Реферат на тему:
Із досвіду викладання гуманітарних дисциплін державною мовою у вищих
навчальних закладах Луганщини
Проблема вживання української мови у такому регіоні, як Донбас, до
цього часу стоїть досить гостро, її вирішення сприятиме розбудові
української державності. Тому аналіз і узагальнення досвіду,
накопиченого в регіоні у цьому напрямку є важливим теоретичним та
практичним завданням. У дослідженнях фахівців ця проблема в цілому
розглядалася, але безпосередній досвід практичного впровадження
української мови у процес викладання у вищій школі Донбасу розглянутий
недостатньо [1]. Спираючись на власний досвід викладання гуманітарних
дисциплін у Донбаському державному технічному університеті та
Східноукраїнському національному університеті ім. В.Даля, спробуємо
виділити основні методи та засоби, які довели свою ефективність при
переході викладання на українську мову.
Спочатку певною мірою висвітлимо історичне коріння проблеми. Відомий
мовознавець В.Даль, який був шанувальником не тільки російської, а й
української мови і називав себе луганським козаком, ситуацію у
Катеринославській, Таврійській, Херсонській та Бессарабській губерніях,
території яких охоплювали нинішній Донбас та південні області України,
характеризував так: “На говор даже высшего сословия наложил неизгладимую
печать свою язьік малорусский” [2]. І це за умови жорстокої політики
русифікації, яку наполегливо проводив царський уряд, а також палкого
бажання місцевих урядовців бути вірними виконавцями його політики.
В.Даль свідчить, що намагання переломити українську мову призвело до
того, що місцева говірка стала спотвореною: “Язык там вообще пестрый,
шаткий и нечистый, полурусское, жестокое произношение украинских слов
неприятно… Ударенья крайнє изменчивы й шатки… стараясь удалиться от
ударенья украинского, каждый ставит его почти наугад… Если с одной
стороны иноплеменцы здесь обмоскалились, то с другой, во всех, даже в
великоруських селеньях, народ принял этот говор” [3]. Звідси можна
зробити висновок, який підтверджується і даними тогочасної статистики,
що більшістю населення краю були українці, тому що такий сильний спротив
російській мові, розповсюдження якої підтримувала держава, могла чинити
тільки мова більшості населення, в нашому випадку – українська.
Пройшло багато років, але сучасна мова, якою користується більшість
населення Донбасу, несе в собі відчутний вплив того стану, про який
говорив В.Даль. І пояснюється це тими самими причинами: етнічне коріння
більшості населення Донбасу українське, і це не може не позначитися на
мові, але більшість населення вважає рідною російську, і, це обов’язково
треба враховувати при проведенні заходів щодо розширення вживання
державної мови.
У той же час не можна не визнати, що процес українізації явно
гальмується як об’єктивними, так і суб’єктивними факторами, що становить
суттєву загрозу, бо мова є одним із головних чинників єдності нації, а в
нас мова корінного народу на значній частині держави іще не стала
домінуючою. Не будемо детально торкатися питання чи була Україна
колонією у складі СРСР, чи ні, але не можна не визнати, що домінування
мови, яка не є мовою корінного народу, – одна з перших ознак колонії. І
ця ознака колоніальності була настільки вражаючою, що навіть комуністи
наприкінці свого правління змушені були прийняти закон “Про мови в
Українській РСР”. Закон передбачав “всебічний розвиток і вживання
української… в державному, економічному, політичному і громадському
житті” і, зокрема, наголошував, що навчальна і виховна робота у вищих
навчальних закладах має вестися українською мовою і лише у випадках,
коли громадяни інших національностей становлять більшість населення,
може використовуватися інша мова (за умови, якщо громадяни не володіють
українською мовою у належному обсязі).
Луганщина – регіон, де етнічні українці завжди складали більшість
населення. Абітурієнти, котрі протягом останніх років приходять до вищих
навчальних закладів, отримують освіту українською мовою або ж вивчають
її як обов’язковий предмет. Тобто, кожний, хто йде здобувати вищу
освіту, володіє українською. Таким чином, проблем щодо викладання
українською мовою у вищій школі теоретично не повинно бути. Але це
теоретично. На практиці картина дещо інша. І причиною тому – повсякденна
мова населення, яка здебільшого, особливо у містах, є російською. І якщо
на початку XX ст. національний рух ставив за мету вчити дітей у школі
материнською мовою, то на початку XXI ст. стоїть завдання повернути
нащадкам мову предків, тому що матері – етнічні українки – у побуті
українською не розмовляють. Більше того, за минуле століття певні сили
зуміли втілити у ментальність населення думку про другорядність
української мови. Можу констатувати, що в результаті відомих зусиль
патріотичних сил ця думка загнана до потаємного куточка свідомості і
відкрито проявляється рідко, хоча іще років десять тому вона
висловлювалася відверто. Пам’ятаю бесіду з однією студенткою на початку
90-их років. Вона говорила так: якщо хлопець із симпатичною зовнішністю
розмовляє українською, значить він із села і тому перестає мене
цікавити. Студентка була етнічною українкою, непоганою людиною і аж ніяк
не шовіністкою. Просто для неї українська мова була мовою села, а село,
селяни, завдяки старанності більшовицької ідеології і створеними владою
реаліями життя, виглядали другорядними, порівняно із містом і навіть із
робітничим селищем.
Коли я на початку 90-х років почав викладати українською мовою, деякі
студенти із ледь прихованою іронією запитували, чому я раніше читав курс
російською. Я ставив їм зустрічне питання: якби я під час співбесіди у
ректораті щодо мого влаштування на роботу заявив, що я буду читати курс
українською мовою то прийняли б мене на роботу викладачем? Студенти
одностайно відповіли, що не прийняли б. Вони знали мовну ситуацію у
регіоні і ставлення начальства до української мови у радянські часи.
Нинішні студенти із сумнівом сприймають те, що за спробу викладання
українською мовою могли переслідувати викладача. Звичайно, формальної,
писаної вказівки на переслідування не було, але була безліч придуманих
хитромудрим апаратом невидимих, але відчутних перепон.
Потрібно сказати, що і в роки незалежності перехід на державну мову
викладання не був безперешкодним. Спочатку вказівки із центру просто
ігнорувалися, потім виконувалися частково, що пояснюється загальною
мовною ситуацією в регіоні. Сьогодні вона поступово змінюється, і в
цьому головна заслуга авторитетних телеканалів, насамперед, “1+1”. Показ
популярних фільмів і серіалів українською мовою, кліпи українських
популярних співаків, цікаві передачі впливають на мовний стан у регіоні.
Якось я провів опитування студентів: якою мовою йшов художній фільм,
який нещодавно демонструвався на телебаченні. Мало хто відповів з
упевненістю, більшість не могла точно згадати. Висновок може бути тільки
такий: сьогодні студенти, які виховувалися в російськомовному оточенні,
сприймають обидві мови однаково. Хто знає мовну ситуацію у Донбасі, не
посміхнеться зневажливо, прочитавши ці рядки, тому, що згаданий факт
свідчить про зрушення у справі втілення в широкий вжиток української
мови.
Важливим чинником у цій справі, особливо для молоді, є приклад рок і
поп-зірок. Коли на початку 70-х років розгорнулася нова хвиля
русифікації, то одним із важливих факторів її стримування була пісенна
творчість В.Івасюка. Можливо, за це він і поплатився в кінці 70-х.
Навіть у Москві школярі старших класів співали “Червону руту”
українською мовою. Така чарівна сила мистецтва. До речі, англійську мову
в широке молодіжне середовище СРСР принесли “Бітлз”. І коли сьогодні
популярні українські музичні гурти збирають у містах Донбасу
багатотисячні молодіжні аудиторії, то вони не тільки задовольняють
естетичні смаки, але й роблять великий внесок до утвердження української
мови в регіоні.
Вищі навчальні заклади готують не просто фахівців, а й управлінців, які
завжди мали значний вплив на своїх підлеглих, Якщо керівник розмовлятиме
українською, то його підлеглі також перейдуть на українську.
?????¤?¤?$?????B? час, коли достатньо впливові сили намагалися повернути
минуле, коли у містах регіону на радянські свята ще збиралося чимало
людей із червоними прапорцями з написом “СССР”, коли досвідчені
пропагандисти вміло розігрували тему слов’янського братства (забуваючи
про те, що чехи, словаки, серби, поляки також слов’яни, а не тільки
українці, білоруси та росіяни), коли йшла вперта боротьба із паростками
української державності. Тому я запитав: “Росіяни і українці – це
народи-брати?” Відповідь була одностайною: “Так”. Риторичне запитання:
“А брати повинні поважати мову один одного? Так. Я – етнічний українець,
але вільно володію російською мовою, поважаю росіян. Цього ж хочу від
них. Етнічним же українцям соромно не володіти мовою свого народу”.
Потім було поставлене питання на аудиторію: “Є студенти, які не
розуміють української мови?” Піднялося декілька рук, тоді я запитав: “Як
же ви мене зрозуміли?” – В аудиторії пролунав сміх. Від того часу перед
початком першої лекції я ставлю це питання (звичайно, російською) щоб
виявити студентів, які дійсно не володіють українською. Як правило, це
студенти, які отримали середню освіту за межами України. Досвід показує,
що таких людей на денному відділенні одиниці, але це не означає, що цей
чинник можна ігнорувати. Із такими студентами потрібно працювати,
враховуючи їх індивідуальність. Можна, наприклад, запропонувати їм
займати в аудиторії місця у першому ряду і в ході лекції, в разі
необхідності, давати відповідні пояснення. Студент, який прагне знань, у
кінцевому рахунку, їх отримає.
Були випадки, коли я наводив приклади із власного студентського життя,
коли навчався у Донецькому університеті у 70-ті роки. Історію України
тоді нам викладав Р.Д.Лях – фахівець високого рівня. Коли він уперше
зайшов до аудиторії і заговорив українською, студенти загомоніли:
“Читайте російською”. Він спокійно подивився на нас і сказав: “Вважаю,
що український народ заслуговує на те, щоб його історія викладалась його
мовою”. Через деякий час Р.Лях був звільнений з посади завідувача
кафедри історії України. Причини звільнення не знаю, але здогадуюсь.
В цілому, підсумовуючи власний досвід, можу сказати, що викладання
українською краще сприймається студентами гуманітарних спеціальностей.
Пояснюється це, очевидно, тим, що технічні дисципліни меншою мірою
забезпечені україномовною фаховою літературою, і викладання спеціальних
дисциплін переходить на українську з великими потугами.
Важливим чинником переходу викладання на державну мову є забезпечення
студентів навчальними посібниками і методичною літературою українською
мовою. Але потрібно відмітити, що навчальні посібники з гуманітарних
дисциплін, видані централізовано, не враховують специфіки технічних
вузів. Майбутні інженери цінують глибоко аргументовану і чітко викладену
думку і не схильні, як правило, філософствувати про предмети і явища,
які можна охарактеризувати коротко. Вони дуже цінують чіткість викладу.
Коли ж автори посібника вдаються до багатослівних розміркувань, то вони
забувають, що одним із головних критеріїв викладання є чіткість,
доступність, і зрозумілість для студента нового матеріалу. Що стосується
науки, то там відсутній критерій доступності, але ж мова йде про
викладання предметів, до того ж тих, які не є фаховими для майбутнього
спеціаліста. Щоб не бути голослівним, наведу приклад. В одному з
навчальних посібників говориться: “Сучасна політологія має
гіпотетико-дедуктивну форму, яка дає змогу сполучати ідеологічні
парадиґмальні моделі (різні стійкі інтерпретації з приводу одного й того
ж предмета), домагаючись їх адекватності умовам проблеми за рахунок
емпіричної, практичної перевіряємості”. Упевнений, що для середнього
студента технічного вузу такі формулювання занадто складні, вони
розраховані на фахівців-гуманітаріїв. А для майбутнього інженера,
мабуть, краще сказати, що сучасна політологія дає прогноз розвитку
політичної ситуації на основі аналізу політичної дійсності. Цей прогноз
постійно звіряється із практикою і, в разі необхідності, до нього
вносяться відповідні зміни.
Потрібно сказати, що в нашому регіоні надзвичайно розповсюджені
навчальні посібники з гуманітарних дисциплін, видані в Росії. Вони, як
правило, написані кваліфіковано і користуються популярністю серед
студентів. Тому, щоб ним користувалися студенти, україномовний посібник
повинен мати видимі переваги: повністю відповідати навчальній програмі,
бути максимально стислим і доступним для засвоєння. Такі підручники були
видані викладачами кафедри історії України. Були також підготовані і
видані плани семінарських занять та тестові завдання українською мовою.
В результаті студенти, підкреслюю, без усякого тиску почали
використовувати навчальні посібники, видані кафедрою. Не можу сказати,
що всі перейшли на українську мову при відповідях на семінарах і
іспитах, але державна мова стала для них ближчою.
Таким чином, важливим фактором переходу викладання на українську мову є
не тільки бажання адміністрації вузу, здібність викладача, а й
забезпечення студентів відповідними навчальними посібниками, виданими
державною мовою.
Що стосується студентів-заочників, то тут людей, які недостатньою мірою
володіють державною мовою, помітно більше. Це пояснюється тим, що
частина студентів закінчувала середню школу в часи, коли українська
мова, особливо у промислових регіонах, активно витіснялася, а сьогодні
вона фактично займає другорядне положення на виробництві, в установах і
в діловому спілкуванні взагалі. Цього викладач не може не враховувати.
Особливо я це відчув, коли читав лекції студентам-заочникам на
консультаційних пунктах безпосередньо у шахтарських містах. Вищу освіту
там отримували люди, які свого часу закінчили російські школи, а потім
технікуми, (також російською) і працювали керівниками вугільного
виробництва нижчої та середньої ланки. Я читав їм курс історії України.
Люди були серйозні, слухали уважно, але видно було, що українська мова
для них незвична. У перерві між лекціями до мене підійшов один із
місцевих менеджерів і дуже ввічливо запитав, чому я не читав російською,
яка для аудиторії більш зрозуміла. Я пояснив. На цьому питання
вичерпалося. Атмосфера на лекціях поступово ставала теплішою і, зрештою,
студенти засвоїли матеріал на доброму рівні. Отже, українська мова не
стала цьому перешкодою.
На першій лекції для заочників я завжди підкреслюю значення української
мови у житті нашого суспільства, наводжу приклади, як знання української
мови сприяє культурному розвитку особистості, підкріплюю це
висловлюваннями класиків не тільки вітчизняної, а й російської культури,
наприклад, І.Тургенєва або популярного сучасного письменника
В.Аксьонова, який вважає, що українська мова зазнала менше іноземного
впливу, ніж російська і тому більше відповідає мові наших предків.
Звичайно, не можна допускати паплюження будь-якої іншої мови, але
важливо нагадати студентам, що більшість населення області є етнічними
українцями, і пояснити, чому так сталося, що домінуючою в нашому регіоні
стала російська мова.
Зараз відчутні значні зрушення у процесі впровадження української мови у
вищих навчальних закладах регіону, але переломного моменту ще не
досягнуто. Необхідно щоб середня школа забезпечила викладання всіх
предметів українською мовою. Важливим є те, що у 2005 р. до
україномовних шкіл і класів пішли 53% першокласників. Це обнадійливі
переміни. Раніше лише 25% мешканців Луганської області віддавали своїх
дітей до україномовних шкіл і класів. Як сказав один із керманичів
області: “Ми можемо дискутувати на рахунок якості тих класів, але це вже
технічне питання” [4]. Та ці першокласники прийдуть до нас лише через
одинадцять-дванадцять років. До цього часу ми маємо працювати із тим
контингентом, який є, а це вимагає вдосконалювати методику впровадження
української мови у вузівський курс гуманітарного циклу.
Проблема дуже широка. Вона потребує подальшого висвітлення таких її
аспектів, як позааудиторне забезпечення викладання навчального курсу
українською мовою, роль студентської науково-дослідної роботи за фахом у
цій справі та інших.
Література:
І.Белебеха. Українська еліта. – Харків, 1999; Я і українська мова /
Упоряд. В.П.Крижанівська. – К.,2001; Д.Мельников, І.Мазило. Роль
викладачів вищої школи у формуванні державницької позиції в процесі
викладання історії України // Інтелігенція і влада. Зб. наук.праць. –
Одеса, 2002; 3.Гузар. Інтерв’ю // Молодогвардеец, 2005, 6 липня та ін.
В.Даль. Толковьій словарь живого великорусского язьїка. – М., 1981. –
Т.1, с. LХХІІІ.
В.Даль. Вказ.праця, с. LХХІ\/.
Молодогвардеец, 2005, 6 липня.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
