Реферат на тему:
Національна ідея, нація, націоналізм
Цілком закономірно, що перед києвичами християнство постало як у його
внутрішній суголосності, так і в дисгармонії.
В українських дослідженнях та дисгармонія була помічена ще
первосвящениками митрополитом ХІІ ст. Іларіоном, а згодом П.Могилою,
І.Огієнком (митрополитом Іларіоном), В.Липківським, пізніше Володимиром
(Романюком), Мстиславом (Скрипником) і Й.Сліпим, нині бачиться в
шеститомному виданні проповідей патріарха Філарета (Денисенка) й у
працях А.Річинського («Проблеми української релігійної свідомості», Т.,
2002), І.Шевціва («Християнська Україна», К., 2003), авторів видання
«Історія релігії в Україні» (К.-Д., 2003, за ред. А.Колодного) і багато
інших. При певних розбіжностях у фіксації та оцінці окремих подій,
процесів, тенденцій, явищ, поглядів християнських ідеологів та догм усі
вони солідарні в загальному: Дисгармонія в тлумаченні релігійних
догматів, пов’язаних із християнством, має багатотисячолітню історію та
тяглість й зумовлена принциповими відмінностями в поглядах пророків та
апостолів – з одного боку, та в інтегральних засадах Старого й Нового
заповітів, а згодом – в підходах візантійської та римської (частин
колись єдиної Вселенської) церков – з іншого.
Не важко помітити й неофітові, що «існує безліч тлумачень основних
положень іудаїзму. Однак їх неможливо звести до єдиного формулювання або
до того, що у православ’ї чи католицизмі розуміють під символом віри.
Тому вважається, що в іудаїзмі немає догматів. Разом з тим, ми можемо
говорити про основні поняття даної релігії. Це віра в єдиного,
безкінечного, безплотного Бога, віра в пророків, у прихід Месії, у
воскресіння мертвих. Особливе місце займає в іудаїзмі Закон (Тора) і
віра в його одкровення. Іудейська релігія вимагає від свого прихильника
також виконання певних заповідей, що передбачають, у свою чергу,
наявність у нього специфічного світосприйняття і світогляду. Виконання
248 позитивних приписів і 365 заборон (!? – П.К.), що стосуються етичних
проблем, релігійного життя, санітарно-гігієнічних норм, сімейного
інституту, обрядово-святкової сфери, харчових настанов (див.: Барсела
Моше. Уроки иудаизма: ценности, традиции, эпизоды. – 1989; – П.К.) та
інших звичайно ж нелегке…» (Історія релігії в Україні. – К.-Д., 2003, с.
210). І особливо нелегко було для наших прапредків, які жили за
абсолютно іншими правилами.
Тимчасом з іудаїзмом вони зіткнулися в ході міждержавних зв’язків із
Близьким Сходом ще в І ст. н. е., про що є згадки в історичних
пам’ятках. І не могли не відчути часом непереборних труднощів: найперше
– у зв’язку з іудаїстським релігійним багатоголоссям, а тим самим –
розмитістю критеріїв істинного; а відтак – і в зв’язку з дуже відмінними
підвалинами та рисами буття і свідомості. І не лише у порівнянні з
буттям, свідомістю, релігією (язичництвом) наших прадідів, а й у
порівнянні з християнством Нового Заповіту, відомого їм, нагадаємо, ще з
І ст. нової ери. На доказ останнього наведемо факти: 1965 р. стали
відомими наслідки археологічних розкопок грецької колонії Танаїс
(узбережжя Азовського моря). На її території була церква І ст., що
означає – ще з апостольського періоду. Церква чоловік на 50, дуже
подібна до наших храмів, а головне – з глиняною печаткою з трьома
листками – символом Пресвятої Трійці, яку витискали на просфорі для
святої літургії. Там же знайдено руїни і церкви ІІ ст. – коли християн
(після Нерона) переслідували; у тій церкві зберігся вівтар, свічники і
сім печаток на просфори, п’ять з яких мають хрести (див.: Шевців.
Християнська Україна. – К., 2003).
Не зайвим буде нагадати, що Танаїс знаходився на перехресті шляхів
Сходу, Заходу, Півночі й Півдня, отже, з’єднував нашу правітчизну з усім
світом; і цілком імовірно, що апостол Андрій з учнями швидше за все
рушив Дніпром до Києва саме з Танаїса. Археологічні розкопки та
документальні дані засвідчують, що апостольська діяльність Андрія
здійснювалася в Боспорському царстві, яке було під владою Рима.
Правдоподібно, що він рухався з Херсона до Криму, звідти – до
Тмуторокані і далі до Танаїса, на теренах яких проживали сармати, анти,
роксолани, аляни – прапредки українців. До Римської імперії належав і
Херсон, куди, до речі, свого часу було заслано учня св. Апостола Петра
папу Климентія (92 – 101 рр.), голову якого представник папи Івана ХV
передав великому князю (кагану) Володимиру, коли той здобув Корсунь, і
яка (голова) була використана 1147 р. синодом Українських Єпископів для
хіротонії київського митрополита Клима Смолятича.
Свого часу Дакія (теперішня Румунія) була місцем заслання з Риму, і ті
засланці постійно контактували з народом Скуфії-України, якому,
очевидно, й принесли Євангелію Христа. Про християнство на наших
праземлях ще в І ст. свідчить і письменник Тертуліан (ІІІ ст.).
Закономірно, що в Скифії-Україні вже був єпископ, що зафіксовано в
списку учасників 1-го Вселенського Собору 325 року в Нікеї. На той час
іще функціонувала єдина Вселенська християнська церква, але вже тоді
різко стикалися не лише іудейство та християнство, а й різні єретичні
гілки християнства.
Природно, що в ту боротьбу не могли не втягуватися й праукраїнські
віруючі – і християни, і язичники. А в ході тих протистоянь особливої
ваги – як арбітр! – набувала держава. Саме держава, бо на тому етапі
релігійної, родової та етно-племінної диференціації вона виступала
єдиним об’єднуючим інститутом суспільства.
Так і визріла як внутрішня, так і міжнародна місія спочатку Орія, Кия й
Аттіли, а далі – Аскольда і Діра, Ольги, Святослава, Володимира
Великого: вони мали і об’єднати раніше розрізнені племена, і піднести
державу на рівень міжнародного розвитку. І все те – на ґрунті як родових
традицій, так і звичаєвого права.
Нагадаємо: коли княгиня Ольга запропонувала синові Святославу прийняти
християнство (оскільки, коли прийняла його вона сама, то в її душу
влилося почуття благодаті), – Святослав відповів відмовою, зіславшись на
те, що «дружина (військо) сміятиметься». Це пояснює і одну з причин
загибелі Аскольда: його вбив Олег за підтримки київської «партії»
язичників. А водночас підводить і до причини зарубіжних походів Кия,
Аскольда, Володимира та впровадження християнства: останнє приходило на
зміну язичництву скрізь – у Греції та Римі, в центральній Європі та в
Скандинавії, і не тому, що язичництво було по природі гіршим, а тому, що
на його основі розвивався відповідний поліетнічному світові політеїзм, а
політичний розвиток народів стимулював інтегруючі ідеологічні процеси.
Не варто забувати, що вершинні здобутки еллінської, арабської,
індійської, китайської та інших культур розвинулись на язичництві. І
християнству не легко було завоювати панівне становище не лише на
початку нової ери, а й у пізніші часи. І тому є логічне пояснення:
численні племена силою обставин змушені були приймати християнство, але
при цьому не поривали з основами та джерелами свого світогляду не лише в
минулому, а й у ХХ – ХХІ століттях.
Приклад – вся наша історія.
Ще у «Велесовій книзі» зазначалося не лише воєнно-державне протиборство
русів упродовж 15 віків підлеглості, а й те, що «греки нав’язували нам
свою мову, щоб ми забули свою віру». А це означало: своє первородство,
своїх богів і героїв, свою історію, філософію, релігію, традиції і
культуру, зрештою – свою історичну місію. Зречення самих себе як
суб’єктів історії.
Це суперечило сутності й закономірностям Природи.
І укри-руси-українці повстали!
Повстали й відчули себе справжніми, «лише ставши собою», а стали собою
лише завдяки відвойованій волі і суверенності, вірності своїм Небу і
Землі, Мові і Вірі, бо за своєю Вірою стояли віки й покоління, свої
Нава, Ява і Права, своя Матір-Слава й свої батьки, «котрі з Ірію зрять
на нас» і кличуть до гідного життя.
Харизматичні етноси в ім’я Будучини витворили свої етнонаціональні міфи:
як «Рамаяна» і «Магабгарата», «Шах-Наме», «Пісня про Нібелунгів», «Пісня
про Роланда» і «Пісня про Сіда», «Калевала», «Витязь у тигровій шкурі»,
«Авеста», «Сказання про Гільгамеша».
Аналогічним етно-національним міфом постає й «Велесова книга».
Є маестро, які, як Г.Грабович, не лише автентичність цього архітвору
ставлять під сумнів, а й нас грішних, заявляючи, що ми не маємо тяглості
ні історичної пам’яті, ні державності, релігії, права, мови, художньої
словесності. Є чинником, виходить, екзистенціальним: в якийсь момент
існуємо – в інший є фантомом невидимим.
Отже… Не враховується, що, по-перше, невидимість не є тотожністю
відсутнього існування; а по-друге, що моє незнання не є тотожним
об’єктивній реальності. Ми погано, а то й архипогано знаємо свою
історію, та це не означає як того, що її не існувало, так і того, що
істину (історію минувшини народу) не потрібно шукати.
Сусіди та їхні клеврети з числа українських псевдовчених істориків
зробили все, щоб поле нашого знання заросло бур’янами, а то й блекотою
антипатріотизму. Пора чистити авгієві конюшні. Тим більше, що нині маємо
доступ до численних джерел історичних знань і не лише про Росію і
Польщу, а й про Хозарію та Скандинавію, Туреччину й Румунію (Візантію та
Дакію), про справжні Рим і Європу, доказом чого є тяглість знання і
зарубіжних істориків, географів, політиків, державців, і нашої
орієнталістики від А.Кримського до О.Пріцака.
В руслі того процесу пізнання світу та самопізнання необхідно розглядати
як історичні твори типу «Літописа Аскольда», так і праці синкретичного
характеру – типу «Велесової книги». При цьому брати до уваги як зміст: –
суто історичний, можливий для документування; так і форму – споріднену з
історіософськими, з етно-фольклорними, релігійно-міфотворчими,
казково-фантастичними елементами. Бо таким було мислення наших
архепредків з їх культом Землі й Сонця та Місяця, архетипів батьків,
Матері-Слави та героїв, філософії антеїзму та інтегруючого свідомість і
біологічну волю серця.
А коли все те візьмемо як сакральне для творців «Велесової книги»
релігії, то побачимо: творець книги і не прагнув виділитися, зафіксувати
себе на скрижалях історичної пам’яті, бо він – виразник буття і
свідомості Роду, отже, формації, для якої визначальним було не «я», а
«ми»; особа ще не виділилася з маси. Вона світосприймає, думає, почуває,
оцінює, мріє і діє, як Рід – та зернина, що стане генотипом племені, а
згодом і нації, забезпечуючи спадкоємність буттєвих та тяглість
світопізнавальних джерел і енергій, потужних і самих по собі, але
непереборних та всесильних, коли помножені на енергію Природи й свідомої
життєдіяльності, синтезовані в універсальній взаємодії всіх чинників
матеріального та духовного Космосу, енергетик життєвої етнобіологічної
волі та Слова. А тим самим – етнофілософії, релігії та держави (див.:
Сніжко В. Нариси з психоетнічної екології України).
Кий, син Орія, – глава роду й держави. Він бачить тенденції розвитку
цілого світу. Але київський родоначальник-князь бачив той світ
по-київськи, тому і його держава віддзеркалює київську домінанту в
розумінні сутності як світобудови, так і людини, життя і смерті, добра і
зла, правди й кривди, красивого й потворного, – і це все співвідносно з
вітчизняною концепцією богів і людей, земного і горішнього світів,
посмертного життя. Тому й бачимо, як органічно у «Велесовій книзі»
розглядаються питання віри і влади, минулого, сучасного і майбутнього,
рабства й свободи, внаслідок чого звільнені, завдяки багатостраждальній
боротьбі, праукраїнці вирішують відпустити рабів на волю (так вони
вирішують усім віче), а прихід Кия до Константинополя сприяє еволюції
рабовласницької системи у феодальну. Язичницький триптих «свобода,
справедливість і демократія!» рельєфно протистоїть новорелігійному:
справжнє життя – після смерті, та й то внаслідок суду божого, з
урахуванням, що всі люди – рівні, але всі є рабами Його.
Непоступливі поборники РУН чи Мага Віри і на цій підставі домагаються не
просто повернути основоположну етновіру (див.: Лев Силенко. Мага Віра».
– Співвідношення віри, науки, філософії, історії. – (979 рік Дажбожий),
а повністю замінити нею християнство та інші релігії. Цілком правомірно
при цьому вимагається мати в українській державі українську церкву.
І все ж маємо справу з багатьма натяжками, і особливо – в плані
механічно-фізичної, силової заміни.
Як і в поетичному фольклорі, в казках про тварин, людей і рослин, у
«Велесовій книзі», як ми бачимо, є своя космологічна система буття і
світогляду як хліборобських, так і кочових родів та племен. В ній
приваблює людяно-природна взаємозалежність та поетичність, надзвичайної
сили символіка, пов’язана з рідним довкіллям, а тому особливо суголосна
стану душі людини (роду, племені).
Тож не випадково на тій гео та космогонічній системі світорозуміння
народилися такі художні шедеври, як поезія Тараса Шевченка, казки і
притчі Івана Франка, «Лісова пісня» Лесі Українки, «Тіні забутих
предків» Михайла Коцюбинського, «язичницькі» поетичні картини Олександра
Олеся, Павла Тичини й Богдана-Ігоря Антонича, кіноепопеї Олександра
Довженка й Івана Миколайчука, Івана Драча, Івана Ільєнка, картини
Катерини Білокур та Емми Андрієвської, «Страж-гора» Степана Пушика…
Ті шедеври досі воскрешають душі сучасників від цивілізаційної
«забетонованості» та одномірності, збагачують і напоюють енергією
єдності з Природою й Вічністю, з поколіннями померлих та з Вітчизною, а
тим самим і з поколіннями живих та з вселюдством, бо воно також
знаходиться в системі всеземного тяжіння.
Так відкривається інтегральна енергія Буття і Свідомості, формулу якої
дала геніальна Леся Українка: «Я маю в серці те, що не вмирає». Бо коли
вмирає, то в людину вливається «найстрашніша із порожнеч – порожнеча
душі» (Павло Тичина).
Нагадаємо: Природа – це не тільки матеріал (фізичні явища), а й Дух
(див.: Україна-природа. – П.П.Кононенко. Українознавство. – К., 1996.).
І якщо спочатку весь спосіб взаємовідносин визначає природа (житло,
виробництво, обряди, архітектуру), то з часом, як переконливо показав
великий кристалограф за освітою і мислитель за характером дослідження
Природи В.Вернадський, все більшої влади набуває людина, її інтелект, її
думка. Вона може творити навіть нові форми (елементи) природи. Однак:
якщо спочатку не є лише об’єктом впливу людина, так не є лише матеріалом
метафізичний світ. Він і сприяє, а то й чинить опір людині. Передусім
завдяки Природі людина гармоніює емоції та інтелект, мрії і дії, чим
формує свою істинну сутність: або як мислителя, діяча, творця, або лише
як біологічного споживача, раціоналіста. Маргінали – це люди, котрі не
розвинули в собі чи втратили те, «що не вмирає». Чорнобилі, Гулаги
будували й ті, що мали найвищу освіту. Але чи мали вони гуманістичне
світорозуміння?
Природа формує критерії життя і не тільки тимчасовості, прагматизму, а й
вічності, романтизму; не тільки доцільності, а й довершеності,
етичності, естетичності, людяності. Природа – мати Мови, отже –
найуніверсальнішої форми буття і свідомості народу.
Воїни Кия, Аскольда, Святослава, Володимира, герої київських билин,
автор «Слова о полку Ігоревім» не могли зректися формотворчої сили
природи, тому сприймали елементи пишного християнства (візантійщини),
однак не зрікалися і язичництва – голосу дитинства. Більше того: в
глибині душі нерідко були, насамперед, язичниками. Так започаткувався
синтез двовірності: космополітизуючу роль у ньому відігравала нова
релігія, а охоронну щодо власної сутності й місії – своя віра та
держава.
Свідомо диференціюємо віру і релігію, до яких маємо доточити і церкву.
І Кий, і Аскольд, і Володимир при зіткненні з іншим світом спочатку
стикалися в ньому з церквою, потім – з релігією, і лише згодом – з
вірою: бо віра – константа сакрально-індивідуальна; релігія –
колективно-ідеологічна; церква – інститут політичний. Усі вони можуть як
гармоніювати, так і різко протистояти одне одному.
В Україні своя віра мала як спільні, так і помітні відмінності від інших
релігій; а християнська церква від самого початку була опонентом. І не
лише язичницьких капищ, а й багато в чому – Київської держави.
Найгостріший конфлікт з юдейством зафіксовано літописцем: 1113 року
кияни звернулися до Ради києворуських князів з проханням захистити їх
від місіонерів Хазарії, котрі не тільки захоплювали промисли та угіддя,
а й вели наступальну пропаганду іудаїзму, схиляли до зречення своєї
віри. Князі винесли вердикт: виселити все юдейство з держави. Чужа
релігія несла неспокій і розбрат, підточувала міцність держави.
Піком протистояння язичництва з християнством стало хрещення киян
Аскольдом і Діром: язичницька партія налагоджує контакт із варязькими
ватажками, по змові з Олегом, Аскольда й Діра позбавляють життя, а на
Київський трон всідається варязька династія.
Варто нагадати: легенда про київський заклик: «Ідіть і правте, бо земля
наша багата, однак немає в ній ладу», – є неісторичною. Вирішувалось
питання не стільки державне, скільки релігійно-політичне. Прийшли чужі
князі, але не творити державу (як те буде на угро-фінських і татарських
землях, колонізованих київськими князями та місіонерами у ХІІ ст.), а
правити нею. Був повновладний народ, були всі гілки влади: князівська,
віче, боярська дума; була своя релігійна система. Але вже змінювалася
загальноєвропейська ситуація: зі сходу напливало християнство, а з
півночі – хвиля войовничих вікінгів, що правили фактично всією Європою
(династичними тронами).
Є рація нагадати: українсько-скандинавські контакти мають давню історію.
Свідченням цьому, зокрема, розкопки Мезенської стоянки та археологічні
розкопки Шестовицького комплексу на Чернігівщині. Як показують
Л.Яновська і В.Коваленко та Ю.Ситий, ще М.Грушевський зазначав:
Мезенська стоянка – це «наш український скарб, не менш важний, а може
навіть важніший, ніж, скажем, Ольвія». І важніший, бо Ольвія розкриває
реальність римської колонії, а Мезин та Шестовиця – праукраїнської
давнини.
А саме: Мезин – стоянка 20-тисячолітньої давності, площею 1200 м2,
стоянка, на якій знайдено залишки п’яти жител та п’яти
господарсько-побутових комплексів. Вони засвідчують: будинки на стоянці
споруджувалися з дерева, кісток та шкур тварин. Увінчували й прикрашали
будівлю роги північного оленя та бивні мамонта, а на стрісі розміщувався
череп вовка – тотем насельників. Навколо будинку нараховано майже 8тис.
фрагментів кременя, а загальна кількість їх сягає 113 тисяч. Окремо
містилося приміщення, яке слугувало, очевидно, ритуальною залою. Скрізь
були знайдені предмети, розписані червоною охрою, своєрідні
ударно-шумові інструменти для ритмічної музики (у тому числі – типу
кастаньєт), ромбічні фігурки, зокрема жінок; прикраси, підвіски з
морських молюсків, жіночі «громади» – господині та берегині дому, – і
все було прикрашене орнаментами, визнаними хрестоматійними для
людини-кроманьйонця. Тут панували свої Буття і Віра.
Не дивно, що розкопки біля села Шеставиці засвідчили як продовження
традицій, так і модернізацію життя епохи становлення давньоруської
народності і держави. Найперше, те що залежні від Києва сіверяни
повністю відбивали суспільну ситуацію внутрішнього життя, але водночас –
і найширших міжнародних зв’язків: на їхніх землях перебували
представники не лише слов’янських, а й балтських та фінно-угрських
племен, а з ІХ століття помітною силою стають скандинави. Саме вони
відстоюють інтереси імперії Рюриковичів, а тому ведуть зносини з
країнами арабського Сходу та з Візантією, з Хазарським каганатом та
країнами Європи. Шлях із Варяг у Греки стимулює інтеграційні процеси. З
Чернігова простягаються шляхи через Десну й Дніпро до Волги й Оки, Дону,
Прип’яті, Німана. Заселена територія ще в VІІ – ІV тис. до н.е. стає
однією з міжнародних артерій не лише торгово-економічних зв’язків, а й
культурно-релігійних. Скандинави мають свої традиції, писемність на
основі рунічного алфавіту, сильну військово-управлінську еліту. Є
підстави вважати, що їм було відоме християнство, однак вони жили за
своїми віруваннями.
І все ж уже «в третьому-четвертому поколіннях вони (скандинави)
практично нівелюються: північний елемент повністю розчинився у
слов’янському середовищі» (Чернігівщина – incognito). Наші прапредки
були не підлеглою масою, а суспільством високої самосвідомості, віри та
волі. Взаємодіючи із світом, вони залишалися собою, бо мали свою
державну організацію, мову, релігійну систему.
У ІХ ст. візантійсько-скандинавський прес накотився й на пра-Україну. І
це мало далекосяжні наслідки – позитивні, і вкрай негативні. Найперше –
в системах «держава й релігія», «народ і влада та інтелігенція».
Позитивним було те, що Київська держава із занепадом першорядної ролі
шляху із Варяг у Греки не зменшила своєї присутності у міжнародному
світі, а ще розширила її, у тому числі й на церковному та династичному
рівнях. Негативне найбільше виявилося у послабленні власної
релігійно-ідеологічної енергії, що спровокувало відчутне послаблення й
загальнодержавної етнополітичної ідеї. Мається на увазі, що до того часу
різні племена мали часом навіть чималі відмінності у способі життя
(осідло-хліборобського і номадно-кочового), а разом з тим у сімейних та
родових, виробничо-власницьких відносинах, в обрядах і віруваннях, у
правових нормах, у мовній практиці.
Язичництво і держава сприяли інтенсифікації їхнього зближення.
Сформувалася суспільно-народна ідентичність, важлива як для
внутрішнього, так і для міжнародного спілкування та розвитку.
Християнство ж сприяло або розколу клітин державного організму, або
солідаризації на значно відмінній ідеологічній основі.
Іудейські Каїн і Авель стали братами-ворогами через ставлення бога до
їхніх жертвоприношень: дари землероба були відхилені, а скотаря –
прийняті. Каїн підняв брата на вила, вважаючи волю бога несправедливою,
– і немилосердний, не схильний до правдошукацтва бог-самодержець прирік
Каїна на довічні муки, а тим самим – на жорстоке безсмертя. «Життя –
рай» і «життя – пекло» втратили первісні смислові характеристики.
На етапі поширення христової етики попередній поділ не втратив своєї
актуальності в Київській державі, оскільки в ній були роди як
землеробські, так і номадні, а боротьба між ними не припинялася впродовж
століть. А це суттєво впливало на характер розв’язання проблеми
родо-державної цілісності: поляни й, до прикладу, половці, як і
ріднилися династично, так і безкінечно ворогували. Прийняття
християнства загострило напругу та протистояння найперше – на вищих
щаблях суспільної ієрархії, де, зрозуміло, головним чином формувалися
ідеологічні засади.
Спочатку окреслилося протистояння на рівні гілок влади: світської і
церковної. Причина зрозуміла: світська влада відстоювала пріоритети та
інтереси своєї – Київської держави, а церковна – Візантійської імперії.
Остання пробувала підпорядкувати своїй владі навіть великих князів та
боярство. Київські державці стояли на ґрунті вітчизняних прерогатив та
стратегічних планів. Тому невипадково, що Ярослав Мудрий власною волею,
без погодження з Константинополем, встановив День Держави і День мови та
призначив (уперше в історії!) митрополитом свого, київського Іларіона, а
той створив «Слово про закон і благодать» з позицій не
канонічно-юдейських чи візантійських, а з новочасних – києворуських. У
світлі його філософії релігія (віра і церква), як і всі громадяни,
найперше, мали керуватися інтересами своєї держави й сповідувати свій, а
не чужий канон. Аналогічну позицію відстоював і другий митрополит з
руських – Клим Смолятич. Закономірно, що за них церква сприяла
консолідації суспільства та піднесенню могутності держави, утвердженню
кредо Ярослава Мудрого: спочатку закон, а потім – на його основі! –
благодать. Що означає: фундамент – право і воля всього народу, а в руслі
цього, як похідне, – віра окремих громадян чи верств суспільства.
Нині відомо: ідея єдності суспільства, держави, віри сприяла
найповнішому розквіту Київської русі. Інші наслідки зумовила ідея
підлеглості візантійському (чи римському) канону.
Нагадаємо: християнську митрополію було засновано в Києві ще за
Аскольда. З точки зору престижу держави, це було прогресивною акцією.
Однак одразу ж об’єктивувався інший бік справи: візантійські місіонери
заходилися ревно проповідувати свою віру й корчували
вітчизняно-київську. І не тільки словесно (що відбито у «Повісті минулих
літ», в якій показано, як прийшлі філософи люто шельмують язичництво за
«поганство» через призму «істинності» й «неістинності» різних вір), а й
силою адміністративного переслідування. Силове впровадження християнства
насторожило, а далі й налаштувало проти нього не лише лідерів язичництва
(«шаманів»), а й широкі маси віруючих.
Політично-світській еліті довелося вибирати між двома ідеологіями, тим
більше, що одна – вітчизняна – була кореспондована на консолідацію
суспільства, на об’єднання різноетнічних племен в цілісній державі, а її
антагоніст вносив енергію протистояння, дисгармонії, конкурентності на
грунті боротьби за першість і вищість у суспільній ієрархії. І це за
умови, що Київська держава була різноетнічною й проходила етап
кристалізації як державницької, так і ідеологічної. І тут ідея
відігравала особливу роль.
Справді: не просто формувалися в цілісність поляни, деревляни, сіверяни
та інші племена «тризуба» – Київщини, Сіверщини (Чернігівщини),
Переяславщини, які нерідко воювали не лише з племенами Галицької
династії, а й з половцями, хазарами, торками, печенігами, ляхами та й
між собою. А ще ж існували й племена, хоч і сусідні, тому пов’язані
долею, однак віддалені і способом життя і етнічними орієнтаціями: так
люди Степу ніяк не хотіли визнавати влади Києва. При цьому «багатовікове
сусідство із Степом аж ніяк не можна зводити лише до кривавих конфліктів
(як слушно зауважують автори праці «Чернігівщина incognito» В.Коваленко
та Ю.Ситий). У перервах між ними були й тривалі періоди стабілізації,
коли шаблі ховалися у піхви, а поля вчорашніх бойовищ перетворювалися на
торжища, де йшов жвавий взаємовигідний обмін. Нерідкими були й змішані
міжетнічні шлюби, при чому не лише між рядовими общинниками, а й на
рівні вищих кіл тогочасного суспільства, (як князя Ігоря з донькою
половецького хана), бо шляхом подібних династичних союзів князів
намагалися зміцнити мир зі своїми сусідами.
Але не можна не враховувати й іншої правди історії: «скотарі-мігранти. –
наголошують згадані дослідники, – котрі час від часу накочувались із
Азії на степи Східної Європи, розпочинали облаштування на нових місцях з
тотального винищення чи підкорення своїх попередників». Так скіфи
витіснили кіммерійців, скіфів – сармати, сарматів – гунни, останніх –
хазари, а тих приборкали київські дружини Святослава. Чималий період
панували в степах Причорномор’я торки, але і їх усунули з життєвої арени
орди кипчаків (куманів), відомих нам як половці, а головне – інтегрували
їх (як і печенігів) у київсько-чернігівсько-переяславське суспільство
Мстислав Володимирович (чернігівський) та інші князі Києва. Од Київщини
до Тмутаракані, Передкавказзя і Причорномор’я знаходимо назви міст, сіл
і урочищ: Торчеськ («Чорні клобуки»), Ковуї, Берендеї, Печеніги, Біла
Вежа, Бахмач, що свідчать про поступову інтеграцію й асиміляцію різних
племен у Київській державі. Деякі з них (принаймні, гунни та еліта
частини інших) були близькими по вірі, але якщо були християни, то були
(як Бохміти – насельники Бахмача) й магометани (мусульмани), навіть у
християнстві були прихильники різних «єресей».
Природно, що в їхньому зближенні особливу роль мала відіграти релігійна
ідеологія. І християнство певною мірою відіграло таку роль. Проте
сталося й інше: коли на Київську державу посунули монголо-татарські орди
– наша прабатьківщина виявилася у релігійному аспекті більше
диференційованою, ніж єдиною. І не випадково «Слово о полку Ігоревім»
найгустішій пафос спрямовувало на ідею об’єднання всіх князівств і
верств, але відцентрові тенденції виявлялися очевиднішими і різкішими.
Ми битву з ординцями програли, бо дисонансно розвивалися християнство і
язичництво, християнство і мусульманство, православ’я і католицизм, а до
всього – прийшов час розпаду імперій (як візантійської Карла Великого)
на етнічній основі.
Найвагомішим чинником ставала ідея етно-політичної державності, і тут
з’ясувалося: монголо-татари робили все, щоб не допустити здійснення
намірів і планів Данила Галицького, всієї еліти Київської держави по
кристалізації ідеї та створенню державної структури, а християнство
також про українську державність належним чином не дбало. І особливо
ганебним стало те, що першопрестольний Київ почали полишати найвищі
церковні сановники; церковний клір виявився антипатріотичним, чужим,
навіть ворожим українській етно-державній ідеї. Не доводиться
дивуватися, що через певний час з волі продажного константинопольського
патріарха канонічну українську церкву було віддано на поталу церкві
московської держави. І в Україні церкву стали безцеремонно
підпорядковувати владі самодержавства. Чесніші боролися з абсолютизмом;
переважна більшість навіть єпископів та митрополитів, як показував Іван
Вишенський у гнівних посланнях, стала на стежку або Іуди, або Пілата.
Поміж «пастухами» і паствою постала тінь зради. А яка віра без довір’я?
Як писав Т.Шевченко, «у кому немає віри, в тому немає надії!»
На жаль, проблема еліти, і не тільки церковно-релігійної, а й світської,
постала для України після монгольського ордизму найголовнішою і
найдраматичнішою. Бо як бджола творить мед, так еліта (інтелігенція) має
творити ідеї, філософію життя і поступу народу (етнонації) та держави.
З ХV століття українське суспільство постає враженим неповнотою: його
голова не виконує належних функцій ідеєстворення. І не лише через
монголо-татарське іго.
Драматичною, а то й трагічною постає для української еліти доба
Русько-Литовської держави: в її середовищі настає спокій – спокій душі,
інтелекту, совісті, мудрої самосвідомості та далекоглядності.
На початковому етапі, коли Литва визнавала цивілізаційно-культурну
вищість України-Русі, вона зважала на суверенітетні тенденції
української політичної еліти, і наша прадержава була самодостатньою
навіть за найнесприятливіших обставин. Та в ході оволодіння владними
прерогативами Литва відчула обтяжливість рівності, а далі нехіть до неї,
навіть – бажання позбутися чужої опіки.
Історія фіксує цілком усвідомлюване знищення цілих українсько-шляхетних
родів. У свою чергу, усвідомлюючи кінцеві наслідки такої політики,
Михайло Глинський пробує повернути колишні державницькі привілеї, та
повстання Чернігівського, як напише в романі Д.Міщенко, «бунтівного
князя» зазнає поразки. Його належним чином не підтримують ні «верхи», ні
«низи» напівпаралізованого «благополуччям», а тому подрібненого
суспільства. Стає очевидним: носіями національної ідеї можуть бути
мільйони (тулуб), але творцем – інтелігенція (голова).
Тому в помонголо-татарський період особливого значення для торжества
національної ідеї набуває проблема інтелігенції (еліти), об’єднуючих
символів, вождів і святинь.
Як засвідчують дослідження, трагічної долі зазнала еліта не лише сходу,
а й заходу України: спочатку впливову роль на Волині відігравала еліта
київсько-галицького державного походження, та з часом усе настійливіше
її витісняла литовська шляхта. «Як відомо, у Великому князівстві
Литовському волинські князі, винятково завдяки своєму походженню,
входили до панів-ради – вищого органу при великому князеві й займали
панівне становище як частина литовської феодальної еліти. Опинившись у
нових конституційних умовах після укладення Люблінської унії, вони
використали традиційну вищість свого походження для розширення впливу з
Волині на Київське, Брацлавське й Чернігівське воєводства. Незабаром
Волинські князі обіймали більшість виборних посад на українських землях,
а разом із цим – і місця в Сенаті речі Посполитої.
Але вже у 20-х роках, з часу смерті останнього Острозького… і втрати
воєводської посади в Київському воєводстві, князівська верхівка
поступово втратила першість програла змагання з польською шляхтою…»
Більше того, стала на шлях угодовства й прислужництва; і це, коли
формально – то чужим, а насправді – то й ні, бо фактично нова волинська
верхівка була й етнічно не українською, а литовською.
Голова (еліта) і тулуб (народ) виявилися взаємовідчуженими, а їхні
орієнтації – різновекторними.
І тут з надзвичайною виразністю й набуває гостроти проблема
столиці-голови державного організму та політичної еліти.
Принаймні з часу Кия символом всенародної єдності був Київ. Не випадково
«Матір’ю міст руських» проголосив Київ і варяг Олег: без всенародного
образа-символа держава не була б пройнята чуттям родової цілісності.
Загальновизнаними авторитетами були й віче, боярська дума, великий
князь. Тому авторитетною була й Київська держава.
Wичний і міфологічний, реальний і поетичний, Київ – храм і престол,
гарант сили й престижу, навіть державно-політичної аксіоми: «хто володіє
Києвом, той володіє всім!».
Опричники Золотої Орди не дозволили великому князеві й королю Данилу
Галицькому посісти престол у Києві. Від цього зміліли на силі і Данило,
і Київ, а тим самим – й Україна. І так було не тільки в сиву давнину.
Аналогічна доля та роль належала Києву і в майбутньому – аж до ХХ ст.,
надто згубно відбиваючись на долі як держави, так і всієї нації, в часи
коли Київ перестав бути столицею. І добре відомо, що з гідністю
трималися Чернігів, Холм і Львів, немало докладали зусиль в ім’я свободи
й добра князі Чернігівської і Галицько-волинської династій, однак
применшення ролі Києва трагічно відбилося і на їхніх змаганнях. Все
очевидніше набувала впливовості ланцюгова реакція розпаду цілісного
організму могутньої держави, а окремі частини ставали легкою здобиччю
сусідів.
Так сталося і за Литви: спочатку Києву було залишено статус князівства,
та згодом він став воєводством, а ще пізніше – окупованим містом
поляків, москалів чи інших зайд, виконуючи роль не стільки вітчизняної
столиці, скільки фортеці окупантів, символом державного й національного
приниження українців, недостатньої далекоглядності й мудрості їхніх
вождів. Бо занепад столиці неминуче призводив і до занепаду як
становища, так і ролі еліти та до зворотної дії фатального послаблення
народу.
Все те є відлунням загально-природного закону: соняшник тягнеться до
Сонця; все живе на Землі одержує життєву енергію і волю також від Сонця
і надр Землі. Тому в усіх народів панував культ Сонця, і всі народи
шукали найвищої гарантії буття і безсмертя на Небі, творили культ Землі,
а англійці та українці культивували ще й Місяць, бо та планета відчутно
впливає на їхню психіку. На Небі і в підземному царстві шукали богів, на
рівень небожителів зводили і своїх вождів та героїв. Сакральною сутністю
наділяли й свої столиці: вони були аналогом небесного Олімпа. Тож
закономірно, що столицям привласнювали імена богів та героїв
(Константинополь, Афіни, Рим, Київ), а Русь-Україна пов’язувала
найяскравіші сторінки свого історичного поступу з Києвом, як і окремі
землі – зі своїми столицями (Черніговом, Переяславом, Львовом).
Роди й племена жили своїми «богами», етноси співвідносили гарантії
успіху з ідеєю спільної столиці – неба своїх надій і гарантій буття.
Тому знаменно, що племена до Кия боролися й мігрували, допоки не
усвідомили: це є земля наша, а ми не греки, не римляни, і не варяги чи
хазари. Кий обрав столицею сакральний центр Планети, а Святослав
планував заснувати столицю і на Дунаї, назвавши її «Києвець». З часом
появилося сотні «Києвів»: так називали місця свого проживання
переселенці до Австралії і Канади, Аргентини, Бразилії і США, Росії і
Китаю, відбуваючи з Волині і Галичини, Буковини й Київщини та
Чернігівщини…
Не менш повчальним є інше: досі залишаються самодостатніми суб’єктами
історії народи, котрі створили столиці з постійним місцем функціонування
(як перси, іракці, єгиптяни, євреї, греки, італійці, данці, норвежці,
шведи, французи, турки…), але розтанули в ріках часу ті, що постійно
міняли місця проживання (як немало племен номадних форм буття малої Азії
і далекого Сходу, скіфи, половці, гуни, сармати, печеніги…), не
спромоглися виробити й реалізувати ідею єдності етносу – землі (природи)
– держави – столиці. Час і простір поглинули їх, лишивши хіба що окремі
сліди проживання, воєнних змагань, опанування чужими містами й
осередками цивілізації або руйнування їх. Вони не створили культурних
систем і традицій.
Підтвердилась істина: Храм (Дім, Хата) без міцного фундаменту приречений
на тимчасовість. А оскільки фундаментом суспільного буття та
незнищенності є ідея і практика суспільної єдності, то без ідеї роду,
племені, етносу неможливе їхнє тривке буття. Як неможливим є існування,
а згодом і незнищенність нації без її фундаменту – національної ідеї та
ідеології як філософії розвитку, і, зрозуміло, без національної еліти,
покликаної та спроможної творити і розвивати ту ідею, впроваджувати в
життя за будь-яких умов, особливо – несприятливих.
Київська держава княжої доби досягла міжнародного визнання завдяки
потужній дії сформованій власними джерелами і силами еліти. Та
державно-політична еліта витворила не тільки канон внутрішньої культури
– звід законів «Руська правда», свою освіту, науку, структуровану
соціально-економічну систему, військо, а й добре розвинену платформу
міжнародних зв’язків, у тому числі й родово-династичних – з Візантією,
Римом, Англією, Данією, Норвегією, Польщею, Угорщиною, Молдовою,
Німеччиною, Францією… Так було вироблено школу всеєвропейських
орієнтацій, критеріїв, цінностей, ідею покликання і ролі у світовій
цивілізації та культурі. Ще за Литви довелося дивитись на світ, навіть
на сусідів – Московію, Польщу, Угорщину, Туреччину, Кримське ханство,
Молдову, через призму литовських інтересів. До Європи самостійний шлях
перекривався. І це за умови, що з ХІV ст. починається рух у Європу
освітньої і наукової молоді, окремі міста розвивають громадське
самоуправління, цехову культуру, освітні та конфесійні братства,
включаються у процес реалізації Магдебурзького права. До того ж Україна
мала величезні запаси та резерви державно-політичної еліти: і в Києві, і
в Чернігові, і в Луцьку та Львові, в Перемишлі і Холмі, Володимирі,
Переяславі та Острозі. Були цілі гнізда зосередження шляхетних родів та
династій.
Один із прикладів – Любеч, який був резиденцією князівських зібрань
Київської доби. Тут колись приймалися доленосні ухвали для всієї
київської держави. І хоч монголо-татарське іго круто змінило течію
політичного життя, навіть воно не змогло повністю перервати чи
паралізувати великі традиції. Інша річ – невідворотна зміна форм:
інтелігентські роди та династії почали автономізуватися, знижувати
загальносуспільну координацію, активність та волю, по своєму ставати на
позицію: «Якось то воно буде! Бог попіклується і ще повернуться часи
суверенітету, могутності й слави…» Початкова прихильність литовських
можновладців тільки підігрівала ці настрої, приколисувала й присипляла.
Однак бувають періоди «сну» і в діючих вулканів. Та неминучі й періоди
пробудження! Тоді кипить вогонь і до неба вивергається незгасаюча маса
енергії! Якщо цього не відбувається, виявляється: вулкан заснув навіки…
Відомо: 1097 р. в Любечі відбувався з’їзд князів; було потрібно узгодити
позиції і дії лідерів окремих князівств. Але унеможливити міжусобиці не
вдалося, й незгоди еліти призвели до трагічних наслідків: 1147 р. Любеч
було пограбовано й спалено, 1152 р. погромлено половцями, а 1239 р. було
знищено монголо-татарами. Здавалося – кінець. Та Любеч був не тільки
містом проживання, а й символом політичних дій еліти. Тому, коли місту
було надано литовцями статус волості Київського воєводства, до нього
знову потягнулися журавлині ключі шляхти – потомків старої гвардії, але
вже нової формації. Ця шляхта мужньо витримала і короткочасну московську
окупацію, бо жила високими помислами великих прадідів й зуміла
піднестися на рівень викликів часу за умов зародження й розгортання
козаччини з її ідеєю відродження української етно-національної держави.
Але це буде в ХVІ – ХVІІ століттях.
У ХІV – ХV ж століттях і адміністративна, і військова та конфесійна
еліта перебувала в стадії лише збирання нових сил. Усунута від
управління державою, вона не тільки не змогла (як те зробила Литва)
зцементувати боярські роди та сили, а й ізолювалася від столиці.
Звузилися межі її дій – звузилися й масштаби мислення та межі інтересу.
І тоді знову постала проблема столиці: навмисно розділені представники
земель втратили спільний орієнтир. У регіонах запанували місницькі
настрої: одні стали оглядатися на Литву, інші на Польщу, ще інші – на
Московщину; коли одні орієнтувались на Константинополь, то інші – на
Рим, а ще інші – на церкву північного сусіда. Україна стала почленованою
навіть зсередини – психічно й морально. Це підточило і без того
послаблені сили. І коли окремі колишні князівства були почленовані
частково, то Крим повістю підпав під владу династії Гіреїв – уламка
раніше могутньої Золотої Орди. Над Україною нависла перманентно діюча
гільйотина: татари і турки то виступали союзниками, то винищували все
живе й здорове, сіяли жах і смерть, гнали українців у рабство воднораз
по 5, по 30, а то й по 80 тисяч найздоровішого люду. То було фатальною
втратою.
На століття еліта ізолювалася від Києва – і народ почав втрачати поняття
«центр», «небо держави», столиця почуттів і мислення, що активізувало
відцентрові тенденції навіть на рівні психіки. Кожен став дбати лише про
«свою» батьківщину. Роз’єдналися село й місто, яке настійливо
денаціоналізували колонізатори. І це знесилило ідею нації та держави
навіть у частини гетьманів: вони засновували все більшу кількість
«столиць», які, закономірно для багатьох регіонів не могли й не ставали
втіленням ідеї єдності. В’янула коренева система – в’янули й крони:
втрачалася ідея та філософія перспективи. Психіка неактивної самооборони
пригасила енергію наступу як внутрішнього руху й самотворення у Просторі
й Часі, у майбутті. Етнонація ставала все більш неповною – без своєї
«голови» – як здатної до саморозвитку системи єдності інтелекту, досвіду
й серця. Як колос, що має коріння й стебло, але не наповнений зернами.
Постало питання питань: бути – чи не бути? Тут і виявилася
харизматичність українського етносу: із своїх надр він вихлюпнув нову
хвилю борців, рушія сили та незнищенності – козацтво.
Досі його часто розглядають переважно як військову формацію, але це –
напівправда. Козацтво насправді було елітною військовою організацією –
продовжувачем традицій князівських дружин минулих століть. Та то –
тільки одна його іпостась, до того ж і в цьому аспекті – нової якості.
Дружини київських князів нерідко складалися, головним чином з іноземців.
Козацтво ж стало лицарством, породженим рідним народом: від рядового
козака до гетьмана (Байди-Вишневецького, П.Сагайдачного,
Б.Хмельницького, П.Дорошенка, І.Мазепи, П.Орлика…) – своїми. Тому
козацтво виконувало виняткову місію: об’єднувало всі верстви суспільства
– селянську, міську й елітну. Воно стало хребтом, феноменом
структуроутворення народного організму і з цієї причини постало творцем
і носієм нової якості ідей – національно-демократичної революції та
держави республіканського типу.
Історики грішать проти повноти правди, коли трактують
національно-визвольну боротьбу українства у ХVII ст. лише й передусім
релігійну. Насправді ж козацтво виступило захисником і своєї
(вітчизняної) віри. Але то було лише частиною їхньої історичної ролі.
Козацтво стало носієм єдності соціальних і національних домагань
суспільства, інтегратором надій і планів, теорії і практики боротьби за
суверенітет і свободу. А йшли на барикади під релігійними гаслами та
прапорами тому, що й духовні пастирі відстоювали ідеали рівності,
справедливості, свободи, національного патріотизму та демократизму. І ще
козацька держава засвідчила: народ домагається мети, лише коли поєднує
соціальні аспекти революції з національними та культурно-духовними. І
так було, до речі, в усій Європі. Тож цілком закономірно, що вся
українська еліта почула поклик народу й пішла за ним. Про це свідчать не
тільки народні думи, історичні пісні, а й писемно-академічна творчість:
в поезію, драми, літописи все настійливіше приходять образи української
дійсності, а місце Ієрусалима, Афін, Рима повносило займає Київ. І –
згадуваний Любеч.
Ще королівські люстрації та податкові реєстри 1571 – 1636 років
зафіксували неухильне зменшення боярських і шляхетських родів Любеча. Та
козацтво внесло принципові корективи у їхні життєві позиції: любецькі
боярські роди (Стефана Любечанина, Кривковського, Квітова) 1581 р.
беруть участь у козацьких походах на Москву, а згодом включаються у
всенародну боротьбу, висуваючи зі своїх рядів як реєстрових гетьманів
Війська Запорозького (Григорія Савича-Чорного, Василя Тимченка, Саву
Кононовича), так і активних учасників державного будівництва (Пузики,
Мишки, Коробки, Кувечичі) та реєстрового козацтва (Антоновичі,
Бровенські, Гутори, Кравецькі, Даничі, Ждановичі, Ігнатовичі,
Ігравецькі, Козановські, Каменські, Костецькі, Козловські, Семеновичі,
Селюцькі, Щуковські, Харибурди). Можна сказати: але ж Вишневецькі та
Конєцьпольські – княжі українські роди поповнювали й лави польської
еліти, і це зрадництво буде і в наступні віки. Та у відповідь достатньо
нагадати: і Христа зраджували навіть його учні… Але ж відомо: людство
чітко піднесло одних і затаврувало інших.
Навмисне наводимо широкий перелік імен, бо так стає помітнішою міра
участі боярсько-шляхетської еліти в загальнонародній
соціально-національній, культурній та релігійній революції, адже подібна
тенденція характеризувала й поведінку еліти Київщини й Переяславщини,
Львівщини й Волині, практично всіх українських земель. Те ж саме бачимо
в усіх сферах розвитку, зокрема освітньо-науковій, культурологічній та
мовній, у міжнародних відносинах, де також визначальна роль належала
еліті – князю В.Острозькому, й митрополитам П.Могилі, С.Косову та
М.Барановичу, гетьманам, кошовим Запорозької Січі Й.Сагайдачному та
Б.Хмельницькому, І.Мазепі й П.Орлику, Сірку і Нечаю…
Це й визначило те, що органічно злилися національна ідея (ідея нації) і
всенародний рух по націєтворенню, внаслідок чого й появилася на карті
світу одна з перших трьох національно-демократичних держав Європи –
козацька Україна. Появилася завдяки комплексу передумов та чинників:
– щонайперше – відновлення історичної пам’яті роду й народу, що обіймає
і почуття землі та крові, світосприймання і світорозуміння; і почуття
причетності до діянь батьків та героїв; і святості своїх богів та віри в
життя, добро і безсмертя; і обожнення рідної природи та пам’яті
«філософії і серця» і пам’яті боротьби за свою свободу й державність; і
пам’яті божественного походження та історичного призначення свого
етносу, сакральності своєї столиці та своєї держави у міжнародному
світі; і пам’яті правди та кривди, добра і зла, краси і потворності;
– особливої ролі традицій: родинно-побутових і виробничих, культових і
мистецьких, військових і правових (звичаєве право, «Руська правда»);
суспільно- і державотворчих; родових – у ставленні до батька й матері,
дітей, невісток і зятів, до рідної землі і природи, почуттів любові та
вірності, прав і обов’язків;
– відродження почуттів патріотизму та ідеології свободи й
народознавства, віри у високу місію кожної людини, роду, племені,
етносу, нації і держави;
– відновлення міжнародних зв’язків як основи і соціально-економічного, і
культурно-духовного, і політичного розвитку;
– активізація діяльності освітніх, наукових, культуротворчих центрів, їх
зв’язків з центрами Європи;
– боротьба за утвердження народної мови;
– заснування культурно-освітніх, релігійних братств та громад міст і сіл
як народоправних органів;
– плекання нового типу національно-державної еліти;
– перетворення Запорозької Січі у своєрідну Столицю, що об’єднує і
регулює та захищає життєдіяльність усього національно-державного
організму;
– втілення ідеї нації в реально-практичний процес розгортання
соціальної, національної, духовно-культурної, релігійної революції як
цілісного процесу на засадах демократії, свободи й суверенітету.
І все це з невідворотністю зумовило не тільки відновлення української
державності на фундаменті національної ідеї та скристалізованої нації, а
й включення української інтелігенції у розвиток всеєвропейської
суспільно-політичної думки, зокрема у сфері розвитку теорії нації.
Для переконливості, ще раз нагадаємо що, по-перше: і для стародавніх
мислителів, для дослідників останніх століть поняття “нація” є тотожним
поняттям “плем’я” та “народ” (а то й держава, як тотожним поняттю
“народи” є поняття “язики”; як у Т. Шевченка: “на всіх язиках все
мовчить, бо благоденствує”), і, по-друге: що в зарубіжній науці як
історіографія, так і проблема нації посіли чільну позицію багато віків
тому. Отже добре простежується діалектична еволюція понять.
Розуміння самодостатності етносів та ролі національного (племінного)
чинника в розвиткові людини (а відтак держави, культури, мистецтва)
виявляли ще Платон і Арістотель. При цьому вони, як і Ксенофонт,
Теофраст, історики Греції, Візантії, Риму, наголошували, головним чином,
на відмінностях народів. Це й допомагало їм показати риси, особливості
як своїх, так і інших (зокрема арабських) племен, до того ж – в їхній як
“стабільності”, так і мінливості, зумовлених буттям та вихованням.
Колись, як писав Ксенофонт у “Кіропедії”, іранці (перси) та підвладні їм
народи були мужніми й благородними. Та з розпалом внутрішніх чвар вони
ставали все більш, неповажливими до своїх богів і рідних,
несправедливими й корисливими. “Раніше, якщо хтось ризикував, захищаючи
царя чи місто, або здійснював якесь інше благодіяння, то був шанованим;
тепер же – якщо хтось сподівається зробити корисне царю, ось як
Мітрідат, то зраджує свого батька Аріоварзана, або як Реміор, котрий в
Єгипті залишає своїми заложниками дружину, дітей і дітей своїх друзів й
нехтує священною клятвою. То ось вони й користуються найбільшою шаною.”
Характери людей і суспільно-політичний лад – такий аспект досліджень
Платона, який робив такий висновок: «У різних людей, як правило, буває
стільки ж видів духовної структури, скільки існує видів державного
устрою». Тому – оскільки характер народу формується обставинами життя –
необхідно дбати про створення найкращої форми держави, і для Платона –
це «ідеальна держава» мудреців–мислителів, одержимих ідеєю самопізнання
й самотворення. В демократичній державі формується тип демократа, у
тиранічній – тирана; ті люди, в свою чергу, впливають на мораль, етику,
ідеали нації.
Переконання, що характери людей, народів та суспільні умови є
взаємовпливаючими чинниками, відстоює Теофраст («Про властивості
людської моралі»).
Свого часу ідеологи релігії, на основі поетизації певних рис характеру
проголосили богообраним народом євреїв. Олександр Македонський на
небачено високий п’єдестал підніс греків. З часу створення Римської
імперії, богообраними стали зображувати римлян (у тому числі й Вергілій
в «Енеїді»). Сила інерції виявилася непереборною, тож на месіанську роль
стали претендувати то росіяни, то німці, то англійці. А у зв’язку з цим,
питання нації із сфери історії чи філософії, етнопсихології чи
етнографії перейшло у сферу політики й міжнародних відносин, набуло
характеру проблеми, що охоплює вузол питань: що є нація? Які є нації? Що
визначає їхню природу (сутність) і яке їхнє місце у світі, роль та
місія? Які умови, чинники й шляхи реалізації?
У цьому зв’язку особливої ваги набуває наш вітчизняний прадосвід,
зокрема те, що автори “Літопису Аскольда”, а згодом і «Київського
літопису», Галицько-Волинського, Густинського, козацьких літописів не
тільки дали яскравий, характеристичний опис племен Київської Русі (чим і
для сучасної науки залишили і великі джерела знань, і приклади
аналітично-об’єктивного підходу та характеристики Козацької держави), а
й визначили дійсно науковий підхід диференційовано-інтегративного
бачення племен у державі-імперії та свого народу в системі народів
світу, об’єктивного опису і позитивних рис власної народності (полян), і
того, що викликало відразу ще у самих літописців (стосовно деревлян,
обрів).
XVII – XVIII ст. і в Україні, і в Європі стають переломними в розгляді
проблем націй. Дослідники вже не сумніваються, що кожна нація – «од
бога», отже – космічно-природного походження, самодостатня й неповторна.
Предметом науки стають питання: що формує нації? чи вони змінюються? яка
їхня основа, роль і місія, доля?
Руссо, Кант, Монтеск’є, Гегель, Юм, Гельвецій, Гердер проблему націй
переносять у систему досліджень, в якій поважне місце займають історія,
філософія, соціологія, культурологія, етнопсихологія, фольклористика та,
особливо, лінгвістика. Інший – базований на догматах віри,
ірраціоналізмі – підхід практикують ідеологи церкви. Тому: якщо для
більшості дослідників та філософів головним формотворчим чинником націй
постає природа, то ідеологи церкви й політики, як правило, роблять
наголос на фідеїстичній основі. Це й спонукає одних спиратися на досвід
історії, інших у підході до проблеми – над усе ставити ірраціоналізм та
месіанство.
Уже зазначалося, що вітчизняні автори літописів (Аскольда, а згодом і
Київського та Галицько-Волинського) ще у XII – XIII ст. бачили
органічний зв’язок держави та етносів. До того ж дали вражаюче яскраву
характеристику племен Київської Русі.
Тепер зауважимо, що з тієї характеристики чітко проступає роль: а)
«землі роду свого»; б) «закону батьків»; в) історії появи, розселення й
буття племен (історії світової – від Ноєвого потопу – і власної); г)
традицій, культури; д) мови. Літописці в одній державі бачать багато
етносів – різних як за способом буття, так і за характерами (поляни,
деревляни, обри). Легенда про «євшан-зілля» з разючою силою передає
почуття патріотизму, породжуваного рідною землею, своїм етносом.
Рід – плем’я – народність – ось ланки спільноти, що в глибинах має
властивості етносу, а в перспективі – нації і держави. Маємо на увазі і
те, що не кожен етнос еволюціонує в націю, але при тому окремі етноси і
при втраті державності не втрачають внутрішніх властивостей та рис. З
цієї точки зору повчальною є історія розпаду Київської Русі: наявність
різних етносів послаблювала нашу прадержаву, чим полегшила справу
завойовників-монголів; але воднораз вона засвідчила їхню природну не
лише силу, а й незнищенність, те, що саме з етносом пов’язані вічність
та універсальнісь зв’язків людини із світом (землею і космосом, своїм
народом й людством), з Буттям і Свідомістю. Саме етнічна цілісність
вберегла українців від загибелі не тільки в час татаро-монгольського
лихоліття, литовського партнерства, шляхетсько-польського й
турецько-татарського геноциду, а й у часи російсько-імперського
«благоденствія» та більшовицької асиміляції. XVIII – XIX ст. постало
питання руба: бути Україні, чи не бути? Збереження її на рівні етносу не
вберігало від поступового загасання і зникнення, бо етнос послідовно
розмивався демографічною політикою. Але в Україні лишилися сили, що на
виклик обставин відповіли: порятунок – у творенні спільноти іншого типу:
нації-держави!
Не лише тоді, а й нині рух до національного відродження трактується
антиукраїнськими силами як шкідливий сепаратизм, відхилення від
загальнолюдських норм. Насправді ж усе йшло в руслі та в дусі саме
загальноєвропейського процесу.
Свого часу рух Реформації активізує націєтворчі процеси в Європі.
Капіталізм динамізує їх. Посилюється процес осмислення сутностей.
Відповідаючи на питання: що є «нація», «народ»? і які чинники їх
визначають та є виразниками сутності? – француз Монтеск’є категорично
твердив: народи – це їхні характери. Характери ж формує географічне
середовище. «Влада клімату є сильнішою за всі інші влади… Народи
спекотних кліматів боязкі, як старі, народи холодних кліматів відважні,
мов юнаки». До того ж клімат впливає не тільки на фізичні якості людей,
а й на моральні, духовні: «У північному кліматі ви бачите людей з
незначною кількістю вад, чимало доброчинності й багато щирості та
відвертості. Наближаючись до півдня, ви наче віддаляєтеся від самої
моралі: там з посиленням пристрастей множаться злочини, і кожен
намагається перевершити в цьому іншого… В країнах помірного клімату ви
бачите народи нестійкої поведінки… Клімат надмірно гарячий зовсім
позбавляє тіло енергії. А розслаблення тіла перекидається і на душу:
людина стає до всього байдужою, недопитливою, неспроможною на
благородний вчинок… там віддають перевагу карам перед зусиллями
духу… рабство здається легшим, ніж стимулювання розуму», і душа, «один
раз прийнявши форму (враження), є безсилою змінити її».
Так від розуміння категорії «характер індивіда» (а він, як вважав
Арістотель, виявляється в спрямуванні волі особи та в засобах досягнення
мети), зафіксованого грецькими філософами, і від розуміння категорії
«образ племені», зафіксованого нашою літописною історіософією,
європейська наука приходить до усвідомлення категорії «характер
народу»як реального суспільно-природного явища. При цьому неважко
помітити, що й Монтеск’є характер, сформований географічним середовищем,
не обмежує лише біологічно-фізичними якостями: вони в нього є
першопричиною морально-етичних, духовних сутностей.
То було наслідком тривалої наукової еволюції. Логічно, що й англієць
Д.Юм не тільки фіксує роль географічного детермінізму, а й продовжує
дослідження лінії зв’язків географічних чинників із соціально-духовними,
зауважуючи, що люди певної частки землі все послідовніше вступають у
контакти між собою, і це породжує стійкий феномен спільності. А це
закономірно веде до формування сімейно-родової, племінної, народної
ідентичності, зрештою – до кристалізації політичної організації, яка
займається не лише побутом, виробництвом, а й обороною, управлінням,
торгівлею, освітою, вихованням, конфесіями, культурою, а отже веде до
формування спільноти нової якості – етнічної чи національної держави.
Новим кроком на цьому шляху стали погляди французького філософа
Гельвеція: він не відкидав ролі географічного чинника, але доводив, що
природне середовище не слід абсолютизувати, бо за однакових природних
умов існують народи (суспільні популяції) з різними соціальними й
духовними рівнями. Філософія, соціологія, політологія, спираючись на
дані історії, антропології, демографії, етнопсихології твердять: поряд з
географічним величезну, а то й вирішальну роль у формуванні
етносів-націй відіграють такі чинники, як геополітичний, етнокультурний,
релігійний, ідеологічний, економічний і особливо – мова.
На доказ наведемо деякі твердження різних учених. Люди, наголошував
великий німецький гуманіст Йоган Готфрід Гердер, – це слухняна глина в
руках клімату (природного середовища загалом). «Однак пальці (природи –
П.К.) створюють дуже різноманітні форми, а протидіючі закони настільки
багатоманітні, що, можливо, лише геній людський може скласти формулу
рівнодії усіх тих сил». Не лише природа впливає на людей (етноси),
зауважує Гердер, а й люди на природу. На цій підставі, німецький
мислитель розвиває концепції ліберального націоналізму (рісоджименто),
згідно з якою нації – це природно-історичні феномени, які повинні мати
рівні умови розвитку, а серед вирішальних чинників їхнього розквіту є як
природа, так і характер, мова, дух нації, що набувають бажаної
суверенності та повноти завдяки міжнаціональним контактам.
І. Кант вважав, що не тільки в природі можна шукати розгадку сутності й
таємниці національного характеру. На його думку, факти, коли цілі народи
переселялися на нові місця (з іншими кліматичними умовами) і зберігали
себе, свідчать, що національний характер відзначається незмінністю, а
народи можуть адаптуватися з природою.
Гегель дотримувався думки, що національний характер незмінний як і
клімат. «Незмінність клімату, – писав він, – уся сукупність властивостей
і особливостей країни, в якій та або інша нація має постійне
місцезнаходження, сприяє незмінності її характеру». І хоча його увага
була прикута переважно до категорії «всесвітньо-історичний народ»,
Гегель особливої ваги надає такому феномену, як «дух народу», і це
змушує його визнати: ґрунтом і національного (як частини), і світового
духу (як цілого) є природа, хоча вона й визначає це лише кількісно.
Так само і Д.Юм у праці «Про національні характери» вважав, що їх
породжують чинники як фізичні, так і моральні. При цьому «до моральних
чинників, – писав він, – я відношу всі обставини, спроможні впливати на
розум як мотиви або основи і які роблять повний комплекс звичаїв
прийнятним для нас. До таких належать форми правління, соціальні
перевороти, багатство або злидні… становище нації, співвідносне з
сусідами… Під фізичними причинами я розумію ті якості повітря і
клімату, які, очевидно, постійно й непомітно впливають на характер». Не
менш важливо те, що Юм зафіксував елемент руху, якісних змін характеру,
зауваживши: «мораль народу дуже суттєво змінюється з плином часу або
через величезні зміни в системі його правління, або через змішання з
іншими народами…».
Теоретична думка Європи була одностайною: «кожен народ має свій
особливий спосіб бачити й відчувати, який формує його характер, і у всіх
народів цей характер змінюється або раптово, або поступово, в залежності
від раптових або непомітних змін, що відбуваються у формі їх правління
та, отже, в суспільному вихованні».
Той «дух народу» існує в масштабах сім’ї, роду, племені, а коли стає
політично-духовною системою – набирає характеру загального,
національного. І коли в одних випадках він набуває реального буття
завдяки існуванню держави, то в інших сам стає могутньою енергією
творення держави. За концепцією поборників марксизму-ленінізму, що
фактично відкидали національну проблему, нації формуються лише за
капіталізму й зникнуть разом з ним. «Хибність цього погляду, – зазначає
В.Лісовий, полягає в тому, що процес націєстановлення, скажімо, в Європі
розпочався ще до появи капіталізму». Є ще одна догма, яка міцно
тримається до нашого часу: що націоналізм – це тільки зло, інструмент
політики сепаратистів, та що в «націоналізмі й космополітизмі зміщуються
поняття соціальних інтересів і духовних цінностей. Пріоритет прав людини
над державними, національними, класовими інтересами (отже: над
правами… інших людей, суспільства! – П.К) – непорушна вимога
будь-якого розвитку того суспільства і тому наче «…націоналізм прагне
нейтралізувати загальнолюдські цінності».
Насправді було все навпаки, бо ж навіть за законами формальної логіки
інтернаціональне (космополітичне) не може існувати без національного. А
національне не обов’язково передбачає протиставлення, ізоляцію,
стерильність.
Ось що пише з цього приводу у книзі Nationalism. Mith und Realiti (1955)
Бойд Шейфер: «В Німеччині особлива роль у націєтворенні належить
Лютерові і його реформаційній ідеологічно-конфесійній діяльності,
зокрема й тому, що він нагадав німцям про їхню особовість, відмінність
від інших. Однак треба пам’ятати, що, хоча Лютер говорив про інтереси
німців як про щось протилежне інтересам італійців і віддавав перевагу
німецькій мові у порівнянні з латиною вчених, він навряд чи був
націоналістом… Кілька раніших реформаторів ішли ще далі – Джон Вікліф
ще набагато раніше від часу Лютера хотів, аби національна церква була
підпорядкована національній державі: гусистські лідери з Богемії
підійшли впритул до ототожнення їхньої релігійної справи з національним
інтересом… Ідентифікація релігії і нації відбулась найбільш повно й
чітко в пуританському повстанні сімнадцятого століття проти
роялістського католицького абсолютизму в Англії.
…Національні церкви посилено культивували простонародну мову в
молитвах, ритуалах і гімнах і таким чином поширювали функціонування
національних мов. Найголовнішу для більшості протестантів книгу – Біблію
– було перекладено й опубліковано саме цими мовами, й вона читалася не
латиною, а саме цими мовами. У Швеції і Данії публікація Біблії
простонародною мовою допомогла унормувати те, що сьогодні називається
шведською і датською мовами».
Як в Італії творчість Данте, в Іспанії Кальдерона і Сервантеса, так в
Англії поряд з «Королівською Біблією», особливу роль у формуванні
національної мови, культури та свідомості, отже й нації, відіграла
творчість Шекспіра.
З огляду на роль згадуваних чинників у формуванні націоналізму як
світосприйняття, інтересів, культури, самосвідомості нації, а відтак –
ролі націоналізму в розвої народів, його й трактували як політичну
ідеологію та поділяли на кілька типів: ліберальний (представники
Й.Г.Гердер, Й.Г.Фіхте, Д.Мадзіні, А.Міцкевич, Ф.Палацький), інтегральний
(з домінантною роллю в Німеччині, Англії, Італії, Бельгії, Румунії,
Іспанії), реформаторський (Японія, Туреччина, Китай). Перший з них
орієнтував на гармонізацію взаємин кореневих націй з представниками
інших етносів; другий сповідував гегемонію націй-«месій»; третій
генерував зусилля етносів, спрямовані на піднесення політичної,
державної, національної свідомості та відповідних їй інституцій.
Таким чином, ще етнічна самосвідомість розрізняла «ми» і «вони». Автори
літописів Києво-руської держави зафіксували це розрізнення не лише між
своїми племенами та сусідніх держав (половців, хозар, варягів,
візантійців), а й між племенами своєї держави, до того ж на рівні як
етнічному, так і культурному, мовному, на рівні характерів племен.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
