Реферат на тему
Нарис історії української філософії.
План
1. Українська філософія як органічна складова української духовної
культури. Загальні особливості української філософії.
2. Провідні філософські джерела та філософські ідеї часів Київській Русі
та доби Відродження. Поява професійної філософії в Україні.
Література
1. Українська філософія як органічна складова української духовної
культури. Загальні особливості української філософії.
Філософія – явище загальнолюдське. Вона досліджує те, що становило в
минулому і становить у наші дні ядро загальнолюдських цінностей,
самоусвідомлень, духовних надбань. Українська філософія в реальному
своєму існуванні постає складовою частиною загальносвітового
філософського процесу, більш точно – процесу розвитку європейської
філософії. Як відомо, філософія в Київську Русь приходить із Візантії
вже в досить розвиненому стані. І хоча вона набуває певних
конкретно-культурних рис та забарвлень, по-сьогоднішній день існують
сумніви щодо реальності такого феномену, як українська філософія.
Д.Чижевський, колишній ректор Вільного українського університету у
Празі, казав, що українській філософії тільки належить проявити себе і
що, можливо, писати її історію ще зарано. Він вважав, що підставами для
такої оцінки слугує те, що не існує таких філософських ідей, систем чи
теорій, створених українськими філософами, які б набули визнання,
прийняття та поширення як явища світової культури. І хоча тут існують
деякі винятки (наприклад, філософія Г.Сковороди, деякі ідеї О.Потебні та
В.Вернадського), в цілому із цим твердженням можна погодитись. Але не
можна не звернути увагу й на те, що в історії цивілізованої України не
існує періодів, на яких би не була присутня філософія чи філософська
думка; філософія супроводжує усю історію України. Звідси можна зробити
висновок про те, що українська філософія – це явище переважно внутрішнє
у відношенні до української культури, тобто що вона виражала,
концентрувала, виводила на рівень осмислення деякі важливі риси
національного характеру та світосприйняття українців.
В наш час питання національної самоідентифікації, національного
самоусвідомлення набули особливої значущості тому, що йдеться про
свідомий вибір подальшої історичної долі народу. Тому питання про
українській національний характер має своє виправдання як в плані
усвідомлення особливостей української філософії, так і в плані їх
сучасного звучання. На основі численних досліджень та осмислень, можна
стверджувати про існування таких основних особливостей українського
національного характеру: емоційність, естетизм, сентиментальність,
психічна рухливість, шанування індивідуальної свободи, релігійність та
своєрідний культ Землі, а також відчуття близькості із природою.
Згадуваний вище Д.Чижевський вважав, що означені риси мають як
позитивні, так і негативні прояви. Так, емоційність та чутливість в
позитивному виявленні постають в якості співчуття, зацікавленого
ставлення до людей та справ, проте в негативному прояві вони приводять
до певного нехтування докладних раціональних обгрунтувань, послідовних
осмислень життєвих ситуацій, продукування деталізованих програм дії.
Сентиментальність та естетизм позитивно проявляють себе як любов до
краси в усіх її виявленнях, як бажання прикрасити життя, але, в той же
час, вони приводять до певної поверховості, схильності до пишнот та
декоративізму. Психічна рухливість українців приводить до їх вміння
швидко адаптуватись до різних ситуацій життя, але може також проявлятися
у певній психічній нестабільності, схильності до психічного панікування.
Шанування індивідуальної свободи, як відомо, історично проявлялася у
небажанні українців коритися насильству, іноземному пануванню, проте ця
риса проявляє себе негативно у вигляді розбрату, неузгодженості дій,
невміння об’єднувати сили для вирішення проблем життя. Українська
релігійність була відзначена навіть спостереженнями за історією
сумнозвісних сталінських концтаборів; саме вона допомагала переживати
трагічні колізії радянських часів. Але ця релігійність також залишається
певною мірою пов’язаною із декоративізмом, вона в основному теоретично
не заглиблена, теологічно не деталізована. Нарешті, ставлення до Землі
та природи із любов’ю також далеко не завжди набуває характеру свідомо
запровадженого у життя принципу, тому поруч із ретельним догляданням
Землі та природи можна зустрітися на Україні також із фактами знищення
лісів (з метою наживи), забруднення річок та ін.
Слід сказати, що реальність явища національного характеру визнається
далеко не всіма культурологами та соціологами, проте навряд чи варто
відкидати (не брати до уваги) провідні тенденції у типах поведінки,
уподобаннях, звичаях та ціннісних орієнтирах представників різних націй,
народів, етносів, культур. Просто слід враховувати, що це є саме
провідні тенденції, а не такі властивості, що обов’язково повинні бути
притаманними кожному окремому представнику даного народу. Як правило,
умовно виділяють ядро нації (чи етносу) – так звану національну еліту, а
також “шари”, що розташовані навколо даного ядра: перший шар – ті
представники нації, що в основному “вписуються” у провідні тенденції
національних проявів, та другий шар – ті люди, що мають скоріше такі
риси характеру, якими вони протистоять загальним чи провідним
національним тенденціям. Проте варто зрозуміти, що це є цілком нормальне
явище, яке спостерігається в реальному житті будь-яких людських
спільнот: народне, національне життя – це різнобарвне, а не монотонне та
одноманітне явище, а тому нормальним також слід вважати, що люди, що
належать до тої ж самої нації, є різні. Треба не відлучати когось від
народу чи-то держави, а вміти вести діалог, розмову із урахуванням
відмінних позицій між людьми. Як свідчить наша сучасність, на шляху до
національного державотворення це дається багатьом людям досить тяжко;
значно легше вимірювати всіх “під себе” або вимагати, щоби люди були
такими, “як всі”.
Означені риси національного характеру та особливості світосприйняття
українців позначились і на певних особливостях української філософії.
Українська філософія ніколи не виявляла схильностей до
абстрактно-раціональних системних побудов; у неї завжди проявлялись
означені вище емоційність та естетизм, схильність скоріше виразити певну
життєву позицію, ніж побудувати докладну концепцію світобудови, космосу.
Термінологічно це інколи позначають як перевагу в українській філософії
“серця над головою”. А звідси випливає й те, що вона завжди проявляла
схильність до моральних настанов та життєвого повчання. Українська
філософія також переважно позитивно ставилася до релігії, шанувала вищі
духовні цінності. Вона, як засвідчують спеціальні дослідження, досить
сильно була обернена у бік історичних та історіософських осмислень
особливостей долі як українського народу, так і слов’янства в цілому, а
тому вона певною мірою вливалася в процес формування української
національної ідеї. Внаслідок зазначених загальних особливостей
українська філософія завжди була досить сильно інтегрованою у
літературу, громадсько-політичну думку, культурно-історичні проекти та
міркування. Це все складає своєрідність української філософії.
2. Провідні філософські джерела та філософські ідеї часів Київської Русі
та доби Відродження. Поява професійної філософії в Україні.
Філософія як особливий напрям інтелектуальної діяльності з’явилася на
території України в часи Київської Русі, і прийшла вона сюди разом із
християнством із Візантії – православної грецької держави, що утворилася
на Балканському півострові після розпаду Римської імперії. На час
хрещення Русі християнська думка у Візантії набула вже розвиненого,
деталізованого та витонченого характеру. А оскільки Візантія була прямою
спадкоємницею Стародавньої Греції, то в її філософському вжитку весь час
перебували класичні твори давньогрецьких філософів. Разом із
християнством та книжковою премудрістю вони стали елементом духовної
культури Київської Русі, де врешті сформувався своєрідний культ
книжкової мудрості. Отже, в Київській Русі освіта та освіченість, а
разом із ними і премудрість набули особливого соціального статусу.
Звичайно, розглядаючи духовну культуру Київської Русі, ми повинні
враховувати й традиції попередньої язичницької культури. Елементи
язичництва тривалий час уживалися в українській культурі із
християнством; можна стверджувати, що до певної міри це зберігається і
по-сьогодні. Звичаї, традиції та риси характеру давніх слов’ян,
сформовані на основі язичницького світогляду на протязі тисячоліть,
позначились і на певних інтерпретаціях та формах засвоєння християнства
та християнської філософії. Впливи Візантії, поєднані із давніми
традиціями, визначили такі особливості функціонування філософських ідей
в Київській Русі:
Від самого початку християнська мудрість постала в Київській Русі у
поєднанні із давньогрецькою філософією; зокрема тут були знаними
Піфагор, Геракліт, Сократ, Платон, Арістотель, Сенека.
Філософія і мудрість сприймалися переважно як настанови для
індивідуального самозаглиблення, самовдосконалення та пошуків святості,
вищої істини; таке сприйняття філософії сприяло появі її особливого
типу, характерного для давньоруської культури – “філософствування у
Христі”, коли вищі духовні цінності поставали невід’ємними від життя,
так, що життя повинно було їх демонструвати та підтверджувати, а вони
повинні були давати найперші смислові засади життя.
На першому плані давньоруської філософії не знаходилися питання
абстрактно-теоретичного системотворення; будь-які теоретичні розбудови
повинні були слугувати творенню життя, а тому уся ця філософія була
схильною до морального повчання та життєвої настанови.
Звертаючись до джерел філософської думки Київської Русі, ми повинні
згадати найперший давньоруський літопис – “Повість минулих літ”: тут
містилися не лише історичні відомості, а й описувались звичаї та
світоглядні людські уявлення. Цікаво відзначити й те, що цей літопис
починається із звернення до історії світу в цілому (його творення та
ін.); це свідчило про те, що історія русичів розглядалася в контексті
загальної всесвітньої історії. В цьому літописі переповідається основний
сюжетний зміст Біблії, проводяться порівняння вірувань різних країн та
народів. Тут же містяться надзвичайно цікаві та характерні повідомлення
про те, як відбувався вибір державної віри князем Володимиром. Посланці
князя до різних народів розповіли наступне: “Найперше ходили до болгар і
дивилися, як вони моляться у храмі, а точніше сказати в мечеті, стоячи
там без пояса. А поклониться, сяде й дивиться сюди й туди, як
божевільний. І нема в них радості, а тільки печаль та сморід великий. І
недобра віра їх. І прийшли до німців, і бачили, як відправляють службу
божу, а краси не бачили ніякої. І прийшли ми в Греки, і водили нас туди,
де служать Богові своєму, і не знали, чи ми на небесах були, чи на
землі: нема-бо на землі такого видовища чи краси такої, щоб зуміли
порівнятися з нею” (Повість врем’яних літ. – К., 1990. – С.173). І хоча
описане літописцем не зовсім точно передає реальні події, самий факт
концентрації уваги на аргументі краси є досить красномовним: він,
власне, засвідчує про давні корені українського естетизму, що постав
зрощеним із релігійністю.
?
?
o?o:oEooooooooooooooooooooooooooooo
Lго вчити”. У творі “Житіє Кирила філософа” привертає до себе увагу
коротке, проте цікаве визначення філософії: на запитання візантійського
імператора: “Філософе, хотів би я дізнатися, що є філософія?”, Кирило
відповідає: “Божим і людським речам розуміння, наскільки людина може
наблизитися до Бога…”. До цього Кирило додає, що філософія – це вміння
сказати у небагатьох словах речі великого розуму.
Популярною була також збірка афоризмів та життєвих повчань під назвою
“Бджола” (вона містила фрагменти з праць Плутарха, Діогена, Сократа,
Піфагора, Епікура) та інші джерела. Але при цьому слід враховувати те,
що за підрахунками фахівців серед всієї літератури Київської Русі
оригінальні твори складали всього лише один відсоток; це пов’язане із
загальною установкою християнської дуки на коментування, екзегетику, а
також тим, що основне завдання книжники Київської Русі вбачали у
засвоєнні християнської мудрості, а не у створенні нового.
Отже, філософська думка часів Київської Русі була переважно світлою,
оптимістичною, спрямованою на етичні, культурні та соціально історичні
питання.
Наприкінці ХІV та у XV ст. в історії України відбуваються суттєві зміни:
після татарської навали занепадають міста, знижуються виробнича
активність та внутрішня суспільна комунікація. Внаслідок того Україна
втрачає свою незалежність: спочатку більша частина її території входить
до складу Великого князівства Литовського, а дещо пізніше – Речі
Посполитої – об’єднаної польської та литовської держави. І хоча спочатку
ця окупація України не була занадто обтяжливою (давньоруська мова
використовувалася вільно, українська шляхта мала широкі права, втручання
у процеси життя були незначні), все ж, по-перше, населення та територія
України тепер були поділені на різні частини, а, по-друге, була втрачена
можливість цілеспрямованого автентичного духовного розвитку. Як це не
дивно, але в такому становищі України були і свої позитивні сторони:
внутрішнє життя на теренах України дещо стабілізувалося (нагадаю, що
Київська Русь дуже сильно потерпала від міжосібних князівських воєн та
свар); відкрилися можливості для більш інтенсивних зв’язків із країнами
Західної Європи. Ще за часів Київської Русі мали місце відрядження
здібної молоді на навчання до Візантії, що сприяло ознайомленню з
античною філософією, духовними пошуками християнства. У XIV-XV ст. в
Україні набули поширення домашні школи, у яких діти заможних громадян
отримували знання. Охоче вивчали латинську мову: вона відкривала доступ
до навчальних закладів Європи, мережа яких стрімко зростала, починаючи
від XI століття. У європейських університетах велику увагу приділяли
вивченню філософії. Початково у межах навчальної дисципліни викладали
діалектику, логіку, фізику та метафізику. Пізніше структура філософської
освіти істотно змінилась. У якості філософських дисциплін стали вивчати
логіку, онтологію, психологію, теологію, космологію, етику, право,
історію філософії, поетику, естетику.
Існує чимало історичних свідчень того, що України того часу проявлявся
стійкий інтерес до духовних та інтелектуальних новацій. У 40-60-х рр. XV
ст. у Києві утворився науковий гурток так званих “ожидовілих”, котрий
значну увагу приділив філософським студіям та популяризував такі твори,
як “Логіка Авіасафа”, “Промова Мойсея Єгиптянина”, “Аристотелеві врата”.
Ці твори перекладалися з арабських або єврейських джерел. На думку
Д.Чижевського, “ожидовілі” були тими, хто вперше ввів в українське
оточення твори суто філософського змісту (див.: Чижевський Д. Нариси з
історії філософії на Україні. – К., 1991. – С.28).
Вихідці з України з’явилися в європейських університетах майже відразу
після їх заснування. Стародавні записи містять прізвища багатьох
студентів із Рутенії (саме так іменували Україну середньовічній Європі),
що навчались в європейських університетах (в Сорбонні – Петра
Кордована, та ін.). Велику популярність серед українців мали
університети в Болоньї, Падуї, Римі, Кенігсберзі, Парижі. Навчання могло
тривати п’ять, десять і більше років. Найдавнішим був науковий ступінь
доктора філософії (згодом з’явилися ступені доктора богослов’я і доктора
медицини). В усіх трьох розрядах українці здобували наукові ступені,
починаючи з XIV століття. Повертаючись на Батьківщину, українці –
вихованці європейських університетів – приносили на рідну землю не лише
знання, а й прагнення до творчості, до пошуку істини, сучасні
філософські погляди і, зрештою, – ідеї європейського гуманізму, що стали
ядром світогляду доби Відродження.
Найвідомішим українським вченим доби Відродження став Юрій Котермак із
Дрогобича (Юрій Дрогобич) (1450 – 1494), який після навчання у Львові
поїхав до Італії. У 1478 р. одержав ступінь доктора філософії, а у 1482
р. – доктора медицини Болонського університету (Юрій Дрогобич – перший
доктор медицини серед українців). У 1488 року він переїхав до Кракова і
став професором Ягелонського університету, в якому працював до кінця
свого життя. Ю.Дрогобич посідає унікальне місце в українській філософії
та й у вітчизняній культурі загалом, що зумовлене декількома
обставинами. По-перше, він був своєрідною з’єднуючою ланкою між Україною
та Європою: одночасно належав і до європейського Відродження, і до
українського Передвідродження, ставши (фактично) його провісником.
По-друге: його творче “кредо” відроджувало ту духовну засаду, яка
культивувалася у культурі Київської Русі: у книзі “Прогностична оцінка
поточного 1483 року”, у присвяті Папі Римському сказано, що взятися до
наукової праці автора спонукала не жадоба матеріальних статків, не
прагнення до слави, не інші подібні марноти, а лишень-но бажання
пізнати істину й прислужитися людям.
Майже сучасником Ю.Дрогобича був Павло Русин із Красна (? – 1517), який
навчався у Краківському та Грейфсвальдському університетах, а пізніше
працював викладачем у обох цих навчальних закладах. У “Похвалі поезії”
він писав: “Вчених книг не згортай ніколи, чистим серцем пий ті зразки
високі, й те побачиш, вір, що було ще вчора скрите від тебе” [Українська
література XIV – XVI ст. – К., 1988. – С. 448].
Зв’язки України із Західною Європою сприяли прилученню української
громадської думки до ренесансних віянь. Як і в Європі, найпершою ознакою
гуманізму тут поставала реабілітація вартості та значущості земного
життя людини. Водночас це сприяло поглибленню інтересу до соціальної та
природної реальності, а останнє, у свою чергу, відкривало перспективи
для розвитку наук та людських самоусвідомлень. Однією із ознак
останнього була поява вчених творів народною мовою: таке було в Європі,
таке ж можна було спостерігати і в Україні. У XIV – XVI ст. з’явились
перші твори, написані не книжною (тобто – церковнослов’янською, як
раніше), а староукраїнською мовою: грамоти XIV ст.,
“Кам’янко-Струмилівське євангеліє” (1411), “Четьї- Мінеї” (1489),
“Пересопницьке євангеліє” (1561), “Крехівський апостол” (1560).
Наприкінці XV ст. староукраїнською мовою були видрукувані
“Осьмигласник”, “Часословець”, “Тріодь пісня”, “Тріодь цвітня”. У цих
творах акцентувалась потреба вивчення природи, увага до людської
особистості (вагома риса Відродження).
Яскравою постаттю українського Відродження був С.Оріховський-Роксолан
(1513-1566). Одержавши ґрунтовну освіту (навчався в Перемишлі, Кракові,
Відні, Віттенберзі, Падуї, Болон’ї, Венеції, Римі, Ляйпцігу) і
познайомившись з видатними діячами європейського Відродження та
Реформації (у тому числі й з М.Лютером), мислитель написав протягом
свого загалом не дуже тривалого життя низку праць, котрі стали достатньо
широко відомими в Україні та Центральній Європі і справили певний вплив
на процес зміцнення гуманістичних норм суспільного життя. Властиві
авторові блискуча манера викладу, чіткість аргументації,
спостережливість, дотепність, жвавість думки – все це поставило
Оріховсього на один рівень із видатними мислителями того часу.
С.Оріховський–Роксолан порушував у своїх творах суспільно – політичну
проблематику: обгрунтував доконечну потребу оборони рідного краю, давав
поради щодо оптимізації державного устрою, методів керівництва.
С.Оріховський–Роксолан був одним із перших фундаторів так званої “теорії
суспільної угоди”, вважаючи, що держава виникає унаслідок погодження
громадян передати частину своєї свободи на користь суспільній злагоді.
Був він також і пропагандистом “теорії природного права”, наполягаючи на
тому, що права громадян мають першість у відношенні до повноважень
державних персон. Досить цікавими є думки С.Оріховського щодо
необхідності об’єднання в суспільному житті та державній діяльності
розуму (мудрості) та сили; як на взірець такого об’єднання він посилався
на історичний приклад виховання Арістотелем Олександра Македонського.
Наприкінці XV – у XVI ст. в Україні відбулися суттєві зміни у
суспільно-політичному житті: через посилення тиску католицтва на
православних відбувається дестабілізація життя православних громад, а
внаслідок цього даються взнаки реформаторські віяння: церковні громади
починають перебирати на себе управління церковним життям, поширюючи
водночас і життя культурне та освітню діяльність. Врешті процеси
протистояння православних громад та католицької Церкви привели до
Берестейської церковним унії (об’єднання): церковний собор 1596 р.
ухвалив рішення щодо заснування греко-католицької церкви. Вплив цієї
події постійно позначався на стані справ в Україні. Прямо, або ж
дотичним чином він привів до істотних зрушень в освіті, літературній
творчості, філософських пошуках, громадянському житті, і попри всю свою
суперечливість торував українському народові шлях в Європу.
Вагому роль в суспільно-політичному, культурному,
релігійно-духовнвму житті тієї доби відігравали церковні православні
братства, які поставали самостійними одиницями організації церковного
громадського життя. За історичними джерелами у 1542 р. був затверджений
статут братства Успенської церкви, а у 1544 р. – церкви Св.Миколая у
Львові; це були перші відомі нам церковні братства. Братства поступово
почали відкривати братські школи, перша з яких почала діяти у 1586 року
при православній Успенській церкві у Львові. Саме із діяльністю
братських православних шкіл пов’язана поява професійної філософії в
Україні, бо саме тут філософія постає в якості обов’язкової навчальної
дисципліни. Авторитетним ідеологом Львівського братства був Ст.Зизаній
(бл.1570-1600); у Львівській братській школі викладав філософію відомий
філософ та поет того часу К.Транквіліон-Ставровецький (? – 1646 р.). Він
закликав до мудрості та осіченості, проте не відірваних від
повсякденного життя, виправдовував земну красу та земні вчинки людей,
доводив, що чесна праця постає основою людської гідності та засуджував
паразитизм.
Освітня діяльність в Україні, помножена на ентузіазм її фундаторів,
врешті підводили українську культуру до Просвітництва. Першою когортою
просвітників в Україні вважають членів науково-освітнього гуртка, що
утворився в місті Острозі у останній третині XVI ст. на базі Острозької
братської школи, у подальшому – академії і який очолив ректор Острозької
академії Г.Смотрицький. До складу цього гуртка належали відомі
письменники-полемісти Х.Філалет, С. Зизаній, В. Суразький, Клірик
Острозький, З. Копистенський, М. Смотрицький, першодрукар І. Федоров та
інші особи. До цього ж гуртка духовно належав І. Вишенський – вихованець
Острозької академії та центральна постать української культури кінця XVI
– початку XVII ст. В Острозькій академії викладали достатньо грунтовні
філософські курси, автором яких був Ян Лятос. У працях Острозьких
полемістів, спрямованих на протистояння католицькій експансії, була
чітко окреслена ідейна доктрина, зміст якої полягав у захисті
українського народу як етнічної спільноти. Світоглядним орієнтиром для
Острозьких просвітників були західноєвропейські реформаційні ідеї,
трансформовані в традиціях східного християнства. Острозьким полемістам
властива орієнтація на внутрішнє, духовне життя людини, що узгоджувалося
з філософсько-світоглядними впливами Візантії, котрі були дуже потужними
у тогочасній Україні. На духовну ситуацію в Україні справили вплив праці
візантійських філософів-богословів XIV ст. Г.Синаїта, Г.Палами,
М.Кавасили, Й.Лествичника, І.Сіріна та інших мислителів, зусиллями яких
було опрацьоване релігійно-філософське вчення ісихазм (від грецького
слова ісихія – тобто спокій). Його сутність полягала у вченні про
безпосереднє єднання людини з Богом, засобом для чого має стати
самозаглиблення особи у власний внутрішній світ та в універсальний світ
духовних явищ. Особливе місце в полемічній літературі належить Івану
Вишенському (1550-1620), вихованцеві Острозької академії. Мислителеві
належить близько 20 полемічних творів. У центрі уваги автора перебувала
людина, її світогляд, соціальне буття, внутрішній світ та система
моральних орієнтирів. Із гуманістами І.Вишенського споріднював
пристрасний інтерес до народної мови. Він досить рішуче та емоційно
поставав проти західних впливів на культуру та світогляд словенський,
тобто український, вважаючи, що православна віра більше орієнтує людину
на духовне самозаглиблення та щире почуття до Бога. У зв’язку із цим
полеміст закликав відвернутися від облудного земного життя, нестійкого у
своїй основі, закликав не вчити латину, бо слово Божіє прийшло на Русь
словенською мовою. Гуманіст закликав до людської солідарності, до
братерства, сподівався до утвердження рівності людей і справедливості у
їхніх стосунках.
Отже, наприкінці XVI – на початку XVII ст., у ситуації складних
соціально-політичних та духовних процесів в Україні проявляються
гуманістичні, реформаційні та просвітницькі тенденції і процеси; за цих
обставин підсилюється інтерес до людської життєвої реальності, етнічної
та культурної самоідентифікації, а, відповідно, і інтерес до
гуманітарних студій. На базі братських шкіл виникає професійна
філософія, а згодом – вищі навчальні заклади.
Література
1. Філософія: Курс лекцій.— К., 1993.— Розд. III.
2. Філософія: Підручник для вузів.— К., 1995.— Розд. 5
3. Введение в философию.— Ч.2. — М., 1989.— Гл. V.
4. Виндельбанд В. История древней философии.— К., 1995.
5. Доброхотов А.Л. Категория бытия в классической западно – европейской
философии.—М., 1986.
6. Дышлевый П.С., Яценко Л.В. Что такое научная картина мира.-М.,1984.
7. Кримський С.В. Зміст та функції природничо-наукової картині світу//
Філософська думка. — 1972. —№ 2.
8. Кульчицький О. Основи філософії і філософічних наук.-Мюнхен; Львів,
1995.— Розд. 7
9. Псевдо-Дионисий Ареопагит. О небесной иерархии.—М., 1994. -Гл.ГУ.
10. Сенека Л. А. Нравственные письма к Луцилию.—Письмо ЬУІП 16-22.
11. Фрагментьі ранних греческих философов.—Ч. І.— М., 1989.
12. Хайдеггер М. Что такое метафизика? // Новая технократическая волна
на Западе. — М., 1986.
13. Целлер Е. Очерк истории греческой философии.—М., 1995.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
