Реферат на тему:
Національна ідея покликана консолідувати українську націю
Пам’яті академіка
Івана Федоровича Кураса,
Голови піклувальної ради
Науково-дослідного інституту українознавства
Слова, винесені в заголовок, взяті з праці віце-президента Національної
академії наук, директора Інституту політичних і етнонаціональних
досліджень, академіка Івана Федоровича Кураса “Концептуальні засади
визначення національної ідеї” (2004 р.)[7]. Він довго йшов до того, аби
висловити цю думку публічно, аби утвердитися у ній як учений-історик,
етнополітолог, українознавець, педагог, менеджер науки і просто як
людини та громадянина. Нелегкою, але яскравою і благородною була життєва
і творча дорога науковця, починаючи від шкільної, студентської та
аспірантської лави до доктора наук, професора і академіка, від архівіста
і доцента університету, від наукового співробітника до директора
Інституту і віце-президента Академії наук, від партійного функціонера до
віце-прем’єра Українського уряду та народного депутата Верховної Ради
України. Яку б посаду не обіймав, на яку б висоту не піднімався Іван
Федорович, він завжди був людиною творчою, постійно перебував у пошуку,
прагнув якомога більше прислужитися Україні, розвитку знань про неї і
про український народ. Іван Федорович був серед фундаторів створення
Інституту українознавства ще в рамках Київського державного університету
ім.Т.Г.Шевченка, активно підтримав ідею його усамостійнення і набуття
статусу науково-дослідного, впродовж багатьох років очолював Піклувальну
раду інституту, підтримував і надавав йому велику допомогу.
У розквіті творчих сил, у полоні захоплюючих планів 16 жовтня 2005 р.
І.Ф.Курас раптово помер, залишивши у несподіванці та розпачі дружину,
синів, рідних, друзів і колег, недописані статті і книги, недочитані
дисертації і літературні романи, недоредаговані проекти законів. Розум
не хоче змиритися з тим, що людини, яка була нашим другом і товаришем ще
з аспірантських років у Шевченківському університеті, з якою ми ще
зовсім недавно спілкувалися, дискутували, радилися, не стало, як і не
можемо знайти таких слів, якими можна було б висловити наш невгамовний
біль, печаль і смуток від великої втрати, заспокоїти себе, родину і
близьких покійного. Заспокоює хіба що усвідомлення того, що Іван
Федорович залишається в пам’яті всіх, хто знав його, як яскрава
особистість, світла й доброзичлива, мудра і розважлива людина, котра
встигла за свої 66 років зробити на землі багато і залишила прекрасний
слід, оскільки впродовж усього життя сіяла добре, розумне і вічне.
Іван Федорович був гідним сином України, своїх батьків – невтомних
сільських трудівників, любив своє мальовниче село Немирівське Балтського
району на Одещині, в якому він народився 3 жовтня 1939 р., де пройшло
його нелегке дитинство, як і в усіх дітей війни, де він закінчив
семирічку, а відтак пішов у широкий світ життя, пірнув у глибини знань,
одержав атестат зрілості в Перелітській середній школі та вступив до
Одеського державного університету імені І.І.Мечникова, історичний
факультет якого закінчив з відзнакою в 1962 р. Тоді ж розпочав свою
трудову діяльність на посаді наукового співробітника Кіровоградського
обласного партійного архіву, що, очевидно, й визначило його в
майбутньому як історика-документаліста. Впродовж усього життя в нього не
згасав інтерес до документальних свідчень, не зазнало інфляції поважне
ставлення до історичних джерел. За сумісництвом він працював асистентом
кафедри марксизму-ленінізму Кіровоградського філіалу Харківського
політехнічного інституту, виявляючи нахил і любов до благородної
професії педагога.
В 1964 – 1967 рр. І.Ф.Курас навчався в аспірантурі історичного
факультету Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка, де й
познайомилися з ним автори цієї статті. Завдяки відкритості та простоті,
він дуже швидко сходився з людьми, був компанійським, життєрадісним,
виділявся винятковою працьовитістю, широким кругозором, блискучою
пам’яттю та енциклопедичністю знань. Невипадково, що іще до захисту
кандидатської дисертації у квітні 1967 р. його було призначено на посаду
доцента кафедри історії партії в університеті. Чимало тодішніх студентів
запам’ятали молодого викладача як ерудованого, інтелігентного,
доброзичливого і водночас вимогливого наставника. Такої ж високої думки
про нього і його перші аспіранти.
Як не раз згадував Іван Федорович, Київський університет став для нього
храмом високої науки, духовної культури та вільнодумства, тут
визначилися наукові інтереси, сформувалась його дослідницька лабораторія
як ученого і педагога. Він узявся за вивчення складної, контроверсійної,
тривалий час спотворюваної у радянській історіографії проблеми,
пов’язаної з історією національно-визвольного і революційного руху,
діяльністю українських політичних партій у 1917 – 1918 рр. І хоч йому не
вдалося вийти далеко за межі панівної тоді історичної схеми та
партійно-класової інтерпретації багатьох подій і явищ Української
революції, але його кандидатська (1967 р.), а згодом і докторська
дисертації (1981 р.), опубліковані на їх основі статті та монографії [2]
стали своєрідним проривом у дослідженні низки замовчуваних сторінок
політичної історії України, оскільки вони були побудовані на досі
невідомих документальних джерелах, запроваджували їх до наукового обігу
і відкривали читачам можливість самостійно, по-своєму оцінювати і
трактувати події. Очевидно, саме це й не сподобалось деяким ортодоксам у
ході захисту докторської дисертації в Інституті марксизму-ленінізму при
ЦК КПРС, які не тільки ставили каверзні запитання, але й критикували
автора за недостатнє “розвінчування українського буржуазного
націоналізму і сепаратизму”. Іван Федорович виявляв виняткову наукову
працездатність, брав безпосередню участь у підготовці 4-го видання
“Нарисів історії Комуністичної партії України”, багатотомної історії
Української РСР та інших праць. У 1988 р. його було обрано
членом-кореспондентом та академіком-секретарем Відділення історії,
філософії і права Академії наук УРСР[3].
Знаємо з власного досвіду, як багато надій покладали історики на
горбачовську “перебудову”, пов’язуючи її з можливим настанням нової
ситуації в історичній науці, свободи творчості, з подоланням
заідеологізованості, з ширшим доступом до архівів. Цей переломний період
в історії України, в розвитку історичної науки застав Івана Федоровича
на посаді заступника директора Інституту історії партії при ЦК КП
України. Він ініціював і став учасником кількох сміливих на той час
наукових проектів, зокрема колективної праці “Про минуле заради
майбутнього”[4], яка відкривалася його статтею про імператив нового
мислення в історичній науці. Йшлося про необхідність стирання “білих
плям”, відмови від кон’юнктурщини, відновлення історичної правди. І хоч
все це пов’язувалося з перебудовою історико-партійної науки, вчений
дивився значно далі, заявляючи про необхідність плюралізму думок і
поглядів та переосмислення усталених оцінок ключових подій та персоналій
української історії. Як виклик системі, що відживає себе, був сприйнятий
документальний збірник “Голод 1932 – 1933 рр. на Україні”[5], матеріали
якого засвідчували не про “продовольчі труднощі”, викликані
“куркульськими елементами і шкідниками”, як це стверджувала офіційна
радянська пропаганда, а про справжній широкомасштабний голод, який
спричинив мільйонні жертви.
З прийняттям Декларації про державний суверенітет України, з ухваленням
Акту проголошення її незалежності, Іван Федорович ініціював створення на
базі Інституту історії партії принципово нової науково-дослідної
установи-Інституту національних відносин і політології, опрацював його
концепцію і в грудні 1991 р. очолив його колектив. На посаді директора
цього Інституту, який в 1997 р. був перейменований в Інститут політичних
і етнонаціональних досліджень, І.Ф.Курас залишався до останнього подиху.
Йому вдалося сформувати творчий колектив висококваліфікованих фахівців,
знайти оптимальну структуру, визначити пріоритетні напрями наукових
досліджень, фактично закласти міцний фундамент розвитку української
етнополітологи. Під його керівництвом Інститут перетворився на провідний
осередок наукових досліджень історії і теорії національних відносин,
долі національних меншин, теорії та історії політичної думки, політичних
процесів. Як історик-документаліст за покликанням, він на чільне місце
поставив створення джерельної бази етнополітологічних досліджень,
термінологічних і довідникових видань. Уже в 1994 р. побачив світ
документальний збірник “Національні відносини в Україні”[6], до якого
були включені численні маловідомі та невідомі документи з питань
національної політики XX ст. Наукові здобутки Інституту і особисто його
директора сприяли розробленню винятково важливих правових актів
незалежної України, зокрема Закону про національні меншини в Україні (
1992 р.).
?????¤?¤?$???????-демократична течія української історіографії, її
народницький та державницький напрями, а також здобутки політичної думки
кінця XIX – початку XX ст. Сам Іван Федорович трактував етнополітологію
як “науку про закономірності розвитку етносів і місце у політичному
житті суспільства, про їх взаємовідносини між собою і з суспільними
інститутами, про засади етнонаціональної політики” [7]. Йому належить
визначення предмета та об’єкта етнополітологіі, особиста участь у
розробленні її понятійного апарату і методологічного інструментарію, в
інституалізації нової дисципліни в структурі наукових спеціальностей, у
створенні та очолені спеціалізованої ради по захисту докторських та
кандидатських дисертацій з етнополітології. За його участю було
підготовлено Малу енциклопедію етнодержавознавства, термінологічний
довідник про етнонаціональний розвиток України[8], пройшли численні
науково-теоретичні та науково-практичні конференції з питань
міжнаціональних відносин, шляхів їх гармонізації в незалежній Україні.
Іван Федорович був учасником кількох міжнародних конференцій
українознавців, які проводились Інститутом українознавства.
Як людина високої моралі і духовності, вимоглива до себе і достатньо
самокритична, Іван Федорович боляче переживав і за припущені ним помилки
у працях радянських часів, за не так про трактовані окремі питання
української історії, за необ’єктивні оцінки деяких її діячів. Його
покаяння було діловим і конкретним. Він у числі перших серед
пострадянських істориків рішуче відійшов від партійне-класової
методології, активно долучився до відродження і збагачення
національно-демократичних надбань української історіографії, пов’язаних,
насамперед, з науковою спадщиною М.С.Грушевського, його схемою
української історії, наголошуючи, що в ній сфокусована ідея окремішності
українського народу, його мови, культури, традицій, тисячолітньої
безперервності і тяглості історичного шляху [9]. Іван Федорович
налагодив співпрацю з багатьма істориками української діаспори, зокрема
О.Й.Пріцаком, Т.Г.Гунчаком, О.Субтельним, Л.В.Винарем та ін., був
учасником міжнародних конгресів всесвітньої асоціації українознавців,
активно підтримав перевидання в Україні багатотомної “Енциклопедії
українознавства”, створення шеститомної “Енциклопедії української
діаспори”, долучився до розроблення національної програми “Закордонне
українство”. І.Ф.Курас працював над концептуальними засадами української
національної ідеї, розглядаючи її як довготривалу стратегію українського
суспільства, спроможну сконсолідувати та інтегрувати інтелектуальний і
духовний потенціал українського народу. Особливого значення він надавав
розширенню сфери вживання української мови, брав участь у розробленні
“Державної програми розвитку української мови”, активно підтримував
пропозицію про включення до Конституції України статті, яка проголосила:
“Державною мовою в Україні є українська мова”. Він неодноразово
наголошував, що “державна мовна політика повинна бути спрямована на
забезпечення належних умов для всебічного розвитку і функціонування
української мови як державної в усіх сферах життя на всій території
України” [10]. Як учений-історик, етнолог і політик Іван Федорович
особливого значення надавав історії української соборності, проблемам її
утвердження, переконливо доводячи, що українська соборницька ідея
базується на міцних історичних підвалинах, закладених у часи Київської
Русі, Галицько-Волинської держави, в козацько-гетьманську добу, в період
Української революції 1917 – 1920 рр., в історичному Акті Злуки УНР та
ЗУНР, проголошеному 22 січня 1919 р. на майдані Св. Софії в Києві [11].
І.Ф.Курас зарекомендував себе талановитим організатором і менеджером
науки, працюючи директором Інституту політичних і етнонаціональних
досліджень, академіком-секретарем Відділення історії, філософії і права
Академії наук, членом Президії, а з листопада 1998 р. – віцепрезидентом
Національної академії наук. Його енергійна діяльність у керівному штабі
науки сприяла зростанню авторитету української науки, її престижу в
світі. Талант ученого полягав у тому, що він умів своєчасно визначати
пріоритети, зосереджуватись на головному, уникати дріб’язковості та
конфліктних ситуацій. Серед цих пріоритетів перше місце відводилось
підготовці наукових кадрів. Під його керівництвом понад 50 науковців
успішно захистили докторські та кандидатські дисертації. Він створив
навчальний Інститут політології, був засновником, членом редколегій або
й шеф-редактором кількох міжвідомчих наукових збірників та журналів,
зокрема таких, як “Діалог”, “Історичний журнал” та ін. Іван Федорович
був незмінним членом редакційної ради наукового, громадсько-політичного,
культурно-мистецького, релігійно-філософського та педагогічного журналу
“Українознавство”, публікувався на його шпальтах [12].
Маючи неабиякі організаторські здібності та практичний досвід, набутий в
апараті ЦК КП України та в наукових установах, Іван Федорович брав
активну участь у політичному і державному житті незалежної України. В
1994 – 1997 рр. він працював на посаді віце-прем’єра уряду України з
питань гуманітарної політики, віддаючи багато сил і знань розв’язанню
складних проблем розвитку національної науки, освіти, культури, охорони
здоров’я, соціального забезпечення. Був членом Конституційної комісії
від Президента України в 1994-1996 рр., очолював державні комісії у
справах депортованих народів Криму у справах депортованих німців; у
справах неповнолітніх; з питань реформування вищої освіти в Україні; з
питань реорганізації науки, плодотворно очолював робочу групу з
розроблення Концепції реформування політичної системи України. І.Ф.Курас
залучався до опрацювання концепції системи нагородження України, в 1994
– 2002 рр. був членом Комісії з державних нагород, очолював Раду з
питань мовної політики (1997), Ради з питань збереження національної
культурної спадщини при Президенті України (1997 – 1998). Він був
головою Наглядових рад акціонерної кампанії “Надра України”,
Науково-дослідного інституту українознавства, Київського національного
медичного університету. На всіх цих постах учений показав себе патріотом
і державником, людиною небайдужою, здатною вирішувати загальнодержавні
справи, що й забезпечило йому обрання в 2002 р. народним депутатом
Верховної Ради України, де він активно долучився до законотворчої
діяльності. У 2003 – 2004 рр. був секретарем Політичної ради при
Президенті України.
Держава високо оцінила самовіддану працю і великі заслуги І.Ф.Кураса
перед Україною, його вагомий внесок у розвиток української науки. Він
був удостоєний почесного звання Заслуженого діяча науки і техніки
України (1998), Лауреата Державної премії України в галузі науки і
техніки (1999), нагороджений орденами Дружби народів (1986), Ярослава
Мудрого ІV ступеня (2003), рядом зарубіжних відзнак, зокрема італійським
орденом “Великий хрест” (1997), литовським орденом князя Гедимінаса ІV
ступеня ( 1998) та ін.
Нам, його родині, землякам та колегам – історикам, етнологам,
українознавцям, ученим інших галузей знань, численним політикам, як і
багатьом-багатьом співвітчизникам, кому випало щастя знати Івана
Федоровича Кураса, працювати і спілкуватися з ним, нестерпно боляче від
того, що його немає серед нас. Немає фізично, але він залишається з нами
духовно, своїм вагомим науковим доробком, своїми учнями та
послідовниками, своїми добрими і благородними справами, а його світлий
образ як людини чуйної, щирої, порядної назавжди залишиться в нашій
пам’яті. Українській історіографії та історіософії ще належить
об’єктивно оцінити внесок покійного в історичну науку, в етнополітологію
та етнографію, в українознавство, загалом, оцінити його погляди,
створити наукову біографію, окреслити місце вченого в історіографічному
процесі, в інтелектуальному, політичному й культурному житті незалежної
України.
Петро КОНОНЕНКО, доктор філологічних наук, професор, директор
Науково-дослідного інституту українознавства;
Ярослав КАЛАКУРА, доктор історичних наук, заслужений професор Київського
національного університету імені Тараса Шевченка;
Май ПАНЧУК, доктор історичних наук, професор, співробітник відділу
Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАМ України.
Література:
Курас І.Ф. Етнополітологія. Перші кроки становлення. – К.,2004. – С.635.
Курас І.Ф. В.І.Ленін і національно-визвольний рух трудящих України в
Жовтневій революції. – К., 1979; Його ж. Торжество пролетарського
интернационализма и крах мелкобуржуазных партий на Украине. – К.,1978.
3. Центральний державний архів громадських об’єднань України. – Ф.1,
оп.62, спр.4577, арк.41.
Про минуле – заради майбутнього. – К.,1989.
Голод 1932 – 1933 рр. на Україні: очима істориків, мовою документів. –
К.,1990.
Національні відносини в Україні у XX ст. Збірник документів і
матеріалів. – К.,1994.
Курас І.Ф. Етнополітологія. Перші кроки становлення… С.10.
Етнонаціональний розвиток України. Терміни, визначення, персоналії. –
К.,1993; Мала енциклопедія етнодержавознавства. – К.,1996 та ін.
Курас І.Ф. Михайло Сергійович Грушевський (1866 – 1934) // Курас І.Ф.
Етнополітика: історія і сучасність. – К.,1999. – С.535 – 538.
Курас І.Ф. Мовна політика: здобутки і проблеми. // Курас І.Ф.
Етнополітологія. Перші кроки становлення… – С.464.
Курас І.Ф. До проблеми української соборності. // Курас І.Ф.
Етнополітика: історія та сучасність. – С.236 – 246.
Курас І.Ф. Інноваційна культура української гуманістики. //
Українознавство. – 2002. – Ч.4. – С.30 – 32; Його ж. НАМ України у
сучасному політичному процесі. – Там само. – 2003. – Ч.2 – 3. – С.40 –
45.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
