Реферат на тему:
Генеалогія Максимовичів-Тимківських у контексті становлення сучасного
максимовичезнавства.
Як відомо, саме крізь призму діяльності окремих осіб, що представляють
власне якийсь з родів, сприймаємо ми події та факти з історії
батьківщини, відчуваємо кровну причетність роду до історії власного
народу. Примітно, що серед інструментарію пізнання вітчизняної історії
окремо вирізняється родовід Максимовичів – патріотів своєї землі,
родовід Тимківських – видатних учених та мислителів, котрі зробили
значний внесок у вітчизняну та світову науку.
Тож життєпис знаного українського родоводу Максимовичів-Тимківських,
особиста доля Михайла Максимовича, фундаментально вписана у канву
історії України, актуальні, насамперед, з огляду на відтворення життя
українського народу ХVІІ – першої половини ХІХ ст., а також у плані
з’ясування того коріння, на якому плекалася життєва позиція Михайла
Максимовича. Без чого неможливо всебічно осягнути життєвий і творчий
шлях видатного вченого-енциклопедиста.
Основним джерелом генеалогічного дослідження родоводу Максимовичів є
стаття вченого «Бубнівська сотня». Проаналізувавши останню та деякі
документальні матеріали з архіву Михайла Максимовича, що зберігаються в
Інституті рукописів Бібліотеки імені В.Вернадського, нам вдалося
достатньо детально відстежити родовід Максимовичів (дивитися родовід у
PDF-файлі).
Батьківщиною Михайла Олександровича Максимовича був хутір на річці
Згарі, куплений його дідом Федором Назаровичем Тимківським у середині
70-х років ХVІІІ ст. В народі хутір називали Тимківщиною (нині – це
частина Богуславця Золотоніського району). В ті часи простори
Золотоніського повіту, до якого входив хутір, складали соціально значущі
землі колишньої Гетьманщини. Тож природно, що генетично, як по
батьківській, так і по материнській лінії, Михайло Максимович був
нащадком старшинських козацьких родів.
Своїм глибоким корінням козацьке минуле роду Максимовичів сягає часів
гетьманування Івана Мазепи. Як свідчать монастирські записи та
гетьманські універсали, одним з найдавніших предків родини Михайла
Максимовича був Максим, який народився, вірогідно, у 20-х рр. ХVII ст.
Він не мав навіть прізвища і лише згодом звався Васильківським (можливо
за місцем його народження). У 50-х рр. ХVІІ ст. Максим Васильківський
жив у Ніжині, згодом переїхав до Києва і став підданим Києво-Печерської
лаври. Після одержання у володіння лаврського Печерського містечка у
Києві відповідно до царської грамоти, яка датується 9 травня 1680 року,
Максима прозвали Печерським.. На середину 80-х рр. він став одним із
найбагатших і найвпливовіших людей у Києві. Іван Мазепа своїм
універсалом прийняв Максима Печерського під свій гетьманський захист, а
також привернув до себе і його дітей. Цікаво, що семеро синів Максима:
Іван, Василь, Петро, Дмитро, Григорій, Михайло та Антон за
малоросійським звичаєм стають відомими уже під прізвищем Максимовичів.
Гетьманські універсали підтверджують, що діти Максима Печерського
досягли вищих щаблів церковної ієрархії і козацької знаті. Вони, а також
їхні діти були наближені до гетьманів Івана Скоропадського та Данила
Апостола. Джерела зафіксували, що Дмитро Максимович був одружений з
дочкою Федора Сулими – Тетяною, посвоячився одночасно і з Самойловичем,
і з Мазепою.
Власне із великої родини Максимовичів саме Василь є тим стрижнем, чиє
життя склало головну гілку генеалогічного дерева козацького роду
Максимовичів: його внук – Іван Леонтійович є прадідом Михайла
Максимовича. За описом правнука у «Бубнівській сотні», він був людиною
богатирської сили і достатньо освіченою для свого часу. Документальні
матеріали підтверджують, що сотник Іван Леонтійович говорив латиною і
польською мовою, любив співати пісень і грати на гуслях
На початку 80-х рр. на Лівобережжі скасовувався полковий устрій. Замість
нього створювалися Новгород-Сіверське, Чернігівське та Київське
намісництва, до останнього увійшов і Золотоніський повіт. Припинила своє
існування Бубнівська сотня. Тоді в 1782 р. комісар Іван Максимович
обирається суддею Золотоніського повітового суду. Мабуть, колишній
сотник добре розумів необхідність забезпечення майбутнього своїх дітей.
Тому з утворенням “Комісії про розгляд дворянства у Малоросії” Іван
Леонтійович Максимович зі своєю родиною в 1784 р. був занесений до
шостої частини родовідної дворянської книги Київського намісництва.
Свою службову кар’єру Іван Леонтійович закінчив предводителем
Золотоніського дворянства. У цьому званні у квітні 1787 р. він разом з
іншими керівниками Київського намісництва мав нагоду супроводжувати
Катерину ІІ по Дніпру з Києва до Кременчука. На знак уваги Іван
Леонтійович одержав від імператриці тютюнницю з її портретом і золоту
каблучку від польського короля Станіслава – Августа з його портретом.
Доживав свій вік Іван Максимович у селі Прохорівка, що на Канівщині.
Саме там, на Дніпрових схилах, в 1747 р він заснував родове гніздо
Максимовичів. У свій час в Прохорівці мешкав «старий майор» – дід
Михайла Максимовича. А після відставки в 1835 р. у будинку свого батька
Івана Івановича поселився Олександр Іванович Максимович – батько Михайла
Максимовича. Улюбленою справою відставника стало збирання лікувальних
трав і складання ліків за народними рецептами. Можна гадати, що любов до
природи, колекціонування рослин генетично передалася синові Михайлові,
який згодом став професором ботаніки. Тут, поблизу Прохорівки, майже
через сто років розбудував свій Михайлогірський хутір Михайло
Максимович.
Не менш знаменитим також був рід Михайла Максимовича і по материнській
лінії – Гликерії Федорівни, яка родом була із Тимківщини. «Найкраща
сторона мого буття від народження й до старості, – згадував Максимович,
– це Тимківщина». Тож не випадково, особливо впродовж останніх років
життя, що він проявляв посилену турботу про те, щоб у друці прозвучало”
слово про Тимківщину
Як не дивно, але «Спогади про Тимківських» у рукописі Михайла
Максимовича було знайдено серед різних паперів, які залишилися після
смерті його двоюрідного брата Василя Ілліча Тимківського. Згадану
біографічну статтю про п’ятьох братів Тимківських Михайло Олександрович
написав у 1854 році на прохання професора С.Шеверьова у переддень ювілею
Московського університету. Як відомо, “Словарь питомцев Московского
университета” (брати Тимківські навчалися у Московському університеті)
не був виданий, після чого призначені для нього «Спогади…» в 1858 році
були повернуті автору. З цього приводу Михайло Максимович боляче
переживав, бо материнська старовина, Тимківщина, лежала у нього на душі.
“І сумно мені було б не бачити її у світі”, – писав вчений
З епістолярної спадщини Михайла Олександровича довідуємося, що він
прагнув написати більш грунтовні й детальні біографії братів
Тимківських. В одному з листів від 3 червня 1872 р. з Москви Максимович
писав Василю Іллічу Тимківському: “Збирай невпинно відомості про п’ятьох
братів, дядьків моїх, і повідом усе, що встиг зібрати, мені на Михайлову
Гору. Там на просторі наддніпровськім, коли Бог пошле силу, натхнення,
відтвориться . На жаль, вчений не(5(Тимківщина на пам’ять добрим людям
майбутніх поколінь” встиг цього зробити. А ось «Спогади…» все ж таки
були надруковані на сторінках “Киевской старины” в 1898 р. Цей свого
роду заповіт став тим скарбом, який дає можливість здійснити
генеалогічне дослідження родоводу Тимківських.
Рід Тимківських бере свій початок від козака Бубнівської сотні Тимофія
Антоновича Тимка – вихідця з Лівобережної України часів царювання Петра
І. Його син Василь під прізвищем Тимченко продовжив славні традиції
свого козацького роду. Старший із синів Василя Тимченка Назар відомий
уже під прізвищем Тимківський. Він був прадідом Михайла Максимовича.
Разом зі своїм батьком Назар брав участь у Хотинському поході під час
війни з Туреччиною. Після смерті батька Назар Васильович залишив
військову службу і впродовж сорока років був настоятелем Покровської
церкви у селі Войтовці поблизу Переяслава. Як згадує Михайло Максимович,
зберігся розкішний будинок його прадіда Назара з дубовим сволоком.
Особливе враження справляла високої майстерності різьба на ньому,
виконана Федором Шумським, і напис: “Изволениемъ Бога Отца,
благоволениемъ Господа наше Иисуса Христа, действиемъ святого Духа
создался домъ сей месяца января, 22 дня 1750 года”
Можна припустити, що саме в 1738 році Назар Васильович одружився з
Анастасією Іванівною – дочкою Переяславського міського атамана
Просяницького. Вони мали чотирьох синів: Федора, Івана, Андрія і
Дем’яна.
Старший син Назара Тимківського Федір народився у Переяславі. Тут він
закінчив семінарію, упродовж десяти років служив у Переяславській сотні
вісім років почмейстром, одержавши на цій посаді ранг полкового осавула.
Починаючи з 1776 року Федір Назарович служив підсудком у Золотоноші. З
перетворенням українських земель на три намісництва Російської імперії в
1782 році життєві дороги прадіда і діда Михайла Олександровича
(Максимовича і Тимківського) пересіклися у Золотоніському повітовому
суді, де Федір Назарович був засідателем при судді Івані Леонтійовичу. У
цей час нобілітований у дворянство Федір Тимківський одержав ранг
колежського асесора. Він був наближений до графа А.Безбородька і мав за
честь управляти його справами.
?c?»¦‘¦‘¦‘¦‘¦‘¦‘¦‘¦‘|‘|‘|‘|‘|‘d‘. j]? he
( he
?†!?!?!eO3/4O3/4O3/4O3/4O1/4O3/4O3/4O3/4O3/4O§O§O§O§O§O§O§O§O’O’O’O’|+
he
( he
he
( he
( he
( he
. j[? he
,ишилися без батька й опікувалася дядьком по батькові Іваном
Тимківським. Можна навіть гадати, що це був основний чинник її раннього
заміжжя. І коли Гликерії йшов лише шістнадцятий рік, вона подарувала
світові сина Михайлика – майбутнього патріарха української науки Михайла
Максимовича.
Гликерія Федорівна вийшла з відомої у наукових колах того часу сім’ї
Тимківських. Оскільки хутір Тимківщина входив до Золотоніського повіту,
то й початкову освіту всі брати і сестри цієї родини здобули у
Благовіщенському жіночому монастирі Золотоноші. Юхим, друга у сім’ї
дитина, помер, коли йому виповнилося лише п’ятнадцять. Інші п’ятеро
дядьків Максимовича: Ілля, Роман, Василь, Іван, Єгор зійшли на олтар
університетської освіти, ставши всі письменниками, а два з них –
професорами. Тож, без сумніву, від кожного з п’яти впливових у
Російській імперії діячів культури і науки Михайло успадкував частинку
їхнього генія. Проте не менш визначальною для Максимовича у його
становленні як вченого-енциклопедиста була саме опіка дядьків
Тимківських, які добре влаштувалися у службовому просторі Російської
імперії, зберігши при цьому свою малоросійську сутність.
Родина Тимківських, не забуваючи про козацьке минуле, активно плекала
своє дворянське звання. Федір Назарович та його сини, володіючи
дворянським статусом, не втрачали щонайменшої можливості аби досягти у
майбутньому вершин чиновницької кар’єри. Найбільш прихильною виявилася
доля до Іллі Федоровича. Він успішно пройшов початкові освітянські
щаблі: Золотоніський Благовіщенський жіночий монастир, Переяславську
школу, Київську академію і в 1789 році шістнадцятирічний юнак поступив
до Московського університету. Про успіхи студента свідчать одержані ним
під час навчання золота і три срібні медалі. Вражає і досить
різноманітне коло творчої діяльності Іллі Тимківського: від викладача
російського правознавства у сенатському юнкерському інституті – до
службовця у справах Міністра юстиції Гаврила Державіна (ці посади він
займав на прохання віце-канцлера Олександра Куракіна), від доктора права
і філософії, професора Харківського університету, одним із творців якого
він був, – до засновника і директора Новгород-Сіверської гімназії.
В роки Вітчизняної війни 1812 р. як член дворянського комітету Ілля
Федорович займався організацією народного ополчення. За виконання з 1818
р. повноважень глухівського повітового судді Ілля Тимківський був
нагороджений орденом св. Володимира ІV ступеня. Суддівську кар’єру він
закінчив у 1823 р. на посаді генерального судді, коли його призначили
директором Новгород-Сіверської гімназії. За тринадцять років (з 1825 по
1838) Ілля Федорович перетворив гімназію на одну з кращих, за що одержав
звання статського радника та був нагороджений орденом св. Святослава ІІІ
ступеня і тисячею десятин землі у Саратовській губернії.
У цій унікальній людині органічно поєднувалося і філософське пізнання
російської мови, і знання судочинства, і здатність писати латиною вірші
та прозу, і заняття бджільництвом. Ще будучи студентом Московського
університету, Ілля Тимківський друкував свої вірші й прозу в різних
літературних виданнях. Як викладач права він представив Міністру
народної освіти графу Петру Завадовському «Книгу систематического
расположения законов российских». Підтвердженням визнання Іллі
Федоровича Тимківського доктором філософії Харківського університету та
доктором права і філософії мови Московського університету служать його
книги «Опытный способ к философскому познанию российского языка» і
написане латинською мовою «Сравнение Юстиниановых законов с
российскими». “У ньому самому неможливо було вдосталь намилуватися
художнім витвором багатостороннього ґрунтовного знання і чіткого в
усьому систематизму з живою, теплою любов’ю до поезії всіх часів і
народів”, – . Та захоплювався своїм наставником Михайло Максимович
найбільше імпонувало племіннику, надихало його патріотичними почуттями,
глибоко вражало те, що в останні роки життя приховане, але завжди жадане
бажання все частіше стихійно спадало на думку дядька Іллі Федоровича
“… Побачити Київ, Канів, Черкаси і батьківщину, небо і землю своїх
пращурів”
Іван Тимківський, після закінчення Московського університету, службову
кар’єру розпочав у Петербурзі. Початок самостійного трудового життя його
співпав у часі з коронацією Олександра І. Перспективний чиновник спершу
служив у канцелярії графа Воронцова, а згодом був членом Комісії з
розробки законів. Та його улюбленим заняттям була література. Він із
захопленням перекладав книги з німецької і англійської мов. Образ Івана
Федоровича, який Михайло Максимович порівнював з “найпрекраснішим ,
завжди зберігався у пам’яті вдячного цвітом Тимківщини” племінника.
Вражаючою силою розуму, блискучими здібностями до літератури, зрештою
могутнім внутрішнім духом був наділений Василь Тимківський. Склавши
ідеал свого життя за Плутархом, який був улюбленим його мислителем,
студент Московського університету Василь Тимківський, під впливом
видатного російського поета Василя Жуковського, прагне видати як
світову, так і вітчизняну історію у видатних особах. Переклади книг
Галема «Жизнь графа Миниха», «Путешествия Морица по Англии» мали
започаткувати видавництво біографічної серії історичних постатей.
Чиновницьку кар’єру Василь Федорович розпочав домашнім секретарем у
петербурзького графа Мордвінова. Під час Вітчизняної війни 1812 р. він
пише відозви до народу. Як чиновник Державної канцелярії, Василь
Федорович мав честь супроводжувати імператора Олександра І у поїздках по
Західній Європі з метою врегулювання питань з облаштування європейського
світу після наполеонівських воєн.
Служив він і в Міністерстві іноземних справ. Документи свідчать, що
Василь Тимківський входив у коло тих людей, які мали зв’язки з
декабристами. Хоча його конкретна участь у підготовці до повстання не
доведена, ім’я його зустрічається у показах на слідстві, які давав Павло
Пестель. Тому можна лише гадати, чому наступного, після повстання
декабристів у Петербурзі, 1826 р. Василеві Тимківському було дозволено
зайняти посаду цивільного губернатора Бессарабії.
Цікаво, що побачене, пережите Василем Федоровичем під час виконання ним
службових обов’язків ретельно фіксувалося у щоденнику. Згодом він робить
спробу написати, зокрема, «Историю Бессарабии», пише знаменитий твір
«Князь Курбский». Сила його пера, на переконання Михайла Максимовича,
часто прирівнювалася до сили його слова, якому племінник не знав
рівного. Підсумок свого земного буття Василь Тимківський визначив так:
“Сплатив життям данину Плутарху”.
Роман Тимківський був директором педагогічного інституту при
Московському університеті, блискуче читав студентам цікаві лекції з
античної поезії, викладав римську літературу на словесному факультеті.
Професор грецької і римської літератури Роман Тимківський уславився
вивченням творчості Нестора Літописця, дослідженням «Слова о полку
Ігоревім”. Він був одним з перших, хто прочитав важливу історичну
пам’ятку часів Київської Русі. Його дослідження «Слова…» продовжив
Михайло Максимович. Та не менш важливо було власноруч зібрати багатющу
бібліотеку, в основному з видань, які привозив з-за кордону. За
твердженнями сучасників, це було одне з найбільших книжкових зібрань у
Росії до 1812 р. На жаль, майже все зникло у попелищі московської пожежі
під час наполеонівського нашестя.
На місці поховання Романа Тимківського було встановлено кам’яну стелу з
написом латинською мовою: “На спомин благодіянь мужа незрівнянного і
найулюбленішого Романа Федоровича Тимківського цей пам’ятник спорудили
вдячні студенти”.
Найменший з родини Тимківських Єгор – відомий російський дипломат. Його
дипломатична місія в азійський регіон одержала високу оцінку: Єгор
Федорович був нагороджений орденом св. Анни ІІ ступеня. Наступний орден
св. Володимира ІІІ ступеня дипломат Тимківський одержав на посаді голови
російського імператорського суду в Молдові, яку він обіймав упродовж
1830 – 1835 рр. Дипломат, якого зацікавило життя китайського народу –
його побут, звичаї, обряди – стає одним з перших визнаних синологів
Росії. Він автор етнографічної розвідки у трьох частинах «Мандрівка в
Китай через Монголію», яка побачила світ у 1824 р. Це видання було
перекладене французькою, англійською і німецькою мовами.
Як бачимо, реконструкція витоків родоводу Максимовичів і Тимківських
показує, що Михайло Олександрович увінчує по материнській лінії в
шостому поколінні, а по батьківській – в сьомому іменитий рід.
Подарунком долі для Михайла була можливість зростати й виховуватися в
інтелектуальному середовищі кращих представників української
інтелігенції першої половини ХІХ ст., котрі продовжували дотримуватися
народних звичаїв та обрядів, козацьких традицій. Тому природно, що
майбутній вчений-енциклопедист – виходець з “малоросійського роду” (на
чому наголошував сам Михайло Максимович) став прекрасним втіленням його
характеру, традицій, ментальності, переконливим підтвердженням
цілісності, патріотизму й універсальності типу українця. Детально
проаналізувавши родовід вченого, знаходимо пояснення тому, звідки беруть
початки універсалізм мислення патріарха української науки, широта
дослідницьких уподобань, багатогранність його наукових запитів і діянь.
Література:
Максимович М. Бубновская сотня // Собр. соч.: В 3 – х т. – К., 1876. –
Т. 1. – С. 811.
В Комиссии о разборе документов о дворянском роде Максимовичей 29
октября 1784 г. – Інститут рукописів Національної бібліотеки ім.
В.Вернадського. – Михайло Максимович. – Ф. 32, спр. 448. – 12 арк.
Максимович М. Воспоминание о Тимковских // Памяти М.Максимовича. – К.,
1898. – С. 39.
Там само.
Там само.
Там само. – С. 45.
Там само.
Там само. – С. 40.
Там само. – С. 50.
Там само. – С. 52.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
