.

Найголовніший закон космосу – любов (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
316 2521
Скачать документ

Реферат на тему:

Найголовніший закон космосу – любов

(життєтворчість поета, педагога і науковця Олександр Іванович Потапенко)

Серед нас є люди, які невтомно, уперто і невпинно творять майбутнє
своєю щоденною працею. Писемним словом, вливаючись у гірку буденність,
прагнуть побороти негаразди – духовне звиродніння нації, убогість
внутрішнього світу молоді.

Олександр Іванович Потапенко – один із тих, хто вірить у кожного з нас,
у торжество добра, любові. В одній зі своїх монографій він зазначав:
“Людина стала Доброю і Красивою Людиною саме тоді, коли, зірвавши
тендітну квітку, не скористалася нею традиційно як смачним наїдком, а
подарувала істоті протилежної статі як ознаку прихильності та
світанкової Любові”.

Осмислюючи наше сьогодення, митець намагається віднайти шлях до добра,
гармонії, вічного життя нації. Звертаючись до наймудріших книг людства –
Біблії, філософських трактатів древності, О.І.Потапенко доходить
висновку, що “найголовніший закон Космосу – Любов”. Тільки вона,
виплекана в наших серцях, спонукатиме до творення добра, сприятиме
подоланню дисгармонії духу, аморальності, дозволить вижити в умовах
тотального наступу бездуховності, що потоками бруду виливається на чисті
душі молодих українців з екранів телевізорів, шпальт газет,
низькопробних та художньо маловартісних російськомовних “романів”.

У поетичному доробку О.Потапенко зображено життєві проблеми, відтворено
душевні переживання ліричного героя, показано його громадянську позицію,
синівську любов до матері, Батьківщини, повагу до пересічного українця,
захоплення творчістю талановитих земляків, які своєю працею сприяють
розвитку духовності підростаючого покоління. Саме тому морально-етична
категорія любові стала провідним мотивом творчості поета.

Народився Олександр Іванович Потапенко у с.Вищій Дубечні на Київщині в
родині сільського вчителя. Після закінчення Київського педагогічного
університету працював учителем української мови та літератури, захистив
дисертацію на здобуття вченого ступеня кандидата педагогічних наук. І
ось уже близько двадцяти років мешкає у м. Переяславі-Хмельницькому, де
працює професором у педагогічному університеті. Він відверто зізнається,
що вважає себе переяславцем. І це не просто зізнання. Це відчуття своєї
духовної спорідненості з краєм, із жителями, адже саме в Переяславі він
“народився духовно, прийнявши святе хрещення”.

З-під пера науковця вийшло майже сто наукових публікацій. Його
захоплення поетичним словом переросло у щоденну потребу часточку своєї
душі вкладати у вірші.

О.І.Потапенко – автор великої кількості поезій, які друкувалися в
колективному збірникові “Самоцвіти”, у журналі “Дивослово”. Завдяки
тісній співпраці із місцевим композитором В.Тузиком з’явилися пісні на
слова О.Потапенка. Вони полюбилися людям, простим мешканцям
найвіддаленіших куточків України своєю душевністю, ліризмом,
злободенністю, а краще сказати – правдою життя.

Осмислюючи долю пересічного українця (“Киньте камінь”, “Ми вас любим,
приїдьте”), поет виявляє обізнаність із життям сучасників, закликає
оберігати внутрішній духовний світ від занедбання.

Оберегом нашої духовності, символом неперервності українського роду,
долі, життєвої дороги є рушник. Багато поетів зверталося до нього. І всі
вони пов’язують його із долею, щастям, материнською любов’ю, життєвою
дорогою. У творчому доробку О.Потапенка є вірш “Рушники”, в якому
звучить мотив збереження духовної сутності українців. Саме рушник
супроводжує людину від народження до смерті. Ніяка важлива дата в житті
українця не обходиться без нього: “І на крижмо у храмі / Я кладу немовля
[…] І рушник рідна мама / Молодим простеля”. Рушник – це наша історія,
будні і свята, героїка народу та його доля. Він є символом невмирущості
українського роду, тому поет зазначає, що він – “срібна нитка життя /
Родоводу і роду”.

Ліричний герой не уявляє життя українців без рушника, тому відверто
говорить про повагу та пошану до цього унікального витвору людських рук:
“Я цілую твою / Гладдю вишиту вроду. / Як би всесвіт прожив / Без святих
рушників?”.

У поезії “Рушники” звучить мотив передачі традицій старшим поколінням
молодшому. Поет упевнений, що саме таким способом забезпечиться
неперервність поколінь українців. Разом із традиціями з покоління до
покоління передаються й чесноти, морально-етичні норми, формується
духовно багатий внутрішній світ нашого народу. Тому рушник у поезії
О.Потапенка виступає оберегом духовності нашої нації.

Берегинею роду, нації, українських традицій, звичаїв є мати. Уславленню
постаті найріднішої у світі людини присвячено кілька поезій О.Потапенка.
Вірш “Дві матері” сповнений щирістю та теплотою. Порівнюючи просту земну
жінку з Богородицею, автор закликає шанувати, любити матерів, віддавати
їм тепло свого серця, поспішати на зустріч із ними.

Однією з характерних рис поетики вірша “Дві матері” є використання
образності кольору. Білий колір покликаний створити уявлення про матір,
як про чистий, непорочний, святий, дорогий серцю кожної християнської
душі образ. У поезії О.Потапенка функція білого кольору несе подвійне
смислове навантаження: це і характерна ознака хустини, і художній
прийом, використавши який, поет підкреслив святість земної жінки-матері,
її душевну чистоту, незламність любові до дітей, щирість її почуттів до
них. Важливим образотворчим засобом є й золотий колір, що у поезії “Дві
матері” символізує вічне духовне життя людей, яких своїм золотим
омофором оберігає Богородиця. Саме цей колір символізує нев’янучий
вогонь ласки і любові Марії до людей, у тому числі й до ліричного героя
твору, який зізнається, що земна суєта позбавляла його спілкування з
матір’ю, тому він забував про свій синівський обов’язок перед нею. З
гіркотою і болем він говорить, що “…рідко в храмі свічі золотавив”.
Тобто рідко “запалював” у своїй душі любов до матері.

У вірші “Мамі” О.Потапенко вустами ліричного героя звертається до
найріднішої людини. Саме тому твір побудований у формі монологу. За
допомогою звертань (мамо, сива вишне), дієслів (поглянь, накупай,
осміхнись, приголуб, зустрічай, виглядай) автор створив уявний образ
матері, яка виглядає сина з життєвих доріг, акцентуючи увагу на одвічній
материній роботі – постійному піклуванні про дітей.

¤

¦

¦

????????9?За допомогою метафор митець змальовує не лише образ осінньої
природи, а й вказує на похилі материні літа. Цей прихований паралелізм
знайшов своє втілення у словах вірша: “Вже останню струну протягнули у
осінь / Над хатиною й садом журавлині ключі”.

Син не може змиритися із втратою матері. Його горе непоправне. Він це
розуміє, але сподівається, що мати житиме в серці. Він говорить про
духовний зв’язок дітей і матері, вказуючи, що навіть після смерті вона
опікується ними: “Знаю: ти і тепер за одвічним порогом / Одганяєш від
мене і біду, і грозу…/ І, забувши знемогу, підставляєш долоні / Під
синівську сльозу, посивілу сльозу!”.

Сумом, гіркотою втрати сповнена поезія “Батько”. І знову О.Потапенко
використовує звертання, за допомогою якого ліричний герой виявляє свої
переживання. Він усвідомлює, що рідко зустрічався з батьком, і просить
вибачення. Батько зображений як опора дітей, трудівник, порадник, завжди
готовий допомогти. Він помер, а синові залишилися спогади та фотокартка,
на якій батько молодий. Ліричному героєві не вистачає рідної людини,
тому він просить старенького: “Вертай, як лелека, вертай навесні!”.

Любов до рідного краю – основа поезії “Зацвітає полуниця”. У словах
твору: “Будеш літати / Високо, сину, / Тільки додому, / Прошу, повертай,
/ Хай тобі сниться / Цвіт полуниці, / Батьківський край / І вишневий наш
рай”, – втілено духовний заповіт матері – синові.

Мотив любові до рідного краю, вірності батьківщині розробляється у творі
“Не лишайте Вкраїну”. Головна думка поезії “Люди лебедині” – повернення
до рідного порогу. Саме тут, на лоні природи, серед рідних, друзів,
людина стає сама собою, перероджується якісно, стає добрішою, щедрішою,
люблячою. Віра в людину пронизує весь твір. Поет вірить у незнищенність
та невмирущість душ земляків, у їх воскресіння. Справжньої людини душа –
душа “лебедина” – не зникає, вона продовжує своє буття у неземному
світі. Єднання Бога і людини, яка праведно прожила свій вік,
відбувається насправді. Тоді Бог визнає землянина рівним собі: “І
Всевишній стає на пречисті коліна / Перед нами, Людьми, лебединими в
душах Людьми”.

Повертаючись до рідної батьківщини навесні, коли все оживає,
оновлюється, герой, закономірно, сам прагне душевного очищення: “Упаду
на траву, на шовкову траву лебедино / І, як в казці, в Людину нову
обернусь…”. Таким чином, незримий образ весни, втілений у
метафоричному висловлюванні “із весняним ключем у щасливім ячанні
вернусь” та пов’язаний зі слуховим образом (ячання птахів), – не просто
засіб художньої образності, який виявляє прагнення героя саме цієї пори
року повернутися на батьківщину. Це складний художній прийом із
прихованим значенням. Завдяки йому викристалізовується думка, що в
кожного з нас є потреба повертатися на батьківщину не лише для оновлення
фізичних сил, а й для зміцнення свого духовного світу, бо тільки тут, у
своїй країні, переймаючись почуттям любові до батьків, співвітчизників,
рідного краю, України, зможемо реалізувати найголовнішу заповідь Христа,
що полягає в любові до ближнього, чим сприятимемо розвитку духовного
світу цілої нації.

Вірячи в “чистих людей”, які живуть на благословенній українській землі,
поет стверджує, що цей народ – богообраний, що він живе у злагоді зі
своїм внутрішнім світом, дотримується заповідей Христа і, що не менш
важливо, “в душі” навчився вибачати ворогам.

Кожному, хто прагне залишатися людиною, поет заповідає: “Бережіть, – я
молю, – невгасиму свічу!”. Звичайно, свічу любові та злагоди, свічу
власного душевного тепла.

Зміст життя поета втілений в рядках вірша “Крещендо душі”. У ньому
звучать мотиви єднання людини з Богом, покаяння і прощення, любові:
“Даруйте, віддавайте і творіте, / Любіть, прощайте – заповідь одна”.

Автор твору свідомий того, що сучасній людині важко прийти до Бога, до
гармонії власної душі. Саме тому, ставлячи питання духовного спустошення
людини, її морального падіння, прагне зрозуміти і підтримати її,
підводячи до думки про вдосконалення та очищення любов’ю.

Усвідомлюючи власну гріховну суть, ліричний герой у творі “Одна душа”
нагадує, що необхідно очистити тіло й душу. Це зробити найважче. Але це
найперше, що людина повинна зробити. О.Потапенко вірить, що лише любов’ю
можна оновитися духовно: “І підійма до праведних висот, / Душа моя – це
ти, моя Любове!”

Вічна тема кохання представлена великою кількістю поезій. У них і
лірична сповідь героя про перше кохання (“Мій перший цвіт”), і розповідь
про кохання людей зрілого віку (“Сиве кохання”), і ствердження, що
кохання окрилює людину (“Я так її люблю”). Підносячи кохання як
найбільшу святість, поет вважає, що людей поєднують небеса (“Нас
повінчають небеса”). Почуттям любові до кожної жінки-українки перейняті
вірші “Українка”, “Слов’янська врода”. Поет милується красою жінок,
закликає дарувати їм теплоту сердець та любов. Особливу групу інтимної
лірики становить добірка творів російською мовою. Частина з них
присвячена дружині (“Русский Париж”, “Белая голубка”, “Святая звезда”).

Звертаючись із пристрасним словом до коханої, ліричний герой прагне
пояснити ситуацію, яка склалася, перепросити за образу (“Ты прости…”,
“Мне тебя запрещали любить”, “Вольная птица”, “Нет, любимая…”,
“Покоренная”).

У цих та інших російськомовних поезіях поруч із мотивами зради, розлуки,
звучить і мотив любові, пов’язаний із проблемою духовного очищення: “Моя
любовь очистила тебя…” (“Не сможешь”).

Щирість, любов і вдячності висловив поет у поезіях-посвятах обдарованим
жінкам України – Аллі Кудлай (“Кужеліє снігом кружина…”), Ліні
Костенко (“Засніжило, полукіпки вмело…”). В них жінки постають
талановитими галузками українського роду, які своєю майстерністю
(поетеси, співачки) одухотворюють співвітчизників, спонукають до
розвитку внутрішнього світу, очищення любов’ю.

Таким чином, у поезіях О.Потапенка провідним мотивом є морально-етична
категорія любові. Вона пронизує вірші про матір, про жінку-українку, про
кохану, про історію народу, про негаразди нашого сьогодення. Саме любов,
на переконання поета, здатна одухотворити людину, зробити її добрішою,
справжньою.

Заповітом митця стали слова святої Матері Терези: “Усю свою вічність на
Небі я буду творити вам добро на землі”.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020