.

Деонтологічна правосвідомість та обов\’язки юриста (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
454 7352
Скачать документ

Реферат на тему

Деонтологічна правосвідомість та обов’язки юриста

План

1. Поняття деонтологічної правосвідомості юриста

2. Службовий обов’язок окремих юридичних спеціальностей

3. Обов’язок юриста в організації самозахисту населення від злочинних
посягань

Література 1. Поняття деонтологічної правосвідомості юриста

Свідомість досліджують різні науки — психологія, філософія, соціологія.
Певною мірою результати дослідження залежать від стану розвитку цих
наук.

Свідомість — це вищий рівень психічного відображення людиною дійсності,
її реалізація в узагальнених образах і поняттях. Досить часто поняття
“свідомість” ототожнюється з іншими поняттями, насамперед з такими, як
“душа”, “сумління”, “пам’ять”, “знання”, “досвід”, “інтелект”, “розум”
тощо.

Зокрема, різниця між свідомістю і сумлінням полягає у тому, що сумління
конкретно виявляється у практичній діяльності чи поведінці, а свідомість
інколи має прихований характер. Крім цього, свідомість зумовлює
сумління, тобто свідомість первинна, а сумління — похідне.

Стосовно понять “пам’ять”, “інтелект”, “розум” можна зазначити, що з їх
допомогою (як і з допомогою інших психологічних понять) у людини
формується свідомість. Різновидів свідомості не існує, за винятком
правової і релігійної.

У юридичній діяльності свідомість є розумінню вищої етики людини.
Свідомість дає змогу правникові осмислювати вищі закони духовного світу,
формувати духовні думки, розуміти душевні якості інших людей, впливати
на тіло через дух і душу, розуміти причини й наслідки втрати земних благ
та ін.

Правосвідомість — це сукупність ідей, поглядів, уявлень, почуттів, у
яких виявляється ставлення до дійсного або бажаного права як до
справедливого чи несправедливого і до дій людей як до правомірних чи
неправомірних

Правосвідомість особистості — це така форма відображення правових явищ,
яка включає психічні, інтелектуальні, емоційні й вольові процеси та
стани: знання чинного права і законодавства, правові вміння і навички,
правове мислення, правові емоції й почуття, правові орієнтації, позиції,
мотиви, правові переконання та настанови, які синтезуються в прийнятих
рішеннях і спрямовані на пізнання, спілкування і взаємодію в процесі
правової діяльності й поведінки у сфері правовідносин.

Правосвідомість ґрунтується на інформації, яку юрист повинен усвідомити.
Однак він усвідомлює не всю інформацію. Неусвідомлена інформація надалі
виступає як значний потенціал для усвідомлення, тобто стає в нагоді у
потрібний момент.

Існують зовнішні та внутрішні структурні елементи індивідуальної
правосвідомості. До зовнішніх елементів належать: правові знання; повага
до права, закону на основі правових переконань; соціально-правова
активність особи, а точніше, готовність (установка) до такої діяльності
та поведінки. Внутрішні елементи — це: інтелектуальні (раціональні)
процеси і стани; емоційні процеси і стани; вольові процеси і стани.

Деонтологічна правосвідомість (як частина правосвідомості) передбачає
передусім усвідомлення юристом свого призначення і власної соціальної й
моральної відповідальності.

Деонтологічна правосвідомість — це інтелектуальна власність юриста,
оскільки вона пов’язана з інтелектом та моральними принципами; це
конкретизація його правосвідомості, що відповідає одній із функцій
юридичної деонтології.

Деонтологічна правосвідомість юриста ґрунтується на його загальній
правосвідомості, правовій інформаційній культурі, на внутрішньому
імперативі права.

Джерелом деонтологічної правосвідомості є внутрішній імператив права,
адже у кожному законі є той внутрішній зміст, який юрист повинен
відчути. Письмово він не зафіксований, а через правове почуття у юриста
формується власна деонтологічна правосвідомість. Тут виявляється також і
дух права.

Формування загальної правосвідомості передбачає дві стадії: теоретичну і
практичну. На першій стадії у юриста формується теоретична
правосвідомість. На другій під впливом професійної соціалізації у
процесі практичної діяльності виникає практична правосвідомість.
Поєднання теоретичної та практичної правосвідомості дають змогу досягти
вершин юридичної майстерності.

Виходячи зі змісту юридичної деонтології, деонтологічна правосвідомість
має три стадії готовності: неочікувано раптову, очікувано раптову і
постійну. Зрозуміло, що юрист-початківець потрапляє у ситуацію, коли він
не очікує моменту вияву власної правосвідомості. І, як правило, до цього
він внутрішньо не готовий. Проте друга стадія передбачає сподівання на
такий вияв, і юрист заздалегідь готується до такої ситуації, навіть про
всяк випадок. Третя стадія відображає ситуацію, при якій юриста не можна
нічим здивувати у професійній діяльності. Його професіоналізм має
енциклопедичний характер.

Вияв деонтологічної правосвідомості — це своєрідний “вибух” діяльності
юриста, дія мозку з використанням великої енергії. Така діяльність не
може бути тривалою, вона разова і неповторна. Тут відсутні стереотипи,
ідентичність, це результат загальної правосвідомості. Для прояву
деонтологічної правосвідомості велике значення мають талант і творчість.
Професіоналізм юриста зумовлює відповідну правосвідомість, здатність
фахово розв’язувати правові проблеми на користь громадян, з метою
встановлення правової істини.

Отже, високий рівень правосвідомості безпосередньо впливає на юридичну
практику. В цілому він відтворює форми юридичної діяльності, змушує
юриста оцінити своє призначення в суспільстві. А деонтологічна
правосвідомість прямо впливає на розвиток і формування професійної
культури. Йдеться про професійне знання правових і моральних норм та
принципів, про професійне ставлення до норм позитивного права
(солідарність з ними, переконаність у справедливості, корисності й
необхідності), про професійне вміння, прийоми і навички, про звичку
дотримуватися закону, про професійний етикет і такт, а також про наукову
організацію праці.

2. Службовий обов’язок окремих юридичних спеціальностей

Під обов’язком розуміють певну необхідну поведінку суб’єкта носіїв
систем принципів, конкретного переліку дій, доручень, за невиконання
яких передбачена відповідальність. Юрист виконує обов’язок здебільшого
під впливом різних чинників — держави, закону, трудового колективу,
громадськості, а також під впливом власних внутрішніх переконань.

У цьому зв’язку можна виділити такі види обов’язку, що певною мірою
стосуються юридичної діяльності національний, Суспільний, державний,
громадський, моральний, духовний, професійний, службовий, функціональний
Юридичні джерела розрізняють ще й морально-професійний,
формально-службовий та деякі інші види обов’язку. Між ними є чимало
спільного й відмінного. Зупинимося на останньому. Для цього спочатку
дамо визначення зазначених видів обов’язку юриста.

Так, під національним обов’язком розуміється необхідність та готовність
юриста охороняти та захищати принципи буття української нації у процесі
правової діяльності.

Суспільний обов’язок — це необхідність та готовність юриста обстоювати
суспільні інтереси в ім’я нормальної життєдіяльності громадян.

Державний обов’язок — це необхідність та готовність юристів як
представників державних органів виконавчої й судової влади охороняти й
захищати інтереси держави у своїй юридичній діяльно.

Громадський обов’язок передбачає певні необхідні дії, покладені на
юриста як члена відповідної громадської організації. Моральний обов’язок
юриста як впровадження у практику реалізації юридичних норм певних
моральних вимог.

Духовним обов’язком юриста можна вважати необхідність постійного
удосконалення професійної підготовки, формування усталених
гуманістично-ціннісних орієнтацій, культури, що сприяє адекватному
виконанню службової діяльності.

Професійний обов’язок юриста — це його потреба та готовність працювати у
судових та правоохоронних органах, виконувати завдання, поставлені перед
юридичними службами (об’єктивний аспект), глибоке усвідомлення
необхідності професійних дій для захисту законних прав та свобод
громадян (суб’єктивний аспект).

Службовий обов’язок юриста – це потреба та його готовність виконувати
дії, зумовлені службовим становищем юриста.

Функціональний обов’язок юриста – це потреба виконання ним постійного
конкретного завдання (функції), яке визначається з часу призначення на
посаду.

Звичайно, існують й інші види обов’язку юриста, зумовлені його
соціальним призначенням у суспільстві.

За практичною значущістю перелічені вище обов’язки юриста умовно можна
згрупувати таким чином: група обов’язків соціально-державного характеру
(національний, суспільний, державний, громадський); група обов’язків
професійно-юридичного характеру (професійний, юридичний, службовий,
функціональний); група обов’язків духовно-морального характеру
(духовний, моральний, особистий).

Службовий обов’язок юриста — це передбачена нормативно-правовими актами
необхідність виконувати певні дії, зумовлені його службовим становищем у
державних, громадських або приватних організаціях. Службовий обов’язок є
тим, до якого зобов’язує служба. Тобто у період перебування на роботі у
юриста виникає вже не професійний чи юридичний, а насамперед службовий
обов’язок. Різновидом службового є функціональний обов’язок. Останній
виникає у процесі виконання конкретних функцій, яких безліч у юридичній
діяльності. Переважно функціональні обов’язки визначаються для кожного
юриста зокрема. Як правило, не допускається, щоб юрист виконував
невластиві йому функції. У протилежному випадку можливе притягнення його
до відповідальності.

Службовий обов’язок адвоката — це сприяння захистові прав і свобод
громадян, представлення законних інтересів громадян Української держави,
іноземних громадян, осіб, які не мають громадянства, та юридичних осіб.
Адвокат зобов’язаний надавати їм також іншу юридичну допомогу. Стаття 5
Закону України “Про адвокатуру” передбачає, що адвокати дають
консультації та роз’яснення з юридичних питань, усні й письмові довідки
щодо законодавства; складають заяви, скарги та інші документи правового
характеру; засвідчують копії документів у справах, які вони ведуть;
здійснюють представництво у суді, інших державних органах, перед
громадянами та юридичними особами; надають юридичну допомогу
підприємствам, установам, організаціям; здійснюють правове забезпечення
підприємницької та зовнішньоекономічної діяльності громадян і юридичних
осіб; виконують свої обов’язки відповідно до кримінально-процесуального
законодавства у процесі дізнання та попереднього слідства. Звичайно,
адвокат може здійснювати також інші види юридичної допомоги, передбачені
чинним законодавством. Ці службові обов’язки є вузькою спеціалізацією
адвокатів.

Службовий обов’язок працівника прокуратури полягає у тому, щоб не
переоцінити своє високе становище у суспільстві, не допустити
“зловживання” владою, а вірно служити народу України та Закону.

Службові обов’язки працівника міліції викладені у Законі України від 20
грудня 1990 р. “Про міліцію”, до якого вносилися певні зміни.

?

?

LaQ?Z:\oooooooooocooooooooooooooo

ні проводити різноманітні криміналістичні дослідження, виконувати
рішення прокурора, слідчого і судді, забезпечувати безпеку дорожнього
руху; видавати дозволи на придбання, зберігання, носіння і перевезення
зброї; контролювати дотримання громадянами правил паспортної системи;
охороняти, контролювати та тримати затриманих і взятих під варту осіб;
забезпечувати виконання загальнообов’язкових рішень місцевих органів
самоврядування тощо.

Таким чином, працівники міліції виконують адміністративну,
профілактичну, оперативно-розшукову, кримінально-процесуальну, виконавчу
та охоронну (на договірних засадах) функції. Залежно від специфіки
завдань, які стоять перед тим чи іншим підрозділом, розрізняють службові
обов’язки працівника кримінальної міліції, міліції громадської безпеки,
транспортної міліції, державної автомобільної інспекції, міліції
охорони, спеціальної міліції. У цих видах службових обов’язків є багато
спільного, але є й істотні відмінності.

Працівники міліції також дають відповідну обітницю, затверджену
постановою Кабінету Міністрів від 28 грудня 1992 р. № 382. Проте текст
обітниці потребує вдосконалення у напрямі посилення внутрішнього
імперативу службового обов’язку.

Поряд зі службовими обов’язками працівники міліції мають порівняно
широкі права (ст. 11). Зокрема, працівник міліції має право вимагати від
громадян і службових осіб припинити правопорушення, перевіряти у них
документи, викликати їх у службове приміщення, затримувати і тримати
громадян у спеціально відведених для цього приміщеннях, складати
протоколи про адміністративні правопорушення, безперешкодно у будь-який
час доби входити у визначені законом приміщення та ін. Проте працівник
міліції зобов’язаний законно та культурно використовувати надані йому
права, виробляти свій власний деонтологічний службовий обов’язок.

Службові обов’язки працівника міліції побудовані на таких основних
принципах: законності, гуманізму, поваги до особи, соціальної
справедливості, взаємодії з трудовими колективами, громадськими
організаціями й населенням (ст. З Закону). Важливо, щоб ці принципи
ґрунтувалися на культурі професійних дій, етиці ненасильства,
міліцейському милосерді та ін. У цьому, власне, і полягає сутність
міліцейського обов’язку на нинішньому етапі становлення національних
правоохоронних органів.

Службовий обов’язок працівника міліції має передбачати перспективу
державотворчого процесу в Україні. Зміст службового обов’язку працівника
міліції пов’язаний з активною участю у моральному оздоровленні нашого
суспільства. Цього можна досягти через налагодження добору кадрів,
піднесення культури застосування правових норм, значне підвищення уваги
держави до міліції.

Службові обов’язки окремих юридичних спеціальностей сприяють формуванню
внутрішнього імперативу правників. Кожен спеціаліст-юрист, виконуючи
службові обов’язки, зміцнює правопорядок, робить внесок у процес
будівництва правової Української держави.

3. Обов’язок юриста в організації самозахисту населення від злочинних
посягань

У будь-якому суспільстві серйозну проблему становить боротьба зі
злочинністю. Тому обов’язок юриста полягає не тільки у наданні юридичних
послуг громадянам, а й у підготовці їх до самозахисту від злочинних дій.
У цьому зв’язку важливого значення набуває просвітницька діяльність.
Йдеться про висвітлення серед населення фактів кримінальної практики
юристів, ознайомлення зі способами правомірного захисту. Громадяни
здебільшого недостатньо обізнані з особливістю поведінки злочинця, його
психологією, звичками, причинами вчинення злочинів тощо.

Здійснюючи правове виховання громадян, юристи повинні висвітлювати
чинники вибору мотиву вчинення злочину. Передусім це пов’язане з особою
злочинця, його особливостями, нахилами, захопленнями, інтересами.
Важливу роль відіграють традиції, які сформувалися у суспільстві й
впливають на особу. Даються взнаки факти знецінювання загальнолюдської
моралі, коли на перший план висувалися штучні моральні норми, а майбутнє
підпорядковувалося штучним ідеалам. Такий стан справ негативно
позначався на поведінці громадян.

Службовим обов’язком юриста є ознайомлення населення з різними групами
мотивів вчинення злочинів. Так, найбільш поширені егоїстичні мотиви —
корисливість, хуліганство, помста, ревнощі, озлобленість, ненависть,
заздрість, незадоволені сексуальні потреби та ін. Такі мотиви
зумовлюються як особистісними моральними якостями особи, її психічним
станом, так і прагненням розв’язати життєві проблеми за рахунок інших.

Виявлення і знання мотивів злочинних діянь окремих осіб важливе для
особистого захисту від різноманітних посягань. Знаючи наміри особи,
можна передбачити її дії на основі певних мотивів. Потрібно знати, що у
більшості злочинців виникає потреба об’єднання зі своїми однодумцями.

Юристи повинні роз’яснювати громадянам, що серед злочинців існує
більш-менш чітка спеціалізація. Зокрема, треба розрізняти насильницькі
злочини проти особи, службові злочини, політичні злочини, злочини,
пов’язані з порушенням громадського порядку, побутові злочини та ін.

Юристи зобов’язані висвітлювати особливості «життя» засуджених.
Перебування у місцях позбавлення волі — це по суті “друге” життя, яке
дуже відрізняється від життя на волі своїми кримінальними традиціями,
правилами, навіть своєрідними законами.

Цінними для населення є деякі практичні поради стосовно збереження
власного життя, здоров’я, майна, захисту своєї честі та гідності,
передусім це стосується крадіжок особистого майна, пограбування,
зґвалтування, шахрайства, шантажу, хуліганства та інших видів злочинів.

Варто рекомендувати громадянам не афішувати свого майнового стану. Так,
останнім часом у пресі публікується чимало оголошень про купівлю-продаж
різноманітних дорогих речей. При цьому вказуються адреси, номери
телефонів, зручний для звертання час, а інколи й вартість, що на руку
квартирним злодіям.

Громадяни недостатньо обізнані з можливою поведінкою під час зустрічі зі
злодієм у своїй квартирі. З цього приводу є певні рекомендації.

Цінними для населення є рекомендації щодо запобігання крадіжок особистих
речей на робочому місці, у гардеробах, місцях відпочинку, гуртожитках,
готелях, у гостях тощо.

Щоб допомогти громадянам захиститися від грабежів та розбійних нападів,
важливо поінформувати їх про місця найбільшої ймовірності вчинення таких
злочинів. Найчастіше грабежі вчинюються під час поїздки за кордон на
власному автомобілі. Туди і назад громадяни їдуть із товаром та валютою.
У дорозі трапляються різноманітні випадки (зупинки транспорту, випадкові
подорожні), що створює можливості для пограбування. Це ж стосується
знайомства з людьми під час черги на кордоні, де постійно перебувають
бажаючі легкої наживи.

Обов’язок юриста у питаннях самозахисту населення від злочинних посягань
полягає у роз’ясненні того, що злочинці шукають задоволення своїх
матеріальних і фізичних потреб. Тому, щоб захистити себе, необхідні
фізична і психологічна готовність до надзвичайної ситуації. В усіх
випадках треба шанувати власне здоров’я, оскільки матеріальну чи грошову
втрату можна компенсувати, а ушкоджене здоров’я чи навіть життя ніколи
не вдасться повернути. Треба враховувати і психологічний чинник своєї
поведінки. Злочинцям легше подолати опір боязкої й нерішучої, ніж
спокійної та впевненої у собі людини. Проте така впевненість повинна
мати межі і гнучкість. У кожному конкретному випадку доцільно
використовувати деонтологічні (свої власні) норми поведінки, які
стосуються тільки самого себе, тільки у даній ситуації і тільки один
раз. У інший час, навіть для тієї ж особи, деонтологічні норми будуть
іншими. Вони залежать від багатьох чинників: фізичного й психічного
стану особи, її інтелекту, знання основ самооборони, місця події,
кількості нападаючих і тих, хто обороняється, темпераменту, емоційного
стану та ін.

Звичайно, успіх діяльності юриста у питаннях самозахисту населення
залежить, зокрема, від одержання відповідної інформації. Зауважимо, що
уваги у практиці самозахисту населення для юриста, звичайно,
недостатньо, тому закон передбачає ще й оперативно-розшукову діяльність.

Працівники правоохоронних органів повинні роз’яснювати громадянам, що
їхнім обов’язком є повідомлення у відповідні інстанції про будь-який
злочин чи спробу його вчинення. Адже неповідомлений випадок — це певна
“перемога” злочинця. При цьому не треба вагатися, що порушення дрібне,
оскільки з нього виростають тяжкі злочини. Інколи громадяни ще виявляють
пасивність, байдужість, що на руку злочинцям, у яких складається
враження про свою невловимість, що спонукає до вчинення нових злочинів.

Юридична діяльність у державі має бути спрямована на те, щоб довести
громадянам, що найбільшим злом для потерпілих від порушення їхніх прав і
свобод є їхня ж легковажність щодо власної безпеки, честі, гідності.

Самозахист прав і свобод є по суті інтелектуальною боротьбою за
існування людини, що вимагає духовних, моральних та правових знань.
Своєрідним гарантом боротьби за життя особи є професійна юридична
діяльність, яка ґрунтується на гуманістичних принципах.

Незаперечним є той факт, що особи, які посягають на права і свободи
інших людей, вчинюють правопорушення. Тому важливо встановити суспільні
та біологічні джерела такої агресивної поведінки людей, визначити
філософську та соціологічну концепцію природи покарання за злочин.

Організація юристом самозахисту населення від злочинних посягань
відіграє важливу роль у формуванні його як творчого фахівця. Професійна
культура юриста тоді має найвищу цінність, коли вона стає у пригоді
громадянам, коли кваліфіковані поради допомагають забезпечити права та
свободи співвітчизників.

Література

1. Волченко В.Н. Миропонимание и экоэтика ХХІ века. Наука — Философия —
Религия. — М., 2001.

2. Гончаренко С. Український педагогічний словник. К., 1997.

3. Горшнев В.М., Бенедик И.В. Юридическая деонтология. — Харьков, 1988,
1993.

4. Гусарев С.Д., Тихомиров О.Д. Юридическая деонтология. — К., 1999.

5. Этика: Энциклопедический словарь / Под ред. Р.Г. Акресяна и
А.А. Гусейнова. — М., 2000.

6. Мерло-Понті М. Феноменологія сприйняття / Пер. з фр. — К., 2001.

7. Немов Р.С. Психология: Словарь-справочник: В 2 ч. — М., 2003.

8. Новая философская энциклопедия: В 4т. / Ин-т философии РАН, Нац. общ.
— науч. фонд; 9. Научно-ред. совет: предс. В.С.Степин, заместители
предс. А.А. Гусейнов, Г.Ю. Семигин, уч. секр. А.П. Огурцов. — М.: Мысль,
2001. — Т.2. — 638 с.

10 .Основы валеологии: В 3 кн. / Под ред. В.П. Петленко. — К.,
1998-1999.

11. Потер К.Р. Объективное знание. Эволюционный перевод / Пер. с англ. —
М., 2002.

12. Рікерр П. Сам як інший / Пер. із фр. — К., 2002.

13. Скакун О.Ф. Юридическая деонтология. Харбков, 2002.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020