.

Заходи процесуального примусу (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
469 4735
Скачать документ

Реферат на тему

Заходи процесуального примусу

План

1.поняття, підстави й мета застосування заходів процесуального примусу

2.види запобіжних заходів

Література

1.Поняття, підстави й мета застосування заходів процесуального примусу

Для забезпечення виконання такими суб’єктами кримінально-процесуальної
діяльності, як свідки, потерпілі, підозрювані, обвинувачені, експерти
тощо, своїх процесуальних обов’язків, а також для забезпечення доказів,
цивільного позову і можливої конфіскації майна органи дізнання, слідчі,
прокурори й суди застосовують такі передбачені КПК заходи процесуального
примусу: привід, затримання, зобов’язання про явку, грошові стягнення,
обшук, виїмка, освідування, одержання зразків для експертного
дослідження, поміщення до медичного закладу для обстеження, накладення
арешту на поштово-телеграфну кореспонденцію чи на майно, відсторонення
обвинуваченого від посади, а також підписку про невиїзд, арешт та інші
запобіжні заходи.

Серед заходів процесуального примусу, які застосовуються при провадженні
у кримінальних справах, запобіжні заходи законодавець виділяє в окрему
главу, бо вони істотно обмежують свободу обвинуваченого чи
підозрюваного.

Відповідно до закону за наявності достатніх підстав вважати, що
обвинувачений , перебуваючи на волі, скриється від слідства і суду або
перешкодить встановленню істини у кримінальній справі, або займатиметься
злочинною діяльністю, а також для забезпечення виконання вироку орган
дізнання, слідчий, прокурор, суддя і суд вправі застосовувати щодо
обвинуваченого один із запобіжних заходів.

Підставою для застосування запобіжного заходу є наявні в кримінальній
справі докази, які вказують на те, що обвинувачений може ухилитися від
слідства й суду або виконання вироку, перешкодити встановленню істини чи
займатиметься злочинною діяльністю. Питання про наявність достатніх
підстав для застосування запобіжного заходу в кожному конкретному
випадку вирішується особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором
і судом з урахуванням даних про те, що обвинувачений не має постійного
місця проживання чи постійних занять, що він схиляє свідків чи
потерпілих до відмови від показань чи до дачі неправдивих показань,
намагався знищити документи, предмети, які можуть бути речовими
доказами, замислив чи готує новий злочин. Закон передбачає, що,
вирішуючи питання про застосування запобіжного заходу, належить
враховувати також тяжкість вчиненого злочину, особу обвинуваченого, його
вік, стан здоров’я, сімейний стан (ст. 150 КПК).

Метою застосування запобіжного заходу є перешкодити обвинуваченому
скритися від слідства й суду, заважати встановленню істини в справі,
займатися злочинною діяльністю або ухилитися від виконання вироку, тобто
забезпечити обвинуваченого за органами слідства й суду та його належну
поведінку.

Таким чином, треба розрізняти підстави і мету застосування запобіжного
заходу, а також обставини, які враховуються при цьому.

Застосувати запобіжний захід при наявності для цього достатніх підстав —
це право, а не обов’язок слідчого, органу дізнання, прокурора, судді і
суду. Якщо немає підстав для застосування запобіжного заходу, від
обвинуваченого відбирається письмове зобов’язання про те, що він
повідомить про зміну свого місця перебування, а також про те, що він
з’явиться до слідчого й суду за їх викликом (ч. З ст. 148 КПК). Це
зобов’язання не є запобіжним заходом, і його не слід плутати з підпискою
про невиїзд (ст. 151 КПК). При порушенні цього зобов’язання до
обвинуваченого можуть бути застосовані привід або запобіжний захід.

Як правило, запобіжний захід застосовується до обвинуваченого. Проте у
виняткових випадках він може бути застосований щодо підозрюваного. В
цьому разі обвинувачення має бути пред’явлено йому не пізніше десяти діб
з моменту застосування запобіжного заходу. Якщо в цей строк
обвинувачення не буде пред’явлене, запобіжний захід скасовується (ч. 4
ст. 148 КПК). Можливості відібрання від підозрюваного зобов’язання про
явку КПК не передбачає.

Таким чином, запобіжні заходи — це така сукупність заходів
процесуального примусу, яка застосовується органами дізнання, слідчими,
прокурорами й судами до обвинувачених, а у виняткових випадках — до
підозрюваних з метою перешкодити їм скритися від слідства й суду,
заважати встановленню істини в кримінальній справі, займатися злочинною
діяльністю, ухилитися від виконання вироку.

Взяття під варту та інші заходи процесуального примусу не є мірами
кримінального покарання; їх не можна застосовувати як засіб вимагання
показань від обвинуваченого чи підозрюваного. Водночас законодавець,
виходячи з гуманних міркувань, передбачив, що попереднє ув’язнення
зараховується судом до строку покарання при засудженні до позбавлення
волі і направлення в дисциплінарний батальйон день за день, при
засудженні до виправних робіт — день за три. При засудженні до інших мір
покарання суд, враховуючи попереднє ув’язнення, може пом’якшити
покарання або повністю звільнити від нього засудженого (ст. 47 КК). Час
перебування під вартою особи, умовно засудженої до позбавлення волі з
обов’язковим залученням до праці, зараховується до строку призначеного
вироком суду покарання з розрахунку день за день (ст. 47 КК). У тому
разі, коли обвинувачений, знаходячись під вартою, перебував у медичній
установі, час перебування в ній зараховується в строк відбуття покарання
(ч. З ст. 338 КПК).

2.ВИДИ ЗАПОБІЖНИХ ЗАХОДІВ

КПК передбачає такі запобіжні заходи: 1) підписка про невиїзд; 2)
особиста порука; 3) порука громадської організації або трудового
колективу; 4) застава; 5) взяття під варту; 6) нагляд командування
військової частини (ст. 149); 7) віддання неповнолітнього обвинува-

ченого під нагляд батьків, опікунів, піклувальників або адміністрації
дитячої установи (ст. 436). Цей перелік є вичерпним. У юридичній
літературі обговорюється питання про включення до запобіжних заходів
затримання підозрюваного, відсторонення обвинуваченого від посади,
віддання під нагляд міліції, домашнього арешту.

Система різноманітних запобіжних заходів, передбачена КПК, дозволяє
слідчим, органам дізнання, прокурору і суду індивідуалізувати їх
застосування з урахуванням тяжкості й характеру інкримінованого злочину,
особи обвинуваченого чи підозрюваного. При цьому слід мати на увазі, що
до них може бути застосовано тільки один з передбачених законом
запобіжних заходів, а не кілька одночасно. На практиці найпоширенішими
запобіжними заходами є підписка про невиїзд і взяття під варту.

Підписка про невиїзд полягає у відібранні від підозрюваного чи
обвинуваченого письмового зобов’язання не відлучатися з місця постійного
проживання або з місця тимчасового знаходження без дозволу особи, яка
провадить дізнання, слідчого або суду (ч. 1 ст. 151 КПК).

Під місцем постійного проживання підозрюваного чи обвинуваченого слід
розуміти той населений пункт, у якому він за певною адресою має постійне
житло, взятий на постійний паспортний і військовий облік, проживає разом
із сім’єю. Місце тимчасового знаходження підозрюваного чи обвинуваченого
— це місце, в якому він перебуває у зв’язку з проїздом, відрядженням,
хворобою, відпусткою, навчанням тощо.

Закон не передбачає права органів досудового розслідування, прокурора й
суду при обранні підписки про невиїзд визначати підозрюваному чи
обвинуваченому місце проживання на період провадження в справі. Вія
надає їм лише право заборонити підозрюваному чи обвинуваченому залишати
місце постійного проживання або тимчасового знаходження без їх дозволу.

Дозвіл відлучитися з місця постійного проживання або тимчасового
знаходження є необхідним у випадках постійного або тимчасового переїзду
в інший населений ггушсг чи в іншу місцевість. При переїзді в межах
місця проживання (в зв’язку з одержанням, обміном, найманням квартири
тощо), вказаного в підписці, дозволу не потрібно, але про зміну адреси
підозрюваний чи обвинувачений повинні повідомити орган, у провадженні
якого перебуває кримінальна справа. Їхня тривала відсутність за адресою,
вказаною в підписці, без повідомлення про це відповідному органу
вважається порушенням підписки.

Якщо підозрюваний або обвинувачений порушить дану ним підписку про
невиїзд, то вона може бути замінена більш суворим запобіжним заходом.
Про це їм повинно бути оголошено при відібранні підписки про невиїзд (ч.
2 ст. 151 КПК).

Особиста порука полягає у відібранні від осіб, що заслуговують довір’я,
письмового зобов’язання про те, що вони ручаються за належну поведінку
та явку обвинуваченого за викликом і зобов’язуються при необхідності
доставити його в органи дізнання, попереднього слідства і суду на першу
про це вимогу. Поручителів не може бути менше двох. Поручитель
повідомляється про суть справи, в якій обирається запобіжний захід, а
також попереджається про те, що коли обвинувачений ухилиться від
слідства і суду, то на поручителя може бути накладене грошове стягнення
до 200 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (ч. 1 і 2 ст. 152
КПК).

Поручителями можуть бути тільки особи, які заслуговують довір’я органів
розслідування й суду, тобто громадяни, які завдяки своїм високим
моральним якостям, чесним ставленням до праці й виконанням громадських
обов’язків мають авторитет у колективі чи за місцем проживання і можуть
забезпечити належну поведінку та явку обвинуваченого за викликом
згаданих органів. За необхідності вони можуть витребувати
характеристики, довідки, які містять основні відомості про поручителя.
Ці документи додаються до справи.

Особиста порука застосовується тільки за клопотанням або згодою
поручителів. Громадяни, які виявили бажання взяти на себе відповідне
зобов’язання, повинні подати про це письмову заяву органу дізнання,
слідчому чи суду, які після перевірки даних про особу поручителів та їх
стосунки з обвинуваченим вирішують питання про можливість застосування
цього запобіжного заходу.

На поручителів може бути накладено грошове стягнення лише за невиконання
зобов’язання забезпечити явку обвинуваченого до слідчих органів чи суду.
За невиконання ж зобов’язання забезпечити належну поведінку
обвинуваченого до них можуть бути застосовані тільки заходи морального
впливу.

Якщо обвинувачений ухилиться від явки до слідчих органів чи суду, особа,
що провадить дізнання, або слідчий складає про це протокол і приєднує
його до кримінальної справи (ст. 153 КПК). Факт неявки обвинуваченого до
суду фіксується в протоколі судового засідання. При цьому слід
з’ясувати, чи є поважні причини неявки обвинуваченого за викликом, взяти
пояснення у поручителів чи допитати їх про причини невиконання взятого
на себе зобов’язання.

Питання про грошове стягнення з поручителя вирішується судом, якому
підсудна дана справа, у судовому засіданні при розгляді кримінальної
справи або в іншому судовому засіданні (ст. 153 КПК) суддею районного
(міського) суду, якщо кримінальна справа не надсилається на розгляд
суду, бо вона зупинена в зв’язку з невідомістю місця знаходження
обвинуваченого або закрита. В судове засідання викликається поручитель.
Визначаючи розмір грошового стягнення, суд повинен врахувати особу,
майновий стан і ступінь вини поручителя, а також вплив наслідків неявки
обвинуваченого на перебіг розслідування чи судового розгляду
кримінальної справи.

Якщо поручитель або всі поручителі переконаються в тому, що вони не
можуть гарантувати належну поведінку обвинуваченого і його явку до
слідчих органів чи суду, вони повинні негайно заявити про відмову від
узятого на себе зобов’язання. При своєчасному повідомленні про відмову
від поручительства з поручителя знімається відповідальність за належну
поведінку та явку обвинуваченого, а особиста порука заміняється іншим
запобіжним заходом (ч. З ст. 152 КПК).

Порука громадської організації або трудового колективу (цей запобіжний
захід ще називають громадською порукою) полягає у винесенні зборами
громадської організації або трудового колективу підприємства, установи,
організації, колгоспу, цеху, бригади постанови про те, що дана
організація або колектив ручається за належну поведінку та своєчасну
явку обвинуваченого до органу дізнання, слідчого і суду. Громадська
організація або трудовий колектив повинні бути ознайомлені з характером
обвинувачення, пред’явленого особі, що віддається на поруки(ст. 154
КПК). Забезпечення виконання своєї постанови вони можуть доручити
конкретній особі.

Якщо обвинувачений вибуває з організації чи колективу або виявиться, що
вони не можуть забезпечити належну поведшку і своєчасну явку
обвинуваченого за викликом, організація чи колектив зобов’язані
відмовитися від поруки і повідомити про це органу, який обрав запобіжний
захід. Цей орган повинен негайно вирішити питання про обрання щодо
обвинуваченого іншого запобіжного заходу.

В разі, коли керівництво громадської організації чи трудового колективу
не вжило заходів до здійснення поруки за належну поведшку та явку
обвинуваченого або не повідомило своєчасно органу, який обрав цей
запобіжний захід, про неправильну поведінку обвинуваченого або про те,
що він не піддається заходам громадського впливу, цей орган може
надіслати організації або колективу подання чи окрему постанову (ухвалу)
або поставити перед вищестоящим громадським органом питання про
притягнення до відповідальності винних осіб.

Поруку громадської організації або трудового колективу як запобіжний
захід слід відрізняти від передачі особи на поруки громадській
організації або трудовому колективу для перевиховання і виправлення, яка
є формою звільнення особи від кримінальної відповідальності із закриттям
кримінальної справи (10 КПК).

Застава полягає у внесенні на депозит органу попереднього розслідування
або суду підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, іншими фізичними чи
юридичними особами грошей або передачі їм інших матеріальних цінностей з
метою забезпечення належної поведінки, виконання зобов’язання не
відлучатися з місця постійного проживання або тимчасового знаходження
без дозволу слідчого чи суду, явки за викликом до органу розслідування і
суду особи, щодо якої застосовано цей запобіжний захід (ч. 1 ст.
154КПК).

Щодо особи, яка знаходиться під вартою, до направлення справи до суду
застава може бути обрана лише з дозволу прокурора, який давав санкцію на
арешт, а після надходження справи до суду — судом.

? 154і КПК).

При внесенні застави підозрюваному, обвинуваченому, підсудному
роз’яснюються його обов’язки і наслідки їх невиконання, а заставодавцю —
у вчиненні якого злочину підозрюється чи обвинувачується особа, щодо
якої застосовується застава, і що в разі невиконання нею своїх
обов’язків застава буде звернута в доход держави. Заставодавець може
відмовитися від узятих на себе зобов’язань до виникнення підстав для
такого звернення. У цьому випадку він забезпечує явку підозрюваного,
обвинуваченого, підсудного до органу розслідування чи суду для заміни
йому запобіжного заходу на інший. Застава повертається лише після
обрання нового запобіжного заходу.

Питання про звернення застави в доход держави, якщо підозрюваний,
обвинувачений, підсудний порушує взяті на себе зобов’язання, вирішується
судом у судовому засіданні при розгляді справи або в іншому судовому
засіданні. В судове засідання викликається заставодавець для дачі
пояснень, але його неявка без поважних причин не перешкоджає розгляду
цього питання.

Питання про повернення застави заставодавцю вирішується судом при
розгляді справи (ч. 7 ст. 154 КПК).

Застава є проміжним запобіжним заходом між підпискою про невиїзд, яка в
деяких випадках може бути неефективною, і взяттям під варту, коли без
нього можна обійтися. Звичайно, тут з’являється можливість для заможних
людей «відкупитися» від арешту, внісши заставу, а також для появи
лихварів, які будуть робити бізнес, позичаючи під великі відсотки гроші
незаможним для внесення застави або самі вносячи її як заставодавці і
ставлячи таким чином цих незаможних у залежність від себе, з наступним
«вибиванням» з них грошей з відсотками або втягуванням їх у злочинну
діяльність для «відробітку» позиченого.

Взяття під варту (арешт) є найсуворішим запобіжним заходом. Тому він
застосовується лише тоді, коли ніякий інший запобіжний захід не може
забезпечити досягнення мети, передбаченої ч. 1 ст. 148 КПК, причому лише
в справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді
позбавлення волі на строк більше одного року (ч. 1 ст. 155 КПК). До
осіб, обвинувачених у вчиненні особливо небезпечних та деяких інших
злочинів проти держави, крадіжки, грабежу, розбою, вбивства,
зґвалтування та інших тяжких злочинів, взяття під варту може бути
застосовано з мотивів самої тільки небезпечності злочину (вичерпний
переліх таких злочинів міститься в ч. 2 ст. 155 КПК).

У виняткових випадках цей запобіжний захід може бути застосовано і в
справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді
позбавлення волі на строк не більше одного року (ч. 1 ст. 155 КПК). Це
можливо, наприклад, у разі відсутності постійного місця проживання в
обвинуваченого, порушення запобіжного заходу, не пов’язаного з
позбавленням волі, вчинення конкретних дій, спрямованих на перешкодження
встановленню істини з справі, продовження злочинної діяльності, ухилення
від відбування покарання засудженим, якому дозволено короткостроковий
виїзд з місця позбавлення волі (ст. 183і КК).

Місцями попереднього ув’язнення для тримання осіб, щодо яких як
запобіжмй захід обрано взяття під варту, є: 1) слідчі ізолятори МВС і
Служби безпеки України — як правило; 2) тюрми МВС —в окремих випадках;
3) місця тримання затриманих (ізолятори тимчасового тримання або
гауптвахта) — не більше трьох діб, а якщо доставка в слідчий ізолятор у
цей строк неможлива через віддаленість або відсутність належних шляхів
сполучення — до десяти діб; 4) штрафні ізолятори виправно-трудових
колоній, дисциплінарні ізолятори виховно-трудових колоній або гауптвахта
— для осіб, які відбувають покарання в місцях позбавлення волі чи
дисциплінарних батальйонах і притягаються до кримінальної
відповідальності за вчинення іншого злочшгу (ч. З, 4, 5 ст. 155 КПК, ст.
4 Закону про попереднє ув’язнення).

У разі затримання працівника міліції за підозрою у вчиненні злочину або
обрання щодо нього запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою його
тримають у призначених для цього установах органів внутрішніх справ
окремо від інших осіб або на гарнізонній гауптвахті (ч. 7 ст. 21 Закону
про міліцію).

Взятих під варту осіб тримають у маломісних або загальних камерах. У
виняткових випадках, з метою збереження слідчої таємниці, захисту
ув’язнених від можливих посягань на їх життя чи запобігання вчиненню
ними нового злочину, або за наявності на те медичних підстав за
мотивованою постановою особи або органу, в провадженні яких знаходиться
справа, або начальника установи для попереднього ув’язнення,
санкціонованої прокурором, їх можуть тримати в одиночних камерах.
Застосування цього заходу до неповнолітніх не допускається, а в разі
виникнення загрози їх життю вони переводяться до іншої маломісної або
загальної камери (ч. 1 ст. 8 Закону про попереднє ув’язнення).

В осіб, узятих під варту, органом дізнання, слідчим або судом
вилучається паспорт, який повертається його власникові при звільненні
з-під варти (п. 20 Положення про паспорт громадянина України). Ці особи
підлягають обшуку, медичному огляду, дактилоскопуванню і фотографуванню.
Речі, які є при них, а також передачі й посилки підлягають огляду, а
листування — цензурі. їм забороняється мати при собі гроші і цінні речі,
а також предмети, не дозволені для зберігання в місцях попереднього
ув’язнення. Вилучені у них при доставленні в ці місця гроші
зараховуються на їх особові рахунки, а цінні речі й предмети здаються на
зберігання. Гроші та цінні речі, одержані шляхом обману під час
перебування в цих місцях або джерело яких не встановлено, передаються в
доход держави за мотивованою постановою начальника установи для
попереднього ув’язнення, санкціонованою прокурором, копія якої
приєднується до особової справи особи, яка тримається під вартою (ч. З
ст. 7 Закону про попереднє ув’язнення).

Особи, взяті під варту, вправі, зокрема, мати при собі документи й
записи, що стосуються кримінальної справи.

Вони мають також право на 8-годинний сон у нічний час, під час якого не
допускається залучення до участі в процесуальних та інших діях, за
винятком невідкладних випадків; на побачення із захисником наодинці, без
обмеження кількості побачень та їх тривалості з моменту допуску
захисника до участі у справі, підтвердженого письмовим повідомленням
особи або органу, у провадженні яких знаходиться справа, у вільний від
виконання слідчих дій час. Скарга, заяви й листи, адресовані
прокуророві, перегляду не підлягають і надсилаються за адресою протягом
доби з часу їх подачі. Скарги, заяви й листи, що містять відомості,
розголошення яких може перешкодити встановленню істини в кримінальній
справі, за належністю не надсилаються, а передаються на розгляд особі чи
органу, у провадженні яких знаходиться справа, про що сповіщається
особа, яка перебуває під вартою, та прокурор, який здійснює нагляд за
провадженням дізнання або слідства (ч. 1 ст. 9, ч. 4 ст. 12, ч. 2, 5 ст.
13 Закону про попереднє ув’язнення).

Згідно з ч. 4 ст. 21 Закону «Про Уповноваженого Верховної Ради України з
прав людини» кореспонденція Уповноваженому та його представникам від
осіб, які затримані, перебувають під вартою, в місцях позбавлення волі
та в місцях примусового тримання чи лікування, а також інших громадян
України, іноземців та осіб без громадянства незалежно від місця їх
перебування не підлягає ніяким видам цензури та перевірок.

Як правило, тримання під вартою при розслідуванні злочинів у
кримінальних справах не може тривати більш як 2 місяці. Цей строк може
бути продовжено. Обвинувачений, який тримається під вартою, підлягає
негайному звільненню адміністрацією установи в перший день після
закінчення цього строку, якщо не отримано повідомлення слідчого або
прокурора про закінчення попереднього слідства і пред’явлення його
матеріалів для ознайомлення особі, яку тримають під вартою. Персональна
відповідальність за звільнення ув’язненого покладається в цьому разі на
начальника місця попереднього ув’язнення (ч. 1, 2, 3 ст. 156 КПК, ч. З
ст. 20 Закону про попереднє ув’язнення).

Матеріали закінченої розслідуванням кримінальної справи повинні бути
пред’явлені для ознайомлення обвинуваченому та його захиснику не пізніше
як за місяць до закінчення граничного строку тримання під вартою,
причому час ознайомлення при обчисленні строку тримання під вартою як
запобіжного заходу не враховується (ч. 5 і 6 ст. 156 КПК).

У разі неможливості закінчити розслідування в повному обсязі у наданий
законом строк тримання під вартою і за відсутності підстав для зміни
запобіжного заходу Генеральний прокурор України або його заступник дають
згоду на направлення справи до суду в частині доказаного обвинувачення.
Стосовно нерозслідуваних злочинів справа виділяється в окреме
провадження і закінчується загальним порядком (ч. 4 ст. 156 КПК).

При поверненні судом на нове розслідування справи, у якій строк тримання
обвинуваченого під вартою закінчився, а за обставинами справи цей
запобіжний захід не може бути змінено, строк тримання під вартою
продовжує прокурор, який здійснює нагляд за слідством, у межах одного
місяця з моменту надходження до нього справи. Дальше продовження цього
строку провадиться з урахуванням часу перебування обвинуваченого під
вартою до направлення справи до суду в порядку і в межах, зазначених
вище (ч. 7 ст. 156 КПК).

Закінчення строку тримання обвинуваченого під вартою, якщо він не
продовжений в установленому законом порядку, є підставою для звільнення
ув’язненого з-під варти. Начальник місця попереднього ув’язнення повинен
не пізніше як за 7 діб до закінчення строку письмово повідомити про це
слідчого, у провадженні якого знаходиться справа, а також прокурора,
який здійснює нагляд за її провадженням. У день закінчення строку
тримання особи під вартою начальник місця попереднього ув’язнення
повідомляє про це прокурора, який здійснює нагляд за додержанням
кримінально-виконавчого законодавства, і особа звільняється з-під варти
за постановою цього прокурора (ч. 1 і 2 ст. 20 Закону про попереднє
ув’язнення).

Клопотання слідчого про продовження строку тримання обвинуваченого під
вартою (воно оформляється у вигляді мотивованої постанови) має бути
порушене перед відповідним прокурором з таким розрахунком, щоб питання
було вирішене до закінчення наявного строку тримання під вартою. В цьому
питанні є вказівки Генеральної прокуратури і МВС України, які слід
враховувати.

Слідчі органи й суд, які застосували взяття під варту як запобіжний
захід, зобов’язані вжити заходів щодо піклування про неповнолітніх дітей
заарештованого, по охороні його майна й житла, якщо вони залишаються без
нагляду, а також повідомити про арешт підозрюваного чи обвинуваченого і
його місцеперебування дружину чи іншого родича, сповістити за місцем
його роботи, дозволити побачення родичів чи інших осіб з заарештованим
(ст. 159—162 КПК).

Нагляд командування військової частини за підозрюваним чи обвинуваченим,
який є військовослужбовцем, полягає у вжитті заходів, передбачених
статутами Збройних Сил України, для того щоб забезпечити належну
поведінку та явку підозрюваного чи обвинуваченого за викликом особи, що
провадить дізнання, слідчого, прокурора, суду. Командування військової
частини повідомляється про суть справи, в якій обрано даний запобіжний
захід. Про встановлення нагляду командування в письмовій формі
повідомляє орган, який обрав цей запобіжний захід (ст. 163 КПК).

Військовослужбовець постійно перебуває під наглядом свого
безпосереднього начальника або добового наряду, позбавляється на час
розслідування й суду права носити зброю, не призначається в караул та
інші відповідальні наряди, не звільняється з розташування частини, не
направляється на роботу поза частиною. Питання про відповідальність
командування за невиконання обов’язків по нагляду вирішується в кожному
випадку, виходячи з положень Статутів Збройних Сил України.

Віддання неповнолітнього обвинуваченого під нагляд батьків, опікунів,
піклувальників або адміністрації дитячої установи, якщо неповнолітній
виховується в такій установі (школи-інтернати, дитячі будинки,
приймальники-розпо-дільники, спеціальні виховні та лікувально-виховні
установи, виховно-трудові колонії), полягає в тому, що від них береться
письмове зобов’язання про забезпечення належної поведінки
неповнолітнього та його явки до слідчого, прокурора й суду. При цьому
вказані особи попереджаються про характер обвинувачення, пред’явленого
неповнолітньому, та про їх відповідальність у разі його неявки. В разі
порушення цього зобов’язання до батьків, опікунів і піклувальників може
бути застосовано грошове стягнення в такому ж порядку, як і до особистих
поручителів (ст. 436 КПК). Якщо це зобов’язання не виконає адміністрація
дитячої установи, питання про застосування до неї заходів впливу може
бути поставлено в поданні слідчого чи прокурора або в окремій ухвалі
(постанові) суду.

Перед тим як застосовувати до неповнолітнього обвинуваченого один із цих
запобіжних заходів (у ст. 436 КПК їх передбачено фактично два), слідчий
і суд повинні переконатися, що батьки (або один з них), опікун,
піклувальник або адміністрація дитячої установи зможуть забезпечити
належну поведінку і явку неповнолітнього до слідчого, прокурора й суду.

Список використаної літератури

Конституція України К.1996.

Кримінально-процесуальний Кодекс України // Відомості Верховної Ради.
-1961. – К 2. – С. 15.

Джелалов О.К. Держава і право. – Вип. 16. – К., 2002.

Коляда П.В. Кримінально-процесуальний кодекс України потрібен слідчим //
Юридичний вісник України. – 2001. – №9 – С.11.

Кримінальний процес України: Підручник / Коваленко Є.Г., Маляренко В.Т.
– К., 2004.

Кримінальний процес України: Підручник. – Харків, 2000.

Кримінальний кодекс України.: Науково-практичний коментар / Н.Ф.Антонов,
М.І. Бажанов, Ф.Г.Бурчук та інші. – К., 1999.

Михеєнко М.М., Нор В.Т., Шибіко В.П., Кримінальний процес України:
Підручник. – К.: Либідь, 1992. –413с.

Михеєнко М.М. Нор В.Г. Кримінальний процес України: Підручник –2-ге
видання перероблене і доповнене. – К., Либідь. 1999. –516с.

Науково-практичний коментар Кримінально-процесуального кодексу України.
(автори Міхеєнко М.М., Шибіко В.П., Дубинський А.Я, Під. Ред. В.Т. Нор
та інш.) К., Юрінком. За станом на 1 серпня 1995 року. 640с.

Науково-практичний коментар до Кримінально-процесуального кодексу
України. – К.: А.С.К., 2002. – 1056с. (Нормативні документи та
коментарі).

Никоненко М. Деякі питання презумпції не винуватості і права особи на
захист у кримінальному процесі // Право України. – 1999. – №4.

Тертишник В.М. Кримінально-процесуальне право України: Підручник. 4-те
вид., доп. і переробл. – К.: Видавництво А.С.К., 2003. – 1120 с.

Смирнов М. Дистанційне кримінальне судочинство: реальність та
перспективи // Бюлетень Міністерства юстиції України К 9 (35) 2004 – 15.

Тертишник В.М. Кримінально-процесуальне право України: Навч. посіб. К.:
Юрінком Інтер, 1999. – 576 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020