.

Ідеї соборності в українознавчих дослідженнях на рубежі ХІХ – ХХ століть (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
465 6635
Скачать документ

Реферат на тему:

Ідеї соборності в українознавчих дослідженнях на рубежі ХІХ – ХХ століть

Ідея соборності в українській суспільно-політичній та науковій думці
має глибокі корені й сягає у далеке минуле. Вона стала окреслюватися в
процесі формування українського етносу і складання території
України-Русі, простежується в давніх літописах, потугах будівничих
козацько-гетьманської держави. Нового звучання вона набула в “Історії
Русів”, у програмних документах Кирило-Мефодіївського товариства,
Руської трійці, Головної Руської Ради, перших українських політичних
партій. Але на науковий рівень її поставлено у середині та другій
половині ХІХ століття. У цьому векторі українознавчі дослідження
М.Максимовича, М.Костомарова, В.Антоновича, М.Драгоманова,
М.Грушевського, І.Франка та ін. мислителів мають важливе значення і для
осмислення сучасних процесів утвердження української незалежної і
соборної держави. Ідея соборності належить до актуальних проблем
українознавства, оскільки багато її аспектів, породжених трагічним
періодом розшматування єдиної української нації і її етнічної землі,
залишаються невирішеними.

З плином часу поняття соборності трансформувалось у політичну,
економічну, культурну, релігійну, духовну цілісність і залишається
важливим інтегруючим компонентом сучасного українознавства. З огляду на
це, вдумливе вивчення наукової спадщини теоретиків української
суспільно-політичної думки ХІХ – ХХ ст. стосовно соборності залишається
пріоритетним завданням сучасного державотворення та українознавчої
науки. Свідченням цього стали публікації М.Кармазіної, Ю.Левенця,
Я.Калакури, . Мета пропонованої статті –(1(А.Коцура, П.Кононенка,
Т.Кононенка, М.Юрія та ін. висвітлити внесок українознавчих досліджень
кінця ХІХ – початку ХХ століть у обґрунтування ідеї соборності України.

Одним з перших виразників політичної доктрини цілісності українства в
українознавстві другої половини ХІХ століття був Михайло Драгоманов –
філософ, соціолог, історик, етнограф, культуролог і педагог. Ще й
сьогодні „беруть за живе” ідеологічні концепції мислителя. Слушно
оскільки науковець торкався у своїх напрацюваннях „живих справ”
підкреслював І.Франко, що 70 – 80-ті роки залишаться часом переважного
впливу М.Драгоманова, а вплив його праці і думок триватиме далеко
„…довше і ввійде у великій частині як основа всякої будучої програми
роботи на українськім ґрунті” . Ця людина виховала не одне покоління
українських політиків та 3науковців, першою у Східній Європі виступила
на захист малих національностей, заклала основи наукового розуміння
демократизму в свідомості українців, відстоюючи права пересічних
громадян, розробила проект першої федеральної конституції в Росії. М.
Драгоманов був лідером серед українських учених, які виведення
українського руху на нові шляхи, його піднесення до
загальноєвропейського рівня поставили за актуальну наукову проблему і
практичне завдання. Виробленню засад політичної програми Михайла
Петровича слугували українознавчі дослідження. До українознавства
М.Драгоманов прийшов через студії. Апелюючи до історичних над
українською історією та народною словесністю пісень, що привернули його
увагу у збірках „Політичні пісні українського народу”, „Нові українські
пісні про громадські справи”, „Малорусские народные предания и
рассказы”, вчений зауважував, що „историческая поэзия малорусского.
Дослідження народа станет надежным источником для истории народа”
поетичної історії соціальних явищ південної Русі наштовхнули
М.Драгоманова на думку, що в „…часи найдужчих повстань нашого мужицтва
показувались і найбільші змагання громад по всій нашій Україні стати в
спілці проміж себе”. А козацький устрій в „…його рівності й в
спільному господарстві над усім, що потрібно людям, і єсть корінь волі й
для людей, маючих свої держави й не маючих їх”. Модель майбутнього
політичного устрою знаходилася в тому, що було близьким для українства в
минулому. Такою моделлю могла стати федерація автономних землеробських
та робітничих громад, заснованих на колективній власності та праці її
учасників.

Праці М.Драгоманова „Про українських козаків, татар та турок”, „Пропащий
час: українці під Московським царатом”, „Що таке українофільство?”,
„Шевченко, українофіли і соціалізм”, „Переднє слово до „Громади”, „Листи
на Наддніпрянську Україну”, „Історична Польща і великоруська демократія”
доводять право українського народу на самостійний суспільно-політичний
та культурний розвиток. Правда, М.Драгоманов мав сумніви щодо
сепаратистського сценарію розвитку подій. Реалії зовнішніх та внутрішніх
умов відкидали думку про можливість реалізації ідеї незалежності.
„Українцям замість того, щоб рватись зложити свою державу або які-небудь
дуалізми…, ліпше старатись розбавляти усяку державну силу й прямувати
до волі краєвої й громадівської вкупі з усіма іншими країнами й
громадами. От через те українцям найліпше виступати з думками не стільки
національними, скільки автономними й федеральними, до котрих пристане не
заперечуючи завше багато людей і з других країв і пород” принципу, що
„своя держава .. була й досі ще єсть для людей спілкою задля оборони
себе од чужих і задля впорядкування своїх справ на своїй землі по своїй
волі”, М.Драгоманов послідовно пропагував ідею об’єднання всіх
українських земель у федеративну державу. М.Драгоманов мав на увазі всі
українські землі, оскільки саме він вніс до політичної програми
“Громади” питання про кордони України. На початку „Переднього слова до
„Громади” мислитель окреслив межі етнічної української території – від
Підляшшя до Кубанщини та від гирла Дунаю до Слобожанщини. „Україною ми
звемо всю сторону від верху р. Тиси в теперішнім Венгерськім
королівстві, на заході сонця, до р. Дону на сході й кубанську землю у
теперішнім російськім царстві, – від верху р.Нарова на півночі до
Чорного моря на півдні – усю ту землю, де гурт народу говорить
українською мовою” На цій землі, підкреслював учений, живе 17 мільйонів
українців. У конституційному проекті „Вільна спілка” передбачалося
створення Вільної спілки, яка б також охоплювала всі українські землі.
Майбутня федерація мала презентувати єдність 20 областей – суб’єктів
федерації. Українська етнічна територія у складі Російської держави
об’єднана у Подільську, Київську, Харківську області. До складу
Харківської пропонувалося включити українські повіти Курської та
Воронезької губерній. Права українців на власні етнічні території
відстоювалися науковим способом на основі пізнання етнографії.

Апелюючи до історичних та етнографічних даних, учений підкреслював, що
раніше українці мали свою державність і втратили її через причини
зовнішнього характеру. З огляду на зовнішні обставини, він з’ясовував
проблеми, що існували в українсько-польських та українсько-російських
взаємовідносинах. Приводом для цього, зауважував І.Лисяк-Рудницький,
послужило „розрізнення Польщі історичної й етнографічної. М.Драгоманов
підкреслював, що польська й російська національна територія ніде не
стикаються, отже, в дійсності боротьба обох суперників ведеться за чужі,
українські….землі” Розв’язка цього вузла бачилась через надання
Польщі лише етнічних, а не історичних меж.

Упорядкування взаємин із Російською імперією пов’язувалося з її
перебудовою на федерацію вільних народів. Даремно чекати перших кроків
від північного сусіда і добиватися своїх прав лише теоретизуванням,
треба „боронити . М.Драгоманов також покладав надії на автономію всіх
територій Росії…” Росію, яка могла б сприяти поверненню частини
українських земель, якими володіла Австрія. Та це стосувалося
віддаленого майбутнього, а у визначенні найближчих завдань українського
руху чітко розмежовувалася ситуація “по-російськи” та “по-австрійськи”.
В Австрії, де існували певні політичні свободи, можна було приступити до
організації соціалістичних партій робітників і селян. У Росії ж слід
було добиватися політичної свободи, а соціалістичні ідеї поширювати
тільки літературно-науковим способом. На демократичну перебудову Росії
покладались великі надії. М.Драгоманов протягом усього життя
дотримувався федералістської концепції розвитку подій. Ця позиція чітко
підтверджувалася у праці „Чудацькі думки про українську національну
справу”: „Проти цього нарису можна сказати тільки одне, що трудно
добитись політичної вільності в Росії. Правда. Але ж відірвати від неї
увесь край від Збруча до Кубані ще трудніше. Діло так стоїть, . Вкотре
увага що треба або одне, або друге. Третього не пригадаєш” громадянства
зверталася до проблеми цілісності українських земель.

М.Драгоманов бачив нагальну потребу духовної й культурної єдності всієї
України. Його перебування у Галичині мало поворотні наслідки для
організації національного руху в цьому краї. Він першим почав ширити між
галичанами прогресивну літературу, а разом з нею і європейські ідеї
поступу. На думку інтелектуала, нова російська література своїм
„…світським характером підірве в Галичині клерикалізм та бюрократизм і
наверне молодь до демосу, а оскільки демос там український, то
українська національна свідомість досягнеться . У наукових розвідках,
публіцистиці, в листах М.Драгоманов сама собою” радив галицькій молоді
пізнавати народ, наблизитись до нього, активно працювати для його
просвіти та визволення, відкинути москвофільські орієнтації. Завдяки
його листам, у 1875 – 1876 роки до редакції журналу львівської молоді
„Друг” галицький рух повернув у якісно нове русло – радикальне і
демократичне, розірвавши зв’язок із ганебним москвофільством. Саме під
впливом цих листів І.Франко та М.Павлик утвердилися в українській
національній ідеї. Згодом І.Франко скаже про М.Драгоманова, що він був
для нас правдивим учителем, не жалів праці, щоб вивести українську
молодь на шляхи європейської цивілізації.

Політична програма, пропагована М.Драгомановим, у тому числі і на
галицькому ґрунті, мала дуже важливу морально-етичну спрямованість. У
праці „Молода Україна” І.Франко писав: „Отсі майже чисто етичні
принципи, то був великий фермент, який вкинув Драгоманів у галицьку
суспільність. І тим він поклав одну з головних основ нашої регенерації.
Присоромлені показом своєї ігнорації в справі загально – людської
освіти, болюче захоплені драгоманівським поглядом про обов’язки
інтелігентної людини супроти маси робочого народу, деякі молоді галичани
кинулися до праці. Вони хапали звідки могли матеріал, щоб . Запальні
ідеї виробити собі як змога суцільний світогляд” М.Драгоманова
привернули галичан до реальних дій, до нагальних потреб свого народу і,
в кінцевому рахунку мали загальноукраїнські наслідки – постання першої
політичної організації у Галичині. Очевидно, планувалось, що успіхи на
західно – українській землі будуть добрим прикладом для під російської
України і за слушних часів прислужаться українській справі загалом.

До речі, М.Драгоманов неодноразово звертав увагу на недостатню
політичність руху, що приводило до відтоку частини українців у російські
революційні організації. „Щоб добитись чого-небудь і стати у щирій
пригоді народу, – зазначав він, – український напрямок мусить не тільки
узятись за кріпку працю, тверезу і впрост обчислену на те, щоб освітити
уже видні потреби народу, вийти з старих народно-патріархальних форм
биту і ідей і щоб першим ділом поставити не народність для народності, а
соціальний, економічний і культурний чоловічий поступ народу, для чого
народна мова і форма пропаганди мусять бути тільки практичнішою одежею,
а не метою. Для такої праці треба одложити набік романтичні мрії, не так
часто дивитись назад, у археологію і етнографію, як уперед …,
показуючи народові з симпатією у історії більш усього те, у чому можна
побачити проби проведення у побут ідей будучого, як свободи особи,
совісті, проби праці економічної, а найбільш усього наполягати на розвій
чуття гуманності і розширення духу свободи познайомленням народу з
побутом других народів, та очистити його розум від поганського і
середньовічного фанатизму, подати практичну поміч і виучити думати через
науки природні”.

Великою заслугою М.Драгоманова було звернення уваги громадськості на всі
частини української етнічної території. Саме він вказував на необхідні
дослідження історії, культури, етнографії Західної України, у тому числі
„…“пораненого брата” – Закарпатської України, щоби прив’язати Угорську
Русь до національно-демократичного і поступового руху, в котрому лежить
її єдиний порятунок”. На думку вченого, процес „пробудження Західної
України” мав й інший, не менш важливий бік: „…відкриття Західної
України” для України. Мабуть, без цього галицько-буковинсько-угорський
край жеврів би в „едином русском свете”, або витворив би окрему
національну індивідуальність. Мислитель хотів бачити українство
об’єднаним в етнічних кордонах. Очевидно, ані під австрійським, ані під
російським пануванням в ідеалі, бо сам неодноразово виступав проти
колоніального володіння, застерігаючи балканські й слов’янські народи
від нового . Точне окреслення етнічних кордонів російського поневолення
постійний наголос на тому допомагав українській інтелігенції усвідомити
ідею єдності всього народу . Саме завдяки працям М.Драгоманова
українська ідея соборності розширила свої географічні межі. І не лише
географічні, але й часові. Драгоманівська політична концепція, її
компонент соборності мали колосальний вплив на підготовку
національно-визвольних змагань 1917 – 1920 рр. У „Чудацьких думках”,
„Листах на Наддніпрянську Україну” наголошувалося, що коли почуття
українськості стане силою, то воно здобуде собі стільки політичного
ґрунту, скільки зможе, а політична самостійність стане питанням часу.
Лонгин Цегельський у 1900 р. зауважував: „Два найбільші сини нашого
народу в цьому столітті: Шевченко і Драгоманів – перший своїм мужицьким,
своїм великим серцем, другий незрівняним розумом і бистрим умом,
віднайшли дорогу до визволення України, відкрили шлях , яким йдучи дійде
український народ не тільки до політичної незалежності, як нація, але й
до соціальної рівності та певного культурно-економічного розвитку”

Очевидно, недаремною була праця М.Драгоманова в Галичині, оскільки там
з’явилась публікація Юліана Бачинського „Україна irredenta”
(поневолена), що вперше проголосила ідею самостійності України. Вона
була присвячена обґрунтуванню крайньої необхідності боротьби за
самостійність України від Росії та Польщі і створенню соборної держави і
оприлюднена у 1895р. — рік смерті Михайла Драгоманова. Те, чого не зміг
сказати М.Драгоманов, зробили його послідовники. Гасло самостійності,
проголошене Ю.Бачинським, стало дороговказом майбутнього. „Україна – для
себе! От її клич. Вільна, велика, незалежна, політично самостійна
Україна – одна, . Політичнанероздільна від Сяну по Кавказ! – от її стяг”
самостійність і соборність розглядались як необхідна умова існування
України. В такому стані українці володітимуть самостійно своїми
фінансами, промисловістю, без перешкод керуватимуть зовнішньою та
внутрішньою політикою, не оглядаючись на інших, створять свою літературу
і науку.

Територіально соборність бачилась у складі українських земель, які слід
було відвоювати від Австро-Угорської та Російської імперій. За
Ю.Бачинським, це мала бути територія під російської України: Волинь,
Поділля, Київська, Чернігівська, Полтавська, Харківська, Новоросійська
губернії, а також західні землі. До складу етнічних земель включались і
Західне Передкавказзя, Східне Передкавказзя (Кубань, Терська область,
Ставропільщина, частина Астраханщини, значні райони Донського козацтва).

Серед тих, хто одним із перших ввів у літературно-науковий обіг поняття
„соборна Україна” був Іван Франко. Його активна наукова та громадська
діяльність (він автор більше 4 тис. наукових та публіцистичних
трактатів) стала прикладом утвердження ідеї незалежності та соборності
України. Як зазначав Д.Дорошенко, „…діяльність у Галичині українських
письменників, особливо Драгоманова, дала дуже гарні наслідки в першому ж
поколінні, що активно виходить на арену громадської роботи в половині
70-х років. Найкращим і став Іван Франко”.

У науковій спадщині Великого Каменяра багато місця відводилося студіям
економічного, національного, політичного та культурного становища
галицьких українців. Як і М.Драгоманов, І.Франко вважав своїм
громадянським обов’язком відкривати Західну Україну для цілої України, а
її – перед світом. Його увага зосереджувалась на тому, щоб використати
сприятливіші умови галицької дійсності для розробки і пропагування
доленосних питань української справи, оскільки Галичина „зробилась
вікном для цілої України … до 1906 р, а великою мірою й потім до
самого початку світової війни року 1914”.

Література: Див.: Кармазина М.С. Ідеї державності в українській політичній думці (кінець ХІХ – початок ХХ ст.) – К., 1998; Коцур А. Ідея державності в історичній думці та суспільно-політичному житті України кінця ХVІІІ –  початку ХХ ст. – Чернівці, 2000; Левенець Ю. Теоретико-методологічні засади української суспільно-політичної думки: проблеми становлення та розвитку. – К., 2001; Калакура Я. Українські історики на шляху до соборності національної історіографії Вісник КНУ ім. Т. Шевченка. Серія історія. – 2001 – №54; Кононенко П., Кононенко Т. Український етнос: ґенеза і перспективи. – Обухів, 2003; Юрій М. Соціокультурний світ України. – К., 2004 та ін. Павлик М. Смерть і похорони М.П.Драгоманова. У кн.: Драгоманов М. Документи і матеріали. Упоряд. Г. Болотова. – Львів, 2001. Ріпецький Ст. Іван Франко і Михайло Драгоманів. У кн. Ріпецький С. Михайло Драгоманів в оцінці визначних українських громадян – Нью-Йорк, 1967. Дорошенко Д. Драгоманів і українська історіографія. У кн. Драгоманівський збірник під редакцією В. Сімовича. – Прага, 1932. Драгоманов М. Исторические песни малорусского народа с объясненями Вл. Антоновича и М. Драгоманова // Драгоманов М. Вибране. – К., 1991. Драгоманов М. Переднє слово до „Громади” 1878 року // Драгоманов М. Вибране. Там само. Драгоманов М., Павлик М., Подолинський С. Програма „Громади”. // Драгоманов М. Вибране. Лисяк-Рудницький І. Із Драгоманівських студій // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. Т. 1 К., 1994. Павлик М. Михайло Драгоманів і єго роля в розвою України. Львів, 1907. Драгоманов М. Чудацькі думки про українську національну справу // Драгоманов М. Вибране. Драгоманов М. Автобіографія. Вибрані твори. Т. 1, Прага, Нью-Йорк, 1937. Ріпецький С. Іван Франко і Михайло Драгоманів // Ріпецький Ст. Михайло Драгоманів в оцінці визначних українських громадян. Драгоманов М. Антракт з історії українофільства // Драгоманов М. Вибране. Драгоманов М. Турки внутренние и внешние // Драгоманов М. Вибране. Цегельський Л. Всесвітній соціальний рух і українська національна справа // Молода Україна. – Львів, 1900. – Ч. 6. Бачинський Ю.Україна irredenta // Берлін, 1924. Дорошенко Д. Розвиток науки українознавства у ХІХ – на початку ХХ століття та її досягнення. К., 1924. – С. 3 Франко І. Скільки нас є. // Зібр.творів у 50-ти томах. – Т. 44. Кн. 2. Франко І. Ми в Європі. // Т. 46. – Кн. 2. Франко І. Поза межами можливого. // Т. 45. Франко І. Одвертий лист до галицької молодежі. // Т. 45. Герасимчук В. Михайло Грушевський як історіограф України. // ЗНТШ. Т. CXXXIII. – Львів, 1922. Грушевський М. Галичина і Україна. Націоналізм. Антологія. – К., 2000. Діло – 1907. – Цит. за: Михайло Грушевський. У 110 роковини народження. 1876 – 1976 // Записки НТШ. Нью-Йорк – Париж – Сідней – Торонто. – 1978. Єфремов С. На сторожі національної гідності. До характеристики публіцистичної діяльності професора М. С. Грушевського // Український історик. – 1995. – № 1 – 4. Грушевський М. Галичина і Україна.// Націоналізм. Антологія. – К., 2000. Грушевський М. З новорічних думок. // ЛНВ. – 1910. – №1. Грушевський М. Українсько-руські наукові курси // ЛНВ. – 1904. – Т. 27.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020