.

Жива душа Донбасівського краю (ґрунтовний аналіз мовної ситуації на Донеччині) (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
266 7069
Скачать документ

Реферат на тему:

Жива душа Донбасівського краю (ґрунтовний аналіз мовної ситуації на
Донеччині)

Так, мушу доводити, принаймні для декого із українських патріотів,  що
ця душа не тільки жива, а й українська, і нехай хоч почасти допоможе
мені глибше збагнути цей край, що був у часі Помаранчевої революції
майже всуціль синьо-білим, та, дійсно,  помічна обставина, що в роки
своєї юності, закінчуючи Харківський хіміко-механічний технікум,  я саме
в Донецьку відбув чотиримісячну виробничу практику.

Моє тобі вітання, Смолянко – околице Донецька, де і понині діє завод
хімічних реактивів, в одному з цехів якого я   практикувався.

Не раз наїздив я до Донецька і в подальші роки, а з донбасівською
частиною Луганщини поріднився ще й з тієї причини, що за тамтешнього
юнака Володю  Коновала, котрий виявився онуком одного з улюблених учнів
мого улюбленого Бориса Грінченка (йому я присвятив кандидатську
дисертацію та дві свої книжки),   вийшла заміж моя сестра Рая. Знайомий
я, отже, з десятками простих людей із цього краю, багато разів бував у
їхньому товаристві.

Відтак маю всі підстави вважати, що моє уявлення про Донбас та його люд
– таки трохи ширше, аніж те, яке могло б скластися у разі, якби я уявляв
його  лише за матеріалами ЗМІ та ще з висоти нинішньої своєї
професорської посади. Та ні, ще тоді, юнаком-практикантом, я
просив-переконував молодого робітника білоруса, з яким жив у робітничому
гуртожитку, аби він говорив до мене своєю білоруською мовою, у красу
якої я і понині закоханий; ще тоді ж таки вражався з
російсько-українського суржика, яким розмовляла більшість робітничого
середовища, у яке  потрапив; ще тоді люто сперечався зі слюсарем Андрієм
з приводу творчості Павла Тичини, яку він в’їдливо висміював.

Ще з тих років добре поінформований і стосовно того, що являє собою
донбасівське середовище за своїм походженням.   Є в ньому, як мовлять, з
усіх світів – з Росії, Білорусі і т. д., але рішуче переважають,
звичайно, українці, і то, головним чином, колишні селюки з
наддніпрянської або західної України. Завербовані – таке слово про
багатьох з них запам’ятав я ще в  дитинстві, і саме так вони і самі себе
називали. Раз-по-раз чув я у своїх хлоп’яцьких роках у селі Сокиринцях
на Чернігівщині: “Солов’їшин Микола по вербовці на Донбас поїхав”, або:
“А чули? – Гуркальшина Маруся на Донбас завербувалась”.

Дивною незвичністю, навіть якоюсь загадковістю бентежили мене ці слова,
найвіддаленіше асоціюючись – з чим би хто подумав? – з, певно,
найбільшою цінністю мого дитинства – грушею вербовкою, яка росла у нас
на городі та радувала мене і сестру Раю своїми нещедрими, але тим
дорожчими плодами. Так зачаєно-хвилююче було рано-вранці бігти по
росяному картоплинні й вишуковувати, скільки  тих груш за ніч нападало.
Або, залізши на дерево та зручно вмостившись на гіляці, споглядати з
нього  “за частоколом зелений гімн”…

Ця асоціація  з грушею вербовкою стала у мене ще сильнішою, відколи од
згаданої Марусі на адресу нашої сусідки в Сокиринцях зрідка почали
надходити посилки. Стара Гуркальша іноді частувала мене наявними в тих
посилках вербувальницькими трофеями, як–от – це найбільше запам’ятав –
грудочками рафінаду.

Гай-гай, масово завербовувані в тих роках, завербовувані і примусово, і
добровільно, Марусі та Івани, Ганни та Миколи, Катерини та Андрії з
усієї-усієї України! Знаю, що немало хто з вас, хто ще топче на цьому
світі ряст, час від часу по радіо мене чує (бачу це зі своєї пошти), і я
також знаю, що на цікаве для мене запитання про те, як же вам довелося
приживатися на Донбасі, так уже і не повернувшись у рідні краї,
більшість із вас відповіла б хіба що так: не приживалися, а мусили
приживатися, бо який  інший мали вихід? Вертатися у колгоспи, де на
трудодень не платили ні копійки? Отже, мовив Б. Грінченко,
пошахтьорилися…

Звичайно, що пошахтьорилися і в мові спілкування. Прощай, чиста, як
струмочок, колишня подільська або поліська говірко! Прощай! – адже тут
Донбас, тут пролетаріат, тут немало і з Тамбова, і з Рязані, тож, ясна
річ, що належить підпорядковуватися їхній мові…

Так у вустах завербованих-пошахтьорюваних мова почала замінюватися
суржиком, а вже в їхніх дітей та внуків, тих, котрі становлять більшість
сьогоденного українського населення Донбасу, суржик цей помітно втратив
свою концентрацію та наблизився до російської мови. Тепер багато хто з
колишніх завербованих і переважна більшість їхніх нащадків, не
заперечуючи свого українського походження, зараховують себе до
русскоязичного насєлєнія…

І знову – як мені не вигукнути: агей, донбасівські русскоязичниє
українці! Таж русскоязичними здебільшого ставали ви буквально упродовж
років моїх дитинства й молодості. Ну, ще недавно, майже на моїх очах. То
що – невже це назавжди?  Вже й повороту назад не може бути? З мовною
перверзією належить миритися?

Неважко поставити ці запитання, хоча відповідати на них кожен має
виключно індивідуально. І зрозуміло, що того, хто вже нізащо не схоче
повертатися до своєї мовної природи,  ні гвалтувати, ні підганяти до
цього не треба. Був мовно одним – став мовно іншим; мав власну природу –
набув подобизни природи іншої; був українцем – розчинився в
русскоязичном насєлєнії… Живи собі, тим більше, що, як мовиться, свято
і без тебе зробиться…

От тільки багато чого до найпекучішого болю жаль. Жаль українськості – у
мові, пісні, звичаях, обрядах, уподобаннях, традиціях, українськості
отих не сотень тисяч, а мільйонів українців, яких імперсько-більшовицька
недоля вирвала з віками бережених їхніми предками рідних місць,
закинувши як не на той же Донбас, так у Сибір, Казахстан, на Далекий
Схід. А ще вважають, що епоха великого переселення народів була колись, 
давним-давно. Ой ні! Як для нашого українського народу, то й зовсім
недавно. Хто в часи війни виїхав загалом за межі есесесеру, хто після
неї розсипався по всьому цьому есесесеру… І заманювали, і ганяли, й
тасували, й перетасовували, і в результаті – по світу нас, українців,
ставало все більше й більше, а України в Україні – все менше й менше. І
так, власне,  до наших днів.

Менша, звичайно, на наших очах і України донбасівської. Ось у часі
недавньої поїздки на Донбас у черговий раз завітав я у с. Олексіївка
біля Алчевська, де колись учителював уже згаданий Борис Грінченко (я не
втрачаю надії, що колись  тут-таки з’явиться меморіальний комплекс на
честь цього великого діяча нашої культури та родини Алчевських, про що 
я  вже кілька років клопочуся), і з приємністю згадую, як надовго
зупинився побесідувати зі старенькою Тетяною Поздняковою (Андреєвою у
заміжжі), котра на лавці біля свого двору грілася на весняному сонечку.
Жінці цій вже 97 років, живе вона в Олексіївці все своє життя, і ви лише
послухали б, яка багата, соковита українська мова в її устах, мова, що
збережена нею від дитячих літ. Слухаєш цю чисту мову, підфарбовану
діалектизмами (ходю, просю), – і думаєш: ще ж не так давно саме такою
незіпсованою мовою і говорив увесь сільський Донбас. Ніс її, звичайно, й
у місто, але в молосі поязичення хутко-хутко її втрачав.

Ось і син Тетяни Позднякової Анатолій. Вийшов він з двору, заговорив – і
який контраст: його мова і мова його матері! Власне,  вже й не мова –
суржик. Наслідок пошахтьорення. Потворний продукт запущеної на повний
хід велетенської мовомолки, що перемелювала різноманіття мов на
позбавлений повноти живих соків, зате щедро нашпигований матом
російськоподібний мовний сурогат…

Не стане Тетяни Позднякової – і що? – на ній та ще на інших стареньких
людях вже й урветься чисте струмування української мови у селах
донбасівського краю? Усе під суржик? Усі тамтешні українці – під
русскоязичноє насєлєніє? Он бо як грав на цій якості цього насєлєнія
відомий проффесор та презекдент (таке вичитав я на Майдані), котрому так
і не вдалося стати президентом.

Ще повернемося до цього, а поки що пригадаймо: у  часі президентських
виборів 2004 р. людність Донбасу видавали за моноліт, який, мовляв,
однодумно та одностайно хотів:

щоб Президентом України став саме Янукович; причому так цього хотів, що
з’являвся люд на вибори у кількості не ста, а (ось він – донбасівський
внесок у математику й статистику) то ста двох, то навіть ста чотирьох
процентів;

щоб Донбас відокремився од України та приєднався до Росії або ж,
принаймні, набув статусу південно-східної української автономної
республіки (ідея, що далі абревіатури ПІСУАР так і не дістала розвитку);

щоб, відповідно до виборчої програми свого висуванця, він, Донбас,
домігся запровадження в Україні подвійного громадянства та надання
російській мові також статусу державної.

За все–все це Донбас, мовляв, стояв настільки рішуче, що буцімто був
готовий надіслати навіть численні отряды для наведення порядку в
українській столиці, яка, як майже і вся Україна, розцвіла сонячним
помаранчевим кольором.

Майже вся Україна… А що, постає питання, у Донбасі вже й геть вивелися
ті, хто поділяв та поділяє гуманні ідеали Помаранчевої революції? Геть
вивелося у ньому українство?

Ось хоча б і в ставленні до української мови. Пригадую, як у розпалі
революції вразила мене почута з телевізії фраза донецького міліцейського
чину, звернена ним до активіста “Пори”: “И прекратите разговаривать на
этом бандеровском языке. Это вам Донбасс”.

Вдумаймося: подібне прозвучало не десь на базарі, і не в побуті, це –
переконаність офіційної, посадової  особи, переконаність значного
міліцейського чину, покликаного бути на варті законності в державі, на
варті Конституції. Натомість – така ось “толерантність”, що
заслуговувала б, звичайно, кримінального покарання. Як, між іншим, і
“толерантність” у вигляді розсипаних на асфальті цвяхів, проколювання
шин чи кидання каміння та пляшок у часі безуспішної спроби ющенківського
автопробігу “Дружба” заїхати в Донецьк. (Цікаво:  чи хоч тепер ви,
синьо-білі хлопці, здатні присоромитися з приводу цього печерного
озлоблення? Галасуючи, хай і іншими словами: “Розіпни його, розіпни!”,
чи хоч є у когось із вас виправдання: “Не відали, що творили”?)

І це особи, на взір згаданого високого чину, здатні згодитися на дві
державні мови? Та ні, звичайно. Дві державні мови –  тільки блеф, маска.
Насправді ж ідеться про домагання утвердити в Донбасі одну мову –
російську, викорінивши українську настільки, наскільки викорінена,
скажімо, білоруська мова в Білорусі. Ось процитую голову Білоруської
партії Свободи Сергія Висоцького: “Торік закрили останній білоруський
ліцей (…) Понад сто білоруських шкіл за минулі роки було закрито і
переведено на російську мову (…) Журналістам ставлять вимоги:  або
говориш російською, або не знайдеш роботи (…) Білорусів позбавляють
душі. Найстрашніше – це культурна окупація” (“Шлях перемоги”, 2004, 12
травня). Такий  результат офіційно впровадженої у Білорусі всередині
90-х років – зовсім недавно – двомовності. То це такого ж результату
україноненависники домагаються і для України? Так, не сумніваймося.

Та й, зрештою, Донбас до потрібної для шовіністів мовної кондиції вже
наближається. Зважмо: україномовний телерадіоефір, скажімо,  на
Луганщині – це лише 14 годин на добу, в той час як російськомовний – 400
годин;  різко пригальмований розвиток українського шкільництва, а що ж
до ВНЗ, то українське слово можна почути тільки в класичному
університеті та в педінститутах.

Або ситуація з пресою, для якої характерне те, що українські газети – то
тільки жалюгідні вкраплення у масиві російської, неприхильної, а то й
просто ворожої до України.   Ось хоча б співвідношення: з-поміж майже
1000 періодичних видань, що виходять у Донецькій області,  україномовною
є лише “Донеччина” та ще кілька газет у районах. Але ж як “дбають” про
ту ж таки “Донеччину” україножерні владці! Так, у 2005 році  вони зняли 
передбачені бюджетом 43 тисячі грн. на передплату цієї газети
бібліотекам і школам області, і, навпаки, – виділили 800 тисяч грн. на
підтримку трьох російських газет – “Новостей Донбасса”, “Вечернего
Донецка” та “Жизни”.

Щось треба тут коментувати? Та ні –  то було б зайве. Ба,  навіть у тих
випадках, коли  українські патріоти цього краю буквально з боями чогось
домагаються для  хоча б підтримання української присутності в Донбасі,
україноненависники враз вживають контрзаходи знейтралізування.  Ось один
з прикладів. З 1000 примірників газети “Слово Просвіти” (№ 27 за 2005
р.) було списано 945 примірників, а з 1200 примірників “Нації і держави”
(№ 30 за цей же рік) – списано 1087!? Як стверджує голова Донецької
“Просвіти” п. Марія Олійник, пояснення просте: відбувається тотальне
приховування  цих газет контрольованими антиукраїнськими силами
кіоскерами та працівниками поштових відділень.

Війна з українством на культурно-мовному фронті – таку оцінку ситуації
належить дати, у світлі чого  ота заява “Это вам Донбасс!” пов’язується
не стільки з підкресленням етнічно-мовної специфічності цього краю,
скільки з не надто й  маскованою шовіністичною ворожістю до Української
держави  в цілому.

Не заперечити, звичайно: свою специфіку Донбас має. Хоча б уже ту, що
відсоток етнічних росіян, які тут живуть, відсоток дітей та внуків
колишніх переселенців з Росії тут значно вищий, ніж в інших регіонах
України. Так, за статистикою (це принципове застереження – за
статистикою) у Луганській області росіян є 39% від усього населення
області, а в Донецькій – 38%. Генетичне тяжіння росіян до краю, з якого
вони вийшли, уболівання, щоб Україна не відгородилася від нього якимсь
муром, – це і природно, і зрозуміло. Але ж саме на цих природних
почуваннях і грають вміло політичні спекулянти, лякаючи донбасівських
росіян ефемерними прітєснєніямі та рєзанієм по живому. Тих, котрі
вірять, сповнюючись  зневагою  до українського слова, знаходиться, на
жаль, немало, хоча я особисто переконаний, що в багатьох випадках
ворожість до нашої мови – то насправді не дуже й маскована під мову
ворожість  до дечого значно масштабнішого, а саме – до України як 
незалежної держави.

Що ж, зрозуміло – дбають вони про державно-імперські інтереси Росії. Але
про що дбає немала частина зросійщених українців, яка підтримує різні
шовіністичні шабаші, сказати непросто. Достоту тут цілком доречний отой
вислів: не відають, що творять. У засліпленні наклепами, у несвідомості,
у віковій звичці прислужуватися агресивнішому, тому, хто оголошує себе
господарем краю. Усім їм треба повсякчас нагадувати про найвизначальніше
у специфіці Донбасу. А ним є те, що це – невід’ємна частина української
землі, у населенні якої українці й понині переважають. Так,  офіційно в
Луганській області 58% українців, у Донецькій – 57%. Це – офіційно, але
насправді  – чи всіх етнічних українців охоплюють ці цифри? І не
сумніваймося: не всіх. Не можна не брати до уваги, що однією з
найбільших наруг комуністичної імперії  над українською спільнотою стало
“добровільне” переписування мільйонів українців у росіян. 
“Добровільне”?  Гадаю, лапки цілком доречні, адже насправді обумовлювали
ту масову мімікрію в національній визначеності ідеологічне розтління, а
незрідка – страх. Страх бути українцем.

Досить згадати, як вже в середині 20-х років фактично враз стала
російською така невід’ємна складова української етнічної території, як
Кубань. “Ты русский или петлюровец?” – звучало там запитання у часи
перепису населення, і, зрозуміло, що охочих називатися українцями, та ще
й нерідко під дулом нагана, майже не знаходилося. Успіхи в записуванні
кубанців русскими  були вражаючими, дарма що до цієї гвалтівної операції
частка українців становила тут в деяких місцевостях до 90 відсотків.

Те, що аналогічні процеси набули в Росії характеру епідемії, яка триває
і понині, засвідчує і доля українських діаспорних розселень на багатьох
інших територіях. Ось один з прикладів: у 1920 р. в Полтавському,
Одеському і Борисівському районах Омської області нараховувалося
українців – відповідно – 73,1 %, 62 % та 50 %.  Де поділася ця
кількість? Відповіддю є тут те, що вже на 1937 р. кількість українців в
діаспорі СРСР скоротилася з 8368,1 тис.  (стільки було в 1926 році) до
4230,8 тис. осіб – майже у 2 рази. Вдумаймося:  сталося це лише за 10
років, хоч кількість українців мала б зрости за цей час бодай на 1 млн.!

Аналогічні процеси відбувалися і в Україні, особливо на Донбасі, де
визначальним в етнополітиці були впродовж багатьох десятків років такі
процеси: 1)депортація основи нації – українського селянства, особливо 
найактивнішої та найпродуктивнішої його частини,  та тотальна “зачистка”
всього селянства у спосіб голодомору;  2) відстрілювання – як усуціль
“петлюрівської”– української інтелігенції (усього її, що є, як відомо,
мізком нації, у 30-х роках було знищено 80%); 3) заселення спустошених
голодом територій переселенцями з-за меж України, як правило, з Росії;
4) створення умов, за яких багато українців, котрі вижили, здійснювали
самогвалтівну операцію  над власною національною визначеністю, тобто 
самі виписувалися зі своєї національності й  просилися в  руських –  у
сподіванні, що це полегшить  їхнє власне життя та життя їхніх дітей.

Немало фактів стосовно того, що діялося в Донбасі вже за перших
десятиріч совєтської влади, наводить у книжці “Історія південно-східної
України” ( К., 1996) Петро Лаврів. Ось що пише він про спустошення
Донеччини внаслідок голодомору: “У лютому й березні 1933 року люди
почали масово вмирати, а ті, що ще були живі, ледве тягли ноги. В селах
не залишилося нічого живого – ні птиці, ні собак, ні кішок (…) Голодні
їли своїх рідних, що померли раніше, їли й тих, яких одвозили на
кладовище, бо їх майже не закопували. (…)  У селі Шапарському
Новопсковського району з 212 колгоспних дворів голодувало 190. Близько
500 осіб злягло. За січень і лютий  померли 74 особи”.

Це – типові факти для всієї підсовєтської України, однак  їх варто тут
згадати, адже де-де, а в Донбасі пам’ять про умертвлення більшовицьким
режимом  на цій території  мільйонів людей майже відсутня. І зрозуміло,
чому це вдалося: корінного місцевого населення на Донбасі залишилося
мало. Натомість, згідно зі збереженою в архіві “Збірною відомостю про
відправлення ешелонів на Україну станом  на 28 грудня 1933 року”, яку
цитує П. Лаврів,  лише з  однієї Івановської області 44 ешелонами було
перевезено на Донеччину 3572 господарства. Масово звозили туди люд (це
називалося –  “допрісєлєніє”) і з інших областей Росії, найбільше з
центральної, а також з Білорусії. У 1934 р. було “допрісєлєно” з Росії
240 тисяч сімей. “Траплялося, що квартиранти виганяли з хат власників”,
якщо останні дивом вціліли у часи голодомору. Як іронізує відомий
правозахисник Василь Овсієнко, “плохих овець” – українців, які вижили, 
схрещували із завезеним з Росії агресивним, безбожним, “матоязичним
насєлєнієм”. Додаймо до цього сотні тисяч завербованих на Донбас (як з
Росії, так і з України)  вже у повоєнні роки, тисячі  й тисячі 
надісланих сюди російських начальників різних рангів – і висновок про
те, що цей край   було  заселено всередині минулого століття  переважно
новоприбулим народом, не буде перебільшенням. “Опинившись в
російськомовному середовищі, – пише П. Лаврів, –  (…) застрашена
молодь забувала рідні звичаї, обряди, діалекти й поступово російщилася.
(…) Вірні сталінці пропагували вищість російської мови й культури. Зі
шкіл, бібліотек, клубів виганяли українську мову. Народ мовчав і радів,
коли знижували ціни”…

Тобто як у воду дивився італійський консул у Харкові Серджіо Граденіго,
коли у  1933 р. доповідав послові Італії в Москві: “Наслідком
теперішнього лиха в Україні буде російська колонізація цієї країни, яка
призведе до зміни її етнографічного характеру. В майбутньому, і, либонь,
дуже близькому майбутньому, ніхто більше не говоритиме про Україну чи
про український народ, а також   і про українську проблему, бо Україна
стане де факто територією з переважно російським населенням”. Відоме й
зізнання  керівника Харківської  ОГПУ, котрий тоді ж проговорився:
внаслідок  організованого для українців  голоду “етнографічний матеріал
буде змінено”.

Як бачимо, “огепеушники”, вірні слуги  сталінської кліки, як і вона
сама, чудово відали, що творили. Запаморочливі успіхи у зміні
“етнографічного матеріалу” ілюструють  цифри: якщо у 1926 р.  українців
на Донеччині було 64,1%, а росіян – 26, 1 %,  то в 1939 р. питома вага
українців знизилася на 5,1%, а росіян навпаки – зросла на  4,9 %. В
подальші роки “ленінська національна політика” дала на Донеччині такі
результати у  співвідношенні українців та росіян: у 1959 р. – відповідно
–  55,7% і 37,5% ,  у 1970-му – 53,1% і 40,7%, у 1979-му – 50,9 % і
43,2%, у 1989-му – 50,5% і 43,6%.  Нині, як вже згадано, це
співвідношення таке: 57%  і 38% – цифри, що засвідчують розпочатий
процес реанімування українства у сьогоденному Донбасі.

Те,  наскільки  більшовизм спустошив українськість цього краю, в тому
числі й українськість немалої частини з отих нинішніх 57 відсотків наших
одноплеменців,  добре видно ще і з такої статистики: у 1920 році  у
Бахмутському повіті Донецької області нараховувалося українців 86,4%,  а
росіян – лише 4,9 %,  в Слов’янському – відповідно 86,7 % і 7,5%, у
Старобільському – 88,9 і 5,8  у Таганрозькому – 37,2 і 54,7, у
Юзівському – 50,1 і 36,8, Луганському – 69,8 і 26,5  Дебальцевському –
32 і 59,5…

Промовиста, дійсно, статистика, втіхою у якій є,  одначе,  те, що
остаточно вбити український Донбас імперський режим не встиг.
Невипадково як уособлення української незнищенності та нескоримості
Донбасу,  його протесту проти російського комуно-шовінізму саме з глибин
Донеччини й Луганщини зроджувалися  найнепоступливіші борці за
українську національну волю. Згадаймо: в атмосфері Донбасу зросли
видатні правозахисники Василь Стус, Микола Руденко, Іван Світличний,
Олекса Тихий – особистості, котрих Донбас загартував у горнилі
моторошливої національної кривди, що випала на його долю. Тут 
сформувалися   Григір Тютюнник та Іван Дзюба.

Зрештою, материк українськості східних областей України був надто вже
великим, щоб шизофренічним творцям ”нової історичної спільноти” –
“совєтського народу” можна було його швидко проковтнути. Яскраву 
українську матрицю, скажімо, Луганщини і сьогодні потверджують села цієї
області. Буваючи в них, я  завжди вражався: яка багата та навіть
чистіша, ніж на Київщині чи Житомирщині, мова цього краю! Тобто й
сьогодні, вдаючись до отого вислову Б. Грінченка,  не все ще тут
пошахтьорилось.

Один з часткових доказів цього – праця мовознавця з Луганська Ірини
Магрицької, котра у часі написання нею кандидатської дисертації
“Весільна лексика українських східнослобожанських говірок” (2000)
побувала у 102-х заселених українцями селах Луганщини. І ось те, що  для
дослідниці стало відкриттям:  “Я з’ясувала те, чого перед тим не знала,
–  те,  що райони Луганщини всуціль українські. Безліч магнітофонних
записів, що їх я зберігаю, а також видані за матеріалами експедиції
книжки, як-от “Сватівщина”, “Старобільщина”, “Північно-східна
Слобожанщина”  –  то красномовна відповідь тим, хто накидає Луганщині
буцімто вже остаточну російськомовність. Та ні, заселена  в ХУІІ-ХУІІІ
ст. переважно вихідцями з Полтавщини, Чернігівщини, Волині, наша земля і
донині зберегла  і мову, й пісню, й українські звичаї та обряди,
повір’я. Трагічним, одначе, є те, що усім цим безцінним скарбом володіє
здебільшого старше покоління. Молодь же не знає, молодь, дійсно,
денаціоналізується. То що – чекаємо, коли, як тільки відійде старше
покоління, зможемо вже остаточно сказати: “Так історічєскі сложілось”?
Але що ж тоді є злочин проти історії, народу, культури?”

До речі, тема споконвічної українськості  практично всіх українських
теренів та обставин, за яких відбувалися зміни  їхньої  етноструктури,
порушується у моїй пошті часто. “Як сталося, – запитує   Володимир 
Грінько з м. Селидове Донецької області, – що якщо до війни росіян в
Україні було 3,7  млн., то тепер стало аж 12 млн.”? (На 1926-й рік,
уточню у відсотках, росіян було в УССР 9%, а разом із майбутніми
західними областями республіки – не більше 7%). Одна з причин цього –
та, що “коли не вдалося виселити всіх українців, то замість цього нашу 
молодь було виманено у Казахстан, на Північ та Далекий Схід, де ці
українці й досі зміцнюють економіку Росії. Натомість відбулося заселення
нашої землі. Навмисне зробили з України прохідний двір, щоб розчинити
нашу націю, а тепер хваляться, що 130 національностей. Безумовно, що
прості люди,  росіяни й інші,  тут не винні, хоч хто ж був проти
поміняти Урал чи Архангельськ на Україну? Гірше, що значна  частина 
тих, котрі  сюди приїхали, почала нав’язувати свої порядки: школа, мова
і т. д. І так це діється і по сьогодні. А кажуть, що це так сложилось…
Брехня!”

Те, в наскільки нечестивий спосіб змінювалася етноструктура Донбасу,
ілюструє на прикладі власної родини Катерина Попенко  з м. Донецька:
“Мої батьки з діда-прадіда українці, але в свідоцтвах про народження
записані росіянами. Чому? Зрозуміло, що чогось-когось боялися. Адже ось
і в мене перша образа, яка в дитинстві (народилася я в 1934 році і, до
речі, є корінною донеччанкою)  запам’яталася на все життя, була така:
зачувши сміх з палати, де я була на лікуванні, старша медсестра,   люто
шарпнувши двері, закричала: “Чего вы, хохлы, сюда понаехали?” А ви
думаєте, що сьогодні вже немає тиску на визначеність людей у своїй
національності? Якби ж то! У нас ще й досі атмосфера, коли часто чуєш:
“эта нищая хохландия”, “говори мне нормальным языком” тощо. Усе нас
переконують, що Донецьк, Дніпропетровськ, Запоріжжя – то російська
територія, то як багатьом людям не боятися, не вдавати із себе росіян?”

Відтак і українців на Донбасі маємо понині більшість, і українська мова,
хай і вельми пошкоджена, розбавлена суржиком, а все ж тут жива.  А от 
про самопочування тамтешніх українців, значна частина яких у густій
атмосфері звідусюди насаджуваного та пропагованого 
українозневажництва   просто остерігається вдаватися до українського
слова,   розповідають інші листи моїх дописувачів.

Ось пише Марія Брагіна с. Куликове Новоазовського району Донецької
області.: “Як ще багато у нас на Донеччині працівників
райдержадміністрацій, які нічого спільного не мають з незалежною
Україною! Недарма ж побили свого часу у нас святійшого патріарха
Філарета. Немала частина тих україноненависників — колишні райкомівці,
які відкрито заявляють: “Ми сваєму атєчєству нікагда нє ізмєнім і язику
тоже”. Тоді яке ж у них Атєчєство? — Україна, де вони владні крісла
тримають, чи Росія? Парадокс!(…)  Ну, а як вже “вліпили” нам на
Донеччині російську мову в радянські часи, то так закріплюють її і
надалі. А для демонстрування уваги до інших етносів наші чиновники
кинулися в обійми з греками та євреями, до яких за радянських часів
ставились лише з презирством. Чому це така зміна у ставленні? А лише
тому, що знаходять з ними спільне в курсі на політику “двуязичія”. У той
же час навіть у селах, де живе і говорить своєю мовою маса українців,
української мови від представників держадміністрації не почуєш. Навіть з
професійним святом селян чиновник поздоровляє по-російськи. Тобто —
українська мова не допускається, щоб і не звикали. Отак “вільно” ми
живемо в… російській Україні.

Це бачимо і з ситуації зі школами. Ніхто не відновлює ті раніше
українські школи, які свого часу були переведені на російську мову. Ті ж
2-3 українські школи, які є, то – для показухи перед київськими
гостями(…) 

Як глибоко я переконана, насаджування у нас російської мови –  то лисяча
хитрість, суть якої зрозуміла : внєдріть в регіонах русскій язик, чтоби
закрєпіть законом свайо гасподство навсєгда. Тобто переслідується мета: 
з допомогою російської мови виїсти Україну  зсередини, як черв’як
виїдає  яблуко.  Оце ж вона і є –  окупація  без бою! Доводячи в усіх
ЗМІ, що в області українська мова не потрібна, фактично наші владці
домагаються  створення  на Донеччині “Малої  Росії”. Але де ж тоді наші,
українців, права, і  чому це за нас так  нахабно розписуються? Ми що – 
дали згоду поступитися рідною мовою?”

Не можна не звернути уваги: щойно процитований лист – з сільської
місцевості, що й увиразнює те, що в умовах Донбасу  отой згаданий
авторкою черв’як мовного нищительства, фактично проковтнувши місто,
закушує сьогодні вже й селом.

У зв’язку з цим  я часто згадую  лист Лідії Кобзар з Добропільського
району Донецької області, який запам’ятався мені, може, не так змістом
(зміст, на жаль, типовий), як прекрасною назвою села, що в ній живе ця
дописувачка. Золотий Колодязь – така ця назва, що, як на мене, тільки
якимсь дивом уціліла та не була замінена свого часу на якесь
Комуністичне, Ленінське чи Пролетарське.

На жаль, пише Л. Кобзар, “майже й лишилося у нас ук¬раїнського, що сама
ця назва села, хоча ще в повоєнні роки – я добре пам’ятаю – російською
тут говорили тільки “зайди” – дядьки, що їх присилали на керівні
сільські посади, або сільськогосподарські спеціалісти. Тепер же, хоч
школа ще українська (…), навіть у навчальному процесі така неповага до
ук¬раїнської мови, що дітки стараються “штокать” навіть дома, а,
закінчуючи нав¬чання, і загалом топчуть рідне слово. Лише якихось сорок
років – і вже майже суцільне зросійщення, і вже наші дітки не
українські!” “Боже, що з них, позбавлених родових святощів, виростає! –
пов’язує  допису¬вачка знеукраїнізування свого краю з рівнем
моральності. –  Ось 1 квітня, якраз у той день, коли в Ізраїлі – я
вичитала –  висаджується по всій країні тисячі дерев (правда, гарна
традиція?), я стала свідком, як у самому центрі села, яке з усіх сторін
пронизується нестерпними степовими вітрами,  молодики винищували
останній гай, що дістався селянам від колишньої поміщиці. Як я
протестувала, як роз’яснювала – і про солов’я, якому ніде буде
гніздитися, і про дітей та внуків, які вже не зможуть почути того
соловейка, і загалом про екологію, – ніщо не допо¬могло. Чи дивуватися
розгулові злодійства у нашому краї! Більшість самітніх ста¬рих людей
цілими ночами чатує біля погребів або сараїв: ні втручання місцевої
влади, ні міліції – всі розбіглися, рятуються, хто як може“. “Писала
листа вночі, а вранці дізналася, що у сусіда забрано четверо останніх
курей”, –  закінчує свого листа Л. Кобзар.

Як неспростовно проілюстровано в цьому листі те, як на наших очах
стиралося українське лице Донбасу та як саме досягався  той стан, що про
нього  лише сліпі та вдавано сліпі  лукавці, недруги українства, можуть
казати:  так історічєскі сложілось…  “Лише якихось сорок років, – 
варто повторити,  – і вже майже суцільне зросійщення, і вже наші дітки
не українські!” І як нерозривно з цим пов’язане – занепад моральності,
наступ дикунства, жорстокості, грабіжництва, пияцтва, лихослів’я, інших
проявів деморалізації – у цілковитій відповідності з тією
закономірністю, що її свого часу довів та сформулював Олександр Потебня.
“(…)Денаціоналізація, – попереджував він, – зводиться на погане
виховання  (підкреслення О. Потебні. – А. П.), на моральну хворобу (…),
на ослаблення енергії думки; на мерзотність опустошення на місці
витіснених, але нічим не замінених форм свідомості, на ослаблення
зв’язку поколінь, що підростають, з дорослими, замінюваного  лише
слабким зв’язком з чужими, на дезорганізацію суспільства,
безморальність, опідлення”.

“Мерзотність опустошення”, “опідлення”  – украй глибока враженість
нашого люду та нашої землі цією так здіагнозованою хворобою.

Дослідники звертають увагу на   “південно-східну дугу” в Україні, для
якої характерна пряма пов’язаність найвищого рівня злочинності або таких
хвороб, як сифіліс, з місцями найбільшої концентрації т. зв. абасів
(аборигенів асимільованих), отже, і з російською школою, пресою, церквою
і т. д. (абаси – то і є наша ненормальність (специфіка?), оскільки
кількісно вони значно перевершують т. зв. міграсів (мігрантів
асимільованих), що характерно для практично всіх інших країн (див.: О.
Стрілецький. Дзеркало, що не збреше. – “Слово Просвіти”, 2002, ч.8).

Згадаймо також слова відомого українського мовознавця ХІХ ст. Костя
Михальчука, який так писав з приводу явища  “етнологічної, моральної й
інтелектуальної”, як позначав він – “калічі”: “Отже, скажемо по правді,
що коли загрожує великоруській інтелігенції яка-небудь моральна
небезпечність, то зовсім не з того боку, з якого вбачають її московські
слов’янофіли, – не від західної цивілізації, а з того, з якого вони,
либонь, і не здогадуються (…),  а саме: від сильної домішки до неї
прозелітів, котрі зраджують своїм власним національностям”. І далі: “Це
не парадокс, а жива і щира правда. Хто має очі, тому не трудно вже й
тепер бачити явні ознаки, які віщують великоруській спільності зазначене
лихо”. Зокрема, негативи морального стану російського суспільства, як
його змалював, наприклад, М. Салтиков-Щедрін, К. Михальчук пов’язував
також і з впливом на цей стан “спеціальних продуктів всякого
ренегатства” – тема, яка набула особливої, незмірно більшої актуальності
вже  в наші дні і на яку все частіше звертають увагу соціологи 
(наприклад, досліджуючи мовну ідентифікацію покараних за злочини,  за
хуліганство тощо. Яка, справді, мова переважає у злочинців в Україні? –
риторичне запитання ).

Відтак вже ані краплини своєї життєдайної, цілющої вологи не може дати
згаданий  Золотий Колодязь для живлення загальнонаціонального скарбу –
української мови. А крім нього, скільки їх є, інших висушених та
спустошених Золотих Колодязів і загалом по нинішній Україні, й особливо
на Донбасі!  Стосовно вже не сотень, а, вважаю, тисяч наших сіл варто
вживати оці  констатації – “лише якихось сорок років…” та “мерзотність
спустошення”… Нагле та брутальне спустошення  самобутнього
національно–етичного універсуму, що формувався упродовж століть.

Цей же діагноз ставить й  Іван Ромашко з с. Портівське Маєнгуського
району цієї ж області.  Які неспростовні звинувачення висуває він на
адресу тих, котрі, потрактовуючи українську мову як “сільську”, принесли
в наше село моторошливу антикультуру замість культури
традиційно-народної, справжньої!

Перше, вважає  І. Ромашко, що прийшло в українське село “з цієї
чужомовної культури, –   пияцтво. Якщо раніше на все село, більше ніж у
300 дворів, був один чи два чоловіки, що пили, і про них знали всі (а
жінок – випивох взагалі не було), то тепер на наше село вже в сто
дворів, таких п’яниць у двадцять разів більше, і, в основному, це не
тутешні, а прийшлі до нашого краю “звідти”. “По-друге,  в результаті
наступу цієї буцімто культури до нас приповзла брутальна лайка,
“отборний мат”, що став, на жаль, невід’ємною частиною мови жителів
села. Вийдіть на вулицю в нашому маленькому селі вдень чи ввечері –  і
ви почуєте мат і від хлопців, і від дівчат, від батьків і матерів,
навіть від старих людей. Пройдіть по Маріуполю, побувайте у людних
місцях –  кожне третє чи четверте слово – російський мат, часто просто
як прикладка, “для связки слов”.

Для контрасту та задля моралі цей дописувач  згадує своє дитинство.
“Колись наша мати почула від когось з нас слово “чорт”, то так
обурилася, що пообіцяла: “Ще раз почую – губи попухнуть”. І більше не
чула”. Так само, як чужовпливне явище, розцінює він і заміну
традиційного для українців “ви” у звертанні до батька та матері на
фамільярне “ти”, у зв’язку з чим  згадує, як школярем, зачувши від
учительки російської мови, що батька-матір треба називати на “ти”, він,
озброївшись цим новітнім знанням, почав підбирати момент, щоб
застосувати те знання у спілкуванні з матір’ю. І ось, вирішивши, що цей
момент визрів, він випалив під час копання картоплі  у звертанні до
матері: “Ти”. “Мати різко випросталася: “Що?!” Я отетерів.”Це хто я тобі
– твоя подруга?” Після цього, зауважує автор листа, і аж по сьогодні  
на застосування цього ніби прогресивного педагогічного здобутку у
взаєминах з матір’ю він не відважувався.

Така ось розповідь, хоча я особисто вважаю, що повернутися до того
віками узвичаєного, що споконвіків було в нашому народі у стосунках
дітей та батьків, вже навряд чи реально.

Та особливо великою трагедією автор цього листа вважає витіснення з
українського села самої української мови – як підкреслює він,
“віковічної будови нації, що її плекали, оздоблювали, охороняли
незчисленні покоління предків. Приціл тут однозначний і, на жаль,
точний: нема мови – нема й народу,  нації. І коли і в наш час у різних
різновидах певними політичними силами варіюється давня валуєвська
формула стосовно української мови “нє било, нєт і бить нє может”, то
кому не ясно, що це те ж саме, що й намагання довести і таку дурницю,
буцімто й українців та України “нє било, нєт і бить не может”.
“Наскільки ж треба бути ненависним до іншого – нашого народу, щоб так
цинічно про нього та прямо йому ж таки казати!”, –  підсумовує мій
дописувач.

Власне, І. Ромашко підкреслює ту думку, що зросійщений Донбас перебуває
у національно неприродному стані. Очікуючи  від держави вельми
необхідних для нього імпульсів та спонук; він в особі все більшої
кількості донбасівців сповнюється настроєм свого видатного земляка
Володимира Сосюри, який у 1960 році написав про нашу мову:

Од гніву хочеться ридати

(Який це жах!..) в своїм краю,

Коли мерзота в рідній хаті

Святиню убива твою…

На жаль, ще дуже багато мерзоти, славний поете, і в незалежній Україні.

Втім, варто продовжити цитування листів, як-от (теж на тему мерзотності
опустошення) від  Раїси Білової з с. Білокузьминівки Костянтинівського
району на Донеччині. Не можна не пройнятися найбільшим сумом, читаючи:
“Брудні лайки, брехня,  алкоголь – голова п’є, бухгалтер п’є, землемір
п’є, прибиральниця п’є, і починається п’янка зранку. При дорогах
страшенні смітники… Я носила агітаційну літературу за В. Ющенка, то на
мене спускали собак, кидали вслід брудні слова. Та й навіть з того, що я
ношу білий одяг, з мене сміються. Більшість людей забула, що таке
доброта… Те, що я тут бачу, – це велика руйнація усього гарного,
чемного, здорового, толерантного. І як прикро, що замість вимогливості,
наведення порядку (а для цього треба поміняти всіх керівників),
спостерігаєш загравання влади з деморалізованим людом. Ну, а вже щодо
мови, то ось яка вона на уроці української мови в українській школі
Краматорська: чітирі, шесть, сєм, восім, двінацять… І велике
полегшення для вчительки після дзвоника на перерву – перехід на
російську”.

Про те, як на його очах здійснювалася денаціоналізація у Красному Лимані
(теж Донеччина), розповідає п. Габода з цього міста. Усі  п’ять шкіл
нині тут російські, хоча в деяких почали набирати по одному (лише по
одному – мовляв, нема бажаючих) українському першому класу. “А я ж
пам’ятаю, що в 1960 році було в Красному Лимані чотири українські школи,
в одній з яких і я учився. У той час половина мешканців міста розмовляла
українською. Та ось на початку 60-х років всі українські школи, одна за
однією, швидко перевели на російську мову викладання. Пояснювали це
волею батьків, хоча я не знаю ні одного хлопця, ні однієї дівчини з тих
часів, щоб їхні батьки цього хотіли. То чому ж тепер нам не повертають
повноцінні українські школи? Чому продовжують зросійщення? Це ж нонсенс
у державі Україна”.

Два свідчення з Маріуполя. Петро Петренко : “У нашому Маріуполі
українців живе, думаю, не менше 60%, а говорить рідною мовою не більше
1%. Так хто кого “зажимаєт”, за висловом росіян?“ Віра Федотова:
“Боріться з русифікацією Сходу. Скрізь у нас російська мова, а для
відродження української практично не робиться нічого! Нас примусово
змушують лишатися зросійщеними.”

Листи з Луганської області. В.Бесалий, м. Рубіжне: “Проживаю у
місцевості, де упосліджений стан української мови особливо
простежується. Так, я знаю, що в деяких державних школах години 
поділені так, що на російську випадає три години, а на українську – дві.
Відомі й такі факти, що в українських – на папері – класах насправді
викладають по-російськи. Тобто правдивий стан справ значно гірший, ніж
той, що його увиразнюють офіційні дані. Усе це дуже небезпечно”.

Або пишуть також з Рубіжного Ніна, Надія, Олег, Тиміш Годунови:
“Ставлення до нашої мови тут – це патологічна ненависть. Висміюють її у
місцевій пресі так, що, прочитавши той “бред”, ми  часто не можемо
прийти до пам’яті”.

Лист Володимира Калашникова (народного артиста України) з  м. Луганська:
“У містах нашої області продовжує чинитися всілякий спротив
запровадженню в освітніх закладах та в державних установах української
мови. І оскільки серед депутатів Верховної Ради ще досить тих осіб, які
й понині продовжують політиканські забави, сповнені неповаги до
державної мови, то й депутати місцевих рад поспішно приймали всілякі
рішення про двомовність. Здавалося б, ця справа враховує запити
населення. Та, як переконуємося, подібні рішення на практиці є
узаконенням процесу упослідження державної мови, і не лише в
чиновницьких кабінетах. Зокрема, у багатьох містах та селищах Луганщини
ще немає жодної української середньої школи, відсутня обласна українська
газета. Теле-, радіоефір над Донбасом майже цілком заполонила мова іншої
держави. А де ж мова держави України?” І далі з цього листа: “Приємно
нам вітати у себе високих гостей з Києва. Та коли послухаєш більшість з
них, то складається враження, що вони є державними мужами Російської
Федерації, а не України. Чому державні службовці всіх рівнів не несуть
відповідальності за впровадження української мови як державної на
теренах України? Чужою мовою незалежну Україну збудувати неможливо.”

Особливо тривожні ті листи моїх дописувачів, у яких акцентується на
тому, що й після Помаранчевої революції ставлення до української
культури на Донбасі не тільки не змінилося, а  подекуди навіть
погіршилося. «Помста за поразку Януковича?” – запитує шахтар Василь
Сенчило з Горлівки. І відповідає: “Безумовно, так, адже я більше 50
років прожив на Донеччині, різне пам’ятаю, але  такої ненависті у
шовіністів та перевертнів до українців, як сьогодні, у нас ще не  було.
Мстять. Я думав, що після перемоги В. Ющенка вже припиниться тут
тотальне зросійщення, але не так сталося, як гадалося. І особливо
прикро, що хоч тут мешкає більше 50 відсотків українців, більшість з
них, за винятком тих п’яти відсотків, які голосували за Ющенка,
продовжують лизати зайдам лапті. А ті ще старанніше нав’язують нам 
язик, який, за ось такої ненормальної психологічної ситуації, особисто у
мене асоціюється з  матючнею. Не знаю, якщо і цього разу на Новий рік на
телеекранах мене вітатимуть переважно кобзони та кіркорови, то я і сам
змушений буду облаяти керівників і телебачення, й інших керманичів
України саме цим московським матом, яким вся наша країна, а Донеччина
особливо, просочена вже просто до краю. Та доки ж воно буде  – ось це
нерозуміння, що чим більше нав’язують нам тут язик, тим більша кількість
люду проймається до нього спротивом? А може, це так і  треба, щоб більше
українців у нас прозріло? Бажаю вам, професоре, козацького здоров’я та
довголіття для боротьби за відродження української мови”.

o

o

o

????¤?¤?$????????и этим отвращение ко всему украинскому. Русских понять
можно – не хотят терять завоеванные позиции. Но почему же многие из нас 
их поддерживают – мол, так получилось, так сложилось? Значит, если вам
дали пощечину – то это  так получилось, сложилось? До каких пор будет у
нас эта ментальность вассала, который, глядя на Москву, и руку боится
оторвать от козырька, спеша даже раньше требуемого воскликнуть: “Есть!”
Разве не мы сами во многом виноваты в том, что  часть русских  просто
отказывается  воспринимать украинский язык?  Вот дал я соседу газету
почитать, а он заявляет: дескать, не понимаю по-украински. И это в то
время, когда он прожил здесь полвека, детьми и внуками обзавелся… Да вон
Шарик больше него слов понимает, слушается. А он высокомерно не желает
знать “наречие”… Вот и позиция: мы, русские, изучать украинский не
собираемся, но “туземцы” (украинцы) русский язык пусть учат… В этом
убеждает и  преобразование  местной нашей газеты “Вести”. Из
единственной у нас украинской, она, в последнее время, с приходом нового
редактора, стала уже двуязычной, и  (как пример) популяризирует вот 
какую грамоту, которую на процедуре “посвящения в туристы” получили дети
из турклуба “Тор”: “…Подданому земли Русской, хранителю ее лесов и
морей, владельцу сокровищ несметных за то, что он есть таков!..”  Ну,
очень это показательно  – ”подданому земли Русской”! Такое вот у нас
“национальное воспитание”.

І ось який  доволі точний діагноз у листі цього дописувача, що мусить
спонукати українську владу до значно активніших дій у відстоюванні
українських позицій на Донбасі: “Мне кажется, что раньше шовинисты
больше надеялись на время, которое постепенно отучит нас быть
украинцами. Теперь же, увидев угрозу потерять завоеванные позиции, они
перешли в наступление”.

Як засвідчує моя пошта, дехто цього наступу  не витримує. Так, Микола
Борілко з м. Харцизька (Донеччина) повідомляє, що він вирішив  взагалі
“продати хату і виїхати з цього кацапського Донбасу”. Чому? Бо “мені вже
набридли ця чужина, ця окупаційна мова та ці істерики шовіністичних
бовдурів, що подавай їм ще й  статусу державної. Ви б бачили, пане
Анатолію, що ці російськомовні таракани у нас роблять, буквально
шматуючи, привласнюючи наші землі”. Водночас, перебуваючи вже в зневірі,
цей дописувач певний того, що “Донбас – це українська земля,  і весь
Схід – український, і тут обов’язково утвердиться з часом українська
мова, бо вона – державна”.

Зацитую і лист представниці молодого покоління Донбасу – Валерії
Чернецької з м. Артемівська: “(…)Я закінчила  11-й клас в російській
школі, бо українських у нас нема. І це – перше, протест з приводу чого я
хочу висловити: на яких підставах ми, українці мого краю, позбавлені
права на навчальний заклад з нашою (державною!) мовою викладання?

Може, скажете, я мала можливість добре вивчити українську мову і в
російській школі? Але ось з мого колишнього розкладу уроків на тиждень:
українська мова – один раз, російська мова – також один раз; українська
література – двічі, російська література – тричі. Ось я і думаю: чому це
такий парадокс? Для мене краще б економили на російській мові, а не на
українській”.

Часто я чую висловлювання від молоді, що українська мова не потрібна, як
не потрібна й Україна. Боляче це чути. Тільки ж подумаймо: чому це
молоде покоління має таке ставлення до рідної мови? Ясно, що є три
джерела впливу на нього: батьки, засоби масової інформації, оточення.
Але що зазвичай чує молодь від батьків? Про низьку зарплату, провини в
усіх бідах незалежності України, про добрі радянські часи. Включить
тепер хлопець або дівчина телевізор: майже все по-російськи та ще і
якого змісту фільми тут прокручують! Про якусь бодай повагу до рідної
землі, хоч ти тижнями сиди біля екрана, нічого не побачиш. А може, не
забувають про це нагадувати в школі? Але ось що нам неодноразово казала
вчителька російської мови та літератури: український народ без
російського – ніщо й нікуди, він бездарний, безкультурний, такий, що
спився, такий, що навіть власної своєї мови не має, і т. п. Включіть,
нарешті, будь-яке FM-радіо, що його постійно слухає молодь. Українські
пісні там не надто популярні, особливо у нас, на Сході. То як, скажіть,
може молодь дізнатися взагалі про те, що в Україні є власна культура,
музика, виконавці? Звідки, коли з усіх боків її облягає російська попса?

Ось і складається таке враження, що тут живуть не українці, а росіяни з
невеликою купкою українців. Тому я і тривожусь: що буде далі з Україною,
що буде з нашою мовою? Мені здається, що ми, українці, маємо буквально
все для майбутнього нормального життя: родючу землю, власні традиції,
культуру, мову, навіть державу. Не маємо тільки народу, як і не маємо
відчуття впевненості, що вчинили правильно, вибравши Незалежність. Я ж
думаю, що краще вже бути голодним, але вільним, ніж напівголодним, та
рабом.

А ще я вражаюся: як же тільки й вистачає сорому керівництву Росії
твердити про якісь ущемлення росіян в Україні! Не розумію я цього. Адже
у своєму рідному місті, у себе на Батьківщині – в Україні – я не можу
знайти ані однієї газети українською мовою, ані передачі українською
мовою тутешнього радіо і телебачення, а вже про книги і мріяти не треба.
Та я ж не можу знайти навіть людини, з якою могла б спілкуватися рідною
українською мовою, чи ви чуєте?! Ось і почуваєш себе маленьким мурашком,
що опинився на чужині, у непривітному, саме чужому місті. І що наодинці
можеш ти зробити ?!”

Втім, авторка цього листа, не маючи змоги зробити щось самій, добре знає
те, що могла б зробити українська влада, якби їй лише по-справжньому
боліло те, що болить цій світлій розумінням суті речей та явищ дівчині.
Наполягає вона, зокрема, на звільненні з посад “тих чиновників “старого
світу”, як і “прокомуністів та лжепатріотів”, які гальмують процеси
відродження України, на обов’язковій перевірці знання та використання
державної мови службовцями тощо.

Уриваю наразі цитування  і запитую:  “Про що ці листи свідчать?”
Безумовно ж,  про неможливі у будь-якій цивілізованій спільноті
брутальні духовно-мовні аберації, а  одночасно  і про інше – про живу
українську душу донбасівського краю.  Замулюють її, утискають,
зневажають, а вона, чисто-чисто та голосно озиваючись у цих листах, усім
нам нагадує: “Жива я, жива, я тільки хочу, щоб мене почули та допомогли
відчути волю”.

Як хотілося б, щоб після перемоги українців на президентських виборах
перспективи  для здійснення цього , нарешті, відкрилися!

Тяжкі випробування, що їх зазнала  і сьогодні зазнає українська душа
Донбасу, промовисто увиразнює статистика, зібрана головою донецької
“Просвіти” Марією Олійник.  Ось хоча б наростання аберацій у ділянці
освіти. Якщо в часі т. зв. українізації кількість українських  шкіл на
Донеччині зросла за один лише 1924 р.  з  7 (стільки було у 1923 р.) до
181, а вже на 1932 р. було тут 79 %   (!) українських шкіл (1769 із
загальної кількості 2239,  не рахуючи численні школи з грецькою,
німецькою, татарською та іншими мовами навчання). В 1945/1946
навчальному році  кількість українських шкіл зменшилася до 66 %, а ще
через якихось  п’ятнадцять років (на рубежі 60 –70-х рр.) у м. Донецьку
було закрито останню школу з українською мовою навчання.  А всього  в
1989 р.  в Донецькій області  залишилося  8,7% українських шкіл
(переважно сільських “малокомплекток”), що в них навчалося тільки 2,3 %
учнів. Такі були темпи зросійщення! Як би здивувалися та вразилися з них
і Олег Кошовий, і Уляна  Громова, інші “молодогвардійці”, котрі, як
знаємо, вчилися у  30-х роках у Краснодоні в українських школах!

Що ж стосується сьогоденної ситуації з українськими школами на
Донеччині, то хоч певні зрушення тут і наявні, як, усе ж, не зауважити:
за один лише  1924 р. кількість цих шкіл (181) зросла більше, ніж за
всі  16 років (з 1989 по 2005-й), коли до існуючих раніше додалося 
усього 144 школи.  З врахуванням 955 українських класів у російських
школах, а також тих 412 шкіл, що мають не стільки українську мову
навчання, як вигаданий чиновниками “статус шкіл з українською мовою
навчання”, усього у 2005 р. в Донецьку офіційно вчилося по-українськи
17,1 %,  а в Маріуполі – 14,7 % учнів.

Тому, наскільки нетривкий навіть і цей доволі умовний здобуток українців
Донеччини, засвідчує той факт, що всі ці українські школи діють в
обставинах, коли  більшість міських та районних рад області прийняли на
своїх сесіях антиконституційні рішення про державність російської мови
на своїх територіях, або й той широко нашумілий факт, що українська
школа № 36 м. Донецька у 2003 р. була просто ліквідована. Ганьбою не
тільки для цього краю, а й для усієї України стало те, що батьки
колишніх учнів цієї школи домагаються права на навчання своїх дітей
українською мовою поза межами власної держави. Їхню позовну заяву
прийнято до розгляду Європейським судом у м. Страсбурзі.

Вражаюче свідчення того, в наскільки отруйній атмосфері оживають (таки
попри все оживають!) на Донбасі душі українських людей, а також того, що
своє право на власне  національно-мовне “я” деякі з них вимушені
захищати і в органах місцевого правосуддя, містить лист Юрія Литвина з
Донецька, адресований ним також і  до ЗМІ, щоб “повідомити іншим
громадянам держави про те, що ж насправді відбувається з мовою у
Донецьку , а  може, і по всій Південно-Східній Україні”.

“Я в цьому році, після відомих подій у Сєверодонецьку, де януковичі й
кушнарьови разом з московськими лужковими  закликали роздерти нашу
державу й приєднати її східну частину до Росії, наголошуючи на тому, що
це, мовляв,  не Україна, бо тут живе російськомовне населення, –
звіряється цей донеччанин, –  почав розмовляти й писати українською
мовою, бо як я, як громадянин,  міг бути байдужим! Прикро, що мене
підтримало мало моїх знайомих, але в кожного свій шлях у житті”.  Як
далі розповідає Ю. Литвин, він  не відразу зміг використовувати 
українську мову “стовідсотково” – “не вистачало словесного запасу, адже
за винятком уроків української мови в СШ № 59 м. Донецька, я все життя
спілкувався російською та й вищу освіту здобув у Ленінграді”. “Для мене
не було проблемою розуміти українську мову. Але ж  одне – розуміти, інше
– використовувати, для чого  потрібен навик. Та  оскільки я зрозумів, що
для того, щоб опанувати  рідну мову, найперше – треба її використовувати
(іншого шляху нема), я, мабуть, десь за місяць достатньо натренувався,
щоб вільно спілкуватися українською мовою”.

Але ось які колізії розгорнулися після того, як цей донеччанин почав
принципово та всюди спілкуватися українською мовою. По-перше, “я почав
майже весь час відчувати  до себе вороже ставлення. І головне те, що не
від простих людей, де це має місце лише як виняток (хоча зрозуміло,  що
серед такої маси російського населення завжди знайдуться шовіністи, для
котрих українська мова звучить, як лайка), а переважно і як правило –
від посадових осіб чи працівників різних державних установ. Саме ця 
номенклатура, яка була створена ще за часів  Російської  імперії, а
потім була відроджена в більшовицькій імперії, й запевнює усіх, що от
спілкуватися російською – це правильно і гарно, а українською –
неправильно й негарно. Причому це – найделікатніша форма вияву ворожості
до української мови”. 

Чи не тому, вважає Ю. Литвин, і склалася така ситуація, що маса людей,
котрі в побуті спілкуються українською мовою, у різних державних
установах та на підприємствах вдаються до російської?  Але хіба ж це не
є нонсенс,  якщо наша держава нині – Україна та якщо її державна мова –
українська?  То хіба ж це не саботаж і держави, і її мови? “Мабуть, це
тому, що незалежною  вона є тільки на папері, а свою політику в ній,
як-от особливо мовну, здійснює  “дружня” сусідня держава, яка вважає наш
Донбас своїм  тереном, а його  мешканців – своїми підданими.  Тільки яка
ж тоді Україна – держава, якщо  вона не здатна захистити себе та своїх
громадян?” – висловлює свій біль автор листа.

Але є і другий вияв згаданих колізій – дискримінація, що її відчув цей
громадянин за місцем роботи (він – старший майстер Донецького молочного
заводу №2). Як повідомляє автор листа, у відповідь на використання
української мови в себе на підприємстві, від свого безпосереднього
керівника  (начальника цеху) він зазнав масу не тільки образ, а й
покарань – від ты что –  не можешь говорить нормально,  на русском
языке?   до прилюдного психологічного тиску  на  виробничих засіданнях.
Можемо лишень уявити, що довелося відчути Ю. Литвину, вже ось з таких
його інформативних фраз: “Начальник декілька разів своїми усними та
письмовими розпорядженнями по цеху забороняв мені використовувати
українську мову у виробничих стосунках. А оскільки я відмовився
виконувати заборону, то були проведені збори нашого цеху, на яких вже й 
головний механік нашого заводу долучився до того, щоб  зламати мене
через коліно, щоб я перестав використовувати українську мову”.  І ось
яким став результат цих зборів: “Мене було звільнено з посади старшого
машиніста (тобто я став молодшим машиністом)  – це для того, щоб
обмежити мої можливості виробничого спілкування з іншими працівниками 
та щоб я не “псував” українською мовою  змінний журнал, що служить для
відповідних записів”. “І ще один  приклад знущання, до якого вдався мій
начальник: він  відмовився підписати мою заяву про  відпустку, написану
українською мовою, заявивши, що зробить це лише тоді, коли я перепишу її
по-російськи”.

З почуттям не тільки образи, а й найбільшого гніву, Ю. Литвин пише про
ухвалене ним  рішення стосовно своєї подальшої позиції: “Я поважаю себе
і звик давати здачі. Але зрозуміло, що в даній ситуації  бити пику
недоречно. Тому поміркувавши й проконсультувавшись, я  і подав на свого
начальника до суду, намагаючись відшкодувати моральну шкоду.  Одночасно
вирішив повідомити про це й ЗМІ, адже, може, хоч цей  мій випадок 
допоможе нашим громадянам замислитися,  чому все-таки на Донбасі
українці розмовляють російською мовою”.

На час, коли пишуться ці рядки, позов Ю. Литвина підготовлений до
розгляду в суді Кіровського району  м. Донецька,  громадським захисником
у цій справі є згадана вже Марія Олійник.

Що ж, зачекаємо рішення феміди, яка, трапляється, і в умовах Донбасу
іноді все ж  виправляє несправедливість. Так,  Сергій Мельничук з
Луганська витратив немало часу на те, щоб захистити своє право на
спілкування з міською адміністрацією державною мовою. Тобто він
звертався  до Луганської міської ради українською, йому ж відповіли
російською. І лише після тривалої тяганини апеляційний суд, нарешті,
вирішив, що з боку ради  було порушення.

Отже, ймовірність виграти судовий позов існує, але ж який гіркий осад
навіть од виграних позовів. Ми у своїй державі, мої читачі, чи в чужій,
якщо навіть право на спілкування українською мовою декому доводиться
захищати на тому ж Донбасі через суд?

Знову згадаю про свою поїздку у квітні 2005 року в  Донецьк, де відбувся
секретаріат Національної спілки письменників України. Якраз тоді кипіли
пристрасті довкола арешту голови Донецької обласної ради Колесникова,
для захисту якого у парку навпроти Маріїнського палацу в Києві
“синьо-білі” розбили наметове містечко. Цю тему так старанно, немов
найкоштовнішу знахідку для своїх програм, смакували різні телеканали,
включаючи п’ятий, а Шуфрич і шуфричі так переконували, що вже ось-ось
з’явиться у Київ ледь не весь Донбас (для защіти, зрозуміло), що як
було, рушаючи у цей край, не подумати: “Ну ось, Донбас – до Києва, ми
ж,  керівники НСПУ, – в Донбас…”

Донбас до Києва і справді, як з’ясували ми, фантазував вирушити, і то не
тільки поїздами, але й колонами автобусів. Та що, одначе, вдієш? Наче й
оплачували волонтерів добре, а в переважній більшості вони
порозбігались. Точнісінько так, як безпардонно розбігалися вони, іноді
вже навіть бувши доставленими до Києва, і в часі Помаранчевої революції.
Ну, от порозбігались – і квити! Уявляю, скільки злості й розчарованості
було в інспіраторів цього походу на столицю з приводу виявленої
“несвідомості” донбасівського люду…

Одначе застали ми донбасівський люд, як мовиться, на місці.  Ні торб, ні
сумок, щоб їхати на Київ, ніхто не готував. Мир, спокій, звичний для
кожного ритм, звичні для кожного справи. Особисто я мав у Донецьку ще й
той клопіт, що таки довгенько шукав оте наметове містечко, у якому, якби
вірити телебаченню, мусила  перебувати маса донеччан. Та насправді – які
перебільшення! Адже якби я не пішов на звуки російської попси, яка
глушила геть усе в одному з центральних скверів міста,  міг би того
наметового містечка і зовсім не знайти. Попса, одначе, вивела, але, на
мій подив, вивела, фактично, на безлюддя чи так скажу  – на
байдужелюддя. Було за стовпом, на якому галасував гучномовець, з десяток
наметів, але … порожніх, т. зв. черепах, був також пункт безплатної
вітренківської прогресивно-соціялістичної літератури, попиту на яку не
спостерігалося, і було трохи люду, але – або просто перехожих, або
просто зівак.

Навіч я переконався:  у той час, як Київ, через певні телеканали,
страхав нас тим, що Донбас весь на ногах та що весь він протестує,
насправді – Донбас жив, повторюю,  звичайнісіньким своїм життям. Деякі ж
властиві для нього речі і зовсім розминалися з накидуваними багатьом нам
упередженими уявленнями.

Ось, скажімо, гостинні господарі показали нам у Донецькому обласному
українському музично-дратичному театрі унікальну за мистецькою
вигадливістю  виставу за драмою Лесі Українки “Оргія” (режисер Марко
Бровун). Успіх п’єси, у якій на прикладі Греції та Риму гостро порушені
актуальні й сьогодні стосунки України та Москви (не на користь, а на
поганьблення другої), чи він можливий у Донецьку? Як виявилося, цілком
можливий. Вистава ця йде там уже впродовж більше року. Та й загалом
стосовно театрального життя (усього в області 5 державних театрів) є
просто вражаюча статистика, а саме: у той час,  як завантаженість зали у
згаданому українському театрі становить 84,1 %, то в театрах російських
– у середньому 39,8 %; у той час, як у 2004 р. вистави українського
театру відвідало понад 195 тис. осіб, то вистави усіх чотирьох
російських театрів разом  – лише 168,5 тис. осіб. Це  промовистий штрих
до визнання того, що Донбас має свою, ще не пізнану як слід, таїну! Ту
таїну, що в ньому озивається, бринить поклик української душі? Гадаю, що
так.

Тенденцію нарощування у Донбасі шанобливості у  ставленні до України  та
її культури, зокрема в колах творчої інтелігенції, засвідчує вельми
характерна, як на мене, поезія, що я її із задоволенням переніс   у свій
блокнот  у помаранчеві дні  на Хрещатику. Написана вона була від руки на
одному із щитів, якими обставлялось наметове  містечко:

Моя страна, моя країно!

Как сын тебя боготворю!

Я українець, Україно,

Хоть и по-русски говорю!

Мои и Пушкин, и Шевченко,

Как пальцы на одной руке,

Як в українській мові “ненька”, 

Как “мама” в русском языке.

Но и тебя як син прохаю,

Я серцем кожний день ловлю,

Люби, як я тебе кохаю,

Кохай, як я тебе люблю.

Я переконаний,  цей найщиріший  погляд на  поєднано-споріднене
функціонування   двох мов (рідної насправді і рідної в силу обставин,
часто й незалежних від індивіда) цілковито розходиться з культивованим
шовіністами україноненависництвом. Людям з подібними переконаннями (а їх
таки все більшає у Донбасі) з хулителями України та її культури
принципово не по одній дорозі. Можна також стверджувати, що
задекларована у вірші білінгвальна орієнтація є для частини мовців
переходовою до остаточного та принципового утвердження     в 
українській мові. За аналог чого варто згадати   світоглядно-мовну
еволюцію передчасно померлого поета середини минулого століття Леоніда
Кисельова. Його усталену з дитячих літ російськомовність  нараз пронизав
у сімнадцятирічному  віці спалах генетичного усвідомлення:

Я постою у края бездны

И вдруг пойму, сломясь в тоске,

Что все на свете – только песня

На украинском языке.

Відомо, що за цим зізнанням стався через якийсь час  перехід юнака до
засад українського патріотизму, як і до творчості лише українською
мовою, що було, в потрактуванні літературознавця  з Канади Я. Розумного,
“актом  етичним, громадсько вмотивованим і спрямованим проти симптомів
збайдужіння  великого прошарку інтелігенції, а тим самим загалу
населення до української ситуації”.

Або ось і моя вже згадувана  зустріч зі студентами Донецького державного
університету управління, ректор якого Станіслав Поважний підготував для
мене той сюрприз, що напередодні мого приїзду наказав зняти табличку з
дверей катедри, де було вказано, що її керівник – В. Янукович. Показуючи
незафарбоване місце від тієї таблички, ректор запропонував, чи не хотів
би я зустрітися з викладачами цієї катедри. Звісно, я охоче згодився, і
розмова відбулась – про перспективи розвитку освіти в Україні,
Болонський процес, національне виховання. По-моєму,  всі сторони були
задоволені, а особливо, як мені здалося, ректор цього закладу. Вже
наприкінці мого перебування він зізнався, що сюрприз у вигляді тієї
таблички він зробив не без бажання зробити для мене щось приємне. Чому?
Як нагадав він (це геть вивітрилося з моєї пам’яті), коли на початку
90-х років його затверджували на посаду ректора, я, як тодішній перший
заступник міністра, якимись фразами його підтримав…

Та особливо я дякував ректору за його студентів. Скільки їх було у
залі?  Не менше трьох–чотирьох сотень, але я і сам навряд чи сподівався,
що ось так, зовсім-зовсім нормально, сприйматимуть вони і мою українську
мову, і розмову про українську державність та українську культуру. Було
безліч часом гострих запитань, що їх багато хто намагався формулювати
українською мовою, були мої відповіді, які я аніяк не намагався
зм’якшити пристосуванням до незнаної мені авдиторії, і були часті
оплески, які, я вважаю, насамперед характеризують державницьку позицію
цих студентів. Чесно зізнаюсь, що гул певного розчарування прокотився
залою тільки один раз, коли у зв’язку з питанням про Євробачення  я
висловився не на користь Ані Лорак, а гурту “Гринджоли”. Ну, розійшлися
у смаках…

На доказ того, що тепле прийняття  у цьому університеті не було
ректорською “інсценівкою”, а містило  щирість у ставленні молоді до моєї
проблематики, наведу й лист юнака  (також ще студентського віку – 23
роки) Романа Шкільнюка з Маріуполя, який зізнається  (зрозуміло, що від
подібних випадків я маю неабияку втіху),  що пробудження в ньому
українця  відбулося внаслідок моїх радіопередач.  Як пише він, “з тих 
пір, як я почав слухати вашу програму, я сповнився національної
свідомості, хоч ще років із п’ять тому я навіть був образився, коли
батьки сказали мені, що я– українець”.  Тепер же цей юнак зовсім
по-іншому розуміє, що таке національна честь, хоча найважливіше, задля
чого я і згадую його лист, те, що він боронить у ньому  і взагалі честь
люду свого краю. Ось, згадує він,  як “якась філологиня на телебаченні 
у безнадійному плані говорила про Донбас – мовляв, уже тут все
асимільоване,  лишився суржик,  люди тут   – ні те ні се. Болісно мені
було це чути, і хоча у чомусь я визнавав за нею рацію,  але… Але я
ніколи  не погоджусь зі зневажливим ставленням до донеччан, маріупольців
та ін. Бо коли хтось вважає, що нас як українців вже тут не існує, то 
тоді мені хочеться не українською мовою розмовляти, а крити  таких
“знавців” російським матом, адже я відчуваю глибоку образу за свій край.
Тому я прошу вас: продовжуйте свою важливу та самовіддану справу на
радіо,  яка  мене захоплює і є якраз тим, що сьогодні треба українцям,
тільки ж частіше кажіть – мені, нам, усій країні, усім, будь ласка, що
на Донеччині живуть ті ж самі люди , а не  суцільні “ренегати”, ті ж
українці,  і ще й те кажіть, що їх тут багато.  Просто – вони тут
загублені, вони більше, ніж десь, пригнічені тут російськими
імперіалістами та нашими перевертнями.  Тобто – ми не виродки,  не
бидло, не “москалі”, і то нерозумно тільки докоряти нам, тільки шпигати,
адже найбільша наша провина лише  в тому, що нам менше пощастило. Не
треба згущувати фарби – краще допоможіть”.

“Краще допоможіть…” Коли будеш, українська владо, спиратися у Донбасі
найперше на ось таких, світлих розумом та мужніх позицією, громадян, як 
Роман Шкільнюк з Маріуполя?

Або на таких, як  Станіслав Тищенко з Донецька, який у своєму листі 
(був надрукований  у газеті “Слово”, 2003, №4) каже про  себе, що він –
“так званий російськомов¬ний  українець донбасівського ґатунку”, хоч
його батько – козак із Запорізького краю. Зазнавши розкуркулення та
тікаючи від голоду, його рідні приблудилися, зрештою, до Краматорська і,
зрозуміло, зазнали зросійщення. Автор листа розповідає, скільки зусиль 
докладав  він для зліквідування акценту у своїй російській мові,
пробившись до нормального розуміння стану речей тільки в зрілі роки.
Чудово знаючи та відчуваючи Донбас, з яким запалом пише С. Тищенко про
його живу українську душу! І як гнівно звинувачує високопосадовців  та
інших київських політиків,  які зрідка навідуються у Донбас, у тому, що
розуміння  цього краю у них відсутнє, бо ж уявляється він їм як вже
остаточно утверджений російський анклав, мало не як вже інша країна, у
якій єдино доречна мова – російська. Але ось як звертається до них цей
донеччанин: “Ша¬новні панове, високоповажні чиновники від політики. Коли
ви їдете в Донбас, то думайте не про російськомовне його середовище, а
думайте про ук¬раїнців у Донбасі. Як їм тут жи¬веться? Як їм доводиться
диха¬ти під гнітом так званого “Русского движения Украины,” і різних там
“Славянских союзов”, Корнілових, що на дух не переносять України і
всього ук¬раїнського”. І далі: “Отямтеся, Донбас – не той,  який ви
бачите зі своїх київських висот. Я вам Донбас відкриваю зсередини.
По¬дивіться на нього очима українця. І не треба плакати, що тут 51
відсоток українців. Він увесь український, за винятком кількох сотень
негідників, які на дух не переносять Україну. До речі, більшість із них
сидить у кабінетах і вам нашіптує про двомовність та інші безглузді
речі. Ви тут людей послухайте. Я 35 років у журналістиці, я 35 років їх
слухаю. А не тих, що по кабінетах засідають. Тому від¬повідально кажу,
бо знаю Донбас зсередини, а не “згори”.

Варто запам’ятати  ці, хай, може, й надто емоційно вимовлені, але
влучні  слова: “Він увесь український, за винятком кількох сотень
негідників, які на дух не переносять Україну”… Мається  на увазі,
зрозуміло, не мова спілкування, а те, що Донбас чудово усвідомлює  себе
невід’ємною частиною України та готовий ділити лише разом з нею весь
свій подальший історичний шлях.

А в цілому ж,  і на прикладі цього листа, й згаданої  зустрічі, як не
закликати: владо, політики, кажімо, звичайно, про специфіку Донбасу, як
і про складність суспільних процесів, що в ньому відбуваються, а все ж –
не перебільшуймо, не наганяймо зайвих пострахів, буцімто цей край ледь
не посполито стоїть і проти України, і проти української культури. Та
ні, так вважають ті, по-перше, хто не знає або не відчуває дійсного
стану справ, а по-друге – політикани, політичні спекулянти, запевнення
яких ми часто сприймаємо на віру. Ось і вже згадана  донеччанка Катерина
Попенко свідчить: “Це не простому люду українська мова стоїть поперек
горла, а нашій численній чиновницькій ораві, яка дихає ненавистю до
України. Та не треба валити все гамузом і на росіян, відділяючи порядних
від шовіністів. Останні всі, як правило, в начальстві, але прості
росіяни, з якими моя сім’я спілкується, не заперечують, що державною
повинна бути українська і, хоч її не знають, не бояться, якщо відчують
необхідність її вивчити”.

Загалом же, що  стосується найширшого донецького загалу,  мабуть,
найточніше буде сказати так: він вичікує, чекає. Чого саме? Звичайно, що
найперше – поліпшення матеріально-фінансової якості свого життя, але не
тільки. Чекає він, я переконаний у цьому, також більшої волі та
рішучості з боку української влади зміцнювати на донбасівських теренах
українську державність та  українську культуру. Усі розуміємо, наскільки
розважливо, педагогічно належить це робити, але ж братися за цю роботу,
нарешті, треба. Адже ще і ще раз стверджую, що, попри нищення  під
корінь, українська душа Донбасу жива, й держава мусить допомогти їй
вирватися на волю.

Хіба ж не це прагнення і світилося в очах отих хлопців і дівчат з
Університету управління, з якими я зустрічався! Ґрунт, як мовиться,
готовий, але де сіяч-держава?

На жаль, поки що спостерігаємо в Донбасі  скоріше – самосів. Тобто якщо
там і пробуджується у частини люду українська національна свідомість,
якщо й зростає, хай і вельми кволо, потяг до національного самопізнання,
то відбувається це переважно самопливом, без належної не те що  участі
держави, а й бодай заохоти з її боку.

Особисто я припускаю, що для декого з чільних посадовців України, в тому
числі у стольному Києві, ці вже звичні для нас страхання Донбасом якоюсь
мірою навіть корисні, вигідні. Для кого саме? Для тих, хто просто не
бажає будівництва в Україні національної держави українського народу.
Мовляв, ви цього хочете, а Донбас, а Крим, а Миколаїв, а Одеса? Тобто 
покивування на Донбас використовується як спосіб осмикування
послідовних, “нетерплячих”. Я ж думаю, що в непомірно затяжному
прислуховуванні до подібних осмикувань,  навпаки, все можна втратити – і
темп, і шанс. Та й загалом, як не згадувати у цьому зв’язку Шевченкове:
“Не дуріте самих себе…” Справді, не дуріте, адже з якого боку не
підходь,  донбасівська проблема лише тому надто гіперболізована, що
надто заполітизована.

У тому, що це так, переконують і листи моїх дописувачів з Донбасу, до
яких знову звернуся. Потверджують вони те, що нагнітання
українозневажницьких, шовіністичних тенденцій у цьому краї, то великий
головний біль не тільки тих українців, які зберегли свою мову, а й
частини зросійщених українців та частини чесних, відкритих душею до
України етнічних росіян, що живуть у цьому краї.

Ось написав  Євген Тихомиров з Донецька: “І я , і мої батьки – корінні
росіяни, але я поділяю ваш біль за українську мову і вважаю, що її
ганьблять і не шанують несправедливо, що це велика несправедливість до
людей будь-якої національності, в тому числі і до російської. Таке
несправедливе ставлення до української  мови я розцінюю як образливе і
для росіян, адже не можна любити і поважати свою мову, не поважаючи
іншу. Як я переконаний, українська мова – це  одна  зі складових частин
Незалежності України,  тому  втрата мови – це втрата і цієї
Незалежності, яку правдами й неправдами намагалися продати північному
сусіду деякі верховні керівники країни. Вибачте за можливі помилки, за
не дуже досконалу українську  мову, бо її я тільки зараз опановую. І ще
додам: я точно знаю, що моя російська мова – велика і красива, але мені
незрозуміло,  що чомусь одну красу і бруд інтенсивно використовують, а
другу красу  без бруду (бо спробуйте знайти бруд, тобто матючні  слова в
українській!) знищують, причому красу, яка народилася і розвинулася на
своїй рідній землі”.

Виділю з цього листа ту думку, що образливе, зневажливе ставлення до
українського слова – це водночас образа та зневага й самих же росіян,
адже (ще раз варто повторити просту,  але глибоку думку Є. Тихомирова)
“не можна любити і поважати свою мову, не поважаючи інших”.

На жаль, масового розуміння цієї істини, як-от і в Донбасівському краї,
не спостерігається. Можливо, тому, що внаслідок неймовірних зусиль
політиканів-шовіністів утвердити тут свого роду “Малую Россию” ( а
результат цього – затьмарення свідомості, зомбування людей), бракує тут
ширшого розуміння й інших дотичних до цього речей, про які пише мені
шахтар з м. Єнакієва Аркадій Олексійчук (ну, тяжко втриматись, щоб не
підкреслити: це – з того міста, де і ріс, і всі добре знаємо, як саме
діяв у молодості, відомий висуванець у президенти  на останніх виборах):
“Разом з вугіллям  з горизонту 3500 метрів, де я працюю, я вирішив
видати вам на-гора і ось  таке зі своїх думок. Як відомо, в  Донбасі
майже скрізь  звучить тільки російська мова, хоча українців тут 
проживає не менше, а то й більше,  ніж росіян. Але не можна не звернути
уваги: українці не обурюються. Протестують якраз “говорящие”
по-російськи з приводу  намагань поширити у нас  сферу української мови.
Чому ця нетерпимість? І це у той час, як силою українську мову ніхто не
нав’язує. Я ж думаю, що і не треба ніякої тут сили, але от створити
умови, щоб кожний в Україні  сам став поважати українську мову і
намагався її опанувати, це потрібно. І не така вже це й важка справа,
аби тільки влада цього забажала. А ще нам треба пам’ятати не тільки про
переслідування української мови, а й про те, що тисячі українців зробили
значний внесок у розвиток російської культури. Один Гоголь чого вартий!
Тому тепер, коли йде не “українізація” (це – звичайний ярлик), а
відродження української мови і культури, росіяни як браття і   повинні 
б у  цьому допомогти українцям,  самі включившись у розвиток української
культури та мови. Це було б і справедливо, і,  дійсно,  по-братерськи. І
ніяких на це коштів не потрібно. Тільки бажання і добропорядність. А
може, громадянська мужність. Невже це не зрозуміло розумним? Чому такі
прості істини декому  треба втовкмачувати?”

Ну, дійсно, підтримаю я цього свого дописувача, – “чому”? І особливо
стосується це “чому?”, може, й не так росіян, як позиції частини
українців, тих, котрі зросійщившись свого часу та боронячи цю свою
перероджену якість, наганяють собі затятої агресивності у ставленні до
відродження української мови та культури. Як не сказати:  вільна воля
кожному бути тим, ким він хоче, як воля кожному і розмовляти такою
мовою, якою  хоче, а все ж з думкою як не про самого себе, так про своїх
дітей і внуків, дуже корисно, гадаю, кожному українцеві, котрий, не дай,
Боже, витравлює із себе свою  родову мову сьогодні, пройнятися ось цим
листом росіянки з  Луганська  Валентини Федоренко: “Шановний ведучий!
Звертаюсь таким чином тому, що не знаю, як вас по батькові, а  лише на
ім’я – незручно, бо застосовувати слово “пан” мені щось у душі заважає. 
Може, тому, що я – росіянка, і це слово підсвідомо сприймається в
негативному сенсі.

Та мова зараз не про це. Слухаючи ваші радіопередачі, відчуваю
здивування на межі з обуренням стосовно українців за походженням, за
місцем мешкання, які чинять такий шалений опір поверненню до рідної
мови, що нею розмовляли їхні предки, та й вони самі, яку вивчали в школі
і від якої так легко здатні відмовитись. Чи вони не розуміють, що цим
вони добровільно потверджують свою розумову слабкість, недорозвиненість?
Чи вже зовсім втратили самоповагу? Чому б їм, таким
“багатостраждальцям”, не замислитися над тим, що ані прибалтійці, ані
кавказці, ані народи Середньої Азії, яких теж не обминула русифікація,
не відмовились і ніколи не відмовлялись від своєї мови? Навпаки, вони і
її  зберегли, і російською оволоділи, і українською теж, кому довелось
жити в Україні. То що ж це – усі ці народи настільки розумніші від нас,
росіян та українців? Та ж напружте “м’язи” свого мозку,
українці-відступники! У вашого земляка, киянина, Віталія Іващенка є такі
рядки:

Ви такого ще в світі не бачили:

Рідну мову сприймають в штики.

Люду хочеться бути безбатченком –

Ваше право, пани байстрюки.

Влучно сказано. Але, на жаль, отой люд, скоріш за все, ніколи не читав 
не тільки Іващенка, а й Т.  Шевченка. Перекотиполе, бур’ян… Пробачте мої
помилки, бо я з лав не дуже освічених (середня освіта, на жаль), але
намагаюсь засвоїти чудову українську мову самотужки у свої 62 роки. Мій
доземний уклін вам. З повагою  Валентина Михайлівна”.

Ну, може, й справді, змусить когось з українців, котрі сповнилися 
зневаги до своєї родової мови, ось цей лист не якоїсь свідомої українки,
а свідомої та чесної росіянки таки замислитися, як мовив колись один мій
колега-професор, напружити свою сіру речовину.

Втім, я не маю сумнівів стосовно того, що ця моя кореспондентка з
Луганська далека від того, аби, як кажуть, стригти усіх зросійщених
українців під один гребінець.

Те, наскільки це було б несправедливо, увиразнюють листи, що їх я
одержую і від самих цих зросійщених. Я наперед скажу, що вбачаю у
авторах цих листів, як і в тих, хто з ними солідаризується, відданих
патріотів України, її обстоювачів як сильної європейської держави.
Гадаю, зміст листів увиразнює цю мою переконаність.

Ось пише  Микола Солошенко з м. Попасна Луганської області  (нарочито
зацитую мовою  оригіналу, зайвий раз привертаючи увагу до того, що 
з-поміж зросійщених українців є немалий відсоток тих, у глибинах душ
яких живе та бринить музикою українське слово, лише й чекаючи якихось ще
спонук, якихось ще імпульсів, найперше, з боку держави. Чому, чому їх
бракує?): “Я категорически за українську мову в Украине, и меня удивляет
то, что в то время, когда все республики после развала СССР – а они все
знали русский – все сразу же перешли на свои национальные языки, мы, да
еще Белоруссия, законсервировали прежние порядки.    И вот слышим сейчас
от некоторых политиков, что для консолидации общества в Украине
необходимо, мол, двуязычие.  Но ведь это же чушь собачья.
Консолидировать общество в Украине может только и  только украинский
язык, и притом, когда он станет языком и работы, и общественных мест, и
быта, и просто улицы. Для достижения этого  надо соответственно
воспитывать молодежь и готовить молодые кадры. Но кто замечает какую-то
работу в этом направлении?”

Або ось стверджує Віктор Бондаренко  з Луганська: “Наші шовіністи
назвали “родным языком” мову спілкування. Одначе яке вони мають право!
Адже ось і я  – у тутешньому середовищі я змушений спілкуватися
по-російськи. Але якщо я – українець, то хіба російська є для мене
рідною? Ніколи з цим не згоджуся”.

Варто виділити з цього листа констатацію “у тутешньому середовищі я
змушений спілкуватися по-російськи”. Скільки ж їх є, людей у наших
містах, котрі могли б цю фразу повторити! Не виправдовуймо, але й не
ігноруймо існування різного роду психологічних гальм на шляху до
публічного утвердження української людини в рідномовленні. Неабияка
мужність – ось що часто необхідне для цього людині, яка живе в атмосфері
відвертого чи маскованого українозневажництва.

Про різні психологічні чинники я вів мову у своїй книжці “Поклик дужого
чину” (2004),  до якої і відсилаю тих, кого цікавить даний  аспект,
наразі ж зацитую лист, який засвідчує, наскільки гнівно протестує
частина російськомовних українців проти причислення їх
політиканами-шовіністами до  свого табору. Мовляв, російськомовні
українці всє наши, мовляв, вони тільки й думають про російську як
державну, мовляв, їх та етнічних росіян вже можна видавати за щось
суцільне, одне.

Чи так це? Промовистий лист Григорія Полякова з м. Слов’янська: “Я,
російськомовний українець, з обуренням сприймаю те, що, з погляду
шовіністів, ми вже “всі готові”, тобто якщо ти “русскоязыч¬ный”, то вже
не ук¬раїнець. Але ж я примусово російськомовний у своєму місті. Адже
нема у ньому жодної української школи, з усіх динаміків звучить “Русское
ра¬дио”, вже й малята дитсадівського віку співають: “Убили негра,  суки,
замо¬чили…”

Повторюється, як бачимо, думка з перед цим цитованого листа про фактично
примусову російськомовність величезної кількості  наших громадян в
умовах того ж Донбасу.

Про це знову й знову пишуть мені люди.

Наприклад, Лілія Скиба з м. Луганська: “Пишет вам украинка, не знающая
своего языка. Почему? Так меня  воспитали. Но как  хотелось бы, чтобы
хоть внук, которому сейчас четыре года, возвратился к своему языку.
Однако как сложно это сделать, ведь в городе нет ни одного украинского
садика, да и украинскую детскую книжку или журнал попробуй найди.
Похоже, что кому-то очень выгодно загнать всех, как и раньше, в одни
ворота”.

Або ось звіряється та аналізує М. Дувальчук з Донецька: “Я хоть и владею
украинским, но не в такой мере, как рус¬ским. Поражаюсь, что у нас
происходят экстремистские акции на защиту русского языка. И это в то
время, когда из 176 школ Донецка украинских только несколько, когда
откры¬тые в некоторых школах Донецка украинские классы – только сплошное
лицемерие, а не решение вопроса, когда во многих меньших городах
области, где украинцы составляют до 90% населения, вообще нет ни одной
украинской школы, когда известны случаи, что на почте или вообще не
принимают телеграммы на государственном языке, или принуж¬дают внизу
приписывать: “Русским языком не владею”… Поражает цинизм экстреми¬стов,
но поражают и властные структуры. Они только и знают, что оправдываются,
бо¬жатся, что не допустят “ущемления” прав русскоязычных. Тогда кто же
выступит в за¬щиту грубо попранных прав украинского населения, многие
миллионы которого лишены условий для своего национального возрождения?”

Таке зболене звертання цього мого дописувача звернене, звичайно, і до
владних структур, і до широкої української громадськості.

Гадаю, що висновок з усього, що я цитую, очевидний:  висловлювана часто
думка, нібито з точки зору перспектив української мови ситуація у
Донбасі безнадійна, не має під собою повноти підстав.  Просто – це край
(у духовно-культурному, отже, й мовному плані) занедбаніший, ніж інші.
Тож і специфіка його, найперше, полягає  в тому,  що для здійснення у
ньому “ресиміляції”, тобто зліквідування наслідків асиміляції, потрібно
значно  більше праці й наполегливості, ніж на  інших теренах  держави.

На перший план мусить вийти потужна просвітницька праця.  Людям треба
широко роз’яснювати, що повертати своє – мову, звичаї,  пройматися
повагою до них  – це не тільки моральний обов’язок, а й природна
необхідність. Як пише соціолог О. Стрілецький, “багато чого потрібно
заново тренувати в детренованих душах”, пробуджуючи в них “здатність
відчувати й розуміти, що соромно не тільки вийти голим на люди”. Не
поділяючи скепсису стосовно “ресиміляції”,  він  нагадує вельми 
повчальний приклад євреїв:  хоча  вони й були  мовно асимільовані
практично на 100%,  “у них скрізь і завжди були люди,  які знали й
берегли свою мову, а всі інші, хоч і не знали, сприймали її як святиню.
Жоден єврей не сказав би про неї “жлобскій язик”, як говорять наші жлоби
про українську мову”.  Виховання найбільшої шанобливості у ставленні до
своєї родової мови, навіть за обставин, коли вона зденаціоналізованим
індивідуумом ще не засвоєна,– це і є  першочергова умова  відродження
українського слова на Донбасі.

Але для належного функціонування нашої мови в цьому краї, як  і  у  
цілому в Україні, потрібні зміни у  мовній політиці країни. Має вона
здійснюватися, звичайно, без кампаній штучної, позверхньої українізації,
без примусів, на засадах тактовності, педагогічності, одначе, хай і
поволі, напластовані упродовж десятиріч мовні аберації належить
виправити. Лише б оте “поволі” таки просвічувалося кожному помітним
поступом в оздоровленні  донбасівської мовної  ситуації.

Інакше… Втім, на тему “інакше” ще раз процитую Василя Сенчила з
Горлівки: “Маємо ми нині останній шанс для порятунку української нації.
Не скористаємося з нього, опинимося раптом у якомусь “союзі” – і будемо
винищені доноги. А історики колись напишуть, що жив колись у центрі
Європи  великий народ – український, засновник чи спадкоємець
трипільської культури, але був він занадто довірливим, шляхетним, тому й
був асимільований тими, хто давно хотів (і хоче) бачити Україну без
українців. Невже  ми, українці, хочемо такого ганебного кінця для
власного народу?”

Гадаю, у тому і призначення подібних запитань, що вони мобілізують
націю, кличуть  до відчуття її великої, але ще не виявленої, як слід,
багатомільйонної соборної сили, яка реально пульсує на величезних
просторах країни від Ужгорода до Луганська і від Ялти до Чернігова. Наш
Донбас – частина цієї сили, що її ми покликані берегти і зміцнювати.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020