Реферат на тему
Свідомість як філософська проблема
План
1. Ідеальний статус буття свідомості. Свідомість і мова.
2. Структура та функції свідомості.
Література 1. Ідеальний статус буття свідомості. Свідомість і мова
Той факт, що свідомість не підлягає прямому чуттєвому спостереженню, що
вона не фіксується за допомогою приладів чи індикаторів врешті
позначається як її ідеальність. Ідеальність, як ми вже знаємо це із
історико-філософських досягнень, протиставляється реальному, речовому:
речове (а слово “реальне” походить від слова “річ”) має
просторово-часові характеристики, а ідеальне виходить за межі простору й
часу. Стає зрозумілим, що загальне розуміння свідомості значною мірою
залежить від того, як ми потрактуємо ідеальне, оскільки саме в
ідеальному проявляється та виражається буттєвий (онтологічний) статус
свідомості. Якщо ідеальність постає як відсутність реального, тоді
свідомість опиняється за межами реального і в кращому випадку може
визначатися як відображення одних реальних речей в інших. Якщо ж
ідеальність трактується як особлива реальність, тоді вона вимагає
певного свого пояснення. Нарешті, можливий варіант, коли ідеальне
позначається як “єдність буття та небуття”, як дещо проміжне між речовою
реальністю та її особливим відтворенням в психіці людини. Отже,
свідомість та основний носій її предметного змісту — знання — постають
сферою (або процесом) ідеального освоєння світу. Ідеальність свідомості,
як правило, розуміють у двох основних значеннях: відтворення у
свідомості не наочного образу речі, а сукупності її суттєвих ознак,
функцій, внутрішніх зв’язків; при тому вважається, що характеристики
речей фіксуються в нервових процесах за допомогою систем сигналів (1);
створення ідеальних предметних конструкцій через доведення параметрів
речей або відношень між ними до еталонних, граничне можливих вимірів
(2). Розглянемо ці визначення ідеального докладніше. Якщо розглядати
ідеальне як перекодування характеристик реальних речей у нервові
сигнали, тоді воно, тобто ідеальне, може постати лише різновидом
універсального взаємозв’язку, що має місце в усіх природних процесах,
адже, наприклад, в мінералах у змінених формах зафіксовані
характеристики тих процесів, за наявності яких ці мінерали формувались.
Психіка тварин також здатна відтворювати певні речі та явища за
допомогою нервових сигналів. Тому розуміння ідеального як особливого
перетворення реальності в психіці людини характеризує людську свідомість
як різновид природних взаємодій і, врешті, – як розвинений інстинкт. При
такому його розумінні, як вже зазначалось, незрозумілими та
непроясненими лишаються важливі риси людського буття, здатність людини
оцінювати дійсність, виходити за межі наявного, перебувати на певній
дистанції від безпосередніх із нею стосунків. Під час розгляду
ідеального у другому значенні важливо зрозуміти, що могутність, творчі
можливості та переваги людської свідомості якраз і пов’язані з її
спроможністю створювати те, чого в реальному, фізичному бутті немає і не
може бути. Коли ми кажемо “пряма лінія”, то під поняттям прямої завжди
розуміємо “пряму як таку”, тобто ідеальну пряму (а не якусь лінію, що
ніби є прямою, а ніби й ні), яку ми можемо вибудувати у своїй
свідомості. І, лише маючи в розумі такі ідеальні утворення, ми можемо
потім оцінювати дійсність у певних якостях, тобто, наприклад, у якостях
прямизни. Бо всі інші прямі, які існують реально, можуть бути лише
певною мірою наближенням до єдино справжньої, тобто ідеальної, прямої.
Можливість створювати в полі інтелектуального споглядання ідеальні
об’єкти і є тим принципово новим, що може внести і вносить свідомість у
реальне буття. Поза свідомістю ідеального не існує, бо будь-що реальне,
тобто матеріальне, обов’язково складається із якихось частинок,
елементів, які самі, а також і зв’язки між ними, будуть відмінними одне
від іншого, а тому ніколи не буде ідеальним. Ідеальне і є тим, чим
свідомість принципово відрізняється від реального, чим вона виходить за
межі реального, оскільки виходить за межі простору й часу, як остаточне,
завершене. Тому саме в своїй ідеальності свідомість набуває дійсного
буттєвого статусу, тобто вона постає чимсь своєрідним, таким, що не може
бути зведеним до іншого. Що це дає свідомості і людині, яка володіє
свідомістю? Оскільки “ідеальнішого від ідеального” не існує, то ідеальні
виміри буття постають остаточними, незмінними. А отже, будь-що реальне
може отримати свій точний вимір у віднесенні до ідеального, як до
надійного та незмінного еталона. Ідеальне в цьому значенні і є вихідним
пунктом для конструктивної творчої діяльності свідомості; воно й постає
тим самим розривом, припиненням стихійних процесів буття, поза яким
свідомість неможлива.
Звідси стає зрозумілим і те, чому людська свідомість здатна фіксувати
дійсність у суттєвих та необхідних характеристиках, адже під необхідним
ми розуміємо те, що завжди відбувається без змін, однозначно та типово,
а такими рисами володіють лише такі наші інтелектуальні конструкції, які
ми вибудовуємо в розумі на основі надійних, однозначних еталонів та
орієнтирів. Отже, ідеальне в такому значенні — це єдність необхідних і
суттєвих ознак певного класу речей на противагу несуттєвим чи змінним
характеристикам реальних його представників. Наприклад, поняття “дерево”
вказує на сукупність таких еталонних ознак, які дозволяють нам
ідентифікувати дане явище у його найможливіших модифікаціях, наприклад,
обов’язкову наявність у всіх дерев коріння, стовбура, гілок і т.д. на
відміну від таких змінних властивостей, як вічнозелене, декоративне,
високе тощо.
По-друге, такий зміст ідеального дає можливість подумки оперувати класом
речей, відокремлюючи його від інших існуючих подібних класів. Наприклад,
поняття “дерево” не лише вказує на суттєві ознаки певного класу речей, а
й відокремлює його від інших подібних класів чи видів, як, скажімо,
трава, лишайник і т.ін.
Вибудовувати світ у формі необхідного здатна лише свідомість людини, яка
діє на основі “конструктивного принципу”, тобто не задовольняється
наявним, не ототожнюється із сприйняттям, а орієнтована на
інтелектуальне творення, діяльну оцінку дійсності. Від часів Арістотеля
існує традиція пояснення свідомості і мислення як оперування загальним.
Насправді загальне існує як подібність, зв’язок, що відтворюється у
безконечному ланцюгу перетворень (виникнення та зникнення) одиничних
предметів: певні предмети переходять одне в одного і таким чином
засвідчують, що в них є дещо спільне. Проте загальне здатний фіксувати
вже інтелект тварин, а ось конструювати дійсність в її ідеальних
предметних визначеннях здатний лише інтелект людини. Звернемо увагу й на
те, що оперування завершеними еталонними утвореннями відразу ж вводить
усю діяльність людського інтелекту в стан спрямованості до сенсів,
оскільки сенс, як вже зазначалося, передбачає поєднання часткового із
фундаментальним, тотальним, в даному випадку – із ідеальним. Звідси
можна зробити висновок, що свідомість подає дійсність як фрагмент
цілісного тотального буття, а останнє ніколи не можна виразити фізично,
у вигляді якогось окремого сущого. Тому й будь-яку інтелектуальну
конструкцію людської свідомості не можна ототожнити із тим, що надане у
сприйнятті, оскільки така конструкція вибудовується у статусі поєднання
того, що є необхідним та наділеним сенсом.
Отже, ідеальність свідомості (мислимих чи уявних предметів) виявляється
у тому, що основне, вирішальне у внутрішньому світі людини не має
просторово-часових визначень, не може бути безпосередньо зафіксованим
органами відчуття іншої людини. Навпаки, воно постає позачасовим і
позапросторовим, як таке, що сягає абсолютних (максимальних) вимірів
сущого. Якраз тому прийнято говорити, що думка людини найшвидша,
найбагатша і т.ін.
Зауважимо, що внутрішній духовний світ людини не відокремлений від світу
речей. Він постійно прагне знайти своє відповідне втілення,
матеріалізуватися. На відміну від тварин, людина не пристосовується
фізично до зміни середовища, а прагне своєю активністю змінити наявне.
Світ ідеальних думок фіксує внутрішні можливості природних речей
змінюватись у потрібному для людини напрямі. Формою існування думки, що
поєднує можливості речей і бажані для людини зміни, є мета. Наявність
уявного образу кінцевого результату діяльності (мети), що формується
ідеально до початку дії і визначає її, виступає однією із суттєвих
характеристик людського способу життєдіяльності. Діяльність людини тому
визначають як цілеспрямовану, цілестверджувальну або цілепокладальну. А
процес цілеспрямованого продукування нових речей є процесом
опредметнення ідеальної думки у природному матеріалі, коли людина змінює
форму, структуру природнолї речі та надає їй нових меж буття та нового
способу функціонування. Отже, завдячуючи праці, свідомість людини з
ідеальної форми існування переходить у матеріальну, у внутрішню
здатність чуттєво-предметної речі нести в собі людське значення, бути
предметом культури. Тому для предметів культури важливим є їх
функціональне призначення, тобто відповідь на запитання “задля чого”.
Через це людина, вступаючи у соціальне життя, повинна засвоїти
призначення речей культури, навчитися способам їх виготовлення,
вивільнення із їх речової оболонки закладених в них цілей та сенсів.
Розуміння ідеального значення предметів культури називається
розпредметненням. Іншими словами, розпредметнення — це перенесення
внутрішніх, ідеальних, суттєвих, смислових характеристик речей із
предметно-об’єктивної форми існування в ідеальну чи суб’єктивну, тобто
інтелектуально-конструктивну на засадах еталонних вимірів сущого.
Розпредметнення як здатність діяти відповідно до опредметнених у речах
ідеальних можливостей — це обов’язкова умова соціально-культурного
існування людини. У цьому контексті життєдіяльність людини розуміють як
безконечний ряд опосередкувань предметного (матеріального та ідеального)
свідомого опредметнення та розпредметнення.
Опредметнення свідомості в речах матеріальної культури має неадекватний
їй (свідомості) чуттєво-предметний характер. Як зазначалося, реальні
процеси ніколи не набувають ідеальних значень, а тому в процесі
опредметнення виникає нездоланна суперечність між намірами людини та
результатами їх реалізації; усвідомлення цієї суперечністі постає одним
із мотивів прагнення людини до досконалого. Найбільш адекватною формою
опредметнення є мова. Тут доречно сказати, що мова є не лише однією з
можливих форм опредметнення свідомості, а й способом організації та
виразу думки. Іншими словами, свідомість і мова нерозривно пов’язані між
собою. Справді, думка людини завжди (навіть коли йдеться про
невисловлені міркування) прагне вилитись у відповідний мовний еквівалент
(хоча це ніколи не можна зробити остаточно).
Мова є прямим та найгнучкішим способом прояву свідомості. Вона виконує
багато функцій, а саме:
— позначає, називає предмет, явище чи дію, виділені людиною із
тотальності сущого;
— є засобом мислення, засобом виразу предметного змісту знання;
— об’єктивує ідеальну за своїм способом існування свідомість;
— є засобом спілкування людей, обміну досвідом, переживаннями,
почуттями;
— зберігає та передає інформацію для прийдешніх поколінь, тим самим
сприяючи соціально-історичному розвиткові;
— є засобом управління як поведінкою людини, так і колективними діями.
> AE A,p3TH5u@RD”Up[.\O\T]?]d^yyyyyyyyynaaanaaaaaaaaaaaa
ні впасти в ототожнення думки, свідомості та мови; ясно, що мова не
лише передає предметний зміст свідомості, а й впливає на свідомість та
її зміст, так само, як, наприклад, матеріал впливає на наміри
скульптора, якість фарб – на наміри живописця та ін. Мова, як реальне
фізичне явище, будується та функціонує залежно від загальних законів
матеріального буття. Її реальні можливості змушують людське мислення
працювати у певному режимі, проте, напевне, кожна людина хоч колись
відчувала неадекватність мови та думки, мови та того, що хочеться нею
передати. Людське мислення сягає абсолютного, трансцендентного; останні
також постають в людській свідомості в конкретних виявленнях та
окресленнях, проте вони є і не можуть бути зведеними до будь-чого
часткового, фізично наявного. У сучасній науці існує гіпотеза Е.Сепіра
та Б.Уорфа відносно мови; вона стверджує, що структура мови впливає на
структуру нашого світосприйняття. Але вона тому є гіпотезою, що має
стільки ж підтверджень, скільки і спростувань. А наш аналіз дозволяє
зрозуміти, чому це саме так: тому, що предметний зміст свідомості та
людської думки ніколи не може повністю вміститися у будь-які
матеріально-фізичні форми.
Визнання ідеальної сутності свідомості вимагає відмежування від різних
спроб її спрощення або зведення до матеріальних процесів. До таких можна
віднести ототожнення свідомості з фізіологічними процесами, що
відбуваються у мозку. З погляду деяких мислителів минулого століття
(Л.Бюхнер, Я.Молешотт, К.Фогт), а також і сучасних представників
“радикальної епістемології” (У.Матурана, А.Глазерсфельд), думка людини
постає або продуктом нервово-фізіологічної діяльності мозку (останній
продукує свідомість, як печінка жовч), або реалізацією вихідного
прагнення людського організму до життєвої стабільності. Певна річ, що
при цому думка втрачає такі свої властивості, як необхідність,
всезагальність, абстрактність та ідеальність.
До цієї концепції можна віднести і спроби звести думки людини до
особливостей електромагнітних коливань, що випромінює мозок (30-ті роки
XX ст.). Але заміри електромагнітних коливань, що супроводжують активну
роботу думки, зовсім не свідчать про те, що мислення є розмаїтістю
електромагнітного поля, адже зміст думки фізичні прилади не
розшифровують.
Ще одне спрощене розуміння свідомості виникло внаслідок успіхів
кібернетики та комп’ютерної технології. Воно пов’язане із приписуванням
машинам властивостей людини відчувати та мислити. Справді, сьогоднішні
комп’ютери — це машини, що якісно збільшують можливості людського
мислення, володіють властивістю саморегулювання, а також збереження і
трансформації інформації. Проте аналогія між операціями, що їх
здійснюють машини, і тими, що відбуваються у мозку людини, не дає
підстав для визнання здатності мислення за машинами. Людська свідомість,
як свідчить попередній виклад, зумовлена глибинними потенціями буття;
вона здатна продукувати предметні визначення та еталонні межі процесів
та явищ реальності, які, як зазначалося, фізично неспостережувані. Їх
створює людська свідомість та закладає у інформаційні програми. Самі ж
ці програми у їх предметних значеннях відкриті лише людському інтелекту.
До того ж у функціонуванні людської свідомості проявляються не лише
раціонально-логічні складники та чинники, а й інтуїція, несвідоме,
чуття, емоції, вольові поривання та ін. У зв’язку з цим свідомість не
можна звести до інформації, тоді як комп’ютери та електронні машини
працюють лише на основі опрацювання інформації. Крім того, у межах
інформаційних процесів, як свідчить про це так звана «теорема Гьоделя»,
неможлива повна й остаточна формалізація будь-якої сукупності знання.
Оскільки електронні машини працюють лише з формалізованою інформацією,
остільки їх, за наявності незаперечних переваг у сфері операціональних
можливостей, очевидно, не можна ототожнювати з діями свідомості.
2. Структура та функції свідомості
Свідомість як внутрішній світ людини має складну структуру, котру
традиційно досліджували філософія та психологія. У XX ст. структуру
свідомості вивчали такі філософські школи, як феноменологія,
психоаналіз, екзистенціалізм, структуралізм, герменевтика, когнітивна
психологія та ін. Враховуючи результати останніх досягнень, слід
зауважити, що складність фіксації структурних одиниць свідомості полягає
у необхідності розмежувати її функціональні та результативні
властивості, які в дійсному процесі свідомого життя людини перебувають у
нерозривній єдності. Наприклад, пам’ять — це і здатність актуалізувати
минуле (функція свідомості), і, водночас, наявність у свідомості певних
образів, понять та переживань (структурні одиниці чи форми свідомості).
Отже, можна стверджувати, що структура свідомості є не чим іншим, як
єдністю її властивостей та похідних від них (чи результативних) форм
прояву. Враховуючи це, структуру свідомості можна унаочнити в таких її
складових: за рівнями свідомість функціонує в єдність самосвідомості,
свідомого та несвідомого (і підсвідомого), за складовими власне
свідомість складається із мислення, емоцій і почуттів та волі. Така
структура свідомості засвідчує, що свідомість не тотожна психіці.
Поняття “психіка людини” ширше порівняно з поняттям свідомості. Психіка
людини вбирає у себе як свідоме, так і несвідоме та підсвідоме. Тобто
значна частина людських реакцій, дій і т.п. відбувається на
інстинктивному, або автоматичному рівні, не стає предметом усвідомлення,
не освітлена променями розуму. Свідоме і несвідоме перебувають у
постійній взаємодії. Психічні процеси стають предметом свідомого
становлення людини, що їх вона контролює і спрямовує. Своєю чергою,
значна кількість усвідомлених дій людини внаслідок багаторазового
повторення набуває значення автоматизму, звички, що не потребує
втручання свідомості. Такі дії забезпечує несвідоме чи підсвідоме
функціонування психіки.
Вищим рівнем свідомості є самосвідомість. Самосвідомість — це здатність
людини робити об’єктом розгляду свою власну свідомість. На рівні
самосвідомості людина (на основі ідеальних еталонів) здійснює самооцінку
та самоконтроль, проводить аналіз своїх знань, думок, ідеалів, мотивів,
вчинків та ін. Самосвідомість є обов’язковим елементом свідомості; без
неї людина не змогла б зрозуміти себе, визначити своє місце у світі та
вдосконалюватись. Іншими словами, самосвідомість — це діяльність душі
людини, її спрямованість на свою внутрішню сутність, діалог “Я” з самим
собою. В основі самосвідомості лежить рефлексія — специфічний спосіб
мислення, що його можна назвати “подвійним баченням”, тобто це розуміння
самого розуміння, мислення самого мислення, сприйняття своїх внутрішніх
станів, знань, уявлень, цінностей і, відповідно, умова конструктивної
діяльності свідомості.
Виходячи з цієї схеми та вдаючись до значного спрощення, весь цілісний
світ людського духу можна уявити у вигляді трьох великих сфер: мислення,
емоцій та почуттів, волі. Ядро свідомості становить мислення —
оперування предметним змістом, який свідомість має у вигляді знання.
Предметний зміст свідомості означає, що ми завжди бачимо в речах значно
більше, ніж те, що дають нам відчуття. Наприклад, скульптор бачить у
дереві майбутню скульптуру, різьбяр — майбутній виріб, хоча чуттєво їм
надано лише дерево. Усі складники людської свідомості предметне
насичені. У зв’язку з цим, коли ми дивимося на картину, то відчуваємо
емоції не з приводу барв або кольорових плям, а з приводу тих сюжетів із
життя, що їх можемо угледіти в зображеному. Формою представлення
предметного змісту дійності в свідомості людини є знання, бо саме в
знанні дійсність постає перед людиною як сукупність буттєвих одиниць.
Внаслідок сказаного стає зрозуміло, що взаємодію свідомості людини з
дійсністю можна виразити так: свідомість – знання – дійсність. Без
знання свідомості не існує, бо саме у знанні виявляється ідеальний
статус її буття. В певному сенсі свідомість і знання є те ж саме, проте
поняття свідомості дещо ширше, бо воно включає в себе не лише рефлексію
на дійсність (знання, “відання”), а й рефлексію на результати першої
рефлексії, тобто певні дії із знанням, певне їх використання. Специфіка
мислення полягає в оперуванні предметним змістом свідомості, тобто
мислення – це знання в дії; провідною формою мислення постають загальні
поняття. Найпростіші поняття (наприклад “будинок”) фіксують необхідні та
суттєві властивості певного класу речей.
Сфера емоцій людини — це процес переживання життєвої значущості явищ і
ситуацій, внутрішній стан, що виявляє ставлення особи до зовнішніх
подій. Так, позитивні емоції (радість, задоволення), як результат
корисних чи приємних впливів, спрямовані на їх досягнення чи збереження,
а негативні (ненависть, жах) — стимулюють активнії^ь на втечу від
відповідних впливів або послаблення їх дії. Вищим рівнем емоцій є
духовні почуття (наприклад, почуття любові), які формуються унаслідок
усвідомлення зв’язків особи з найсуттєвішими соціальними та
екзистенціальними цінностями. Почуття характеризуються предметним
змістом, постійністю, значною незалежністю від наявної ситуації.
Емоційна сфера здійснює значний вплив на всі прояви свідомості людини,
виконує функцію засади діяльності.
Ще однією важливою складовою частиною духовного світу людини є воля.
Вона виявляється у здатності людини мобілізувати і сконцентрувати всі
духовні та фізичні сили на виконанні мети, яка не має безпосереднього
біологічного значення (бо в останньому випадку можуть спрацьовувати
інстинкти). Ознакою вольовитості виступає уміння приглушити в собі
безпосередні життєві імпульси, хоча вольові акти можуть стимулюватись не
лише розумом, знанням, а й емоціями, ціннісними установками. У
будь-якому разі людська воля пов’язана з людською предметністю, зміст
якої доступний лише свідомості.
Дійові можливості свідомості виявляються в її функціях, єдність яких
урешті-решт і забезпечує людині особливий спосіб буття. У скороченому,
проте сфокусованому варіанті виділяють три основні функції свідомості:
пізнавальну, самосвідомості та творчу. І дійсно, в них знаходять своє
виявлення всі основні можливості свідомості. Докладніше вони
розкриваються так: пізнавальна, інформативна, орієнтувальна,
контрольно-регулятивна, оціночна, цілепокладання, прогнозування,
організаційно-вольова, соціально-адаптивна. Їх зміст, фактично, вже
висвітлений у попередньому розгляді і проблем свідомості, і проблеми
людського буття, да і їх назва достає досить інформативною. До вищих
функцій свідомості відносять функції сенсоутворення, вироблення ідеалів
та переконань, самовиховання; їх зміст ми також вже розглядали.
Література
1. Кульчицький О. Основи філософії і філософічний наук. – Мюнхен-Львів,
1995. – Розд. 4.
2. Нестеренко В.Г. Вступ до філософії: онтологія людини.— К., 1995.-
Розд. 5.
3. Паскль. Думки про релігію. – Львів, 1993.
4. Проблема сознания в современной западной философии.— М., 1989.
5. Тайны сознания и бессознательного. – Мн., 1998.
6. Філософський словник. — К., 1986
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
