.

Їх єднала доля України (І.Франко й Українські Січові Стрільці) (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
455 5900
Скачать документ

Реферат на тему:

Їх єднала доля України (І.Франко й Українські Січові Стрільці)

З початком Першої світової війни Україна стала об’єктом  змагань двох
імперських держав, а українці опинилися „по різні сторони барикад”
суб’єктами фактично братовбивчої війни. Німеччина й Австрія були
зацікавлені у захопленні Центральної України, оскільки це відкривало
можливість доступу до Чорного моря і далі на Схід. З іншого боку, як
писалося у таємних документах німецького генерального штабу, датованих 1
грудня 1915 року, „для кожного, хто в дійсності знає і розуміє
географічне та економічне положення, в якім  знаходиться Росія, є
свідомий того факту, що Велика Росія може існувати тільки через
посідання багатої України. Якщо ми зуміємо змінити стан України на
незалежну державу і утримати незалежну Україну при житті, то з певністю
дамо смертельний удар Великій Росії. Україна, відділена від Росії,
створить мур між властивою Росією, Центральними державами та Балканами,
закриваючи доступ Росії до Чорного моря” [1,103].

Росія ж мріяла про завоювання Галичини, Буковини, Закарпаття. Петербург
постійно виставляв себе захисником поневолених слов’янських народів
Габсбургської імперії. Головнокомандувач російської армії великого князя
Миколая Миколайовича зазначав, що вступ російських військ у Галичину і
приєднання „землі Ярослава Осмомисла і князів Данила і Романа” до Росії
характеризувалося б як завершення „справи великого князя Івана Калити”
[1, 105].

Саме за таких історичних обставин Австрійське командування дало згоду на
формування українського легіону під назвою „Українські Січові Стрільці”.

„Організація Українських Січових Стрільців розпочалася з великим
успіхом. Головна Українська Рада звернулася до населення з відозвою, в
якій пояснювала мету організації цього легіону: всі українці повинні
взятися за зброю, щоб розгромити Росію, визволити Україну і створити з
усіх українських земель єдину Самостійну Державу із столицею в Києві. За
два тижні записалося 30 000 осіб, але австрійці обмежили число
добровольців до 2 000” [2, 443].

Організація Українських Січових Стрільців була елітарною військовою
частиною, яка зібрала багато політично свідомих українських діячів,
учених, літераторів, журналістів, митців. „У перших днях війни в
стрілецьких рядах зібрався цвіт української інтелігентської молоді і
середнього покоління. Тоді, коли решта цивільного населення ледве давало
ознаки життя під загрозою воєнних страхіть і політичного гніту, в
стрілецтві була змога й охота виявити зацікавлення для найзагальніших
питань, що були відблиском національної душі. Пресова квартира і її
видання („Бомба”, „Червона калина”, „Самохотник”), ряд молодих поетів,
музикантів, що в стрілецьких рядах готовились і клали свої перші кроки
(Атаманюк, Баб’юк, Бобринський, Гайворонський, Купчинський, Л.Лепкий) є
найкращим доказом живучості стрілецької стихії”  [3].

Що ж об’єднувало І.Я.Франка, за плечима якого лишався сорокарічний
досвід літературної діяльності, особисті гіркі втрати, тяжка хвороба,
пересуди і критика з боку „своїх” і „чужих”, з новоутвореними молодечими
підрозділами Січових Стрільців, що сподівалися на постання самостійної
держави  України  в буремні часи Першої світової війни ?

„Франко своїми творами й взірцевим прикладом особистого
громадсько-політичного життя надихає борців за вільну, незалежну
Україну. І коли затріщали, наближаючись до розвалу, Австрійська й
Російська імперії, а Українські Січові Стрільці піднялись на визвольні
змагання за Українську державність, то великий Каменяр душею і серцем
знаходився разом з ними, самовідданими борцями за волю і незалежність
України. У лавах Українських Січових Стрільців був і його син Петро
Франко, який спільно із своїми побратимами здійснював ту самостійницьку
програму, яку проповідував і яку все життя відстоював його батько”  [4].

З перших днів війни син І.Франка  Петро вступає добровольцем до Легіону
Українських Січових Стрільців, де спільно зі своїми шкільними товаришами
– Є.Коновальцем та А.Мельником, що пізніше стануть лідерами і
організаторами ОУН, намагається втілювати у життя батьківські заповіти.

У ході воєнних операцій, учасниками яких були загони усусівців, П.Франко
проявив себе як активний та сміливий вояк, ним був створений авіаційний
полк, який збив 16 ворожих польських літаків. Головний Отаман військ
Директорії УНР С.Петлюра присвоїв П.Франкові за його бойові заслуги
військове звання полковника [5].

Безперечно, І.Франко пишався своїм сином, гідним продовжувачем його ідей
та переконань. Його думки  відбились у поезії:

13 грудня сего року

О шостій вранці, по безсонній ночи,

Одній з найтяжчих , наймучительніших,

Яких так много я в тім році пережив,

Явивсь мені мій син Петро, що в стрільцях

Українських, тепер у полі служить,

В ровах над Стрипою – дай Бог йому, бажаю,

Щоб мене якнайдовше пережив

(„Чи віщий сон”) ” [6]

Та не тільки світоглядна, ідейна спорідненість, рідний син та історична
доля України міцно пов’язали І.Франка з товариством Українських Січових
Стрільців, але й тяжка хвороба: з 13 листопада 1915 р. І.Франко
потрапляє під опіку і захист стрілецької установи, до „Приюта для хорих
і виздоровців Українських Січових Стрільців у Львові”, що містився на
вулиці П. Скарги, 2а. Як згадує В.Щуровський, „прийшов Франко в дуже
лихому стані здоров’я. Ноги пухли. Серце відказувало послуху.
Приходилось піддержувати сили впорскуванням ліків. За кілька тижнів
здоров’я помітно покращало. Поет почав ходити, читав, віршував, диктуючи
стрільцеві або списуючи особисто немічними руками ” [7, 549].

Для Франка як і для багатьох інших пацієнтів Приют став не просто
лікарнею, місцем оздоровлення і підтримки сил, але й другою домівкою,
своєрідним оазисом національної стихії. „Приют був не лише місцем для
лікування і відпочинку знеможених воєнними трудами і хворобами
стрільців, тут гуртувалися майже всі активні елементи тодішнього
інтелектуального життя у Львові. Реституція української преси (Назарук,
Голубець, Когут), віднова українського театру (Лесь Новіна, Розлуцький,
Онуфрак, Демчишин) вийшли якраз з рядів петлюрівців. У приюті знайшов
приміщення митець-маляр Новаківський” [7, 549].

Стрілецьке товариство поважно й прихильно ставилося до Франка як до
духовного батька, старшого наставника, національного, громадського
діяча.”Стрільці відносились з глибоким пієтизмом до особи І.Франка,
улегшували йому долю по своїх силах. Піклувались ним, немов рідним
батьком. Найнижчі послухи виконували з власної охоти і радо”[7, 550].

Найбільшим свідченням ідейної та духовної близькості і єдності І.Франка
й Січового Стрілецтва є його поетичні твори 1914 – 1916 рр., де
відображено ставлення письменника до вторгнення російських військ у
Галичину, які окупували Львів у вересні 1914 р. після перемоги у битві
під Равою-Руською.

„Справжнім європейським скандалом стала поведінка російської
адміністрації під час окупації Галичини. Характер російського
окупаційного режиму кінця 1914 – першої половини 1915 років на
західноукраїнських землях лише частково пов’язувався з умовами воєнного
часу” [8, 107].

Саме ці події 1914 р., окупація Галичини російськими царськими
військами, стали поштовхом до написання Франком таких поезій, як
„Царські слова”, „Інвазія”, „А ми з чим ?”, „Усміх фортуни”, „Дві чети”,
„Пригода в Підбужи”, „Кінна команда” та інших.

Поезія  „Царські слова” написана 5-6 вересня 1914 р., після оприлюднення
царського маніфесту Миколи Миколайовича, в якому він висловлював
радість, оскільки „російський народ об’єднався”, „завершено діло Івана
Калити”. „Фразеологічно цей вірш нагадує численні царські укази, лексику
російського офіціозу” [9, 191]. За своїм ідейно-смисловим навантаженням
цей взірець викривально-сатиричної лірики близький до монологу
колонізатора Шевченківського „Кавказу”. „Царські слова” І.Франка і
„Кавказ” Т.Шевченка об’єднує спільна авторська ідея – викриття
справжньої суті великодержавної політики Російської імперії, правдиве
відтворення тих надлюдських методів, якими втілювалася і насаджувалася
ця політика.

Аби заставити нас полюбить,

Ми всеслов’янське плем’я нагострились

„Істинно-русскими” хоч силою зробить

Для того треба нам, щоб славою окрились

Славні й без того наші знамена,

Щоб села та міста пожежами курились

(„Царські слова”)  [10]

Л.Марченко зауважує, що І.Франко, використовуючи прийом самовикриття
негативного персонажа, майстерно викриває прикриті лицемірними гаслами,
фальшивою риторикою, істинні плани Росії [11, 90].

І понесуть мої війська оту любов

Мільйонами штиків і сотнями гармат

До поневолених „братушек і братов”,

Покажуть їм вони, хто кат їх, а хто брат,

Що таке „русский царь” і що теж „русский бог”,

Пізнають руську власть із-за тюремних ґрат,

Пізнають, що таке ісправник, що острог,

Що православіє й його святая сила

І що таке значить „согнуть в бараній рог”

(„Царські слова”).

Про те, як саме українців Галичини російські війська згинали в „бараній
рог”, залишилися численні документальні історичні відомості.
Генерал-губернатором Галичини було призначено графа О.Бобринського, який
впроваджував у життя ідеї маніфестів і заяв російського царя: „ Галиция
и Лемковщина – искона коренная часть единой великой Руси… всё
устройство должно быть основано на русских началах. Я буду вводить здесь
русский язык, закон и устройство” [12, 445].

„Разом з російською мовою і російськими законами в Галичині вводилася
російська система хабарів, громадського безправ’я та утисків
„інородців”. Рівень адміністрації у порівнянні з австрійською сильно
знизився: на начальників повітів призначалися кандидати навіть без
середньої освіти… Українці разом з німцями й євреями були визнані
„неблагонадійними” елементами. Російська влада закрила українські
громадські установи, школи і гімназії. Під заборону потрапляли видання
українських газет, а також продаж або ж позичання з бібліотек будь-яких
українських видань… Русифікація мала доповнюватися наверненням
місцевого населення у православ’я… У Львові було пограбовано майно
Наукового товариства імені Т.Шевченка та інших українських організацій”
[13, 107-108].

Зі вступом російської армії -„визволительки” до Львова, у місті почалися
суцільні арешти українських діячів. Вислані до Сибіру – В.Охримович,
В.Шухевич, опинилися в Росії як заложники С.Федак, К. Паньківський,
углиб Росії вивезено митрополита А.Шептицького разом з іншими
провідниками греко-католицького духовенства. Початок цих антиукраїнських
імперських наступів застав Франка у Криворівні на Гуцульщині. Як
свідчить у спогадах М.Заклинський, „Франка московська охранка, мабуть,
лише тому не арештувала, що він був важкохворий”  [14].

Франкові довелося „пережити найстрашніші години свого життя, коли,
здавалося, валилось все, над чим  він працював цілий вік, на що
сподівався, що творив. Довелося на власні очі побачити окупацію Львова,
руїну цілого краю, тріумф темної сили…” [15, 101].

Проте, Франко не залишався байдужим до тогочасних подій, а в своїх
поезіях висловлював власне ставлення до тих подій. В уста Миколи ІІ він
вкладає слова, в яких – істинна суть російської політики,
псевдодекларації, за котрими приховувалася шовіністична імперська
ідеологія:

Щоб Прикарпатська Русь ярма вже не носила,

Я не пожалую солдатів міліонів,

Ні мільярд рублів. Хоч би кров прикрасила

Й сотні миль ваших вулиць, ланів, загонів

По сьому мусить буть. Росія мусить стать

Одна, велика, рай чиновних і шпіонів…

(„Царські слова”).

Сучасні франкознавці ведуть гострі суперечки й дискусії щодо художньої
вартості поетичних творів Франка останніх років життя. Як зауважує
В.Корнійчук, Франкова поезія в роки війни „за своїм сатиричним пафосом
досягає Шевченкового „Кавказу”, хоч, звичайно, й не може зрівнятися з
ним художньою силою і вправністю” [16, 298]. Дехто з критиків взагалі
уникав оцінювати художню вартість і особливості поезій 1914 – 1916 рр.,
оскільки „ті вірші не визначалися властивою для автора в попередні часи
яскравістю поетичних образів”[17, 13].

Я.Мельник запевняє, що саме невтішні обставини життя І.Франка останніх
років вплинули не лише на естетичну вартість його творів, а і значною
мірою визначили їх зміст і стиль, а тому „роль галюцинаційного елементу
у структурі передсмертних віршів І.Франка є дуже вагомою і значимою при
аналізуванні поетичних творів 1914 – 1916 років” [18, 195].

Варто зауважити, що поетичні твори Франка 1914 – 1916 рр. цінні для
сучасного читача, перш за все, як історичні документальні свідчення
подій у Галичині часів Першої світової війни, аніж як художньо-естетичні
витвори. Проте вони поєднували в собі і поетичний талант, й ідейну
гостроту світовідчуття Франка-громадянина.

„Царські слова” написані улюбленою Франковою терциною – трискладовою
строфою, в якій чергуються п’яти- і шестистопні ямбові рядки з класичним
римуванням (аба, бвб, вгв і т.д.). Широко використовує поет такі художні
тропи, як іронію, сарказм. Наприклад, „і понесуть мої війська оту любов
мільйонами штиків і сотнями гармат” або ж „пізнають руську власть із-за
тюремних ґрат ”. Авторське ставлення політики царя посилюється за
допомогою перифрази: „мир роздавить залізною п’ятою”, „істинно-русскими
хоч силою зробить”, „согнуть в бараній рог”. Реальне загарбницьке
ставлення російського царя до українських галицьких земель підкреслено
поетом постійним цитуванням мовою оригіналу рядків із царського
маніфесту: „русский царь”, „русский бог”, „істинно-русскими”, „братушек
и братов”.

Також спектр прийомів і засобів змалювання тогочасної  історичної досить
різноманітний і широкий.

І.Франко бачив прихід царських військ у Галичину як своєрідну російську
інвазію. Саме  таку назву – „Інвазія” – має один з віршів 1915 рр.
Навіть у ній відчувається негативне, критичне ставлення поета до
царської завойовницької політики. Вірш написаний у формі своєрідного
діалогу між окупантами – представниками російської царської армії та
господарями українських земель – місцевим галицьким населенням.  Тон
поезії – викривально-саркастичний. Російські війська у 1914 р. „вогнем і
мечем” насаджували свою „загальнослов’янську любов”, а тому нічого
доброго крім насильства і розбою не несли:

Несемо вам, чого у нас так много –

Великих слів, військ, амуніції,

Кличів всесвітніх і амбіцій  –

„І більш нічого ? ”

(„Інвазія”)

Окрім „військ”, „амуніції” і „слів”, російський царат „допоміг”
українцям побачити так звані „російські простори” :

„Авжеж, авжеж! Відвідайте Тотьму,

І Томськ, і Омськ, Іркутськ, Якутськ, Валдай

І розкіш острогів, тайги спасенну потьму”

„Бог дай, Бог дай!

(„Інвазія”)

???????¤?¤?$???????N?ства. Почалося переслідування греко-католиків,
навертання їх на православ’я. До Львова приїхав архієпископ Волинський
Євлогій (Георгієвський), відомий ворог унії, і з ним православне
духовенство” [2, 445].

Росіяни, які ступали на галицьку землю, дивились на українців не як на
братів хрестових, а як на ворогів,  звідси – стає зрозуміла їхня жахлива
поведінка по  відношенню до місцевого галицького населення:

Да так і слєд. Ми, бач, на теє й православні,

Щоб вас від іга римського спасать.

Адже папісти ви, враги Христові явні

„Будем гасать !” 

(„Інвазія”)

Проте, Росія мала здавна досить специфічне розуміння „православ’я”.
Російська „церква дивилася на нехристиянські народи як на непросвітлені
світлом справжньої віри, отже, неосвічені, темні, принаймні, з погляду
духовного. Православні царі, звісно, були тут заодно з церквою, оскільки
насадження й розповсюдження християнства розглядали як засіб зміцнення
імперії. Зокрема, царський уряд вважав своїм святим обов’язком
просвітити підкорені народи Кавказу, Азії, Сибіру тощо, звідси ціла
система насильницької „християнської освіти” [19, 156].

Вперше в українській літературі розвінчає суть „православної просвіти”
царської Росії Т.Шевченко у поемі „Кавказ”, де вголос заявить про
російське православ’я як про ідеологічний фундамент царського
деспотизму, як про знаряддя духовного пригнічення всіх іновірців
неросіян.

За лозунгами „християнізації”, „просвітництва”, „православ’я” Російською
імперією приховувалася політика русифікації та денаціоналізації всіх
неросіян,  у тому числі й українців. В.Сосюра у забороненому тривалий
час радянською цензурою романі „Третя рота” писав з цього приводу:
„…Російське самодержавство, взявши собі за допомогу страшного
спільника – православіє – призвело наш народ до того (майже за 300
років), що він забув своє ім’я (нам же навіть забороняли в церквах
молитися своєю мовою, не кажучи вже про школи). І коли питали українців,
хто вони, то була тільки одна відповідь: „Ми – православні” [20, 107].

І.Франко у роки Першої світової війни у діях і наступальній тактиці
російських військ бачив істинну суть їхньої „миротворчої” політики. Адже
православ’я, яким так прикривалася російська політика, по суті, як
свідчить історія, поширилося на російські території з півдня, з України,
бо коли Володимир охрестив руські (українські) землі у 988 р., коли Київ
уже мав свою митрополію, Російської держави ще не було й на карті світу.
Та починаючи від часів деспотичного правління Петра І, на українців
дивились, як на зрадників, бо, як відомо, Мазепа пішов проти Петра І,
вступивши в союз із Карлом ХІІ. Як ми знаємо, в усіх церквах
московського патріархату й по сьогодні під час церковної служби читають
анафему Мазепі як зраднику інтересам Росії. Ставлення  до українців як
до „мазепинців”, тобто зрадників, не зменшилося від часів полтавської
битви 1709 р., а періодично загострювалось, бо „…мазепинським гніздом
була в очах москалів українська Галичина, де українці могли яко-тако
вільно розвивати своє національне життя. Тому Москва розпочала війну,
щоб здійснити свої давні мрії „собиранія  русских земель” і зайняти
останній клаптик української землі, що не попав ще був під „ласкаву руку
старшого брата” [21, 22] Саме тому з вуст російських військовиків у 1914
р. лунали слова:

А ви Мазепінци, вот это дєло вєрно,

Вот с этим справімся ми круто, гаспада

(„Інвазія”) 

З історичних джерел відомо, що загони Українських Січових Стрільців
мужньо, до останку, змагалися з російськими військами. Особливо
значущими й важливими баталіями, в яких січовики проявили справжній
героїзм, стали битви під Равою-Руською 3–11 вересня 1914 р., на горі
Маківці у Карпатах у травні 1915 р., під Галичем  і над річкою Стрипою 
влітку – восени 1915 рр., під Бережанами в  районі гори Лисоня влітку –
ранньою осінню 1916 рр. Вони знайшли відображення у народних піснях, у
творах стрілецьких поетів: Романа Купчинського, О.Бабія. Зокрема,
останній присвятив такі рядки на честь перемоги усусівців у битві на
горі Маківці у квітні – травні 1915 р.:

Верхів’я гір, верхів’я слави,

Шумить, шумить, шепоче ліс.

По битвах на полях Полтави

Тут вперше український кріс

Спиняв московських полчищ лави,

І вперше по літах недолі

Слова упали тут стрільцеві:

„Ми не поклонимось цареві!

Ми прагнем волі !”

(«На горі Маківці») [22, 62].

Про одну із таких битв з російськими військами розповідає вірш І.Франка
„Пригода в Підбужи”,  написаний в епічному тоні, чим нагадує за жанром
народні думи: по-перше, розповідь ведеться від першої особи – очевидця
подій містечка Підбуж, по-друге, у центрі поезії зображено конкретну
історичну подію – окупацію російськими військами містечка Підбуж,
по-третє, вірш має чітко продуману побудову, характерну для думи: 
зачин, основну, епічну, частину і закінчення. У фактографічній
послідовності постає перед нами картина вторгнення російських військ у
мирне життя галичан:

А набігла у нас з москалями війна,

Розгорілась у Підбужи битва страшна,

Що сім день і сім ночей тривала.

(„Пригода в Підбужи”, далі цитати з цього твору). 

Житель містечка, оповідач, вражений і обурений діями російських
військовиків. І хоча місцеве населення спочатку приймало москалів з
миром  („та приймали, як гостей, чим мали”), проте їх варварська
поведінка й жорстокість викликали у нього лише огиду і невдоволення:

Та бо в них така злість. Із курми та свинями

Зараз впорались, поки оглянулись ми,

На заріз всю худобу забрали.

Оламали весь сад, спорожнили весь склад,

Що було можна з’їсти, те з’їли.

Гарцували в домах, по стрихах, пивницях,

По садах та грядках, по стайнях та шіпках,

Але ворога не знаходили.

Прихід російських військ змусив жителів містечка покинути рідні домівки.
Дії військовиків привели сім’ї Підбужа у яр, за місто, де вони сім діб у
холоді й голоді переховувалися від стрілянини й пограбувань.

Скоро ми, як могли, узяли, що взяли,

Хто живий був у хаті, усі потягли

Горі яром доріжкою тихо.

У вірші відсутній опис військових баталій, немає кривавих сцен,
возвеличення героїзму січовиків, але досить чітко передано загальні
настрої українців щодо окупаційної політики, хаос і свавілля, які
породжує війна і вторгнення іноземних військовиків. Прихід у Підбуж
російських військ нагадував швидше виморювання і підкорення місцевого
населення, яке знаходилось у постійному страхові і водночас плекало
надію на витіснення окупанта з рідної землі:

Тільки тут чути: тріс! То знов там чути: тріс !

І не знали, хто й звідки де стрілив.

Тут Москалик упав ! Там Москалик упав !

Хтось немов отак зблизька до них підступав

Коротко мірив, та добре вцілив.

Сім днів місцеві жителі та загони січовиків протистояли наступові
окупантів, однак українці і в цій битві зазнали поразки, не встоявши
перед агресією і чисельністю російської армії. Голі стіни, розруха („ні
полиць нема в хаті, ні лав, навіть припічок ворог забрав і постелю, хоч
не з подушками”), москалі-окупанти („вусачі, силачі, бородаті й
косматі”) та жертви і кров („серед хати велике вогнище, повне кров’ю
залите було”) зустріли жителів Підбужа після семиденної облоги. Наслідки
дій російських військовиків, як бачимо з поезії, невтішні й трагічні, їх
перемога для українців Галичини стала болем і катастрофою.

Історія окупації царськими військами Львова постає у таких Франкових
віршах, як  „Львів і Винники в днях 1 – 3 червня 1914 року” та „Усміх
фортуни”. Останній – по-суті, розповідь про долю російського генерала,
що командував наступальною операцією по захопленню Львова. Він їхав до
Львова за славою („йому вважаються ордери лиш чудові, похвали й почести,
коли здобуде Львів”), а насправді здобув смерть:

Тут кулька свиснула невідомо відкіль,

Слабенько стукнуло, мов з браунінга хто стрілив,

Хтось генерала взяв собі за ціль

– Для нього невидимий – добре вцілив,

Лиш раз зітхнув раптово генерал,  –

Пихиць з коня, та у траву зелену.

(„Усміх фортуни”) 

Підтвердженням винахідливості й героїчної поведінки стрільців є вірш
І.Франка „Дві чети”. Два четарі зуміли схопити в полон дві сотні
москалів. Кмітливі й сміливі українські вояки обдурили „слуг Николая”,
які, злякавшись засідки Січових Стрільців, самі склали зброю. Ця поезія
– явне художнє перебільшення. Проте вона доводить, що Франко завжди
стояв на боці українських патріотів, захоплювався  їх героїзмом. У
складних умовах Першої світової війни, незважаючи на свою
малочисельність, стрільці протистояли московським окупантам, керуючись у
своїй боротьбі, перш за все, національними інтересами.

І.Франка й Українських Січових Стрільців об’єднувала та самостійницька
державотворча програма, яку проповідував і за яку все своє життя боровся
автор гімну „Не пора, не пора, не пора москалеві й ляхові служить!”.
Духовна та ідейна спорідненість Українських Січових Стрільців та Франка,
глибока істинна любов до України рухали їх до праці, до дій, до боротьби
за Ураїнську державу.

„На порозі безсмертя поет стояв перед „високими брамами державного
життя” і намагався відімкнути їх для України…, до останніх хвилин
свого земного буття намагався він сповнити „горожанську” місію
художнього слова ” [16, 298-299], повязуючи ідеал будущини, візію
незалежної України з ідеєю активного творення, боротьби,
саможертовності:

Будьмо хоч трупами. Та трупами вельмож,

Що на велике діло спромоглися,

Але не трупами тих завалидорог,

Що в боротьбі безцільній знемоглися

(„Будьмо хоч трупами”)

Ідея здобуття „високих брам державного життя” з особливою силою звучить
у поезії „А ми з чим ?”, написаній 9 вересня 1915 р. «Кожний народ не
тільки має право на утворення власної держави, але й покликаний до
цього», – стверджує І.Франко. У цьому покликанні він вбачає вищу, Божу
справедливість, бо саме в умовах власної держави якнайповніше
виявляється вартість нації як творчого чинника історії, її будівнича
сутність:

Глянь до високих брам державного життя

В ладі й добрі та для культурної роботи

Народи тиснуться під прапором буття

Чергою багачі і злидарі й банкроти

(„А ми з чим ?”)

Коли перестало битися серце Українського Мойсея, на сторінках
стрілецького часопису „Шляхи” з’явилися слова, які свідчать про те, що
стрільці сприймали Франка як рівного вояка, що мав замість зброї в руках
силу слова: „Тепер, коли тисячі падуть і гинуть ми знаємо тільки одне:
на боєвому шляху України упав перший жовнір першого ряду, не з крісом,
–  а з молотом” [23, 596].

Українським Січовим Стрільцям випала скорботна честь проводити в останню
путь Великого Українця. Слова голови української Бойової управи Кирила
Трильовського, виголошені на похоронах І.Франка, переконливо говорять
про  значення постаті І.Франка в житті українського стрілецтва:
„І.Франко був не лише пророком суспільної справедливості й борцем за
свобідну думку. Він поклав рівночасно величезні заслуги для української
національної справи… Поминувши сотні його праць на полі українства. Чи
ж не він дав українському народові славний гімн „Не пора, не пора, не
пора”, гімн, за котрий ще 15 роками карано молодіж в українських
гімназіях, а котрий став тепер справді найбільш популярною піснею нашого
загалу ? І той гімн був, певно, одною з головних причин того запалу, з
яким на поклик Головної Української Ради та Боєвої Управи вже протягом
місяця теперішньої світової війни – 30000 охотників зголосилося під
синьо-жовтий прапор Українських січових стрільців” [24, 76].

Так склалася Франкова доля, що він не дожив кілька років до того часу,
коли українці оголосили свою самостійну державу. Восени 1918 р.
Австро-Угорська імперія розпалася на ряд інших незалежних держав. Поряд
із Чехословаччиною, Польщею, Югославією, в результаті збройного
повстання у Львові, утворилася Західноукраїнська Народна Республіка. І
хоча ця республіка проіснувала зовсім недовго, легіон Українських
Січових Стрільців став ядром збройних сил молодої держави – Української
Галицької Армії, чисельність якої згодом зросла до 100 тисяч і яка
впродовж майже 9 місяців героїчно захищала республіку, стійко боролася
проти військ шляхетської Польщі, яку активно підтримували могутні
держави Антанти і США.

Діяльність і опір січовиків у роки Першої світової війни не були
даремними, як і Франкове слово, що спонукало до боротьби, гартувало дух
і виховувало покоління істинних українців-патріотів

Література:

Грицак Я. Нарис з історії України: формування модерної української нації
ХІХ-ХХ ст. – К.: Ґенеза, 1996. – С 103

Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. – Т. 2. Від середини ХVІІ
ст. до 1923 р. – 2-ге вид. – К.: Либідь, 1993.

Щуровський В. Іван Франко серед Українських Січових Стрільців // Спогади
про Івана Франка. – Л.: Каменяр, 1997. – С. 548

Стельмахович М. „Ми мусимо навчитися чути себе українцями…”  // Рідна
школа. – 1996. – № 9. – С. 2

Арсенич П. Прикарпаття в житті Каменяра. – Івано-Франківськ, 1996. –
С.32

Див. Мельник Я. З останнього десятиліття Івана Франка. – Л., 1999. – С.
79

Щуровський В. Іван Франко серед українських Січових Стрільців // Спогади
про Івана Франка. – Л.: Каменяр, 1997.

Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації
ХІХ – ХХ ст.. – К.: Генеза, 1996.

Мельник Я. З останнього десятиліття І.Франка. – Л., 1999.

Мельник Я. „І остатня часть дороги (І.Франко в 1914 – 1916р.р.)”. – Л.,
1995. – С. 48. Надалі у тексті поезії Франка 1914-1916 років
цитуватимуться за цим виданням.

Марченко Л. Із мотивів лірики І.Франка останніх років життя (1907 –
1916) // Українське літературознавство. –Л.,1970. – Вип. 11.

Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2-х т. – Т. 2. – Від сер. ХVІІ
ст.. до 1923 р. – 2-ге вид. – К.: Либідь, 1993.

Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації
ХІХ – ХХ ст.. – К.: Генеза, 1996.

Заклинський М. Мої зустрічі з І.Франком // Спогади про І.Франка. – Л.:
Каменяр, 1997.

Єфремов С. Іван Франко: Критико-біографічний нарис (Вид. 2-ге, з
додат.). – К., 1926.

Корнійчук В. Еволюція естетичної свідомості І.Франка // Іван Франко –
мислитель, поет, громадянин. – Л.: В-во „Світ”, 1998. – С 298

Гаєвський С. До споминів про І.Франка // Нова громада. – 1924. – № 35.

Мельник Я. З останнього десятиліття І.Франка. – Л., 1999. – С.195

Дзюба І. У всякого своя доля / Епізод із стосунків Шевченка зі
слов’янофілами :Літ – Крит. Нарис. – К.: Рад. Письменник, 1989.

Сосюра В. Третя рота. – Київ. – 1998.  – №2.

Ріпецький С. Початок нової доби. У 50-річчя українського січового
стрілецтва // За волю України. Істор. збірник Українських Січових
Стрільців. – В-ня Головної Управи братства УСС. – Нью-Йорк, 1967.

Бабій О. Вибране з творів. – Чикаго, 1969.

Шляхи. – 1916.

Возняк М. Пам’яті Івана Франка: (Опис життя, діяльності й похорону). –
Відень, 1916. – С. 76

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020