Реферат на тему:
Натовп як носій та виразник громадської думки
Питання щодо того, хто є носієм та виразником громадської думки, здавна
цікавить філософів, соціологів, психологів, політиків – від Сократа,
Платона й Аристотеля до Фрейда, Лебона, Тарда, Ніцше, Маркса,
Ортеги-і-Гасета, Липинського, Міхновського, Донцова, Чижевського,
Бердяєва та багатьох інших дослідників. Глибокий та системний аналіз
психології “натовпу” представлений у працях таких відомих вчених як
Фройд, Москович, Канетті, Буммер, Бехтєрєв та ін. У своїй “Психології
натовпу”, що була видана у Франції ще в 1895 р., Г.Лебон писав, що
“головна характерна риса нашої епохи полягає в тому, що несвідома
діяльність натовпу замінила собою свідому діяльність індивіда” (1,78).
Цікаво, що на початку ХХІ ст. ми можемо сказати те саме. Дійсно,
протягом ХХ ст. в результаті суспільних катаклізмів саме маси, а не
окремі індивіди відігравали домінуючу роль у будь-яких соціальних
подіях. Окремі сучасні дослідники навіть стверджують, що одним з
головних феноменів нашої сучасності є “масифікація”, “масовізація”
населення практично всіх країн світу (8, 46).У цьому контексті
аналізуються роль та значення як безпосередніх зборів громади, так і
різноманітних її представників (“трибунів”, на зразок відомих античних
братів Гракхів, народних депутатів, делегатів, парламентаріїв, комісарів
тощо). Метою даного дослідження є вивчення ролі окремих самодіяльних
груп населення (громадян), які, більш чи менш усвідомлюючи себе
представником громади, беруть на себе функцію виразника та провідника
громадської думки.
Поза сумнівом, “природним” носієм та найадекватнішим виразником
громадської думки є сама громада. Проблема в тому, що цей термін, як і
означуване ним соціально-культурне явище, має різні тлумачення, тож
потребує логічного пояснення та змістовного уточнення.
Зміст поняття громада (про що красномовно свідчить етимологія цього
слова: від громадити, згромаджувати, нагромаджувати, що означає збирати
разом, до купи) первісно означав загальне зібрання людей (народу)
певного поселення (дослівно – громадян, тобто членів певної громади). У
англійців воно мало назву folkmote (від – folk – народ, mote – збори,
зібрання, meeting), у наших предків – віче. Тож словом громада
означували справжню (наявну, реальну) людську спільноту, яка була
безпосереднім рушієм народовладдя, оплотом демократії у всіх її вимірах
– від ідеологічного до практично-політичного.
Із часом, у міру зростання кількості населення в селищах та містах,
перетворення останніх на великі мегаполіси та подальше їх об’єднання в
ситуаційні політичні союзи (як Пелопоннеський у Стародавній Греції) та в
усталені державні утворення (Спарта, Афіни), що прагли розширення
підвладних територій, можливості регулярних загальних зібрань громадян
ставали дедалі більш проблематичними навіть у межах окремих великих
поселень, не кажучи вже про державу в цілому.
Соціально-культурні зрушення в суспільному житті людей зумовили важливі
переміни як в уявленнях про демократію, так і в механізмах її
практично-політичної реалізації.
По-перше, – у сфері ідеології: істотних змін зазнало змістовне
наповнення поняття “громада”. Громада як суб’єкт громадської думки
дедалі рідше постає в образі реальної людської спільноти, фізичного
“народного зібрання”, і все частіше мислиться як уявлювана спільнота.
Відтепер громада – це все населення міста (городяни, міщани), окремого
села (селяни) чи всієї держави (народ).
По-друге, – у плані практично-політичному: у відповідь на потребу
забезпечити належне функціонування в системі демократичного правління
реальної “думки” цієї уявлюваної “громади”, були винайдені й
відпрацьовані різноманітні соціально-культурні механізми виявлення та
представлення “громадської думки”. Насамперед, це організація та
проведення різноманітних загальних опитувань: плебісцити, референдуми
тощо. Останні являють собою не що інше, як своєрідні “загальні збори
громади навиворіт”: не народ збирається і приходить до органів влади,
аби висловити свою думку, а до “народу” (в особі кожного громадянина)
приходять уповноважені від влади, щоб виявити “загальну”, тобто уявно
спільну думку.
Ці та подібні форми безпосереднього з’ясування громадської думки
виявилися надто громіздкими та затратними. Тому, з метою більш-менш
регулярного, коли не постійного, виявлення та врахування громадської
думки в діяльності органів влади (від місцевого самоврядування до
державного управління) були винайдені різноманітні за формами та
повноваженнями особливі суспільні “пристрої” – представницькі інститути.
Представницькі органи найбільш повно, порівняно з іншими, були здатні
відображати права людей, громад та інших спільнот. Вироблялися правила,
за якими лише уповноважені від громад наділялися правами діяти від
народу. Проте, коли один або кілька десятків людей бралися за творення
законів, не будучи уповноваженими від народу, то створені ними закони не
мають ніякої сили і народ не зобов’язаний їм підкорятися (10, 119)
В різних країнах представницькі органи мають приблизно однакові
прерогативи, хоча називаються по-різному: у росіян – дума, совєт, у
німців та народів скандинавських країн – рат (Rat) і (Tag), у нас –
ради: від сільської, міської – до обласних та Верховної.
Оскільки ж у практичній діяльності цих та інших представницьких органів
траплялися й трапляються різного роду “відхилення” від адекватного
представлення громадської думки та її належного врахування, суспільство
в особі громадських (неурядових) організацій вдається до безпосереднього
виявлення громадської думки (зокрема й щодо діяльності представницьких
та розпорядчих органів влади), об’єктивного вивчення її науковими
засобами, проводячи соціологічні дослідження за різними
взаємодоповнюючими методиками.
Водночас і ніби паралельно до зазначеного процесу виникає ще й, так би
мовити, “зустрічний рух” – знизу. На межі ХІХ – ХХ ст. спостерігалися
певні феномени в поведінці та ролі народних мас у суспільному житті, які
тогочасні філософи характеризували так: “Вступ народних мас на арену
політичного життя, тобто поступове їх перетворення в керуючі групи, є
найбільш визначною рисою нашої перехідної епохи” (1,58).
Організована певною метою чи завданням, громада не лише висловлює свою
позицію щодо дій влади, але й може виявити більш активні форми
поведінки, викликані утисками її інтересів. Свого часу Д.Локк писав:
“…якщо незаконні дії, що чиняться посадовою особою, підкріплюються
владою, якою вона володіє, а засоби, передбачені законом, не можуть бути
використані, оскільки цьому заважає та ж сама влада, то починає діяти
право спротиву”. (10, 117).
“Рядові” члени громади, невдоволені чи то ступенем адекватності
представлення громадської думки в урядових колах, чи то “градусом” її
врахування в практичній діяльності, щиро переконані в тому, що вони є
повноважними реальними представниками тієї самої ”уявлюваної” громади й
беруть на себе місію донесення “справжньої” громадської думки до
урядових органів. Попри діяльність у цьому напрямі відчайдушних
одинаків-правдошукачів”, більша чи менша кількість яких по суті постійно
перебуває у, так би мовити, “алертному” стані, в кожному суспільстві час
від часу виникають, здебільшого цілком стихійно, об’єднання таких
ентузіастів. Сповнені рішучості провести в життя “громадську думку”,
вони вдаються до найрізноманітніших засобів “інформування” влади,
надаючи при цьому все ж перевагу (що логічно для групових дій) таким
масовим публічним заходам, як: мітинги, маніфестації, демонстрації,
пікетування політичних інститутів, акти громадської непокори (аж до
застосування сили шляхом заколотів, бунтів, повстань…) Відтак,
політичні традиції, особистісні прихильності політиків, їх суперництво
втрачають значення для суспільного буття людей. Переважним фактором усіх
подій стає голос народної маси, що диктує урядам, які змушені уважно
прислуховуватися до прагнень та бажань народу, їхню поведінку. “Не
наради політичних діячів, а тільки душі натовпу, визначають долі націй”
– стверджує С. Москвич (9,67).
Тому виключно важливу роль у житті суспільства, держави, в подальшій
долі нації відігравав саме народ, його бажання, прагнення, воля. Це
відображала українська філософсько-політична думка. В.Липинський писав,
що «ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо, і
ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути» (11,
67). Проте, віддаючи належне різноманітним державним і недержавним
утворенням, він вважав, що особистості, індивіди, маючи добру
інтелектуальну, політичну, емоційно-психологічну підготовленість, здатні
суттєво впливати на перебіг суспільно-політичних та історичних процесів.
В.Липинський в роботі «Лист до братів-хліборобів» зазначав, що без
національної аристократії – без сильних і авторитетних провідників та
організаторів нації в її тяжкій боротьбі за існування – немає і не може
бути нації» (11,137). Тому його послідовною позицією щодо успіху в
державотворчих процесах, суспільному прогресі було «постійне відновлення
аристократії як вічного і незмінного наслідку кожної боротьби творчих,
продукуючих, працюючих класів» (11, 51). Він усвідомлював, що провідна
верства не лише посилює потенціал і енергію народних мас, але й
спроможна більш об’єктивно оцінювати реальний стан і перспективу
розвитку суспільства. Чим вища інтелігентність даної нації, – писав він,
– тим більше розвинена серед її провідної верстви здатність спокійно і
правдиво обсервувати громадські явища, знаходити наближений до правди
прогнозований зв’язок (11, 352).
Цілком зрозуміло, що до подібних самодіяльних, малоорганізованих гуртів
та їх спонтанних, непередбачуваних дій, які часто-густо межують із
порушенням усталеного ритму життя та правових норм, у представників
істеблішменту та його речників, незалежно від їх особистої прихильності
чи неприхильності до демократичних цінностей, склалося загалом негативне
ставлення. Воно знайшло свій вираз зокрема і насамперед у
термінологічному означенні цього соціально-культурного явища: юрба (від
юрмитися, тобто безладно рухатися, метушитися), натовп (від товпитися)
тощо. Відтінок осуду і зневаги в означеннях цього феномена міститься
також в інших мовах: толпа (рос.) crowed (англ.), fouly (франц.),
gentіo, muchedumbro (ісп.), Мeng (нім) тощо.
Виразно негативне, “аристократично зневажливе” ставлення до “натовпу”
зафіксоване в соціологічних (Г.Тард), політичних (Ортега-і-Гасет) та
соціально-психологічних дослідженнях (Г.Лебон).
“Під словом “натовп” зазвичай мається на увазі зібрання індивідів, якими
б не були їхні національність, професія, стать і які б не були
випадковості, що викликали це зібрання”, – зазначає Г.Лебон і продовжує:
“Проте, з психологічного погляду слово це набуває цілком іншого
значення. За певних умов, і при тому тільки за цих умов, зібрання людей
має зовсім нові риси, які відрізняються від тих, які характеризують
окремих індивідів, що входять до складу цього зібрання. Свідома особа
зникає, а почуття та ідеї всіх окремих одиниць, які утворюють ціле,
набувають одного й того ж спрямування”. (1,156) Це явище Лебон називає
“психологічним законом духовної єдності натовпу” (1, 159).
До найважливіших причин, які зумовлюють “нівеляцію”, “затирання”
людської особистості у натовпі, Лебон відносить сприйнятливість людей,
до навіювання (суггестії), їх здатність підпадати під гіпнотичні впливи,
для реалізації чого якраз в умовах “натовпу” створюються найсприятливіші
умови. Найбільш вражаючим фактом, за словами Лебона, є те, що якими б не
були індивіди, що складають натовп, яким би не був їх спосіб життя, рід
занять, їх характер чи розум, “одного їх перетворення на натовп” досить
для того, аби в них утворився різновид колективної душі”, яка “примушує
їх почувати, думати й діяти зовсім інакше, ніж думав би, діяв би та
почувався б кожний з них зокрема”.(1,159)
???????¤?¤?$???????9? піднесеного розуму. Рішення, які стосуються
спільних інтересів, прийняті зібранням навіть знаменитих людей у галузі
різних спеціальностей, все ж таки, мало відрізняються від рішень,
прийнятих зборами дурнів, оскільки як у тому, так і в іншому випадку
поєднуються не якісь видатні якості, а тільки посередні, які
зустрічаються у всіх. “У натовпі може відбуватися лише накопичення
глупоти, а не розуму”.(1, 159)
На “доказ” щойно сказаному, Лебон наводить ще й за його часів популярну
“примовку”: “Увесь світ”, як говорять, не може бути розумнішим за
Вольтера, а навпаки, Вольтер розумніший від “усього світу”, якщо під цим
словом розуміти натовп”.(1,159) Вельми прикметне судження!
Г.Лебон наголошував, що поведінка маси регулюється з боку несвідомого:
“Дії маси підлягають скоріше спинному, ніж головному мозку”. (1,167)
Слід підкреслити, що цей висновок був зроблений Лебоном ще до виникнення
теорії психоаналізу З.Фройда, який підкреслював значну роль несвідомого
у житті не тільки індивіда, але й суспільства, а саме: мислення окремого
індивіда є цілком та повністю свідомим, а мислення натовпу – цілком
несвідомим. Звідси, твердження, що все, що колективне – це несвідоме, а
все, що несвідоме – колективне, стало постулатом для багатьох учених.
Однак, не всі поділяли та поділяють таку думку.
Справді, суспільні суб’єкти політики, які часто мають різні назви:
«демос», «маса», «клас», «соціальна верства», «охлос» (патови), «плебс»
(простолюд) та інші є не лише безпосередніми виконавцями, але й носіями
волі, бажань, творцями культури. Політика формується у верхніх ешелонах
влади, проте корені її знаходяться у товщі народних мас. Тому
твердження, що народ є творцем історії, несе в собі не лише
метафоричність. Інша річ, що чим більш авторитарний владний режим, чим
більш недемократичне суспільство, тим більше шансів для маніпуляцій
свідомістю й волею людей.
Те, що саме народ, його система самоуправління, справжнє народовладдя
здатні встановити повні громадянські свободи підкреслювали Т.Шевченко,
М.Драгоманов, І.Франко, М.Грушевський. Інтелігенції, – каже І.Франко, –
слід іти не назад до народу, а вперед із народом, і лише в народу є межі
терпіння, і він починає розуміти необхідність активної боротьби.
Відомий український просвітитель і педагог К.Ушинський зазначав, що як
би високо не була розвинута людина, вона завжди буде стояти нижче народу
(12, 67)
Доречно нагадати міркування визначного англійського філософа Д.Юма, який
у справах моральної оцінки значно більше покладався на думку “натовпу”,
ніж на вибудовані за всіма правилами логіки судження окремих
авторитетних філософів, політиків чи соціологів: “Я апелюю до авторитету
народу і протиставляю думку натовпу філософським розмірковуванням”, тому
що “думки людей у даному випадку мають особливу авторитетність і є, у
переважній більшості, безпомилковими”.(7,706)
Однак (за Леоном), якщо б у натовпі відбувалося тільки арифметичне
складання індивідуальних рис учасників, то в підсумку було б
усього-навсього “середнє арифметичне”. Тимчасом, у кожного учасника, як
і у всіх разом, з”являються нові риси, яких не було, принаймні, в такому
обсягу. “Є такі ідеї та почуття, які існують та перетворюються в дії
лише в індивідів, що складають натовп” (1,159). Зокрема, це стосується
рішучості та відваги. “…Індивід у натовпі набуває, завдяки лише
чисельності, – твердить Лебон, – усвідомлення нездоланної сили, і це
усвідомлення дозволяє йому піддаватися таким інстинктам, яким він ніколи
не дає волі, коли буває один” (1,162). У цьому зв’язку доречно згадати
про лейтмотивний клич “Помаранчевого майдану”: “Разом – нас багато, нас
– не подолати!”
Приплив хоробрості Лебон пояснює втратою людьми почуття особистої
відповідальності, з огляду на їхню “анонімність” (тобто “колективність”,
неперсоніфікованість дій “натовпу” як єдиного цілого): “Почуття
відповідальності, яке завжди стримує окремих індивідів, цілковито зникає
у натовпі”(1,162).
Поза сумнівом, на ставлення Лебона до народних рухів справили вплив
вікопомні події французької історії кінця ХVIII та двох третин ХІХ ст.
зокрема й особливо – перебіг революцій 1789 – 93, 1830 – 31,1848, 1870 –
1871 років.
Інший дослідник – філософ Б.Спіноза (1632 – 1677), за плечима якого був
історичний досвід лише Нідерландської та Англійської революцій (ХVII
ст.), розцінював цей феномен поведінки учасників “натовпу” дещо інакше:
“Якщо б двоє виявилися у злагоді і поєднали б свої сили, то разом вони
можуть більше і, отже, разом мають більше права…, ніж кожний зокрема,
і чим більше людей поєднається в такий спосіб, тим більше права вони
матимуть” (4, 295)
Серед особливих психологічних рис, що характеризують поводження натовпу,
Лебон виділяє зокрема такі, як: імпульсивність, мінливість та
дратівливість, піддатливість навіюванню та легковір?я, перебільшену
чутливість та нездатність до обмірковування ситуації, нетерпимість,
консерватизм та авторитарність, “що їх ми спостерігаємо в істот, які
належать до нижчих форм еволюції, а саме: у жінок (?!), дикунів (?!) та
дітей”. (1,166)
Натовп часто-густо скоює звірства та злочини – “це правда, але часто він
виявляє героїзм”, – зазначає Лебон і далі твердить: “Натовп піде на
смерть заради торжества якого-небудь вірування або ідеї; в натовпі
можливо пробудити ентузіазм та примусити його заради слави та честі, іти
без хліба та зброї, як у часи хрестових походів, звільняти Гроб
Господній з рук невірних, або ж, як у 1793-му році, захищати рідну
землю. Це героїзм дещо несвідомий, звичайно, але саме за його допомогою
твориться історія. Якби на рахунок народам виставлялися тільки одні
великі справи, холодно обмірковані, то у світових списках їх значилось
би зовсім небагато” (1,165).
Характерно, що впродовж ХІХ ст., багатого на заворушення, бунти,
повстання, з поняттям “натовп” відбулися метаморфози, подібні до тих, що
їх до цього зазнала “громада”. “Натовп” в уявленні дослідників поступово
позбавляється конкретної прив’язаності до якогось реального “живого”
людського зібрання (гурту, “юрмища”, “зграї”, “банди”) і набуває
характеру уявленої спільноти.
Класифікуючи “натовпи” за різними категоріями (“організований”,
“злочинний”, “одухотворений”, “присяжні суди”, “виборчий натовп”,
“парламентські збори”), Лебон робить спробу “намацати” оте найважливіше,
що робить певне зібрання саме “натовпом” (в його трактуванні). “Поза
сумнівом, одного факту випадкового перебування разом багатьох індивідів
недостатньо для того, щоб вони набули характеру організованого натовпу,
для цього потрібний вплив деяких збуджувачів,” – зазначає він. І через
кілька рядків додає: – “У певні моменти навіть шести осіб достатньо, аби
утворити одухотворений натовп, тим часом як в іншому випадку навіть
сотня людей, що ненароком зібралися разом, при відсутності необхідних
умов, не утворює подібного натовпу. З іншого боку, цілий народ під дією
певних впливів іноді стає натовпом, не будучи при цьому зібранням у
власному значенні цього слова” (1, 157).
Як бачимо, в ході історичного розвитку подій та паралельних спроб їх
осмислення витворено класичний силогізм. Спочатку реальна спільнота
“громада” набула статусу уявної – “населення”, “народ”, “суспільство”,
потім подібних трансформацій зазнало поняття “натовп”: від реального
зібрання реальних людей – до уявленої спільноти – “цілий народ”.
Отже, натовп – це, зрештою, народ; народ – це, зрештою, – натовп.
Не боячись помилитися, висловлю здогад, що цей висновок вас, читачу,
коли не шокував, то, принаймні, збентежив: “Святотатство”! “Народ” – це
щось святе, недоторканно чисте, високе, і раптом – “натовп”! Як це? Що
це? Давайте розберемось.
Чи не вперше у “вітчизняній” історії у подібному блюзнірстві був
звинувачений видатний російський сатирик М.Є.Салтиков-Щедрін після
опублікування ним “Історії одного міста”, в якій він насмілився
подивитися на російську історію не затуманеними сліпою синівською
любов’ю, а ясними очима (нагадаємо, що “місто”, про яке йдеться у
повісті-памфлеті, називається “Глупов”). Яких тільки громів та блискавок
не слали на голову письменника “професійні патріоти”! А найдошкульнішим
було лукаве звинувачення у викривленні російської історії, відсутності
любові до рідного народу, у висміюванні його. У відповідь на підступну
рецензію в журналі “Вестник Европы» (квітень 1871 р.) письменник
роз’яснював: “Не “історичну”, а цілком звичайну сатиру мав я на увазі, –
писав Щедрін, – сатиру, спрямовану проти характерних рис російського
життя, які роблять його не зовсім зручним. Риси ці є благодушність,
доведена до крихкотілості; ширина розмаху, яка знаходить свій вияв, з
одного боку, у безперервному мордобої, а з іншого, – у стрілянині з
гармат по горобцях; легковажність, доведена до здатності, не червоніючи,
брехати найбезсовіснішим чином”. І далі: “Пошлюбивши силоміць “Історію
одного міста” із справжньою історією, рецензент цілком логічно
переходить до докорів мені за “бесцельное глумление над народом” – як
безпосередньо в його особі, так і в особі його градоначальників.
Непорозуміння щодо “глумления над народом”, як здається, пояснюється
тим, що рецензент мій не відрізняє народу історичного, тобто такого, що
є на історичній ниві, від народу як втілення ідеї демократизму: перший
поціновується і здобуває по змозі співчуття. Якщо ж він продукує
Бородавкіних та Бурчеєвих, то про співчуття не може бути й мови, якщо ж
він виявляє прагнення вийти зі стану безсвідомості, тоді співчуття до
нього є цілком законним, але міра цього співчуття все-таки зумовлюється
мірою зусиль, які докладає народ на шляху до свідомості. Що ж стосується
“народу” у розумінні другого визначення, то цьому народу не можна не
співчувати вже тому, принаймні, що в ньому міститься початок і кінець
будь-якої індивідуальної діяльності. Про який же “народ” мова йде в
“Історії одного міста”? – риторичним запитанням закінчує свою відповідь
Салтиков-Щедрін.(3, 285)
Таке логічне розрізнення змісту поняття “народ” – конкретний народ в
його конкретно-історичному побутуванні та діянні та народ “взагалі” – як
ідеальне уявлення про соборний суб’єкт історії (джерело влади, втілення
ідеї демократизму ), було на той час не лише актом громадянської
мужності сатирика, який посмів критично висловитися про свій народ, але
й своєрідним науковим відкриттям – теоретичним досягненням у галузі
соціології.
Суспільно-політичний досвід минулих від того півтора століть дозволяє
зробити ще одне уточнення у змісті поняття народ: крім означення певної,
цілком конкретної історичної спільності людей та віртуального втілення
ідеального суб’єкта демократії, – це ще й “божество демагогії”, якому
низько вклоняються відчайдушні кар’єристи-політикани та приносять жертви
легковірні виборці.
Відтак, наукове з’ясування змістовного наповнення категорії народ надає
можливість покінчити ще з однією “священною коровою” в соціології,
відкриває шляхи для незашореного пізнання (та самопізнання!) народів і
зведення захисних споруд від нищівних припливів демагогії. І все ж важко
не погодитись, що єдиним джерелом влади має бути народ, як це сказано в
ст.5 Конституції України, який через державні структури й органи
місцевого самоврядування здійснює владу (13, 4). Та очевидно, що
реальним носієм влади є бюрократія, правляча еліта, дії яких не завжди
відповідають інтересам людської громади. Тож у цій об’єктивній
суперечності закладено вічний протест, боротьбу, протистояння, змагання,
конкуренцію між людиною, народом і державно-публічними інституціями.
Література:
Лебон Г. Психология масс. – М., 1999.
Хосе Ортега-і-Гасет. Бунт масс // Вибрані твори. – К., 1994.
Салтыков-Щедрин М. Письмо в редакцию “Вестника Европы” // Литературная
критика. – М., 1982.
Спиноза Б. Политический трактат // Избр. произв. в 2-х т. – Т.2. – М.,
1957.
Тард Г. Мнение и толпа. – М., 1999
Хвостов В.М. Нравственная личность и общество. – М., 1911.
Юм Д. Трактат о человеческой природе, или попытка применить основанный
на опыте метод рассужения к моральным предметам // Соч. в 2-х т. Т.1. –
М., 1965.
Корнєв М.Н. Фомічова В.М. Психологія масової поведінки. – К., 2000.
Москович С. Век толп. – М., 1996.
Локк. О государственном правлении. – Изб. Фил. Призв. – В 2 т. – Т.2. –
М., 1960. – 137 с.
Липинський В. Листи до братів-хліборобів. – Київ – Філадельфія. – Твори.
– Т.6. – 1995. – 470 ст.
Ушинський К.Д. О народности в общественном воспитании. – Изб. Пед. Соч.
– М., Учпедгиз. – 1945. – С. 53 – 69.
Конституція України. – К., Право. – 2001. – 48 с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
