Реферат на тему
Проблема пізнання у філософії
План
1. Поняття пізнання та його види.
2. Рівні та форми пізнання.
Література
1. Поняття пізнання та його види
Проблеми пізнання досліджує розділ філософії (або філософська наука) під
назвою “гносеологія” (давньогрец. “гносис” — пізнання; “логос” — учення,
наука). Інколи цей розділ філософії іменують “епістемологія”
(давньогрец. “епістема” — знання, наука; “логос” — учення), але
здебільшого епістемологію розглядають або як теорію знання, або як
дослідження лише наукового знання. Необхідно зауважити, що гносеологія
була більше характерною для часів класичної філософії, оскільки
розглядала пізнання з позиції відстороненого спостереження, а
епістемологія – це більше явище некласичної філософії. Для нашої
філософської традиції епістемологічні студії не були характерними, проте
сьогодні саме епістемологія виходить на перший план в дослідженні
проблем знання та пізнання. Тому в даному розділі враховуються як
традиційні для нашої філософії гносеологічні підходи, так і нові віяння,
пов’язані із епістемологією.
Першим питанням гносеології є визначення природи пізнання: що є
пізнання, що штовхає людину до пізнання, чи приречена людина пізнавати?
У найзагальнішому розумінні пізнання постає як процес взаємодії
свідомості та дійсності. Але результатом такої взаємодії можуть бути
враження, почуття, певні емоції. І хоча вони також можуть бути
елементами пізнання, усе ж до останнього ми відносимо таку взаємодію
свідомості й дійсності, унаслідок якої у свідомості вибудовуються
образи, інтелектуальні моделі та конструкції, які дають змогу людині
поліпшувати свої стосунки з дійсністю, робити свої дії оптимальнішими
або ефективнішими, збільшувати свої можливості та міру свободи.
При осмисленні наведеного розуміння пізнання важливо звернути увагу на
те, що реально здійснює пізнання не свідомість сама по собі, не мозок, а
людина з усіма її життєвими проблемами, можливостями, бажаннями та
пристрастями. Цей момент входить у поняття об’єкта та суб’єкта як
вихідні поняття гносеології. Суб’єкт пізнання — це людина, що постає
вихідним пунктом життєвої та пізнавальної активності, що здобуває
знання, вибудовує теорії та концепції, зберігає та історично передає їх
новим поколінням. Об’єкт пізнання — фрагмент (частина) будь-якої
реальності (природної, соціальної, суб’єктивної, розумової, душевної та
ін.), який не збігається у цей момент з інтелектом, що пізнає, та на
який спрямована пізнавальна активність. Таке розуміння суб’єкта та
об’єкта засвідчує:
– по-перше, що об’єктом пізнання може бути будь-що, що пізнання може
набувати характеру самопізнання;
– по-друге, що суб’єкт та об’єкт співвідносні: об’єкт набуває
характеристик саме об’єкта лише у відношенні до певного суб’єкта, тоді
як останній виявляє себе лише через дію на певний об’єкт.
Мало того, сучасна гносеологія (та особливо – епістемологія) розглядає
їх як узагалі невіддільні. Отже, об’єктом може ставати лише те, що
виявляється як окрема особлива реальність у полі активної діяльності
суб’єкта; при тому об’єкт постає як похідне від суб’єкта і навіть як
його елемент. З іншого боку, можна розглядати самого суб’єкта як елемент
об’єкта: природа — єдиний об’єкт, а людина як частина природи є
елементом об’єкта. Названі нібито протилежні виявлення суб’єкта та
об’єкта ми повинні спробувати зрозуміти як єдиний процес, де разом із
зростанням меж та горизонтів людської активності зростає, стає
складнішим і предметно насиченішим об’єктний обсяг її життєдіяльності. В
цьому сенсі пізнання постає як процес вичерпування за допомогою
предметних визначень змісту об’єктів пізнання та діяльності. Сучасні
гносеологія та епістемологія вважають, що поняття пізнання має принаймні
три основні змістові акценти:
1. Процес здобування знань, створення образів, моделей, теорій
реальності (це інформативний аспект пізнання).
2. Прагнення оволодіти реальністю, проникнути в її приховані підвалини
(це активістський або вольовий аспект пізнання).
3. Бажання досягти найважливішого, найзаповітнішого для людини стану
досконалості (це смисловий аспект пізнання).
Найчастіше пізнання ототожнюється саме із процесом продукування знання,
але неважко побачити в людській допитливості, у пізнавальному натхненні,
у прагненні щось пізнати та зрозуміти бажання проникнути в потаємні
глибини речей, опанувати їх, впливати на них. Цей момент у пізнанні
робить його живим, енергійно напруженим, емоційним, злитим із волею та
бажанням. Але якщо ми поставимо “остаточне” запитання: якою може бути
кінцева мета пізнання? — то, урешті-решт, через пізнання ми сподіваємося
знайти для себе (і для людства) щось найважливіше, заповітне. За
допомогою пізнання ми хочемо здобути розв’язання основних проблем нашого
життя, оскільки пов’язуємо пізнання із духовною сутністю людини та із
можливістю для неї саме у духовному пошуку досягнути для себе
найважливішого.
Таке багатогранне розуміння пізнання допомагає нам висвітлити й питання
про можливості людського пізнання. Як звичайно, у цьому питанні
окреслюються такі гносеологічні позиції:
– гносеологічного оптимізму (людське пізнання не знає меж і спроможне
продукувати надійні, ґрунтовні, достовірні знання, спроможне допомогти
людині вирішувати основні питання свого життя);
– агностицизму (принципове заперечення можливості для людини мати
виправдані достовірні знання);
– скептицизму (висловлення сумніву як у позитивних можливостях пізнання,
так і в його повній неспроможності).
Якщо розуміти пізнання винятково в дусі продукування знань та
інформації, то не уникнути скепсису, адже дійсність постає перед нами
нескінченною як за обсягом, так і за глибиною. Але при тому ми не можемо
не визнати, що знання та пізнання справді збільшують можливості людини в
її взаємодії зі світом, значно збагачують сфери та напрями людської
життєдіяльності, збільшують ступені людської свободи. Так само людина
наших днів знає про себе саму, про прояви та можливості людини набагато
більше, ніж у минулі епохи. Отже, можна констатувати: пізнання не можна
розглядати однобічно; у реальному виявленні пізнання — це органічний
елемент людської життєдіяльності, що розвивається від незнання до
знання, від неповного та непевного знання — до повнішого та надійнішого,
від відання туманного, затьмареного – до проясненого. В цілому пізнання
постає в якості складової людського способу утвердження в світі, в
якості найважливішого засобу розширення сфери людської свободи та її
реалізації. Із такого розуміння пізнання випливає, що пізнання є
фундаментальною людською потребою і що саме потреби та інтереси людини
стають основним чинником пізнавального процесу. При розгляді пізнання
треба віддати належне його вольовому чиннику, адже пізнання не входить
до сфери вітальних (безпосередньо життєвих) потреб людини, тобто воно не
постає конче необхідним з точки зору збереження життя. Виникає питання:
якою мірою пізнання необхідне людині? Як реагувати на вислів біблійного
пророка Еклезіаста про те, що велике знання збільшує клопіт? Коли людина
включається в соціально-культурні зв’язки та відношення, прилучається до
суто людських способів життєдіяльності, її пізнавальні здібності
реалізуються майже автоматично, і інколи виникає враження, що знання
виростають в людині так само природно, як, наприклад, нігті або волосся.
І таке враження не можна вважати позбавленим сенсу: дійсно, народжена та
включена в соціальне життя дитина здобуває елементи та навички пізнання
навіть тоді, коли її тому ніхто спеціально не вчить. Але такого роду
навички, тобто навички стихійного продукування знань та уявлень, мають
тенденцію зростатися із безпосередніми умовами життя і не виходити за
певні, досить вузькі межі. Знання суттєвого, знання, необхідні для
розширення горизонтів здійснення людської свободи, стихійно не
виникають. Тому на певному рівні соціальної життєдіяльності, на певному
рівні особистого розвитку людина повинна усвідомити роль і функції
пізнання і почати робити свідомі зусилля задля їх придбання. Якщо ж
цього не відбудеться, то, скоріше за все, здійсниться консервація
елементарного досвідного знання, яке буде функціонувати в певному
суспільному середовищі майже так, як функціонують умовні рефлекси.
Звідси випливає необхідність виділення у суспільному та індивідуальному
розвитку пізнання двох основних стадій: а) стихійної, яка є досить
консервативною, належним чином не усвідомленою, та б) активно – дійової,
яка є усвідомленою, свідомо організованою та спрямованою на спеціальне
продукування знань.
Окреслена багатоаспектність пізнання знаходить своє виявлення у різних
видах пізнання, серед яких перш за все фігурують такі:
• життєво-досвідне пізнання постає безпосереднім, прямо вписаним у
процеси повсякденної людської життєдіяльності; воно є дуже різноманітним
за проявами, але нерозчленованим ні за змістом, ні за формами існування:
тут емоції переплетені зі знанням, бажанням тощо;
• мистецьке пізнання окреслює реальність не відсторонено, а через
переживання. Воно більше передає не предметні окреслення дійсності, а
людське ставлення до неї. За змістом воно умовне, тобто надає простір
проявам уяви, фантазії, суб’єктивним схильностям людини. Завдяки цьому
художнє пізнання інколи випереджає хід подій, окреслює їх більш
багатогранно, багатобарвно та життєво;
• наукове пізнання культивується спеціально через усвідомлення ролі
знання; воно є спеціалізованим та спеціально організованим, контролює
свій хід, намагаючись досягти максимального ступеня достовірності
знання;
P3/4QoeZA]f_h_?_hf-mBoio
Література 1. Голдстейн М. й Голдстейн И.Ф. Как мы познаем.—М., 1984. 2. Демидов В. Как мы видим то, что видим.—М., 1987. 3. Кульчицький О. Основи філософії і філософічних наук.—Розд. 8. -Львів, 1995. 4. Петрушенко В. Епістемологія як філософська теорія знання. – Львів, 2000. 5. Полани М. Личностное знание.—М., 1985. 5. Рассел Б. Человеческое познание.— К., 1997. 6. Франк С.Л. Предмет знання. Душа человека.—СПб., 1995. 7. Чудинов З.М. Природа научной истины.—М., 1977.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
