Реферат на тему:
Походження і значення слова бандура
1. Бандура: історико-етимологічний екскурс
В українській музичній і духовній культурі особливе місце займають два
струнні музичні інструменти, які по праву вважаються національними. Це
кобза й бандура. Вони, що тривалий час ототожнювалися, вважаються
інструментами билинно-думної традиції, а кобзарство-бандурництво –
символом волелюбності українського народу. Кобзарські пісні й думи
оспівують драматичні сторінки народної історії, героїв
національно-визвольного руху, козацьких гетьманів, хоча значна частина
їх приділена й побуту, моралі, родинним і людським стосункам.
Ще наприкінці ХІХ ст. авторитетні дослідники вказували на зв’язок
кобзарсько-думного мистецтва з давньоруською гусельно-билинною
традицією, з думами й героїчним епосом дотатарської доби. “Слово о полку
Ігоревім” засвідчує, що вже в ХІ-ХІІ ст. серед княжих дружин і на княжих
дворах в Україні процвітала героїчна поезія, а професійні співаки
рецитували епічні пісні під супровід музичного інструмента [15, 86].
Гнат Хоткевич вважав, що кобзарство починалося від віщого Бояна. З
утворенням у XVI ст. Запорозької Січі, зі становленням її як
військово-політичного центру української держави, кобзарство стає
органічною і невід’ємною часткою козацького життя та побуту. Кобза
супроводжувала козаків у далеких походах, кобзарі словом і піснею
запалювали й надихали їх на боротьбу з ворогами, до кобзарів було
винятково шанобливе ставлення. Часто самі козаки, що втратили у битві
зір і мали хист до музики і співу, ставали кобзарями. Про трепетне
ставлення козака до кобзи-бандури мовить старовинна дума “На смерть
козака-бандуриста”, у якій вмираючий козак називає свою бандуру
дружиною, мальованою, іншими ніжними епітетами. Українських
кобзарів-бандуристів запрошують у придворні музиканти до Польщі й Росії.
З XVI ст. з’являються нечасті, але важливі свідчення про популярність
кобзарства й окремих кобзарів. Поляки називали бандуру козацькою лютнею,
а бандуриста – козаком. Водночас польська шляхта суворо карала
кобзарів-бандуристів, які закликали народ до визвольної боротьби. У часи
козацького лицарства, відзначає П.Куліш, бандура була для козака
винятково важливою річчю. З кінцем козаччини бандура стає невід’ємною
ознакою старців, а лицарський дух поступається тужливим мотивам.
Тож бандура-кобза – типово козацький музичний інструмент, що супроводжує
козацтво упродовж всієї його героїчної історії. Але питання про
походження бандури та її назви нез’ясоване й досі. Аналізуючи
європейські інструменти зі схожими назвами (англ. bandora, італ.
pandora, франц. pandore, нім. Pandor або Bandor), О. Фамінцин висновує,
що бандура потрапила до багатьох європейських країн з Англії, зокрема до
Італії, потім до Польщі, а тоді й до України. Приблизна дата появи
бандури, за ним, 1580 р. М.Лисенко припускав, що бандура бере початок
від грецьких рапсодів, які оспівували подвиги своїх героїв. Г.Хоткевич
вважав, що бандура – це кобза, до якої додано приструнки, що “бандура є
чисто український винахід”, а М.Прокопенко твердив, що запозичення
українцями англійської бандори не відповідає дійсності [15, 120].
Як на О.Фамінцина, бандура – випадкова трансформація назви танбур
–арабсько-перського музичного інструмента. Г.Хоткевич вважав, що
українці винайшли бандуру й дали їй назву, джерело якої слід шукати в
санскриті (адже терміни його відбиті в культурі багатьох європейських
народів), що в цій мові слово бандура має значення музика, приємний,
гарний [15, 122]. М.Прокопенко звертає увагу на те, що в ІІІ тис. до
н.е. шумери мали інструмент pan-tur, назва якого означає “малий лук”. А
саме лук, як на декого з дослідників, є прообразом першого струнного
музичного інструмента. Дослідник обстоює первинність назви pan-tur, а
вже арабсько-перське танбур, вважає він, могло постати через
перестановку літер у слові. Греки це pan-tur називали pandura. У
грузинів, абхазців, аджарців є інструмент пандурі, в осетинів – фандур.
М.Прокопенко схиляється до “кавказького” походження бандури: за ним,
давній нащадок пан-тура й сама ця назва потрапили до України внаслідок
багатовікових контактів з кавказькими народами, через поселення абхазів,
грузинів, черкесів та осетинів в Україні на початку XIV ст. Дехто
зводить італійське pandura до грецького pandоura – “цитра”, яке, у свою
чергу, мабуть, запозичене з Лідії.
Проте походження і первісне значення слова все ще нез’ясоване [5, І
133].
2. Деякі міркування щодо походження бандури. Козаки й раджпути
До думки Г. Хоткевича, що розгадку назви бандура слід шукати в
санскриті, безперечно, треба прислухатися, бо наш відомий письменник,
музикант і композитор не тільки сам чудово грав на бандурі, знав її та
українську музично-пісенну спадщину, а й глибоко вивчав давньоіндійські
драму, театр і музичну культуру. Він не тільки переклав українською
мовою і 1929 р. видав знамениту драму “Шакунтала” санскритського поета
Калідаси (V ст.), перші переклади якої європейськими мовами викликали в
Європі справжній фурор, а й на тему “Шакунтали” написав 23
інструментальні й 7 вокальних творів, використавши при цьому гами
давньоіндійської музики. Тож міркуванням Хоткевича і про саму бандуру, і
про походження її назви цілком можна довіряти [8, 177-182].
Що ж до припущення, ніби бандура потрапила до українців від кавказьких
народів, то все може бути якраз навпаки: вона могла потрапити на Кавказ
саме з теренів України, точніше, через половців, які, за найновішими
дослідженнями, мовно й етнічно споріднені з раджпутами – індійськими
козаками. А половці виявляють індоарійське, а не тюркомовне походження,
як досі вважалося.
Відомо, що протистояти мусульманській експансії грузинському цареві
Давиду Будівничому (1073-1125) допомагало 40-тисячне половецьке військо
на чолі з Атраком Шараганідзе, якого М. Грушевський ототожнює з
літописним “Отроком, сином Шарукана”. Літопис повідомляє, що до Атрака в
Грузію його одноплеменці з українських степів послали гінця й напутили:
“Якщо не схоче він вертатися додому, заспівай йому половецьких пісень.
Коли й це не зарадить, дай понюхати євшан-зілля”. Половецьких пісень
Атрак нібито слухати не схотів, та коли понюхав євшан-зілля, то мовив
крізь сльози: “Краще у своїй землі кістьми лягти, аніж у чужій славному
бути!” І повернувся в українські степи. Певно ж, що гонець, якщо
збирався співати Атракові його рідні половецькі пісні, мав робити це під
музичний супровід, як це завжди робилося й робиться.
Атрак-Отрок – син відомого зі “Слова о полку Ігоревім” половецького
князя Шарукана і тесть Давида Будівничого, бо його дочка Гурандухт була
дружиною грузинського царя. Атрак – ще й батько половецького князя
Кончака. Тобто Гурандухт і Кончак – сестра і брат, дочка й син Атрака,
онука й онук Шарукана. А дочка Кончака – Кончаківна – невістка
оспіваного в «Слові» новгород-сіверського князя Ігоря, який і сам на три
чверті половчанин. Гурандухт – тітка Кончаківни і бабуся знаменитої
грузинської цариці Тамари (Тамар). Тож грузинський цар і сіверський
князь – родичі по половецькій лінії: цар Давид для себе, а князь Ігор
для свого сина брали дружин з половецького роду Томарів, назва якого й
відбита в імені цариці Тамар. Є українська шляхта половецького
походження – Томари: чернігівський полковник Василь Томара і
переяславський полковник Степан Томара служили в гетьмана Івана
Самойловича. Були наказний полковник Семен Томара і кошовий отаман
Василь Тамарський (Титаревський). Учнем і другом Сковороди був Василь
Томара, відомий дипломат, правнук переяславського полковника Степана
Томари. Лев Томара був київським губернатором, а тоді й сенатором. У
полтавських поміщиків Томарів жив і навчав їхніх дітей Г. Сковорода. А
найцікавіше те, що українські Томари мають за Гімалаями своїх етнічних
родичів – індійських Томарів! І то царський рід Томарів, який походить
саме з раджпутів! У Раджастхані, країні раджпутів, і нині є знатний
раджпутський рід томари. А у VIII-ХІІ ст. раджпутські Томари правили
князівством зі столицею в Делі, нинішній столиці Індії [8, 64-80].
Раджпути (досл. “царські сини”, пор. “царські скіфи” у Геродота)
виявляють багато спільного із запорозькими козаками. Ім’я відомого
половецького князя Кзак (Ґзак) споріднене з винятково важливим для нашої
вітчизняної історії терміном козак. У боспорських написах ІІІ ст. із
Сіндики (біля Керченської протоки), країни сіндів-індів, засвідчене ім’я
Ґосак – прямий родич терміну козак і половецького імені Кзак-Ґзак.
Втім, і в запорожців побутувало ім’я Козак [8, 83-89].
Запорожці мали й прізвища, які в раджпутів виступають іменами. Означення
воїна у раджпутів – вір чи бір “герой, богатир”, яке творить низку
раджпутських імен. Раджпутська історія ХVI ст. знає людину на ім’я
Банбір, яка захопила владу в князівстві Мевар. А за “Реєстром” 1649 р. у
Канівському полку (сотня Кулаги) служили козаки Іван і Фесько
Банберенки, у Київському (сотня Предримирського) – Семен Банбиренко, у
Переяславському (сотня Заворицька) – Максим Бамбиренко [10, 106, 296,
345]. Прізвище Банбиренко похідне від імені Банбир, тотожного воїнському
імені Банбір у раджпутів. Його санскритський відповідник – Банавіра
(хінді Банвір) “Богатир-стрілець”, “Лучник-герой”.
Раджпутське ім’я Балвір “Могутній герой”, що має і форму Балбір, відбите
в козацьких прізвищах Балвір, Бальвір, Балбир, Балбиренко. У
Багланівській сотні Брацлавського полку, де полковником був оспіваний у
кобзарських думах і піснях Данило Нечай, служив козак Федір Шалбир [10,
258]. А етнонім шелбири відбитий у “Слові о полку Ігоревім”, тобто
принаймні за п’ять століть до фіксації козацького прізвища Шалбир.
Санскритський відповідник його – Шалавіра “Богатир зі списом”,
“Списник-герой”, у раджпутів – Шалвір і Шалбір. Причому прізвище Нечай
теж має раджпутський відповідник і означає “Непереможний”.
Індійські імена Шалака й Шалак “Списник” (санскр. шала, хінді шал
“спис”) тотожні українським прізвищам Шалака й Шалак. Компонент Шал
“Спис” – і у грузинському імені Шалва, що його мали, наприклад, батьки
поета-барда Булата Окуджави й Рауля Чілачави, українського й
грузинського поета, перекладача, вченого. Та й ім’я Рауль споріднене з
раджпутським раваль, рауль “князь”. “Махабгарата” в межах історичного
Раджастхану, країни раджпутів, знає плем’я шальви “списники” і його
ватажка на ім’я Шальва “Списник” [8, 77-78].
Спільне в козаків і раджпутів не тільки в іменотворенні, а й у
воїнському вишколі, воїнських обрядах, уявленнях. Для них, зокрема,
багато важили різні щасливі й нещасливі прикмети, особливо перед
битвою. Раджпути, як і козаки, любили різноманітні розваги й воїнські
змагання, благоговійно ставилися до зброї і перед боєм здійснювали обряд
поклоніння їй. Ті й інші мали свій воїнський кодекс честі. У похід шаблю
раджпутові, як і козакові, подавала жінка – мати, дружина чи кохана. Бо
жінка уособлювала особливу силу, енергію – шакті, яка, вважалося,
поєднана з чоловічою силою, робить воїна непереможним. Жіночу енергію
уособлював трикутник вершиною вниз, а чоловічу – вершиною вгору. Родовий
герб українських Томарів засвідчує поєднання цих двох енергій у вигляді
шестикутної зірки з двох трикутників – один вершиною вгору, другий –
вершиною вниз. Тому раджпутські шаблі часто прикрашає трикутник, а щити
– тризубець. Шабля і в раджпутських, і в козацьких піснях постає коханою
і відданою дружиною. Загиблого раджпута окривали червоною матерією, як
козака – червоною китайкою. Бо колір воїнського стану – червоний, а
раджпути вважають себе нащадками давніх воїнів-кшатріїв. Крім того, в
їхній етногенезі дослідники відзначають відчутний скіфський компонент.
Між запорожцями – українськими козаками й раджпутами – індійськими
козаками стільки спільного на різних рівнях, що випадковими збігами
цього не поясниш.
Подібність простежується і на епічно-музично-пісенному рівні.
3. Раджпутська музично-пісенна традиція
Раджпути, як і українці, дуже пісенний народ, у них безліч героїчних,
обрядових і ліричних пісень, вони люблять і плекають свою музичну
спадщину, високо шанують своїх музик, співців і оповідників, як
запорожці – бандуристів-кобзарів-лірників. Окрім воїнського вміння,
воїн-раджпут – індійський козак – мав знати історичні легенди й
перекази, героїчні пісні й поеми, зберігати пам’ять про славні подвиги й
діяння предків. Це сповнювало особливим смислом життя раджпута, який
вважав себе хранителем традиції, ланкою в ланцюжку поколінь. Раджпути
мали власних творців і хранителів родовідних хронік, героїчних пісень і
балад. Їх називали бгати й чарани. Бгат (у козаків винятково поширене
прізвище Бут і похідні) і чаран (пор. не зовсім зрозуміле для
дослідників українське прізвище Шаран) мали особливий статус у
раджпутів: вони складали родоводи й героїчні поетичні оповіді про
раджпутські роди, не лише знатні й правлячі, а й прості. У поемах,
баладах чи героїчних піснях оспівували якогось героя чи його родину,
їхніх предків і славні діяння. Вони створювали й ліричні поеми про
кохання, життя і красу природи, навіть релігійні гімни, адаптували для
неформального виконання епос і пурани (індійські билини). Їх любили
слухати не тільки воїни, але й жінки та діти з будь-якої нагоди – свят
чи сімейних торжеств, днів народжень, весіль чи просто на дозвіллі. Без
бгатів і чаранів не обходилося жодне свято, вони були, так би мовити,
“ідеологічними працівниками” у війську раджпутів, а при дворах знаті
виступали як артисти. Як авторів-виконавців їх іще називають бардаї
“поет-співець”. Відомий англійський дослідник історії раджпутів Дж. Тод
вважав бардаї тим самим словом, яке в германських мовах означує їхніх
колег – бардів. А готів він вважав родичами раджпутів [14, 124-126].
Бгати й чарани користувалися величезною повагою, їх наділяли містичними
властивостями, як українці – козака Мамая, отамана Сірка чи
козаків-характерників. Дж. Тод мовить, що в раджпутському суспільстві
авторитет бгатів перевищував авторитет жерців-брахманів. Існувало навіть
повір’я, що людину, яка спричинила смерть бгата, чекає найстрашніша
покара. Та й самі бгати ставили себе врівень з брахманами. Від бгата
раджпут міг стерпіти будь-який кпин, чого іншому ніколи не прощав. Лише
бгат міг сказати в очі правду будь-якому вельможі, якою б гіркою вона не
була. У новітні часи бгати прилучаються до інших справ, що вимагають
грамотності й уміння працювати з паперами, але потреба в їхньому
традиційному ремеслі не меншає. Завдяки їм дійшли до нас події
раджпутської історії й оповіді про видатні історичні постаті. Саме їм
зобов’язана своїм народженням багатюща раджпутська література.
Вміння виконати ту чи іншу пісню, поему чи баладу вважалося винятково
престижним для раджпута будь-якого рангу. Тому в раджпутів високо
розвинене вміння грати на різноманітних музичних інструментах, серед
яких духові, фісгармонії, флейти, барабани, цимбали, мушлі й навіть
інструмент на зразок української кози (рос. волинка). Щодо неї Дж. Тод
пише, що її назва в раджпутів – мешек, через що її іноді співвідносять
зі слов’янським міхи і вбачають етимологічний зв’язок із міх-мішок [14,
126]. Ми ж дещо уточнимо: українська назва інструмента – коза, а цап,
баран у санскриті – меша або мешак. Меша – назва знака зодіаку Овен: у
ведійській астрології це перший знак тріади вогню (інші два – Лев і
Стрілець). А стихія вогню й уособлює воїнський, кшатрійський стан. Про
людину, народжену під знаком Овна-Меши, давні тексти кажуть, що вона
“при зброї” [2, 27-28]. Знак уособлюють двоє баранів (цапів), які рогами
впираються один в одного, що символізує виклик і ризик. Така картинка
звична нам з букварів і читанок, де ці вперті тварини б’ються на кладці
через потічок, бо кожен норовить першим перейти на інший берег і не хоче
поступатися іншому. Мешею-Овном управляє Марс, санскр. Куджа “Син
Землі”, “Народжений Землею” (ku “земля”+ja “народжений”, “син”, тотожне
дзе в грузинських прізвищах). На українському грунті Куджа закономірно
стає Кужа (наголос на кінцевому складі) або Куза, Коза. Принагідно
зазначимо, що є індійське воїнське ім’я Купала “Захисник землі”, де те ж
таки ku “земля” і pala “захисник, воїн”, що і в етнонімах поляни й
поляки та скіфському пали.
Ця давня пісенно-музична традиція раджпутів сходить іще до “Махабгарати”
– епосу давніх воїнів-кшатріїв, нащадками яких раджпути себе вважають.
4. Воїнська музично-пісенна традиція у “Махабгараті”
Індійський епос теж знає співців-бардів, яких називає вандіни, маґадги й
сути. За міфом, бог-творець Брахма сотворив Суту й Магадгу, аби в трьох
світах вічною лишалася пам’ять про першоцаря Прітху, дочка якого –
Прітхві-Корова-Земля, синами якої вважали себе ведійські мудреці-ріші.
Цей ведійський міф має прямий перегук із «Влес-книгою», яка мовить про
народження кравенців-українців від Корови-Замунь, тобто від Корови-Землі
[7, 164-166].
Вандіни, маґадги й сути складали наближений до воїнської знаті прошарок
і своїми величальними та звитяжними піснями благословляли й надихали
воїнів на битву, брали участь у найважливіших обрядах, особливо
царських. У “Махабгараті” часті описи, коли вранці царя пробуджують зі
сну хвалебні пісні сутів і маґадгів чи музика двірцевого оркестру. Коли
неперевершений сопілкар Крішна водить хороводи з дівчатами-пастушками,
то радісно виграють віни, гримотять барабанчики, дзвенять цимбали. А
коли воїнська рать із барабанним боєм виступає в похід, то за бойовими
слонами, колісницями та кіннотою ідуть співці-музики й величальними та
військовими піснями бадьорять воїнів. Навіть під час бою не вщухає
барабанний дріб.
Сути серед них належали до основної категорії епічних співців та
оповідників і були, як правило, хранителями воїнської традиції.
Становище їх було високе, як і бгатів у раджпутів. Сути були колісничими
в царів і знатних воїнів. Колісничний воїн називався ратхін (rath+in),
озброювався луком, списом та іншою метальною зброєю. Роль
колісничого-сути була винятково важлива: від нього залежали безпека й
успіх у битві ратхіна, він був його найпершим помічником і рятівником,
головним “штурманом” цього грізного бойового засобу. Загибель
колісничого ставала фатальною і для ратхіна. Колісничий умів надати
медичну допомогу, знався на травах і знадіб’ях, які завжди мав при собі,
вивозив тяжко пораненого ратхіна з поля бою. А потім, як безпосередній
свідок ратних подвигів знатного бойового побратима, прославляв його
воїнську доблесть у віршах та піснях, які сам і складав.
Тобто сути мали не тільки супроводжувати царя чи знатного воїна в
битвах, а й складати та зберігати оповіді-перекази про подвиги своїх
князів, царів і їхніх предків. Як свідки воїнських подвигів і майстри
поетичного слова, вони прославляли рід і предків свого володаря. Сути
були усними поетами-імпровізаторами, вироблені ними малі епічні форми
заклали підвалини епічної традиції, на якій і постала “Махабгарата”.
Сути часто були не тільки колісничими, а й царськими радниками. Скажімо,
Санджая (колісничий-сута сліпого царя Дгрітараштри) був і найпершим його
радником. Він не тільки тримає царя в курсі подій під час 18-денної
битви, описаної в “Махабгараті”, а є і одним із трьох основних
оповідачів цієї величезної епічної поеми з 18 книг.
Cа” – “Божественна пісня”, яку перекладав академік-медик, санскритолог,
виходець із Чернігівщини Борис Смирнов, працю якого високо оцінив
Раджендра Прасад – перший президент незалежної Індії. Тут могутній воїн
Арджун і його колісничий-сута Крішна дискутують щодо обов’язку
воїна-кшатрія на полі бою.
“Махабгарата” мовить, що під час жертвоприносин царя Джанаки (батько
Сіти, дружини царевича Рами й героїні “Рамаяни” – іншої епічної поеми)
у мудрості й красномовстві змагалися брахман Аштавакра й Вандін –
придворний співець, названий у тексті сином сути-колісничого. Що
засвідчує досить високий соціальний статус колісничого. Причому Вандін,
коли в дискусії зайшлося про число сім, каже, що існує 7 різновидів
свійських тварин і 7 диких, 7 святих мудреців, 7 почестей і 7 струн у
віни. Тобто “Махабгарата” знає семиструнну віну – основний, найдавніший
і найпопулярніший струнний музичний інструмент Давньої Індії. Її
індійська традиція вважає винаходом божественного мудреця Наради, якого
знають іще веди. Покровитель музики, посередник між богами й людьми, він
час від часу сходить на землю й оповідає людям, що діється на небесах, а
на небі розповідає богам про земні справи. Вісником богів Нарада став
нібито в покару за якусь провину, тому й мандрує світами, доносить людям
вісті з небес. Він подружився з ґандгарвами – небесними музиками й став
їхнім ватажком. Із солодкозвучною віною плине піднебессям на хмарці й
тішить богів і людей чарівними мелодіями, через що й зоветься Вінапані
– “З віною в руках”.
Відбилася віна і в інших індійських іменах, чоловічих і жіночих.
Ім’я-епітет Вінавадіні “Гравчиня на віні” має Сарасваті, богиня мистецтв
і наук, захисниця співців, винахідниця санскриту, дружина бога-творця
Брахми, який уособлює в тризубі праве вістря. Неодмінний її атрибут –
віна. До віни причетний і Шіва, основне божество в раджпутів, він теж
зображається з віною, тому й має ім’я Вінахаста “З віною в руках”
(санскр. hasta “рука” тотожне укр. кисть). Цим Шіва схожий до козака
Мамая з кобзою – в обох чимало й інших спільних атрибутів (більше
двадцяти). Інша назва Шівиної віни – шрінґа, шарнґа, дослівно “рогата”.
Шрінгі в санскриті “бик”, а бик – тварина Шіви, одне з імен якого Вріш –
теж “Бик”, тотожне нашому Влес-Велес. А шумерську лютню пан-тур, назву
якої іноді споріднюють із назвою бандура, увінчує голова бика. Індійці
знають музичний інструмент ґомукха “голова бика” (go “бик”+mukha
“голова, морда”). Знаменитий лук Крішни теж шрінґа, шрінґ. Українські
назви Сарни, Сарнівка, Сарновичі, Сарнавщина на Житомирщині й Рівненщині
через назву сарна, яка теж сходить до значення “рогата”, якраз і
споріднюються з інд. шрінґ-шрінґа-шарнґа. І цілком сучасний факт:
дружину індійця Ґопала Баґлая, мого “земляка” (я колись навчався в
місті, звідки він родом) з найпершої команди посольства Індії в
незалежній Україні, який за півроку чудово опанував українську мову,
звали якраз Біна, тобто Віна (про це та про українсько-індійське
прізвище Баґлай: [9, 177-186].
Англійський санскритолог Артур Бешем, відомий книгою “Чудо, яким була
Індія”, вважає, що трактування слова віна як “лютня” неточне. Бо
спочатку віною називали різновид ліри, часто десятиструнної, дуже схожої
на невеличку ліру, поширену в Давньому Єгипті й ранніх цивілізаціях
Середнього Сходу, зокрема, і в Шумері. За династії Ґуптів (ІV-VI ст.),
яка, до речі, правила в державі Маґадга, цей інструмент витісняє
грушовидна лютня, звуки з якої видобувалися пальцями або плектром [1,
414].
Давньоіндійські джерела розкривають і таємницю походження сутів,
вандінів та маґадгів. Сута, як виявляється, син чоловіка-кшатрія і
жінки-брахманки, вандін – батька-кшатрія і матері-шудрянки (пор.
прізвища Шудра, Шудря, Шудрак, Шудрик, Шудренко, Шудриченко в запорожців
і сучасних українців), маґадга – син чоловіка-шудрі й
жінки-вайш’ї-селянки (у деяких джерелах – син батька-вайш’ї і
матері-кшатрійки). Яду, родоначальник ядавів, тотожних літописним
ятвягам [9, 51-57], теж сута, бо батько його кшатрій, а мати –
брахманка. Сина Яду звали Маґадга, була давня держава Маґадга (частина
сучасного штату Біхар), ріку Маґадгі згадує “Рамаяна”. Крішна теж сута,
бо походив з ядавів – він був колісничим у могутнього воїна Арджуни,
втіленням Індри, якого добре знає “Влес-книга”. Крішна-пастушок
неперевершений гравець на сопілці, яка, до речі, має назву бансура. І
індійцеві, і українцеві однаково любий образ юного пастушка із сопілкою,
який в індійців уособлює юного Крішну.
Тому з брахманського погляду походження Крішни не зовсім “чисте”. Але
саме Крішна, як втілення Вішну, сходить на землю відновити правду й лад,
коли її переповнює зло. Йому і його старшому братові Баладеві (Білобогу)
властива синьо-жовта символіка: якщо Крішна (воїнське й пастушницьке
божество) – синюватошкірий і має жовте вбрання, то його старший брат
(землеробське божество) – золотавошкірий і має синє вбрання. Вони мовби
в єдності протилежностей уособлюють цілокупність всесвіту – цю ж ідею
уособлює і наш синьо-жовтий стяг. Різні імена обох братів по батькові
(матері в них різні) рясно відбиті в запорозьких козаків і сучасних
українців. А старшинство Баладеви-Білобога, атрибут якого – плуг,
символізує первісність землеробства і землеробських уявлень перед
кочовим, пастушницьким трибом життя, що його уособлює Крішна. Показово,
з огляду на це, що в шарах трипільської культури знаходять не зброю, а
лише землеробські знаряддя.
5. Етимологія слова бандура
Cанскр. vandin, яке має і форму bandin, складають дієслівна основа
vand-band та in – суфікс, властивий і українській мові, наприклад, у
назвах Батурин, Чигирин, Малин, Козятин, Пирятин, Снятин, який означає
приналежність до чогось, володіння або наділеність чимось. Основа vand
означає “хвалити, славити, оспівувати, величати” [12, 564], тож термін
вандін та ім’я Вандін означають “співець, славитель, величальник” [12,
460]. Є ім’я Вандітар із тим самим значенням, де tar – суфікс діяча,
тотожний укр. тар у плугатар, золотар, воротар або тель у славитель,
хвалитель, хулитель, мислитель тощо. Є терміни ванді – мандрівний
співець, бард, ванданій – гідний хвали-слави-пошани, вандана-вара,
вандана-мала, вандана-маліка – гірлянда, вінок чи просто зелене листя,
яким заклечують браму, ворота, двері з нагоди свята, врочистої події чи
вшанування когось [12, 460]. Всі ці імена й терміни вжиткові і з
початковим б.
Із термінів на vand-band постали індійські чоловічі й жіночі імена:
Вандака, або Бандака – “Величальник, Славитель, Прославитель”.
Вандана, або Бандана – “Прославитель, Славитель, Хвалільник”.
Вандару, або Бандару – “Хваління, Славлення, Шанування”.
Вандатха, або Бандатха – “Гідний слави, Хвалимий, Славлений”.
Вандініка – “Шанована, Славна, Славетна”.
Вандіта – “Славлена, Хвалима, Шанована”.
Вандья – “Гідна славлення, Достойна величання” [16, 469].
До цих імен, зокрема жіночих (Вандініка, Вандіта, Вандья), безпосередньо
причетне польське жіноче ім’я Ванда, яке в такому разі означає “Слава”,
“Славна”, “Славлена”, “Гідна хвали”. Це тим певніше, що в поляків
засвідчені й інші жіночі імена, які мають своїх індійських двійників –
Ядвіґа й Данута. Щодо першого імені, то воно споріднене з літописним
ятвяги, західнобалтійським плем’ям, яке тотожне індійським ядавам.
Родоначальник племені – Яду, син царя-кшатрія Яяті й брахманки Деваяні.
Тобто Яду – чистої води сута, колісничий і співець, ім’я Яду відбилося в
українських прізвищах Ядута (Єдута) й Ядутенко (Єдутенко) та назвах
Ядути, Ядутин, Ятва, Ятвіж, Ятвяги, Ятвязь тощо. Саме з ядавів, як
зазначалося, походили Крішна та його старший брат Баладева, різні імена
яких рясно відбиті в іменах запорозьких козаків і сучасних українців.
Як, до речі, й поляків, латишів та литовців. Індійські ядави мають дві
інші назви – данави й сатвати. Дві інші назви мають і ятвяги – дайнова й
судова, судовити. Така потрійна відповідність, звісно, не випадкова. А
звідси й місток до імені Данута, яке споріднюється з іще ведійською
богинею первозданних вод Дану “Ріка, Потік”, тотожною слов’янській Дані,
яка теж пов’язана з водною стихією. Імена обох відбиті в назвах
найбільших українських річок – Дон, Донець, Дунай, Дністер, Дніпро.
Термін віна теж пов’язаний із дієслівною основою ванд-банд “славити,
хвалити, оспівувати, величати”. З цією ж основою виявляє спорідненість і
назва бандура, первісно вандура. Співець-хвалільник,
співець-величальник, співець-бард називався вандур або бандур, а
струнний музичний інструмент для славлення, оспівування, величання –
вандура, бандура (і на кобзу іноді кажуть кобзина або кобзура – як в
“Енеїді” Котляревського). Від бандура – і бандурист, як від дієслова
танцювати – танцюра й танцюрист. Близьке за формою до українських
бандура і танцюра й індійське бансура “сопілка”. А українські прізвища
Бандура, Бандурка, Бандурак, Бандуренко, Бандуриченко, Бандрівський та
інші співвідносні з індійськими іменами Вандар-Бандар, Вандару-Бандару,
Вандра-Бандра тощо. Зазначу принагідно, що директором видавництва
художньої літератури «Дніпро», де я свого часу пропрацював 16 років, був
Олександр Іларіонович Бандура – виходець із Хмельниччини, високий
фахівець видавничої справи, письменник і перекладач, який усіляко сприяв
знайомству українського читача з творами індійської літератури і якого я
завжди згадую добрим словом.
Таким чином, повністю підтверджується здогад чи й певність Г. Хоткевича,
що пояснення назви бандура слід шукати в санскриті.
6. Деякі принагідні міркування у зв’язку з бандурою
Кілька слів про торбан, який, за Г. Хоткевичем, є “плід еволюції
бандури, як сама бандура є плід еволюції кобзи” [15, 147]. Не виключено,
що тор у торбан означає “тур, бик”, як, скажімо, в назві Тмуторакань
“Місто чорного (темного) тура”, оскільки шумерський пан-тур невипадково
увінчувала голова бика. Для Давньої України, як і для Шумеру,
характерний культ Священного Бика-Тура, про що свідчить безліч “бичачих”
і “турових” назв – лише топонімів на Тур у нас майже сотня (а ще бог
Тур, Турова божниця в Києві, таври “бики”, туровці “бичичі” тощо; [8,
29-42]. Що засвідчує неабияку роль і значення бика-тура для уявлень
шумерів і праукраїнців. Показове й те, що атрибут індійського “скотьєго”
бога Шіви – віна, інше ім’я Шіви – Вріш, тотожне імені Влес у нашого
“скотьєго” бога. Вріш означає “Бик”, тобто і Влес – “Бик”. І якщо
індійський “скотій” бог мав струнний інструмент – віну, то й
слов’янський “скотій” бог мусив би його мати. А їхні музичні
інструменти, зрозуміло, мала увінчувати голова бика.
Може бути, що тор у торбан сходить до санскр. tara, tar “струна”, хоч у
назвах індійських інструментів вони – завжди другий компонент. Це
інструменти:
Ектара (ek “один”+tara), або іктара, досл. “однострун”. Ектара, ектар –
однострунний музичний інструмент.
Дутара, або дутар (do “два”+tara), досл. “двострун”. Дутара, дутар –
двострунний музичний інструмент (особливо в Середній Азії та Ірані).
Тітара (ti “три”+tara), досл. “триструн”. Тітара, тітар – триструнний
музичний інструмент.
Сітара (si+tarа), або сітар – струнний щипковий музичний інструмент, має
дерев’яний опуклий корпус і довгу (до 90 см) шийку з нав’язаними ладами
(від 16 до 22), 7 основних струн і 11-12 резонансових, які розміщені
паралельно основним, проходять під ладами і фіксуються колками на
правому боці корпусу. Звук видобувається плектром.
Назва сітара сходить до санскр. saptatara (sapta “7”+tara, хінді sat
“7”+tar). Два ta в слові стяглися в saptara, а тоді стало сітара, сітар.
Тож сітара (сітар) означає “семиструн” й споріднене з гітара (пор.
гітара семиструнна). Терміни: sitar-vadan – гра на сітарі, sitariya –
сітарист. Сітар-сітара – суто індійський термін, бо в іранських мовах
“7” – hapta, hafta. На сьогодні укр. гітара вважається запозиченням
через російське або польське посередництво з німецької чи французької. А
франц. guitare, нім. Gitarre (з Gitarra) – нібито від ісп. guitarra, яке
через латин. cithara “струнний музичний інструмент” або араб. kittara
“те саме” й арамейське посередництво запозичене з грец. kithara
“кіфара”, яке й собі запозичене з невідомого джерела [5, І 517].
Оскільки на теренах Давньої України індоарійські племена жили спрадавна,
то цілком імовірно, що саме звідси йшло поширення цього музичного
інструмента і його назви. Скоріше всього, у згадані мови слово гітара
прийшло через іранське посередництво, хоча назва сітар-сітара суто
індійська. Певно, й цитра – видозміна сітара-цитхара. Тоді й трa в цитра
те ж tara – “струна”.
Вже згадувалося про індійський музичний інструмент ґомукха “голова бика”
або “бичача морда”. Санскр. mukha означає “лице, лик, обличчя, голова”,
воно має український відповідник (нині з дещо негативним відтінком) –
миза (мармиза) й маз (чорномаз, чорномазий “темноликий”). Тоді можливий
український варіант індійського ґомукха буде гомиз, гомаз або комиз,
комаз. Що близьке до нашого кобза, яке в Середній Азії має назви кобиз,
ковуз, комуз, комиз. А в етрусків “бик” – ko, ku. Якщо все справді так,
тоді й назва кобза (кобиз-комиз, ковуз-комуз) може означати “голова
бика”.
Наші “Слово о полку Ігоревім” і “Влес-книга” містять чимало індійських
реалій, а “Слово” виявляє неабияку сюжетну, композиційну і образну
подібність із раджпутськими героїчними поемами й давніми та
середньовічними епічними пам’ятками Індії. Що помітили й відзначили самі
індійські перекладачі “Слова”. Тому й давньоукраїнська пам’ятка могла
творитися точнісінько так, як творилися раджпутські героїчні поеми й
пісні та індійський епос. Втім, уже не раз висловлювалася думка, яку
нині підтверджує індійський матеріал, що “Слово” створила наближена до
новгород-сіверських князів людина, їхній бойовий соратник і
бард-дружинник, вдатний у поетично-оповідно-музичному мистецтві.
7. Винятково важлива для вітчизняної історії обставина
При витлумаченні назви бандура з’ясувалося кілька цікавих обставин.
Виявилося, що в ареалі Запорозької Січі – і тільки в ньому – існували чи
й нині існують річка й брід Бандура, хутір Бандурський та чотири болота
Бандурка, які колись, вочевидь, були річками. Та найголовніше, що
санскритська дієслівна основа vand виявила спорідненість з етнонімом
венеди-венди. А він, у свою чергу, виявляється семантичним двійником
етноніма слов’яни, бо “Влес-книга” на дощечці 8/2 каже: “ми слов’яни,
руси, які богам славу співають, і тако суть слов’яни тому” [3, 38]. Ця ж
пам’ятка згадує руського князя IV ст. на ім’я Вендеслав. Коли руси
зазнали поразки від готів Германаріха, котрий убив Боса-Бужа й сімдесят
його воєвод, “…повстав молодший Вендеслав, і зібрав русь, і повів на
них, і розбив готів” (дощ. 32). Очевидно, був і якийсь старший
(очевидно, давніший) Вендеслав. Важлива згадка у Аль-Масуді про одного з
князів у землі дулібів на ім’я Вандж-Слав [6, 81]; це, певно, іномовна
передача імені Вендеслав.
“Влес-книга” згадує і київського боярина венеда Святояра, якого називає
“героєм нашим”, котрий “розбив готів” (дощ. 4б). А ще мовить, що були
двоє братів, старший Славен і молодший Скіф, що Славен пішов на північ,
а Скіф лишився біля моря, що Скіф був старий і мав сина Венда, по якому
був онук, котрий володів південними степами [11, 191]. Отож є підстави
пов’язувати назву бандура зі слов’янами-венедами (сюди ж італійські
венети) і лідійцями-іллірійцями. А венеди-венети й іллірійці – прямі
родичі слов’ян, про що цілком недвозначно каже “Влес-книга”. Вони
прийшли до Італії з Пали-Пафлагонії на протилежному від Криму узбережжі
Чорного моря й заснували Венецію, де на давніх панно венети зображені з
оселедцями.
Пурани (індійські билини) знають річку Вандана, назва якої означає
“Славлена”, іншими словами, Славута. Тому привертають увагу численні
назви українських річок Славець, Славець Великий, Славинка, Славка,
Славська, Славута, Славчик, Словечна, Слов’янка (дві), Слов’янець [13,
509-510]. Прикметно, що назви Славець, Славець Великий і Славчик
пов’язані з загадковою і напрочуд “індійською” назвою Міхидра. Міхидра –
притока Серету в басейні Дунаю, там же й село Міхидра, щодо якого
засвідчений і варіант Міхиндра. Що перегукується з індійським Махендра
“Великий Індра”. Пурани знають священну гору Махендра. Є ім’я Махіндра
“Індра землі”, а оскільки санскр. indra означає і “цар”, то й “Цар
землі”. Махі тут те саме, що і в прізвищі Мазепа (mahi “земля”+pa
“захисник”) “Захисник землі”, тобто “Цар”, “Правитель”, отже, й
“Гетьман”. Тож ім’я Махіндра в такому разі постає значеннєвим двійником
прізвища Мазепа.
На Вінничині (Могилів-Подільський р-н) є населений пункт Вендичани [13,
81, 96]. У басейні Дністра є річка Вендичанка, річка Славська й потік
Слов’янка. Дослідники співвідносять Вендичанку з гідронімом Віндава у
басейні Лаби на крайньому заході полабсько-слов’янського масиву (нім.
Wendland). На їхню думку, обидві назви відбивають глибинні
венедсько-слов’янські взаємозв’язки. Як відомо, найдавніші слов’яни
гіпотетично ототожнюються з історично засвідченими венедами (грец.
Ouvenedai, латин. Veneti, Venedi, Wenethi, нім. Wenden), або
віндами-вінідами (латин. Vinidi, Vinithi, нім. Winden); пор. місто
Вінети (Вінета), воно ж Волин у землях західних волинян. Різниця між
обома гідронімами лише та, що в назві Віндава у першому складі і, а в
його родичів на Вінничині – річки Вендичанка й села Вендичани на ній –
е. З чого припускається, що вендичани – переселенці з якоїсь
Вендики-Венедики. Дослідники звертають увагу, що з словотвірного погляду
древанська (тобто древлянська) Віндава перегукується з річкою Русава
біля Вендичанки у тій же системі лівобережного Дністра [4, 102].
Привертають увагу й інші венедо-слов’янські паралелі в різних регіонах
України. У Криму біля Алушти – річка Венеть (певно, з Венедь), також
річка Слов’янка (притока Салгиру, західне узбережжя Азовського моря,
бас. Сиваша).
У басейні Дунаю – потік Вандріча (Свалява) і там же річки Славець,
Славець Великий, Славка, Славчик, Слов’янець.
У басейні Дністра – річка Вендичанка, річка Славська й потік Слов’янка.
У басейні Дніпра гідронімів на Венд нібито не виявлено, але є річки
Славинка (притока Росі), Славута (притока Ужа), Словечна (притока
Прип’яті) та народно-пісенне означення Дніпра – Славутич, Славута та ще
Словечна – на Житомирщині (Коростенський і Овруцький р-ни). На тій же
Житомирщині, в стародавньому селі Троянів, де виявлено поселення ще ІІІ
тис. до н.е., засвідчене прізвище Вендер.
Найбільше гідронімів на Слав у басейні Дунаю – 5, Дніпра – 4, Дністра –
2. Отже, маємо цілком певний паралелізм: в ареалах з гідронімами на
Венд-Ванд, засвідчені й гідроніми на Слав-Слов. Що навряд чи випадково і
промовляє, як на нас, за значеннєву тотожність основ Венд і Слав. А
через село Троянів на Житомирщині й прізвище Вендер у ньому
перекидається місток до венедів-венетів і Трої (сюди ж і Троєщина з
історичної топографії Києва).
Ці факти, виявлені при тлумаченні слова бандура, винятково важливі для
вітчизняної історії. Етнонім венеди постає семантичним двійником
етноніма слов’яни, етимологію якого розкриває сама “Влес-книга”. Тобто
виходить, що етноніми венеди й слов’яни – значеннєво тотожні й сходять
до дієслівних основ слав-слов і ванд-венд з однаковим значенням
“славити, хвалити, величати”. І цю значеннєву тотожність підтверджують
гідронімні, топонімні й антропонімні дані.
Література:
Бэшем А. Чудо, которым была Индия. – М., 2000.
Ведийская астрология. – М., 1997.
Велесова книга. – К., 2003.
Гідронімія України в її міжмовних і міждіалектних зв’язках. – К., 1981.
Етимологічний словник української мови. Т. І. – К., 1982.
Леонюк В. Словник Берестейщини. – Л., 1996.
Наливайко С.І. Етногенеза українців за “Влес-книгою”//Українознавство,
2005, №2.
Наливайко С.І. Індоарійські таємниці України. – К., 2004.
Наливайко С.І. Таємниці розкриває санскрит. – К., 2000.
Реєстр Війська Запорозького 1649 року. – К., 1995.
Русские веды. – М., 1992. 12. Санскритско-русский словарь. – М., 1978.
Словник гідронімів України. – К., 1979.
Успенская Е.Н. Раджпуты. Рыцари средневековой Индии. – М., 2000.
Черкаський Л.М. Українські народні музичні інструменти. – К., 2003.
Gandhi, Maneka. Hindu Names. – New Delhi, 1993.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
