Реферат
на тему:
Інтеграція етнічних німців в український соціум. Історіографія проблеми
Реалії розвитку світу в третьому тисячолітті вказують на те, що
політична стабільність та економічний добробут кожної держави багато в
чому залежить від виваженої національної політики. В історії кожної
країни можна простежити чимало еміграційних та імміграційних хвиль
різних народів.
Актуальність вивчення історії міжетнічних та міжнародних відносин, з
огляду на поступову України інтеграцію в систему європейської
співдружності, становить науковий і практичний інтерес. Проблема ролі й
місця німецької спільноти в українському суспільстві у вітчизняній
історіографії залишається малодослідженою. Українські історики В.Євтух і
Б.Чирко відмітили, що в Україні не існує ще вичерпного дослідження,
наукових розвідок про німецьке населення про його історію та сучасний
стан [1].
Праці, опубліковані протягом останніх кількох століть (близько 200
назв), – досить специфічні, мають певну тематичну спрямованість,
методологічну направленість та дещо особливе використання їх авторами
інструментарію дослідження. Переважна їх кількість була підготовлена вже
в умовах незалежної держави, коли в науковців з’явилася реальна
можливість повно, об’єктивно й неупереджено висвітлювати історичні
процеси та події.
Систематичні дослідження проблем німецьких колоністів за участю
істориків, етнографів, краєзнавців, філологів розпочалися в XIX ст.,
саме в цей період вдалося нагромадити конкретний історичний матеріал,
накреслити шляхи для подальшої роботи. Зусиллями багатьох урядових
чиновників були зібрані й опубліковані досить цінні статистичні
матеріали. Помітну роль у цьому процесі відіграло “Товариство історії і
старожитностей російських”, яке з 1839 р. функціонувало в Одесі й на
певному етапі своєї діяльності ставило завдання обґрунтувати історичні
права царизму на Новоросію. Активний його член, А.Скальковський (за
визначенням сучасних дослідників “Геродот Новоросійського краю”),
опублікував працю [2], у якій на базі широких архівних джерел, власних
його спостережень і польових досліджень, цікавих статистичних даних було
вивчено широкий спектр проблем, зокрема, матеріального виробництва,
побуту колоністів, передумови виникнення колоній в Новоросії тощо. У
80-і роки XIX ст. активний дослідник історії Слобожанщини і Півдня
України Д.Багалій вперше на науковому рівні проаналізував у своїй праці
[3] урядове законодавство, на якому базувалося переселення німців на
українські терени.
У другій половині XIX – на початку XX ст. інтерес дослідників до
проблеми то згасав, то знову спалахував. Скасування кріпацтва в Росії
реанімувало у суспільній свідомості інтерес і захоплення самодержавними
порядками, ідеалізацію окремих державних діячів, викликало духовний
ренесанс. Саме за таких обставин з’явилась перша в російській
історіографії, наукова праця [4] про життя німецьких колоній, автором
якої був етнічний німець А.Клаус. З особливим захопленням він розповідав
про благотворний вплив німців на економічний розвиток Росії.
Обґрунтовуючи необхідність скасування кріпацтва та перебудови сільського
господарства, він доводив, що важливим прикладом може бути економічний
розвиток і суспільний лад колоністів.
Слід відмітити, що саме в цей період з’явилися праці, в яких тенденційно
в антинімецьких, шовіністичних барвах відображалась німецька
колонізація. Зокрема, А.Веліцин [5], допускаючи фактичні помилки,
обґрунтовував ідею “мирного завоювання Росії німцями”. Разом з тим,
зібрані автором численні дані про рівень розвитку колоній, урожайність
культур, землеробську традицію німців становлять значну цінність для
дослідників.
Суспільний і науковий інтерес до німецької спільноти зростав під час
таких резонансних подій, як революція 1905 – 1907 рр., Столипінська
аграрна реформа, Перша Світова війна. Саме вони зумовили появу праць, у
яких автори з різних позицій розглядали колонізацію як явище, але всі
вважали її суттєвим чинником в історії Російської держави. Саме така
ідея пронизувала праці С.Шелухіна [6], Л.Падалки [7]. Вони робили спробу
шукати контрасти між німецьким і українським населенням, свідомо
притушовували землеробську традицію колоністів. Разом з тим, в роки
відкритої анти-німецької кампанії, напередодні Першої світової війни,
Г.Писаревському вдалося зберегти об’єктивність та опублікувати в 1909 р.
працю [8], в якій було широкомасштабне проаналізовано початковий етап
колонізації. Друга частина книги містила матеріали про масову
колонізаційну хвилю з Німеччини до Росії.
На тлі подій, пов’язаних із заснуванням колоній, з’явився інтерес до
німецької спільноти в самих колоніях. Я.Штах [9] показав патріотичність
колоністів щодо їх нової батьківщини, їх прогресивну роль у розвитку
землеробства, толерантність стосунків з українським населенням,
наполегливість при відстоюванні своїх прав на приватне землеволодіння.
Торкаючись стосунків колоністів із місцевим населенням, автор
підкреслював, що вони були бажаними і корисними для обох сторін, чимало
їх сусідів все частіше наслідували німців у веденні господарства. Однією
з характерних рис колоністів він вважав терпимість до представників
інших віросповідань.
Такого ж характеру була й праця К.Ліндемана [10], що стала ґрунтовним
науковим дослідженням соціально-економічних процесів і явищ в окремих
губерніях, повітах, волостях, де проживали колоністи.
Відновлення національної державності України в 1917 – 1921 рр.,
політичне й національно-культурне відродження були могутнім поштовхом
для вивчення історії етносів. Важливе значення для розгортання наукових
досліджень міжетнічних відносин мали праці М.Грушевського [11], які
орієнтували дослідників на вивчення означеної проблеми. Як слушно
відмітив історик О.Рафальський, напередодні і в ході Української
революції окреслились два протилежні політичні підходи до статусу
етноменшин. Прихильники одного з них виступали за автономію національних
меншин, недопущення будь-яких проявів національної дискримінації, інші
підтримували ідеологію російського більшовизму, обстоювали підхід, який
передбачав класовий розкол національно-визвольних рухів. Історики
національно-демократичного спрямування сприяли міжнаціональному
порозумінню, тоді як їх опоненти віддавали пріоритет ідеологічному,
соціально-класовому підходу при аналізі національних відносин[12].
Класовий підхід у національній політиці радянської влади знаходив
відтворення у брошурах і статтях працівників партійних, державних,
громадських організацій, спеціальних органів по роботі серед
національних меншин. З точки зору історіографії, значення цих публікацій
втому, що вони віддзеркалювали, з одного боку, спробу режиму підмінити
наукові дослідження офіційними версіями публіцистів ідеологічного
характеру, а з іншого боку – еволюцію в підходах і тактиці влади щодо
різних етнічних груп. Процеси, явища і факти, які не вписувалися у
наперед задану схему, не піддавалися аналізу, свідомо обминалися або й
фальсифікувалися науковцями. З перших років радянської влади була
закладена своєрідна традиція: історик, в силу партійності науки,
зобов’язаний був постійно вибирати між історичною та політичною
доцільністю.
В УРСР історичні дослідження фактично втратили науковий характер,
повністю припинилося вивчення проблем національних меншин. Праці,
опубліковані здебільшого керівництвом вищих державних органів, зокрема
Центральною комісією національних меншин, мали в основному,
науково-популярний і пропагандистський характер, а проблеми національних
меншин аналізувалися з кількісного боку. З середини 20-х років стали
з’являтися науково-популярні праці [13] авторів, які були причетні до
роботи з національними меншинами, намагалися осмислити реальні процеси
та підігнати їх під пануючі тоді ідеологічні схеми, принципи партійності
та класовості, їх цінність у тому, що вони мають історіософське
значення, оскільки в них відображені найпоширеніші погляди та оцінки
політико-правових кіл щодо становища нацменшин.
В кінці 20-х років у дослідників підвищився інтерес, щодо розглядуваної
проблеми, як результат осмислення подій осені 1929 р., коли значна
частина німецького населення намагалася шляхом прямого тиску на владу
добитися дозволу на виїзд із СРСР. Разом з тим їм не вдалося уникнути
політичної заангажованості, і в їх роботах домінували спроби за всяку
ціну виправдати репресивні дії влади.
Протягом 30-х років дослідження історії українських німців перебували
під неоголошеною забороною. Література, що, з’являлася, булла, в
основному, апологетичною, відображала сталінську концепцію національного
будівництва. Історикам доводилося, замість об’єктивного аналізу всіх
даних в їх сукупності й діалектичному розвитку, наводити окремі факти
для підтвердження того чи іншого свого положення. Друковані видання
потрапили під жорсткий контроль партійного апарату. Після кампанії по
обговоренню положень проекту Конституції навіть із періодичних видань
зникли згадки про національні меншини, в тому числі й про німців.
В умовах Другої світової війни, незважаючи на появу ключових моментів,
пов’язаних з депортацією, вивчення реакції німців на напад гітлерівської
Німеччини не проводилося. Війна перед істориками висунула на перший план
завдання пропаганди та агітації.
В 60 – 80-і роки суспільствознавці продовжували обґрунтовувати
правильність і закономірність державного курсу на інтернаціоналізацію
суспільного життя, викривати будь-які прояви піднесення національної
самосвідомості. Разом з тим, почали з’являтися праці, в яких
розглядалися питання росту чисельності населення, національного,
професійно-кваліфікаційного складу. Робота українського історика й
етнолога В.Наулка [14] започаткувала дослідження етнічного складу
населення різних регіонів України, в тому числі і в його історичній
ретроспективі. У такому ж ключі були виконані праці московськими
дослідниками. Так Е.Дружиніна [15] вперше у XX ст. поставила питання про
необхідність вивчення на науковому рівні процесу заселення Півдня
України, а також фрагментарне в контексті загального колонізаційного
потоку, розглянула, зокрема, участь у ньому німців. В.Кабузан [16], на
базі статистичного матеріалу, простежив динаміку зростання чисельності
німців на російських землях, зокрема соціально-економічні причини цього
процесу.
Проте, жодна з опублікованих тоді праць не досягала того рівня і
масштабів постановки проблем, як це було в роботах більш раннього
періоду.
Вивчення проблеми історії німецького етносу на Україні було розблоковано
і відновлено лише на рубежі 1980-90-х років. Надрукована в Українському
історичному журналі стаття І.Кулинина [17] привернула увагу істориків до
перспективної наукової проблеми.
Переломним рубежем стало проголошення державної незалежності України.
Дослідження долі національних меншин на різних етапах їх історії набуло
системного й різнопланового, характеру важливою передумовою гармонізації
міжнаціональних відносин. Як відмічає О.Рафальський, у нових умовах, що
склалися, накреслилися два взаємозв’язані напрями: 1) дослідження
загальних питань національної політики російського царизму, австро –
угорських властей і більшовиків на різних етапах історії розвитку
українського суспільства; 2) дослідження долі окремих етнічних груп на
тлі цієї політики [18].
У 90-і роки з’явились публікації присвячені різноманітним аспектам
життєдіяльності німецької спільноти у XVIII – XIX ст. Опублікована в
1995 р. праця співробітників Інституту історії України НАН України
І.Кулинича і Н.Кривець [19], відзначалася фундаментальністю, аналітичним
стилем викладу емпіричного матеріалу, стала першим такого роду виданням
у вітчизняній історіографії, де комплексно розглядалося життя,
суспільно-політична й соціально-економічна діяльність німецьких
колоністів від часу їх масового переселення і до кінця 30-х років XX ст.
Як відмітили автори у передмові, до цієї праці їх спонукали три фактори:
перший – потреба об’єктивно відтворити життя німецьких поселенців на
українських землях протягом кількох століть; другий – необхідність
розповісти нащадкам депортованих у різні часи з України німців, яким
нині надана можливість повернутися в нашу незалежну суверенну державу,
про те, як жили їхні батьки, діди й прадіди, звідки вони прийшли, чим
вони займалися і як складалися їх відносини з українцями та іншими
народами, що проживали в краї; і третій – аналіз історичної та
публіцистичної літератури має стати поштовхом до нових досліджень, до
глибшого вивчення і всебічного висвітлення цієї комплексної проблеми.
Автори виявили високий рівень професійної самосвідомості, відчуваючи
свій громадянський обов’язок, намагалися зробити внесок у процес
етнічної консолідації української нації. Цікаво структурована робота, що
дозволило комплексно простежити життєвий шлях українських німців за умов
царського режиму та перших десятиріч радянської влади, базується на
широкій джерельній базі. Автори використали сучасну методологію
дослідження, вперше в українській історіографії створили працю, в якій
переосмислені всі попередні набутки дослідників, при цьому німецькі
колонії кваліфіковано розглядалися як складова частина України. В
першому розділі “Німецькі колонії в Україні: історіографія, основні
джерела” зроблений перший такого роду систематизований аналіз тенденцій,
які спонукали дослідників працювати над проблемою чи, навпаки, ґрунтовно
оглянути фундаментальні дослідження, які побачили світ у XIX – на
початку XX ст.: А.Клауса, Г.Писаревського, Я.Штаха, К.Ліндемана та ін.
Помітним явищем в історіографії проблеми стала праця В.Євтуха і Б.Чирка
[20], в якій дослідники вперше комплексно розглянули історію німців
радянської доби. Вони перші серед вітчизняних дослідників опрацювали
масив документальних матеріалів, що містяться у фондах Центральних
архівів Києва, і на їх основі дослідили таку складову історії німців, як
стосунки етносу з політичним режимом більшовизму. Вперше вводячи до
наукового обігу велику кількість архівних матеріалів, автори досить
фундаментальне розглядають політичні механізми що врегульовували
життєдіяльність німців, зокрема центральних і регіональних органів
влади, які визначали і впроваджували пріоритети державної національної
політики, а також тих з них, що безпосередньо опікувалися проблемами
німців: Центрального бюро німецьких секцій при ЦК КП/б/У, Відділу
національних меншин НКВС, Центральної комісії національних меншин при
ВУЦВК, Центрального статистичного управління тощо. У розділі “Чи
відбудеться етнічний ренесанс” вперше поставлені завдання (і частково
реалізується): розгляду соціального статусу німців в умовах кризи
радянського ладу; проблема етнічності, місця й ролі спільноти в
поліетнічній мозаїці українського суспільства. Перші кроки у напрямку
етнічного відродження німців автори бачать у державній національній
політиці, контури якої почали проглядатися на межі 80-х – 90-х років.
В опублікованій у 2001 р. праці [21] (в рамках міждержавного проекту
“Україна діалог людей і культур”) узагальнено результати попередніх
наукових пошуків і зроблено яскраву і наочну за формою характеристику
всього періоду життя німців на Україні. Книга досить оригінально
ілюстрована, причому матеріали підібрані з тим, аби підкреслити
особливий внесок етносу в духовний розвиток України, відтворити
тривалий, плідний і багатогранний зв’язок української і німецької
культур. Видання містить список основної літератури (110 назв),
опублікованої в Україні протягом 1991 – 2001 рр., що є ще одним
підтвердженням наукового інтересу до проблеми німців України.
???????¤?¤?$??????ої автономії, встановлення радянської влади. У
кандидатській дисертації Г.Кривоший [22] наведені дані про участь
делегатів від німців у представницьких органах влади, в Генеральному
секретаріаті.
Як уже зазначалося, найбільший інтерес у дослідників викликали події
історії етносу 20 – 30-х років, сформувалися пріоритетні проблеми,
навколо яких автори вели науковий пошук, дискутували, обґрунтовували
неспроможність політичного вирішення національного питання, неможливість
задовольнити національно-культурні потреби за умов тоталітаризму. Тяжка
доля німців у цей час розглядалася в публікаціях М.Панчука, Б.Чирко,
Л.Польового, О.Мовчан, В.Марочко, М. Дмитрієнко, Д.Табачника, В.Мазура.
Саме ці автори [23] зібрали досить значний фактичний матеріал, про те,
як німці потерпали від політики експропріації, насильницького
розкуркулення, хлібозаготівель, від спроби створити національну
організацію – Спілку нащадків голландських вихідців на Україні, від
каральних процесів тощо. Найбільше праць присвячувалося
культурно-освітнім аспектам розвитку етноменшин.
Окремі проблеми етнічних німців розглядалися у працях [24]
узагальнюючого характеру, присвячених вузловим аспектам становища
національних меншин в цілому. Значне місце в них відводилося сприйняттю
чи несприйняттю німцями державно-політичних акцій, соціальних наслідків
державних експериментів, порушення прав людини в умовах тоталітарного
режиму, каральних акцій і масових репресій та їх трагічним наслідкам для
етносу в цілому. На основі матеріалів з архівосховищ спецслужб В.Ченцов
у своїй праці [25] змалював жахливу картину каральних акцій, які
проводила більшовицька влада стосовно “шкідницької” нації.
Систематизований аналіз опублікованих статей у фахових,
громадсько-політичних виданнях дозволив виявити, що в 1990-і роки
історія етнічних німців розглядалася дослідниками в різних аспектах.
Найбільший інтерес, через появу можливості залучити недоступні раніше
документальні матеріали, праці, вітчизняних, українських діаспорних та
зарубіжних вчених заборонені в умовах радянської влади, дослідники
виявили до періоду 20 – 30-х років. Принципово новим явищем стало
звернення до досвіду вирішення національного питання різними політичними
системами та режимами.
В 1990-і роки розпочалося вивчення історії німецької колонізації, на
території соціально-економічної адаптації етносу України. Дослідникам
вдалося виявити прогалини та окреслити хоча б у загальних рисах білі
плями, зробити висновки та розставити акценти у трактуванні подій і явищ
радянською історіографією. З праць І.Кулинича, В. Сергійчука,
С.Бобильової, М.Ісмаїлова, В.Гордієнка, В.Кудряченка, В.Хохлачова [26]
випливає незаперечний факт, що колонізація – прогресивне явище.
Кандидатська дисертація М.Ісмаїлова [27] ставила за мету виявити
закономірності, встановити причини німецької колонізації Півдня України
та розглянути діяльність держави в організації німецьких колоній.
В той час, як радянські історики традиційно обмежувалися проблемами
мобілізації та евакуації людських резервів на фронт чи на Східні терени
держави, фахівці з історії України все більше вертали увагу на долю
етнічних груп, в тому числі й німців, які в роки Великої Вітчизняної
війни залишилися, або випадково опинилися на теренах України. У працях
М.Коваля, П.Медведока, М.Бугая, О.Соловйова, А.Айсфельда [28] на основі
численних документальних матеріалів викривалися спроби окупаційної
адміністрації використати етнічних німців (фольксдойче) у своїх планах
побудови “Нової Європи”, що згодом стало причиною їх депортацій.
Дослідник періоду Другої світової війни В.Гриневич першим серед колег
дослідив у кандидатській дисертації [29] національний склад радянських
збройних сил, а також розповів про етнічні чистки у Червоній армії, від
яких найбільше постраждали німці, поляки й татари.
Автори праць 90-х років піднесли завісу над такими приховуваними
подіями, як реевакуація етносів, фільтрація осіб, що поверталися з
радянських концтаборів та з гітлерівського полону. З них маємо й деякі
уривчасті відомості про долю німців що перебували під наглядом
спецслужб, зокрема тих, що були депортовані й перебували у статусі спец
поселенців [30].
В українській історіографії останніх років намітилися нові підходи до
висвітлення історії німців у хронологічний період 1950 – 1980-х років.
Зроблені спроби переглянути твори радянської історіографії, щоб
утвердитися в думці, що політична система Радянського Союзу була
репресивною, тоталітарною і не могла забезпечити гармонізації
міжнаціональних відносин, отже кожний етнос потерпав від впливу
ідеологеми фальшивого братства. Історики вважають, що ізоляція
“радянського народу” від зовнішнього світу негативно позначилась на долі
німців, які втратили будь-які можливості встановлювати контакти зі своєю
історичною батьківщиною і опинились перед небезпекою повної асиміляції.
Єдиним дослідженням, у якому фрагментарне розглядається сільська й
міська поселенська структура німецького населення республіки на базі
трьох переписів населення (1959, 1979, 1989 рр.), є монографія
С.Тимченка [31]. Дослідник довів, що ця структура мала свою специфіку,
зумовлювалась процесом урбанізації, еміграцією до Німеччини. На його
думку, високий рівень урбанізованості німецького населення пояснювався,
насамперед, його небажанням проживати у незадовільних
соціально-побутових умовах тодішнього села. Практично Тимченком було
започатковано критичний аналіз кількісних змін у складі етносу.
Хоча питання етнонаціональних відносин стали предметом посиленої уваги
істориків та ряду інших суспільствознавчих наук, проблема етнічної
ідентичності німців залишилась недослідженою. Частково фактологічний
матеріал 90-х років дослідниками використовувався при опрацюванні
теоретичних засад етногенезу, державної політики у сфері національних
відносин, при з’ясуванні ставлення неукраїнців до відновлення державної
незалежності України тощо. Основна увага приділялась питанням державної
політики щодо національних меншин, правам етносів, залученню міжнародних
організацій і фондів окремих країн до вирішення комплексу проблеми
репресованих і депортованих громадян. Менше розглядались процеси
створення самоорганізаційних формувань, структуруванню основ
громадського життя. У наукових розвідках В.Зінича, Б.Крижанівського,
Д.Прейгера [32] розглядалися питання переселення німців на територію
України в кінці 80-х – у 90-і роки XX ст., їх працевлаштування в галузях
господарства.
У 90-і роки етнічною історією німців плідно займалися в
Дніпропетровську, Луцьку, Чернівцях, Одесі. В 1990 р. при
Дніпропетровському держуніверситеті почала діяти лабораторія по вивченню
проблеми, яка з 1997 р. набула статусу науково-дослідного інституту. За
час своєї роботи підрозділ організував кілька міжнародних конференцій,
випустив ряд наукових збірників, де вміщувалися статті з різних аспектів
історії німців, українсько-німецьких зв’язків. У 1999 р. колектив
інституту підготував монографію [33], в якій на основі наявної
історичної літератури та введеного вперше до наукового обігу масиву
архівних джерел, розкриті проблеми переселенської політики російського
царизму, освоєння Новоросії, питання духовності. У розділі 5 “Народ
серед народів” автори вперше зробили спробу з’ясувати, чому національна
свідомість переселенців збереглася при територіальному і
господарсько-культурному відриві від головного етнічного ядра.
Колектив інституту щороку випускає збірник наукових праць “Вопросы
германской истории”, де публікуються різного роду матеріали. Також у
збірнику, опублікованому в 2001 р. були вміщені статті за тематикою:
“Соціально-економічне і політичне становище німецького населення в
міжвоєнний період і в роки Великої Вітчизняної війни”; “Німці в сфері
культури, освіти і науки”; “Міжнародні відносини”, “Економіка,
“Політика”; “Німеччина і світ”. Це єдине видання в Україні, де
дослідниками розглядалися різні аспекти життєдіяльності німців.
Пожвавлення історико-краєзнавчих досліджень сприяло появі публікацій, у
яких висвітлювалися окремі сторони життя й діяльності німців на Волині.
У фундаментальній монографії [34] М.Костюк перший в українській
історіографії комплексно дослідив історію німецької колонізації краю і
діяльність меншини в XIX – на початку XX ст. Автор переконливо
обґрунтував аграрний характер колонізації німців і довів, що політика
російських центральних і місцевих органів влади на ліквідацію німецького
землеволодіння і русифікацію шкільної освіти в німецьких колоніях Волині
у кінцевому результаті очікуваних наслідків не дала.
У 1990-і роки захищено кілька дисертацій, в яких доля німців
розглядається поряд з іншими етнічними групами. В роботі М.Бармака [35]
знайшли висвітлення міграційні процеси серед німецького, чеського та
іншого європейського населення (розселення, соціальна структура,
господарське та культурне життя). Комплексному аналізу життєдіяльності
німців Волині присвячена дисертація О.Суліменко [36], де проаналізовано
форми господарської діяльності німців, з’ясовані основні причини та
напрямки їх еміграції з Волині.
В кінці 1990-х років розпочалися активні дослідження проблем, пов’язаних
з життєдіяльністю німців на теренах Буковини та Галичини. В дисертаціях
С.Осадчук, І.Монолатій [37] з позицій нового осмислення зроблений аналіз
наявної історіографічної бази проблеми, а також здійснено комплексний
аналіз соціально-економічного становища та культурного розвитку німців у
відповідних етнографічних зонах України. Найновішими здобутками
чернівецьких дослідників історії Буковини стала розвідка В.Ботушанського
і М.Сайко [38].
Дослідники історії Донбасу, в свою чергу, зробили перші кроки у вивченні
етнічного складу населення регіону, особливу увагу приділивши 1920 –
30-м рокам. Значним внеском стала дисертація О.Обидьонової [39], в якій
містяться цікаві матеріали що відображають зміни в кількісному і
соціальному складі, етнічних меншин, зокрема німецького етносу становище
в містах, у промисловості, культурному житті.
Проблема національно-культурного будівництва на Поділлі досить плідно
вивчалась істориками Кам’янець-Подільського університету, який є одним з
найпотужніших центрів історико-краєзнавчих досліджень. Місце німців в
соціальній структурі населення краю, діяльність їх представників у
культурних, освітніх закладах частково розглянуті в дисертації
В.Нестеренко [40]. І.Рибак підготував цікаву розвідку про виробничу
діяльність найбільшої німецької колонії на Поділлі у м.Дунаївцях [41].
Історія німців Закарпаття розглянута в працях Г.Павленко [42].
Історія німців України в зарубіжній історіографії розглядалась досить
широко, хоча значна частина дослідників вивчали цю проблему в рамках
реконструкції національної політики в СРСР. Саме в цих працях вперше був
зроблений наголос на колоніальне становище України, насильницьку
асиміляцію, денаціоналізацію етносів, що населяли територію Радянського
Союзу. На особливу увагу заслуговують праці, що були опубліковані в
Росії у 1980 – 2000 рр., оскільки саме вони дозволяють відтворити
громадянського рух протесту проти радянської влади в останні
десятиліття.
Серед них вирізняються ті що підготовлені саме його учасниками й
організаторами, здебільшого громадянами, що мали німецьке етнічне
походження. До такого роду праць належить монографія В.Бауера і
Т.Іларіонової [43], які брали безпосередню участь у підготовці і
проведенні різного роду громадських акцій 70 – 80-х років, нагромадили
унікальний фактологічний матеріал який не міг тривалий час бути
опублікований, але, нарешті, широко використаний при підготовці книги. В
ній досить аргументовано розглянуті проблеми: реабілітації, зародження
громадського руху, труднощів у стосунках з владою, перипетії створення
товариства “Відродження” тощо.
Окремо слід відмітити тенденції західноєвропейської історіографії у
висвітленні проблеми. Кількість праць є значною. Хронологічно вони
охоплюють практично весь період історії німців України.
Західноєвропейська наукова громадськість почала звертати увагу на
проблеми колонізації в Росії вже в XIX ст. Серед дослідників були й ті
етнічні німці які виїхали з Росії до Європи і США. Роботи багатьох з них
побудовані на власних спогадах, в них досить збіднена джерельна база. На
відміну від такого роду праць, вирізняються солідністю, побудовані на
широкій джерельній базі роботи К.Баде та І.Фляшгауер, К.Штуммп [44]. Цим
роботам властива чіткість формулювань, логічність і переконливість
аргументів, в них досить професійно показаний внесок німецьких
колоністів у господарсько-економічне життя Росії.
Слід відзначити і той факт, що в австрійський період у Буковині
відбувалося ґрунтовне вивчення окремих етносів краю, в тому числі були
зібрані досить широкі статистичні й етнографічні матеріали. Серед
краєзнавчих досліджень помітно вирізнялися праці Р.Кайндля [45]. Цілу
низку робіт, присвячених різним аспектам національно-культурного життя
німців Буковини, опублікував німецький дослідник Р.Вагнер [46].
Отже, українська і зарубіжна історіографія мають серйозні напрацювання в
досліджені проблеми етнічних німців в Україні. Вони щороку розширюються
і поглиблюються, але разом з тим багато проблем лишається поза увагою
істориків і етнологів або ще мало досліджені. Майже відсутні наукові
праці, де б аналізувались питання: утворення етнонаціональних формувань,
програмних засад громадського життя, соціально-демографічних процесів,
релігійно-культурних традицій в середовищі німецької спільноти за умов
незалежної української держави.
Література:
Євтух В.Б., Чирко Б.В. Німці в Україні (1920-і – 1990-і роки). – К.:
Інгел, 1994. – С. 3.
Скальковський А. Опыт статистического описання Новороссийского края.
1730 – 1823. – Одесса, 1850. – 364с.
Багатий Д.Й. Колонизация Новороссийского края й первые шаги его по пуги
культуры. Исторический этюд. – К. 1889. – 115с.
Клаус А. Наши колонии. Опыты и материалы по истории и статистике
иностранной колонизации в России. – СПб. – 1869. – С. 21.
Велицын А.А. Немцы в России: Очерки исторического развития и настоящего
положения немецких колонистов на юге и на востоке России. – СПб., Изд.:
Русского Вестника, 1893. – С. 50.
Шелухин С. Закон 14 июня 1910 г. и поселенцы – собственники “колонисты”.
– Одесса, 1913.
Падалка Л.В. Землевладения немцев – бывших колонистов (Херсонской
губернии). Херсон, 1891 – 41 с.
Писаревский Г. Из истории иностранной колонизации в России в XVIII в. –
М, 1909.
Штах Я. Очерки из истории и современной жизни южнорусских колонистов.
М., 1916. – С. 39 – 41.
Линдеман К.3. Прекращение землевладения и землепользование поселян
собственников. Указы 2 февраля и 13 декабря 1915 года и 10, 15 июля, 19
августа 1916 года и их влияние на зкономическое состояние Южной России.
– М., 1917.
Грушевський М.С. Народностям України; його ж Чи Україна тільки для
українців? // Великий українець. Матеріали з життя і діяльності
М.С.Грушевського. – К., 1992.
Рафальський О.О. Національні меншини України у XX столітті:
Історіографічний нарис. – К.,2000. – С. 19 – 20.
Глинский А. Национальные меньшинства на Украине. – Харьков, 1927.
Рашмадімов А. За інтернаціональне виховання молоді // Національне
питання на партійних з’їздах. – Харків, 1930. – Вип.. 5.
Наулко В.І. Етнічний склад населення Української РСР.
(Статистико-картографічне дослідження). – К., 1965.
Дружинина Е.И. Южная Украина в 1800 – 1825 гг. – М., 1970.
Кабузан В.М. Заселение Новороссии Екатеринославской и Херсонской
губернии в XVIII – первой половине ХІХ в. – М., 1976.
Кулинич І.М. Німецькі колонії на Україні (у 60-ті р. XVIII ст. – 1917р.)
// Український історичний журнал (далі УЇЖ) – 1990. – №.9. – С. 18 – 20.
Рафальський О.О. Вказ. праця. – С. 352.
Кулинич І.М., Кривець Н.В. Нариси з історії німецьких колоній в Україні.
– К. : Ін-т історії України НАН України, 1995. – 272 с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
