Реферат на тему:
Помаранчева революція і спадщина Київської Русі
Помаранчева революція на київському Майдані незалежності в 2004 р.
реалізувала кілька питань, між ними: повернення свободи українській
нації, гуманний демократичний устрій її держави, повернення Україні її
європейського обличчя та гасло Миколи Хвильового – “Геть від Москви”. І
все це ставалося серед незвичайних обставин і парадоксів. Бо чи не було
вершинною іронією те, що східна частина України – Лівобережжя, яке
найдовше з усіх частин України жило незалежністю Гетьманської держави, в
часі президентських виборів, коли вирішувалося, якою Україні бути
завтра, лякала решту України своїм “сепаратизмом” і була готова
віддатися в обійми сусіда, який звів її до стану своєї колонії та понад
два століття деформував Україну мовно, культурно й економічно та нищив
фізично в тюрмах, на сибірських засланнях та штучними
голодоморами-геноцидами.
Цих проблем, а особливо заклику М.Хвильового, з різних тактичних
мотивів, не наголошувалося ні в передвиборчій кампанії, ні в
маніфестаціях на майданах українських міст. Але це питання, особливо
питання історичних і політичних стосунків між Росією і Україною протягом
історії, та постійних претензій Росії до політичної і культурної
спадщини Київської Русі гостро виринали в заявах теперішніх російських
політиків і академіків та, в основному об’єктивно, в західній пресі. А
кореспондент газети “Jerusalem Post” (2 грудня 2004) навіть дозволив
собі назвати Київську Русь “колискою Російської імперії”. І якраз ця
заява стала приводом до написання цього коментаря – чому Київська Русь
не є колискою Російської імперії.
Претензії Росії до середньовічної України – Київської Русі – має для
росіян подвійне значення: політично-культурне й емоційне. А його
емоційність у тому, що воно торкається етнічної самосвідомості та ясного
уявлення росіян про себе, над чим століттями працювала і продовжує
працювати російська політика, наука й церква. Забрати від росіян
Київську Русь з її культурним і політичним надбанням означає надщербити
російську національну ідентичність. Тому, коли серед славістів виринає
питання київського середньовіччя та ідентифікування його з Україною та
українцями, у виступах багатьох “великоросійських учених”, говорить
Д.Чижевський, переважають “не наукові, а національно-політичні емоції”.
(Чижевський, до речі, вживає термін “росіяни” для визначення громадян
російської імперії, а назви “великоросіяни” для етнічних росіян).
Київ (XI – XIII ст.) був першим політичним, культурним, церковним та
економічним центром на сході Європи. І в часі свого найбільшого
культурного розквіту й політичної та економічної сили київські великі
князі поширили своє володіння на інші слов’янські й неслов’янські народи
і племена, включно з північними й північно-східними.
Київська держава, яку часом називають “федерацією”, “коммонвелтом” або
“імперією”, ніколи не була органічним цілим, а об’єднанням народів
різних мов, культур і суспільно-політичного думання. У Київській державі
завжди діяли відосередні сили, а то й відверта ворожість супроти Києва.
Часто ці території-князівства відмовлялись платити Києву данину,
мілітарно боронити його інтереси або приймати князів, присланих їм
великим київським князем. А в 1169 р. Володимирсько-Суздальський князь
нападає і нищить Київ. Роль і сила Київської держави завжди залежала від
сильних індивідуальностей київських великих князів, де формувався
інтелектуальний “тон” держави й на його принципах держалась уся Русь.
Натомість, органічною цілісністю були князівства – Київське,
Чернігівське, Переяславське, Турівське, Волинське й Галицьке, що творили
“первинну” Русь (Rus’ primдr), яка, більш-менш, збігається з територією
нинішньої України.
?????¤?¤?$?????,?ї” Русі (Rus’ sekundдr) звужується до своїх первісних
границь (південних і південно-західних князівств). А її політичний і
культурний центр переходить до Галича, а церковний (1303 р.) до Львова.
Консолідується і, за володіння Романа “Великого Князя
Галицько-Волинського і Всея Руси”, закріплюється Галицько-Волинська Русь
(Галицько-Волинська Держава).
При кінці XIV ст., під посиленим тиском монгольської експансії та, як
результат династичних зв’язків галицько-волинських князів (Юрій II) з
литовськими, Галицько-Волинська Русь об’єднується Литвою, творячи
Литовсько-руське князівство, яке проіснувало до литовсько-польської
Люблінської унії (1569 р.). І так завершується кілька столітній період
Русі, де поступово закріплюється термін “Україна” для території
“первинної” Русі.
Література Русі, особливо періоду XI-XIII ст., була знищена постійними
нападами кочовиків та інших, а те, що врятувалось, то в основному
збереглось не на своїй батьківщині, де воно творилось, а на півночі,
особливо далекій півночі. “В XI-XIII ст. роля великоросіян у
східнослов’янській літературі була незначною і ледве творчою”, – пише
Д.Чижевський у своїй Histori of Russian Literature (1962, с. 146).
В результаті спаду ролі Києва від нього звільняються північні й
північно-східні князівства, які, під силою і насиллям князів
Московського князівства, формують там північно-східний політичний центр.
Москва стає теж культурним центром “російських племен” і в XIV ст. тут
уже з’являються свої літературні твори, які, в першій мірі, служать
політичним інтересам цього центра.
В “об’єднувальній” боротьбі, що відбувалася з навколишніми князівствами,
московські князі застосовують терор як зброю, запрошуючи один проти
одного татар. Вкінці, 1485 р., Іван Грозний перемагає свого останнього
суперника (Тверське князівство) і приєднує його до князівства
Московського, яке в XVI ст. трансформується в Московську державу, а в
першій чверті XVIII ст., декретом Петра Першого, перейменовується на
Росію, зглядно, Російську імперію.
На відміну від Київської Русі, Московська держава, Російська імперія і
вкінці та ж імперія у формі СССР були державами тоталітарними й
деспотичними, їх володарі, спочатку царі, а у двадцятому й нинішньому
столітті диктатори ніколи не підносились до рівня гуманної поведінки й
були найбільш насильницькими державами у світовій історії.
Державний устрій і громадянський правопорядок Київської Русі був ладом
“псевдодемократичним” і далеким від будь-якої форми насилля над людиною.
Рішення князів ніколи не були авторитарними й самовільними, а завжди
керувалися волею народних зборів – віча. В Київській державі
практиковано звичаєве право, що сягало часів племінного устрою східних
слов’ян. Ці віча вважалися на Русі вищим органом влади. А в XI ст., за
великого князя київського Ярослава Мудрого, їх зібрано в кодексі прав і
законів – у “Руській Правді” (1016 або 1030 р.) – задовго до “Великої
хартії вільностей” (Magna Charta), яку підписав англійський король Іван
Безземельний у 1215 р.
На демократичних принципах, включно з обиранням голови держави –
гетьмана, була побудована Гетьманська держава (XVII – XVIII ст.), а в
1710 р., з обранням Пилипа Орлика, була проголошена Конституція, у якій
поширено права козацтва й обмежено владу гетьмана. В цій Конституції теж
встановлено своєрідний парлямент, до якого, крім козацької генеральної
старшини й полковників, з кожного полку мала входити “визначна й
заслужена особа”.
На демократичних засадах опиралась державна й суспільна структура й
політика уряду Української Народної Республіки (1918 – 1920), в якій, чи
не єдиній тоді державі Європи, забезпечувалося право повного культурного
й суспільного розвитку національних меншин України.
Помаранчева революція, отже, була модерним виявом демократичного
мислення українця XXI століття. Вона стала наявним доказом, що Київська
Русь – держава де ці гуманні, вічеві та правові принципи минулого
закріпились і проходили через усю історію українського народу. Тому,
Київська держава не могла бути колискою деспотизму Російської імперії –
білої і червоної. Ту “колиску” треба шукати там, де цей деспотизм
народився, був закріплений та проходить через усю історію російського
народу – в Московському князівстві.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
