнців, передусім росіян. У
перспективі така динаміка серйозно послабить Україну, відібравши в
громадян країни здатність керувати власною долею. Звичайно, поки що ми
далекі від такої перспективи, оскільки українська економіка залишається
досить потужною й динамічною у світі. Однак держава втрачає контроль над
багатьма вагомими сферами економіки, підприємствами, що дає підстави
говорити про болісний удар по національній безпеці України. Тому
необхідною передумовою під час приватизації великих підприємств має бути
насамперед врахування загальнонаціональних інтересів.

Особливо обережно потрібно провести продаж власності у «проблемних»
регіонах і так само — у стратегічних галузях економіки. Дозволяючи,
наприклад, російським підприємцям скупувати власність на півдні і сході
України — в районах і без того складних щодо етнічного складу і
культурних пріоритетів — нинішня українська влада створює великі
проблеми у майбутньому. Росія, при потуранні, а в деяких випадках і при
прямому сприянні наших урядових і місцевих чиновників, поступово
намертво «прив’язує» до себе весь український південний схід.

Після продажу «Криворіжсталі» незрозуміло, яким буде співвідношення
національного й транснаціонального в українській економіці в
середньостроковій перспективі. Але логічним в українському випадку
видається варіант конкуренції національного і транснаціонального
капіталів за арбітражної функції держави. Влада може піти на цей
економічний «шлюб із розрахунку» з транснаціональним капіталом, який
сприятиме цивілізуванню національного бізнесу — з одного боку (інакше
він просто не зможе конкурувати), і перетворення його на додаткового
гаранта безпеки країни — з другого. Все ж наслідки транснаціоналізації
таких об’єктів важко прорахувати на стратегічну перспективу. Вона може
бути виправданою лише за умови реалізації «замінюючих» проектів:
інвестування в напрями, що формують національну конкурентоспроможність —
інновації, високотехнологічні виробництва, модернізацію національної
промисловості.

Потрібно припинити неконтрольований розпродаж під різними соусами
державного майна — обленерго, стратегічних промислових комбінатів,
засобів масової інформації. Адже на цьому формуються капітали
неукраїнської буржуазії, непатріотів України. Небезпека у тому, що
номінально ми будемо незалежними, а фактично опинимося під економічною і
фінансовою владою чужинців. До речі, у Франції й інших розвинених
країнах державний сектор функціонує не гірше від приватного, так що не
обов’язково все пускати з молотка. Слід лише навести там лад.

Повноцінну національну економіку, культуру, освіту, соціальний добробут
забезпечує й розвиває національний капітал. Так було завжди і є скрізь.
Це підтверджує й модерний розвиток країн Південно-Східної Азії,
Південної Америки та ін. Український капітал і український інтелект
потрібні сьогодні як ніколи один одному, а разом — Україні, — як гаранти
її незалежного існування й гідного місця в міжнародній спільноті.
Розуміти це — означає сприяти становленню вітчизняного капіталу й
підприємництва. На жаль, сьогодні український капітал не є самодостатнім
і впливовим. І це на тлі активної участі російського великого капіталу в
приватизації української промисловості за майже штильової активності
західного.

За умов необхідності одночасного формування інституцій громадянського
суспільства, засад приватної ініціативи, з одного боку, і творення
незалежної національної держави — з другого, особливо гострою є проблема
становлення найбільшого за відсотком забезпеченого прошарку людей —
середнього класу. Об’єктивно лише 8,9% українців можна зарахувати до
середнього класу. Для порівняння: у Європі до середнього класу належить
50–70% громадян, в США — понад 80% [16, с. 1].

Наша незалежність, державність стануть аксіомою тоді, коли генератором
державницької ідеї буде могутній середній клас і національна патріотична
буржуазія, рекрутовані внаслідок комплексної соціально-економічної
реформи, проведення сильної ефективної соціальної політики. Широкий
середній клас і патріотична національна буржуазія об’єктивно є
соціальною базою української державності, становлять основу політичних
партій національно–демократичного спрямування. Це сьогодні, на нашу
думку, ті верстви, які спроможні свій власний інтерес підняти до рівня
загальнодержавного. Без патріотизму великих власників, політиків і
менеджерів держава приречена на постійні потрясіння і майбутнє
послаблення.

Сучасне українське посткомуністичне, пост-геноцидне суспільство однаково
потребує як кваліфікованої політичної еліти, здатної насичувати   
владні    структури,    забезпечуючи розв’язання стратегічних завдань
національного розвитку, так і справжньої, духовно зрілої інтелігенції. У
будь-якому здоровому суспільстві інтелігенція є своєрідною зв’язкою між
його прошарками, вона немов би цементує суспільство, надає почуття
повноцінності, значущості, стабільності. Спихування інтелігенції на
узбіччя, а надто — у глухий кут, обертається в сучасних умовах
політичним безладом, соціальним хаосом і тотальною деградацією, втратою
соціальної раціональності. Брак потреби в інтелігенції розв’язує руки
деструктивним силам.

Сьогодні в Україні таких людей, які могли б бути моральними авторитетами
нації, небагато. Мало того, сотні докторів наук, тисячі здібних молодих
науковців, художників, представників інших творчих професій,
зневірившись у можливості щось змінити на краще, залишають батьківщину.
Однак, думається, що нині саме той момент, коли дійсно зможе
сформуватися українська інтелігенція, яка не служитиме владі, не буде
продаватися, першою відчуватиме больові точки в суспільстві і реагувати
на них.

З інтересами цих соціальних спільнот чим далі, тим більше будуть змушені
рахуватися політичні сили. Вони захочуть мати в парламенті, інших
органах влади своїх, а не олігархічних представників, мати тих, хто
репрезентував би їх інтереси в прийнятті політичних рішень. Тоді можна
буде сподіватись і на зміни характеру політичної системи в Україні, на
перетворення політичних партій із приватних, або приватизованих структур
в європейському розумінні політичні партії.

На сімнадцятому році незалежності Україна не відбулася і як геополітичне
явище, вона так і не змогла стати самостійним суб’єктом встановлення
нового світовового порядку, радше присутня як об’єкт впливу. Межа мріянь
наших еліт, як слушно констатує С. Білошицький, «полягає в інтегруванні
тільки їх, а не всього українського суспільства, у систему
євроатлантичних відносин на правах представників метропольної влади на
тубільних територіях. Мріяння, схоже, виправдалися, і ми стали свідками,
як народжені у період перебудови національні еліти трансформувалися в
інтернаціональні, споживацькі стосовно земляків, але корисні для
підтримуючого їх глобального Заходу» [17, с. 4].

Глобалістські тенденції у світовій економіці, більш жорстка конкуренція
на міждержавному рівні ставлять перед нацією завдання, які в
сьогоднішньому аморфному стані українська держава та її політично
правлячий клас вирішити не в змозі, що призведе найближчим часом до
глобального відставання, деградації нації. На тлі посилення сусідів
Україна ризикує де-факто втратити суверенітет, залишившись виконувати
функції транзитної території повітряного коридору. За таких умов при
збереженні зовнішніх ознак державності правлячі еліти будуть виконувати
лише функції місцевої адміністрації, а реальні владні функції остаточно
перемістяться поза межі країни. Уже й сьогодні існують факти, коли
українські політики апелюють до світової громадськості за допомогою у
розв’язанні внутрішніх проблем (президентські вибори 2004 року,
політична криза 2007 року та ін.).

Це все компоненти, що характеризують рівень геополітичного інтелекту
української політичної еліти, її патріотичності. Наша еліта, як правило,
завжди плутала для себе дипломатію з власне міжнародною політикою, а
інтереси влади з інтересами національного капіталу. Це призвело до того,
що правляча еліта не знає, які інтереси потрібно просувати, за якими
правилами розвиваються «геополітичні ігри» і що потрібно в них
обстоювати. Тому вона набирається сорому на різних сегментах зовнішньої
політики, включаючи вступ до ЄС, Світової організації торгівлі, ринок
зброї тощо.

А тим часом відсутність реальних реформ у країні, економічна
незреалізованість державницької ідеї ставить під загрозу її існування не
менше, а може, й більше, ніж загроза ззовні. Тим більше, що
самоосмислення, усвідомлення державництва українським народом не
відбулося в усіх його прошарках і на всіх рівнях: політичному,
соціально-економічному, правовому, філософсько-психологічному,
ідеологічному, інформаційному, конфесійному, оборонному. Для багатьох
громадян «національна ідея», «розбудова суверенної держави» — занадто
абстрактні поняття, конкретно не пов’язані з їх повсякденними потребами,
через що зростає роль емоційно-психологічних, неусвідомлених компонентів
суспільної свідомості й поведінки. А оскільки в завершеному вигляді
державницької ідеології українське суспільство ще не має, то цей
ідеологічний вакуум спритно заповнюють різні антиукраїнські політичні
сили.

Слід ураховувати й те, що свідомість наших громадян формується під
потужним впливом культурно-інформаційного простору сусідньої держави. А
наш інформаційний простір практично не контролюється, тоді як формування
і захист його — єдиний шлях побудови своєї ідентичності. Не слід
забувати, що як поза межами України, так і всередині її є противники
української незалежності.

Ми цілком солідарні з твердженням Г. Щокіна про те, «що теперішній
історичний момент у житті України є, напевно, найнижчою точкою
вичерпуваного соціального циклу й характеризується найгострішими
суперечностями, а деколи навіть асоціальною, часто криміналізованою
елітою. Застосовувані сьогодні до речі й не до речі авторитарні методи
політичного управління треба скеровувати на недопущення, з одного боку,
охлократії з її незмінною трансформацією в тиранію, а з іншого — на
соціальне «витіснення» кримінально забарвленої олігархії з політичної
авансцени і заміни її на духовно орієнтовану інтелігенцію. Саме такі
умови можуть забезпечити поступовий прихід до соціального управління
української меритократії, найпридатнішої з огляду на історичну
перспективу» [18, с. 4].

Чи зможе Україна використати свій іще один, можливо, найреальніший
історичний шанс і посісти гідне, а можливо, й провідне місце в новому
світопорядку, який щойно народжується, стати справжньою європейською
нацією, стати тою Україною, яку століттями вимріювали її провідники, —
засвідчить час і здатність національної еліти, кожного з нас адекватно
реагувати на складні й часом суперечливі «виклики» сучасної історії.

Тому сьогодні, як і раніше, надзвичайно важливо сформувати національно
свідому еліту, провідну верству, без якої неможливо по-справжньому
реалізувати державотворчу національну.

Література

Франко І. Перехресні стежки // Зібр. творів у 50 т. — Т. 20. — К., 1979.
— С. 369.

Франко І. Одвертий лист до галицької української молодежі // Зібр.
творів у 50 т. — Т. 45. — К., 1986. — С. 404.

Шаповал М. Соціологія українського відродження. — К., 1994. — С. 24–25.

Абліцов В. Секретна місія Капніста // Голос України. 1996. — 13 січня. —
С.10.

Шевченко Т. Кобзар. — К., 1987. — С. 267.

Винниченко В. Відродження нації. Ч. 11. — К., 1990. — С. 107–108, 125.

Головатий М. Ф. Історична правда, національне безпам’ятство чи політичне
жонглювання? // Кому був вигідний голодомор? — К.: МАУП, 2004.

Бадзьо Ю. Україна: четверта спроба, або чи виживуть українці? //
Розбудова держави. — 1995. — №10. — С. 6.

Ткаченко В. Бюрократичний корпоративізм в процесі державотворення //
Куди йдемо? Матеріали науково-практичної конференції «Ідеологія та
ідейно-політичні засади державного будівництва в Україні» / За ред. М.
І. Михальченко, Б. І. Корольова. — К., 1993. — С. 70.

Рябчук М. Демократія та «партія влади» в Україні // Політична думка. —
1994. — №3. — С. 38.

Панарін О. Народ без еліти: між відчаєм і надією // Персонал. — 2006. —
№ 5. — С. 50–63.

Гордієнко М. Етнонаціональна політика у сучасному українському
суспільстві // ПЕРСОНАЛ. — 2006. — № 5. — С. 22–27.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020