Реферат на тему
Гіпотеза. Сутність гіпотези
Розбіжність (а тому й суперечність) між картиною світу, яку пропонує
наука, і реальним світом існувала й існуватиме завжди. Людина ототожнює
картину світу, відображену в буденній свідомості та науці, з реальним
світом. Суто психологічно піднятися над цим неможливо: знаючи, що світ
нескінченно багатший, ніж здається, реальним вважаємо лише те, що
представлене в свідомості.
Наукова1 картина світу і відкриває людям очі на нього, і «закриває», бо
все те, що не узгоджується з наукою тієї чи іншої епохи, її (науки)
парадигмами, з великими труднощами проривається до людської свідомості2.
Світ, у якому ми живемо (та й саме буття), сповнений численними
невідомими законами, зокрема й такими, що не узгоджуються не лише із
здоровим глуздом, а й з багатьма сучасними науковими уявленнями.
Об’єктивні закони, якими прихованими вони б не були, якось виявляються,
і, зрештою, певна, нехай надто віддалена, ланка їх вияву таки доходить
до людської свідомості у формі явищ, які іноді не можуть бути пояснені
існуючою системою знань. Виявляється, що невідоме не завжди вдається
пояснити відомим.
Однією з форм осягнення таємниць таких явищ і є гіпотеза, хоча під
гіпотезою в широкому значенні часто розуміють будь-яке припущення.
Гіпотеза — форма мислення, що становить собою припущення про існування
певного закономірного зв’язку між явищами, причини виникнення яких
невідомі.
Часто гіпотезою називають і припущення про існування факту, який
безпосередньо не спостерігається.
«Гіпотеза» — поняття багатозначне, воно має принаймні такі три значення:
1) особливий рід припущень про безпосередньо не-спостережувані форми
зв’язку явищ або про причини що породжують ці явища;
2) особливий рід умовиводу, у формі якого відбува ється висунення
певного припущення;
3) складний засіб, який включає в себе як висунен ня припущення, так і
його наступне доведення [78].
Види гіпотез
Гіпотеза може претендувати на пояснення всієї множини досліджуваних
явищ, частини цієї множини або окремого явища. З огляду на цю
особливість гіпотез їх відповідно поділяють на загальні, часткові й
одиничні.
Загальна гіпотеза — припущення про певні закономірності,
які стосуються всієї множини явищ відповідної предметної
сфери.
Науку цікавлять загальні закономірності, а наукові положення
виражаються, як правило, у формі загальних суджень.
Часткова гіпотеза — припущення про певні закономірності, які стосуються
тільки деяких елементів множини явищ відповідної предметної сфери.
Після з’ясування специфіки підмножини явищ, кожного з яких стосується
передбачувана закономірність, часткова гіпотеза перетворюється на
загальну. Схема цього перетворення така: «Деякі S є Р» — «Всі S, які
мають ознаку к, є Р».
Одинична гіпотеза (гіпотеза для одиничного випадку: ad hoc — «для
цього») — припущення, що стосується характеристики одного-єдиного
предмета чи явища.
Прикладом тут можуть бути гіпотеза Дж.-К. Максвелла про рух і структуру
кілець Сатурна, гіпотеза про наявність планети — сусідки планети Уран
тощо.
Розрізняють ще описові й пояснюючі гіпотези.
Описова гіпотеза — припущення про притаманні предмету властивості або
форми зв’язку між спостережуваними предметами і явищами.
Ця гіпотеза намагається дати відповідь на питання: «Що становить собою
даний предмет?», або «Які властивості має даний предмет?», або «В якому
зв’язку перебувають дані предмети?».
Пояснююча гіпотеза — припущення про причини виникнення досліджуваних
явищ.
Вона відповідає на питання «Які причини виникнення даних явищ?».
Розвиток сучасної науки свідчить про необхідність так званої
математичної гіпотези. Це пояснюють тим, що для об’єктів, які вивчає
сучасна наука, не завжди можна підібрати відповідні наочні образи, з
якими маємо справу в повсякденному досвіді. Математична гіпотеза тісно
пов’язана з феноменом, який називають мисленим експериментом.
Прагнучи відрізнити наукові гіпотези від усіх інших припущень і
здогадів, турбуючись про максимальну ефективність гіпотез, учені
намагаються визначити і сформулювати основні вимоги до цієї форми
пізнання. Ось деякі з них:
1) принципова перевірюваність припущення, яке
оголошується гіпотезою;
2) максимальна її загальність;
3) наявність передбачувальної сили;
4) принципова (логічна) простота;
5) наступність, зв’язок висловлюваного припущення з попереднім знанням
[9].
Об’єктивною основою перевірюваності наукової гіпотези є взаємозв’язок
сутності й явища, зокрема та обставина, що «сутність являється».
Під максимальною загальністю треба розуміти те, що гіпотеза має
пояснювати не частину фактів, які цього потребують, а всю їх сукупність.
Більше того, з гіпотези повинно виводитися за можливості й ширше коло
явищ, зокрема й ті, що, як здається, і не перебувають у зв’язку з
досліджуваними явищами. Причому наукова гіпотеза повинна пояснювати
відповідні явища глибше і повніше, ніж будь-яке інше припущення.
Наявність передбачувальної сили гіпотези виявляється в її здатності
здогадатися про існування закономірності, до цього не відомої науці, та
існування ще не відомих явищ, аналогічних досліджуваним, і способів
відкриття (чи одержання шляхом експерименту) цих явищ.
Вимога щодо простоти гіпотези не суперечить тому фактові, що серед
відомих гіпотез були й такі, що становили собою цілу систему знань,
центральною ланкою якої, своєрідною синтезуючою ідеєю було відповідне
припущення.
Під наступністю треба розуміти вимогу, згідно з якою гіпотеза не повинна
суперечити сучасній науці. Доля істини в цій вимозі значна
(нераціонально піддавати невиправданому сумніву всі результати науки),
проте й абсолютизувати таку заборону не можна, пам’ятаючи про історичну
обмеженість людського пізнання, зокрема про феномен відносності істини.
Усі перелічені застереження потрібно враховувати хоча б для того, щоб
відрізнити від наукової гіпотези надумані, довільні, цілком
безпідставні, фантастичні припущення.
Не можна ототожнювати з гіпотезою тезу доведення. Гіпотеза відрізняється
від тези доведення зокрема тим, що вона є висновком правдоподібного,
недостовірного умовиводу. Щоправда, вона, як і теза, потребує
обґрунтування, проте рівень її ймовірності загалом вищий від імовірності
тези. Не належать до гіпотез і припущення, які є засобом, а не кінцевою
тезою доведення (припущення, відомі під назвою «абсолютний нуль»,
«абсолютно чорне тіло», «ідеальний газ» тощо).
Формулюванню гіпотези передують такі обставини:
1) виявлення явищ, причину виникнення яких неможливо з’ясувати з
допомогою відомих науці знань;
2) формулювання відповідної проблеми;
3) добір і нагромадження потрібних фактів;
4) попередній аналіз цих фактів (явищ, причини яких з’ясовуються),
вивчення обставин, що передували досліджуваним явищам, і тих, які їх
супроводжують. При цьому вдаються до найрізноманітніших методів — до
спостереження і експерименту, аналізу і синтезу, абстрагування й
узагальнення тощо.
Будь-яка гіпотеза зароджується, виникає, проходить етап становлення і
розвитку (уточнюється, виправляється, доповнюється) і, зрештою, або
обґрунтовується і стає справді науковим, достовірним знанням, або
спростовується і поступається місцем іншій гіпотезі.
Процес формування гіпотези та її застосування проходить такі ступені:
1) початковий здогад, що, як правило, використовується як робоча
гіпотеза;
2) уточнення й ускладнення початкового здогаду і формулювання наукової
гіпотези;
3) виведення можливих наслідків з гіпотези, її основного припущення;
4) перевірка того, наскільки названі наслідки відповідають об’єктивній
дійсності, виявленим фактам.
Зародження початкового здогаду є складним і суперечливим процесом
освоєння інформації про відповідний фрагмент реальності. Та оскільки він
часто має інтуїтивний чи напівінтуїтивний характер, логічні засоби, які
використовують у цьому процесі, не завжди усвідомлюють. Тому створюється
видимість несподіваності виникнення цього здогаду, ніби він виникає з
нічого. Історія науки свідчить, що більшість гіпотез постала в процесі
міркування за формою аналогії та неповної індукції, хоча цю роль можуть
виконувати й інші форми умовиводів, які з певних причин не спроможні
забезпечити достовірні висновки.
Початкові здогади про природу досліджуваних явищ нерідко ґрунтувалися на
умовиводі за аналогією. Помітивши, що дві групи явищ мають подібні
властивості, й знаючи причину виникнення однієї групи явищ, припускають
за аналогією, що й друга група зумовлюється, можливо, тією ж причиною.
Це стосується багатьох гіпотез, зокрема гіпотез про природу блискавки,
про атомістичну будову матеріального світу тощо.
Початковий здогад відрізняється від наукової гіпотези тим, що він менш
обґрунтований, а тому й менш імовірний, простіший за своєю будовою,
оскільки ще не став системою знань.
За умов дефіциту інформації про певний об’єкт іноді доводиться вдаватися
до початкового здогаду як єдино можливого засобу хоч якось пояснити
досліджувані явища, надати аналізові цих явищ упорядкованого
цілеспрямованого характеру, систематизувати наявну інформацію. Тому
здогад у його первісному чи дещо досконалішому вигляді часто
використовують як робочу гіпотезу, яка, не претендуючи на статус готової
відповіді на питання про природу досліджуваних явищ, вважаючись
заздалегідь тимчасовим припущенням, разом з тим дає можливість розпочати
організований і цілеспрямований процес дослідження відповідних явищ,
згрупувати їх, дати попереднє пояснення.
Перетворення робочої гіпотези на наукову пов’язане з пошуками
найзагальнішого припущення, здатного найповніше і найглибше пояснити
досліджувані явища, передбачити і виявити нові факти. При цьому робоча
гіпотеза часто зазнає значних змін — виправляється, уточнюється,
доповнюється, а іноді й відкидається, і тоді на зміну їй приходить інша
гіпотеза з розряду конкуруючих. Трапляється, що з трансформацією робочої
гіпотези в наукову остання розгортається в складну, розгалужену систему
знань. Так, у середині минулого століття німецький учений К. Гаусс
висловив здогад про скінченну швидкість поширення електромагнітних
взаємодій. Через 13 років його учень Г. Рі-ман розвинув цей здогад і
одержав рівняння, розв’язання якого привело до висновку про скінченну
швидкість поширення електричної дії. У працях М. Фарадея і Г. Рімана
здогад про скінченну швидкість поширення електромагнітних процесів набув
рівня гіпотези. На основі цієї гіпотези Дж.-К. Максвелл розробив систему
знань, яка зусиллями багатьох учених бу-ла’перетворена на
електромагнітну теорію поля.
Відмінність між початковим здогадом, робочою і науковою гіпотезами часто
має умовний характер. Так, у 1704 p. P. Уолл висловив припущення
(здогад), що електричний розряд можна порівняти з блискавкою і громом. А
в 1746 р. Б. Франклін детально розробив цю аналогію, перетворивши
початковий здогад на наукову гіпотезу, яку пізніше (в 1752 р.)
підтвердив експериментально.
Доведення істинності гіпотези
Будь-яка гіпотеза має ймовірний характер, а тому потребує перевірки на
істинність. Існує кілька способів доведення гіпотези. Найпоширеніший —
виведення з неї (з основного припущення) наслідків і їх верифікація,
тобто перевірка фактами.
Сформулювавши гіпотезу, намагаються вивести з неї якомога більше
наслідків. При цьому ступінь імовірності гіпотези буде тим вищий, чим
різноманітнішими і численнішими виявляться наслідки, виведені з цієї
гіпотези, і чим більше вони будуть перевірені відповідними фактами.
Міркують: якщо наше припущення відповідає дійсності й гадана
закономірність справді існує, то вона якось повинна виявлятися. Потім
роблять висновок про те, якими мають бути ці вияви, і намагаються їх
віднайти або викликати до життя з допомогою відповідних експериментів.
Виявлення таких явищ, безумовно, підвищує ймовірність припущення, але не
завжди може бути достатньою підставою для обґрунтування істинності
гіпотези, оскільки ці явища можуть бути спричинені й іншими обставинами.
Формалізувавши міркування, в якому рухаються від істинності наслідків до
істинності підстави (у нашому випадку — гіпотези), одержимо неправильну
форму стверджувального модусу умовно-категоричного умовиводу:
а->Ъ; Ъ а ‘
Щоб домогтися необхідного висновку про істинність гіпотези на основі
знання істинності наслідку, треба, щоб гіпотеза була достатньою і
необхідною підставою для наслідку, а наслідок, у свою чергу, був
достатньою і необхідною умовою для визнання істинності підстави
(гіпотези). З цією метою з гіпотези намагаються вивести не один, а
кілька наслідків, які в сукупності можуть становити не тільки необхідну,
але й Достатню умову для того, щоб їх істинність була достатньою
підставою для визнання істинності гіпотези. Схемою такого міркування
буде знову ж таки умовнокатегоричний умовивід.
Існують й інші способи доведення гіпотез. Так, одиничну гіпотезу
підтверджують безпосереднім виявленням того предмета (чи властивості
предмета), існування якого передбачали в гіпотезі.
Важко перебільшити роль практики в процесі доведення гіпотези. За певних
умов перевірка гіпотези може сприяти тому (і часто сприяє), що вона
(гіпотеза) з імовірного припущення перетворюється на обґрунтоване,
достовірне знання.
Гіпотезу як імовірне знання можна піддавати сумніву і спростуванню. Вона
піддається сумніву вже тоді, коли вступає в суперечність хоча б з одним
фактом.
Спростування гіпотези здійснюють, фальсифікуючи наслідки, які з неї
випливають. При цьому слід пам’ятати, що як відшукання фактів, що
відповідають виведеним з гіпотези наслідкам, не завжди є достатньою
підставою для оголошення гіпотези істинною, так само невиявлення
очікуваних фактів не завжди свідчить про те, що гіпотезу спростовано.
Спростованою її можна вважати лише тоді, коли буде точно встановлено, що
фактів не просто немає, а їх взагалі не може бути, оскільки це
суперечить об’єктивним законам.
явища, не можуть бути одночасно істинними. Виникає необхідність
вибирати одну з двох або й кількох конкуруючих гіпотез.
Судове дізнання підпорядковується тим самим законам логіки, що й
будь-яке інше. В судовому слідстві при поясненні окремих фактів чи
сукупності обставин часто висувають не одну, а кілька гіпотез, в яких
по-різному пояснюють ці факти. Такі гіпотези називають версіями.
Версія в судовому слідстві — одне з можливих припущень (гіпотез), яке
пояснює походження або властивості окремих обставин злочину або подію
злочину загалом.
Пізнавальна роль гіпотези
У процесі пізнання і практичної діяльності люди відкривають усе нові й
нові явища. Переважна їх більшість осмислюється завдяки існуючим
науковим теоріям. Проте впродовж історії траплялися і траплятимуться
явища, які не можна пояснити за сучасного стану науки. В таких ситуаціях
не обійтися без припущень про причини цих явищ чи характер зв’язку між
ними, бо це єдина можливість згрупувати ці таємничі явища, дати їм
попереднє пояснення.
Гіпотезу недарма вважають формою розвитку знань. Кожна форма мислення є
не тільки формою існування, а й формою розвитку знань, та це передусім
стосується гіпотези. Існування знань у формі гіпотез має минущий
характер. Зрештою, це знання набуває іншого статусу — стає законом науки
або теорією (чи взагалі відкидається як хибне).
Будь-яке нове знання має на перших порах гіпотетичний характер. Наукові
теорії з’являються на світ у вигляді гіпотез. І, мабуть, немає жодної
наукової теорії, яка свого часу не пройшла б стадії здогаду, гіпотези.
Іншими словами, гіпотеза є неминучим етапом складного процесу
виникнення, становлення і розвитку наукового знання. До того ж існуючі
наукові теорії розширюються, поглиблюються і конкретизуються завдяки
включенню до них нових положень, які добуваються з допомогою гіпотез.
Жодна наука не може обійтися без гіпотез, навіть математика, хоч вона й
має справу із специфічними явищами, не завжди доступними для
безпосереднього сприймання і верифікації.
Розуміння того, що наукове пізнання неминуче проходить етап здогаду, дає
можливість нейтралізувати негативний вплив думок, у яких деякі вчені
висловлюють скептичне ставлення до гіпотез як таких форм мислення, що
мають усього лише ймовірний характер.
Значення тієї чи іншої гіпотези з’ясовується її придатністю до
розв’язання актуальних проблем, які стоять перед наукою і суспільною
практикою. Про неоціненну роль наукових передбачень свідчать хоча б
гіпотеза М. Коперника про геліоцентричну систему світу, гіпотеза Ч.
Дарвіна про походження людини, теорія відносності А. Ейнштейна.
Евристична роль гіпотези в розвитку наукового знання наочно дає про себе
знати в гіпотетико-дедук-тивних теоріях, які становлять собою дедуктивно
організовані системи гіпотез різного ступеня загальності. Ці теорії є
неповними, завдяки чому відкриваються значні можливості для їх
розширення і конкретизації за рахунок додаткових гіпотез, прикладних
моделей, а також теоретичних моделей експериментальних установок. Усе це
забезпечує широкий діапазон і гнучкість застосування гіпотез та інших
розвинутих форм науково-теоретичного знання для осягнення складних
об’єктів матеріального світу.
Гіпотетико-дедуктивні міркування ґрунтуються на виведенні висновків з
гіпотез та інших засновків, іс-тиннісне значення яких невідоме. Хоча в
дедуктивному міркуванні значення істинності переноситься на висновок,
проте в даному випадку засновками служать гіпотези, а тому й висновок
гіпотетико-дедуктивного міркування має лише ймовірний характер.
Залежно від типу засновків гіпотетико-дедуктивні міркування можна
поділити на три основні групи. До першої, найчисленніпюї, належать
міркування, засновками яких є гіпотези й емпіричні узагальнення. До
другої відносять гіпотетико-дедуктивні міркування, засновки яких
суперечать точно встановленим фактам або теоретичним принципам.
Використовуючи припущення як засновок, можна одержати висновок, що
суперечить відомим фактам. У такий спосіб в ході дискусії можна
переконати опонента в хибності його припущень. До третьої групи належать
гіпотетико-дедуктивні міркування, засновками яких є судження, що
суперечать усталеним поглядам і переконанням. Прикладом
гіпотетико-дедуктивної системи, засновками якої є основні принципи
(закони) руху, можна вважати механіку Ньютона, викладену в «Математичних
началах натуральної філософії».
Гіпотетико-дедуктивний метод настільки глибоко проник у методологію
сучасного природознавства, що’ його теорії нерідко розглядають як
тотожні з гіпотети-ко-дедуктивною системою. Гіпотетико-дедуктивна модель
добре описує формальну структуру теорій, проте не враховує деякі інші їх
особливості й функції, а також ігнорує генезис гіпотез і законів, які
виступають їх засновками. Тому така модель служить передусім засобом для
аналізу логічної структури сформованої природничо-наукової теорії.
З логічної точки зору, гіпотетико-дедуктивна система становить собою
ієрархію гіпотез, ступінь абстрактності й загальності яких зростає в
міру віддалення їх від емпіричної бази. На вершині розташовуються
гіпотези, що мають найзагальніший характер. За ними, звичайно, найбільша
логічна сила. З них як із засновків виводяться гіпотези нижчого рівня.
На найнижчому рівні перебувають гіпотези, які можна зіставити з
емпіричною дійсністю.
Гіпотетико-дедуктивний метод дає можливість дослідити не тільки
структуру і взаємозв’язок між гіпотезами різного рівня, а й характер їх
підтвердження емпіричними даними. Внаслідок встановлення логічного
зв’язку між гіпотезами гіпотетико-дедуктивної системи підтвердження
однієї з них опосередковано свідчить про підтвердження інших гіпотез,
які перебувають з нею в логічному взаємозв’язку. Цим пояснюється
прагнення об’єднати їх у межах гіпотетико-де-дуктивних систем.
Різновидом гіпотетико-дедуктивного методу можна вважати математичну
гіпотезу, яку використовують як важливий евристичний засіб для відкриття
закономірностей. Як правило, гіпотезами тут виступають певні рівняння,
що становлять собою модифікації співвідношень, раніше відомих і
перевірених. Змінюючи ці співвідношення, складають нове рівняння, що
виражає гіпотезу, яка стосується ще не досліджених явищ. Так, М. Борн і
В. Гейзенберг взяли за основу канонічні рівняння класичної механіки, але
замість чисел увели в них матриці, побудувавши в такий спосіб матричний
варіант квантової механіки.
У процесі наукового дослідження найважче завдання полягає у відкритті й
формулюванні принципів і гіпотез, які є основою для всіх подальших
висновків. Гіпотетико-дедуктивний метод відіграє в цьому процесі
допоміжну роль, оскільки з його допомогою не висуваються нові гіпотези,
а тільки перевіряються наслідки, які з них випливають. Орієнтуючись на
ці наслідки, можна контролювати процес наукового дослідження [81].
Про велике пізнавальне значення гіпотези свідчать і багато інших
аргументів, насамперед історія науки.
Для роздумів
Гіпотезу визначають по-різному. Однією з причин цієї неузгодженості
точок зору є багатозначність терміна «гіпотеза». Немає одностайності і в
розумінні різних його значень. Наведемо з цього приводу кілька прикладів
висловлювань про багатозначність цього терміна:
«Гіпотеза» — 1) особливого роду припущення про безпосередньо
нес-постережувані форми зв’язку явищ або причини, що утворюють ці явища;
2) особливого роду умовивід, у формі якого висувається якесь припущення;
3) складний засіб, що включає в себе як висунення припущення, так і його
наступне доведення» [78].
«Розрізняють гіпотезу як метод розвитку наукового знання, що включає в
себе висунення і наступну експериментальну перевірку припущень, і як
структурний елемент наукової теорії» [80];
«Крім тлумачення терміна «гіпотеза» як проблематичного, ймовірнісного
знання, в логічній літературі виділяють ще два його значення:
а) гіпотеза в широкому значенні слова — як здогад про що-небудь…
б) гіпотеза у вузькому розумінні слова…. [38].
Наведені цитати свідчать про недовершеність роботи щодо осмислення
сутності гіпотези. Скажімо, визнання вузького і широкого розуміння
терміна «гіпотеза» не викликало б сумніву, якби поряд з цим не
констатувалася наявність «…тлумачення терміна «гіпотеза» як
проблематичного, ймовірнісного знання». Причому, це тлумачення не
включається ні до широкого, ні до вузького.
Поділ значень поняття гіпотези на припущення, умовиводи і складні засоби
не витримує критики вже тому, що тут порушено правило стосовно однієї
основи поділу понять.
То які ж значення має термін «гіпотеза»?
Гіпотеза, безумовно, є формою мислення. Вона може бути і методом
пізнання, як будь-яке знання, що здатне упорядковувати пізнавальний
процес, і своєрідним дороговказом у складному й суперечли-вомулабіринті
пізнання. Щоправда, методи пізнання (а отже, й гіпотезу як метод
пізнання) досліджує філософія, зокрема теорія пізнання, гносеологія.
Логіка як наука про форми і закони мислення не може не цікавитися
гіпотезою як формою мислення.
Яку ж форму (структуру, будову, зв’язок елементів) має гіпотеза? Чим її
форма відрізняється від інших форм мислення? Замість цього питання, як
правило, аналізується зовсім інше: результатом якого є перший здогад про
закономірний зв’язок досліджуваних явищ. При цьому порушується закон
тотожності, оскільки замість форми гіпотези аналізують форму того
феномену, який передує виникненню гіпотези (до речі, цю форму
розглядають як один із видів умовиводу [79]). Причому ті, хто в пошуках
структури гіпотези виходить за межі аналізу міркувань, які передують
виникненню гіпотези, піддаються критиці: «На гіпотезу як особливий
умовивід уперше звернув увагу М. Карінський, перебільшивши, однак, своє
відкриття і включивши в умовивід гіпотези не лише висунення якогось
припущення, а й процес його подальшого доведення» [79]. Як бачимо,
логіка тут «залізна»: хочеш досліджувати гіпотезу, її структуру,
гіпотезу як особливий умовивід — залиш у спокою гіпотезу і займись
чимось іншим, наприклад дослідженням феномену, який передує виникненню
гіпотези, навіть не гіпотези, а початкового здогаду.
Гіпотеза як форма мислення (точніше — форма мислі, думки) є судженням
або системою суджень. Виявити специфіку власне структури
судження-гіпотези неможливо, тому що її просто немає. Правда, це
судження має гіпотетичний, імовірнісний характер, що може виявитись і в
його структурі, проте далеко не кожне ймовірнісне судження є гіпотезою.
Оскільки охарактеризувати гіпотезу як форму мислення, що має специфічну
структуру, не вдається (а можливо, такої й немає), то звертаються до її
змісту: гіпотеза — це припущення про… Добре, що у питанні про
найближчий рід стосовно поняття гіпотези майже немає
розбіжностей (щоправда, коректніше найближчим родом вважати поняття
«форма мислення, в якій виражається припущення»). Деякі автори
найближчим родом стосовно поняття гіпотези вважають «ймовірне
припущення», «наукове припущення», «припущення особливого роду».
Додавання ознак «імовірне», «наукове», «особливого роду» звужує обсяг
поняття «припущення», а тому здається раціональним, бо цим домагаються
того, що рід визначаючого поняття стає найближчим. Проте не все тут є
таким, яким здається на перший погляд. Так, термін «імовірні» [38]
зайвий, оскільки припущення завжди має ймовірний характер. Слова
«особливого роду» [78] нічого конкретного не додають до «припущення»,
хоч і натякають на те, що не кожне припущення є гіпотезою. Термін
«наукове» багатозначний, тому «наукове припущення» сприймається як
нонсенс, бо слово «наукове» асоціюється зі словами «доведене»,
«обґрунтоване», «достовірне». Зрозуміло, що під «науковим припущенням»
слід розуміти «припущення науки» (родовий відмінок іменника «наука»
відіграє роль означення, точнішого, ніж те, що виражається прикметником
«наукове»), «припущення, до якого вдається наука».
Не можна визнати коректними і словосполучення «обгрунтоване припущення»,
«науково обгрунтоване припущення» [62]. Яке ж це припущення, коли воно
обґрунтоване, а тим більше науково обґрунтоване? І для чого його знову
необхідно обґрунтовувати (гіпотеза ж потребує обґрунтування і
обґрунтовується)? Звичайно, гіпотеза — це не голослівне припущення, але
цю думку треба висловити точніше. Деякі автори вважають родовим стосовно
«гіпотези» поняття «форма розвитку знань» [85]. На нашу думку, з цим
можна погодитися, враховуючи можливість іншого, не формально-логічного
підходу до феномену гіпотези, за якого гіпотеза розглядається як минущий
моменту складному й суперечливому процесі становлення наукового знання.
Що ж становить видову відмінність гіпотези? Насамперед, слід відмовитися
від поняття гіпотези, в якому взагалі не мислиться видова відмінність,
тобто від розуміння гіпотези як будь-якого припущення. Фактично відсутня
видова відмінність і у визначенні гіпотези, наведеному у «Философском
эциклопедическом словаре»: «Гипотеза — научное допущение или
предположение, истинносное значение которого неопределенно» [80],
оскільки словосполучення «истинностное значение которого неопределенно»
не несе в собі нового знання. Іншими словами, треба в.изначити,
припущенням про що є гіпотеза. Як правило, називають такі: припущення
про існування зв’язків між явищами, причин, законів і закономірностей
або про характер зв’язків між Явищами, причин, законів і
закономірностей.
Деякі автори вважають, що гіпотезою є тільки таке припущення, яке
відповідає цілій низці вимог [78]. При цьому останні фактично і
виконують роль видової відмінності. За такого підходу зміст поняття
гіпотези збагачується, а обсяг, звичайно, звужується. Тому якщо
керуватися цим визначенням, то немало змістовних припущень не сягнуть
статусу гіпотез.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
