Реферат на тему:
Геокультурна варіативність українського етносу
Як відомо, український етнос являє собою досить однорідну спільноту.
Про це свідчать, зокрема, його мовні особливості, антропологічний тип
українців, територія розселення, звичаї, у тому числі і побутові,
міфологія, способи господарювання тощо. Це дозволило багатьом
дослідникам (а нині це є вже аксіоматичним знанням) говорити про
існування українського етносу як цілісної, поєднаної багатьма
архетиповими, культурними, релігійними та іншими рисами спільноти.
Цьому сприяли ландшафтно-географічні умови постання, розвитку та
існування українського етносу, зокрема, лісостепова смуга помірної зони
з її крайніми дотиками, з одного боку – в напрямку степу та моря,
частково, у Криму з північного боку – лісової смуги і на заході до
гірських смуг. Унікальність та єдність українського етносу не змогли
порушити навіть численні експансії на територію українців з боку
сусідніх держав та імперій, включення тих чи інших українських територій
до складу держав-загарбників і, таким чином, тривале відчуття на собі
позаукраїнських, іноетнічних, інополітичних впливів. Звичайно, такі
впливи накладали свій відбиток, але не змогли з різних частин
українського етносу, які знаходилися у різних державах, витворити цілком
нові етнокультурні реальності.
Як вже зазначалося, територія етнічних українських земель, з точки зору
еколого-географічної, є відносно однорідною, за винятком деяких
локальних регіонів. Саме в цих локальних регіонах і відбувалася
своєрідна пасіонарність історичного розвитку українських етнічних груп,
що протягом багатьох століть не могло не вплинути на розвиток усієї
нації. Саме завдяки особливостям природних умов існування певних галузок
українського етносу і формувалися субетнічні групи.
Загалом, це стосується не лише українського етносу: це питома
закономірність для багатьох інших етнічних спільнот. Понад те, саме у
природних ізолятах або напівізолятах формуються мікропопуляції у
біосфері в цілому. Оскільки мова йде про обмеження контактів з
осердьовою частиною спільноти, взаємини членів цієї мікропопуляції чи
субетносу обмежуються власними територіями. Таким чином, протягом
багатьох століть (а для тваринного і рослинного світу – тисячоліть і
мільйонів років) на цій території у структурі цього угруповання
нагромаджуються певні особливості. Такі спільноти мають непересічне
значення для створення генетичного розмаїття і стартових можливостей,
для подальшого видоутворення. Для людських спільнот, зокрема і для
українського етносу, такі регіони і такі етнічні групи є важливими з
точки зору збагачення загальної культури, мовної палітри, звичаїв,
способів господарювання та інших рис. Причому вони не руйнують націю, а
лише збагачують її локальними особливостями. В умовах перебування
відповідних українських територій у складі інших держав або у контактних
стосунках з іншими етносами, саме через ці субетнічні групи відбувається
своєрідне запозичення, а тим самим і збагачення української мови,
оскільки український етнос всотує ті чи інші лексеми, ідіоми, інші
культурні впливи, вбирає їх від своїх сусідів.
В означеному контексті можна вести розмову про геокультурну
варіативність або різноманіття українського етносу. Це фіксуємо,
насамперед, на його прикордонних територіях, яким притаманні ті чи інші
еколого-географічні особливості, що сприяли своєрідній напівізоляції
частини українського етносу. Для українців такими територіями є, перш за
все, гірські та напівгірські території Заходу – Карпати, Бескиди, а
також Закарпаття, яке знаходиться за названими гірськими масивами. На
Півночі особливі гідрогеографічні умови пов’язано зокрема, з великою
кількістю острівних територій серед мережі дрібних річок та боліт
регіонів Прип’яті, Дніпра та низки інших рік. Формуванню субетнічних
культур істотно сприяли також соціокультурні фактори, наприклад
військова організація українців у Запорізьку Січ, яка тривалий час
формувалася із українців та представників інших етносів, що визнавали
українські цінності з різних територій, але виробляла свою лексику, свої
звичаї, свої ознаки спільноти, які з часом стали елементом повсякденного
життя, побуту, поведінки цієї запорізької громади. У минулі часи,
наприклад князівські, формуванню своєрідності етнокультурного розвитку
регіону сприяли також політичні особливості, зокрема входження до складу
того чи іншого князівства. Зверхник такого політико-територіального
устрою, звичайно, сприяв налагодженню свого верховенства над людністю
своєї території, а також певній уніфікації норм, звичаїв, поведінки,
способу господарювання та інших рис підданих.
На нормативно-освітньому рівні склалася враження, що в структурі
українського етносу існує невелика кількість субетнічних груп.
Традиційно до них відносять гуцулів, бойків та лемків. Інколи ще додають
русинів та поліщуків. Насправді ж, реальна картина значно багатша:
детальний аналіз геокультурної варіативності українського етносу
дозволяє цю кількість збільшити принаймні на порядок. Для обґрунтування
цієї тези звернемося до конкретних фактів та наукових узагальнень.
Карпатські гори та ближні місцини є умовою для певної просторової
ізоляції тих чи інших частин населення і, таким чином, збереженню і
творенню їхньої локальної самобутності. Як відомо, Українські Карпати
простягаються вздовж з північного заходу на південний схід на 280 км, а
в ширину – з північного сходу на південний захід – понад 100 км.
Загальна площа гірської системи разом з Передкарпатськими й
Закарпатськими рівнинами становить 37 тис. км2. Карпати – це
середньовисотні гори. Для них властивий теплий вологий клімат,
лісистість, буяння трав’яного покриву, більш-менш достатнє забезпечення
водою тощо, що робить Карпати сприятливою зоною для проживання людини.
У самій структурі Карпат виділяють Передкарпатську височину, Зовнішні
Карпати, Вододільно-Верховинські Карпати, Полонинсько-Чорногорські
Карпати, Рахівсько-Чивчинський масив, Вигорлат-Гутинський вулканічний
хребет, Закарпатські улоговини і низини, зокрема Солотвинська та
Ліпшанська тощо. Серед низкогір’я, що розташовувалося переважно на
Півночі від осердя Карпат, виділяють Бескиди, Горгани, Буковинські
Карпати. Також досить відомими є Ясинська, Ворохтянська міжгірні
луговини, Верховинсько-Путильське низькогір’я тощо. Середня висота в
Карпатах – 1500 м, а найвищі вершини – понад 2000 км. На півдні
виділяють також полонини: Рівну, Боржаву, Красну, Свидовець, Чорногору,
Гриняву, Лосову. У самому Мармароському масиві, який у межах сучасних
політичних кордонів знаходиться за межами України, в Румунії, найбільш
відомими є Чивчинські гори з найбільшою горою Стій (1684 м), та
Рахівські гори з верховиною Піп Іван (1941 м) [1]. Тож зрозуміло, що
природні умови цього регіону (з одного боку велика вертикальна і
зональна морфологічна диференціація, а з іншого – сприятливі кліматичні
та біогеографічні умови) сприяють як оселенню тут людності, так і її
геокультурній (етногеографічній) диференціації. Саме тому в Українських
Карпатах спостерігається чи не найбільша кількість субетнічних
(етнографічних) груп.
Насамперед, мова має йти про гуцулів. Інколи щодо цієї етнографічної
групи вживають терміни горяни або верховинці, що має виразне літературне
походження. Осердя Гуцульщини – це Українські Карпати в межах Галичини,
Буковини, Закарпаття, у річищах Прута, Сучави, Наддніпрянської Бистриці,
Тиси та деяких інших річок. На півночі можна говорити про кордони
Гуцульщини до Делятина та Надгірної, на півдні – до Кімполунга, що нині
на території Румунії, на заході гуцули заселяють долину Прута, а на
Закарпатті – долину Тиси. Чималий гуцульський людський соціум
зосереджений також на Марморощині, яка нині на території Румунії. У
нинішньому адміністративному поділі України гуцули проживають у
Верховинському, Надвірнянському і Косівському районах Івано-Франківської
області, Путильському та Вижницькому районі Чернівецької області,
Рахівському районі Закарпатської області. Гуцули розмовляють на
своєрідним діалектом – південно-західним наріччям української мови.
Цьому діалекту властиві деякі характерні риси, зокрема, у фонетиці –
перехід “а” в “е” після м’яких приголосних, особлива вимова наголошених
“и” й “е”, збереження давньої м’якості шиплячих та “р” тощо. Особливості
фольклору, міфології, мови, побутових звичаїв, промислів та деяких інших
рис дозволяють багатьом дослідникам саме гуцулів вважати своєрідним
архетиповим реліктом давніх українських племен, які в силу ландшафтних
особливостей на довгий час законсервувалися і тому зберегли вихідні риси
українського народу. Про це свідчать і відмінності житла, художніх
промислів, одягу та багатьох інших рис. До речі, самі гуцули вважають
себе, так би мовити, елітною частиною українства, тобто справжніми
українцями, які зазнали чи не найменше чужоземних впливів.
Особливості життя гуцулів визначаються навколишнім довкіллям. У
класичній Гуцульщині рідко можна було знайти чималі поселення,
здебільшого – це окремі оселі, гражди, які з’єднувалися між собою
плаями, старими шляхами, полонинами. Іншою характерною рисою
гуцульського життя було напівосідле господарювання із сезонними
міграціями між постійною оселею (граждою) і літовищем, тобто полониною,
де випасали худобу. Це сприяло формуванню традицій, пов’язаних з
особливостями їхньої тривалої усамітненості, своєрідної ізоляції,
консерватизму. І нині гуцульська спільнота зберігає свої традиції у
будівництві, особливо у церковному й побутовому, у способі
господарювання. Гуцули мають свою міфологію, фольклор, свято зберігають
родинні традиції, до яких входить безмежне пошанування батьків,
багатодітність і дбайливе ставлення до дітей. Вони зберегли архетипові
культурні смаки, символіку, що і до цих пір втілюють у писанках,
побутових виробах, вишиванках, дерев’яних виробах і т. п. Прикладне
мистецтво гуцулів, зокрема вироби з вовни, дерева, кістки, шкіри здавна
цінувалися не лише в Україні, але й у світі. Вони й нині користуються
значним попитом і серед простих громадян, і серед найвишуканіших
цінителів красного мистецтва в усьому світі. Вироби гуцульських майстрів
зберігаються у багатьох музеях від України й до Австралії, Північної та
Південної Америк. Невипадково видатний український вчений-етнограф
В.Шухевич, автор фундаментального п’ятитомника “Гуцульщина” писав: “Усім
укладом свого життя, своїми нравами і звичаями гуцули відрізняються від
своїх співвітчизників, що живуть у Карпатах і далі на Захід. Зокрема,
гуцульській костюм являє собою особливе і видатне явище; більш за все
він відзначається великою кількістю металічних прикрас, що дуже красиво
виділяється на темно-червоному фоні їхнього одягу” [2]. До речі,
звернімо увагу на те, що В.Шухевич включає гуцулів у коло
співвітчизників, тобто українців, які живуть і в Карпатах, і далі. Втім,
на заході знаходяться дещо інші українські субетноси, про яких ітиме
мова далі.
Насамперед, слід згадати русинів. Сам етнонім русини надзвичайно
архаїчний, оскільки бере своє походження ще від давньої України-Руси, де
означав представників її автохтонного етносу. Відомо, що цей етнонім
зберігався на території усієї України практично до XVII – XVIII ст. і до
ХІХ ст. у Галичині. До сьогодні він зберігається на території
Закарпаття та на прилеглих територіях, де проживають автохтонні
представники українсько-русинського субетносу, а також у сусідніх
Румунії, Словаччині, Хорватії і деяких інших суміжних країнах. Досить
чисельною є русинська діаспора на Північно-Американському континенті,
насамперед, у США та Канаді. Вона добре зорганізована, має низку видань,
громадських організацій, освітні заклади, релігійні установи тощо.
Слід особливо наголосити на тому, що етнонім русини має свою давню
історію і тривалий час використовувався для означення всього
українського народу. Повсякденно ним користувалися у багатьох регіонах
до початку ХХ ст., а в часи визвольної боротьби під проводом
Б.Хмельницького, етнонім у такій формі, як “руська нація”, “руський
нарід”, “руси”, поряд з етнонімами “козацький народ”, “черкаський
народ”, були нормативними термінами. У цьому контексті його не слід
плутати з термінами росіяни чи русские, які за часів Б.Хмельницького
разом з терміном московити вживалися для позначення людності
Московського царства.
Нині етнонім русини застосовують, насамперед, ідеологи т. зв. русинства
для позначення субетносу української людності, який мешкає за
Карпатським хребтом. Як зазначає один з головних ідеологів сучасного
русинства доктор філології І.Поп, “Підкарпатська Русь є східною частиною
Центральної Європи з географічними координатами 220 східної довготи і
470 53? 49? північної широти. Територія її витягнута з Північного Заходу
на Південний Схід на 200 км, завширшки 70 км. Загальна частина 12 753
км2. Межує на Заході зі Словакією, на Північному Заході – з Польщею, на
Південному Заході – з Угорщиною, на Півдні – з Румунією, на Сході – з
Галичиною (Львівською та Івано-Франківською областями України” [3]. Далі
він наголошує, що Підкарпатська Русь – гірський край, 4/5 якого
території займають гори Українські Карпати, що тягнуться з Північного
Заходу на Південний Схід трьома повздовжніми смугами хребтів і окремою
гірською смугою на Південному Сході. Насправді ж та субетнічна група,
про яку ведуть мову науковці, історики, лінгвісти, етнографи, перш за
все, пов’язана з двома географічними зонами: Полонинсько-Чорногорською
та Закарпатською. Полонинсько-Чорногорська область – це середньогірський
ландшафт, який, у свою чергу, поділяється на дві підобласті:
Полонинських Карпат і Чорногорську. Таким чином, це не суто гірські
території, які є корінним ландшафтом для такої етнографічної групи як
гуцули, а перехідна територія, що надзвичайно багата не тільки на
лісові, але й на лучні, тобто полонинні, території. Щодо Закарпатської
низовини, то це, по суті, рівнинна країна. Її поверхня складена з
алювіальних суглинків, піску, гальки, озерно-алювіальних глин, шарів
галію та піску, слабких грунтів. Поверхня Закарпатської низовини
слабопохилена на Південний Захід, абсолютні висоти зменшуються від 120 –
116 м біля передгір’їв до 105 м на Заході. Більшу частину рівнини
Закарпатської низовини утворюють тераси Тиси. На цій рівнині виділяються
лише такі утвори, як Берегівське горбогір’я з відмітками 180-367 м. Тут
клімат теплий, вологий, вегетаційний період триває 234 дні, сума
активних температур на рік досить висока. За рік випадає майже 700 мм
опадів. Ця територія є надзвичайно сприятливою для
сільськогосподарського виробництва, і невипадково, що саме тут
культивують виноградники, з яких продукують вино, уславлене в усьому
світі [4].
Особливості русинського субетносу в структурі українського народу
детерміновані двома обставинами: з одного боку, це природно-географічні
умови їхнього існування, а з іншого – політичні обставини життя. Нині
існує достатньо підстав вважати, що перші праукраїнські племена перейшли
Карпати принаймні у V – VI ст. н. е. й осіли тут. Вони принесли з собою
культуру всієї праукраїнської людності, мову, звичаї, побут, міфологію,
але з певних причин контакти з материковою етнічною людністю були у всі
часи непростими; такими вони залишаються і тепер. Але вже в ХІІІ ст. н.
е. практично вся територія Закарпаття підпала під політичну владу
Угорського королівства, і з тих пір його історія – це водночас й
історія Угорщини, оскільки в політичному контексті Закарпаття входило як
територіально-адміністративна одиниця до Угорщини в тих чи інших формах
її політичної реальності. У ХІХ – ХХ ст. історична доля перекидала
Закарпаття із складу однієї імперії чи держави до іншої Австрійської
імперії, Австро-Угорської імперії, Чехословаччини, Угорщини тощо. Але в
будь-яких політичних реальностях місцева людність не забувала про свою
національну ідентичність.
Національне відродження закарпатського українства розпочалося з
творчості великого просвітителя і мислителя О.Духновича, діяльність
якого припала на першу половину і середину ХІХ ст., твори якого стали
національним знаменом у визвольній боротьбі українських закарпатців за
свою свободу. Показовим є його вірш, який сприймається своєрідним
національним гімном русинів:
Я русин був, єсь і буду,
Я родився русином,
Чесний мій рід не забуду,
Останусь його сином.
Утвердженню національної самосвідомості закарпатських русинів чимало
шкоди завдало т. зв. русофільство, або москвофільство, коли цю людність
штучно намагалися «упхати» у великоруську, тобто російську духовність з
відповідним каліченням мови, фольклору, історії. Така політика мала
місце і в Галичині та в деяких інших західноукраїнських землях. Але
найпереконливіше про українськість русинів свідчать політичні рішення
цієї гілки українського народу, зроблені ними у ХХ ст. Так на
Всенародному з’їзді угорських русинів у Хусті 21 січня 1919 р. була
ухвалена резолюція “Про об’єднання Закарпаття з Україною”. У березні
1919 р. також всенародним рішенням була проголошена Радянська Руська
країна. Аналогічно українське населення Комітету Мармарош (територія,
яка нині знаходиться у складі Румунії, а на початку ХХ ст. була частиною
Угорського королівства, мала на початку ХХ ст. при трьохсоттисячному
населенні 44,6% русинів-українців, а румунів лише 21%) на своїй
Мармароській Руській Народній Раді, утвореній 18 грудня 1918 р., на
зборах у Мармарош-Сигеті ухвалило Маніфест із закликом про об’єднання з
Україною і про скликання нової Народної Ради в Хусті 21 січня 1919 р. У
складних умовах переддення Другої світової війни, коли політична карта
Європи змінювалась під тиском тодішніх тоталітарних лідерів, українці
Закарпаття намагалися повною мірою використати цей факт для проголошення
власної суверенності.
У цьому контексті необхідно згадати автономну Підкарпатську Русь, яка
існувала з 11 жовтня по 22 листопада 1938 р., а потім на її основі була
проголошена держава “Карпатська Україна”, яка проіснувала як політичний
суб’єкт міжнародних відносин з 22 листопада 1938 р. до 15 березня 1939
р. Прем’єр-міністром цієї держави було обрано Августина Волошина. Та рух
за незалежність був відразу придушився союзником фашистської
Німеччини-Хортистською Угорщиною. Але дух свободи, притаманний всьому
українству, був продемонстрований, і те, що населення Закарпаття,
зокрема й русинське, легітимізувало себе й голосувало за самоназву
“Україна”, свідчить про те, що національна самосвідомість, саме як
українська, була і є притаманною і цій віддаленій гілці українського
народу. Перебуваючи майже 800 століть у політичній відрубності від
великої України, населення Закарпаття зберегло мову, фольклор, традиції,
міфологію, притаманні всьому українському народові, що свідчить про
українскість населення самої Київської Руси. Якщо за майже тисячоліття
не вдалося змінити автентичність закарпатського українства, це означає,
що й усе українство того часу мало подібні риси. А своєрідна
відрубність, насамперед географічна, дає нам можливість розглядати
русинський етнос як хранителя архетипових рис українського народу в
цілому.
Після визволення Закарпаття від фашистських військ 26 листопада 1944 р.
у Мукачеві відбувся І з’їзд Народних Комітетів Закарпатської України, на
якому було ухвалено Маніфест про возз’єднання Закарпатської України з
Радянською Україною і обрано законодавчо-виконавчу Народну Раду. Ця
Народна Рада діяла легітимно і своїми найближчими рішеннями передала
тодішнім представникам Чехословацької адміністрації Ноту “Про вихід
Закарпатської України зі складу ЧСР”. Відтоді й до сьогодні Закарпатська
Україна й, відповідно, русинські її мешканці знаходяться у соборному
єднанні з великою Україною. 27 січня 1945 р. у вже згаданому
Мармарош-Сигеті представниками русинських делегатів був сформований
Народний демократичний фронт, який 4 лютого 1945 р. провів І з’їзд
Народних Комітетів округу. На ньому була ухвалена петиція про
возз’єднання із Закарпатською Україною і, відповідно, – з усією
Україною. Були обрані відповідні виконавчі структури. На жаль, в умовах
уже сформованих домовленостей між великими державами про політичний
поділ післявоєнної Європи, Марморощина і її українське населення
залишалися у складі Румунської держави. Після цього Народний Комітет
Мармарош-Сигетського округу перебрався на територію України в місто
Тячів і, не маючи ніяких можливостей реалізувати волю русинського
населення Мармарощини, з часом припинив своє існування.
Серед русинів нерідко розрізняють дві локальні територіальні групи,
залежно від того, в яких географічних умовах мешкають і живуть їхні
представники. Мова йде про долинян і верховинців. Долиняни – це жителі,
насамперед, Притиської рівнини, тобто Закарпатської низовини із деякими
лакунами у передгір’ї. Саме їх і вважають типовими представниками
русинського субетносу. Натомість, всі жителі гір для волинян або
долішніх – верховинці. Тому тут часто-густо змішують і власне русинів, і
гуцулів, лемків, тобто різних представників українського етносу в його
субетнічному розмаїтті.
Не можна не згадати таку своєрідну закарпатську етнокультурну групу, як
мадярони, тобто тих українців-русинів, які обрали відверту мадярську
орієнтацію, відмовилися від власної мови, культури, релігії і з
завзяттям, брали участь у мадяризації українського населення. Такі
явища, на жаль, з історії українства нам добре знайомі, тобто мадярони є
своєрідним закарпатським аналогом українського малоросійства в цілому.
Звичайно, групу мадяронів не можна розглядати як український субетнос,
але ігнорувати їхнє існування також не можна, оскільки, навіть попри
соціокультурну відчуженість від українства, мадярони як носії певних рис
у підсвідомості й побуті не могли не зберегти архетипові спадкові
українські риси.
На північний захід від ареалу гуцулів та русинів знаходиться територія
такої цікавої субетнічної української групи, як бойки. Стосовно
самоназви, думки вчених розділилися. Їхня палітра коливається від
тверджень про походження бойків від кельтського племені бойїв, які в
другій половині І тис. до н. е., населяли територію сучасної Центральної
Європи в районі Чехії та Південної Польщі, до акцентації уваги на
діяльнісному чи мовному значенні: зокрема, І.Франко вважав, що можна
пов’язувати цей етнонім із значенням слова Бойко, тобто «воїн». Також у
бойківському діалекті дуже часто вживається частка бойї в розумінні так,
що теж не могло не вплинути на формування назви цієї групи.
Територіально ареал бойків охоплює гірські райони сучасної Львівської та
Івано-Франківської областей, між верхів’ями річок Сяну та Вовниці, а
також на Закарпатті – у межиріччі рік Уж і Торець. Інакше кажучи, бойки
локалізовані у своєрідному трикутнику між Дрогобичем, Івано-Франківськом
та Ужгородом із заходженням на територію сучасної Польщі. У
територіально-адміністративному поділі – це частина Рожнятинського
району і Долинський район Івано-Франківської області, Сколівський,
Турківській, а також частини Стрийського, Самбірського і
Старосамбірського районів Львівської області та деякі села
Межигірського, Великоберезнянського і практично всього Воловецького
району Закарпатської області. На Південно-Східній Польщі Бойківщина
локалізована, насамперед, у долині річки Сян. Населення цієї території
було практично повністю переселене в Україну після Другої світової війни
1945 – 46 рр. і втратило як свої предківські землі, так і, внаслідок
некомпактного поселення на нових землях, чимало звичаїв, мовних
особливостей, побутових та інших ознак. На автохтонних же землях у межах
сучасної Української держави бойківська культура зберігається,
розвивається і є прикрасою всієї української культури.
Природне осердя бойків – це середньо-гірські масиви Бескид і Горган, а
також перехідний ландшафтний регіон під назвою Передкарпаття. Середня
висота Бескид коливається від 800 до 1000 м, ці гори складаються із
своєрідних колесоподібних хребтів, які розчленовані повздовж і впоперек
долинами й річками та міжгірними улоговинами. Хребти мають пологі схили
й округлі вершини. За геологічною будовою – це крейдяні пісковики і
сланцеві породи. Рослинність переважно ялино-смерекова, букова, досить
поширеними є альпійські луки. Нерідко до Бескид відносять також масивний
хребет Горгани, який розташований в Івано-Франківській та Закарпатській
областях, у басейні річок Прут, Бистриця, Теребля та ін. Але для Горган
властиві вже круті схили й гострі гребені; характерні кам’яні осипища,
які й мають місцеву назву горгани. Найвища гора Горган – Сивуля
завввишки 1818 м. Тут є струмки, зустрічаються гірські озера. Рослини –
бук, ялина, смерека, чагарники, широкі полонини й груні. Тому цей
гірський масив можна вважати і осібним від Бескид. У будь-якому випадку
зрозуміло, що природні умови створюють бойкам умови як для ефективного
природокористування, так і для створення низки локальних субкультур. Це,
до речі, стосується не лише гірських масивів Бескид і Горган, а також і
Передкарпаття, питомої бойківської території. Тут розвинені
низькотерасові слабо дреновані рівнини і високотерасові рівнини, глибоко
розчленовані ландшафти, лісові масиви, а також лучні ландшафти. Вдале
господарювання можливе також у заплавах і на низьких терасах приток
Дніпра і Пруту.
Основні історичні центри Бойківщини – Самбір, Борислав, Дрогобич, Калуш,
Свалява, Долина. Нині, внаслідок міграційних процесів та інших чинників,
основними центрами розвитку бойківського субетносу є міста Турка, Сколе,
Старий Самбір, Воловець та деякі інші. Бойківщина подарувала світові
таких велетнів культури, як Ю.Котермак (Дрогобич), всесвітньо відомий
мислитель, ректор Болонського університету, поет і гуманіст доби
Відродження. Бойківське походження має також гетьман
П.Конашевич-Сагайдачний, а також І.Франко. До речі, дівоче прізвище
матері Т.Шевченка – Бойко, що може свідчити про її карпатський корінь.
І.Франко у своїй повісті “Захар Беркут” блискуче зобразив мужність і
волелюбність бойків, які на Тухольщині зупинили степовиків-монголів.
Сама бойківська спільнота досить диференційована. Залежно від обраного
підходу, виділяють ті чи інші локальні бойківські групи. Досить типовими
й до нині є іменування гірської людності на Північній Бойківщині
верховинцями, а долинної – у Придтиссі – долинянами. Саме долиняни
вважаються носіями архаїчної лексики. Інші етнографи виділяють групи
підгірян та долиняків або західних, східних і підкарпатських бойків.
Існують також вагомі підстави, але з виділенням осібного місця,
відносити до бойківської спільноти ще й тухольців, які зосереджені
переважно в околицях Сколя і Сморжа.
Для бойків характерне заняття – скотарство, торгівля, житлове
будівництво, церковне будівництво, солеваріння, садівництво, навіть
виноградарство. З початком індустріальної доби бойки подалися на роботу
на лісорозробки, а з відкриттям на Дрогобиччинні нафти, почали працювати
на нафтових промислах і суміжних супутніх підприємствах. Бойки мають
характерні садиби: довгий двір, житло, господарські будівлі розміщені
під одним дахом. Для Бойківщини характерний тип церков – тарабанний. Це
унікальний тип дерев’яних церков: через проживання на відносно
ізольованих територіях, починаючи з раннього Середньовіччя і до ХХ ст.,
бойки будували їх як своєрідні сховища давніх українських ікон і фресок.
У бойківській спільноті було поширене т. зв. Волосько-Руське право,
тобто адаптоване до місцевих умов Литовське право, яке, у свою чергу,
ґрунтувалося на “Руській правді” Ярослава Мудрого. У середовищі бойків
ці нормативні регулятиви стали побутовими, інакше кажучи, вони увійшли у
сферу моральних відносин як звичаєве право.
Hний опір загарбникам, навіть була створена т. зв. Бойківська Радянська
Республіка. Її творцями стали вояки Української Галицької Армії, які на
той час уже були інтерновані у Чехословаччині, зокрема на Закарпатті. Ця
Республіка створена у серпні 1920 р. Її активісти роззброїли польську
прикордонну заставу на Сколівщині, проголосили вигнання польської влади
з усього регіону, спробували поширити визвольні звитяги і на інші
бойківські терени. Під Славськом сталося бойове зіткнення з польськими
військами, представники Бойківської Радянської Республіки перемогли.
Спробували оволодіти містом Стриєм, але загальна ситуація в Україні вже
складалася така, що відчутної підтримки вони не отримали, і під натиском
польського війська мусили повернутися до бескидського прикордонного
тунелю, перебратися на Закарпаття, де бойки знов інтернувалися
чехословацькими військами.
За різними даними, чисельність бойків в 1-ій половині ХХ ст. становила
від 300 до 400 тис. чоловік. Є підстави вважати, що нині можна говорити
про таку ж саму кількість, якщо не більшу, оскільки населення
традиційних районів українського етносу, де зберігається традиційна
культура, високий статус сім’ї, пошанування батьків, догляд дітей,
висока релігійність, побутування традиційних звичаїв, сприяли тому, що
бойківський субетнос залишається нині досить чисельним.
Український субетнос, що розташований на крайньому Заході України є
лемки. Вони мешкають обабіч Бескид, у районі, крайні межі якого
окреслені такими знаними поселеннями, як Перемишль, Кошиця, Попрат, аж
включно до витоків Сяну та Ужа на сході. Історія лемків сягає середини І
тис. н. е., зокрема часу, коли з’явилися перші писемні згадки про т. зв.
білих хорватів, тобто західних хорватів – одного з праукраїнських
племен. Про хорватів писав і Нестор у “Повісті минулих літ”, й інші
літописці. Самі ж автохтонні мешканці цієї території одвіку називали
себе русами, русинами, тим самим ідентифікуючи себе як органічний
елемент всього українського етносу. У політичному відношенні лемківська
територія належала до Київської Руси, Галицького, Галицько-Волинського
князівств. Пізніше, ті чи інші частини Лемківщини входили до складу
Польщі, Угорщини, Австрійської імперії. Але у всі часи лемки боролися і
зберігали свою етнічну самобутність. Під час визвольної війни
українського народу під проводом Богдана Хмельницького лемки під
проводом А.Савки виступили проти польської шляхти, намагались з’єднатися
з основними силами українського війська, але зазнали поразки, хоча і не
скорилися.
Етнонім лемки тлумачився різними дослідниками по-різному: передбачали,
що він походить від предка-засновника на ім’я Лемко, від особливостей
лемківського говору, де досить часто вживається частка лем у значенні
лише. Та головне те, що лемки, включаючи потужну лемківську діаспору, з
однаковою гордістю вживають щодо себе і етнонім українці, і етнонім
русини, і етнонім “лемки”, тлумачачи їх як тотожні назви. Деяка частина
лемків, особливо на Закарпатті, нерідко іменують себе місцевою назвою
лемаки, а іншу частину, на північ від міста Коросно, –іменуються
замішанцями, хоча самі себе вони іменують русинами. У цьому контексті,
очевидно, мова йде про контактну групу лемків з польськими гуралями і
формуванням відповідно на цій основі деякої своєрідності цієї підгрупи.
Особливо нелегка доля спіткала лемків у ХХ ст., у часи визвольної
боротьби по всій Україні, коли були створені Українська Народна
Республіка та Західно-Українська Народна Республіка, відбувся
об’єднавчий Собор Злуки, до самовизначення приєдналася і Лемківщина.
Зокрема, на Сянщині була проголошена Східно-Лемківська Республіка, яка
ухвалила свій намір об’єднатися із Західно-Українською Народною
Республікою. Водночас на Новосянщині, зокрема в селі Фльоренка, було
проголошено Західно-Лемківську Руську Республіку, яка проголосила свою
солідарність з Радянською Україною. Втім, обидві республіки було
жорстоко репресовано польськими військами і ліквідовано як політичні
реальності.
Особливих страждань лемкам завдав останній період Другої світової війни.
Під гаслом об’єднання польського етносу і очищення польської території
від інополяків, восени 1944 р. тимчасовий уряд Польщі уклав угоду з
Радянським Союзом про виселення лемків з їхньої етнічної території. В
історії ця угода і наступні події відомі під назвою «Операція Вісла». Ця
угода передбачала розпорошення лемків по світу. Частина їх, а це понад
200 тис. осіб, була переселена в Радянську Україну, насамперед у
Львівську, Тернопільську, Миколаївську та Херсонську області. Інша
частина, понад 150 тис. лемків, була переселена, в основному в 1947 р.,
на нові польські землі у західних і північних районах, на території, які
були відчужені країнами-переможницями у Другій світовій війні на користь
Польщі. Важливо зазначити, що розселення лемків відбувалося саме за
спорейною (розсіяною) ознакою, і в одному населеному пункті не
дозволялося розміщувати понад 7 лемківських сімей з тією метою, щоб вони
не мали можливості для національно-культурного об’єднання, створення
громадських товариств, зрештою – збереження рідної мови і звичаїв. Лише
незначна частина лемків залишилася на своїх предківських землях, які,
втім, були залюднені польськими переселенцями, а отже, в культурному
вимірі стали польськомовними, римокатолицькими у релігійному відношенні
і т. п. Таким чином, лемківській культурі було завдано непоправної шкоди
і чимала частина спадщини цього українського субетносу була практично
знищена.
Мова йде, насамперед, про унікальну дерев’яну гірську архітектуру,
особливо церковну, яка мала унікальну традиційну технологію, тобто без
застосування металічних скріплень, та мала особливу структуру церкви.
Своєрідними є в лемків і вишивка, переважно з геометричним орнаментом, і
мистецтво різьблення по дереву, і писанкарство, і прикраси з бісеру.
Свої особливості мають побутове будівництво, зокрема влаштування
обійстя, планування самої хати, де піч обов’язково розміщується зліва
від входу, при чому вустя печі виходить до причілкової стіни, а покуття
завжди навпроти дверей з відповідним облаштуванням, образами святих,
домашніми цінностями тощо. Унікальним є лемківський фольклор, лексика
лемківської говірки, які зберегли чимало давніх українських рис, втім,
як і інші карпатські українські субетноси – бойки, гуцули та русини,
про які вже мова йшла вище. Лемки свої хати завжди будували обличчям до
річки або дороги. Типовим для них, як і для інших українських горян, є
довгі споруди, де під одним дахом містилися хата, комора, стайня і
клуня. Для утримання худоби на полонинах практикувалося т. зв.
позасадибне будівництво, зокрема кошари для овець на полонинах, на
пасовищах, а також невеликих стаєнок для на літнього утримання телят та
корів безпосередньо на луках за селами. Особливою прикметою Лемківщини
і, знову ж таки, як й інших українських горян, є будівництво малих форм
культового призначення – придорожніх хрестів та капличок. У радянські
часи їх практично знищили, але з послабленням ідеологічного і партійного
тиску, вже в середині 80-х рр. карпатських дорогах знову почали
з’являтися каплички. Їх ніхто не замикає, всередині горить свічка, є
образи, прикрашені рушниками, але – і це свідчення високої духовності
традиційної культури українських горян – їх ніхто не грабує і не
паскудить.
Усіх лемків нині в світі нараховується приблизно 1 млн чоловік. Зокрема,
200 тис. з них – у Північній Америці, приблизно 100 тис. у Польщі, 120
тис. у Словаччині, 60 тис. в Югославії. Але основна їхня частина нині
проживає в Україні. Для лемків традиційною є висока духовність,
різнобічна мистецька обдарованість, пошанування традицій, пошанування
сім’ї, високий рівень національної самосвідомості. Все це виступає
супротивагою денаціоналізації лемків. Нині вони об’єднані у численні
культурні, громадські, мистецькі та інші товариства, шукають шляхи і
напрямки збереження і відновлення своєї самобутньої культури.
Про певну етнографічну особливість ще однієї – найзахіднішої української
етнічної території, яку займають Холмщина і Підляшшя, вели мову багато
українських етнографів, зокрема З.Кузеля виділяв таку етнічну групу, як
підляшани, що локалізовувалася на традиційних Холмщині і Підляшші, тобто
в районі теперішніх Холмського воєводства Республіки Польща на півночі,
включаючи зі сходу Берестя, а на заході Седліцу. Однак, з точки зору
унікальності, ця група виділяється скоріше за політичними реаліями, аніж
за етнографічними, тому що підляшани зберігають типові для всього
українського етносу риси – культурні, побутові, мовні тощо. Це має свої
вагомі історичні традиції, оскільки відомо, що Холм і Холмщина були
одним з осердьових місць для всього Галицького, потім
Галицько-Волинського князівств, коли галицькі князі, починаючи з Данила
Галицького і його батька Романа, вносили елементи структуризації у давні
українські поселення й етнічні території, фундуючи на їх землях
князівські міста, спочатку Львів, а потім Холм і, тим самим, прилучаючи
загальноукраїнські звичаї, державні, правові, релігійні та інші риси. Це
засвідчується і тим, що Холмщина, Перемишлянщина і дотиковий до них
Люблін чи не найдовше становили спротив греко-католицькому союзу, тобто
Унії, чи не найдовше зберігали автентичні для всієї української
народності звичаї, виховали на своїх теренах велику когорту діячів і
будителів українського духу, включаючи історика М.Грушевського, географа
С.Рудницького, співачку С.Крушельницьку, письменника Ю.Опільського та
інших, і до сих пір залишається питомим загальноукраїнським тереном.
Розуміючи це, післявоєнна Польща, особливо в часи панування
комуністичної ідеології, всіляко намагалася денаціоналізувати цей край.
Не менш цікавим, ніж Українські Карпати, з огляду на етнокультуротворчі
процеси, є регіон Українського Полісся, який межує з іншими етнічними
територіями, зокрема литовськими, польськими, білоруськими та
російськими. Своєрідність цього краю була зафіксована вже в давніх
українських літописах, в Іпатіївському літописі від року 1274 написано,
що князь Мстислав “ішов був од [города] Копиля, пустошачи по Поліссі”
[5]. А ще раніше, на весні 1235 р., князь Данило Романович саме “лісовою
стороною”, тобто Поліссям, повертався назад в Галичину після не зовсім
вдалого походу на Чернігів [6]. І в цьому контексті даний географічний
термін вживається у багатьох літописних, історичних, географічних та
інших текстах. Причина тому – еколого-географічна своєрідність краю.
Полісся являє собою досить однорідну рівнину, яка включає різноманітні
екологічні системи, починаючи від лісових, де переважають осина, вільха,
граб, дуб, інколи помережені хвойними видами – сосною, смерекою,
модриною. Крім того, Полісся – це величезні чагарникові зарості, а,
насамперед, великі водно-болотні угіддя, осердям яких виступає Прип’ять
з численними притоками, а також Німан, Дніпро і Десна. Прип’ять –центр
українського Полісся. Вже у давні часи саме тут селилися праукраїнські
племена: північні гілки полян, сіверян, древлян, волинян, дреговичів,
які контактували з кривичами і які вважаються предками сучасних
білорусів. Унікальна своєрідність Полісся, зокрема його української
частини, стала умовою формування локальних культурно-територіальних
регіонів, хоча субетносами їх можна визначати дуже обережно. Але те, що
вони стали, з одного боку, своєрідним консервантом давньої культури, а з
іншого – питомими трансформаторами цього природного краю, сумнівів не
викликає.
ииНині своєрідність окремих культурно-територіальних регіонів
Українського Полісся втрачена повністю або частково через потужні
міграційні чинники, зумовлені економічними та політичними факторами, які
зривали корінну людність зі своїх земель, штовхали їх на Крайню Північ,
Далекий Схід, в Казахстан чи в інші країни. Цьому сприяли і непродумані,
інколи злочинні, меліоративні заходи – осушення боліт, невиправдане
врегулювання річкових потоків тощо. Зміна ландшафту, зміна довкілля
руйнували традиційний спосіб життя і господарювання та й саме ставлення
до довкілля, яке на Поліссі зберігалося тисячоліттями. Не можна не
згадати і найбільшу техногенну катастрофу ХХ ст., а може і всього
останнього тисячоліття, – Чорнобильську катастрофу, яка зірвала з рідної
землі нащадків давнього деревлянського племені як в Україні, так і в
Білорусії та частково в Росії.
Щоб відновити реальну картину Українського та й Білоруського Полісся ХІХ
ст., варто звернутися до унікального багатотомного видання “Живописная
Россия” (“Мальовнича Росія”), що було здійснене географом із світовим
ім’ям, мандрівником П.Семеновим-Тяньшанським (помер у 1914 р.), який
протягом 1881-1901 рр. спромігся організувати і видрукувати 12 томів
цієї унікальної енциклопедії. Статті до тому присвяченому
Литовсько-Білоруському Поліссю, в яке тоді, за звичаєм, включали й
Українське Полісся, написали відомі вчені О.Кірпура, С.Максимов та й сам
академік П.Селянов-Тяньшанський. У них зафіксовано ті етнокультурні
реалії, які були звичайними і повсякденними лише століття тому і які, в
цьому немає сумніву, зберігаються у тих чи інших поселеннях, селах,
дворах, містечках і до цих пір. Виявляється, що ми можемо говорити про
низку українських субетносів, етнографічних груп на Поліссі, починаючи
від поліщуків, литвинів, пінчуків, севруків і закінчуючи не дуже
численними групами чорнорусів, дейновців, полєхів, полевиків, навіть
своєрідних малорусів, які не ті малоруси, якими імперські зверхники
вважали всіх українців, а своєрідне невеличке плем’я на теренах Полісся.
Поліщуків вважають нащадками давнього скіфо-слов’янського племені
будинів (про це писав ще професор Ейхвад). Ареал їх розселення сучасні
етнографи відносять до північних теренів Волинського Полісся: північніше
Луцька, Рівного, Ковеля, Володимира-Волинського. Але авторитетні
науковці [7] вважали, що на початку ХХ ст. на просторі 33 950 кв.
верств, а це майже 4 млн га, в уїздах (за адміністративним устроєм
Російської імперії) Пінському, Мозирському та Річецькому проживало
приблизно півмільйона поліщуків. Сама природа, зазначають автори,
вказала поліщуку шляхи для його невтомної діяльності, зробила його
скотарем, землеробом, мисливцем, рибалкою, навчила, як долати труднощі.
Поліщук розвився як дитя природи, відданий заповітам, звичаям, моралі
своїх предків, і залежно від способів господарювання. Закинутий у
безкінечні дрімучі ліси, серед непрохідних боліт та чагарників, він був
незнайомий ні з якими новаціями, а його спосіб життя залишався незмінним
протягом багатьох століть [8]. Хати були курні, але просторі, тут жила
вся сім’я. Посередині хати стояла величезна піч. У світлиці – велика
дерев’яна лежанка, великий стіл, лавки впродовж усієї стіни, під стелею
широка полиця, на якій сушать гніт. Ці та інші ознаки, в яких ми
пізнаємо риси будинів і русів, і, можливо, скіфів та інших, незнаних до
цих пір, предків нашої землі. Поліщуки – народ працьовитий, рішучий,
стрімкий. Саме в цих краях, що традиційно вважаються автохтонною їх
землею мав місце найактивніший супротив німецьким загарбникам у роки
Другої світової війни.
Саме поліщуки зберегли чимало архетипових українських рис:
патріархальний склад великої сім’ї, передання спадщини по смерті батька
старшому із синів. Хата, зберігаючи загальноукраїнські риси по схемі:
хата-сіни, хата-комора, сіни-хата, зберігала архаїзм у побудові, тобто
робилася з великих небілених колод, вкривалася дахом накатом, дуже часто
опалювалася по-чорному. До речі, прекрасні зразки цієї культури,
включаючи хату понад 500-річної давності, зберегли в Музеї народної
архітектури і побуту у Пирогово, що під Києвом. Зрозуміло, мова йде
також іпро особливості одягу, культури, фольклору. Невипадково, що саме
на Поліссі, на Волинському Поліссі, було віднайдено аналоги
давньоруських билин, які увійшли в історію культури по записах на
Новгородській землі, але саме тут вони збереглись у своїй
давньоукраїнській автентичності. Слід мати на увазі, що українці басейну
Прип’яті не завжди називають себе поліщуками, а інколи вживають етноніми
полісяни, підлісяни. Походження терміну етноніму поліщуки до цих пір є
не до кінця з’ясованим. Але те, що це був нормативний термін, засвідчує
існування численних прізвищ і прізвиськ серед сучасного населення
України та й суміжних слов’янських земель, які мають корінь поліс,
поліщ, тобто: поліщуки, полісяки, полісуни, полісяни та споріднені
назви.
Досить цікавим є топонім литвини. Він полісемантичний, оскільки він не
чистий етнонім, а несе в собі певний політичний зміст. Коли Україна
знаходилася у складі Великого Князівства Литовського, на офіційному
рівні всіх мешканців цієї держави іменували литвинами. Цей термін
нетотожний самоназві литовці, які нині вважають себе титульною нацією
своєї держави. Самі литовці, нині литовяй, у XV – XVI ст. були знані як
жмудь, тим часом як білоруси переважно виступали як русь, русини,
кривичі, а українці – як козаки, черкеси, руси, українці, тобто термін
литвини на рівні державності означав громадянство, приналежність до цієї
країни. Водночас литвинами, у вузькому розумінні цього слова,
іменувались і певною мірою зберегла цей етнонім до сьогоднішнього часу
невелика група жителів Чернігівського Полісся, а саме – давньої
Сіверщини.
Як відомо, у княжу добу існувало могутнє Новгород-Сіверське князівство,
основу якого становила племінна група праукраїнців – сіверян. Згодом
сіверське населення, що осіло по Десні, Сейму і Сулі, яке, згідно із
записами Нестора-літописця, іменувалося север, сіверяни, іменувало себе
севрюками. Вони зберігали ту ж саму традиційно-побутову культуру, що і
власне сіверяни, і передали її своїм спадкоємцям, які згодом узвичаїли
етнонім литвини для означення власної ідентичності. До цих пір обабіч
Десни, особливо в районах поблизу Мени, Ріпок, Березни, Сосниці аж із
заходом на територію сучасної Білорусії та Росії, місцеве населення
зберігає свою субетнічну литвинську пам’ять. Воно традиційно займається
рибальством, мисливством, збиральництвом, скотарством, згодом
хліборобством (сіяли жито, просо, гречку, льон, коноплю), згодом
вирощували картоплю, особливо для вигодовування свиней. Одяг виготовляли
з конопляної тканини. Традиційними було і виробництво: зерно мололи за
допомогою жорен або розбивали в борошно у ступах; вітряків та водяних
млинів, як правило, не було. Великої рогатої худоби було небагато. Коні
використовувались як тягло. Дуже істотну допомогу у підтриманні
життєдіяльності надавали природні екосистеми. Натуральне господарство
підтримували місцеві майстри, які шили кожухи, кожушки, свитки, чоботи,
інше взуття, робили бочки, ножі, сокири, лемехи, підкови, серпи, в лісах
заготовляли смолу, деревне вугілля, лико, дьоготь.
Житло являло собою традиційну українську хату, тобто двокамерну або
трикамерну споруду: хата-сіни або хата-сіни-хата. У хаті була піч,
великий стіл, скриня, полаті. Мовні особливості говірки литвинів,
безумовно, засвідчують їхню українську природу. Лексика литвинів
переважно українська (хата, батько, бузок, чорногуз тощо), але
спостерігаються деякі особливості, споріднені з білоруською мовою
Гомельщини, де йде своєрідне вимовляння го і є типу сокиря, лєн та ін.
Як засвідчує відомий дослідник сучасної культури субетносу литвинів
В.Горленко, “литвини колишньої Чернігівщини – це аборигенне “руське”
населення, що внаслідок замкненості сільського життя в минулому й
віддаленості від великих адміністративно-політичних і промислових
центрів, головних комунікаційних сполучень в новий час залишалося сталим
у генетичному відношенні принаймні з часів Київської Русі. Вони стійко
зберігали аж до початку ХХ ст. “руську” [тобто українську]
самосвідомість. Перебуваючи на периферії і водночас перехресті
формування східно-слов’янських народів, вони називали себе “рускімі”.
При цьому категорично відмежовувалися від росіян (“кацапів”, “москалів”
– у їхній мові)”… Українська самосвідомість як і самоназва “українці”,
остаточно утвердилася серед жителів півночі України у 20-ті рр. ХХ ст. з
утворенням УРСР і посиленням у зв’язку з цим їх різноманітних контактів
з населенням інших районів України, із залученням до процесів
консолідації української нації [9].
З Поліссям пов’язане життя ще однієї української субетнічної групи –
пінчуків. Нерідко, особливо в заангажованій літературі, пінчуків і
поліщуків ототожнюють на тій підставі, що вони схожі між собою,
контактують за ареалом розселення, схожі за поведінкою, деякими мовними
ознаками тощо. Вони довго сприймалися людьми певної неповноцінності.
Навіть ходили чутки на зразок: “Що це за чоловік, – питали на базарі. –
Та ні, це не чоловік, це пінчук” [10]. Але насправді пінчуки – це
самостійний субетнічний релікт, який ще до кінця недооцінений,
невивчений і неврахований в етнічній культурі й українського народу, і
всього слов’янства.
Вихідний ареал пінчуків – це Пінське Полісся, а саме: за старою
адміністративною системою, Мозирський, Слуцький і Пінський повіти. Там
пінчукам довелося відчувати той колосальний вплив північно-західних і
великоруських елементів, які приходили до них різними шляхами зі
старообрядцями, з чиновничою братією, з військом, з торгівельним людом.
Оскільки пінчуки, як і поліщуки, не мали практично жодних культурних,
просвітницьких, не кажучи вже про політичні, об’єднань, їм важко було
стримувати цей вплив, адже вони мусили контактувати в містах, волостях
із прийшлими людьми. У результаті вони набували від них мовних,
культурних, торгівельних рис. Щодо самого етноніму пінчуки, то тут
найімовірнішою є версія про те, що походженням своїм він завдячує назві
великого еколого-ландшафтного регіону, яким є пінські болота і,
відповідно, місто Пінськ. Тобто мешканці всього цього регіону
іменувались пінчуками.
Незаперечним є те, що на межі ХІХ – ХХ ст. вся Берестейщина, Пінщина та
деякі інші землі, які нині знаходяться у складі Білорусії, мали виразно
українських характер і заселялися переважно українцями. Серед цієї
спільноти дослідники виділяли ще декілька етнічних українських
етнографічних груп. Посилаючись на ту ж “Живописную Россию” [11], можемо
назвати дейнівців, які населяли південно-східну частину Лідського
повіту. У старовину тут було Дейнівське князівство, що існувало до XIV
ст. поблизу міста Ліда є невелике село-поселення Дейново – залишок
колишнього князівства. З тієї пори там зберігся тільки камінь, який
народ називав “Кобилою”, на ньому страчували злочинців.
У Лідському повіті, на кордоні Гродненської губернії біля озера Дуп жили
ще чорноруси. Вони вирізнялися своїм одягом чорного кольору. Окрім
білизни і у чоловіків, і у жінок все було чорне: свитка, юбка, покривало
на голові, штани, шляпи, очіпки. На півдні Трубчівського і Брянківського
Полісся, уздовж течії Десни, фахівці визначали, що ця місцевість колись
називалась Сєвером (не плутати з Сіверським Поліссям), а на початку ХХ
ст. названа Поліссям тими ж польовиками або хохлами, які “сыто едять и
богато живут по левую сторону Десны, в южной полосе Черниговской
губернии” [12]. Проте невідомо, що автор мав на увазі: певну субетнічну
групу чи частину тих севрюків або литвинів, про які мова йшла вище.
За свідченням етнографа [13], на поздовжній лісовій смузі, яка
починалася на кордонах Болховського і Жиздринського повітів мешкала
група людей, яка іменувалася полєхами. Обличчям вони красивіші за
сусідніх, орловських, погляд осмисленіший, сміливіший і веселіший. Жінки
– насмішниці і не ховаються одна в одної за плечима. Молоді дівчата – в
яскравих квітах і тасьмах, а лапті замінили шкіряними черевиками. Клин
полєхського люду тягнеться за Новгород-Сіверським, уздовж лівого берега
Десни, між Брянськом-Карачаєвим, а далі на Болхов, Жиздру, Козельск аж
до Сухіничів. “Перед Смоленськом трапляється перерив лісу і останній
кінець того Полісся, на якому зупинили нашу увагу знайомі нам полєхи”
[13]. Зрештою, в цьому немає нічого дивного, оскільки, як ми пам’ятаємо,
ще в часи національно-визвольної боротьби XVII ст. до складу
гетьманської України входив Стародубський полк і був у структурі нашої
держави далеко неостаннім, а ті всі субетнічні групи, про які ми
говорили, севрюки, литвини, полєхи, польовики та інші якраз мешкали і
мешкають на території питомої етнічної України. Інша справа, що їм
судилося зазнати елімінаційного тиску з боку північного сусіда, який
практично призвів до загибелі і їхню самобутність, і їхню традиційну
культуру.
Досить цікавою є ще одна регіональна етнографічна група українців, а
саме, населення досить обмеженої території на півночі Чернігівщини,
насамперед у Ріпкинському районі, яка відома в тих краях під самоназвою
будаки. Ця група, крім деяких особливостей мовних та побутових,
унікальна ще й тим, що є носієм одного з локальних варієтетів
українського антропологічного типу (відомий український антрополог В.Д.
Дяченко [14] виділяв наступні регіональні варіанти або області:
центрально-українську, карпатську, нижньодніпровсько-прутську,
валдайську (деснянську) та ільменсько-дніпровську). Саме цей
мікросубетнос і є носієм відповідних антропологічних ознак. У другій
половині ХХ ст., внаслідок активних міграційних процесів, а також
демографічних змін, стану народжуваності ця група втрачає свої
особистісні риси і зливається із загальним українським тлом.
Звичайно, український етнос і його культурно-територіальна варіативність
визначається не лише специфікою вище наведених субетносів. Як відомо, в
Україні історично склалися 15 історико-етнографічних регіонів: Середня
Надніпрянщина, Полісся, Волинь, Поділля, Галичина, Підкарпатська
Україна, Буковина, Покуття, Південна Бессарабія, Таврія, Крим,
Запоріжжя, Донщина, Слобожанщина, Сіверщина, Кубань, які, за
С.Рудницьким, складають етнографічні українські землі. Відповідно на
кожній з цих земель формувалися свої локальні культурні особливості
тощо. Досить вживаними є своєрідні етноніми: подоляни, ополяни,
підгіряни, галичани, надніпрянці, кубанці, таврійці, спеповики,
слобожанці, але вони, хоч і різняться назвами, мають більше спільного,
ніж відмінного, що в цілому складає те цілісне тло ознак та
особливостей, якими, власне, і характеризується український народ.
Тому особливості населення тієї чи іншої історичної території України
важливі для нас у контексті загальної характеристики українського
етносу. Ті ж субетноси як своєрідні периферійні і культурні субстрати,
які формуються на межі контактних територій з іншими етносами та
державами, свідчать, з одного боку, про питомість і одвічні історичні
традиції буття українського етносу на власних етнічних територіях і,
таким чином, про його стійкість, а з іншого – про відкритість українців
до здобутків та надбань інших етносів і культур, про бажання
цивілізованого співіснування.
Література:
Маринич О.М. Українські Карпати // Фізична географія Української РСР. –
К.: Вища школа, 1982. – С. 168-176.
Шухевич В. Гуцульщина. – Т.1, Ч.2. // Матеріали до українсько-руської
етнології. – Т.4. – Львів, 1991. – С.245.
Поп І. Энциклопедия Подкарпатской Руси. – Ужгород: Изд-во В.Падяка,
2001. – С.13.
Маринич О.М. Цит. Праця. – С. 175.
Літопис Руський. – К.: Дніпро, 1989. – С. 249.
Там само. – С.391.
Киркова А.К. Долина Припети // Живописная Розсип: Литов. и Білорус.
Полесье. – Мн.: БелЭн, 1993. – С. 345.
Там само. – С. 345, 437, 448.
Горленко В. Литвини Півночі України – ймовірний уламок нащадків племені
літописних сіверян // HYPERLINK
“http://www.heritage.com.ua/index.html. – С. 24”
http://www.heritage.com.ua/index.html. – С. 24 .
Цит. Праця «Живописная Россия». – С. 345, Киркова А.К. Цит. праця. – С.
345.
Киркова А.К. Литовское Полесье // Живописная Россия: Литов. и Білорус.
Полесье. – Мн.: БелЭн, 1993. – С. 13.
Максимова С.В. Белорусская Смоленщина с соседями // Живописная Россия:
Литов. и Беларус. Полесье. – Мн.: БелЭн, 1993. – С. 436.
Там само. – С. 432.
Дяченко В.Д. Антропологічний склад українського народу. – К.: Наук.
думка, 1965. – 129 с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
