Людина та її буття як предмет філософського осмислення (реферат)

Реферат на тему

Людина та її буття як предмет філософського осмислення

План

1. Проблематичність людського буття. Життя, буття та існування як
характеристики людини.

2. Діяльність та екзистенціали людського буття.

Література

1. Проблематичність людського буття. Життя, буття та існування як
характеристики людини.

В першому розділі ми вже розглядали деякі важливі аспекти людського
буття, зокрема, такі, як людську неспеціалізованість, унаслідок якої
буття людини людиною не можна звести до життя її організму, зв’язок
людини із процесами культуротворення та суспільної історії. Всі ці
аспекти певним чином концентруються в такому феномені, як
проблематичність людського буття. З одного боку, ця проблематичність
проявляє себе у тому, що можна народитися людиною, мати людський
організм, проте не бути людиною повною мірою її необхідних проявів;
наприклад, при цьому можна не мати свідомості, навичок людської
поведінки. Це значить, що людські якості не з’являються в людині
природним шляхом, наприклад, так, як у неї ростуть волосся. З іншого
боку, проблематичність людського буття зумовлена ще й тим, що людина
може мінятися, причому інколи – досить суттєво: у певному сенсі людина
завжди не дорівнює собі самій, а це значить, що її буття постає
відкритим та незавершеним. Через це досить складно віднайти та визначити
якісь однозначні норми, які можна було би прикладати до людини з метою
встановлення “міри людяності” певної конкретної людини. В історії
людства можна знайти колосальну кількість прикладів, які свідчать, що
певні якості, які деякий час вважаються необхідною та невід’ємною
людською характеристикою, раптом переходять, зникають, а те, що
вважалося раніше неможливим для людини раптом перетворюється на норму
та, навіть, престижну якість. Але, попри все, ми чудово розуміємо, що
сьогодні не існує іншого способу бути людиною, окрім того, щоби спочатку
народитися людиною, мати людський організм, позбавлений якихось
фатальних патологій чи-то вад. А тому мати людський організм – це для
буття людини умова необхідна, проте недостатня. Це значить, що ми
повинні до неї додати ще щось таке, що буде на ній грунтуватися, але її
перевищувати. Ось чому буття людини постає перед нами складною системою
ієрархічно вибудованих сходинок, кожна із яких передбачає існування
попередніх, проте такою, що надає їм вищого значення. Що треба додати до
біофізичної організації людини такого, що перевело би останню у людський
спосіб буття? Напевне – і ми всі це чудово знаємо – треба включити
людину в соціально-культурні процеси, де відбудеться своєрідне
врегулювання людських дій, внаслідок якого деякі стихійні прояви людини
будуть обмежені, а деяким буде надано принципове інакше спрямування.
Врешті, людина повинна просто опанувати людськими способами діяльності,
починаючи від найпростіших, на зразок того, щоби пересуватися на ногах,
їсти і пити з посуду, і закінчуючи найскладнішими, такими, як творче
відношення до дійсності, використання мови та свідоме дотримання норм
суспільного життя. Поза всім цим людина буде реальною істотою, проте ще
не людиною. Але й цього, напевне, недостатньо, оскільки, врешті, людину
можна ввести в соціальне життя певним дресируванням, яке передбачає
постійний контроль та настанову, але, може статися, що вони чомусь
відпадуть та майже автоматично відпадуть і набуті навички соціальної
поведінки. Такі явища в історії людства не рідкісні, оскільки майже у
будь-якому суспільстві у засобах соціалізації присутні елементи
соціальної дресури, а вони супроводжуються за певних умов
десоціалізацією певної кількості людей, що чомусь “випали” із соціальних
зв’язків. Що потрібно додати до включення людини в соціально-культурні
процеси задля того, щоби людський спосіб буття не був засвоєний
механічно? – Звичайно ж, свідомість та усвідомлення, тобто вміння
самостійного осмислювання та оцінювання ситуацій життя, вміння
поєднувати такі оцінки із досвідом людства та власним досвідом,
співвідносити їх із певними соціально-культурними нормами та принципами.
А інакше ми будемо мати справу не із людиною, а із певними соціальними
“зомбі”, біо-роботами, запрограмованими на здійснення певних соціальних
операцій. Звичайно, суспільству і окремим людям інколи вигідно мати
справу саме із “зомбі”, із людьми, які бездумно та слухняно будуть
виконувати певні розпорядження чи установки, що надходять від
“господаря”, але суспільство, культура, творчість за таким режимом
людської діяльності ні розвиватися, ні нормально функціонувати не змогли
би. Отже, свідомість, як вміння самостійного оцінювання та принципового
регулювання власних дій, є також невід’ємною складовою того, що ми
називаємо “бути людиною”. Здавалося б, на цьому окреслення цього
феномену можна вважати завершеним, проте це не зовсім так. Бо перед нами
постає, наприклад, таке питання: а хто виробляє ті норми, принципи,
цінності, які людина потім повинна сама вміти використовувати? І тут ми
повинні зрозуміти, що мало мати здатність усвідомлювати, треба, щоби всі
наші усвідомлення вписувались у певну цілісність, яку ми звичайно
називаємо людським духовним універсумом, а це значить, що ми повинні
вміти його створювати, тобто вміти створювати принципи, ідеали, сенси.
За великим рахунком це значить, що ми повинні опанувати тим, що
називається “гідним мисленням” і що інтенсивно вивчалося та
обговорювалося у світовій філософії на протязі всієї її історії, а прямо
– Сократом, Б.Паскалем, М.Хайдеггером, М.Мамардашвілі. Коли ми,
окреслюючи феномен людського буття, доходимо до останнього пункту –
виведення людського мислення на рівень творення духовного універсуму –
то починаємо розуміти, що саме цей останній пункт і постає вирішальним
для того, щоби ввести людину у людський спосіб буття, бо поза ним
неможливі свідомі оцінки, а, значить, неможлива справжня соціалізація і
виведення людини за межі суто біологічного існування. Розглянувши
основні сходинки входження у людське буття, ми можемо тепер зрозуміти,
який сенс має, наприклад, звернений до людей заклик: “Будьте ж людьми!”;
суто емпірично цей заклик безглуздий, оскільки з ним ми звертаємося саме
до людей, а не до, наприклад, дерев. Вони вже люди, проте, коли ми чуємо
такий заклик, ми розуміємо, що тим, до кого він звернений, бракує чогось
важливого із тої ієрархії сходинок людського буття, які є необхідними та
достатніми. Тому тепер і проблематичність людського буття може постати
для нас дещо в іншому плані: можна спокійно жити і діяти в суспільстві,
не лише не завершивши сходження до людського способу буття, а лише
набувши його найнижчі ознаки, та й то – суто механічно. А ось такі
випадки загрожують суспільству суттєвими неприємностями і навіть –
трагедіями, оскільки в такому випадку на зовнішньо правильні межі
суспільних дій людини вирішальний вплив чинять не власно людські
якості, а стихія матеріально-біологічних факторів, які, як відомо, самі
собою подібних меж не утворюють, скоріше – їх руйнують. Ще у ХІХ ст.
ціла низка європейських мислителів та філософів застерігали людство від
закликів до так званої “народної революції”, яка скоріше за все буде
розгулом стихії, а її наслідки – руйнівними для цивілізації, що, власне
кажучи, і засвідчила соціалістична революція в Російській імперії. Тому
бути людиною або перебувати у людському способі буття – це значить
боротися за них, відвойовувати у природних стихій територію такого
способу буття. Щоправда, таке відвойовування не повинно перейти міру і
постати ворожим природному, а це й робить названу боротьбу складною,
сповненою внутрішнього драматизму, але й – справжньою, такою, що здатна
виправдати наші життєві страждання.

Розглянувши складну, ієрархічно вибудовану систему елементів людського
способу буття, ми можемо тепер прояснити, в якому сенсі
використовуються у відношенні до людини поняття життя та існування, чому
ми зустрічаємося із судженням про те, що треба (або краще) жити, ніж
існувати. Буття людини, як ми з’ясували, не можна звести до життя,
особливо якщо останнє розуміти суто в біологічному сенсі, тобто як
певний спосіб існування білкових тіл, які здатні себе відтворювати,
перебувати у стані обміну речовин із середовищем та зберігати свою
ідентичність за зміни зовнішніх чинників. Звичайно, це не значить, що ми
тепер повинні всіляко принижувати біологічну природу людського
організму, зовсім ні, тому що, врешті, від народження людина отримує
унікальний організм із такими можливостями, яких ми не знаходимо більше
ніде. Наші суто органічні можливості нам відомі ще далеко не повною
мірою, проте ми знаємо, що людський організм – це своєрідне диво, певне
зосередження космічних сил та властивостей. За судженнями Г.Сковороди,
людина у відношенні до космосу являє собою щось подібне насінню, у якому
в потенції знаходиться велика рослина. Проте у прикладенні до людини
слово життя можна розуміти і дещо інакше, не в суто біологічному плані.
Досить часто під людським життям мається на увазі уся сукупність подій,
що відбулися і могли відбутися у тому проміжку часу, який позначається
на цвинтарі двома датами із рисочкою між ними: ось скільки випало на
долю людини, а тоді виникає питання, чим був наповнений даний часовий
інтервал. При цьому вважається, що чим більше подій відбулося за термін
життя із людиною, чим ці події були різноманітними, важливими, тим
багатшим можна вважати таке життя. При цьому як в народній мудрості, так
і в аналітичному погляді на людину досить часто виділяються ті події,
які повинні були б відбутися обов’язково задля того, щоби життя не
постало порожнім. Наприклад, на Сході вважається, що людина прожила не
даремно, якщо вона посадила дерево, виховала дитину та збудувала дім.
Зрозумілим також постає і прагнення тих молодих людей, які, входячи у
життя, хочуть випробувати себе у певних справах, відчути та пережити те,
поза чим життя себе не виправдовує. Отже, у прикладенні до людини
поняття життя можна вживати принаймні у двох сенсах: у вузькому – як
здатність бути реальним організмом із усіма його необхідними функціями,
так і в широкому – як змістовне наповнення певними вчинками та діями
того часу, який нам дарований за біологічними властивостями нашого
організму. Щодо поняття існування, то воно позначає здатність чогось
проявляти себе у характеристиках реального сущого, тобто через зв’язки
із іншими сущими, явищами та процесами. В плані існування ми можемо
вести розмови, наприклад, про те, чим зумовлені форми нашого тіла, чому
нам для життя потрібне повітря і т. ін. Тому для людини існувати – це
значить просто бути у наявності та у певних зв’язках із оточенням,
явищами та процесами світу. Звичайно, що людину такий спосіб буття не
влаштовує, і вона хоче жити, тобто пройти через низку важливих для себе
вчинків та подій, або бути, тобто здобути й вищі людські якості.

2. Діяльність та екзистенціали людського буття. Структура людської
діяльності та сутнісні сили людини.

х людської діяльності. Так, наприклад, велику різноманітність хімічних
елементів і сполук людина змогла виявити не через просте спостереження
природи, а лише втягуючи природні процеси у сферу власної діяльності.

Як звичайно, виділяють три основні види людської діяльності:

1. Матеріальна (практична) – пов’язана з перетворенням природи, із
подоланням опору матеріалу, з дією з об’єктами

2. Духовна – пов’язана з усвідомленням, знанням, мисленням та створенням
понять, ідей

3. Духовно-практична – пов’язана із створенням особливих символічних
форм, що фіксують вищі цінності людини (філософія, релігія, мистецтво).

Усім цим формам притаманні ті фундаментальні характеристики, котрі
окреслюють людську діяльність як таку:

• людська діяльність має перетворювальний, а не пристосувальний
характер; людина, створюючи культуру, змінює природу;

• людська діяльність спрямована до певної мети (цілеспрямована), а тому
вона надає своїм результатам певних функцій та певного призначення;

• людська діяльність предметна, тобто вона вилучає з природно-космічної
цілості властивості, якості, сили, характеристики речей та процесів,
залучаючи їх до змісту діяльності та людського пізнання;

• людська діяльність антропомірна, тобто на її процесах, змісті,
характеристиках лежить масштаб людини, її інтересів, потреб, знань; у
цьому сенсі діяльність постає наче “візитною карткою” людства певного
рівня розвитку;

• людська діяльність соціальне організована, тобто передбачає людські
об’єднання, спілкування, розподіл праці, обмін знаннями та навичками;

• людська діяльність свідома, тобто духовно зумовлена; людська
діяльність лише тоді набуває розвиненого вигляду, коли вона переростає у
самодіяльність. Доти, доки людина діє у відповідь на дію зовнішніх
чинників, діяльність залишається значною мірою випадковою,
несистематичною і тому – не власне людською. Лише тоді, коли людина
усвідомлює свою специфічну діяльність як свою силу, перевагу, як основу
змістової повноти свого життя і починає спеціально її розвивати та
вдосконалювати, діяльність стає власне людською. Тому, коли дехто,
намагаючись максимально зблизити людей та тварин, стверджує, що тварини
також можуть робити дещо штучне, наприклад, будувати гнізда, греблі та
ін., то забувається одне, принципово важливе: тварини роблять це
одноманітно, із віку у вік, із покоління в покоління, і тому в них немає
історії, а людина здатна саму діяльність зробити спеціальним предметом
самої ж діяльності, змінювати її, розвивати, вдосконалювати. Це і є
діяльність як самодіяльність, тобто спрямована на свій розвиток та
вдосконалення. У цьому сенсі метою людини може бути вдосконалення у
певних видах діяльності заради них самих, а не задля якогось
прагматичного результату. Звідси випливає людська потреба в
самовираженні через певні види діяльності.

Розуміння діяльності як основи власне людського способу буття дає змогу
окреслити екзистенціали людського буття. Термін “екзистенціал” походить
від слова “екзистенція”, що його у філософії XX ст. вживають для
позначення специфіки людського існування. З цього огляду термін
“екзистенціал” означає:

– те, поза чим немає людини як людини;

– те, чого немає у світі без людини, тобто саме те, що людина вносить у
світ своїм способом буття.

До основних екзистенціалів людського буття на основі міркувань філософії
XX ст. можна відности:

• не пряме, безпосереднє, тобто природне, а опосередковане культурою,
знанням, усвідомленням ставлення до дійсності; це позначають інколи як
відпадіння, відлучення людини від цілісного буття, як закинутість у
світ, саме тому, що людина опиняється на певній дистанції від прямих
реакцій на дійність та від прямого на неї впливу;

• трансцендування (дослівно — вихід за межі, процесування через щось) —
неприлученість людини ні до чого остаточно і назавжди, своєрідне
“перелітання” від одних форм прилучення до буття до інших,
невкоріненість людини, яка переходить у подальший екзистенціал;

• свобода, тобто незапрограмованість, наявність вибору типу дій та
поведінки;

• індивідуація: у природних процесах будь-які окремі явища завжди
вплетені в певні системи взаємодій і не мають власного автономного
значення; у людському ж бутті навпаки— на перший план виходять людська
індивідуальність, унікальність та неповторність; тут багатство розвитку
індивідуальності стає умовою розмаїтості людства взагалі;

• принципова єдність людського початку буття: завдяки свідомості,
розумінню, спілкуванню людина усвідомлює себе часткою людства: “обираючи
себе, я завжди створюю всезагальне. Я створюю його, розуміючи проект
будь-якої іншої людини, до якої б епохи вона не належала” (Ж-П.Сартр).
Яскраво ту саму думку висловив Джон Донн (англ. поет XVI – XVII ст.):
Немає людини, яка була б, наче острів, сам по собі; кожна людина є
часткою материка, частиною суходолу; і якщо хвиля знесе в море берегову
скелю, зменшиться Європа;, смерть кожної людини зменшує і мене, бо я є у
єдності з усім людством, і тому ніколи не питай, по кому подзвін: він —
по тобі;

• перебування (буття) “на межі”, цей важливий екзистенціал людського
буття ніби інтегрує усі інші, бо фіксує проблематичність,
неузасадненість, але водночас і рухливість, динамізм та діалогизм
людського існування. На думку М.Аббаньяно, М.Бубера, П.Тілліха,
М.Шеллера, людське буття характеризується веденням своєрідного діалогу —
із Богом, Космосом, іншою людиною, світовими глибинами, із самою собою
тощо.

В цілому становище людини у світі можна передати умовно як перебування
на перехресті двох нескінченностей: з одного її боку лежить
нескінченність Космосу, Всесвіту, а, з іншого, – нескінченність її
культуротворення та власних проявів, і людина переводить одну
нескінченність у іншу. На людині світ ніби фокусується, але водночас і
трансформується, виходячи в людську історію, де приховані сили та
властивості природи набувають своєї яскравості, розмаїтості та
виявлення. Фактично це значить, що людина водночас прилучена до
кінцевого та нескінченного, часткового та тотального, тобто людина існує
ніби на перехресті одвічних світових або буттєвих альтернатив: духу і
тіла, неба і землі, одиничності та всезагальності, ницості та величі,
свободи та необхідності. Ці альтернативи утворюють своєрідне “силове
поле” людського буття, надаючи йому внутрішньої напруженості. Але
водночас вони вводять людину у стан внутрішньої суперечливості,
одвічного сперечання із самою собою: людині хотілося би перебувати у
повноті та цілісності, тобто мати водночас і земне, і небесне, і
скороминуще і вічне, але це неможливо – неможливо у якійсь простий
спосіб це поєднати. І все ж кожне людське життя фактично подає нам
варіант вирішення даних суперечливостей та певне поєднання названих
альтернатив. Точніше – може дати, якщо ми це життя зрозуміємо, адже воно
може постати досить невиразним і свідомо побудованим навіть без їх
врахування. Проте, коли людина будує своє життя осмислено, вона не може
їх обминути; вона намагається зробити реальні та рішучі кроки для їх
певного поєднання. Такі дії людини, які постають спрямованими саме на
поєднання найперших альтернатив людського життя, як правило називають
життєвими вчинками. Тому вчинки – це не які завгодно дії, а лише ті, які
вводять людину у саме осереддя людського життя, постаючи його
своєрідними “вузловими пунктами”. При дослідженні людської діяльності в
її структурі виділяють: а) операції, спрямовані на вирішення певних
завдань; б) дії, спрямовані до конкретної мети, та в) власне діяльність,
що пов’язана із мотивами або сенсами. Вчинки людини постають своєрідними
“атомами” людської діяльності, оскільки “замикають” її дії на найперші
життєві сенси. Життєвим завданням людини постає її самотворення,
самоздійснення, самовираження через розвиток форм діяльності, культури,
соціальних відносин та ін. При тому, звичайно, людина використовує свої
якості, здібності, задатки. Л.Фейєрбах, представник німецької класичної
філософії, наполягаючи на тому, що людину слід розглядати всебічно,
виділив такі її так звані “сутнісні сили”: “Якими постають відмінні
ознаки істинно людського в людині? Розум, воля та серце. Досконала
людина володіє силою мислення, силою волі та силою почуття”. Під
сутнісними силами людини, як звичайно, розуміються ті сили та здібності,
спираючись на які людина здатна стверджуватись у світі специфічно
людським способом. У сучасному окресленні сутнісні сили людини
виглядають дещо ширше, оскільки до названих Л.Фейєрбахом додають ще й
людську тілесність. Отже, людська тілесність постає досить унікальною,
надзвичайно складною, такою, що концентрує в собі майже всі відомі нам
природно-космічні якості: саме через людську тілесність якості,
властивості речовини постають у своїх яскравих проявах, так що ми маємо
підстави стверджувати, що тільки в людському сприйнятті кольори
починають набувати повноти спектральних проявів, запахи – належної
оцінки, смаки – реакцій, та ін. Людська тілесність має надзвичайну
пластичність, вищий ступінь саморегуляції та ін. Людські почуття, як про
це свідчать сьогодні спеціальні дослідження, завжди предметно
навантажені та до певної міри інтелектуалізовані. Через це вони,
по-перше, сягають найвищих почуттів, таких, як любов, самовідданість,
страх, ненависть, надія та ін. Такого роду почуття, по-друге, здатні
бути провідними чинниками людської поведінки, значно перевершуючими
усякі інші, в тому числі – інстинкт самозбереження. Людське мислення
(інколи – розуміння) підносить людина над усім сущим, дозволяючи судити
про нього, оцінювати, подумки переробляти, проникати у глибинні
закономірності світу, перебувати, нарешті, на дистанції у відношенні до
всякої реальності. Нарешті, воля, воління наділяє людину унікальними у
світі живого здатностями зосереджувати свої сили, енергію, задуми на
певній меті, на певних діях, що можуть не мати безпосереднього
вітального (життєвого) значення, а також можуть знаходитись на
величезній просторовій та часовій відстані від людини. Існує дещо
перебільшений, але і певною мірою виправданий афоризм: “Не можна, але
якщо сильно воліти, то можна”. Всі ці сили ніби виводять людину у перший
ряд того всесвітнього процесу, де відбувається саморозкриття та
самопродукування світових сил та нових сутностей. Через це сучасне
розуміння людини дозволяє нам належною мірою оцінити давні філософські
твердження про те, що глибини світу розкриваються в людині та через
людину. А звідси випливає, що ми не повинні ставитись до людини, як до
“біомаси”, що цінність людини не може бути обмежена ні її соціальними
функціями, ні, навіть, її думками та ідеалами: це є передній край
світового метаморфозу (процесу зміни та породження нових форм).