Реферат на тему:
Енциклопедія українознавства за редакцією В.Кубійовича у становленні та
розвитку науки самопізнання
У формуванні національної самосвідомості українського народу все
більшого значення набуває відновлення історичної пам’яті, очищення
ментальності від усього наносного, того, що суперечить його
природо-соціальній сутності, плекання інтелектуального потенціалу,
осмислення історичної місії в контексті загально-цивілізаційного
поступу. Це виключно важливі й відповідальні завдання. І вирішити їх
можна лише на засадах цілісної науки про український етнос, націю й
народ України. Такою наукою з кінця XX ст. все більш виразно постає
українознавство, яке, на засадах інтеграції й синтезу знань, все повніше
поєднує в собі здобутки в окремих його галузях. Вихід його на нинішній,
більш високий, рівень самопізнання народу був складним і тривалим у
часі. Фундамент його закладався у працях визначних учених-українознавців
– М.Максимовича, М.Грушевського, В.Вернадського, В. і Д.Дорошенків,
С.Єфремова, Д.Багалія та ін. Свого системного розвитку ця робота набуває
під впливом революційних подій на Україні, в добу УНР, Гетьманату,
Директорії та на початку 20-х рр. XX ст. На жаль, через згортання
політики українізації, з кінця 20-х рр. вона була перервана. Від цього
часу робота по становленню й розвитку науки відбувається переважно за
межами Радянської України, її здійснюють науковці, що гуртуються навколо
НТШ у Львові та вчені діаспори: Д.Антонович, І.Крип’якевич, А.Яковлів,
Р.Лащенко, Д.Чижевський, В.Біднов, І.Мірчук, С.Рудницький, А.Волошин,
С.Смаль-Стоцький, а згодом В.Кубійович, О.Колесса, З.Кузеля, Л.Винар,
0.0глоблин, Ю.Шевельов та ін.
У процесі формування й розвитку українознавчої науки виключно важлива
роль відводилась і відводиться розробленню наукового інструментарію,
основних її понять. З цією метою твориться і система довідкових, зокрема
енциклопедичних видань.
У перекладі з грецької “енциклопедія” – “безперервне, систематичне
навчання” – це і довідкові видання з різних галузей знань (скажімо,
техніки, медицини, літератури, мистецтва, історії, релігії й віри тощо),
систематизовані в алфавітному чи тематичному порядку.
Як загальні енциклопедії, що охоплюють увесь комплекс відомих на даний
час наук, так і енциклопедії з окремих ділянок знань набувають все
більшого значення для розвитку й примноження інтелектуального потенціалу
кожної нації. Наявність у народів національних енциклопедій,
енциклопедичних видань з різних галузей вітчизняної науки є свідченням
їх цивілізованості, самодостатності, відображенням і чинником
культурологічного процесу в суспільстві. Ще за часів Київської Русі на
наших теренах з’являлися рукописні, а пізніше й друковані видання, які
стали своєрідними носіями енциклопедичних знань того часу. Проте,
справжньої української енциклопедії, яка б давала відповіді на питання,
що накопичувалися протягом століть, де б містилися об’єктивні,
достовірні знання про всю нашу тисячолітню історію й культуру, довгий
час не було.
Кращі представники української наукової та художньої інтелігенції, які
на початку XX ст. вимушено опинилися за межами рідної України і
розпорошилися по всьому світу, все ж зуміли створити цілу низку цінних
енциклопедичних видань українською мовою, в яких якнайповніше на той час
було відображено матеріальне, духовне й культурне життя українського
народу, а також всебічно використовувався досвід інших народів. За
формою і за змістом ці видання зробили б честь будь-якому європейському
народові.
Чи не першою спробою системного викладу знань про Україну був “Синопсіс”
Інокентія Гізеля, що з’явився у 1674 р. і протягом XVIІ – XVIІІ ст.
витримав близько 30 видань. Цінні узагальнюючі праці про козацьку
Україну в ретроспективі історії були створені у другій половині XVIII
ст. Це, зокрема, “Краткое описание о козацком народе” П.Симоновського
(1765) та “Краткая летопись Малой России” В.Рубана (1776), О.Рігельмана
“Летописное повествованіе о Малой Россіи” (1778), О.Шафонського
“Топографическое описаніе Черниговскаго наместничества” (1786) та ін.
[7; 9].
Динамічний розвиток українознавства починається з XIX ст., перш за все,
завдяки науковій діяльності таких визначних дослідників, як
М.Максимович, П.Куліш, Д.Бантиш-Каменський, М.Маркевич, М.Костомаров,
О.Бодянський, В.Антонович, М.Драгоманов, І.Франкота ін. З 1873 р.
центром українознавчих студій стає НТШ у Львові, яке видає свої
“Записки” та численні наукові збірники, чим забезпечує відповідну
інформаційну повноту розвитку української культури, у тому числі
академічної науки, її наукових видань, університетської освіти тощо.
Але, на жаль, тоді ще не було умов для створення власної енциклопедії,
незважаючи на наявність у нас великої групи вчених-енциклопедистів.
Українські вчені підготували цілу низку статей в зарубіжних
енциклопедіях, де об’єктивно, правдиво висвітлювали українознавчі
проблеми. Це статті М.Драгоманова у французькому географічному
лексиконі, О.Огоновського в німецькій енциклопедії Грубера, також статті
І.Франка, М.Сумцова, М.Житецького та ін. в Енциклопедії Блокгауза.
У своїй статті “НТШ у 1939 – 1952” відомий вчений-українознавець,
географ, етнограф, демограф В.Кубійович вважає першим енциклопедичним
довідником українознавства працю М.Грушевського “Український народ в
його минулому і сучасному” (Петроград, 1914 – 1916). Авторами цієї
двотомної українознавчої праці стали визначні науковці того часу:
М.Грушевський, С.Рудницький, О.Русів, С.Томашівський, В.Охримович,
Ф.Вовк, О.Єфименко, О.Шахматов. Але через війни цей довідник не був
достатньо поширений і дотепер малознании, хоч деякі його частини
перекладені українською мовою.
Протягом 1930 – 1935 рр. у Львові з’явилася перша сучасна українська
енциклопедія – тритомна Українська Загальна Енциклопедія за ред.
І.Раковського. Вона була написана переважно вченими НТШ, активну участь
в її підготовці взяли В.Сімович, В.Дорошенко, М.Рудницький. Вона вперше
дала українському громадянству і загальні відомості, і, передусім,
упорядкований матеріал про Україну (томи 1,2). Третій том УЗЕ
присвячений, передусім, проблемам українознавства. Ця праця є актуальною
й цінною і сьогодні. Та, на жаль, за радянських часів вона вважалася
націоналістичною, крамольною, а її наклад був тотально винищений
органами НКВС.
На початку 30-х рр. під редакторством М.Скрипника у Харкові зроблено
спробу розпочати видання Української Радянської Енциклопедії (УРЕ) у
20-ти томах. Для її підготовки були залучені визначні науковці:
В.Юринець, Ю.Бачинський, С.Рудницький та ін. Перший том був
підготовлений до друку на початку 1933 р., а в 1934 р. вчені передбачали
випустити ще два томи. Проте це не було здійснено через політичні
причини, а численні автори та редактори УРЕ були звинувачені в
націоналізмі й репресовані. В листопаді 1934 р. видавництво було
ліквідовано.
Спроби підготувати і видати українознавчу енциклопедію не припинялися й
під час Другої світової війни. У 1941 р. у Кракові розпочато випуск
Енциклопедії українознавства за редакцією І.Раковського та
Є.Пеленського, але внаслідок воєнних труднощів було підготовлено тільки
перший том, присвячений природі та демографії України із статтями
І.Раковського, В.Кубійовича, М.Андрусяка й В. Січинського, а видання
припинено.
В Українському науковому інституті у Берліні за редакцією І.Мірчука в
1942 р. виходить нім. мовою “Напdbuch der Ukraine” у 2-х томах [7, 10 –
11].
Після Другої світової війни справу видання енциклопедії українознавства
перебирає на себе визначний вчений-українознавець, демограф, географ
В.Кубійович. При підготовці статей до нового видання автори керувалися
виключно принципами наукового об’єктивізму, уникаючи будь-якого
політичного та ідеологічного тиску. Така енциклопедія мала здійснити три
основні завдання: 1) бути основним універсальним науковим довідником з
українознавства для українців і осіб українського походження, які живуть
поза межами України; 2) бути джерелом знань про Україну, її народ,
територію, історію, культуру, господарство і спосіб життя для інших
народів, – цю роль мала виконати англомовна енциклопедія
українознавства; 3) бути джерелом правдивої інформації про минуле й
сучасне України для українців на рідних землях. Це третє завдання було
найважливішим, бо в Україні за радянських часів істотно фальшувалися
історичні факти, сучасна дійсність та діяльність наукових, культурних і
політичних діячів.
В.Кубійович був людиною високої ерудиції, активності, наполегливості,
мав неабиякі організаторські здібності. Саме йому вдалося об’єднати
навколо ідеї створення “Енциклопедії українознавства” найкращі наукові
сили української діаспори, професорів УВУ, членів НТШ, УВАН, що
перебували в Європі, США та Канаді (зокрема, О.Оглоблина, Ю.Шевельова,
Н.Полонську-Василенко, Б.Кравціва, І.Кошелівця, Ю.Луцького,
А.Жуковського та багатьох ін.), фахівців з різних галузей знань, які
могли б написати відповідні статті до видання. Статті для І й II томів
опрацьовували 109 науковців, а для III тому – 121 науковець. Знайдено
було й фінанси для видання тритомника (видало його видавництво “Молоде
життя”). Це була перша науково-довідкова праця, що містила найістотнішу
інформацію з усіх галузей українознавства. Протягом 1949 – 1952 рр.
вийшло три загальних томи “Енциклопедії українознавства-1 ” (Словникова
частина). Перший том був складений з низки великих статей, що містили
відомості про територію, природу й географію України, її населення,
етнографію і мову. У другому томі були статті з історії, релігії, права,
літератури України. Відомості про українську науку, освіту, театр,
музику, музеї, архіви, про розвиток народного господарства, суспільства,
українське військо подавалися у третьому томі. В ЕУ-1 українознавчі
матеріали охоплюють всю етнічну територію України, включаючи й ті
місцевості, що знаходилися поза кордонами УРСР. Три її томи налічують
1230 сторінок, серед яких 1197 сторінок займає основний текст та 33
сторінки – додатки. Весь цей матеріал поділений на 20 розділів, які
присвячені окремим галузям українознавства. Це : 1. Загальні відомості;
2. Фізична географія і природа; 3. Людність; 4. Етнографія; 5. Мова; 6.
Археологія, історія; 7. Церква; 8. Право; 9. Культура; 10. Література;
11. Просторове мистецтво; 12. Театр, музика, танець; 13. Кіно, фото,
радіо; 14. Наука, освіта, виховання; 15. Видавництво і преса; 16.
Бібліотеки, архіви, музеї; 17. Народне господарство; 18. Суспільство;
19. Охорона здоров’я, фізична культура; 20. Військо. Був передбачений і
21 розділ про еміграцію, але його перенесли до другої, словникової
частини. Перенесли до ЕУ-2 і розділи, присвячені техніці, геральдиці,
нумізматиці, філателії, місцевому господарству.
У зв’язку з переїздом багатьох науковців із Німеччини до США й Канади та
з фінансовими труднощами, європейський осередок НТШ на початку 1950-х
рр. перемістився до Парижа, до його північної околиці Сарселю. Сюди
переїхав і В.Кубійович, який разом із своїми помічниками А.Жуковським,
С.Яновою, М.Глобенком, І.Кошелівцем приступив до реалізації свого
наступного проекту – ЕУ-2, тобто десятитомної словникової частини.
Робота по створенню та виданню ЕУ-2 тривала до 1986 р. Перший том цієї
словникової енциклопедії вийшов у світ 1955 р., а останній 10т. побачив
світ уже після смерті В.Кубійовича у 1985 р. В ній доповнюються й
поглиблюються відомості, подані в ЕУ-1. Тисячі заміток і численні статті
присвячені українським діячам історії, церковного, громадського,
наукового, літературного, мистецького життя, містять дані про окремі
історичні, природо-географічні краї (Буковину, Волинь, Галичину,
Гуцульщину, Закарпаття, Поділля, Полтавщину, Чернігівщину), про міста й
села, промислові й навчальні заклади, театри, органи преси і т.ін. ЕУ-2
подає також інформацію про інші країни, народи, етноси, міста, окремих
діячів у їх відношенні до України. Враховуючи те, що природничі,
медичні, технічні науки в Україні розвивалися у незрівнянно кращих
умовах, ніж гуманітарні, їм приділено менше місця. Оскільки відомості з
історії, релігії, різних ділянок культури, української еміграції,
господарства та ін. або взагалі не з’являлися, або з’являлися у
спотвореному вигляді, їм приділено більше уваги. Зокрема, автори
подавали правдиві відомості про тих українських науковців,
громадсько-політичних діячів, яких в УРСР свідомо забороняли. Весь цей
матеріал містить 18223 наукових статей, написаних близько 200
співробітниками на 4010 сторінках.
Значення виходу цього видання у світ для становлення й розвитку науки
самопізнання й самотворення українського народу, якою є українознавство,
полягає:
по-перше, в тому, що автори його статей переходять від висвітлення
окремих етнокультурних, етнографічних сюжетів, опису окремих історичних
подій, галузей людської діяльності, регіонів, діячів – до системного,
цілісного відображення всієї палітри життя народу, країни, історичного
процесу в цілому;
по-друге, наука не може виникнути і плідно розвиватися без відповідної
джерельної та історіографічної бази, її системного осмислення. ЕУ – одне
з найбільш українознавчих джерел правдивих відомостей про Україну та її
народ, де зібрано великий масив бібліографічних покажчиків та
рекомендаційних списків літератури. В такому обсязі фактично вперше в
одному виданні було подано системний реєстр з усіх основних галузей
україністики, і в цьому його значення у формуванні джерельної та
історіографічної бази як основи розвитку науки;
по-третє, ЕУ стала неоціненним доробком у розробленні
понятійно-термінологічного апарату українознавства;
по-четверте, поява ЕУ сприяла розгортанню комплексного пізнання й
самопізнання українського народу та його країни, мала важливе наукове і
практичне значення. Вона стала надійним підґрунтям для науково-дослідної
та освітньої роботи, сприяла практичному розв’язанню завдання широкого
впровадження українознавства в освітній процес.
Непрості еміграційні умови – матеріальні нестатки, ізольованість від
батьківщини та розсіяність наукових кадрів – поставили укладачів у
надзвичайно складне становище, в якому здійснення задуманого було
справжнім подвигом. У підготовці тексту для словникового десятитомника
взяло участь 120 науковців. Постійними науковими працівниками були
В.Кубійович, А.Жуковський, С.Янів. У 1957 р. передчасно помер заступник
головного редактора проф. М.Глобенко, його функції перебрав
І.Кошелівець. Редакторами, крім названих, були В.Голубничий,
Є.Глобінський, Б.Кравців, Н.Полонська-Василенко, О.Пріцак, М.Стахів,
А.Фіголь, М.Чубатий. Серед науковців, запрошених для написання статей,
були: Ю.Шевельов і О.Горбач (мовознавство), О.Оглоблин (історія),
В.Маркусь (політологія), В.Витвицький (музика), С.[ординський
(мистецтво, спільно з С.Янєвою).
Зупинимося на внеску окремих українських вчених у написання та видання
енциклопедії.
Перш за все, В.Кубійович — ініціатор, організатор її видання, палкий
натхненник цієї надзвичайно важливої праці, автор численних статей,
головний редактор ЕУ. Праця над написанням статей для ЕУ-2 дуже
відрізнялася від написання статей для ЕУ-1. Якщо статті, надіслані
авторами для ЕУ-1 не вимагали великої редакційної правки, та й число їх
було невелике, то для ЕУ-2 треба було, як зазначає В.Кубійович, “масово
фабрикувати статті в редакційному бюро, а тільки деякі, більші,
замовляти у авторів”. Менші статті, що їх писали члени редакційної
колегії, посилали фахівцям на рецензію, після одержання якої вони
віддавалися до друку. В.Кубійович писав численні листи авторам і
рецензентам, просив їх переглянути окремі статті, прорецензувати їх,
виправити помилки або ж написати статті на оригінальні теми. Це
листування забирало дуже багато часу.
Крім редакційної та авторської праці, В.М.Кубійович багато часу витрачав
на подорожі до США, Канади та інших країн. Мета їх була подвійною:
зустрітися з авторами статей для ЕУ-2, обговорити з ними важливі питання
і зустрітися з широкими масами з метою наголошення на важливості
енциклопедії та для збирання пожертв на видання чергових томів ЕУ-2. Ці
подорожі вченого були дуже успішні. Свою відданість справі великої
національної ваги, свій ентузіазм Володимир Михайлович умів передати й
іншим.
???????¤?¤?$??????? ? а ґрунтовна переробка її українського тексту.
Найбільших змін зазнали статті з найновішої історії України. Дуже
важлива й відповідальна робота була над перевіркою перекладів окремих
статей, написаних українською мовою. В.Кубійович особисто брав участь у
цій роботі [8, 64 – 67]. АЕУ 1 вийшов у світ восени 1963 р. Він мав 1186
сторінок. У 1984р., при допомозі Канадського Інституту Українських
студій та Канадської Фундації Українських студій, вийшов 1 том АЕУ-2,
який охоплював літери від А до Ф на 952 сторінках. А всього вона охоплює
5 томів великого формату.
Один із головних авторів статей з історії України (загальної історії,
козацьке-гетьманської доби, української історіографії, української
генеалогії) – проф. О.Оглоблин. Про свою працю як автора, так і
редактора ЕУ і АЕУ він згадує у своїх споминах “Мій творчій шлях
українського історика” // 36. наук, праць на пошану О.Оглоблина. –
Нью-Йорк, 1977. Він був одним із редакторів ЕУ-1 (разом із
Я.Пастернаком, Б.Крупницьким, В.Кубійовичем). Він разом із Д.Дорошенком
написав розділ “Джерела і історіографія” (с.406 – 411); був співавтором
статті “Українська наука в часи Другої світової війни і після неї”
(с.915 – 916).
У цій частині вчений редагував розділ “Історія України”, розробив її
періодизацію.
До ЕУ-2 О.Оглоблин написав статті з української історіографії,
біо-бібліографічні довідки про істориків, історичні інституції,
історичні видання. В 10 томах ЕУ-2 з цієї проблематики опубліковано його
120 гасел. Цікаві розвідки про В.Антоновича, Д.Багалія, Й.Гермайзе,
Д.Дорошенка, П.Куліша, О.Лазаревського, І.Крип’якевича, Б.Крупницького,
М.Максимовича, М.Маркевича, М.Слабченка, С.Томашівського та ін. Цінною у
науковому плані є стаття щодо праці М.Грушевського про “Історію Русів” –
“найвизначніший твір української національно-політичної думки кінця 18 –
початку 19 вв.”. На його думку, М.Грушевський вийшов із членів
Новгород-сіверського патріотичного гуртка 1780 – 1790 рр. і був
пов’язаний із князем О.Безбородьком. Належну увагу присвячено й літопису
Самовидця – важливому джерелу історії України XVII ст., автором якого
найправдоподібніше був Роман Ракушка-Романовський, а також Київській
Археографічній Комісії, Полтавській Губерніальній Вченій Архівній
Комісії. Серед історичних теорій і доктрин О.Оглоблин проаналізував
“норманську теорію” як одну з теорій походження Київської Русі, що її не
прийняла українська історіографія. Вчений вказував на генезу доктрини
“Третього Риму”, яка мала великий вплив на політику московської держави
[4, 209 – 212].
З Історії України О.Оглоблин підготував 134 статті. Майже всі статті з
козацько-гетьманської доби ХV – ХVІІІ ст., менше – з княжої,
литовсько-руської доби, про культурно-політичне відродження XIX – XX ст.
та радянську історію. Це, зокрема, статті про Петра Іваненка (Петрика).
Продовжуючи М.Грушевського, він підтверджує тезу про заходи у Берліні
1791 р. Василя Капніста, про допомогу Прусії в разі повстання проти
Росії. Автор аналізує політичне підґрунтя повстання Василя Кочубея проти
І.Мазепи; роль Опанаса Лобисевича у роботі новогород-сіверськього
патріотичного гуртка в кінці XVIII ст; розкриває діяльність Василя
Лукашевича по створенню самостійної України. Ґрунтовні статті вченого
про гетьманів І.Мазепу (уточнив дату народження 20.03.1639, а не 1644),
Павла Полуботка (показує як захисника автономних прав України), Кирила
Розумовського (представляє прихильником гетьманської монархії,
українського абсолютизму), Петра Рум’янцева-Задунайського, Івана
Скоропадського як українського патріота, П.Скоропадського,
Б.Хмельницького та ін. Ним внесений цінний вклад у поширення правдивих
знань про маловідомі історичні події, політичні організації [4, 214 –
215].
З української генеалогії О.Оглоблин написав 69 статей про українські
родоводи. Він автор майже всіх статей на цю тему, найважливішим в яких є
те, що автор намагався показати неперервність української історії,
доводив її до сучасності, пов’язуючи XV – XVIII ст. із XX. Подані ним
генеалогічні таблиці українських Рюриковичів є своєрідним підсумком у
генеалогічному плані всієї княжої доби України-Руси, починаючи від князя
Ігоря (945) до Болеслава-Юрія II (1340), і значним внеском у розробку
історичних проблем княжої доби.
Культурно-релігійна тематика представлена статтями вченого про церковних
діячів і храми (про Петра Могилу, Інокентія Монастирського, Володимира
Сокальського та ін.; про Агарський, Межигірський, Новогород-Сіверський
Спасо-Преображенський монастирі тощо).
З історичної географії – про країни, оселі, населення. Багато з них
написано у співавторстві з В.Кубійовичем (Місто, Новгород-Сіверський,
Полтавщина, Південна Україна, Польща і Україна, Поляки на Україні,
Сибір, Чернігів, Туреччина і Україна тощо).
ЕУ містить його статті з економічної історії України, соціології [4, 216
– 219].
Крім виконання редакційної роботи, 0.0глоблин написав 400 статей до ЕУ,
був членом редакційної колегії, редактором розділу “Історія” Англомовної
енциклопедії українознавства (АЕУ), яка вийшла у п’яти томах. Олександр
Петрович високо цінив свою працю в ЕУ і вважав цей довідник вагомим
здобутком української вільної науки. Його статті в ній є цінним
українознавчим матеріалом об’єктивного і правдивого висвітлення
української історії.
Один з авторів і редакторів ЕУ-2 Аркадій Жуковський — Голова НТШ у
Європі (м.Сарсель, Франція). Він написав низку статей з історії України,
з питань церкви, з техніки. Професор політичних наук, історик Василь
Маркусь був редактором та членом редколегії ЕУ-2, заступником головного
редактора АЕУ (1980 – 1986), автором кількох сотень статей з історії,
філософії, політології, соціології, церкви.
Авторами історичних, історіографічних, джерелознавчих розвідок до ЕУ є:
Любомир Винар, Наталя Полонська-Василенко, Іван Мірчук, Лев Окіншевич,
В.Омельченко, Борис Крупницький, Омелян Пріцак. Відомий український
вчений Петро Одарченко писав статті до всіх чотирьох енциклопедій на
теми української етнографії, фольклору, історії української літератури
(автор 55 статей), рецензував та редагував окремі статті інших авторів,
листувався з редакцією (С.Янів) та з її головним редактором. З цієї ж
тематики підготував статті і З.Кузеля, літературознавчі статті –
І.Кошелівець, Ю.Бойко, з мовознавства – Ю.Шевельов, О.Горбач;
культурологічні – В.Січинський (про мистецтво), Б.Кравців (культура,
преса), Янів С.; археологічні – Я.Пастернак; з українського права –
Яковлєв А., Ю.Старосольський; політології й соціології – І.Витанович,
І.Лисяк-Рудницький, В.Стахів, В.Голубничий.
Творці Енциклопедії керувалися великими патріотичними почуттями до
Батьківщини. Вони хотіли свою любов і знання про Україну передати своїм
нащадкам, щоб виховати з них таких же патріотів. Вони вірили, що в
недалекому майбутньому український народ досягне своєї незалежності,
збудує вільну, соборну державу і щиро прагнули допомогти йому пізнати
правду про багатовікові національно-визвольні змагання українців за свою
незалежність.
Слід відмітити, що в цілому вони успішно справилися зі своїм завданням.
Вихід у світ ЕУ став знаковою подією в українській науці. Це була і є
дійсно перша українська енциклопедія, укладена й видана провідними
вченими за кордоном, справжніми патріотам й України. Вона найбільш
ґрунтовно, правдиво й цілісно висвітлювала процеси, явища і персоналії
історії України, її економічний, політичний, соціальний, культурний і
релігійний розвиток, міжнародні зв’язки. Цей унікальний 10-томник
користується тепер величезним читацьким попитом в усій Україні. Особлива
увага в Енциклопедії звернута на замовчувані або спотворені радянською
наукою події й персоналії. Ця праця пробуджувала національну свідомість
українців, які завжди хотіли знати своє коріння і відповіді на питання:
Хто ми? Чиї сини? Яких батьків діти? Енциклопедія дає, насамперед,
об’єктивну інформацію як українцям, так і представникам інших
народностей, знайомить їх з неупередженим і позапартійним поглядом на
Україну, на її минуле та сучасність, і в цьому – її світове значення.
Колектив творців заслуговує вдячності й поваги. Вони не мали достатньої
джерельної бази, матеріальних коштів, але в них були великі патріотичні
почуття, бажання й прагнення, які допомогли подолати всі труднощі. На
превеликий жаль, ця унікальна праця була заборонена в колишній УРСР, а
на противагу їй була створена УРЕ, в якій багато українознавчих проблем
замовчувалися або ж висвітлювалися у спотвореному вигляді. Варто
звернути увагу на те, що паралельно, протягом 1963 – 1971 рр., за
пропозицією В.Кубійовича, був підготовлений і виданий двотомний
англомовний енциклопедичний довідник про Україну “Енциклопедія України”,
який викликав великий інтерес світової громадськості, її відмінність від
ЕУ-1 полягає у розширенні та осучасненні викладених відомостей, зокрема
про післявоєнний стан українського народу в умовах радянської дійсності.
З 10-го тому ЕУ-2 дізнаємося, що для її видання фінансовий внесок
зробили 3410 українських організацій та приватних осіб, пожертви яких
склали 2 млн. 627 тис. американських доларів. Цю величезну багатолітню
акцію проводили представники українських громад у більш як 12 країнах
західного світу.
За кордоном, в Аргентині, протягом 1957 – 1967 рр. була створена і
видана Українська Мала Енциклопедія (УМЕ). Це велике 8-томне
великоформатне видання обсягом у 2200 сторінок побачило світ завдяки
зусиллям проф. Євгена Онацького. Але мала популярність її пов’язана,
певною мірою, з її невеликим накладом (лише 1000 примірників). Без
сумніву, УМЕ – видатна пам’ятка нашої культури, подвиг видатного
вченого-енциклопедиста. За своїм стилем вона є специфічним виданням,
відмінним від традиційних енциклопедій. В ній досить мало уваги
приділено біографічним матеріалам про різних діячів, а розширено огляд
ідей, речей, явищ.
З постанням незалежної України у 1991 р. розпочався новий етап розбудови
української державності. Об’єктивні знання про минуле України стають
особливо необхідними, бо служать тією науковою базою, на якій може
розвиватися духовне відродження з урахуванням кращих традицій
українського суспільства. У цьому плані ЕУ – невичерпне джерело наукової
інформації про матеріальне, культурне й політичне життя українського
народу з найдавніших часів аж до 60-х рр. XX ст. Звичайно, життя й наука
не стоять на місці. Тож у виданні того часу певні положення та факти уже
застарілі, потребують змін або уточнень, бо відбивали той рівень
розвитку науки і життя, коли ця праця створювалась. Тому з’явилася
потреба у зміні та доповненні ЕУ з урахуванням змін та досягнень у науці
й житті за останні десятиліття. Необхідно внести нові дані про сучасний
стан в Україні. Керуючись благородними намірами розбудови нової України
й усвідомлюючи необхідність заповнення духовного вакууму, сучасна
українська інтелігенція, політики й громадські діячі підтримали ідею
перевидати Енциклопедію Українознавства. Було створено видавничий
комітет, який очолили 3 співголови – Іван Гель, Микола Жулинський і Олег
Романів. Залучено також цілий ряд знаних в Україні та поза її межами
вчених і суспільно-культурних діячів. Серед фундаторів-меценатів
перевидання ЕУ такі відомі підприємства та організації, як “Львівенерго”
(генеральний д-р З.Буцько), Дрогобицький нафтопереробний завод
(генеральний д-р М.Католич), обласний Ощадбанк (директор О.Рибай), фірма
“Світанок” (генеральний д-р Р.Чайковський), виробниче об’єднання
“Полярон” (генеральний д-р О.Чаус) та ін. Завдяки їхній допомозі у 2003
р. вийшов додатковий 11-й том Енциклопедії Українознавства. Він
складається з 3-х частин, що містять 178 нових статей. У першій частині
однією з найважливіших є стаття “Історія України”, в якій у стислій
формі висвітлюються події на українських землях від найдавніших часів до
сьогодення. Вона поділена на 10 розділів-періодів, характерних для буття
українського народу. Особливу увагу в ній приділено другій половині XX
ст. [4, 8].
З інших історичних статей, які є оригінальними й цікавими, назвемо такі:
Гетьманський рух, світові війни, погроми, Чернігово-Сіверська земля,
Єрусалим, Надволжя, Північна Слобожанщина, Москва, Німеччина; з
соціології – нація, родина, селянство, соціалізм; з економіки –
хліборобство, електроенергія, фінанси, оренда тощо. Знайомимося також із
загальними статтями: українці, україністика, українознавство,
українсько-російські культурні відносини. Головний редактор її – проф.
В.Кубійович, більшість статей була ним запрограмована.
Друга частина ЕУ це Виправлення і Доповнення. Тут подано припущення щодо
помилок в опрацьованих попередніх 10-ти томах, а також доповнення щодо
дат, місця народження і смерті (там, де їх не було) та інших
біографічних відомостей згадуваних осіб. Доля декого з них до 1990 року
не була відома, і тільки зараз із відкриттям раніше закритих архівних
фондів є можливість знайти ці відомості. У написанні статей до цієї
частини взяли активну участь С.Янів, Н.Ясинчук, В.Коптілов за планом
І.Кошелівця.
В кінці подано список фундаторів ЕУ за алфавітом, який склав Іван
Корестіль. Передмову до нього написав Атанас Фіголь [4, 9].
Паралельно з підготовкою 11 -го тома НТШ в Європі розроблено план
перевидання 3-х томів ЕУ-1 і 10-ти ЕУ-2 масовим тиражем в Україні.
Загальну частину ЕУ-1 перевидав у 1994р. Інститут Української
археографії АН України, а словникову частину ЕУ в 10-ти томах упродовж
1993 – 2001 рр. видало НТШ у Львові.
Значення ЕУ в тому, що вона залишається витвором вільної української
наукової думки, акумулює життєвий, політичний і фаховий досвід своїх
авторів, їхню любов до рідного краю і надії на його відродження як
вільної і незалежної держави. Вона сприяє становленню українознавства як
цілісної інтегративної системи знань про Україну та українців,
супроводжує активізацію українознавчих досліджень, сприяє ознайомленню
зарубіжної громадськості з відомостями про Україну. ЕУ – одна із
найвагоміших праць зарубіжного українознавства, яка творчо
використовується для підготовки нових енциклопедичних та наукових праць
з українознавства, благотворно впливає на формування національної
самосвідомості українців. Сьогодні необхідно дати інформацію про
сучасних діячів науки, культури, літератури, політики, економіки,
мистецтва, дані про яких шукає кожен, хто цікавиться сучасним науковим,
громадсько-політичним та культурним життям в Україні.
Тепер, коли видані УРЕ, Енциклопедія етнодержавозавства, Енциклопедія
етнокультурознавства, Енциклопедія сучасної України, Енциклопедія
історії України, постала необхідність підготувати нове видання
Енциклопедії українознавства, в якій було б вірно висвітлено
українознавство як наукову систему знань, звернено увагу на історію
становлення і розвитку українознавства, його періодизацію, методологічні
та теоретичні засади науки.
Світ почав усвідомлювати велич духу та історичну місію нашого народу, і
вже не може обходитися без України. Тому вкрай необхідно, щоб
Енциклопедія українознавства дійшла до якомога ширшого кола читачів і не
лише в Україні, щоб вона стала надбанням кожної національної бібліотеки
в усіх країнах світу, в усіх посольствах зарубіжних країн у Києві, в
українських посольствах за кордоном, міністерствах, інституціях,
причетних до формування внутрішньої та зовнішньої політики України, у
наукових та навчальних закладах. Енциклопедія повинна стати настільною
книгою у формуванні національної свідомості української молоді на основі
філософії українознавства, об’єктивним джерелом знань про Україну, які
відповідають національним потребам та інтересам українського народу.
Література:
Блокгауз Ф., Зфрон Й. Энциклопедический словарь в 86 книгах й 4
дополнениях (1860 – 1907).
Енциклопедія Українознавства. – Т. 1 – 10,11 т., додаток. – Львів: НТШ у
Львові.
Енциклопедія, або Тлумачний словник наук, мистецтв і ремесел (фр.) // За
ред.Д.Дідро, Ж. – А. д’Аламбера (1751 – 1780).
Жуковський А. Вклад Олександра Оглоблина в Енциклопедію Українознавства
// Український історик. – № 1 – 4. – 1995. – С.209 – 220; Йогож.
Передмова до одинадцятого тому // Енциклопедія українознавства. Т. 11. –
Львів: НТШ,2003. – С.8 – 10.
Кошелівець І. Володимир Кубійович //Літературна Україна. – 1992. – № 22.
– С.5.
Кубійович В. Наукове товариство ім. Шевченка у 1939 – 1952 р. //
Український історик. – 1973. – № 1 – 2. – С. 1 – 35.
Кузеля Зенон. Дотеперішні українські енциклопедії// ЕУ. – Мюнхен;
Нью-Йорк, 1949. Т.1. – С.9 – 11.
Одарченко П. Видатні українські діячі: Статті, нариси / Передмова
Р.Харчук. – К.: Смолоскип, 1999. – 322с.
Романів О. Універсальний лексикон “народу, що вгору йде” (До завершення
перевидання ЕУ-2″ // Енциклопедія українознавства. Т. 11. – Львів: НТШ,
2003. – С. 5 – 7; Його ж. Незнана українська енциклопедія // Вісник НТШ.
– 1992. – №4. – С.12 – 13.
Українська Загальна Енциклопедія. – Книга Знання // За ред.
І.Раковського. У 3-х тт. – Львів-Станіслав-Коломия, 1930 – 1935.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
