Реферат
на тему:
Адміністративна відповідальність за правопорушення у сфері доступу
громадян до інформації як засіб боротьби з корупцією
Правові норми найбільш ефективно серед соціальних норм дозволяють
розмежувати суб’єктивні права і обов’язки учасників суспільних відносин,
а також встановити види та міру відповідальності у випадках порушення
суб’єктивних прав чи невиконання обов’язків. Одним із фундаментальних
прав громадян є їх право на інформацію, що передбачає можливість
вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей,
необхідних їм для реалізації ними своїх прав, свобод і законних
інтересів, здійснення завдань і функцій [1, ст. 9]. Складовою права на
інформацію є доступ до інформації. Доступ до інформації у суб’єктивному
розумінні – це гарантована державою можливість фізичних, юридичних осіб
і держави (державних органів) вільно одержувати відомості, необхідні їм
для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення
завдань і функцій, що не порушує права, свободи і законні інтереси інших
громадян, права та інтереси юридичних осіб.
В об’єктивному сенсі доступ до інформації – це сукупність правових норм,
що регламентують суспільні інформаційні відносини щодо одержання їх
учасниками відомостей, необхідних їм для реалізації своїх прав, свобод і
законних інтересів, здійснення завдань і функцій [2, с. 39].
На сьогодні норми, що регламентують доступ до інформації як субінститут
інформаційного права знаходяться у “розпорошеному” стані, тобто
містяться у джерелах різних галузей права: конституційного, цивільного,
адміністративного, кримінального, трудового та ін.
Зважаючи ж на “стабільні” поки що наукові, тенденції, спрямовані на
обґрунтування необхідності створення Інформаційного кодексу (Кодексу
України про інформацію) [3, с. 131–132], проблематика упорядкування
правових норм щодо доступу до інформації стає актуальною.
Провідні вчені вважають, що Кодекс України про інформацію покликаний
об’єднати в одному законодавчому акті механізми регулювання провідних
суспільних відносин, об’єктом яких є інформація незалежно від форми,
способу, засобу чи технології її прояву у суспільних відносинах [3, с.
131].
Зазначимо, що в науці інформаційного права проблематику реалізації
доступу до інформації досліджували В.М. Брижко, В.Д. Гавловський, М.С.
Демкова, Р.А. Калюжний, Т.А. Костецька, М.Я. Швець та інші науковці.
Однак, не здійснювалось розкриття причинно-наслідкового зв’язку між
порушеннями права громадян на доступ до інформації і корупційними діями
державних службовців та інших суб’єктів корупційних діянь, інших
правопорушень, пов’язаних з корупцією. Не досліджувалися у даному
контексті і можливості удосконалення чинного законодавства про
адміністративні правопорушення.
З огляду на це, основними завданнями статті визначаємо наступні:
– проаналізувати причинно-наслідковий зв’язок між порушеннями
гарантованого Конституцією України права громадян на доступ до
інформації і вчиненням корупційних діянь;
– обґрунтувати необхідність та основні напрями удосконалення чинного
законодавства України щодо боротьби з корупційними діяннями з метою
забезпечення належної реалізації громадянами їх права на доступ до
інформації.
Зважаючи на предмет дослідження, будемо, насамперед, аналізувати
особливості доступу громадян до інформації, яка належить органам
державної влади та місцевого самоврядування. Адже, саме при доступі
громадян до такої інформації можуть вчинятися корупційні діяння.
Проблематика доступу громадян до інформації про діяльність органів
державної влади є об’єктом досліджень як вітчизняних, так і зарубіжних
науковців. Так, російський науковець Г.С. Мельник зазначає, що
відкритість – основний принцип доступу до офіційної інформації.
Інформація про діяльність органів влади всіх рівнів повинна бути
відкритою й загальнодоступною. Значення гарантованого доступу до
офіційної інформації полягає у:
– у відкритості і ясності політичного володарювання;
– зниженні можливостей для корупції;
– утвердженні традиції звіту перед громадськістю [4].
Як бачимо, російський дослідник вказує на існування
причинно-наслідкового зв’язку між рівнем забезпечення доступу до
офіційної інформації та можливостями для корупції.
Окремі дослідники розрізняють активне і пасивне право на доступ до
інформації [5, с. 51–56]. Активне право на доступ до інформації
відкриває можливість безпосереднього ознайомлення з інформацією органів
виконавчої влади. До процедури активного доступу до інформації органів
виконавчої влади дослідники Центру політико-правових реформ відносять
такі форми доступу:
1) направлення громадянами запиту до органів виконавчої влади про
надання інформації;
2) відвідування відкритих робочих засідань органів влади;
3) доступ до відкритих архівів офіційної інформації органів виконавчої
влади [5, с. 51].
За способом забезпечення громадян інформацією дослідники виділяють такі
форми пасивного доступу: “поширення інформації у засобах масової
інформації, випуск спеціалізованих брошур і збірників, розміщення
інформації в Інтернеті, розміщення інформації на стендах офіційної
інформації в приміщеннях, де розташовані органи виконавчої влади” [5, с.
56].
Якщо аналізувати активне і пасивне право на доступ до інформації, то
важливим є такий принцип: активному праву кореспондує обов’язок
відповідних суб’єктів задовольнити таке право, пасивне ж право має
забезпечуватись їх (зобов’язаних суб’єктів) обов’язком поширювати
інформацію у спосіб, обсягах і строки (терміни), передбачені
законодавством України. У будь-якому разі одним з основних принципів
доступу до інформації в Україні є відповідність суб’єктивному праву на
доступ до інформації юридичного обов’язку зобов’язаного суб’єкта.
Т.А. Костецька зазначає, що “дотримання достовірності, а відповідно й
інших вимог до якості інформації, вироблених інформаційною теорією і
практикою (повнота, доступність, своєчасність, регулярність,
комплексність та ін.), є важливим чинником, який забезпечує право на
інформацію” [6, с. 24]. Зважаючи на зазначені положення, визначаємо
наступні принципи доступу до інформації, які мають бути закріплені у
вітчизняному інформаційному законодавстві: повнота, своєчасність,
регулярність і комплексність доступу до інформації.
Повнота доступу до інформації означає, що суб’єкт доступу отримує увесь
обсяг інформації, яку він потребує (запитує). Своєчасність доступу до
інформації передбачає отримання інформації чітко у межах строків,
передбачених законодавством або договором. Регулярність доступу до
інформації означає постійну готовність зобов’язаних суб’єктів
забезпечувати надання інформації запитувачам. Під комплексністю доступу
до інформації розуміємо цілісність інформації, яка надається, і
відповідність її предмету запиту або встановленим для оприлюднення
певної інформації вимог.
На сьогодні у законодавстві України основоположні засади доступу до
інформації визначає Закон України “Про інформацію” [1]. Доступ до
окремих видів інформації різними суб’єктами регламентується законами
України “Про державну таємницю”, “Про науково-технічну інформацію”, “Про
порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів
місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації”, “Про
телебачення і радіомовлення”, “Про бібліотеки і бібліотечну справу”,
“Про телекомунікації”, “Про Національну програму інформатизації”, “Про
Концепцію Національної програми інформатизації”, “Про охорону праці”,
“Про охорону культурної спадщини”, “Про охорону дитинства”, “Про
Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” та іншими законами.
Стаття 57 Конституції України передбачає, що кожному гарантується право
знати свої права і обов’язки. Закони та інші нормативно-правові акти, що
визначають права і обов’язки громадян, мають бути доведені до відома
населення у порядку, встановленому законом. Закони та інші
нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, не
доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є
нечинними [7, ст. 57]. Як бачимо, конституційне положення зобов’язує
органи державної влади, органи місцевого самоврядування (адже саме їх
нормативно-правові акти визначають права і обов’язки громадян) доводити
до відома населення зміст норм права.
Закон України “Про інформацію” доповнює систему забезпечення доступу
громадян до інформації і визначає, що “органи законодавчої, виконавчої
та судової влади України, їх посадові особи зобов’язані надавати
інформацію, що стосується їх діяльності, письмово, усно, по телефону чи
використовуючи публічні виступи своїх посадових осіб” [1, абз. 6 ст.
32].
– ?
ими актами, умисно затримувати її, надавати недостовірну чи неповну
інформацію” [8, п. “г” ст. 5]. Зазначена норма не визнає правопорушенням
неоприлюднення державними службовцями та іншими суб’єктами корупційних
діянь відомостей, необхідність оприлюднення яких передбачено правовими
актами.
Недосконалість чинного законодавства виявляється і у положеннях Кодексу
України про адміністративні правопорушення (КУпАП), які застосовуються
до порушників – не суб’єктів корупційних діянь. Стаття 212–3 КУпАП
передбачає адміністративну відповідальність за порушення права на
інформацію: неправомірна відмова в наданні інформації, несвоєчасне або
неповне надання інформації, надання інформації, що не відповідає
дійсності, у випадках, коли така інформація підлягає наданню на запит
громадянина чи юридичної особи відповідно до законів України “Про
інформацію”, “Про звернення громадян” та “Про доступ до судових рішень”,
тягне за собою накладення штрафу на посадових осіб від п’ятнадцяти до
двадцяти п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян [2, ст.
212-3]. Не передбачено жодних санкцій за порушення обов’язку органів
державної влади, місцевого самоврядування тощо оприлюднювати певні
відомості.
Слід зазначити, що обов’язок відповідних суб’єктів, насамперед, органів
державної влади, місцевого самоврядування та їх посадових осіб
оприлюднювати певну інформацію є не менш важливим, ніж задоволення
інформаційних запитів громадян. Безумовно, існує необхідність
закріплення відповідальності осіб, уповноважених на виконання функцій
держави, за неналежне здійснення передбачених законодавством України
обов’язків щодо оприлюднення інформації про діяльність органів державної
влади та місцевого самоврядування тощо. Адже нерідко неоприлюднення
інформації, оприлюднення неповної, необ’єктивної інформації стає
передумовою для зловживань посадовців. Учасники правовідносин, які не
інформовані належним чином, змушені шукати необхідну інформацію
“нетрадиційними” (а, можливо, у окремих сферах діяльності і
“традиційними”) шляхами, що породжує негативні для держави і суспільства
явища та наслідки.
Прикладом закріплення адміністративної відповідальності за
неоприлюднення інформації можуть бути положення статті 164-14 КУпАП,
відповідно до яких передбачені санкції за неоприлюднення інформації щодо
закупівлі товарів, робіт і послуг за державні кошти відповідно до вимог
законодавства, відображення недостовірних відомостей у звіті про
результати здійснення зазначеної процедури [2, ст. 164-14].
На думку автора, необхідно доповнити п. “г” ст. 5 Закону України “Про
боротьбу з корупцією” та статтю 212-3 КУпАП положеннями, відповідно до
яких адміністративна відповідальність наступає і внаслідок
неоприлюднення посадовою особою інформації, яка має бути оприлюднена
відповідно до чинного законодавства України. Такий захід сприятиме
викоріненню негативних корупційних явищ у сфері інформаційних відносин.
Зазначимо також, що встановленню відповідальності за неоприлюднення
інформації має передувати ґрунтовна науково-аналітична робота щодо
визначення виключного переліку відомостей, що мають бути обов’язково
оприлюднені, з чітким відмежуванням їх від інформації, доступ до якої
обмежується на встановлених законодавством підставах. Зазначене
дослідження уже проводиться автором даної статті на підставі аналізу
численних прикладів реалізації громадянами права на доступ до інформації
та випадків порушення такого права [9].
Існує також як наукова, так і практична проблема видової належності
порушень права громадян на доступ до інформації. Аналізуючи можливість
віднесення подібних випадків до корупційних діянь, зазначимо, що,
по-перше, на сьогодні неправомірна відмова в наданні інформації, умисне
затримування її, надання недостовірної чи неповної інформації віднесено
до “порушення спеціальних обмежень, встановлених для осіб, уповноважених
на виконання функцій держави” і не охоплюється поняттям “корупційне
діяння” [8, абз. 2 ст. 1]. По-друге, – за порушення права громадян на
доступ до інформації передбачено менші санкції, ніж за корупційні
діяння. Такі порушення особою, уповноваженою на виконання функцій
держави, спеціальних обмежень, якщо воно не містить складу злочину,
тягне за собою адміністративне стягнення у вигляді штрафу від
п’ятнадцяти до двадцяти п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян (для порівняння, за корупційні діяння: від двадцяти п’яти до
п’ятдесяти, а для визначених другою частиною статті 7 Закону України
“Про боротьбу з корупцією” категорій посадовців – від п’ятидесяти до ста
неоподатковуваних мінімумів) [8, ст. 8].
Однак, реальність сучасних правових відносин така, що задоволення
інформаційних потреб пересічного громадянина України має бути чи не
найголовнішим обов’язком представника державного органу. Адже без
отримання, наприклад, інформації про субсидії, пільги, інші правила та
процедури реалізації політичних, соціально-економічних та інших прав,
особа не може бути активним учасником державних справ та самостійно або
опосередковано вирішувати питання місцевого значення. Саме тому
відповідальність осіб, уповноважених на виконання функцій держави, за
порушення права громадян на доступ до інформації, у тому числі за
неоприлюдення передбаченої законодавством інформації, має передбачати,
на думку автора, більш серйозні санкції (наприклад, від двадцяти п’яти
до п’ятдесяти, а за повторне правопорушення – від п’ятидесяти до ста
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян). Посилення
адміністративної відповідальності за порушення права громадян на доступ
до інформації сприятиме більш ефективній реалізації передбаченого
Конституцією України права на інформацію та інших пов’язаних прав.
В якості висновків з проведеного дослідження зазначимо, що відсутність
повної, достовірної і своєчасної інформації нерідко стає чинником, що
породжує зловживання посадових осіб своїм посадовим становищем, корупцію
та інші негативні соціальні явища. З метою підвищення ефективності
реалізації права громадян на інформацію необхідно доповнити п. “г” ст. 5
Закону України “Про боротьбу з корупцією” та статтю 212-3 КУпАП
положеннями, відповідно до яких адміністративна відповідальність
наступає і внаслідок неоприлюднення посадовою особою інформації, яка має
бути оприлюднена відповідно до чинного законодавства України.
Пересічним громадянам та юридичним особам (до моменту встановлення
адміністративної відповідальності за неоприлюднення інформації, яка має
бути оприлюднена відповідно до чинного законодавства України) автор
рекомендує оскаржувати не лише порушення встановленого порядку надання
інформації за зверненнями та інформаційними запитами громадян, а також
оскаржувати порушення, пов’язані з реалізацією громадянами пасивного
права на доступ до інформації, якому відповідає обов’язок відповідних
суб’єктів поширювати (оприлюднювати) певні відомості. Захист власних
прав варто здійснювати у межах передбаченої законодавством України
можливості оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної
влади та місцевого самоврядування.
Крім того, пропонується підвищити санкції за порушення права громадян на
доступ до інформації, у тому числі за неоприлюдення передбаченої
законодавством інформації, особами, уповноваженими на виконання функцій
держави, від двадцяти п’яти до п’ятдесяти, а за повторне правопорушення
– від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Перспективами подальших розвідок у даному напрямі вбачаємо дослідження,
спрямоване на розкриття виключних випадків та підстав обов’язкового
оприлюднення органами державної влади та місцевого самоврядування з
метою розробки відповідного переліку відомостей.
Список використаних джерел
1. Закон України “Про інформацію” від 2 жовтня 1992 року // Відомості
Верховної Ради України. – 1992. – № 48.
2. Кодекс України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984
року // Єдиний державний реєстр нормативно-правових актів № 8376/1999.
3. Брижко В.М., Гавловський В.Д., Калюжний Р.А. та ін. Вступ до
інформаційної культури та інформаційного права / Акад. правових наук
України; Наук. – дослід. центр правової інформатики / М.Я. Швець
(заг.ред.), Р.А. Калюжний (заг.ред.). – Ужгород: ІВА, 2003. – 240 с.
4. Мельник Г.С. Доступ к информации: ситуация в России /
5. Доступ до інформації та електронне урядування / Автори-упорядники
М.С. Демкова, М.В. Фігель. – К.: Факт, 2004. – 336 с.
6. Костецька Т.А. Право на інформацію в Україні / НАН України; Інститут
держави і права ім. В.М. Корецького; Вища школа права. – К., 1998. – 39
с.
7. Конституція України від 28 червня 1996 року // Відомості Верховної
Ради. – 1996. – № 30. – Ст. 141.
8. Закон України “Про боротьбу з корупцією” від 5 жовтня 1995 року //
Відомості Верховної Ради, 1995. – № 34. – Ст. 266.
9. Сайт “Доступ до інформації”
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
