.

Фінансово-правовий механізм формування доходів, отриманих від оподаткування сільськогосподарських товаровиробників (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
329 4755
Скачать документ

Курсова робота

на тему:

Фінансово-правовий механізм формування доходів, отриманих від
оподаткування сільськогосподарських товаровиробників.

TOC \o “1-3” Вступ. PAGEREF _Toc31633323 \h 2

1. Бюджетна політика держави. PAGEREF _Toc31633324 \h 4

1.1. Чинникі, що впливають на бюджетну політику держави. PAGEREF
_Toc31633325 \h 4

1.2. Стратегія бюджетної політики держави. PAGEREF _Toc31633326 \h 6

2. Місцеві бюджети: проблеми формування та аналіз їх виконання.
PAGEREF _Toc31633327 \h 8

2.1. Управління бюджетами регіональними та місцевими органами влади.
PAGEREF _Toc31633328 \h 8

2.2. Формування доходної частини бюджету (на прикладі бюджету
Івано-Франківської області. PAGEREF _Toc31633329 \h 11

2.3. Субсідії, субвенції та дотації, які стосуються оподаткування.
PAGEREF _Toc31633330 \h 13

2.4. Бюджети районів і міст. PAGEREF _Toc31633331 \h 17

Оподаткування сільськогосподарських товаровиробників ПДВ. PAGEREF
_Toc31633332 \h 21

3.1. Огляд нормативної бази. PAGEREF _Toc31633333 \h 21

3.2. Пільги щодо оподаткування сільськогосподарських товаровиробників.
PAGEREF _Toc31633334 \h 24

Висновок. PAGEREF _Toc31633335 \h 28

Література. PAGEREF _Toc31633336 \h 30

Вступ.

Оподатковування являє собою одну з найбільш динамічних сфер державного
регулювання економіки в Україні. Об’єктивні причини такого додавання
криються, по-перше, у революційних змінах економічних відносин у 90-х
роках XX століття, зв’язаних зі становленням ринкової економіки, а
по-друге, – у відносно короткій історії української податкової системи і
відсутності необхідного досвіду державного регулювання відносин у цій
специфічній сфері.

Сучасне українське оподатковування до дійсного моменту пройшло кілька
етапів свого розвитку, перший з який (1991-1997 р.) полягав у створенні
основ ринкової системи оподатковування, організаційної бази
адміністрування податків, формуванні азів податкової культури у
платників податків і зборів. Характерною рисою цього етапу був яскраво
виражений пріоритет фіскальної функції оподаткування, що було зв’язано,
з одного боку, з украй несприятливою макроекономічною ситуацією, а з
іншого боку – невідпрацьованністю економічних механізмів реалізації
стимулюючої функції.

Другий етап (1997-2000 р.) зв’язаний з переглядом принципів
оподатковування, виділенням податкового обліку в самостійний вид і
відділенням його від обліку бухгалтерського, а також зі спробою
гармонізації українського і європейського податкового законодавства й
активізації стимулюючої функції податків. Саме в 1997 р. у новій
редакції були прийняті Закон України: “Про систему оподатковування”,
“Про оподаткування прибутку підприємств”, набрав сили новий Закон
України “Про податок на додаткову вартість”. Одним з найбільш
принципових моментів цього етапу з’явилося введення методу податкового
обліку по ПДВ і податку на прибуток підприємств, що послужило причиною
додаткового скорочення оборотних коштів підприємств і забезпечило
постійне безпроцентне “кредитування” бюджету. На цьому етапі також були
закладені чотири нові альтернативни способи оподатковування, до яких
відносяться: плата фізичними суб’єктами підприємницької діяльності
прибуткового податку у фіксованому розмірі з придбанням патенту (лютий
1998 р.); здійснення діяльності з придбанням спеціального патенту (лютий
1998); спрощена система оподатковування, обліку і звітності суб’єктів
малого підприємництва (липень 1998 р.); фіксований сільськогосподарський
податок (грудень 1998 г).

Третій етап реформування оподатковування почався в 2000 р. прийняттям
спеціального закону, що визначає взаємини платників з контролюючими
органами з приводу сплати податків і зборів, – Закону України “Про
порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами і
державними цільовими фондами” і прийняттям у першому читанні проекту
Податкового кодексу.

Разом з тим існує цілий ряд проблем у сфері державної податкової
політики, від яких залежить ефективність системи оподатковування (з
позицій як держави, так і платників) і які вимагають невідкладного
рішення.

1. Бюджетна політика держави.

1.1. Чинникі, що впливають на бюджетну політику держави.

Бюджетна політика постійно знаходиться в центрі суспільної уваги,
оскільки вона є ключовою ланкою економічної політики держави. Від якості
бюджету, закладених в нього параметрів залежить рівень соціального
захисту громадян, інвестиційні можливості держави, ступінь впливу
України на міжнародні події, підприємницька активність суб’єктів
господарювання та громадян. У бюджетній політиці найбільш яскраво
висвітлюються і найбільш гостро стикаються інтереси різних суспільних
груп.

Суть проблеми побудови ефективної бюджетної політики полягає в її
науковому обґрунтуванні і в тому, наскільки вона базується на
фундаментальних теоретичних засадах певної фінансової доктрини держави.
При плануванні бюджетної політики держава має виходити із необхідності
забезпечення фінансової та соціальної стабільності, враховуючи усю
сукупність національних, історичних, політичних, соціально-економічних
та інших особливостей розвитку держави. Ось чому важливою передумовою
для розробки оптимальної моделі бюджетної політики та ефективного
механізму її реалізації є необхідність врахування зовнішніх і внутрішніх
чинників.

До зовнішніх факторів слід віднести залежність держави від економічних
взаємовідносин з іншими державами щодо поставок палива, сировини,
матеріалів, обмін технологіями, експортних можливостей самої держави, її
інтеграції з світовими системами тощо.

До внутрішніх факторів, які суттєво впливають на бюджетну політику,
можна віднести: економічні – пов’язані з макроекономічні процесами, що
відбуваються у сфері суспільного виробництва; соціальні -пов’язані з
особливостями відтворення робочої сили та населення країни в цілому (це,
перш за все, кошти на освіту, охорону здоров’я, соціально-культурні
заходи, соціальний захист населення, обсяг і рівень заробітної плати
тощо); політичні – пов’язані із забезпеченням обороноздатності держави
та підтримкою внутрішнього правопорядку, укріплення законодавчої та
виконавчої влади.

Важливим у розумінні впливу цих чинників є не кількісне вимірювання
їхньої відносної вагомості або питомої ваги в сукупному впливі, а те,
які умови їх прояву зумовлюють позитивний чи негативний ефект. Як
засвідчує практика, за умови стабільної економіки об’єктивно існує
висока передбачуваність економічних показників на короткостроковий
період, що є достатнім для планування щорічного балансу. У тому випадку,
коли економіка не стабільна, а фінансова політика хаотична, об’єктивно
зменшується вірогідність прогнозування та планування економічних
параметрів. Відомо, що непослідовність і непередбачуваність нормативного
та законодавчого середовища України знаходить своє відображення у
бюджетній сфері, зокрема, в бюджетній політиці.

Проблема взаємозв’язку між зовнішніми та внутрішніми чинниками полягає в
тому, наскільки вони сприяють зростанню ВВП, нарощуванню та ефективному
використанню фінансових ресурсів, формують ідеологію бюджетної політики.

1.2. Стратегія бюджетної політики держави.

Розробка чіткої стратегії бюджетної політики передбачає визначення
узагальнених контрольних показників, затвердження яких має здійснюватися
на найвищому урядовому рівні. Помилки в прогнозуванні
соціально-економічного розвитку, недооцінка наслідків негативних
процесів, що розвиваються в економіці, соціальній сфері та фінансовому
секторі, прирікають бюджетне планування на невдачу.

Одним із головних недоліків процесу формування бюджету є те, що
економічні прогнози Міністерства економіки та з питань європейської
інтеграції України та проекти витрат галузевих міністерств, відомств і
органів місцевого самоврядування складаються практично незалежно один
від одного.

Як відомо, за основу формування Державного бюджету беруть розрахунок
річного обсягу валового внутрішнього продукту (ВВП). Залежно від того,
який його обсяг визначено на наступний рік, залежить і розмір бюджетного
фонду. Обсяг ВВП може бути зниженим або завищеним. Якщо обсяг ВВП
занижено, то в цьому випадку відбувається недофінансування галузей
народного господарства, соціально-культурних установ та інших галузей,
передбачених бюджетом. Якщо обсяг ВВП буде завищеним, то зросте
грошово-кредитна емісія, що призведе до інфляції та різкого зростання
цін.

Основна проблема, пов’язана з бюджетним процесом, що потребує
розв’язання, – максимально точне визначення обсягу ВВП, враховуючи інші
макроекономічні показники: інфляцію, виробництво товарів, споживання,
нагромадження, впровадження науково обґрунтованих розрахунків
прибуткової частини бюджету. Уряди багатьох країн оприлюднюють ці
показники для того, щоб стимулювати обговорення бюджетної політики в
суспільстві та досягти злагоди щодо її цілей і засобів досягнення.
Контрольні бюджетні показники є відображенням як поглядів уряду на вплив
держави на економіку, так і його пріоритетів щодо обсягів оподаткування,
позик і видатків.

До контрольних показників бюджетної політики належать:

• відносні показники, що виражені у відсотках до ВВП або іншого
показника сукупної економічної діяльності держави. Наприклад відносний
показний може стосуватись обсягів державного боргу державних позик,
надходжень, видатків;

• темпи змін обсягу видатків, зростання величин контрольних цифр, що
можуть бути виражені в номінальних показниках, тобто з урахуванням
підвищення цін, у такому випадку темпи зростання оприлюднюються разом із
відносними показниками;

• абсолютні показники, планові цифри, які мають грошове вираження.

2. Місцеві бюджети: проблеми формування та аналіз їх виконання.

2.1. Управління бюджетами регіональними та місцевими органами влади.

Успішне здійснення соціально-економічних перетворень в Україні значною
мірою залежить від ефективної діяльності не лише центральних, а й
регіональних та місцевих органів влади. Особливої уваги заслуговує саме
регіональне та місцеве самоврядування. Будучи за своєю суттю не
державною, а громадською формою організації влади, самоврядування є
потужним фактором підвищення ефективності управління економічними і
соціальними процесами розвитку територій. Саме регіональне та місцеве
керівництво знаходиться найближче до людських проблем.

На регіональну та місцеву владу покладається чимраз більше повноважень,
вирішення яких вимагає фінансового забезпечення.

У Конституції України визначається система самоврядування, яка включає
декілька рівнів:

а) первинний (село, селище, місто);

б) вторинний, регіональний (район, область) (ст.40).

Отож, село, селище, місто становлять базовий рівень місцевого
самоврядування і на відміну від таких територіально-адміністративних
одиниць, як район і область, мають значно вищий рівень самоврядування.
Адже під органами базового рівня треба розуміти місцеву владу, “яка
найближче перебуває до громадянина і має свої структури демократії та
свою автономію, – отже, повноваження, достатні для того, щоб ця
автономія мала реальний об’єкт для свого застосування”. Тому зрозуміло,
що цілком іншим видається статус і повноваження органів управління на
рівні району та області.

Важливо зауважити, що управління на кожному рівні має виходити з
можливостей (потенціалу) території, з врахуванням ринкових механізмів та
потреб держави (а не з зворотному порядку, як це було дотепер). У
діючому законодавстві нашої держави сфери компетенції між органами
регіонального самоврядування (районними, обласними радами і їх
виконавчими органами) та державними адміністраціями чітко розподілені.

Однак практика самоврядування показує, що можна виділити ряд причин, які
призводять до загострення відносин між представницькою та виконавчою
владою, а також між місцевою владою і мешканцями. До них можна віднести,
по-перше, закритість управлінських рішень для депутатів і населення. Це
проявляється в їх недостатній інформованості про оперативну роботу
виконавчого органу. Навіть не всі рішення виконавчого комітету є
доступними для депутатів. Про накази в структурних підрозділах вони не
отримують ніякої інформації взагалі, окрім окремих випадків. Таке
становище призводить до нерозуміння логічності прийняття рішень та
підозр.

По-друге, це – професіоналізм службовців виконавчих органів. Адже,
аналізуючи порядок денний сесій місцевої ради, можна побачити, що
більшість питань, які виносяться на її розгляд, пропонуються виконавчими
структурами. Це цілком зрозуміло, оскільки їх службовці працюють на
професійній основі і більше орієнтуються в проблемах розвитку
господарства. Така ситуація призводить до “залежності” депутатів від
“професіоналів” виконавчої влади місцевого органу управління.

По-третє, нелогічність та незавершеність частини управлінських рішень.
Це виявляється у невиконанні окремих прийнятих рішень виконавчими
органами, що пов’язано з недостатньою підготовкою деяких проектів,
відсутністю механізмів їх реалізації та ресурсів для їх виконання.

По-четверте, в місцевій раді, як правило, не формується політична
більшість, що веде до спроб вплинути на призначення керівників
виконавчої влади та прийняття окремих рішень при відсутності
відповідальності за таку вимогу. Це, в свою чергу, може потягнути за
собою і незадовільну роботу органів місцевої влади.

На всіх рівнях територіальної організації управління – від сіл, селищ та
міст до областей – потребує розв’язання широкий спектр проблем. До
нього, зокрема, входять соціальний захист населення (допомога сім’ям із
дітьми, малозабезпеченим громадянам в оплаті житлово-комунальних послуг,
пільг ветеранам війни, утримання будинків-інтернатів для людей похилого
віку та інвалідів і т. ін.), організація освіти, охорони здоров’я
населення, розвиток культури, спорту, молодіжні програми, охорона
правопорядку, пожежна охорона, упорядкування населених пунктів тощо.
Розв’язання цих питань потребує значних коштів. А щоб місцеве та
регіональне самоврядування було підкріплене реальним змістом, значна
частина цих коштів має формуватися за рахунок власних доходів
територіальних громад і регіонів.

2.2. Формування доходної частини бюджету (на прикладі бюджету
Івано-Франківської області.

На сьогоднішній день проблема фінансового забезпечення регіонального та
місцевого самоврядування постала надзвичайно гостро, її вирішення
безпосередньо пов’язане з формуванням регіональних бюджетів.

Однак існуюча система формування дохідної бази регіональних і місцевих
бюджетів України має ряд серйозних недоліків:

– практично щороку змінюються види податків, які зараховуються до
бюджетів.

– відсутні єдині нормативи відрахувань від загальнодержавних податків.

– не існує простого механізму міжрегіонального перерозподілу і
вирівнювання доходів регіональних і місцевих бюджетів.

Усі спроби змінити підходи до формування регіональних і місцевих
бюджетів України, зроблені в останні роки, не торкнулися суті системи
бюджетного планування, що утворилася в умовах командно-адміністративної
економіки. І зараз регіони складають проекти видаткової частини бюджету
і після узгодження з Міністерством фінансів України визначають суму
витрат. Від цієї суми віднімається величина власних та закріплених
доходів, а потім вираховуються окремі для кожної території нормативи
відрахувань від загальнодержавних податків.

У сучасних умовах регіональні і місцеві бюджети формуються на основі
надходжень податків від підприємств, організацій, установ і громадян. На
всіх рівнях територіального управління місцева державна адміністрація
розробляє проект бюджету і подає його на затвердження відповідній раді
народних депутатів. На перший погляд, цим документом забезпечується
повна самостійність області, міста і району у фінансовій діяльності. На
практиці це положення не виконується. Про реальну самостійність регіону
в формуванні бюджету дає уявлення табл. 1, де показана дохідна частина
бюджету Івано-Франківської області. Значна частка надходжень припадає на
регулюючі податки, які в 1998 році становили 35552 тис. грн. (20,1%). На
закріплені доходи і неподаткові надходження припадає 23048 тис. грн.,
або 13,2% до загальної суми доходу бюджету області. Разом з тим, слід
підкреслити, що в більшості країн з розвинутою ринковою економікою
частка закріплених надходжень значно вища, ніж у нашій державі.

2.3. Субсідії, субвенції та дотації, які стосуються оподаткування.

Важливу роль у формуванні доходів місцевих бюджетів деяких областей
відіграють субсидії, субвенції та дотації.

Дотації виділяються з вищого бюджету нижчому на суму недостачі доходів
за тієї умови, що скоротити його видатки неможливо. Вони не мають строго
цільового призначення. Субсидії надаються на фінансування конкретних
заходів, тобто носять цільовий характер. Субвенції також мають цільовий
характер. Вони виділяються за бюджетним розвитком і на основі пайової
участі в фінансуванні даного заходу.

Закон України “Про бюджетну систему України” не передбачив існування в
державі такого інструмента регулювання доходів місцевих бюджетів, як
субсидії. Субвенції були субвенціями тільки за назвою, а фактично
виконували роль дотацій. А це вкрай зменшувало їх ефективність і
можливість контролю за їх цільовим призначенням. Стосунки між державним
бюджетом України і бюджетами територій у сфері надання субвенцій і
дотацій базувались на суб’єктивній основі двосторонніх домовленостей між
“центром” і регіонами.

Обсяги дотацій і субвенцій визначаються відповідними органами виконавчої
влади і затверджуються Верховною Радою України, Верховною Радою
Автономної Республіки Крим та місцевими радами. Існуючий принцип
визначення розміру допомоги регіонам, які потребують додаткових
субсидій, призводить до розпорошення коштів між багатьма державними і
господарськими суб’єктами і їх неефективного використання. Тому повинен
бути встановлений суворий контроль за цільовим використанням фінансових
надходжень. І, як вважає Г. Філіпчук, для цього “доцільно було б ввести
систему соціально-економічних індикаторів, які об’єктивно
віддзеркалювали реальну картину економічного, соціального і екологічного
неблагополуччя у кожному з регіонів”.

На основі аналізу цих індикаторів центральні органи влади повинні
визначити соціально-економічні проблеми в регіонах, готувати проекти
цільових програм, спрямованих на їх вирішення, вносити обгрунтовані
пропозиції щодо розмірів фінансової підтримки, напрямків і термінів її
використання, прогнозних результатів.

Дотації, субсидії і субвенції є частиною загальнодержавних доходів, які
надійшли в розпорядження центрального уряду. В порядку перерозподілу
вони передаються в місцеві бюджети. Це необхідна форма регулювання
прибутків, оскільки завдання збалансованості бюджетів досить складне і
не може бути вирішене із-за неоднорідності дохідної бази. Дотації і
субсидії сприяють реалізації заходів регіональної політики, яка
спрямована на соціально-економічний розвиток регіонів, освоєння нових
територій, екологічні проблеми, регулювання процесі: міграції населення,
ліквідацію наслідків від стихійного лиха.

Отже, як бачимо, держава гарантує органам місцевого самоврядування
дохідну базу, достатню для забезпечення населення послугами на рівні
мінімальним соціальних потреб. Але якщо доходи від закріплення за
місцевими бюджетам загальнодержавних податків та зборів перевищують його
мінімальний розмір вона вилучає частину надлишку згідно з законом про
державний бюджет Мінімальні розміри місцевих бюджетів визначаються на
основі нормативі бюджетної забезпеченості на одного жителя з урахуванням
економічного соціального, природного та екологічного станів відповідних
територій.

Щорічно з державного бюджету України Івано-Франківській облает надаються
дотації, оскільки видатки з бюджету значно перевищують доходи, ще можуть
бути акумульовані на її території (табл. 1). І якщо в 1997 році вони

Таблиця 1

Доходна частина бюджету Івано-Франківської області*

Джерела доходів Роки

1997 1998 1999

Всього, тис. грн. в % до загальних доходів всього, тис грн в %до
загальних доходів Всього, тис. грн. в % до загальних доходів

І. Податкові надходження 80990,0 48,1 37198,0 21,0 1 16604,8
49,0

1 . Прибутковий податок з громадян – – 10711,0 6,1 12707,0 5,34

2. Податок на прибуток підприємств 64570,0 38,3 24841,0 14,0
82663,3 34,7

3. Акцизний збір 13936,0 8,3 _ _ 19687,0 8,3

4. Плата за землю 900,0 0,5 1300,0 0,7 1200,0 0,51

5. Плата за видачу ліцензій 1320,0 0,8 280,0 0,16 330,0 0,14

6 Плата за торговий патент 264,0 0,2 66,0 0,04 17,0 0,01

II. Неподаткові надходження 309,0 0,2 1802,0 1,0 1792,0 0,8

III. Державні цільові фонди 1650,0 1,0 19600,0 11,1 13618,0 5,7

IV. Офіційні трансферти

1 . Дотація з Державного бюджету 85445,0 50,7 118389,0 66,9
96018,9 40,3

2. Субвенція з Державного бюджету на освіту – – – – 9912,5 4,2

ВСЬОГО 168394,0 100,0 176989,0 100,0 237946,2 100,0

*За даними обласного фінансового управління.

\

aOe

????????R

T

V

X

Z

Ue

TH

¤¦OUUeTHa–

?

E

I

I

O

O

ph

ph:Тому одним з важливих факторів, який мав би значно поліпшити
ситуацію, є змінений підхід до виділення і одержання дотацій. Найкраще
вирішення цієї проблеми бачиться в тому, щоб кошти від державних
податків не йшли суто до державного бюджету, а розщеплювалися в
обласному казначействі. Тобто на рівні регіону відраховувалась б частка,
яка залишатиметься на місцях.

Використання в регіонах України індивідуальних нормативів відрахувань
від загальнодержавних податків призводить до того, що в кожному з них
залишається різна частина зібраних коштів. Динаміка ж доходів у
розрахунку на одиницю податкових надходжень як у місцевих бюджетах у
цілому, так і в окремих регіонах досить суперечлива. Збільшення
(зменшення) питомої ваги регіону в загальній сумі державних доходів не
спричинює відповідного збільшення (зменшення) доходів його місцевих
бюджетів. Відсутність чіткого взаємозв’язку між обсягом податків, які
збираються, і місцевими доходами позбавляє органи, самоврядування
стимулів до збільшення державних доходів. А це, звичайно, загострює
проблему нестачі коштів не тільки на місцевому, але й на
загальнодержавному рівнях. Розподіл доходів між різними бюджетними
рівнями був завжди і залишається в теперішній час.

2.4. Бюджети районів і міст.

У свою чергу обласні ради затверджують нормативи відрахувань від
загальнодержавних податків і зборів до бюджетів районів і міст, які
також змінюються щороку (табл. 2). Так, у 1995 році всі райони і міста
Івано-Франківщини отримували 100% податку на прибуток громадян, тоді як
у наступні роки ці цифри змінилися. В 1999 році у Галицькому,
Долинському, Надвірнянському, Тисменицькому районах, містах
Івано-Франківську, Коломиї залишається уже 75% цих надходжень, а в м.
Калуші — 85%. Змінилась і величина відрахувань від податку на прибуток
підприємств і організацій. Ніяких нормативних даних або розрахунків щодо
визначення суми відрахувань в місцеві бюджети не існує. Варто зазначити,
що при визначенні коефіцієнта платоспроможності
адміністративно-територіальної одиниці надходження від місцевих податків
і зборів не повинні братися до уваги. Ці кошти доцільно витрачати на
благоустрій населених пунктів, на капітальний ремонт житлового фонду.
Таким чином, нормативи відрахувань від загальнодержавних податків до
місцевих бюджетів повинні бути єдині та досить стабільні і
закріплюватися законодавчими актами на тривалий час (хоча б до 5 років).
Це стимулюватиме територіальні громади до інтенсивнішого розвитку
власної податкової бази, без побоювання, що вже в наступних бюджетних
періодах це призведе до підвищення

Таблиця 2

Нормативи відрахувань від загальнодержавних податків і зборів до
бюджетів районів і міст Івано-Франківської області

Райони і міста 1997 р. 1998 р. 1999р.

Акцизний збір Податок на прибуток Прибутковий податок з громадян
Акцизний

збір Податок на прибуток Прибутковий податок з громадян Акцизний збір
Податок на прибуток Прибутковий податок з громадян

Богородчанський _ 100 100 _ 100 100 _ 100 100

Верховинський _ 100 100 – 100 100 _ 100 100

Галицький _ 100 100 – 100 75 – 87 75

Городенківській 50 100 100 _ 100 100 25 100 100

Долинський 50 80 100 – 100 100 – 60 75

Калуський 50 100 100 – 100 100 25 100 100

Коломийський _ 100 100 – 100 100 25 100 100

Косівський — 100 100 – 100 100 _ 100 100

Надвірнянський 50 80 100 – 100 75 25 100 75

Рогатинський – 100 100 – 100 100 – 100 100

Рожняіівський _ 100 100 – 100 100 – 100 100

Снятинський 50 100 100 – 100 100 25 100 100

Тисменицький 50 100 100 – 100 75 – 100 75

Тлумацький – 100 100 – 100 100 – 100 100

м.. Івано-Франківськ 50 78,3 100 — 100 85 25 85 75

м. Калуш __ 65 100 _ 25 60 – 89 85

м. Коломия _ 100 100 – 100 75 — 100 75

м. Яремче _ 100 100 _ 100 100 _ 100 100

м. Болехів 50 100 100 – 100 100 _ 100 100

коефіцієнта податкоспроможності цих територій і відповідно до зниження
обсягу дотації.

Діюча система формування місцевих бюджетів, у якій відсутнє чітке
закріплення податків між різними видами бюджетів на досить тривалий час,
а також певні правила міжрегіонального перерозподілу доходів, не створює
жорстких бюджетних обмежень для місцевих органів влади і не примушує їх
“жити по кишені”. Тому надійною основою цього процесу, як уже
зазначалося, можуть стати нормативи бюджетного забезпечення на одного
жителя, а також чіткий розподіл видатків між селом, містом, районом,
областю.

На 1999 р. Івано-Франківською радою було визначено 145,75 грн. на одного
мешканця в районах і містах обласного підпорядкування (табл. З). Вперше
за основу в плануванні витрат узято нормативи бюджетного забезпечення на
душу

Бюджетна забезпеченість на одного жителя районів і міст
Івано-Франківської області

Райони і міста 1999 рік.

Кількість населення (тис.осіб) Обсяг бюджету за доходами (тис. осіб)
Доходи на одного жителя (грн.) Видатки на одного жителя (в розрахунку
145,75 грн.) Відношення доходів до видатків Видатки з врахуванням
пропозиції комісії з складання бюджету

Богородчанський 70,2 3565,0 50,78 10231,7 34,8 13029,1

Верховинський 32,2 1485,0 46,12 4693,2 31,6 8334,8

Галицький 68,9 10401,4 150,96 10042,2 ІОА6 12464,2

Городенківській 63,5 3179,0 50,06 9255,1 34,3 11317,4

Долинський 72,3 13075,9 180,86 10537,7 124,1 13590,9

Калуський 61,4 3089,0 50,31 8949,1 34,5 1 1420,4

Коломийський 107,3 4027,0 37,53 15639,0 25,7 19637,8

Косівський 93,4 4081,0 43,69 13613,1 29,9 18039,7

Надвірнянський 114,4 16166,5 141,32 16673,8 97,0 19703,8

Рогатинський 53,9 2812,0 52,17 7855,9 35,8 10148,9

Рожнятівський 77,1 3969,0 51,48 11237,3 35,3 13572,9

Снятипський 71,2 3429,0 48,16 10377,4 33,0 12549^5

Тисменицький 84,7 9035,0 106,67 12345,0 73,3 13884,4

Тлумацький 54,5 2142,0 39,30 7943,4 27,0 10109,4

м. Болехів 22,1 1486,0 67,24 3221,1 46,1 3913,2

м.. Івано-Франківськ 252,4 54007,8 213,98 36787,3 146,8 55157,8

м. Калуш 73,3 12936,1 175,12 10683,5 120,2 14693,4

м. Коломия 67,7 7983,5 117,92 9867,3 80,9 15802,8

м. Яремче 23,6 1972,0 83,56 3439,7 57,3 4744,0

Всього по області 1464,1 290757,0 198,6 213392,6 136,3 396688,4

* Розраховано за даними фінансового відділу та податкової адміністрації
Івано-Франківської області

населення. Це забезпечує справедливіший підхід до бюджетів усіх рівнів.
Мінімальний розмір забезпеченості на 1999 р. у Коломийському районі
(37,53грн.), а максимальний у м. Івано-Франківську (213,98 грн.).
Співвідношення між цими показниками досить велике – 5,7.

На 1999 рік обласна рада затвердила бюджет з доходів і видатків у сумі
237,9 млн. грн. Це приблизно стільки ж, скільки вдалося отримати в 1998
році при наявному обсязі виробництва. Якщо б підприємства працювали хоча
б на рівні 1999 р., то це могло забезпечити передбачені надходження
коштів від обласного бюджету. Наповнюваність оюджету все більше залежить
і від роботи малих підприємств. Тому обласна держадміністрація і обласна
рада повинні створити найсприятливіші умови для їх розвитку і розширення
виробництва. Однак ситуація, що склалася в регіоні, не проста. На 1
січня 1999 року область мала 161 млн. грн. боргу (затримки з виплатою
зарплат, допомог, субсидій, видатків на розвиток технологій і т.д.). Але
він міг бути погашеним і закладеним у бюджет. Тому вести мову про
забезпеченість бюджету недоцільно.

Значно більше коштів, ніж у минулому році, виділяло з Держбюджету на
освіту, культуру, охорону здоров’я, соціальний захист. Капітальні
вкладення були передбачені в сумі 13,9 млн. грн., з них 4 млн. грн. на
газифікацію сіл області.

Оподаткування сільськогосподарських товаровиробників ПДВ.

3.1. Огляд нормативної бази.

Ринок зерна є пріоритетним сектором економіки агропромислового комплексу
України. Державна політика спрямована на забезпечення внутрішніх
нестатків держави в зерні, з одного боку, і нарощування його експортного
потенціалу – з іншого. Досягнення цих цілей можливо тільки завдяки
подальшому розвитку зернового господарства країни. Базою для
забезпечення поставлених задач є створення відповідних правових,
економічних і організаційних основ, що регулюються Конституцією України,
Указом президента від 29.06.2000 р. № 832/2000 «Про негайні заходи по
стимулюванню виробництва і розвитку ринку зерна», Законом України від
18.01.2001 р. № 2238-III «Про стимулювання розвитку сільського
господарства на період 2001 – 2004 років», що мають рамковий характер,
Законом України від 04.07.2002 р. № 37-IV «Про зерно і ринок зерна в
Україні» і іншими нормативно-правовими актами.

Одним з економічних напрямків у стимулюванні виробництва зерна і
підтримці сільськогосподарських товаровиробників з боку держави є
введення пільг по оподатковуванню.

Розглянемо, зокрема, деякі питання оподатковування сільськогосподарських
товаровиробників через призму Закону України від 03.04.97 р. № 168/97 –
ВР «Про податок на додаткову вартість» (зі змінами і доповненнями, далі
Закон № 168/97 – ВР), яким визначені коло платників ПДВ, об’єкти, база і
ставки оподатковування, перелік не оподатковуваних і звільнених від
оподатковування операцій.

Відповідно до Закону № 2238 – III під поняттям продукція сільського
господарства (сільськогосподарська продукція) варто розуміти продукцію,
вироблену в сільському господарстві й відповідаючу кодам Державного
класифікатора продукції і послуг ГК 016 – 97:01.11 – 01.42 і 05.00.1 –
05.00.42. Зокрема, 01.11 – 01.42 – це продукція рослинництва: культури
зернові і технічні, продукція овочівництва, садівництва і розсадників,
плоди і культури для виробництва напоїв, продукція тваринництва,
продукція змішаного сільського господарства, послуги в сільському
господарстві, послуги у тваринництві.

З метою підтримки сільськогосподарських товаровиробників ст. 11 Закону №
168/97 – ВР доповнена п. 11.29, відповідно до якого до 01.01.2004. м.
припинена дія п. 7.7 ст. 7, пунктів 10.1 і 10.2 ст. 10 цього Закону в
частині сплати в бюджет ПДВ по операціях із продажу товарів (робіт,
послуг) власного виробництва, включаючи продукцію (крім підакцизних
товарів), виготовлену на давальницьких умовах із власної
сільськогосподарської сировини, за винятком операцій із продажу
переробним підприємствам молока і м’яса в живій вазі, здійснюваних
сільськогосподарськими товаровиробниками незалежно від
організаційно-правової форми і форми власності, у яких сума, отримана
від продажу сільськогосподарської продукції власного виробництва і
продуктів її переробки за попередній звітний (податковий) рік, складає
не менш 50 відсотків загальної суми валового доходу підприємства.

Тобто продаж такої сільськогосподарської продукції (робіт, послуг)
здійснюється за цінами з урахуванням ПДВ, суми якого в державний бюджет
не сплачуються, а перелічуються на окремий спеціальний рахунок і
використовуються сільськогосподарськими товаровиробниками на придбання
матеріально-технічних ресурсів виробничого призначення.

У випадку нецільового використання акумульованих коштів вони стягуються
в державний бюджет у безперечному порядку.

Порядок акумуляції і використання зазначених коштів затверджений
постановою Кабінету Міністрів України від 26.02.99 р. № 271 (зі змінами
і доповненнями, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від
23.04.2001 р. № 374 і від 18.04.2002 р. № 488) (далі – постанова № 271).

Суми ПДВ відбиваються в спеціальній (окремої) декларації по ПДВ за
результатами операцій по реалізації продукції, товарів (робіт, послуг)
власного виробництва.

3.2. Пільги щодо оподаткування сільськогосподарських товаровиробників.

Для новостворених сільськогосподарських товаровиробників різних форм
власності питома вага сільськогосподарської продукції в загальній сумі
валового доходу підприємства в поточному році визначається за даними
звітного періоду.

Новостворений сільськогосподарський товаровиробник має право на
застосування спеціального режиму оподатковування у випадку, якщо їм у
звітному періоді отримано не менш 50 відсотків загальної суми валового
доходу від операцій із продажу сільськогосподарської продукції власного
виробництва і продуктів її переробки.

Звітним періодом з метою визначення права застосування спеціальної
політики оподатковування вважається період з моменту державної
реєстрації сільськогосподарського товаровиробника як платника ПДВ до
кінця першого звітного (податкового) місяця, за який цей платник подає
декларацію по ПДВ і який охоплює повний календарний звітний податковий
період, за який платник уперше звітує як платник ПДВ.

При цьому варто мати на увазі, що відповідно до змін, внесених у ст. 9
Закону України «Про податок на додаткову вартість» (Закон України від
14.09.2000 р. № 1955-III), новостворений суб’єкт підприємницької
діяльності не зобов’язаний в обов’язковому порядку реєструватися в
казначействі платника ПДВ до досягнення їм установленого граничного
рівня оподатковуваних операцій (61,2 тис. грн.).

Тому платник, що зареєструвався як суб’єкт підприємницької діяльності в
минулому році, здійснював господарську діяльність без реєстрації
платника ПДВ і зареєструвався як платник ПДВ у поточному році, не
вважається новоствореним.

Згідно п. 4 постанови № 271 на підставі даних бухгалтерського і
податкового обліку сільськогосподарський товаровиробник складає
декларацію по ПДВ по реалізованій продукції, товарам (роботам, послугам)
власного виробництва, включаючи продукцію (крім підакцизних товарів),
виготовлену на давальницьких умовах із власної сільськогосподарської
сировини, крім операцій із продажу переробним підприємствам молока і
м’яса в живій вазі, і в терміни, передбачені законодавством для подачі
звітності, подає її в органи державної податкової служби. Тобто для
спеціального режиму оподатковування встановлюються такі ж терміни і
періодичність подачі податкової декларації, як і для розрахунків з
бюджетом, – місяць і квартал.

При цьому для визначення періодичності подачі звітності (щомісяця або
щокварталу) обсяг оподатковуваних операцій визначається за підсумками
двох податкових декларацій – спеціальної і декларації, по якій
здійснюються розрахунки з бюджетом.

Залишок податкових зобов’язань відповідно до декларації по ПДВ по
реалізованій продукції, товарам (роботам, послугам) власного
виробництва, включаючи продукцію (крім підакцизних товарів), виготовлену
на давальницьких умовах із власної сільськогосподарської сировини, тобто
різниця між сумою ПДВ, отриманої сільськогосподарськими
товаровиробниками від покупців, і сумою ПДВ, сплаченої ними
постачальникам, перелічується сільськогосподарськими товаровиробниками з
поточного рахунка на окремий рахунок у терміни, передбачені для
перерахування суми ПДВ у бюджет. Не перераховані на окремий рахунок
зазначені кошти вважаються використаними не по цільовому призначенню і
підлягають стягненню в державний бюджет у безперечному порядку.

Залишок податкового кредиту відповідно до зазначеної декларації, тобто
негативна різниця між сумою ПДВ, отриманої сільськогосподарськими
товаровиробниками від покупців, і сумою ПДВ, сплаченої ними
постачальникам, зараховується сільськогосподарським товаровиробникам у
зменшення податкових зобов’язань наступних звітних періодів.

Залишок коштів на окремому рахунку наприкінці року вилученню в бюджет не
підлягає і використовується сільськогосподарськими товаровиробниками на
зазначені цілі в наступному році, а починаючи з березня 2004 р.
перелічується в державний бюджет.

Також варто мати на увазі, що до товарів власного виробництва можуть
бути віднесені не тільки ті, котрі мають чітко виражену
сільськогосподарську спрямованість, але і несільськогосподарська
продукція власних промислових і харчових цехів і інша, однак для
визначення права на користування норм п. 11.29 ст. 11 Закону № 186/97 –
ВР у наступному році така продукція не повинна враховуватися. Тому може
скластися ситуація, при якій сільськогосподарські товаровиробники можуть
утратить право на застосування особливого порядку оподатковування.

Оскільки така норма передбачена для сільськогосподарської продукції
винятково власного виробництва і для продукції, отриманої в результаті
переробки власної сільськогосподарської сировини, на всі інші операції з
продажу товарів (робіт, послуг) не можуть поширюватися вищевказані
норми.

Що стосується використання сільськогосподарськими товаровиробниками, що
мають право застосовувати особливий порядок оподатковування,
установлений п. 11.29 ст. 11 Закону № 168/97 – ВР, орендованого
устаткування для переробки власної сільськогосподарської сировини, то
обмеження щодо такого використання законодавством не передбачено.

Для того щоб застосовувати у своїй діяльності спеціальний режим
оподатковування, новостворений сільськогосподарський товаровиробник
повинний бути безумовно зареєстрований як платник ПДВ.

Згідно п. 6 постанови № 271 органи державної податкової служби
здійснюють контроль не тільки за цільовим використанням коштів, що
підлягають сплаті в бюджет, але і за дотриманням норм Порядку,
затвердженого цією постановою, у цілому.

Зокрема, крім контролю за цільовим використанням коштів органи державної
податкової служби повинні установити контроль за своєчасним відкриттям
окремих рахунків, повнотою і вірогідністю числення сум ПДВ, що
залишаються в розпорядженні сільськогосподарських товаровиробників, і
своєчасним перерахуванням коштів на окремі рахунки.

Висновок.

Отже, проблема фінансового забезпечення розвитку регіонів в умовах
переходу до ринку, стоїть надзвичайно гостро. Дальше її загострення може
спричинити розвиток досить небезпечних тенденцій: процесів
територіальної дезінтеграції, суперечок між територіями, органами
законодавчої та виконавчої влади і регіонами на грунті поділу фінансових
ресурсів. Слід зазначити, що без нарощування обсягів виробництва
неможливо забезпечити зростання надходжень до місцевих і
загальнодержавного бюджетів. Органи місцевого самоврядування могли б в
межах діючого законодавства опрацювати механізми, які б стимулювали
розвиток найбільш прибуткових галузей і забезпечили значне поповнення
дохідної частини місцевого бюджету.

З метою забезпечення самостійності регіональних і місцевих бюджетів
необхідно вирішити ряд важливих питань. Перш за все, потрібно встановити
фіксовані частки кожного рівня влади в загальних податках, закріпити їх
за відповідними рівнями бюджетів на постійній основі на тривалий період
(до п’яти років). Ще одним важливим кроком є визначення нормативів
розподілу загальнодержавних податків між державним і місцевими бюджетами
на однаковому для всіх регіонів країни рівні. Проблеми ж економічного
розвитку регіонів доцільно розв’язувати не шляхом диференціації цих
нормативів, а за допомогою цільових субсидій з державного бюджету.

З метою зацікавленості органів місцевого самоврядування у стимулюванні
випуску продукції, в тому числі підакцизних товарів, доцільно було б
залишати в розпорядженні місцевих бюджетів не менше 50% загальних
надходжень від акцизного збору та ПДВ.

Оскільки фінансове забезпечення місцевих органів влади значною мірою
залежить від обсягів трансфертів, які вони отримують, слід створити на
рівні державного бюджету відповідні фонди, за рахунок яких буде
здійснюватися бюджетне вирівнювання, та розробити правову базу
регулювання трансфертів.

Вдосконалення потребує і правова база, яка регламентує компетенцію
органів державної законодавчої влади і місцевого самоврядування у
процесі складання, затвердження і виконання бюджету, утворення
позабюджетних, цільових і валютних фондів, запровадження місцевих
податків і зборів. Правові акти, які регулюють ці питання, залишаються
суперечливими. Потрібно прискорити прийняття законів України “Про
податковий кодекс” та “Про бюджетний устрій”.

Проведення цих заходів сприятиме регіональному розвитку, що неодмінно
позначиться на економічному піднесенні держави в цілому.

Література.

Про деякі питання обкладання ПДВ сільськогосподарських товаровиробників
// Вісник податкової служби України. – № 46, 2002 р., с. 61 – 63.

Конституція України. – К.: УПФ, 1996. – 63 с.

Закон України “Про місцеве самоврядування в Україні ” (24.04.1997).

Закон України “Про внесення змін і доповнень до закону Української РСР
“Про бюджетну систему Української РСР”.

Зіллер Ж. Політико – адміністративні системи країн ЄС: порівняльний
аналіз (переклад з фр. В. Ховрун). – К.: Основи, 1996. – 285 с.

Кравченко В.І. Фінанси місцевих органів влади України: Монографія. – К.:
НІСД, 1996. – 106с.

Луніна І. Місцеві бюджети України: пошук нових підходів до проведення
реформ // Економіка України. – 1999. – № 3. – С.31-41.

Філіпчук Г. Регіони не можуть бути “прив’язаними” до Державного бюджету
// Урядовий кур’єр. – № 240-241. – 25.12.1997.

Галичина. – № 6. – 23.01.1999.

Сімкін Л. Місцеві бюджети: проблеми формування та аналіз їх виконання //
Регіональна економіка, № 1, 200. – с. 91 – 99.

Чугунов М. Актуальные проблемы формирования доходной части бюджета.//
Бизнесс информ, № 17-18, с. 9-13.

Мельник Л. Місцеві бюджети – основа формування фінансових ресурсів
регіону // Регіональна економіка, № 4, 1998, с. 137 – 143.

Мішина Н. Формування бюджетів муніципальних органів (на матеріалах
країн-членів Ради Европи) // Юридичний Вісник, № 2, 1999, с. 130-136.

Мельник С., Криниця С. О формировании местных бюджетов // экономика
Украины, № 1, 2000. С. 17-23.

Кириленко О.П. Місцеві бюджети України (історія, теорія, практика).
Монографія. Київський нац. Ун-т ім. Т. Шевченка. – К.: НІОС, 2000 г.,
384 с.

Мильникова О.М. Формування доходів місцевих бюджетів // Фінанси України,
№ 4, 2002, с. 54-57.

Сунцова О.О. Бюджетна реформа: особливості та перспективи формування
місцевих бюджетів // Актуальні проблеми економіки, 2002. – с. 24-30.

Огонь Ц. Проблеми формування доходів бюджету // Вісник Київського
національного торговельно-економічного університету, № 3. 2002 г., с.
12-20.

PAGE

PAGE 28

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020