.

Етногенеза українців за "Влес-книгою" (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
283 2175
Скачать документ

Реферат на тему:

Етногенеза українців за “Влес-книгою”

”Влес-книга” настільки ємна, глибока й багатоаспектна давньоукраїнська
пам’ятка, що вивчати її треба комплексно, залучаючи найрізноманітніших
фахівців: мовознавців, істориків, археологів, палеографів, етнографів,
релігієзнавців, фольклористів, навіть астрономів. Чимале і вдячне тут
поле й для індологів та іраністів, бо “Влес-книга” містить низку
термінів, імен і назв безсумнівної індоіранської прив’язки. Це терміни
сварґа, брахмани, дасунь, мариці (інд. марути), тривіди (триведи), чурси
(чархи), назви Пандеб (Пенджаб), Індський край та Індикиїв, боги Індра,
Дієс (Дьяус), Твастир (Тваштар), Яма, Вишень і Кришень, в яких неважко
впізнати Вішну та Крішну. А ще Влес-Велес (інд. Вріш), на честь якого
названа пам’ятка, та Сур’я-Сонце, з яким у пам’ятці пов’язане дієслово
суритися і приготування хмільного напою – давньоукраїнської суриці
(ведійська сура). Перед далеким походом наші предки принесли в жертву
білого коня й рушили з Пандебу-Пенджабу до Карпат. А це не що інше як
іще ведійський обряд ашвамедга, жертвоприносин коня, що його археологи
незаперечно засвідчують в Україні. В цьому терміні санскритське medha
відповідає староукраїнському мзда.

Тільки індолог чи іраніст може належно пояснити або суттєво уточнити, що
воно за загадкове слово чурси в цій пам’ятці. Дослідники “Влес-книги”
здогадно тлумачать його як “зрошувальні канали”. Насправді ж це
чигирі-колодязі, по-індійському чархи, які й досі в ужитку в Пенджабі –
Пандебі “Влес-книги”. Цей водопідйомний пристрій описує ще “Ріґведа”: до
мотузки прив’язується кілька глеків, з допомогою колеса вони опускаються
в колодязь, зачерпують воду, підіймаються, виливають воду в зрошувальні
канави й опускаються знову. Цей пристрій у “Ріґведі” називається
ґхатічакра, де ґхаті – “глек”, а чакра – “коло, колесо” (іран. чахра,
грец. киклос і латин. циклос). Тобто “колесо з глеками”, що водночас
означає і “колодязь”. Як бачимо, і українське колодязь містить коло,
тобто слово колодязь сходить до значення витягати при допомозі колеса, а
первісна форма його – колотяг. Від колодязь утворено низку українських
назв, серед них і Колодяжне на Волині, пов’язане із безсмертним ім’ям
Лесі Українки, родоначальниці української індології (разом з Іваном
Франком). Ще наприкінці ХІХ ст. гімни “Ріґведи”, які вона любила і в
яких є прообраз її Мавки, вперше зазвучали українською саме в її
перекладах.

Санскр. чакра лише на індійському ґрунті має різновиди чахар, чахр,
чарах, чарх, чорх, чурх, звідки й чурси в множині. У пенджабців це –
чухир, українське чигир, яке, вважається, прийшло до нас через іранське
посередництво. У пенджабців побутує ім’я Чухир, а в українців – прізвище
Чигир. Ґуру Нанак, засновник релігії сікхизму в пенджабців, народився
біля міста Чухиркан (кан “місто”), назва якого тотожна назві Чигирин. У
войовничих сікхів-ніханґів – індійських козаків і сьогодні, вже як
елемент бойового вишколу, існує бойовий диск із зазубреними, гострими
краями – теж чухир. Це давня чакра-диск, божественна зброя богів Вішну й
Крішни, оспівана в “Махабгараті”, якою вони не раз карали своїх ворогів
і з якою обох зображають давні скульптури. Саме на честь цієї зброї, а
не на честь колодязя-чигиря, пенджабці й давали хлопчикам ім’я Чухир –
“Чакра”, “Бойовий диск”. Це передбачало, що з дитини виросте хоробрий і
вправний воїн, а водночас мовби прилучало її до верховного сонячного
божества Вішну – Всевишнього і його земного втілення Крішни, які нібито
брали її під свій захист та опіку. А про обох божеств добре знає
“Влес-книга”. Очевидно, що такого ж походження і українське прізвище
Чигир.

Ще один приклад: загадковий персонаж Обідоносиця у “Влес-книзі”, який
дослідники пов’язують із Дівою-Обидою “Слова о полку Ігоревім”, де Обида
начебто – персоніфікована Невдача, або Лебідь – птах смутку, обиди,
кривди, який протистоїть орлам чи соколам – птахам світлих верховних
богів. Насправді ж усе і простіше, і глибинніше водночас: в основі цього
імені-епітету лежить індійське apida – “корона”, “вінець”. Тож
Обідоносиця насправді – це Апідоносиця, але з українським оканням –
Опідоносиця. Тобто Корононосиця, Вінценосна. Це один із епітетів богині
Діви-Артеміди, яка була Покровителькою, Захисницею і Матір’ю Херсонесу
Таврійського, літописного Корсуня, нинішнього Севастополя, звідки в Х
ст. великий київський князь Володимир приніс до Києва християнство.
Херсонеська богиня-воїтелька Діва, особливо в сутужні для міста часи,
коли його облягали вороги, виступала захисницею міста й покровителькою
воїнів. Тоді вона зображалася в так званій баштовій короні, що обрисами
своїми нагадувала зубчасті фортечні мури. Така сама захисниця і
покровителька була і в Києві, в язичницькому пантеоні Володимира. Це
Мокоша, функціями і назвою тотожна індійській Махеші, ім’я якої означає
“Велика богиня”. Мокоша-Махеші – інше ім’я Деві-Діви-Артеміди, в
індійській міфології це одне з імен дружини Шіви-Вріши-Влеса. Поклоніння
їй під всіма цими іменами рясно відбилося в численних “дівочих” та
“дівиних” назвах по всій Україні. А після прийняття християнства вона
прибрала іпостасей різних богородиць.

Наявність у “Влес-книзі” слова тривіди (санскр. triveda) – “три веди”
має виняткове значення, насамперед, тому, що недвозначно засвідчує:
давні українці знали веди. Водночас цей термін – і своєрідний часовий
індикатор, бо засвідчує й інше: “Влес-книга” знає і пише про часи, коли
термін тривіди превалював, коли він мав однакове побутування і в
індійців, і в давніх українців. Коли до трьох канонічних вед ще не
входила “Атхарваведа”, через що згодом замість терміну тріведа “3 веди”
постав термін чатурведа “4 веди”. Тобто термін тривіда-тріведа відбиває
найраніший період ведійської історії, бо ведійські арії спершу знали
лише три веди (“Ріґведа”, “Яджурведа”, “Самаведа”), а четверта веда
(“Атхарваведа”) додалася пізніше і вона в основному повторює “Ріґведу”.
Іншими словами, термін тривіда сягає найраніших, іще ведійських часів.
Тому є підстави казати, що “Влес-книга” містить подієві пласти, які
сходять до надзвичайно давніх, ведійсько-кімерійсько-трипільських часів.

Веди – загальне означення вищих сакральних знань, що відбивають
найдавніші уявлення і вірування. Найвідоміша й найважливіша з вед –
“Ріґведа”, її світоглядні уявлення та міфологія знаходять прямі паралелі
в Трипільській культурі. На ведах базуються священні книги – шастри,
веди складають їх найголовнішу частину. А шастри, як і веди, теж знали
давні українці. У ІІІ ст. до н.е., тобто за 1200 років до створення
“Влес-книги” (ІХ ст.), жителі Херсонеса Таврійського у відомій
Херсонеській присязі клянуться “охороняти для народу састер і не
розголошувати нічого потаємного ні еллінові (!), ні варвару”. Оце састер
і є шастри – священні книги давніх індійців та українців.

Грецькі автори знають у Криму лише загадкових таврів, а “Влес-книга”
таврів не знає, знає русів. Візантійський автор ХІІ ст. Іоан Цец прямо
мовить, що етнонім руси й етнонім таври тотожні. Тобто таври – ті ж
руси, а таври-руси й поляни-руси – одне й те саме плем’я, бо для
візантійських авторів і таври-руси, і поляни-руси – дві частини одного
цілого. І якщо таври-руси знали шастри й веди, то їх знали й
поляни-руси. Тобто й поляни та кияни сповідували веди й шастри. І це
підтверджує вітчизняне, надто київське, літописання, де з усіх
східнослов’янських племен лише поляни-руси мають ореол праведності.

?????¤?¤?$?????e? держава, вона – гарант дгарми, яку сповідує,
покріплює, оберігає і захищає. Ці уявлення властиві давнім індійцям і
давнім українцям. Недарма санскр дгарма й укр. держава близькоспоріднені
слова, у них спільна основа dhar – “держати”, “тримати”.

На дощечці 7є “Влес-книга” містить унікальні й виняткової ваги слова:
“Дажбог нас народив од корови Замунь, тому ми – кравенці: скіфи, анти,
руси, боруси й сурожці”.

Що ж це за корова Замунь і чому від неї ведуть свій родовід скіфи, анти,
руси, боруси й сурожці?

Російський дослідник “Влес-книги” Олександр Асов (Бус Кресень) дає таке
тлумачення: “Земун – небесна корова, мати Влеса-Велеса. Врятувала свого
сина від розлюченого Перуна. З її вимені тече Молочна ріка по саду
Ирія”. Але індоіранський матеріал підстав для такого тлумачення не дає.
В іранських мовах zamin – це “земля”, тому казати, що Замунь – небесна
корова аж ніяк не випадає. Усе якраз навпаки: Корова Замунь – це
Корова-Земля. Таким чином, сини Корови Замунь-Землі й Дажбога –
кравенці, тобто коровичі. Батько їх – Дажбог, уособлюваний в подобі
Небесного Бика-Тура. Тобто по матері вони кравенці, по батькові –
туричі, бичичі. Що, власне, одне й те саме, бо польське діалектне karv,
відбите в етнонімі кравенці, означає і “корова”, і “бик, тур, віл”.

Слова “Влес-книги” про коровичів-кравенців підтверджує і “Ріґведа”, яка
містить прикметні й значущі слова, що їх ведійські мудреці-ріші, творці
вед, звертають до Землі:

Mata bhumi putro aham prithivya. Тобто: Земля – Мати, а я – син Землі!

Цей санскритський вислів із “Ріґведи” має прямий перегук із словами
“Влес-книги”. Він містить низку слів, властивих давній і сучасній
українській мові: mata – “мати”, aham “я є” (давнє єсмь), bhumi –
“земля” (від основи bhu – “бути”), putra “син”, рясно відбите в
українських прізвищах Путра, Путря, Путро, Путрак, Путрик, Путренко,
Путриченко, назвах Путрівка на Київщині й Путреда на Івано-Франківщині.
Містить вислів і слово prithvi, у санскриті – теж “земля”. Цю назву
ведійська традиція пов’язує з легендарним першоцарем Прітху (інша форма
імені – Прітхва). За міфом, Земля була вкрай вимучена й нажахана
знущаннями, які чинив попередній земний правитель Вена, батько Прітху.
Тож коли Прітху став царем і спробував наблизитися до Землі, вона
перекинулася коровою і спробувала втекти. Але Прітху наздогнав її, і
тоді Земля-Корова пообіцяла йому скоритися, якщо він подарує їй телятко.
Цар сповнив її прохання, і відтоді Земля-Корова почала
доїтися-плодоносити й дарувати блага, необхідні людям. Цим Прітху мовби
дав Землі нове народження, через що вона й стала називатися Прітхві –
“Прітхвина”, “Дочка Прітху”. У “Влес-книзі” є персонаж Земебог, яким і
може бути Прітху-Прітхва.

Першоцар Прітху вважається творцем людської цивілізації, бо він “видоїв”
із землі-корови землеробські навички й різноманітні плоди, відновив
ведійські жертвоприносини. Земля доти була дика й не оброблялася, ніщо
на ній не росло й люди мерли від голоду. Завдяки ж Прітху вона почала
родити, давати молоко-блага. Осіле життя, заснування міст, зародження
торгівлі, тваринництва й землеробства, поява судів – усе це нововведення
Прітху. А його дочка Прітхіві у ведах – обожнена й персоніфікована
Земля, мати богів, людей і живих істот. Вона тримає на собі гори й ліси,
дає землі родючість, посилає дощі, постає щедродайною і щедродійною
коровою, дарує богині Калі “Чорній” (теж епітет Землі) широкі стегна
(пор. численні трипільські жіночі статуетки з підкреслено пишними
формами). У ведах Прітхві-Земля виступає в нерозривному зв’язку з
Дьяусом-Небом (грец. Зевс, у “Влес-книзі” – Дажбог), вона уособлює
жіноче начало, а Дьяус – чоловіче, вона – мати, корова, він – батько,
бик. Прітхві-Земля й Дьяус-Небо – Подружжя, Мати й Батько світу,
Прабатьки світу.

Так що Замунь-Прітхві – Мати, Корова, Земля. Тому автор “Влес-книги” й
каже, що “Дажбог нас народив од корови Замунь”, що “ми – кравенці:
скіфи, анти, руси, боруси й сурожці”. Кравенці означає коровичі,
кравенці – давня форма сучасного етноніму українці. Кравенці-українці
ведуть свій родовід від Матері-Землі, уособленої в образі
Корови-Прітхві, Корови-Замунь, Корови-Землі. Вони – сини, нащадки
Корови-Землі. А батько їх – Небо-Дажбог, уособлюване в подобі бика,
тура. Тому кравенці-українці і коровичі, і бичичі, туричі.

Отож коровичі – передача етноніму, який в цій пам’ятці звучить кравенці,
це – найдавніша писемна фіксація (ІХ ст.) сучасного етноніму українці.
Автор “Влес-книги” недвозначно самоідентифікує, самоототожнює себе і
свій народ з коровичами-кравенцями-українцями, конкретизуючи, які саме
складові творять і наповнюють реальним змістом цей збірний етнонім. І
робить він це впевнено, без вагань і застережень, даючи зрозуміти, що
вже в його часи це був етнонім сформований, усталений і загальновідомий.
Водночас рядок із “Влес-книги” наочно ілюструє, яких історичних глибин
сягає етнонім коровичі-кравенці-українці. Бо на теренах України тільки
писемна історія знає скіфів, теж кравенців, щонайменше зі зламу ІІ – І
тис. до н. е. Хоча, звісно, етнонім скіфи існував і до цих перших
писемних фіксацій. Те саме можна сказати й про русів-таврів, які
згадуються ще за Троянської війни. Бо саме до русів-таврів перенесла
Діва-Артеміда юну Іфігенію, доньку мікенського царя Агамемнона, який
очолював грецьке військо в поході на Трою. А вона, як і
Діва-Деві-Мокоша-Артеміда, має в Криму ще одне ім’я – Партенос “Діва”,
споріднене з ведійським Прітхві. Ім’я Прітху означає “Широкий”, Прітха
“Широка”, тобто “Земля”. А від Прітха похідне Партха – “Син-Дочка
Землі”. У “Махабгараті” Прітха, тітка Крішни по батькові, ім’я якої і
означає “Земля”, народжує дитину від бога Сур’ї-Сонця не втративши своєї
цноти. Тобто маємо ту саму ідею непорочного зачаття, що і в
християнстві.

Тож веди, шастри й дгарму знали не лише руси-таври-поляни, а й
скіфи-сколоти. Та воно й зрозуміло: адже таври-руси-поляни й
скіфи-сколоти – ті ж кравенці-українці, як це констатує “Влес-книга”.
Шастри (священні книги) утверджують віковічність і непорушність поділу
суспільства на 4 стани – жерців, воїнів, землеробів і залежних
общинників. А такий поділ скіфи-сколоти знали ще до Херсонеської
присяги. Це засвідчує Геродот у V ст. до н.е., коли переказує скіфську
легенду про 4 магічні дари, що впали з неба й далися до рук наймолодшому
з трьох братів – Колаксаєві. 4 небесні дари – це золоті чаша, сокира,
плуг і ярмо. Символіка їх прозора навіть для пересічного сучасного
індійця, хоча в нас вчені мужі й досі ламають довкола цього списи: чаша
символізує жерців, сокира – воїнів, плуг – землеробів, ярмо – залежних
общинників. Тож скіфи-сколоти знали чотиристановий суспільний поділ. А
це, за шастрами, найперша ознака праведності, закону, арти-дгарми-ладу.
Про такий поділ у давніх українців свідчить і те, що навіть у сучасних
українських прізвищах відбито всі 4 індоіранські терміни на означення
цих станів.

Веди, шастри й дгарму коровичі-кравенці-українці знали ще 3 тисячоліття
тому. Але 3 тисячоліття тому вони лише зафіксовані писемно. На час
фіксації вони давно вже були вироблені, усталені й навіть мали
легендарний характер, як у випадку зі скіфською легендою про 4 дари, що
впали з неба. Ці дари мають божественний характер, божественний характер
мають і веди – вони відносяться до категорії почутих із небес, тобто до
незапам’ятних часів. Самі ж веди, шастри й дгарма творилися задовго до
перших писемних згадок про них. Бо перш ніж їх зафіксували, був тривалий
період їх зародження, розвитку, становлення, утвердження. А це процес не
одного тисячоліття.

Вся історія Трипілля проходить під знаком Богині-Землі-Матері й
Неба-Тура-Бика. Це відбиття землеробської міфології, і вона повною мірою
властива Трипіллю, яке знало парний орний запряг волів ще в ІІІ тис. до
н.е. Трипільська культура відбиває календарну, тобто землеробську
міфологію праукраїнців, таку ж міфологію відбиває найдавніший
український фольклор – веснянки, колядки, щедрівки, казки, народні танці
весняного циклу, обрядові й весільні пісні. Ці найдавніші уявлення
сходять до ведійсько-кімерійсько-трипільських часів. Археологічні
знахідки й реконструкція уявлень трипільців відповідають уявленням
“Ріґведи”. А це означає, що трипільська космогонія – індоєвропейська, що
в Трипільської цивілізації – індоєвропейські витоки, що ці
індоєвропейські уявлення відбили індоєвропейські пам’ятки – веди й
“Махабгарата”, “Рамаяна” й “Авеста”.

І наша, українська, “Влес-книга”!

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020