.

Боротьба з корупцією в органах державної влади й управління (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
646 7880
Скачать документ

Реферат

на тему:

Боротьба з корупцією в органах державної влади й управління

Проблеми корупції розглядаються провідними європейськими експертами як
безпосередній елемент злочинної діяльності у сфері економіки. На їх
думку, корумпована діяльність – це не єдиний акт, а систематична, добре
організована діяльність. Від неї страждає суспільство вцілому і кожен
платник податків окремо. Корупція негативно впливає на ефективність
державного управління і порушує функціонування легальної економіки.

Проведеними дослідженнями встановлено, що кількість людей, які дають
хабарі, більше кількості людей, які беруть. Тобто, люди схильні давти
хабарі навіть у тих ситуаціях, коли у них їх не вимагали. Статистично
дуже складно встановити кількість корупційних діянь і злочинів, тому
судити про стан корупції за цифрами не є доцільним. Але, як правило,
видимий ріст корупції має місце в будь-якій країні світу при зміні
політичної влади [1, с. 501–502].

Ефективна боротьба з корупцією можлива лише за умов створення та
реалізації належної системи законодавчого та
організаційно-управлінського забезпечення здійснення реформ, спрямованих
на попередження корупції та активну участь у них громадськості.

Останнім часом в Україні не відслідковується цілеспрямована, системна та
результативна робота з протидії корупції, у першу чергу – у вищих
ешелонах влади. Так, за даними регіонального директора по Європі та
Центральній Азії міжнародного секретаріату Transparency International
(інституту, що вимірює світову корупцію) Миклоша Маршала, у 2005 році
майже 30  % опитаних українців і членів їхніх родин давали хабарі. Крім
того, українці значно більше витрачають грошових коштів на хабарі, чим
на сплату податків [2].

Проте корупційна система діє по-своєму злагоджено та логічно. Зазвичай,
у ній представлені дві сторони. Перша – та, що отримує “державне
рішення”, інша – грошові кошти. Обидві сторони угоди отримують
необхідне. У такій системі немає страху перед правоохоронними органами
за незаконну приватизацію, за податкові порушення тощо. Бізнес
побоюється, що конкуренція перейде з площини підприємництва в площину
політичної дискредитації. І це зовсім не конфлікт інтересів держави та
бізнесу. Це конфлікт двох бізнесів-структур. Фактично в конфлікт таких
псевдодержавних бізнес-інтересів утягуються цілі відомства. Особливо
активно цей процес триває в регіонах. Те, що судді беруть хабарі, знає
кожний, хто хоч раз зіштовхувався з національною юридичною практикою.
Дане явище можна визначити як “корупційний лобізм”. У першу чергу це
стосується правоохоронних, контролюючих та регулюючих органів.
Наприклад, це можуть бути і “комісійні” при вирішенні кадрових питань;
так звані “відкати” при державних замовленнях; “чайові” за отримання
ліцензії, відвід земельних ділянок, реєстрацію підприємств тощо.

Проте, і державні бізнес-інтереси бувають різні. Одні концентруються
навколо бізнесу, інші навколо якого-небудь державного органу. Але суть
від цього не змінюється. Практично всі державні службовці найвищого
рівня займаються бізнесом, майже всі бізнесмени мають зв’язки в
державних органах. І роль держави в суспільстві та економіці не може
стати сильнішою або слабкішою, тому що держава, по суті, не виконує
своїх функцій. Навіть, якщо говорять про необхідність державного
втручання (наприклад, підвищення цін на паливно-мастильні матеріали), це
значить, що швидше за все, якась бізнес-група переходить у наступ на
інші групи.

Тотальна корупція згубно позначається на економічному розвитку країни, у
першу чергу тому, що для того, щоб вести свій бізнес, необхідні
які-небудь орієнтири. У цивілізованих країнах одним із таких орієнтирів
є законодавство. У вітчизняному суспільстві виконання законодавства
відбувається досить умовно. Якщо хтось побажає, щоб до нього застосували
(або не застосували) закон – потрібно платити. Правила економічної гри
втрачають свої риси. Починається гра без правил і настає хаос.

Реалізація заходів подолання та попередження корупції в органах
державної влади передбачає чітке уявлення про масштаби цього явища.
Аналіз публікацій з антикорупційної тематики засвідчує наявність двох
крайніх позицій, які є однаково шкідливими в контексті забезпечення
реального підходу до проблем подолання корупції в органах виконавчої
влади. Як наслідок, загальна картина корупції у цій сфері, за висловом
відомого дослідника Д. Кауфмана, залишається “у тумані двозначності”
[3].

З одного боку, представники органів влади, перш за все, –
правоохоронних, спираються на дані офіційної статистичної звітності про
стан злочинності і роблять висновки про відсутність підстав для
надмірного занепокоєння. Водночас, не можна говорити про високий рівень
корупції в органах влади за умов, що в останні роки до різних видів
відповідальності за корупцію щорічно притягується не більше 1 %
державних службовців [4].

Корупція в Україні отримала досить широке розповсюдження. За рік у
країні фіксуються тисячі фактів хабарництва, тоді як результативних
рішень суду – на порядок менше. Як приклад, приведемо сферу судової
влади. Так, зовнішні прояви корупційної поведінки в судових органах
можуть існувати у таких формах:

– відмови канцеляріями в прийомі заяв, скарг та інших звернень,
посилаючись на необхідність направлення їх поштою;

– порушення послідовності проходження кореспонденції, що поступає по
пошті: спочатку її продивляються, а потім дається вказівка, що
реєструвати, а що ні;

– позбавлення заявника вести справи через представника шляхом
позбавлення останнього можливості здійснювати передбачені законом дії
без винесення судом ухвали про це;

– незаконної відмови у прийнятті позовів до розгляду за надуманими
формальними підставами (“надмірний формалізм”);

– неналежного проведення досудової підготовки до справи та виклику
сторони відразу на судове засідання, що виключає можливість заяв,
заперечень і подання своїх доказів;

– необґрунтованої перерви у судовому засіданні, після чого процес
переноситься на інший день або не поновлюється, що позбавляє сторону
можливості заявити клопотання, подати докази і взагалі унеможливлює
доступ до правосуддя;

– утрати судами доказів по справі та самих справ;

– неявки суддів у призначений ними судовий процес;

– відводу законних клопотань і скарг без винесення про це ухвали;

– упередженого використання суддею “внутрішнього переконання”;

– винесення рішень або ухвал у незаконному складі суду;

– порушення таємниці дорадчої кімнати;

– фальсифікації винесених судових протоколів, рішень, постанов, ухвал та
вироків шляхом зміни їх змісту за межами судового засідання;

– відсутності підписів членів колегії, не оформлення судових протоколів,
рішень, постанов, ухвал та вироків, у результаті їх не можна оскаржити
до вищестоящої інстанції;

– відмови у наданні належним чином засвідчених копій ухвал та рішень,
мотивуючи тим, що вони не набрали чинності до затвердження вищестоящою
інстанцією, або за іншою підставою;

– незаконної відмови прийняти апеляційну чи касаційну скаргу за
формальними ознаками;

– порушення строків розгляду, невиправдане затягування розгляду шляхом
винесення безпідставних ухвал про залишення справи без руху і без
розгляду, перенесення слухання справи на іншу дату [5, с. 22].

Вищезазначені ознаки корупційної поведінки, на наше глибоке переконання,
мають місце не лише у судовій сфері. Майже така ж ситуація склалася і в
інших галузях діяльності держави.

“Лікувати від корупційної хвороби” зараз потрібно вже не тільки владу,
але й само суспільство. Проте, “лікарем” за таких умов може бути
головним чином сама влада (точніше, найбільш здорова її частина), і
процес лікування вона має почати із себе. І боротися необхідно не лише з
проявами корупції, а, в першу чергу, з її причинами, шляхом виявлення та
нейтралізації корупційних ризиків в діяльності органів влади.

Зазначимо, що подолання корупції перетворюється на надзвичайно складну
проблему, але водночас і реальну (щодо можливості вирішення), якщо ми
відмовляємося від її спрощених тлумачень як прояву “поганого” управління
чи “неналежного виконання недосконалими людьми досконалих правил”. Таке
спрощення вводить в оману можливості простих рішень – “достатньо
покарати винних та замінити їх більш гідними людьми і проблема буде
вирішена”. Виникає прагнення робити ставку на методи репресій, а
основним агентом протидії вважати правоохоронні органи. Усвідомленням
хибності такого шляху стало прийняття Концепції боротьби з корупцією, в
якій вперше було чітко визнано пріоритетність не “боротьби”, а
попередження цього соціального явища. Поява Концепції породила надію на
зміни, оскільки вона давала досить реалістичне бачення ситуації в
Україні, враховувала міжнародний досвід та відповідні стандарти,
визначаючи всі найбільш суттєві заходи, що могли бути здійснені у сфері
усунення передумов корупції. Але реальних змін не відбулось, Концепція
залишилась лише політичним документом, а саме ситуація погіршилась.

Основним результатом перспективних планів, направлених на боротьбу з
корупцією, є визначення принципово важливих напрямів, а в деяких вимірах
і нових рис ситуації, яка склалася в Україні в останні роки, що мають
бути враховані при формуванні реалістичної стратегії подолання корупції:

– чітко та недвозначно визначилась залежність рівня та форм корупції від
загального стану зрілості демократичних інститутів та наявності дієвих і
реальних кроків в реформуванні основних сфер суспільного життя
(адміністративні процедури, податкова система, регуляторна діяльність
держави, вирішення соціальних проблем тощо);

– корупція набула ознак системного явища, не лише уразивши всі життєво
важливі сфери суспільства але й перетворившись на функціонально важливий
спосіб їх існування (“норму життєдіяльності”);

– визначилась неефективність будь-яких політичних ініціатив у сфері
боротьби з корупцією. Зовнішнім проявом цього є “хронічне невиконання”
основних, раніше прийнятих рішень з цих питань;

i

m¬noooooooooooooooooooooooooooo

им наслідком стає нездатність основних соціальних груп бути активним
учасником антикорупційних дій;

– корупцією вражені основні правоохоронні органи, уповноважені на
здійснення антикорупційних заходів;

– інститути громадянського суспільства – “слабкі як ніколи” (“сторожові
пси демократії” (засоби масової інформації) сковані ланцюгами фактичної
залежності від власників, владних структур, політичної цензури, уникають
об’єктивного висвітлення цих проблем. Громадянські ініціативи обмежені
зневірою та суспільною апатією більшості населення. Неурядові
організації в своїй більшості ослаблені, залежні від закордонних
“донорів” або досить часто взагалі створені під “патронатом” владних
структур, в кращому випадку як складові певних PR-технологій) [6, с.
78].

Для України проблема протидії корупції є і, напевно, ще досить тривалий
час буде залишатися однією з найактуальніших. Об’єктивні фактори її
розвитку свідчать про те, що корупція створює суттєву небезпеку для
життєдіяльності суспільства, і на сьогодні масштаби її поширення
становлять загрозу національній безпеці. Завдання боротьби з корупцією
розглядаються нині як загальнодержавні та пріоритетні.

Боротьба з корупцією вийшла з формальних меж, стала предметом постійної
уваги керівництва держави, громадських організацій. Цей процес
відбувається в умовах свободи засобів масової інформації та активізації
громадянської позиції українців.

На наш погляд, до головних чинників поширення корупції у державі слід
віднести, насамперед:

– відсутність сприятливого правового та організаційного режиму
діяльності вітчизняного виробника, особливо щодо сплати податків,
обов’язкових платежів до бюджету, одержання бюджетних кредитів, що
сприяє постійному пошуку шляхів протиправного вирішення цих питань;

– інтеграцію організованої злочинності із суб’єктами підприємницької
діяльності;

– правову незахищеність суб’єктів підприємницької діяльності від
зловживань, протидії та вимагань з боку чиновників державного апарату на
всіх його рівнях;

– відсутність стабільного і збалансованого законодавства, яке б
регламентувало підприємницьку діяльність та підтримку вітчизняного
виробника;

– відсутність інвестиційної альтернативи “тіньовим” капіталам;

– втрату історичних традицій, моральних і етичних норм, які лежать в
основі поваги до власності, незалежно від її форм;

– значне розшарування населення за обсягом доходів, внаслідок чого на
тлі збільшення кількості заможних людей значна частина державних
службовців не має навіть помірного достатку, що об’єктивно породжує
сприятливі обставини для корупційних проявів [7, с. 12].

Ефективна протидія корупції вимагає здійснення чітких профілактичних
заходів, усунення умов і можливостей корупції. І важливо, щоб вся ця
робота проводилася в рамках суворого дотримання законності, вимог
Конституції України. І, головне, корупцію, як соціальне зло, можна
подолати, тільки об’єднавши зусилля державних структур, правоохоронних
органів, трудових колективів, громадськості. Успіх у цій справі буде
залежати від тісної щоденної співпраці й персонального внеску кожного.

В Україні, на превеликий жаль, простежується негативна тенденція –
законодавці поринули у вир нездорової політизації. Послідовна
законотворча робота в напрямку протидії корупції фактично стала
заручником перманентних виборчих перегонів, а подекуди вона просто
блокується фінансово-політичними угрупуваннями, яким вигідне збереження
у цій царині стану хаосу та недосконалості.

Разом з тим, саме прозорість влади та залучення громадськості до
прийняття рішень органами державного управління унеможливлять підміну
ефективної антикорупційної політики гучними спекуляціями навколо
корупційної проблеми.

Крім цього, на ефективність боротьби з корупцією негативно впливає
невідповідність деяких законів положенням Конституції України,
недосконалість самого Закону України “Про боротьбу з корупцією” та
законодавства, що регулює порядок притягнення до відповідальності.
Внаслідок цього значна частина порушників чинного законодавства уникає
відповідальності.

З метою підвищення ефективності боротьби з корупцією та усунення причин,
що створюють сприятливі умови для поширення корупції, вважаємо за
доцільне вирішення наступних питань:

– переглянути підходи до визначення складу корупційного правопорушення,
а саме розглянути можливість при кваліфікації корупційних діянь,
передбачених ст. 5 Закону України “Про боротьбу з корупцією” не
враховувати поняття “умислу” як обов’язкову ознаку суб’єктивної сторони
адміністративного правопорушення;

– для більш ефективного впливу дії антикорупційного законодавства на
протиправну діяльність посадових осіб (в першу чергу, що займають
особливо відповідальне становище), що вчиняють корупційні дії,
передбачити (у випадку якщо не передбачено) в законодавчих актах, що
регламентують питання боротьби з корупцією такий вид дисциплінарної
відповідальності як “звільнення з посади”;

– розглянути питання про чітке законодавче врегулювання порядку збору
доказів по адміністративній справі про корупційне правопорушення,
оформлення та збір необхідних матеріалів, які були б обов’язковими та з
достатніми для підготовки та направлення адміністративної справи до суду
для подальшого її розгляду та внести відповідні зміни до Кодексу України
про адміністративні правопорушення;

– налагодження якісної взаємодії з судами та органами прокуратури при
розгляді адміністративних справ щодо суб’єктів Закону України “Про
боротьбу з корупцією” та вирішення наступних питань:

a) негативна практика застосування судом до правопорушників більш
“м’яких” покарань. При винесенні рішень у відношенні суб’єктів
корупційних діянь широко застосовується санкція винесення зауваження із
застосуванням ст. 22 Кодексу України про адміністративні правопорушення
(малозначність правопорушення), що суперечить прямим санкціям статей
Закону України “Про боротьбу з корупцією” та звільняє правопорушників
від передбаченої законом відповідальності;

б) факти зволікання при розгляді судами адміністративних справ про
корупційні діяння. Суддями порушується встановлений п’ятнадцятиденний
термін розгляду матеріалів, передбачений ч. 5 ст. 12 Закону України “Про
боротьбу з корупцією”;

в) негативний вплив на результати боротьби з корупцією справляє
відсутність єдиного принципового і методичного підходу в організації
роботи судових органів в питаннях притягнення до відповідальності осіб,
які вчинили корупційні діяння, а також неоднозначне трактування чинного
законодавства та винесення судами різних рішень за аналогічні корупційні
діяння.

Нарешті, слід зазначити, що досвід багатьох країн свідчить про
активність громадян, зацікавлених у подоланні корупції, що є головною
передумовою виявлення корупційних правопорушень і ефективності
антикорупційних заходів. Але ефективної системи впливу на ситуацію у
сфері попередження та виявлення корупції з боку різних інституцій
громадянського суспільства, зокрема, неурядових організацій, до цього
часу в Україні не створено. У численних нормативно-правових актах щодо
боротьби з корупцією взагалі не закладено реальних правових механізмів,
які б дозволяли громадським об’єднанням і окремим громадянам впливати на
корупційні прояви правовими заходами.

Окремі статті у друкованих засобах масової інформації, заяви громадян,
представників громадських організацій, проведення антикорупційних акцій,
доведення інформації до центральних органів виконавчої влади, як
доводить практика сучасності – недостатньо ефективні. Такі заходи
здійснюються, як правило, хаотично, безсистемно, а їх реальна віддача є
мінімальною.

У зв’язку з цим важливого значення набуває розвиток системи громадського
контролю за антикорупційною діяльністю органів, на які безпосередньо
покладено обов’язок боротьби з корупцією. Особливу роль у цьому процесі
повинні відігравати політичні партії та об’єднання громадян, засоби
масової інформації, представницькі органи влади та окремі громадяни.
Форми і методи такої діяльності, а також запровадження обов’язкового
реагування відповідних державних органів на повідомлення про факти
корупційних діянь мають бути чітко визначені у чинному законодавстві.

Саме тому на законодавчому рівні з метою запобіганню та протидії
корупції необхідно закріпити:

– право громадських організацій на здійснення запитів до органів
державної влади, з метою отримання в установленому порядку інформації
щодо їх діяльності;

– проведення громадськими організаціями неофіційної (громадської)
антикорупційної експертизи проектів нормативно-правових актів, рішень,
програм;

– правову підтримку журналістських та громадських розслідувань фактів
корупції, а також формування громадських судів;

– надання громадськими організаціями обґрунтованих та своєчасних своїх
висновків і пропозицій відповідним державним органам;

– участь громадських організацій у відкритих парламентських слуханнях з
питань запобігання та протидії корупції;

– через суб’єктів права законодавчої ініціативи виступати громадським
організаціям з ініціативами у сфері запобігання корупції;

– розвиток інституту лобіювання проектів законів направлених на боротьбу
з корупцією;

– гарантований державний захист осіб, які надають допомогу у боротьбі з
корупцією.

 

Список використаних джерел

1. Орлов П.І., Волобуєв А.Ф., Осика М.І. та ін. Протидія економічній
злочинності. – Х.: Нац. ун-т внутр. справ, 2004. – 568 с.

2. Медведько О. Боротьба з організованою злочинністю та корупцією.
Проблеми та законодавче забезпечення // Вісник прокуратури. – 2002. – №
5. – С. 8.

3. Кауфман Д. Корупція в тумані двозначності // Політика і час. – 1998.
– № 5. – С. 23.

4. Жук І. Корупція в Україні: спроба аналізу // Наук. вісник
Національної академії ДПС України (економіка, право). – 2001. – № 2. –
С. 46.

5. Марцинків А., Хуткий Д. Аналітичний звіт Київського міжнародного
інституту соціології за результатами дослідження “Корупція та надання
послуг у судовій системі України”. – К. – 2006. – 47 с.

6. Мельник М.І. Корупція: проблема визначення сутності і поняття //
Вісник Акад. правових наук України. – № 3 (10). – Х., 1999. – С. 76–86.

7. Литвак О.М. Злочинність в Україні: стан, тенденції, заходи протидії
(1992–1995 роки). Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – Х., 1997. – 20 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020