Курсова робота
на тему:
Інформаційний простір як чинник національної безпеки України
План
Вступ
1. Інформаційне суспільство – новий етап розвитку цивілізації.
2. Загальні поняття інформаційного простору.
3. Інформаційна експансія Росії.
4. Форми російської експансії.
5. Втрата інформаційного простору загрожує втратою державного
суверенітету
6. Інформаційний суверенітет – вимога часу
7. Помаранчева революція: журналістський бунт
Висновок
Список використаних джерел
Вступ
Доба інформаційної революції, яка вносить кардинальні зміни в життя
людства і яку прогнозували вчені, настала. Коли на початку 60-х років XX
ст. під тиском нових, небачених доти інформаційних технологій, які
зароджувалися в надрах індустріального розвою, наука відчула, що в
усталені структури індустріального науково-технічного прогресу
вриваються свіжими струменями якісно нові алгоритми, які докорінно
змінюють навколишнє середовище і людське світосприймання, то наприкінці
XX – початку XXI ст. заговорили про „золоту добу” інформації і
становлення інформаційного суспільства. Матеріальну основу такого
суспільства практично створено, і вона бурхливо розвивається далі. Це –
не тільки становлення глобальної інформаційної індустрії, інформаційних
технологій і техніки (десятки супутників зв’язку, мільярд телевізорів,
десятки тисяч радіостанцій, періодичних видань, сила-силенна мобільних
телефонів, відеомагнітофонів, „світова павутина” – інтернетівська
мережа, яка, подібно до атмосфери, оперезала земну кулю, тощо), – а й ті
кардинальні зміни, що відбулися під впливом цього процесу у
соціально-політичному житті та свідомості людства.
1. Інформаційне суспільство – новий етап розвитку цивілізації.
Чи не найбільшим досягненням інформаційного суспільства є те, що завдяки
створенню нового інформаційно-технологічного середовища, інформація
миттєво долає відстані, власне, відстані для неї практично зникають.
Завдяки глобальній комп’ютеризації, телефонізації, Інтернету ця
інформація стає доступною нині кожному членові суспільства у розвинених
країнах, а в перспективі стане доступною кожному землянину.
Світовий інформаційний вибух спричинив перевороту суспільній свідомості,
примусив по-новому мислити, шукати нові підходи у всіх сферах
суспільного життя. Вчені світу, як і українська вітчизняна наука,
осмислюють нову якість постіндустріального суспільства, дають йому
теоретичне обґрунтування, прогнозують майбутнє.
Саме поняття інформаційного суспільства не має загальноприйнятої точної
і всеохопної дефініції. Дослідники сприймають його як наступний ступінь
розвитку людства, на якому домінуючим об’єктом у сферах виробництва та
споживання стають інформаційна продукція та послуги. Ось які
характеристики, притаманні такому суспільству: значні інформаційні
ресурси; виробництво, зберігання та передача як аудіовізуальної
продукції, так і ділової і розважальної інформації стає найважливішою
частиною економіки; сформована інформаційна індустрія, яка включає в
себе комп’ютерну і телекомунікаційну промисловість, розробників
аудіовізуального змісту та програмного забезпечення, виробників
елементної бази та побутової електроніки, мультимедійну промисловість;
громадяни мають технічні та правові можливості доступу до різноманітних
джерел інформації тощо [1].
Перелік якісних характеристик інформаційного суспільства можна
продовжити. Очевидне одне – в інформаційному суспільстві новий імпульс і
нові якості отримує вся система масової комунікації, а надто та частина
соціальної інформації, яка входить до її складу та охоплює світоглядну,
духовну, естетичну, публіцистичну, побутову інформацію тощо. Безумовно
ж, базовим у розумінні масової комунікації є інформаційний простір, в
якому вона реалізується, живе та розвивається.
2. Загальні поняття інформаційного простору.
Якщо виходити з латинського значення слова “інформувати” – це
“зображати, складати уявлення про що-небудь”, то неважко додуматися, що
“інформаційний простір (поле)” якраз і означає те середовище, в якому
виробляється, існує, циркулює, обертається інформація. І це поняття не
космічне (хоча повітряний і космічний простір можуть входити і входять
до складу інформаційного поля), не географічне (хоча територія є його
невід’ємною частиною); це поняття – соціально-політичне і вбирає в себе
як територіальний, так і космічний, технічний і людський фактори,
оскільки суспільна інформація призначається для людини, людина – її
споживач, без людини вона втрачає свій сенс.
Отож, коли йдеться про інформаційне поле конкретної держави (а кожна
держава його має), то його межі ототожнюються з її кордонами, охоплюючи
національні територію, акваторію і повітряний простір. Саме у цих сферах
діють засоби інформації, які й інформують, тобто повідомляють,
зображають, складають про щось уявлення. А от що саме повідомляють, як
саме зображають і яке саме уявлення складають – це вже стосується сфери
політики й залежить від інформатора. Наприклад, українське телебачення і
радіо та московське про одну і ту ж подію нерідко розповідають
по-різному. Ні дивуватися з цього, ні тим більше обурюватися цим не
варто: українське телебачення має виражати інтереси української держави,
московське ж – російської, а вони, як відомо, не збігаються. А от
дивуватися та обурюватися тим, що чужоземний інформатор використовує наш
національний інформаційний простір в інтересах своє; держави, варто і
потрібно.
Загалом же поняття державного інформаційного простору не обмежується
самою тільки територією країни. До складу цього поняття входять його
суб’єкти, все матеріально-технічне середовище, вся
інтелектуально-інформаційна власність цих суб’єктів. Отже, інформаційний
простір – це досить великий і складний комплекс.
Суб’єктами національного інформаційного простору, є передусім юридичні
особи. Це:
– державні та недержавні інформаційні агентства;
– органи державної влади, інші державні і недержавні установи
(організації) – через створені ними у встановленому порядку інформаційні
служби;
– державні та недержавні установи, служби і центри збирання, зберігання,
дослідження та по ширення статистичної, соціологічної, економічної,
іншої суспільне значущої інформації;
– спеціальні галузеві та міжгалузеві (проблемні, банково-інформаційні,
довідкові тощо) установи і центри (бюро) наукової та науково-технічної
інформації;
– державні та недержавні аудіовізуальні і друковані засоби масової
інформації, структури, які їх об’єднують (компанії, корпорації,
асоціації, спілки тощо);
– видавництва всіх типів, різних форм власності;
– професіональні творчі об’єднання громадян у галузях науки, літератури
і мистецтва, винахідницької та раціоналізаторської діяльності,
збереження й охорони історико-культурної спадщини, інформаційного
обслуговування (творчі спілки, товариства, асоціації тощо);
– виставкові організації та центри;
– бібліотечні, музейні, клубні та інші культурно-просвітницькі установи,
які використовують ся в інформаційній діяльності;
– поліграфічні підприємства;
– підприємства зв’язку та іншого матеріально-технічного забезпечення
життєздатності національного інформаційного простору, збирання,
дослідження та поширення інформації;
– торговельні та інші установи з розповсюдження книжкової продукції і
преси;
– зарубіжні і міжнародні організації, представництва, спільні
підприємства, належним чином зареєстровані (акредитовані) в Україні;
– органи захисту державних таємниць, національного інформаційного
простору та охорони інформації;
– філії (представництва) суб’єктів національного інформаційного простору
України за рубежем;
– інші, причетні до збирання, зберігання, дослідження і поширення
інформації, державні та не державні формування, створені і зареєстровані
в Україні відповідно до чинного законодавства.
Суб’єктами національного інформаційного простору визнаються також окремі
громадяни України та інших країн, які здійснюють відповідно до
законодавства України професіональну творчу діяльність у галузі
інформації індивідуально.
Національний інформаційний простір – надзвичайно важливе політичне
поняття, яке у вартісній шкалі соціальних цінностей можна поставити на
друге місце після державної незалежності. Держава зобов’язана
забезпечити використання свого інформаційного поля в інтересах саме
держави та її громадян. Якщо вона цього не зробить, то її інформаційний
простір буде використаний проти неї самої. І це ми бачимо на власному
досить сумному прикладі.
До розпаду Радянського Союзу на всій його території, з Україною включно,
був єдиний комуністично-радянський інформаційний простір, який суворо
охоронявся і куди не допускалася жодна інформація, що не вкладалася в
рамки панівної ідеології. З цією метою була створена система
компартійної преси та розгалужені ретрансляційні теле- і радіомережі.
Тепер Україна стала незалежною, утверджується як самостійна держава, але
в її інформаційному просторі продовжують безперешкодно хазяйнувати
інформатори іншої країни. У перші роки незалежності наша держава зі
свого дірявого бюджету навіть фінансувала теле- і радіопередачі з
Москви, які дуже часто мали, як, до речі, і нині мають, антиукраїнське
спрямування.
Цю ситуацію можна пояснити рудиментами комуністичної ідеології, певною
традиційністю у сприйняті українським обивателем Москви як столиці
колишнього Союзу, тривалою російськомовною експансією, метою якої були
денаціоналізація і зросійщення нашого народу, але жодним чином її не
можна виправдати. Держава, якщо вона себе поважає, має опікуватися своїм
інформаційним полем, охороняти його, обробляти, як дбайливий господар,
засівати державотворчими ідеями, щоби потім пожинати той урожай, на який
сподівається її народ.
3. Інформаційна експансія Росії.
Саме цією тривожною ситуацією і був викликаний Всеукраїнський форум
“Інформаційний простір і безпека України”, проведений з ініціативи
Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка
національно-демократичними силами ще у червні 1995 року в Києві. Не
випадково, здавалось би, локальні інформаційні проблеми поставлені в
контекст державної безпеки. Адже справа не тільки в тому, що український
інформаційний простір Росія використовувала у своїх інтересах, для
поширення неоімперіалістичних ідей, для промосковської ідеологічної
обробки українських громадян. Справа в тому, що відкрита інформаційна
агресія проти нашої держави несла для України велику небезпеку – аж до
втрати незалежності. Адже через інформацію формується громадська думка;
домінуючи в інформаційному просторі, можна вміло маніпулювати суспільною
свідомістю, у чому Москва мала значний, ще комуністичний досвід.
На форумі було висловлене серйозне занепокоєння тим, що український
інформаційний ринок заповнений російською періодикою і низькопробною
літературою, а телерадіоефір заполонений передачами з Москви. Внесено
чимало слушних пропозицій. Було започатковано громадську організацію на
захист інформаційного простору України. Ця недержавна, позапартійна
структура об’єднала громадські організації, релігійні конфесії, редакції
засобів масової інформації, а також громадян України – усіх, хто хотів
би бачити вітчизняний інформаційний простір національним, українським.
Серед статутних завдань висувалися не тільки роз’яснювальна робота серед
населення та сприяння розвиткові національних засобів масової
інформації, а й створення законодавчої бази, яка забезпечила б захист і
розвиток інформаційного простору української держави, розробка програми
державної підтримки національної преси, створення та поширення
української відео-, аудіо-, фото- та друкованої продукції, надання
інформаційної допомоги українській діаспорі ближнього зарубіжжя, надто в
Російській Федерації.
Розвиток наступних подій показав, що стривоженість національне свідомої
громадськості України не була безпідставною. Кожен крок держави для
утвердження свого інформаційного суверенітету зустрічав спротив з боку
Москви та її п’ятої колони – комуністів-інтернаціоналістів і значної
частини російськомовного населення. Цілу бурю, наприклад, викликала у
південно-східних областях та в Криму перекомутація московських
телепередач із головного загальнонаціонального каналу на другорядний, з
меншим охопленням глядачів.
А коли безпосередня інформаційна експансія Москви в інформаційний
простір нашої держави була все-таки обмежена, остання розпочала обхідні
маневри, використовуючи структури так званої Співдружності Незалежних
Держав (СНД). Виконавчий секретаріат СНД розіслав у країни
Співдружності, в тому числі й в Україну, проект “Концепції формування
інформаційного простору Співдружності Незалежних Держав”. За науковою
фразеологією та завуальованим твердженням, що документ нібито має
рекомендаційний характер, насправді приховувалася цілком конкретна мета
– за допомогою спільного інформаційного простору Росія прагнула поновити
своє беззастережне панування в межах колишнього Радянського Союзу (за
винятком принципових країн Балтії).
Автори проекту відверто висунули пропозицію формування спільного
інформаційного простору СНД практично у межах колишнього Союзу. Цим
передбачалося забезпечити не тільки інтеграцію економік і культур країн
Співдружності (голуба мрія російських шовіністів – хоча б у формі такої
новітньої інтеграції забезпечити власну домінуючу роль у межах колишньої
радянської імперії), а й включення інформаційних просторів країн СНД у
європейський та світовий інформаційний простір (нібито ці питання не
можуть вирішити самі країни СНД без посередництва Росії). І це, за
задумом розробників проекту, мало бути лише початком інтеграційних
процесів на базі створеної раніше (за часів тоталітарного режиму)
інформаційної структури. На їхню думку – чого там приховувати! –
об’єктивно інформаційний простір Співдружності (під домінуванням Росії)
існує й тепер (частка правди в цьому є – Москва все робила для того, щоб
справді було так).
Теоретично така ідея обґрунтовувалася нібито спільністю стратегічних
інтересів країн СНД. Але це було чистої води лицемірством. Адже, якщо
говорити конкретно, то стратегічні інтереси, наприклад, України й Росії
не тільки не збігаються, а діаметрально протилежні у принципових
питаннях.
“Якщо Україна вимагає повернути награбовані в неї історично-культурні
цінності, розкидані по всій Росії, то остання вперто не хоче їх
повертати. Якщо Україні вигідно отримати свою частку в золотому,
алмазному фондах, зарубіжних активах колишнього СРСР, то Росія,
наполегливо схиляє нас до так званого нульового варіанту. Якщо Україна
прагне зберегти свою територіальну цілісність, недоторканість власних
кордонів, то Росія намагається відірвати якщо не весь Крим, то хоча б на
перших порах Севастополь, і має до нас територіальні претензії. Якщо
Україна хотіла б чесно поділити Чорноморський флот, практично нею ж і
збудований, благородно відмовившись від своєї частки в усіх інших флотах
колишнього Союзу, то Росія безсоромно намагається ділити за принципом
“старшого брата”, тобто загарбати собі все більше і все краще”.
Ось така “спільність стратегічних інтересів”.
Публікація статті на цю тему у “Вечірньому Києві” була несподіванкою для
кабмінівських чиновників – проект для оприлюднення не призначався. А
газета прямолінійно ставила питання:
“Чи потрібне Україні членство (бодай тільки асоційоване) в міждержавній
структурі, якщо це суперечить її незалежному статусові і загрожує
втратою суверенітету, в даному конкретному випадку – інформаційного? Чи
треба викидати кошти з нашого напівпорожнього державного бюджету на
утримання міждержавного органу, який би втручався в наші внутрішні
справи і давав поради, хоч би й рекомендаційні? Чи варто нам думати про
спільний інформаційний простір з будь-ким, якщо ми свого національного
ще не сформували? І, нарешті, при потребі інформаційного зближення з
будь-яким партнером, чи не зможе Україна укладати двосторонні угоди
самостійно, а не за посередництвом сусідньої держави, яка хотіла б бути
чабаном, і спрямовувати невеличку отару незалежних овечок у потрібному
напрямі?”
Відповіді на цю публікацію “Вечірній Київ” від Кабміну не отримав. Але
офіційна українська делегація не взяла участі в засіданні представників
з цього приводу. Концепцію формування спільного інформаційного простору
СНД було схвалено, але Україна до неї не приєдналася. Очевидно, в цьому
певну роль зіграло своєчасне оприлюднення московського задуму в
українській пресі, громадську думку було сформовано і піти проти неї
державники не насмілилися.
Однак цим проблема захисту українського національного поля з часом не
тільки не вичерпалася, а й надзвичайно ускладнилася. Московське
вторгнення в інформаційний простір України не припинилося, а, навпаки,
розширилося, набравши форм справжньої інформаційної окупації. Ведеться
воно планомірно і широко, в різних напрямах, із використанням
найрізноманітніших засобів. Мета його: використовуючи фактор
багаторічного зросійщення царською та радянською імперіями української
спільноти, продовжувати цей процес у нових умовах, щоб
денаціоналізовувати українство, підтримувати почуття його
меншовартісності.
Сьогодні сусідня Росія всіляко намагається використовувати український
інформаційний простір у своїх інтересах, для поширення
неоімперіалістичних ідей, для антиукраїнської інформаційної обробки
наших громадян. Книжковий ринок заполонений сексроманами, детективами та
іншим “легким” російськомовним чтивом (це коли національне книговидання
на ладан дише). У газетно-журнальному морі, як гриби по дощу, виникають
видання “для чітающіх на руском язикє” (тим часом як національна
українська преса перебуває на грані загибелі). По телебаченню і радіо
всуціль передаються кінофільми, пісні на “общепонятном”.
Це не абищиця, на яку можна не зважати, це – відкрита інформаційна
експансія сусідньої держави в український інформаційний простір.
Недооцінка такої агресії надзвичайно небезпечна – аж до .втрати
національної державності.
4. Форми російської експансії.
Розглянемо найтиповіші форми російського інформаційного проникнення в
Україну.
Найперше – це поширення суто московських періодичних видань на терені
України, зокрема, центральних російських газет, традиційно відомих тут
ще з часів Союзу, коли російська преса домінувала повсюдно. У ті часи
найтиражніші московські часописи друкувалися безпосередньо на
українських поліграфічних підприємствах і поширювалися місцевою робочою
силою. Зі здобуттям Україною незалежності ця справа для Росії дещо
ускладнилася, оскільки за друк треба було платити, а довозити з Москви
так багато газетної продукції також обходилося не дешевше. І тоді
російські видавці, використовуючи недосконале українське законодавство
та поблажливість вищого українського чиновництва, пішли на хитрість:
додавши до традиційної назви часопису слова “Україна” чи “в Україні”,
реєстрували їх ніби українські підприємства. Українська держава не
тільки за допомогою економічних важелів не створила серйозних перепон
перед проникненням чужоземної, як правило, не дружньої до неї друкованої
продукції, але й реєструвала її як нібито українську періодику, по суті,
ставлячи ці видання у кращі умови. Таким чином, на українському ринку
з’явилися газети “Известия”, “Комсомольская правда”, “Аргументы й
факты”, “Труд” і навіть “Московский комсомолец” з припискою “В Украине”
чи просто “Украйна”. Це їх і формально, і по суті прирівнювало до
вітчизняних видань, дозволяло на тих же умовах, використовувати
поліграфічні потужності, послуги зв’язку в Україні. Фактично роблячи
газети у Москві та маючи дешевий для них російський папір, росіяни
успішно конкурують з українськими виданнями на українській території,
обминаючи економічні труднощі, які стільки клопоту завдають тутешній
пресі.
При занепаді видавничої справи в Україні загалом, ці часописи мають
відносно величезні наклади. Так, газета “Аргументы й факты-Украина”
друкується накладом 170 тис. примірників, “Труд-Украина” – 185 тис.,
“Комсомольская правда” в Украине” – 195 тис., “Известия-Украина”– 528
тис. примірників [5]. Це при тому, що середній наклад таких
всеукраїнських видань, як “Молодь України”, “Літературна Україна”,
“Демократична Україна”, “Вечірній Київ” коливається у межах 20 – 40
тисяч примірників. Запитання: “то чий же вплив на українського споживача
більший?” звучить суто риторично. Тим більше, що практично нічого
українського, крім приписки “Україна” та “в Україні” у цих часописах не
знайти. А от антиукраїнське подибується в різній оболонці скільки
завгодно. Це помічає кожен вдумливий і мислячий читач.
До того ж, Україні завдається пряма економічна шкода. Так, за
підрахунками станом на 2001 рік, тільки за рахунок діяльності газети
“Комерсант” в Украине” річний збиток державі та юридичним особам в
Україні досяг 70 млн. грн., газети “Комсомольская правда” в Украине”
–33,85 млн. грн.[6].
Друга типова форма експансії традиційна: завезення друкованої періодики
безпосередньо з Москви. Чого тільки не побачиш у комерційних кіосках та
на приватних розкладках у Києві та в обласних центрах – і “Независимую
газету”, і “Купеческое дело”, й “Экспресс-газету”, і багато інших. На
станціях київського метро, на численних розкладках та на прилавках
приватних кіосків, розташованих у найлюдніших місцях столиці московські
газети є у продажу цілодобово, українських же тут практично не буває. На
спроби з’ясувати чому так, відповідь стандартна: не користуються
попитом. Але за всім цим стояли тонко продумана політика і
покровительство місцевих чиновників чи то із світоглядних, чи то із суто
меркантильних міркувань.
Третя форма інформаційного проникнення в Україну – насичення
національного книжкового ринку чужомовною продукцією. Московські
ідеологічні стратеги точно визначили слабкі місця в царині українського
книгодрукування і, користуючись політичною короткозорістю чи свідомою
позицією державного чиновництва, буквально заполонили державу
різноманітною російськомовною літературою. Врахувавши дефіцит
української дитячої книжки, українським дітям пропонується
російськомовна продукція в яскравих обкладинках. Вигода подвійна:
політична – підтримується тенденція зросійщення на перспективу;
фінансова – виймаються останні гривні з майже порожнього гаманця
українського обивателя.
Широко представлена література з давнього і недавнього історичного
минулого, звісно ж, у московській інтерпретації, книги енциклопедичного
змісту з домознавства, садівництва, психології, медицини тощо. Звичайно,
чільне місце посідає те, що найбільше цікавить обивателя та незміцнілу в
ідеологічно-моральному плані молодь: низькопробні детективи, романи
жахів, пригоди суперменів, сексуальні сюжети. Якщо додати до цього
значний масив порнографічної російськомовної періодики на кшталт таких
видань, як “Интим”, “Только вы”, “Супер-зрос”, “Он й она” та інших, то
стане зрозумілою і нинішня політична пасивність значної частини
української молоді, і засилля російської мови на вулицях українських
міст. Із 70 млн. примірників книг, які споживаються в Україні щороку,
лише 20 млн. видається на її території, 10 млн. потрапляє до нас із-за
кордону легальне, а 40 млн. книжок – це контрабанда, внаслідок якої
вітчизняні фінансові втрати сягають 700 млн. грн. [7].
Книговидання в Україні, як і інші сектори економіки, до останнього часу
було придушене податковим пресом (на відміну від Росії, де ця галузь
практично звільнена від оподаткування), і занепадало.
Четверта форма російської експансії в інформаційний простір України
внутрішня, тобто та, яка має досягти все тієї ж мети зсередини, –
заснування і видання української періодики російською мовою. Йдеться не
тільки про такі традиційно зросійщені регіони, як Донбас, Південь, Схід,
але й про інші місцевості України, і навіть про столицю. Склався
стереотип, не без умілого сприяння державних чинників чи, принаймні, при
їхній пасивно-споглядальній позиції, що видавати періодику російською
мовою в Україні престижно та вигідно. Хоча, яка потреба видавати,
наприклад, “Теленеделю”, а не “Телетиждень”, “Анекдоты”, а не
“Анекдоти”, “Киевские” та інші “ведомости”, а не “відомості”, “Новости”,
а не “Новини”? Чому дійсно дуже потрібний український журнал мод має
виходити російською мовою? Чому різні рекламні листки, бізнесову
періодику, рекламу на вулицях столиці вважається престижним видавати
мовою північного сусіда, а не українською? Чому, приміром, єврейська
громада не друкує свої газети єврейськими мовами або, в усякому разі,
державною, а видає російською? Таких запитань можна задавати багато, а
от задовільну відповідь на них знайти важко.
Тому й склалася в нашій державі ненормальна ситуація, коли, як писала
газета “Голос України” 1997 року, “на 100 етнічних українців нині
припадає 7 примірників видань рідною мовою, а на 100 громадян російської
національності – 54! За статистикою дві третини громадян нашої держави –
українці. Росіян – близько 11 мільйонів” [8].
За останні роки ситуація на краще не змінилася: на 1 січня 2001 року за
даними Держкомінформполітики в Україні було офіційно зареєстровано 10200
друкованих видань, реальне співвідношення між російськомовними та
україномовними виданнями – 80 до 20 відсотків на користь перших [9]. Для
повнішої картини додайте до цього 807,5 тис. прим, суто московських
газет “Аргументи й факты-Украина”, “Труд-Украина”, “Известия-Украина”
[70].
З роками ситуація не тільки не покращилась, а погіршилася. 2005 року
кількість зареєстрованих періодичних видань в Україні досягла 20 000, а
мовне співвідношення ще більше схилилося на користь російської.
Заснування і випуск російськомовних періодичних видань аж ніяк не можна
вважати справою патріотичною: об’єктивно вони працюють проти
національної держави, ігноруючи корінні інтереси української нації,
оскільки звужують сферу функціонування української мови, незалежно від
їхнього тематично-політичного спрямування підтримують процес
зросійщення, зневажають українську духовність. Це не можна виправдати
жодними міркуваннями про нібито піклування про задоволення потреб
російськомовного населення, оскільки розраховані такі видання на
вседержавну аудиторію, а не на регіони компактного проживання росіян.
Російськомовне населення – поняття значною мірою штучне, оскільки рідною
мовою людини вважається мова материнська, отже, тут на перше місце має
висуватися фактор національний.
Газета “День”, що з’явилась як україномовне видання, під впливом
політичної кон’юнктури, все того ж фальшивого розуміння престижності
почала дублюватися російською. І незабаром з газетних кіосків Києва
майже зникає український варіант часопису і замінюється російськомовним.
Що ж дивуватися, що ця газета не тільки сама практично сповідує
двомовність, а й робить спроби обґрунтовувати її доцільність у своїх
публікаціях?
Про відверто антиукраїнські видання й говорити годі. Часопис компартії
Петра Симоненка “Коммунист”, газета прогресивних соціалістів Наталії
Вітренко “Досвітні вогні”, виходячи російською, або подаючи публікації
як українською, так і російською, об’єктивно працюють проти України і за
формою, і за змістом. Окремі російськомовні газети у південно-східних
регіонах буквально пашать шовіністичним шалом.
Загалом же в українській періодиці явно намітилася тенденція занепаду.
Попри те, що кількість нових видань зростає, загальний наклад їх
зменшується. Так, за кілька років, починаючи з 1985-го, кількість
друкованих видань збільшилася з 1799 газет і 206 журналів до відповідно
2551 і 1374, а їхній загальний річний тираж зменшився більш ніж на
третину – з 4608 тис. до 3024 тис. прим. Через безгрошів’я, за даними
опитування Українського центру економічних і політичних досліджень ім.
Олександра Разумкова, більшість українських громадян (62,4%) друкованих
періодичних видань не передплачують, якщо ще кілька років тому на
середньостатистичну родину в Україні припадало 3 – 4 періодичних
видання, то 2001 року – лише 0,71 видання [11].
Прикро, що на ґрунті деградації української преси домінує преса
неукраїнська (а часто й антиукраїнська) – московська та доморощена
російськомовна, що становить серйозну загрозу для титульної нації в
нашій державі і самій державі.
Нарешті, п’ята за ліком, та чи не перша за значенням форма російської
інформаційної експансії завоювання українського телеефіру. Після
витіснення Громадського російського телебачення (ОРТ) з першого
національного каналу Українського телебачення, де воно домінувало, не
сплачуючи ні копійки, було створено спільну українсько-російську
(точніше російсько-українську) телекомпанію “Інтер”, яка не менш успішно
робить ту ж справу на третьому державному українському каналі, де
телеглядачів у неї, правда, менше. Однак справа не тільки і не стільки в
“Інтері”, скільки в самій системі українського телебачення в цілому, яка
ллє воду на чужий млин.
5. Втрата інформаційного простору загрожує втратою державного
суверенітету
В Україні на початку нинішнього століття було зареєстровано 791
телерадіомовну організацію. Сотні приватних телекомпаній у регіонах
України, створених не без сприяння російського капіталу, ведуть
передачі, як правило, російською мовою. Ні регіональні, ні центральні
телекомпанії, які отримали ліцензії на роботу в українському телеефірі,
не дотримуються вимоги закону, яка передбачає, що не менше половини
телепродукції має бути виготовлена в Україні. Деякі компанії взагалі
спеціалізуються на ретрансляції передач російського телебачення.
Держкомінформполітики (нинішня назва Держкомтелерадіо), керований свого
часу Іваном Драчем, не маючи законодавчих важелів, змушений обмежуватися
словесними демаршами з приводу російської інформаційної агресії в
національний телерадіопростір України (в додрачівський період навіть
словесних заяв не робилося). Так, з приводу тенденційної передачі
телеканалу “Інтер”, присвяченій сутичкам міліції з учасниками
антикучмівської демонстрації 9 березня 2001 року біля пам’ятника
Тарасові Шевченку та біля Адміністрації Президента, яка спрямовувала
громадську думку з політичної площини у площину міжнаціональних
стосунків, чітко сказано, що телеканал “Інтер”, “є філією російського
ДРТ (Общественного росссийского телевидения)”, що “демонстрація
тенденційних передач – постійна практика “Интера” і що такі провокаційні
передачі “з’являються в ефірі в період загострення політичної боротьби в
нашій державі” [12].
Як бачимо, оцінка чітка і зрозуміла, такі речі не потерпіла б жодна
демократична держава. Коли Іван Драч був призначений головою комітету,
який має виробляти лінію державної інформаційної політики,
націонал-демократи сподівалися, що ось тепер справи у цій галузі підуть
на краще, себто в українських інтересах. Та не так сталося, як гадалося
– щоб рішуче втручатися в ситуацію, яка створилася в інформаційному
полі, бракувало законодавчої бази, йому не давали змоги це робити, та й,
очевидно, він сам не дуже багато зусиль до цього докладав. Тому далі
заяв, які для владної олігархії були що горохом об стіну, справа не
йшла.
Так, наприклад, як вийшло з ліцензуванням телерадіоорганізацій України.
Держкомінформполітики визнав, що “типовою ознакою теле-, радіопростору
України є засилля іноземної продукції, легковажні, сумнівної якості
ведучих програм”, що “на загальнонаціональному каналі УТ-2 здійснює
мовлення на кращих відрізках часу комерційна телекомпанія “1+1”, а на
каналі УТ-3 – Українська незалежна телевізійна корпорація “Интер”, що не
зареєстрована в Києві периферійна “радіокомпанія “Нова Хвиля”…
перемогла у конкурсі на право мовлення в столиці, а місцева державна
компанія, яка всебічно висвітлює життя міста й області впродовж 5-ти
років, чітко дотримується законодавства, що регулює інформаційну сферу,
програла”. Можна підтримати справедливе обурення з приводу таких
аномалій, але що далі? Держкомінформполітики якось утрутився в ситуацію?
оскаржив у суді порушення законодавства? звернувся до Верховної Ради та
Президента закликати до порядку Національну Раду з питань телебачення і
радіомовлення, членів якої вони призначають на паритетних засадах? Ні.
Натомість, визначальник інформаційної політики в державі безсило розвів
руками: “В Держкомінформі сподівалися, що серед десятків російськомовних
станцій, які здійснюють інформаційну діяльність в діапазоні частот 100 –
108 мгц нарешті знайдеться хоча б одна, яка буде вести мовлення у повній
відповідності до чинного законодавства” [13].
n
?
¶
Ae
l
n
~
?
?
¶
?
A
Ae
???????¤?¤?$??????аїни має сім няньок (крім Держкомінформполітики, є ще
Держкомзв’язку, Нацрада з питань телебачення і радіомовлення,
Національна телекомпанія та Національна радіокомпанія та ін.), важко
добитися кардинальних змін? Іван Драч замість ставити питання про
уточнення і розширення повноважень очолюваної ним структури, хотів мати
ще одну, головну няньку, пропонуючи створити Координаційну раду при
Президентові України, яка б координувала роботу решти няньок [14].
Тим часом, Москва за допомогою телеефіру стала практикувати безпосереднє
втручання у внутрішні справи нашої країни, відповідним чином коментуючи
ті чи ті події в Україні, формуючи у глядачів симпатії чи антипатії до
тих чи тих українських політиків. Щоправда, часто при цьому не
обходиться без допомоги українських олігархів.
Особливу огиду і протест в українських патріотів викликала брудна
кампанія очорнення і шельмування найбільш українського за всі роки
незалежності і найбільш реформаторського уряду Віктора Ющенка, який
вперше добився конкретних позитивних результатів у соціальному та
економічному житті суспільства, Виконуючи замовлення тодішнього
президентського оточення і, як можна здогадуватися, самого гаранта, чи
не найагресивніше у цій брудній справі вправлялося державне телебачення
і особисто, нині вже екс-керівник Національної телекомпанії Вадим
Долганов. Заангажованість, пересмикування фактів, відверта дезінформація
і брехня в подачах інформації – все це нагадало українській спільноті
методи роботи комуністичної пропаганди і викликало широкі протести.
Якщо до того, що виробляв В.Долганов на УТ-1, додати недержавні
телекомпанії, залежні від олігархічних кланів, яких не влаштовував
Ющенко, та їхні ж друковані органи інформації, то можна уявити якого
розмаху набрала кампанія, розрахована на знищення Віктора Ющенка, як
керівника Кабінету міністрів.
Але антиукраїнським силам видалося, що цього замало. І тут до ганебної
справи була підключена Москва. В ефір випустили програму відомого своїм
українофобством журналіста Леонтьєва “Однако”, в якій на Ющенка
“начепили всіх собак”: мовляв, його дружина Катерина є американським
агентом, сам прем’єр під каблуком дружини, отже, виконує американські
настанови в Україні, і далі в такому ж дусі.
На перший погляд може здатися: а що українцям до того, що показує
російське телебачення в Росії? Але вся суть у тому, що телеканал “Інтер”
повторює цю програму на українську аудиторію. На другий день уся преса
коментує цю передачу. Мети досягнуто – “компромат” пішов на маси.
Чим закінчилися атаки на Ющенка, відомо: найефективніший за всі
незалежні роки прем’єр був зміщений. І без перебільшення можна
стверджувати, що вирішальну роль у цьому зіграли інформаційні
технології, застосовані правлячими олігархічними кланами.
При занепаді української друкованої періодики надзвичайно зростає вплив
на соціум електронних засобів масової інформації – вони практично
доступні кожній родині завдяки теле- і радіотрансляційним мережам, які
дісталися нам у спадок від радянської системи. Спритники – доморощені і
зарубіжні – врахували цю особливість і, використовуючи недосконалість
українського законодавства, доклали всіх зусиль, щоб прибрати до рук цю
важливу ідеологічну галузь. З цього приводу “Вечірній Київ” ще 1998 року
оприлюднив цикл статей-роздумів президента Української телевізійної
спілки Володимира Цендровського, в яких той кваліфіковано проаналізував
цю проблему. За його підрахунками, на кінець 90-років минулого століття
загальнонаціональні та близькі до них за глядацькою аудиторією мовники
мали таке охоплення населення України: УТ-1 100%; “1+1” (100%); “Інтер”
65%; ОРТ 85% із прикордонним прийомом, ефірною й кабельною
ретрансляцією; далі йшли телекомпанії ІСТЧ СТБ, РТР, НТВ, по 35 – 40% .
Всі вони репрезентували відповідно голландських, німецько-американських,
російських, американських, американо-російських, російських і знову ж
таки російських власників, які з урахуванням таких компаній, як “1+1”,
“Інтер”, ІСТ\/, СТБ отримали ліцензійну монополію на 80%
загальнонаціонального частотного ресурсу України.
Крім політичних дивідендів, що виражаються у продуманому ідеологічному
впливі на населення країни, в чиєму інформаційному просторі хазяйнують
іноземні компанії, вони мають також чималий фінансовий зиск. Що це
практично дає інформаційним “благодійникам” України, говорять цифри,
наведені В.Цендровським: компанії Рабіновича, Фуксмана та Лаудера
отримали 1997 року в Україні 89 млн. чистого прибутку [75]. А останнім
часом у зарубіжній пресі з’явилися публікації, які засвідчують, що
іноземні “інвестори” проникали в український інформаційний простір не
завжди чесним шляхом.
За час, що минув від публікації, власники телекомпаній частково
змінилися, до їх списку додались, зокрема, українські можновладці, та
суть явища, себто напрямок телемовлення, не змінилася. Тому з наведеного
випливають такі висновки:
1. Україна все більше витісняється зі свого інформаційного простору, в
якому, грубо порушуючи українське законодавство, все більше хазяйнують
чужинці.
2. Тисячі журналістів та операторів позбуваються робочих місць і змушені
застосовувати свій талант і фахові знання не для користі своєї держави,
а для збагачення чужоземних грошових мішків.
3. При порожньому державному бюджеті з України викачуються за кордон
десятки мільйонів доларів.
4.Через національний інформаційний простір України ведеться
цілеспрямована робота щодо денаціоналізації, деукраїнізації населення
через його зросійщення, та знедуховлення за допомогою низькопробної,
розрахованої на ниці інстинкти телепродукції.
5. Вищі державні чиновники України стали співучасниками цього
антиукраїнського проце су, оскільки саме за їх сприяння і розбазарював
ся інформаційний простір України.
6. Процеси, які відбувалися і за інерцією відбуваються й досі в
інформаційному полі України, загрожують її інформаційному суверенітету,
а, отже, безпеці держави і самому її існуванню.
Національне свідомі українці ставлять питання руба: кому це треба, кому
це вигідно? І приходять до сумного висновку: тільки не Україні.
6. Інформаційний суверенітет – вимога часу
Розуміння небезпеки московської експансії в український національний
інформаційний простір дійшло до багатьох. Ситуацією, що склалася у цій
сфері, глибоко занепокоїлися патріотично налаштовані депутати Верховної
Ради України другого скликання. У рамках парламентського Комітету з
питань законодавчого забезпечення свободи слова та засобів масової
інформації було сформовано робочу групу під керівництвом депутата Левка
Лук’яненка для розробки проекту Закону України “Про інформаційний
суверенітет та інформаційну безпеку України” *. Кожній мислячій людині
на той час ставало очевидно, що сьогодні через байдужість, вайлуватість,
безгосподарність вітчизняного чиновництва Україна програє бій за
національне інформаційне поле, яке дедалі більше служить не інтересам
нашої держави і нашого народу. Тільки найвищі державники не розуміли, чи
вдавали, що не розуміють цього. Бо чим іншим можна пояснити той факт, що
Президент Кучма разом зі своїм колегою Єльциним привітав ще одне
московське видання, призначене спеціально для українського споживання –
російськомовну газету “Столичные новости”, благословивши наступний крок
московського вторгнення в український інформаційний простір.
Тому підготовка законопроекту про інформаційний суверенітет та
інформаційну безпеку України була на часі. Розробку взявся
профінансувати американський консорціум АРД/ЧЕККІ “Верховенство права”,
який, згідно з меморандумом про співробітництво в галузі законотворчості
та сприяння парламентаризмові, підписаного урядами України та США, був
створений в Україні. До роботи запросили фахівців із різних галузей
знань, правників, журналістів. Майбутній закон мав визначати і
регулювати правові засади забезпечення інформаційного суверенітету
України, розвитку та захисту національного інформаційного простору та
зміцнення інформаційної безпеки як невід’ємної складової частини
державного суверенітету й національної безпеки держави.
Розробникам проекту реалізація інформаційного суверенітету бачилась у
чотирьох напрямах:
– законодавче визначення та забезпечення державою стратегічних напрямів
розвитку та захисту національного інформаційного простору, цілісної
державної інформаційної політики (тут і далі підкреслення моє. – В.К.).
– визначення норм, засад і меж діяльності зарубіжних та міжнародних
суб’єктів в інформаційному просторі України;
– формування та захист інтересів України у світовому інформаційному
просторі, міжнародних інформаційних відносинах;
– гарантування інформаційної безпеки України [16]
Отже, майбутній закон, на глибоке переконання робочої групи, мав би
забезпечити вирішення триєдиного завдання, найактуальнішого для
теперішньої інформаційної ситуації в Україні: 1) сприяти створенню
єдиної державної інформаційної політики, без чого неможливе ефективне
обстоювання національних інтересів держави; 2) покласти край
неконтрольованому використанню українського інформаційного простору
зарубіжними суб’єктами інформаційної діяльності, що мало б, за зразком
країн Західної Європи, повернути український телерадіоефір у площину
українських національних інтересів, і найголовніше – 3) створити систему
ефективної інформаційної безпеки України. При цьому розробники виходили
з того, що законопроект має наближатися до кращих зарубіжних зразків і в
жодному разі не утискувати свободи слова та права громадян на
інформацію. Звичайно, проект нового закону не був досконалим, але він
ураховував найактуальніші завдання розвитку, функціонування та захисту
національного інформаційного простору, передбачав організацію, методи і
засоби захисту інформаційного суверенітету України та відповідальність
за порушення законодавства з питань інформаційної сфери. Проект пройшов
експертизу українських фахівців, здобув позитивну оцінку та був
підготовлений до першого парламентського читання.
І тут американський консорціум АРД/ЧЕККІ “Верховенство права”, на
порушення підписаних угод, відмовився профінансувати вже виконану
роботу. Причина – негативна оцінка законопроекту фахівцями США, хоч
угодою передбачалася експертиза лише вітчизняних, а не зарубіжних
спеціалістів. І це зрозуміло: адже готувався закон не якоїсь іншої
держави, а України, і українці самі повинні вирішувати, яким він має
бути. Що ж не сподобалося представникам консорціуму “Верховенство права”
в українському законопроекті? Якщо по суті, то не сподобалось одне –
орієнтованість законопроекту на національні інтереси України. Документ,
де викладено позицію американської сторони, озаглавлений “Зауваження
американських та українських експертів щодо другої редакції проекту
Закону України “Про інформаційний суверенітет та інформаційну безпеку
України”, хоча саме українські експерти, залучені парламентським
Комітетом, схвалили проект. Американцям же не сподобалося, що “в
законопроекті надзвичайно широко трактується захист інформаційної
безпеки країни, що звужує можливість формування плюралізму…”, що в
ньому наявні такі дефініції, як “національні ресурси, інформаційні
ресурси виняткового значення, ресурси як національне надбання” (на думку
американців, ці правові режими недостатньо чітко визначені, хоч
ознайомлення з ними свідчить про протилежне – занадто чітко й однозначно
сказано), що проектом “суттєво звужується функціонування іноземних мов у
національному просторі України”, а це, бачите, “знижуватиме можливість
іноземцям, які постійно або тимчасово перебувають в Україні (а таких
стає дедалі більше) знайомитися з соціально-політичним, економічним та
культурним життям країни” [17]. (ніби не загальноприйняте правило: хочеш
ближче познайомитися з народом, вивчи його мову).
Надуманість претензій експертів, залучених консорціумом “Верховенство
права”, видно неозброєним оком. Вони виходили не з інтересів держави
Україна, яка хотіла б, як і будь-яка інша країна, бути господаркою свого
інформаційного простору та захистити свій інформаційний суверенітет, а з
позиції тих, від кого й треба найбільше захищатися. Аби переконатися у
цьому, досить зіставити хоча б зауваження експертів щодо звуження
“функціонування іноземних мов у національному просторі України” з самою
нормою, закладеною в законопроект:
“Функціонування іноземних мов у національному інформаційному просторі
України визначається потребами поширення вітчизняного (національного)
інформаційного продукту за рубежем та необхідністю культурно-освітніх
програм і видань іноземними мовами для населення України, а також
відповідно до інтересів участі України в міжнародному інформаційному
співробітництві за укладеними нею угодами.
Продукція зарубіжних телерадіоорганізацій поширюється в Україні
державною мовою чи мовами національних меншин України, але в
обов’язковому супроводі перекладу на державну мову чи мови національних
меншин України, за винятком випадків, передбачених законодавством
(викладання іноземних мов, музичні програми і передачі тощо).
Друковані видання іноземними мовами поширюються в Україні на основі
міжнародних договорів, ратифікованих Україною, в порядку, визначеному
Законами України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в
Україні” та “Про видавничу справу” [18].
Що є в цих нормах такого, що суперечило б міжнародному праву, що
звужувало б функціонування іноземних мов у національному просторі
України та зменшувало би можливість іноземцям знайомитися з різними
сторонами життя України?
І вже зовсім не об’єктивно звучить звинувачення експертів у тому, що
нібито ці норми не узгоджуються “з конституційними та міжнародними
нормами щодо вільного доступу до інформації” [19].
Недарма ж у “Зауваженнях…” не розкривається, з якими саме статтями
Конституції України та з якими саме міжнародними правовими актами не
узгоджуються процитовані норми українського законопроекту.
Цей неординарний, але вельми промовистий і характерний приклад наведений
для того, щоб зайвий раз проілюструвати: жодні іноземні “добродійники”
не зацікавлені захищати українські національні інтереси. Вони доти
будуть добродійниками, доки не побачать, що українські інтереси “не
стикуються” з інтересами їхньої країни. На чиєму боці вони опиняться в
такій ситуації, неважко передбачити. Та це й видно у нашому конкретному
випадку із вчинків та дій американського консорціуму АРД/ЧЕККІ
“Верховенство права”, який навіть уже виконану роботу не оплатив згідно
з укладеною угодою. Про яке верховенство права можна тут говорити?
Прагматичність, доцільність із позиції інтересів власної країни – оце і
все верховенство права. І мав рацію головний консультант Комітету
Верховної Ради України законодавчого забезпечення свободи слова та
засобів масової інформації Євген Лук’яненко, коли в усій цій, м’яко
кажучи, негарній історії вбачав “спробу консорціуму зажити слави
благодійника на сприянні розробці політичне інертних законопроектів,
приховавши за цим жорсткі спроби тиску на суверенітет українських
законодавців, які працюють над проектами державобудівничого політичного
значення” [20].
7. Помаранчева революція: журналістський бунт
В середині 90-х років минулого століття в Україні сформувалася нова,
олігархічно-кланова система засобів масової інформації. Кілька сімей
нових скоробагатьків заволоділи більшою частиною інформаційного
простору, передусім наймасовішого і найдоступнішого для загалу –
телеефіру. Режим Кучми-Медведчука-Януковича, відчуваючи близький кінець
своєму пануванню, зробили ставку на залежні ЗМІ. Побутуючу істину про
те, що хто володіє інформацією, той володіє світом, тодішня влада
розуміла по-своєму: хто володіє інформаційним простором, той може вільно
маніпулювати суспільною свідомістю. Робилося це старим способом –
запровадженням політичної цензури у вигляді так званих “темників”. Суть
їх полягала втому, щоб, по-перше, блокувати доступ до ЗМІ
опонентам-опозиціонерам; по-друге, широко пропагувати “правильні” дії
чільників тодішньої влади. Журналісти були настільки сковані по руках і
ногах, свобода слова була загнана у такий глухий кут, що у
журналістському середовищі назрівав вибух непокори.
Протест вилився у формі “Маніфесту українських журналістів із приводу
політичної цензури”. Під Маніфестом поставили свої підписи такі відомі
українські журналісти, як Володимир Ар’єв, Євген Глібовицький, Тетяна
Коробова, Юлія Мостова, Ірина Погорєлова, Олена Притула, Роман Скрипин,
Святослав Цеголко, Роман Чайка, Андрій Шевченко та інші – всього 61
особа [21]. У документі констатувалася наявність політичної цензури в
нашій країні, що є приниженням і журналістів, і народу. Суть Маніфесту
полягала у твердженні:
“Політична цензура є протизаконною: здійснюючи політичну цензуру, влада
намагається обмежити конституційне право громадян на свободу слова,
зафіксоване в Конституції, законах України, міжнародних правових
документах, ратифікованих Україною, а отже, чинних на її території.
Варто наголосити, що право свободи слова є невід’ємним правом
українських громадян. Таким чином, здійснюється грубе порушення одного з
найважливіших засадничих принципів Конституції України. Те, що за
наявності кричущих прикладів політичної цензури в Україні, досі ніхто не
був притягнутий за це до відповідальності, ми вважаємо глузуванням над
законом і над правом українських громадян” [22].
Цей документ був розміщений на сайті “Телекритика” [23], і до нього
могли прилучитися всі бажаючі. Кількість підписантів наростала, як
сніговий обвал – за кілька днів до Маніфесту приєдналися понад 500
журналістів з усіх регіонів України. Підписали його і викладачі
Інституту журналістики Київського національного університету імені
Тараса Шевченка (Карпенко В.О., Приступенко ТО., Чекмишев О.В.).
Журналістський протест проти цензури підтримав профільний Комітет
Верховної Ради на чолі з Миколою Томенком. З його ініціативи відбулися
парламентські слухання на цю тему, на яких від імені Незалежної
профспілки журналістів виступив Андрій Шевченко. Він охарактеризував
запроваджені Адміністрацією Президента сумно відомі “темники”: Це –
безіменні папери з інструкціями, які ритмічно з’являлися в редакціях
усіх центральних каналів. Цинічні, по-садистськи детальні, обов’язкові
до виконання, без варіантів. Зокрема, він говорив:
“Що таке темник? Це пара-трійка сторінок тексту, в яких коротко і ясно
розповідають журналістам, які новини хоче бачити влада.”
Дуже проста структура. Подія. Як показувати. Чиї коментарі брати. Чиї не
брати в жодному разі. Формулювання – філігранні. Цитую мовою оригіналу:
просьба игнорировать, просьба цитировать в полном обьеме, просьба широко
осветить” [24]. Оцінка “темників” як форми новітньої цензури,
запровадженої владою, дана доповідачем чітко й однозначно:
“Якщо у цій країні люди не отримують чесної інформації, якщо про це
криком кричать журналісти, громадські організації і закордонні
спостерігачі, якщо у масовому порядку порушується Конституція, то я як
громадянин хочу, щоб влада не ховалася за розмови про редакційну
політику, а брала на себе відповідальність і діяла. Якщо ні, я хочу
іншої влади. Якщо ні, то будемо діяти ми, і я говорю це впевнено” [25].
За матеріалами парламентських слухань Верховна Рада внесла низку
суттєвих доповнень до законів, які регулюють відносини влада – мас-медіа
– суспільство, зокрема подано розлогу дефініцію, що таке цензура і як
саме вона забороняється [26]. Але тодішній режим саме тим і вирізнявся,
що ігнорував чинне законодавство: “темники” не зникли з нашого життя,
хоча президентська канцелярія відхрещувалася від цього свого витвору.
Тому не припинився і протестний журналістський рух. Група провідних
журналістів покинула відомі телеканали, які продовжували працювати за
“темниками”, зокрема, Ар’єв, Глібовицький, Скрипин, Цеголко, Чайка,
Шевченко, які першими підписали Маніфест, склали кістяк новоутвореного
опозиційного “5-го телеканалу”. Вони уклали угоду із засновником, де
обумовили своє право на правдиве висвітлення суспільного життя, подачу
об’єктивної інформації, представлення різних точок зору на проблеми, а
також невтручання засновника у творчий процес. Вони назвали свій канал
каналом чесних новин.
П’ятий канал вніс революційні зміни в інформаційний простір України:
люди переконалися, що журналісти цього каналу справді несуть правду у
маси, яку чинна тоді влада прагнула приховати. Ні телеглядачі, ні самі
журналісти не сприймали щоденне замовчування правди, трансляцію
відвертої брехні, нахабні нападки джангірових та корчинських на лідерів
опозиції на хвилях телестудії “1+1”, єзуїтські замовні передачі
“Епіцентру” Піховшика, саме прізвище якого стало сприйматися
журналістською братією як найбрутальніша лайка. Тому рейтинг чесного
каналу бурхливо зростав і швидко випередив широко відомі “1+1”, “Інтер”,
не кажучи вже про УТ-1. Невзабарі до нього приєднався телеканал “Ера”,
що працював на хвилях Першого національного.
Саме це і не влаштовувало існуючий режим. Не маючи змоги похитнути
твердість і відданість правді журналістського колективу 5-го, влада
створила несамовитий тиск на редакцію, намагаючись будь-якими засобами
позбутися цього правдивого інформаційного джерела. Тим більше, що
розпочалися президентські перегони 2004 року. Так була поставлена під
сумнів ліцензія на мовлення, законно видана “5-му каналові”, заблоковані
його банківські рахунки, у східних регіонах припиняли ретрансляцію його
передач у кабельних мережах. І тоді журналісти пішли на крайній крок:
оголосили голодівку, яку вміло висвітлювали у телеефірі. Голодівка
сколихнула не тільки глядацький загал, але й колег-журналістів з інших
телеканалів – вони приходили в студію висловити свою підтримку.
Після фальсифікації голосування 2-го туру президентських виборів
розпочалася справжня журналістська революція: працівники пера і камери
збагнули і свою вину в одурманюванні населення. Семеро творчих
працівників каналу “1+1”, зневірившись у можливості вплинути на
редакційну політику студії, вирішили за краще звільнитися, аби не
працювати за “темниками”. За ними пішли журналісти ще п’яти центральних
телеканалів: ІСТ\/, “Інтер”, “Новий канал”, “Тоніс” та НТН. Вони
відверто і публічно висловили свою незгоду з практикою висвітлення
перебігу виборчої кампанії та заполонення телеефіру дезінформацією у
спеціальній заяві. Це був чесний вчинок, і він був не поодинокий.
Фактично оголосили страйк журналісти каналу “1+1”, на знак протесту не
вийшовши з новинами ще 21 листопада 2004 року. Керівництво каналу
змушене було піти на відсторонення від повинних передач Піховшика та
заявити в ефірі 25 жовтня, що відмовляється від “темників” і
зобов’язується подавати об’єктивну інформацію. Журналістську мужність
виявила ведуча сурдоперекладу наУТ-1 Наталія Дмитрук. Вона
несанкціоновано відступила від озвучуваного дикторського тексту і
знаками на пальцях пояснила багатотисячній аудиторії справжню ситуацію в
країні, повідомивши про численні порушення й фальсифікації під час
голосування, а також про те, що насправді переміг Віктор Ющенко.
Нелегку і напружену боротьбу з керівництвом витримали й журналісти
Першого Національного телеканалу і таки відстояли своє право подавати
правдиву інформацію. Загалом “журналістський бунт” докорінно змінив
характер телевізійних передач, зокрема, невинних, на всіх центральних
телеканалах. Це була знакова перемога журналістів. Журналістський бунт
слід розглядати як важливий складник Помаранчевої революції, що має
непересічне значення для утвердження свободи слова та розвитку
демократизму в Україні.
– По-перше, він довів усім, що тільки солідарні дії журналістів, їхня
наполегливість і воля до вільної творчої праці можуть привести до
перемоги.
– По-друге, він шокував і до певної міри паралізував чільників
кучмівського режиму, довівши безперспективність політичної цензури і
поклавши край зловісним “темникам”.
-По-третє, журналістський протест докорінно змінив змістове насичення
інформаційного простору, надто телеефіру, перевівши всі передачі, а
передусім – повинні, у площину правдивості та об’єктивності.
– По-четверте, було на практиці доведено незворотність курсу на побудову
у нашій країні правдивого та демократичного інформаційного суспільства.
Масовий журналістський протест, який призвів до позитивних змін в
інформаційній сфері країни, ще чекає на своїх дослідників. Однак уже
зараз неозброєним оком помітні непересічність і, без перебільшення,
історичність подій в інформаційному просторі України наприкінці 2004 –
початку 2005 років. Саме київський Майдан, події на якому або зовсім
замовчувалися провладними та залежними засобами масової інформації,
зумовив інформаційний прорив: зашорені раніше телеканали почали давати
пряме включення з Майдану та запрошувати представників різних політичних
сил на живий ефір.
На Майдані ж вирувало своє, революційне життя, буйно розквітла народна
творчість: складання самодіяльних пісень, випуск агітаційних листівок,
революційних додатків до друкованих видань, новітньої оперативно
зареєстрованої періодики, та давно призабутого самвидаву. Наприклад,
широко розповсюджувалася листівка “Віктор Ющенко переміг!”, що було дуже
важливо в той час, коли ця перемога замовчувалася в залежних від влади
ЗМІ, та листок церкви “Посольство Боже” під назвою “Так! Відродженню
України!”. До інформаційної діяльності підключилися вищі навчальні
заклади столиці. Студенти Інституту журналістики Київського
національного університету імені Тараса Шевченка випускали самвидавний
“їжак”, а представники студентства знаменитої “Києво-Могилянки” створили
бюлетень “Життя Майдану”. Громадянські кампанії “Пора”, “Знаю”, “Чиста
Україна” поширювали власні самвидави. Київський молодіжний журнал
“Торба” почав випуск таборового листка “Помаранчик”, який набув значної
популярності [27].
Отже, під час Помаранчевої революції склалася якісно нова ситуація в
інформаційному полі України: розкріпостилися засоби масової інформації,
влада втратила контроль над ними, зникли “темники”, журналісти діючі та
майбутні, всі, схильні до журналістської та літературної творчості,
вдихнули свіжого повітря справжньої свободи. Це, певно, друге за
значенням, після завоювання влади демократами і обрання Віктора Ющенка
Президентом України, революційне завоювання українського народу.
Висновок
Світ вступив до епохи утвердження інформаційного суспільства, чи не
найбільшим досягненням якого є те, що завдяки створенню нового
інформаційно-технологічного середовища інформація миттєво долає відстані
і що завдяки глобальній комп’ютеризації, телефонізації, Інтернету вона
стає доступною нині кожному членові суспільства. За цих умов зростає
роль і масової комунікації, базовою основою якої є інформаційний
простір, у якому вона й розвивається.
Інформаційний простір – досить великий і складний комплекс. Це поняття
не обмежується самою тільки територією країни, – до його складу входять
також його суб’єкти, все матеріально-технічне середовище, вся
інтелектуально-інформаційна власність цих суб’єктів та комунікативні
відносини. Тому він є важливим чинником національної безпеки.
На жаль, Росія використовувала й використовує український інформаційний
простір у своїх інтересах, для поширення неоімперіалістичних ідей, для
промосковської ідеологічної обробки українських громадян. Мета цього:
використовуючи фактор багатолітнього зросійщення російською та
радянською імперіями української спільноти, продовжувати цей процес у
нових умовах, щоб денаціоналізовувати українство, підтримувати почуття
його меншовартісності, розвивати, спираючись на п’яту колону, хохляцтво
та українофобію, звужувати сферу вживання української мови, сіяти
зневіру в незалежність держави, приписуючи їй усі негаразди, нести в
українське суспільство чужий менталітет і чужі ідеали, щоб замінити ними
національні чинники.
Така відкрита інформаційна агресія проти нашої держави таїть у собі
велику небезпеку для України – аж до втрати нею незалежності. Держава,
якщо вона себе поважає, має опікуватися своїм інформаційним полем,
охороняти його, обробляти, як дбайливий господар, засівати
державотворчими ідеями, щоб потім пожинати той урожай, на який
сподівається народ. У цих умовах назріла проблема вжити заходів,
передусім законодавчих, щодо захисту національного інформаційного
простору як невід’ємної складової частини державного суверенітету та
національної безпеки держави.
Президентські перегони 2004 р. зайвий раз переконали, що, по-перше,
національний простір країни має бути підпорядкований національним
інтересам народу, що, встановлення антиукраїнськими та антинародними
силами контролю над ЗМІ може призвести до катастрофічних наслідків для
держави; по-друге, Помаранчева революція і журналістський спротив довели
відданість більшості українського народу принципам справедливості і
демократії, показали силу населення, яке відчуло себе нацією.
Отже, питання повернення Україні її національного інформаційного
простору, захисту її інформаційного суверенітету є стратегічним
завданням винятково української держави –ніхто, крім українців, не
зацікавлений у його безумовному вирішенні. Без цього може стати
проблематичним саме існування незалежної самостійної національної
Української держави.
І тому можна цілком погодитися із твердженням українських журналістів,
що нині справді для України найголовніше: – “відвоювати власний
інформаційний простір, очиститися від імперських уламків, створити
власну модель інформпростору України; захистити його від перманентного
руйнівного впливу чужих інформаційних засобів. Без глобального вирішення
питань інформаційної стратегії не будуть розв’язані проблеми
історико-культурного та етнічного виживання суспільства. Питання стоїть
так: або вижити на віки, або навіки вмерти. Третього у третьому
тисячолітті не дано” [28].
Список використаних джерел
О.Гриценко. В.Шкляр. Основи теорії міжнародної журналістики. – К., 2002,
с. 22 – 23.
Москаленко Анатолій. Теорія журналістики. – К., 1998, с. 45 – 46.
Замах на інформаційний суверенітет. – “Вечірній Київ”, 27 вересня 1996
р.
Там само.
Нам потрібно газет багато і різних. Але своїх, українських. “Незалежний
погляд”, 27 червня 1998 р.
Іван Драч. Як облаштувати інформаційний простір. Жур. “Людина і влада”,
2001, №1 – 2 , с.68.
Там саме, с.69.
Віталій Абліцов. На 100 громадян – 7 україномовних і 54 –
російськомовних періодичних видань. Газ. “Голос України”, 6 травня 1997
р.
Іван Драч. Як облаштувати інформаційний простір. Жур. “Людина і
влада”,2001, №1 – 2, с.68.
Карпачова Н.І. Стан дотримання та захисту прав і свобод в Україні: перша
щорічна до повідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.
К.,2000, с.203.
Актуальні проблеми інформаційної безпеки України. Національна безпека і
оборона. 2001, №1,с.4 – 5.
Заява Державного комітету інформаційної політики, телебачення і
радіомовлення України від 24.04.2001.
Документ Державного комітету інформаційної політики, телебачення і
радіомовлення України з приводу проблем ліцензування
телерадіоорганізацій України № 1241/32/1 від 24.04.01.
Іван Драч. Як нам облаштувати інформацій ний простір. Жур. “Людина і
влада. ” №1 – 2, 2001.
Володимир Цендровський. Розпроданий ефір. – “Вечірній Київ”, 30 січня
1998 р.
Проект Закону України “Про інформацій ний суверенітет та інформаційну
безпеку України”, ст. 2. – Особистий архів автора.
Проект Закону України “Про інформацій ний суверенітет та інформаційну
безпеку України”, ст. 2. – Особистий архів автора.
Проект Закону України “Про інформацій ний суверенітет та інформаційну
безпеку України”, ст. 12. – Особистий архів автора.
Зауваження американських та українських експертів щодо другої редакції
проекту Закону України “Про інформаційний суверенітет та інформаційну
безпеку України”, с. 1. – Особистий архів автора.
Євген Лук’яненко. Чи в ладах з правом “Верховенство права”? або Обман на
американському рівні. – “Вечірній Київ”, 5 червня 1998 р.
HYPERLINK “http://www.pravda.com.ua/” http://www.pravda.com.ua/ ,
03.10.2002, 16:03.
Там само.
HYPERLINK “http://www.telekritika.kiev.ua/”
http://www.telekritika.kiev.ua/ .
HYPERLINK “http://www.pravda.com.ua/” http://www.pravda.com.ua/ ,
04.12.2002, 12:06.
Там само.
Українське законодавство: засоби масової інформації. // К. – Ігех
У-Медіа. – 2004. С. 77 – 78.
Сторінками революційного самвидаву // газ. “Слово Просвіти”, 2004 – №50
(270), 9 – 15 грудня, с.7
Або – або! Третього у третьому тисячолітті не дано. – “Панорама.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
