Реферат на тему:
Спрямованість історії
Теперішній глобальний характер взаємозв’язків держав і окремих
суспільств особливо актуалізував проблему історії як світового
історичного процесу, поставив питання про можливу спрямованість (вектор)
суспільного розвитку. Це, однак, не означає, що про спрямованість
історичного розвитку стали говорити лише віднедавна.
Філософсько-історичні ідеї з цього приводу сягають глибин віків. За
довгі часи склалися концепції, які або не визнають загальну
спрямованість історії, або визнають.
До перших можна віднести концепції локальних культур і цивілізацій. Так,
Освальд Шпенглер (1880-1936) у своїй роботі «Занепад Заходу» говорив,
що нема ніякої однолінійної історії, а є тільки множина культур, кожна з
яких має власну долю, і всі вони є закритими, непроникливими для інших.
Тривалість життя культур близько тисячі років. Серед тих, що існували
колись або існують зараз, він вказував на такі як єгипетська, індійська,
вавілонська, китайська, грецько-римська, візантійсько-арабська,
західноєвропейська, майя і російсько-сибірська. Характер кожної з цих
культур визначається колективною душею. Зрозуміти душу культури можна
лише зсередини, зовні вона не доступна. У житті кожної культури
О.Шпенглер знаходив два етапи – творчий і етап цивілізації, на останній
і припадає занепад і загибель культури.
Дещо схожої думки дотримувався і Арнольд Тойнбі (1889-1975) у своєму
12-томному «Дослідженні історії», тільки виділяв він уже 13 цивілізацій.
Поняття цивілізації у нього має те ж значення, що й «культура» у
О.Шпенглера, і у обох вони вживаються у значенні суспільства певного
типу, що перебуває в якомусь часі й просторі і характеризується
специфічними релігійними віруваннями, стилем життя, світосприйняттям
тощо. З виділених типів цивілізації А.Тойнбі особливу увагу приділяв
5-ти основним – китайській, індійській, ісламській, російській і
західній. У житті кожної цивілізації цей автор помічав уже чотири стадії
розвитку: виникнення, зростання, надлом, розпад.
Наведені приклади фактично примикають до більш широкого класу
теоретичних побудов – до концепцій історичного круговороту, згідно з
якими про розвиток можна говорити лише в межах локальних суспільств, а
щодо якоїсь спрямованості людства в цілому, то її нема, кожне конкретне
суспільство лише повторює в своїй історії одвічний цикл руху від
якогось початкового стану до кінцевого. Корені такого світосприйняття
можна віднайти ще у найдавніші часи. Хіба не таким скепсисом відносно
творення нового були пройняті наступні рядки біблейського Еклезіяста:
«Що було, воно й буде, і що робилося, буде робитись воно, – і немає
нічого нового під сонцем! … Буває таке, що про нього говорять:
«Дивись, – це нове!» Та воно вже було від віків, що були перед нами! …
Я бачив усі справи, що чинились під сонцем: й ось усе це – марнота та
ловлення вітру!» (Екл.1.9,10,14).
Історія філософії має багато прикладів, які свідчать про поширеність
скептичних висновків стосовно прокладання нових шляхів у історичному
поступу. В епоху нового часу найбільш значним представником теорії
історичного круговороту був раніше згадуваний Джамбатіста Віко, який
вважав, що кожний народ протягом своєї історії проходить три стадії –
«вік богів», «вік героїв», «вік людей». Послідовна зміна зазначених
трьох стадій складає те, що Дж.Віко називає «Вічною Ідеальною Історією»
і, згідно з її планом (за яким стоїть «Божественне Провидіння»), «саме
так повинна була минати раніше, так повинна минати тепер, і так повинна
минати надалі історія націй”.1 (1Вико Дж. Основания новой науки об общей
природе наций. Москва-Киев, 1994. С.117). Першій фазі відповідає
патріархальна сім(я як специфічна форма соціальності, другій фазі –
аристократична республіка, третій – монархія. Після цього в житті кожної
нації, через зневагу монархів до закону і зіпсованість людей,
трапляється черговий занепад і через часи поневірянь вона знов береться
проходити одвічні стадії руху.
Та були і є поширеними й інші точки зору на хід історії. Їх можна
об’єднати спільною думкою про визнання направленості загальної історії
людства. Але ця думка розподілялась на таку, що визнає тільки регрес у
історії, і на таку, яка утверджує прогресивність розвитку. Що стосується
першої, то вона має досить давні корені . Ще Гесіод (кінець VIII –
початок VII ст. до нашої ери) вважав, що кращі часи людства – в
минулому, і чим далі йде хід часу, тим більше віддаляються люди від
епохи повного щастя, «золотого віку». За Гесіодом, людська історія
уявляє собою послідовну зміну п’яти поколінь – золотого, срібного,
мідного, героїв і залізного. Ця мінливість поколінь пов’язана з
постійним погіршенням життя, з посилюванням зла; після тимчасового
покращання у вік героїв, настає останній, п’ятий вік – залізний, вік
насилля і неправди. Незважаючи на песимістичну тональність багатьох
висловлювань, Гесіод все ж знаходить опору для віри у високий ідеал
Правди (????). Такою опорою стає головним чином праця, на яку приречені
люди волею богів. Хоч щастя і нема серед людей у останньому віці, але
шлях до нього не перекритий: там, де панує наполеглива праця і
здійснюється соціальна справедливість, там можливе повернення до щастя
– така кінцева думка давньогрецького поета-мислителя.
Друга позиція найбільш виразно представлена Просвітництвом. Першим тут
може бути названим Й.Г.Гердер, котрий безперечно визнавав закони
розвитку історії. Природною еволюцією людина приречена до панівного
становища на землі, призначена бути вінцем творіння всього сущого. Така
доля уготована їй вже здатністю до прямоходіння, будовою мозку, тілесною
конституцією, а від цього причинно-наслідковий ланцюжок веде до
здатності до мови, розуму, соромливості і врешті-решт до утвердження
правил істини і справедливості, що й перетворює людей у вірних
помічників і братів відносно один одного. Все це завершується
формуванням духу гуманності, досліджувати який є справжнім завданням
філософії історії. Історія людства – це школа удосконалення на шляху
прогресуючої гуманності. “Розум людський, – так завершує Гердер книгу
“Ідеї до філософії історії людства”, – помножена солідарна діяльність
людей невтримно й неухильно йдуть уперед і вбачають у цьому гарну
прикмету, навіть якщо кращі плоди до часу й не визріють”.1(1Гердер И.Г.
Идеи к философии истории человечества. М., 1977. С.608.)
Переконаність у прогресивній спрямованості історії супроводжується
прагненням посилити її свідченнями про фази, ступені, якими людство
сягає вершин прогресу. Гегель, який теж поділяв думку про спрямованість
суспільного розвитку, вважав, що розум панує в світі, а отже й
всесвітньо-історичний процес здійснювався до цього часу розумно.
“Розумність” історії не стороння до людини і тому, зауважує Гегель,
тільки “хто розумно дивиться на світ, на того й світ дивиться розумно”.2
(2Гегель Г.В.Ф. Философия истории. СПб., 1993. С.65.) Він хоче довести,
що всесвітня історія здійснюється, власне кажучи, в суто духовній сфері.
Субстанцією, сутністю духу є свобода, і всесвітню історію складає
поступове розгортання сутності духу аж до повного самоусвідомлення себе
в своїй суті. Перипетії історії непохитно ведуть народи шляхом втілення
в їх дії свободи духу. Ступенями історії Гегель вважав східний світ,
античний світ і германський світ. Східні народи ще не знають, що духу,
або кожній людині як такій, властива свобода, вони знають, що тільки
один (правитель) має свободу. Проте така свобода обертається свавіллям,
дикістю, тупістю пристрасті. Греки й римляни просунулись далі, вони вже
знали, що деякі мають свободу (але все ж ще не людина як така). І
тільки германські народи через християнство дійшли свідомості того, що
людина як така – вільна. Поступово, досить важко й суперечливо, ця
свідомість здійснювалась на світській ниві, справа потребувала довгих і
напружених культурних зусиль. Етап повного усвідомлення духу свободи
досягає своєї завершеності, коли світське життя людей, його організація
співпадає з досягненнями у сфері духовної роботи. Сама логіка думок
Гегеля вимагала покласти край історичному прогресові. Досягнення
третього ступеня свободи стає й завершенням історії, духу вже більше
нічого робити на матеріалі людства. Звичайно, час буде йти, людство
житиме, буде розгортати себе в просторі, технічно удосконалюватись,
проте нічого історично нового в цій надто простій “історії” вже не має
буде.
Гегелівське бачення історії фактично обмежує її хід: з одного боку,
визнається закономірність прогресу, а з іншого, йдеться про завершення
історії, її кінець. Думка про близьке вичерпання змісту історії теж
досить давнього походження (згадаймо хоч би Аврелія Августина з його
тезою про дві катастрофічні події у долі людей, поза якими історії не
було і не буде). Ця думка притаманна всій християнській есхатології (від
грец. ??????? –останній, крайній; ????? – вчення). З суто зовнішнього
сприйняття у чомусь схожою є і позиція класичного марксизму. У передмові
“До критики політичної економії” К.Маркс писав: “У загальних рисах,
азіатський, античний, феодальний і сучасний, буржуазний, способи
виробництва можна позначити як прогресивні епохи економічної суспільної
формації… Буржуазною суспільною формацією завершується передісторія
людського суспільства”.1(1Маркс К. К критике политической экономии.
Предисловие//Маркс К., Энгельс Ф. Избранные сочинения. В 9-ти т. Т.4.
М., 1986. С.138.) Слово “передісторія” не повинно вводити нас в оману,
фактично йдеться саме про кінець історії, зрозуміло, не про кінець
людства і знищення суспільства, а про закінчення історії за ознакою
зміни одних економічних суспільних формацій на інші, більш прогресивні.
Живучість ідеї кінця історії підтверджується позицією сучасного
американського політичного філософа Френсіса Фукуями, викладеної у
нашумілій статті 1989 р. “Кінець історії?” і у книзі “Кінець історії й
остання людина” (1992). Події, що пов’язані з закінченням холодної війни
і марністю зусиль побудувати комуністичне суспільство, автор співставляє
з завершенням ідеологічної еволюції людства і універсалізацією західної
ліберальної демократії як остаточної форми правління. Це дає Ф.Фукуямі
привід ставити питання про кінець історії. Нічого принципово нового у
сфері ідей після перемоги лібералізму з’явитись не може, людство думкою
вже дісталось вершини мислимої досконалості. В реальному, матеріальному
світі, звичайно, ще далеко до кінця , але то річ не принципова, то
справа часу, оскільки, як пише автор, “є серйозні підстави вважати, що
саме цей, ідеальний світ і визначить зрештою світ матеріальний”.2
(2Фукуяма Френсис. Конец истории?//Вопросы философии. 1990. №3. С.135.)
Ф.Фукуяма свідомий того, що він виходить з ідеалістичних засновків і
тому йому достатньо відшукати тільки ті ідеологічні альтернативи
лібералізмові, які були апробовані історією і пережили крах. Таких спроб
було дві – фашизм і комунізм, і поки їх носіями були значні світові
держави (СРСР, Китай, Німеччина, Італія, Японія) історія мала місце.
Поразка фашизму й комунізму, прогрес у втіленні ідей лібералізму вивів
світові держави з історичної сцени. Конфлікти ще можуть залишитись, і
перш за все на етнічній і націоналістичній основі, але для історично
значущих конфліктів необхідні великі держави, які якраз вже й відійшли у
“постісторію”. Кінець історії, за Ф.Фукуямою, сумний. Злету надихаючих
ідей місця не буде, будуть нудні повсякденні турботи навколо безконечних
технічних удосконалень, навколо зберігання природи й задоволення запитів
споживача; у “постісторичний” період не буде ані мистецтва, ані
філософії, залишиться тільки музей людської історії, що буде ретельно
охоронятись.
На проблеми, яких торкався Ф.Фукуяма, невдовзі відгукнувся інший відомий
американський політолог і соціолог Семюел Хантінгтон. Резонанс отримала
його стаття “Зіткнення цивілізацій?” (1993). Цивілізацію він визначає як
найвище культурне утворення, що характеризується об’єктивними
елементами (мова, спільна історія, релігія, звичаї, суспільні інститути)
і суб’єктивною самоідентифікацією людей. Автор вважає, що цивілізаційна
ідентичність буде відігравати все більш важливу роль у майбутньому й
світ буде формуватись в значній мірі під впливом взаємодії 7-8 головних
цивілізацій (західна, конфуціанська, японська, ісламська, індуська,
слов’яно-православна і, можливо, африканська). Якщо Ф.Фукуяма вбачав
кінець історії у тенденції до припинення конфліктності на основі
політичних і ідеологічних розбіжностей, то С.Хантінгтон попереджає, що
рано говорити про кінець значних історичних зрушень, оскільки тепер на
перший план можуть вийти конфлікти, які до часу жевріють у надрах більш
глибинних протиріч, протиріч цивілізаційного порядку.
Тематично до згаданої статті відноситься й книга С.Хантінгтона
“Зіткнення цивілізацій і зміна світового порядку”, яка була опублікована
у 1996 р., а також витяг з цієї книги у вигляді журнальної статті в
одному з відомих американських часописів. Автор вважає хибною тезу про
те, що “сучасне суспільство з необхідністю наближається до одного типу,
західного типу , тобто сучасна цивілізація – це західна цивілізація, а
західна цивілізація – це сучасна цивілізація”.1 (1Хантінгтон С. Захід:
унікальність versus універсалізм//Філософська думка. 1999. №1-2. С.84.)
Західна цивілізація має ряд визначальних характеристик, які роблять її
унікальною й тому неповторною. Незахідні суспільства запозичують в
кращому випадку лише суто зовнішні ознаки сучасності (науку, техніку,
технології) й не сприймають або свідомо відкидають глибинні атрибути
“західності”, до яких автор відносить нарізне існування світської та
духовної влади, владу закону, соціальний плюралізм і громадянське
суспільство, наявність представницьких органів, індивідуалізм і традицію
індивідуальних прав та свобод тощо. Практика “модернізації” й
економічного розвитку незахідних країн показує останнім часом, що вони
аж ніяк не наближаються до Заходу, а часто-густо навпаки інтенсивно
відроджують свої культурні традиції, так що “потужні тенденції
повернення до традицій підривають віру в те, що західна культура стане
світовою культурою.., то ж для Заходу настав час відкинути ілюзії
універсалізму і сприяти зміцненню, згуртованості та життєздатності своєї
цивілізації у світі інших цивілізацій”.1 (1Хантінгтон С. Захід:
унікальність versus універсалізм//Філософська думка. 1999. №1-2. С.94,
96.)
Отже, з давніх часів відносно спрямованості історії мають місце
суперечливі підходи: накопичуються аргументи як на користь визнання
загальної “логіки” історичного процесу, так і на користь її
спростування, додаються, співставляються й відповідно інтерпретуються
численні факти з минулого й сучасного життя людства та окремих
суспільств, адже багата подіями історія відкриває тут безмежні
можливості. За таких обставин, виправданим було б зайняти виважену й
помірковану позицію – уважно, й разом з тим критично, вивчити й оцінити
кожний аргумент, усвідомити життєву значущість для людей самої проблеми
спрямованості їх історичної долі і … тим поки що задовольнитись, бо
тільки подальші події вималюють вектор руху історії на дещо більшу
відповідність тому чи іншому підходу. Та і в цьому разі висновки можуть
мати суто прогностичний, а значить проблематичний, характер. Проблема
спрямованості історії відноситься до ряду вічних, трансцендентних
проблем, коли йдеться про пошук шляхів від сущого в сьогоденні або в
минулому до належного в майбутньому.
Висновки
Суспільне життя, як і будь-який інший процес, перебуває в часі, а
значить має минуле, сучасне й майбутнє, тобто події соціальної
реальності вишиковуються по осі часу. Питання, що стосуються часового
виміру людської діяльності та її результатів, розглядає історична наука
та філософія історії. За виразом “філософія історії” можна вбачати
подвійний смисл: 1) філософія прагне осмислити властивими їй засобами
хід людської історії в її цілісності і в окремих фазах, визначитись
відносно загальної логіки, смислу історії, можливих закономірностей та
стосовно специфіки історичного пізнання; 2) філософія не стільки сама
висловлюється про хід подій, скільки досліджує специфіку роботи
істориків, їх пізнавальні засоби й можливості історичного пізнання.
Серед питань, які поєднують інтереси філософії історії хоч у першому,
хоч у другому смислі, є питання “що таке історія?” Існує переконання, що
історія є певною формою думки стосовно тих думок попередніх поколінь,
які віднайшли зовнішній вираз у подіях, тобто опредметнились. З іншого
боку вона є й формою самосвідомості людства з огляду на перебування його
в часі. Вказувалось і на те, що зміст історії складає лінія фактів, які
стосуються зміни типів соціальності, зміни видів і форм діяльності
людей, тобто субстанційних елементів соціальної реальності.
Низка соціальних подій, проходження їх один за одним не знімає питання
про співвідношення більш стабільного й більш мінливого в житті
суспільства, що може передаватись у поняттях традиції й еволюції.
Традиція – це механізм відтворення соціальних інститутів і норм, при
якому їх підтримка узаконюється одним фактом існування в минулому. Певна
сукупність традиційно відтворюваних елементів культури складає звичаї,
тобто загальноприйнятий порядок, правила соціальної поведінки, що
стихійно склалися. Існують два найдавніші шляхи трансляції традицій:
фольклор і практичний зразок.
Класичний еволюціонізм визнавав загальну історичну “логіку” змін у всіх
суспільствах в напрямку зростаючого ускладнення будови соціального
цілого, диференціації суспільства за різними вимірами, зростання числа
винаходів і технічних удосконалень, зростання розподілу праці тощо.
Починаючи з 60-х років XX ст. після деякого періоду кризи еволюційної
моделі суспільства, виникає неоеволюціоністська хвиля (Т.Парсонс,
Л.Уайт), широко дискутується проблема спрямованості історії.
За довгі часи обговорення проблеми спрямованості історії склались
концепції, які її або не визнавали, або визнавали. До перших відносяться
концепції локальних культур і цивілізацій (напр., О.Шпенглер, А.Тойнбі),
концепції історичного круговороту (Д.Віко). Концепції, що визнають
спрямованість історії, представлені регресистськими і прогресистськими
варіантами. З точки зору першого (напр., Гесіод), кращі часи людства
позаду, а хід історії – то є етапи деградації суспільства. З точки зору
другого (німецьке й французьке просвітництво), історія уявляє собою
безперервний послідовний процес руху у напрямку позитивних змін,
покращання життя й моральності людей на основі розвитку розумного
начала, науки й техніки. У межах цього варіанту складається думка
(Гегель, марксизм, Фукуяма) про можливість вичерпання логіки руху
історії, її завершення через досягнення кінцевого смислу (напр.,
свободи, рівності, справедливості). Існує й протилежна думка
(Хантінгтон) про постійну незавершеність історії при загальному її
прогресивному русі. Врешті-решт проблема спрямованості історії
відноситься до ряду трансцендентних проблем, які не мають остаточного й
однозначного рішення доки живуть і діють люди, бо тут ідеться про пошук
шляхів від сущого в сьогоденні або в минулому до належного в
майбутньому, але ж відносно змісту сущого й належного індивіди,
соціальні групи й навіть епохи, що охоплюють ряд поколінь людей,
виробляють безліч уявлень в залежності від своїх інтересів і потреб.
Література:
Блок М. Апология истории или ремесло историка. М.,1973.
Вико Дж. Основания новой науки об общей природе наций.
Москва-Киев, 1994.
Габермас Ю. Про суб’єкта історії. Деякі міркування щодо хибних
альтернатив//Єрмоленко А.М. Комунікативна практична філософія.
К., 1999. С. 346-354.
Гегель Г.В.Ф. Философия истории. СПб., 1993.
Гемпель К.Г. Функция общих законов в истории//Вопросы философии. 1998.
№10. С.88-97.
Гердер И.Г. Идеи к философии истории человечества. М., 1977.
Зильберман Д.Б. Традиция как коммуникация: трансляция ценностей,
письменность//Вопросы философии. 1996. №4. С. 72-105.
Зиммель Г. Проблема исторического времени. Проблемы философии истории. К
вопросу о философии истории//Зиммель Г. Избранное. Т. 1. Философия
культуры. М., 1996. С. 517-537.
Коллингвуд Р.Дж. Идея истории. Автобиография. М., 1980. С.
5-320.
Мудрагей Н.С. Философия истории Дж. Вико//Вопросы философии. 1996. №1.
С.101-109.
Ортега-и-Гассет Х. История как система//Вопросы философии. 1996. №6. С.
78-103.
Панарин А.С. Смысл истории//Вопросы философии. 1999. №9.
С.3-21.
Поппер К. Нищета историцизма//Вопросы философии. 1992. №8. С. 49-79;
№9. С. 22-48; №10, с. 29-58.
Рикёр П. Время и рассказ. Т.1. Интрига и исторический рассказ. М.; СПб.
1998.
Риккерт Г. Философия истории//Риккерт Г. Науки о природе и науки о
культуре. М.,1998. С.130-204.
Тойнби А. Дж. Постижение истории. М., 1991.
Трёльч Э. Историзм и его проблемы. М.,1994.
Философия истории. Антология. М., 1995.
Фихте И.Г. Основные черты современной эпохи//Фихте И.Г. Сочинения в двух
томах. Т. 2. СПб., 1993. С. 359-617.
Фукуяма Ф. Конец истории? //Вопросы философии. 1990. №3.
С.134-148.
Хантингтон С. Столкновение цивилизаций?//Философская и социологическая
мысль. 1996. №1-2. С.9-29.
Хантінгтон С. Захід: унікальність versus універсалізм//Філософська
думка. 1999, №1-2. С.82-100.
Хвостова К.В. История: проблемы познания//Вопросы философии. 1997. №4.
С.61-71.
Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории. 1. Гештальт
и действительность. М., 1993; 2. Всемирно-исторические перспективы.
М.,1998.
Эйзенштадт Ш. Революция и преобразование обществ. Сравнительное изучение
цивилизаций. М., 1999.
Ясперс К. Истоки истории и ее цель//Ясперс К. Смысл и назначение
истории. М., 1991. С.28-286.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
