.

Правове врегулювання статусу української мови (діахронічний аспект) (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
418 6980
Скачать документ

Реферат на тему:

Правове врегулювання статусу української мови (діахронічний аспект)

Мова і право становлять надзвичайно тонке плетиво, кожний з елементів
якого не може існувати автономно, і тільки талановитий майстер може це
плетиво зробити не хаотичним поєднанням форми та змісту, а вдихнути в
нього сенс, життя. Право, не виражене мовою, не буде правом. Тому й
становлення правової системи нерозривно пов’язане з історією мови. І чим
глибше ми збагнемо тонкощі формування й розвитку цих двох феноменів у їх
взаємозв’язку, тим довершенішою зможемо зробити сучасну правову систему.
Отож, інтеграція лінгвістики і юриспруденції є явищем природним, і тому
навіть дивно, що лише віднедавна в Україні активізувалися дослідження
мови права, представлені доробком Н.В. Артикуци, Ю.Є. Зайцева, Г.С.
Онуфрієнко, Ю.Ф. Прадіда, Л.О. Симоненко, А.П. Токарської, О.Ф. Юрчук.
Актуальність окресленої проблеми зумовила активний розвиток нової галузі
мовознавства – правничої лінгвістики, в межах якої виділилися два
напрямки дослідження:

1) юрислінгвістика, що вивчає юридичні аспекти мови, зокрема й
функціонування мов у суспільстві;

2) лінгвоюристика, предметом якої стали мовні аспекти права [1]. Однією
з найцікавіших і найменш досліджених проблем вітчизняної юрислінгвістики
є історія становлення української мови як державної.

Представники різних галузей науки зазвичай розпочинають відлік
державотворчих процесів в Україні від часів Київської Русі. У цей період
формувалася й мова вітчизняного права, представлена кількома жанрами
офіційно-ділового стилю: договори, законодавчі акти (Руська Правда),
грамоти тощо, які, безумовно, становлять значний інтерес для фахівців з
лінгвоюристики [2]. Однак, для юрислінгвістичних досліджень цей період
ще не становить особливого інтересу, оскільки будь-яких нормативних
актів, які б регламентували особливості функціонування мов, тоді
ухвалено не було. Зважаючи на це, розпочинати вивчення окреслених вище
процесів варто з більш пізніх історичних епох.

Після нетривалого розквіту Київська Русь почала розпадатися на удільні
князівства, занепадати. Наприкінці XIV ст. західноукраїнський регіон був
окупований Польщею, а всі інші українські й білоруські землі, у тому
числі й Київські, приєднані до литовських земель. Так утворилася нова
держава – Велике князівство Литовське, яке в науковій літературі
справедливо зветься Литовсько-Руською державою. Традиції розвитку науки,
духовної культури, творення й фіксації правових норм Київської Русі не
могла занапастити навіть кількасотлітня монголо-татарська навала і вони
продовжилися у Великому князівстві Литовському.

Як зазначає Андрій Яковлів, “українське право було чинним у своїй
давній, звиклій зовнішній формі, а саме – на “руській”, тобто
українсько-білоруській мові, яка внаслідок цього стала офіційною мовою
Литовської держави. Ставлення влади до українського права, до мови
базувалося на принципі: “Старини не рухати, новини не вводити”. Тому
природний розвій українського права довгий час ішов вільно, без жодної
затримки” [3].

1529 року набув чинності Статут Великого князівства Литовського – перший
загальний кодекс для всієї Литовської держави. Однак, уже через 40
років, 1566 р., було ухвалено його другу редакцію, а 1588 р. – третю.
Примітним є те, що всі три редакції головного документа Великого
князівства Литовського були написані руською мовою, а відповідно до
статуту 1588 р. “писаръ земски маетъ по руску литерами и словы вси
листы, выписы и позвы писати, а не иннымъ языкомъ и словы, а присегнути
маетъ на врядъ свой писарски тыми словы: я присегаю Пану Богу в Тройци
єдиному”. Про статус руської (тобто староукраїнської) мови у Великому
князівстві Литовському писав І. Огієнко: “По литовсько-польській унії
1386 року спочатку було від вищої польської влади зовсім прихильне
ставлення до “руської” мови. Так, знаємо, що королева польська Ядвіга
(1371 – 1399) любила читати слов’янську Біблію та твори Св. отців.
Король Казимир III видав року 1347-го т. зв. Вислицький Статут,
“руською” мовою, і згідно §11 його краківський суддя мав судити згідно
із цим Статутом. З опису 1510 р. бібліотеки короля Сигізмунда І (1506 –
1548) бачимо, що він мав десь 33 книги “руських” і тільки 1 польську.
Відомий польський учений С. Бандтке писав 1815 р.: “Усі Яґелончики, аж
до Сигізмунда Авґуста, в Литві по-руськи писали, привілеї й надання
давали, і навіть часом не найкраще по-польськи вміли. Казимир Ягайлович
IV († 1492 p.) більше вмів по-руськи, як по-польськи”. Ось тому наша
українська літературна мова, мова руська, стала помалу навіть офіційною
мовою Литовсько-руської держави: цією мовою писано по канцеляріях
урядові акти, суджено по судах, вона була навіть домовою мовою деяких
литовських князів, нею ж написаний і збірник тодішніх правних постанов,
т. зв. Статут Литовський 1529 року, пізніші видання 1566 і 1588 років…
Цією ж українською літературною мовою трохи давнішe був написаний і т.
зв. Cудебник великого князя Казимира IV 1468 р., за яким суджено скрізь,
навіть у Кракові”[4].

Литовсько-руський етап розвитку української мови є надзвичайно важливим,
адже так звана актова мова “стала провідником живої нашої мови до мови
літературної” [5]. Отже, використання староукраїнської мови в офіційному
мовленні сприяло того часу її розвиткові. А підстав для такого розвитку
було достатньо, адже “за литовського часу скрізь сильно розвиваються
урядові канцелярії – княжі, судові й ін., а також канцелярії
єпископські, і в них урядовою мовою була мова українська, по-тогочасному
руська. З цих канцелярій виходило багато різних актів, і на їх мові
завжди був сильний вплив живої мови. Ця т. зв. актова мова завсіди вела
в нас перед у розвої мови літературної, бо все мусила відбивати живу
народну мову” [6].

Проте після Люблінської унії 1569 р., згідно з якою було об’єднано
Польщу й Литву в одну державу, ситуація дещо змінилася. “Але при цьому
українським землям, крім Підляшшя, було визнано деяку автономію
місцевого управління та залишено й надалі в чинності Литовський статут і
руську мову, – як в адміністрації й суді, так і в центральних установах
по справах українських земель. Виняток було зроблено для українських
міст з Магдебурзьким правом, де було приписано вживати польську мову.
Видання Литовського статуту було завершенням законодавства
Литовсько-Руської держави. В подальшому Польща поступово захоплює в свої
руки керуючий провід в польсько-литовській унії, протягом XVII – XVIII
ст. запроваджує польське право, а разом із тим і польську мову.
Литовський статут, який лишився чинним на українських землях і за цієї
доби, був прийнятий українським населенням як український національний
кодекс та вважався за національне українське право протягом усього часу
чинності на українських землях – аж до 40-х років XIX ст. Самоуправа
українських міст мала окреме право німецьке – Магдебурзьке, яке під
впливом українського звичаєвого права було також до певної міри
українізовано. За цей же період (XV – XVI ст.) на західноукраїнських
землях, що опинилися під владою Польщі, поступово на місце давнього
українського права було заведено право польське” [7].

Статус мови українського народу на території нашої держави докорінно
змінився після 5 червня 1569 р., коли, згідно з умовами Люблінської
унії, Литва і вся Україна були приєднані до Польщі. Особливості
використання української мови в офіційних сферах життя суспільства
детально описав Іван Огієнко: “Число канцелярій стало сильно зростати –
це різні канцелярії міські, ґродські й інші, які продовжували писати
“руською” мовою. Мова ця невпинно росте, але вже легко приймає в себе
полонізми, головно до свого словника; появляються полонізми навіть у
мовних формах. Помалу починається не тільки збільшений польський вплив
на нашу літературну мову, але й насильна урядова полонізація. Українська
шляхта добре знала польську національну нетолерантність, а тому
попильнувала забезпечити розвиток своєї мови ще в акті Люблінської Унії
5 червня 1569 року, в якому читаємо: “На прохання всіх станів
позоставляємо, що по всяких їхніх судових справах, як позви, вписи до
книг, акти й усякі їхні потреби, так і наших судів ґродських і земських,
як і з нашої коронної канцелярії наші декрети, і по всіх наших коронних
потребах королівських і земських листи до них не яким іншим, а тільки
руським письмом мають бути писані й проваджені на вічні часи” (Volumina
Legum, t. II, c. 753 і 764). Акт підписаний королем Сигізмундом
Августом.

Але, за польським звичаєм, жодних актів не дотримувалися, і король у
своїх канцеляріях починає писати польською і до українців. Українська
шляхта відразу проти цього запротестувала й вимагала писати до неї
тільки по-українському. Так, 1571 р., цебто по двох тільки роках по
Унії, українська шляхта зібралася у Києві на сеймику і вислала до
польського короля петицію, а в ній писала: “Особливе теж єго кр. м.,
нашого милостивого пана просимъ, абы листы сеймовые, универсалы,
констытуцЂи й кождая справа подле обетницы и привилю єго кролевское
милости, при сконченю унеи виданого, не иншими литерами й словы, одно
рускими литерами и єзыком до Земли Києвскоє писаны и выдаваны были,
кгдыж з млодости иншого письма отцове наши учити нас не давали, одно
своєго прирожоного руского, і школы теж полскоє в Києве немашъ, a кгды
приносят листы єго кр. милости, писаные полскими литерами з мешанєм
латинских слов, вырозумети не можем, яко ж и тен привилей на злучене
єдности Земли Києвскоя даный, иж полскими литерами єст написан, просимы
єго кролевскоє милости, жебы поруску был преписан, а под маєстатною
печатью и c подписом руки єго кролевъскоє милости, нашого милостивого
пана, нам был выданъ”.

Але незабаром, 1576 року, король Стефан Баторій покликав до себе на суд
деяких українських шляхтичів з Брацлавщини, заскаржених листами,
писаними польською мовою. Брацлавська шляхта не дозволила викликаним
їхати, вимагаючи, щоб подібні листи писалися тільки українською мовою.

Шляхта вислала до короля послів, а через них і листа, в якому
скаржилася: “То ся нам дієть над право і вольности наші, іж листи з
канцелярії вашої королівської милости до нас писмом польским видавають,
за што і впрод вашу королівску милость покорними нашими прозбами
просимо, аби ваша королівска милость при привілею і свободах наших нас
заховати і до нас листи з канцелярії вашої королівскої милости руским
писмом видавати розказати рачил” [8].

Цікаво, що саме на цей період припадає чи не перша в Україні
задокументована хвиля пуризму. І. Огієнко пише про це так: “Того часу
польська мова була сильно перемішана з мовою латинською (це т. зв.
макаронічна мова), а тому королівські канцелярії писали й до українських
урядів нечистою мовою. Українці протестували проти того, і їхні посли на
Варшавському сеймі 1590 р. провели постанову, щоб для воєводств
Волинського, Брацлавського та Київського було виправлено правні акти,
звільнивши їх від латинщини, про що й прийнято постанову: “Поправа прав
Воєвідств Волинського, Брацлавського й Київського. Щоб статути для тих
Воєвідств, за їхнім правом, писалися руським язиком і письмом, не
мішаючи слів латинських” (Volumina Legum, т. II, 1340).

Але Польща вперто вела полонізацію і 1614 р. видала Литовський Статут
уже польською мовою. А Варшавський Сейм 1696 р. прийняв таку постанову
про мову урядових українських канцелярій: “Писар повинен по-польськи, а
не по-руськи писати” (Volumina Legum, т. V, c. 418)” [9].

Наступною важливою віхою у становленні української державності була доба
Запорозької Січі, де неординарним був і такий “важливий інструмент
військово-адміністративної влади, як правова система. Маючи свободу і
незалежність від державних чиновників, козаки твердо стояли на сторожі
звичаїв предків. Якщо на території України діяли різноманітні джерела
права (Руська Правда, Литовські Статути, акти королівської влади,
канонічне та магдебурзьке право), то в Запорізькій Січі найважливіше
значення мало звичаєве козацьке право, що міцно утвердилося у сфері
козацьких суспільних відносин. У Запорізької Січі не було писаного
закону і там упродовж всієї її історії користувались звичаєвим правом,
яке було результатом правових переконань. Звичаї та порядки предків були
занесені на Запоріжжя з усієї України. Разом з переказами та традиціями
все це становило основу козацького життя. Вони передавались з покоління
до покоління в усній формі” [10].

Причинами відсутності писаних законів І.Паньонко називає:

1) досить короткочасну тривалість історії запорозьких козаків, упродовж
якої вони не змогли виробити, систематизувати й оформити письмово писане
право;

2) життя козаків здебільшого проходило в походах і війнах, що не сприяло
складанню писаних законів;

3) козаки боялися, що писані закони можуть значно обмежити їх права й
свободи.

Однак, ті документи, які засвідчували діяльність різних гілок влади
Війська запорізького, укладалися українською мовою. Українською мовою
провадилося й судочинство.

На відміну від законодавчих норм, процесуальні дії фіксувалися у
відповідних документах, окрім того, документи могли бути джерелами
доказу. Так, Д.Андреєв констатує: “На судовому засіданні обов’язково мав
бути присутній судовий писар, який обирався на тих самих засадах, що й
суддя. Він вів справи судової канцелярії, збирав докази про винуватість
чи невинуватість кожної із позовних сторін, в т.ч. й злочинця, вів
судовий реєстр, писав вироки суду” [11].

Однак, незважаючи на домінування в офіційній сфері поширення української
мови, у цей період розпочався процес, який І.Огієнко охарактеризував
так: “За цього ж часу позначився сильний вплив мови латинської на нашу
мову, що по канцеляріях творив в XVI – XVIІ віках т. зв. макаронічну
мову: мішанину мови живої, польської й латинської. На знання латинської
мови взагалі тепер звернено більшу увагу, бо вона в Польщі скрізь була
потрібна, й її навчали, скажемо, в нашій Київській академії вже за
митрополита Петра Могили, чому козацька старшина так часто знала цю
мову, на той час мову науки й дипломатії” [12].

Значні зрушення у бік українізації вітчизняного правочинства, зокрема
процесуального, відбулися після 1648 р., коли під проводом Богдана
Хмельницького вибухнула козацька революція, що призвела до “кардинальних
змін у царині як державного, так і приватного права. Революція звільнила
з-під влади Польщі анексовані в 1569 р. українські землі (Київщину,
Волинь та частину Поділля) та привела до відновлення на їх території, а
також на території давніх князівств – Чернігівського й Переяславського,
на лівому боці Дніпра – української національної держави під іменем
“Війська Запорізького” [13]. У цей період було значно змінено судовий
устрій. “Особливістю козацьких судів була значна й активна участь у суді
населення. Судочинство проводилося усно, в українській мові” [14].

Кінець ХVІІІ ст. – це період остаточного закріпачення українського
народу, яке найбільше виявилося в усуненні України від
суспільно-політичних та правотворчих процесів, що призвело до припинення
функціонування офіційно-ділового стилю української мови. За правління
останнього гетьмана України графа К.Розумовського, 1763 р. було
проведено дуже важливу реформу судів на Україні й замість козацьких
судів було заведено систему судів за Литовським статутом 1588 р. Того ж
1763 р. Рада старшини, ухваливши цю реформу, відкинула вимогу
російського уряду про зміну й доповнення Литовського статуту як кодексу
республіканського, пославшись на те, що Україна має таке право, яке може
мати тільки “найвільніший і найшляхетніший народ у світі”, й тому такого
права міняти й доповнювати не треба. 1764 р. замість гетьмана
К.Розумовського “призначено Малоросійську колегію, а в 1781 р. на
Україну було розповсюджено загальноросійську адміністрацію. Цим
московсько-російська влада скасувала автономію України, визнану за
угодою 1654 р., та незаконно інкорпорувала українські землі, приєднавши
їх як звичайні провінції до складу Російської держави. Внаслідок розділу
Польщі 1793 р. Росія інкорпорувала й ті українські землі на правому
березі Дніпра, які за угодою з Польщею 1686 р. лишилися під владою
Польщі. Ще раніше, в 1772 – 74 рр., західноукраїнські землі (Галичина й
Буковина) були інкорпоровані Австрією” [15]. Після зруйнування
Запорозької Січі 1775 р., позбавлення українських міст Магдебурзького
права, а держави в цілому – дії Литовського статуту Україна остаточно
втратила державність, а разом з нею і можливість укладати документи
своєю мовою.

І.Огієнко наводить слова Катерини ІІ, які яскраво демонструють
особливості її русифікаторської колонізаторської політики: “Цариця
Катерина II (1762 – 1796) покинула Петрів план кулаком і “жесточчю”
рушити Україну – вона, вихована на французьких філософах, повела це
спокійніше, але глибше. “Малая Россія, Лифляндія и Финляндія, – писала
вона про свої задуми кн. Вяземському, – суть провинціи, которыя правятся
конфирмованными имъ привилегіями; нарушить оныя отрhшеніемъ всhхъ вдругъ
весьма непристойно бъ было, однако жъ и называть ихъ чужестранными и
обходиться съ ними на таковомъ же основаній есть большее, нежели ошибка,
а можно назвать съ достовhрностію глупостію. Сій провинціи, также
Смоленскую, надлежитъ легчайшими способами привести къ тому, чтобъ они
обрусhли и перестали глядhть, какъ волки въ лhсу” [16].

Перший жорстокий виступ російської громади проти української мови був
спровокований забороною Св. Синоду друкувати український переклад
Євангелія Пилипа Морачевського. “Московський “День” та київський
“Вестникъ Юго-Западной Россіи” року 1861 – 1862 стали сильно нападати на
українців, вимагаючи, щоб вони зреклися свого “провинціальнаго наречія,
какъ памятки ненавистнаго ига польскаго”, і щоб закинули мрії про
введення до університетських лекцій, до церкви, урядів, судів
“простолюднаго малороссійскаго наречія, искалеченнаго полонизмами”, бо
це “вопіющая нелепость” [17]. Іван Огієнко також зазначає, що серед
української літературної еліти на той час не було єдиної думки про
використання української мови в різних сферах суспільного життя. Зокрема
М. Костомаров і його послідовники вважали, що “російська мова – це
“общерусскій языкъ”, язик літературний, а українська мова – тільки для
хатнього вжитку” [18]. На такі суперечності серед самих українців швидко
відреагувала російська влада. Так, 20 червня 1863 р. вступив у дію
Валуєвський указ, у якому є прозоре посилання на такі настрої українців:
“Давно уже идут споры в нашей печати о возможности существования
самостоятельной малороссийской литературы. Поводом к этим спорам служили
произведения некоторых писателей, отличавшихся более или менее
замечательным талантом или своею оригинальностью. В последнее время
вопрос о малороссийской литературе получил иной характер вследствие
обстоятельств чисто политических, не имеющих никакого отношения к
интересам собственно литературным. Прежние произведения на
малороссийском языке имели в виду лишь образованные классы Южной России,
ныне же приверженцы малороссийской народности обратили свои виды на
массу непросвещенную, и те из них, которые стремятся к осуществлению
своих политических замыслов, принялись, под предлогом распространения
грамотности и просвещения, за издание книг для первоначального чтения,
букварей, грамматик, географий и т. п.”.

Проте, як зазначає І.Огієнко, “наказ 1863 р. законом не був, і не був
навіть опублікований, а тому й сама адміністрація часом не знала, що
робити. Наприклад, Кулішева “Граматка” 1857 р. вільно продавалася на
Лівобережжі, але заборонялася на Правобережжі” [19].

Та утиски продовжувалися, й 1876 р. Олександром ІІ було підписано
Емський акт, який фактично діяв до 1906 р. і вводив жорстку цензуру
українських книжок, забороняв їх ввезення з-за кордону, літературні
твори могли друкуватися лише відповідно до правописних норм російської
мови.

Вживання української мови в діловому мовленні було заборонене до приходу
1917 р. до влади в Україні національного уряду. В цей час в Україні
скасовуються закони, що визначали функціонування різних гілок влади в
колишній Російській імперії, активізуються процеси законотворення. Цей
період історії нашого народу привернув увагу провідного українського
дослідника у царині правничої лінгвістики Ю.Ф. Прадіда. Зокрема, ним
було проаналізовано особливості розв’язання мовних питань за доби
Центральної ради, сформованої на початку березня 1917 р. Вчений
констатує, що мовні питання з’ясовувалися як безпосередньо, так і
принагідно, у зв’язку із розв’язанням інших питань, і що предметом уваги
нової влади були як проблеми української мови, так і мов національних
меншин, які проживали на території України [20].

Ю.Прадід, посилаючись на документи Центральної ради, констатує [21]:
“Уже в першій відозві Центральної ради від 9 березня 1917 р.
зазначалося: “Ми закликаємо спокійно, але рішуче домагатися від нового
уряду (мається на увазі Тимчасовий уряд – доповнення Ю.П.) всіх прав,
які тобі природно належать і які ти повинен мати, великий народе, сам
хазяїн на українській землі. А в найближчім часі право на заведення
рідної мови по всіх школах, од нижчих до вищих, по судах і всіх урядових
інституціях. З таким же спокоєм, але рішуче, домагайся, народе, того ж
права для української мови від пастирів церкви, земств і всіх неурядових
інституцій на Україні” [22], а вже 12 березня 1917 р. на засіданні
Центральної ради було прийняте рішення про те, що “мовою, якою Рада має
звертатись, є мова українська” [23].

Одним із документів, яким було поновлено офіційний статус української
мови, став Статут Генерального секретаріату від 16 липня 1917 р.,
параграфи 19 і 20 якого так урегульовують особливості функціонування мов
в Україні: “Всі закони тимчасового правительства мають силу на Україні
від дня проголошення їх в Краєвім Урядовім Вістнику на українській мові.
Всі закони, адміністративні приписи й постанови, проголошені українською
мовою, публікуються також і на мовах: російській, єврейській і
польській” [24].

Ю.Прадід наводить ще й такі факти на підтвердження небайдужого ставлення
Центральної ради до мовного питання: “8 вересня 1917 р. Генеральний
секретаріат приймає рішення доручити комісарові при Тимчасовому уряді
поставити питання перед урядом “про видання Временним правительством
акта до офіціальних установ на Україні, щоб вони зверталися у всіх
справах до Генерального секретаріату, відповідно до ст. 6-ї інструкції,
з зазначенням у тому акті, що офіціальною мовою на Україні стає мова
українська, на яку поволі і має перейти все діловодство” [25].

Через десять днів Генеральний секретаріат повертається до свого рішення
від 8 вересня 1917 р. і вносить у положення про те, що офіційною мовою в
Україні стає мова українська, доповнення: “Мова українська має повне
право офіціально вживатися поруч з мовою російською, при забезпеченні
язикового права меншостей” [26]. Голосували за таке доповнення чотири
члени Секретаріату, двоє висловилися проти, двоє – не голосували. Далі у
цій же постанові зазначається: “4. Діловодство в Секретаріаті
провадиться мовою українською; 5. Товариші секретаря в національних
справах ведуть зносини і діловодство мовою даної національної меншості”
[27, 28].

Третій Універсал Української Центральної Ради від 7 листопада 1917 р.
проголосив: “В Українській народній республіці має бути забезпечено всі
свободи, здобуті всеросійською революцією: свободу слова, друку, віри,
зібраннів, союзів, страйків, недоторканності особи і мешкання, право і
можливість уживання місцевих мов в зносинах з усіма установами”. Цікаво,
що забезпечувати умови реалізації цих прав повинне було Генеральне
Секретарство Внутрішніх Справ.

У березні 1918 р. Центральна рада знову звертається до проблем
української мови, ухваливши “Закон про запровадження української мови у
банківській і торговій сфері” [29]. Однак, увага в цьому законі, як на
нас, зосереджувалася спочатку на другорядних проблемах. “Всякого роду
написи, вивіски тощо на торговельно-промислових, банкових та подібних
закладах і конторах, – говориться в законі, – повинні писатися державною
українською мовою, окрім інших мов; при тім написи українською мовою
мають бути на основній часті всього напису, на чільнім місці” [30]. У п.
2 закону мова йде про те, що “ця постанова має силу і до всякого роду
виробів, виготовлених на території Республіки, які мають етикетки,
написи” [31]. І лише з п. 3 закону проголошується, що “мовою в
діловодстві має бути державна українська” [32, 33].

 Ю.Прадід, підсумовуючи аналіз документів, виданих Центральною радою,
зазначає: “Центральна рада, незважаючи на короткий термін свого
перебування у влади, заклала законодавчі основи розв’язання мовних
проблем в Україні, які стосуються як української мови, так і мов
національних меншостей. Позитивним досвідом, накопиченим Центральною
радою, як покаже згодом історичний розвиток, не змогли, на жаль,
скористатися уряди, що прийшли їй на зміну” [34].

Становище української мови за радянської влади було неоднозначним: з
одного боку, вона ніби не заборонялася, а з другого – на її носіїв
постійно чинився ідеологічний вплив (на противагу російській, українська
мова вважалася непрестижною, особливо в діловому спілкуванні), а саму
систему мови намагалися змінити з метою наближення її до російської.

?української мови та особливостей функціонування її офіційно-ділового
стилю. Зокрема  О. Субтельний наводить такі дані: “Якщо в 1922 р.
українською мовою велося менше 20 % урядових справ, то 1927 р. – вже 70
%. Водночас зросло число українців в урядових установах. У 1923 р.
українці складали лише 35 % серед урядових службовців і 23 % – серед
членів партії. До 1926 – 1927 рр. їхня частка становила відповідно 54 і
53 %. Однак, отримавши більшість, українці зосереджувалися на нижчих
щаблях урядово-партійної ієрархії. Наприкінці 1920-х років їхнє
представництво в ЦК не перевищувало 25 %” [35].

Отже, на початку 20-х років на тлі розмов про боротьбу двох культур
більшовики починають українізацію, щоправда, дуже обережно засвідчуючи
цей почин кількома нормативними актами. Цікаво, що перш за все радянська
влада проголосила рівноправність української та російської мов, чим по
суті визнала факти утиску української мови до цього. 16 – 17  жовтня
1922 р. учасниками пленуму ЦК КП(б)У з національного питання  було
ухвалено директиву, в якій, зокрема було зазначено: “1) Щодо української
мови

а) Повна абсолютна рівноправність української і російської мов, рішуча
боротьба проти всякої штучної українізації і русифікації і разом з тим
усунення тих перешкод, які затримували б природний розвиток української
культури, або які відрізували б українському селянству доступ до
ознайомлення з російською культурою. Боротьба проти будь-якого прагнення
зробити з української мови засіб відособлення і протиставлення
українських робітників і селян – російським. Вживання тієї чи іншої мови
є воля кожного і держава не повинна поділяти свої установи на такі, в
яких вплив був би за російською мовою, і такі, в яких вплив був би за
українською мовою.

б) Необхідно заборонити офіційним установам і особам відмовлятися від
розгляду тих чи інших документів або матеріалів на тій лише підставі, що
вони написані російською або українською мовою.

в) У школах з викладанням російською мовою необхідно ввести обов’язкове
вивчення української мови, а в школах з українською мовою російська мова
повинна бути обов’язковим предметом вивчення.

г) Мова викладання в школах повинна вводитися згідно з організованим
волевиявленням населення, вираженим у вигляді постанови пленуму Ради,
або з’їзду Рад, що повинно бути узаконено окремим декретом. А думка
викладацького персоналу при визначенні мови викладання до уваги не
повинна братися.

д) 3 метою сприяння вивченню комуністами української мови, вважати
необхідним введення викладання української мови, як обов’язкового
предмета, в радпартшколах, виділивши йому достатню кількість годин з
тим, щоб ті, які закінчують школу, фактично її знали. В тих губерніях,
де є для цього умови, визнати бажаним вести викладання в радпартшколах
українською мовою” [36]. 

І.Огієнко оптимістично констатує, що “з 1923 р. пішла в Україні справді
глибока українська культурна праця, бо більшовики розпочали ніби нову
національну лінію, чому сприяло й запровадження 21. III. 1921 р. НЕПу.
Здавалося, ця українізація охопила все життя. Так, преса в Україні на 85
% стала українською, а книжки видавалися переважно українською мовою.
Театр скрізь став українським. Школи народні й середні перейшли на
українську викладову мову, а в школі вищій частина катедр (28 %)
українізувалися. Поважно приступлено до українізації державних установ,
для чого скрізь закладалися Курси українознавства, і їх мали переходити
всі урядовці; службовцям робилися іспити знання української мови, були
контролери всієї цієї українізаційної праці. Розпочалася року 1923-го
українізація навіть війська, але була тільки про людське око, бо в ньому
було українців всього 42,5 %, і стільки ж москвинів, а решта – чужинці
інші. Але року 1926-го виданий був таємний наказ, що “національне
свідомі українці не можуть займати посад вище командира полку” [37].
Однак українізація просувалася дуже повільно, часто вона була
формальною, а іноді доходила до абсурду, знайомого всім за п’єсою Миколи
Куліша “Мина Мазайло”.

Окрім того, соціально-політичні обставини в Україні початку ХХ ст.
зумовлювали настільки часту зміну влади, що вона не встигала
кодифікувати й запроваджувати свої норми. Так, залишилася тільки у
проекті Конституція Української держави гетьмана П. Скоропадського 1918
р., в якій, незважаючи на буремність часу й, здавалося б, недоречність
акцентування уваги на мовному питанні, йшлося про надання українській
мові статусу державної: “7. Громадяне У.Д. рівні у всіх правах.
Уродження, освіта, майно, оподаткування не дають ніяких привілеїв.
Державною мовою єсть мова українська. Державною церквою єсть церква
православна”.

Директорія Української Народної Республіки також в Основному Державному
Законі Української Народної Республіки (проекті Правительственної
Комісії по виробленню Конституції Української Держави 1920 р.) не
оминула увагою української мови. Зокрема в артикулі 8 зазначено:
“Державною мовою Української Держави є мова українська”. Артикулом 66
встановлено: “Внутрішньою і зовнішньою урядовою мовою і мовою нарад
Державного Сойму є виключно українська мова”. Однак цей документ також
не набув чинності й фактичне проголошення української мови державною
відтягнулося майже на шість десятиліть.

Директорія УНР надто серйозно ставилася до законотворчої діяльності,
тому 1920 р. з’явився проект, альтернативний цитованому вище. Це “Проєкт
Конституції (Основних Державних Законів) Української Народньої
Республіки” О. Ейхельмана. Окрім традиційних для того періоду
проголошення української мови державною (§ 316. Державною мовою в У.Н.Р.
є мова українська. Всі письменні заяви, що подаються в установи У.Н.Р.,
викладаються українською мовою. Коли хто з громадян звертається до
установи з словесною заявою і не може викласти її українською мовою, то
повинен мати свого перекладача) та закріплення права представників
національних меншин безперешкодно використовувати рідну мову (§ 317. На
території У.Н.Р. не дозволяється робити жодних перешкод для заховання і
розвитку культури національних меншостей у всіх напрямках, що не
загрожують державній цілості У.Н.Р. В школах, що удержуються коштами
національних меншостей, обов’язково повинно провадитись навчання
українській мові, як шкільній дисципліні, а також навчання
українознавству (історії, географії, статистики та природознавства
України) в обсягові, що буде визначений для відповідних шкіл Ф.-Д.
законом), він містив норму, згідно з якою використання української мови
на велелюдних зборах повинне було виконувати функцію забезпечення
правопорядку, за чим зобов’язана була стежити державна міліція.

Тим часом на Галичині намагалися надати статусу державних трьом мовам.
Про це йдеться в “Устрої Галицької Держави” (Проекті тимчасових основних
законів, виготовленому у віденському Парламенті проф., д-ром С.
Дністрянським 1918 р. для покликання в життя Галицької Держави):

§15. Внутрішня урядова мова урядів єсть українська. У відношенні до
сторін обов’язуватиме за все народна мова сторони, як у слові, так і на
письмі. Народна Рада видасть по сій думці негайно осібний закон на
перехідний час.

Усі урядники мусять знати три державні мови: українську, польську та
німецьку на слові і на письмі. Урядники неукраїнської народності мусять
виказатися в найкоротшому часі знанням української мови.

Проект Конституції Західноукраїнської Народної Республіки С.
Дністрянського (1920 р.) також досить однозначно, навіть категорично,
визначає особливості використання української мови в діловому мовленні,
причому звертає особливу увагу на “командну мову в армії”: Командна мова
в армії, а також внутрішня службова мова цивільної державної служби є
українською.

У наступні роки українізацію згорнули й почався інший період – період
тотальної русифікації, на противагу якій на українських землях, вільних
від радянських окупантів, українська мова стверджувалася як офіційна.
Так, параграфом 4 Закону про незалежність Карпатської України від 15
березня 1939 р. встановлювалося, що державною мовою Карпатської України
є українська мова. Але ситуація в Західній Україні докорінно змінилася
після приєднання її до Радянського Союзу. У праці “Культурне життя в
Україні. Західні землі: Документи і матеріали” наводиться газетна
інформація від 16 березня 1940 р. такого змісту: “Цілий ряд горожанських
шкіл закрито, напр., у Рахові, Нересниці, Тересві, Білках, Іршаві, – а в
школах, що ще залишилися, заведені високі оплати наслідком чого наша
селянська бідна дітвора змушена покидати школи. У такім, напр., Воловім
в 4 класі стало тільки 16 учнів, а в 3 клясі – 18. Крім високих оплат
причиною покидання школи є також неможлива мова навчання, в т. зв.
руських клясах. Більше чим 60 % предметів учать учителі виключно
по-мадярськи (історія, географія, фізіка, природа, числення), а решту
предметів неможливим мадярсько-руським язичієм. Ніяких книг в
горожанських школах немає. Українські та “карпаторуські” (панькевичівка)
попалили й учебний матеріал диктують оцим нечуваним язичієм” [38].

Першим чинним Основним Законом України стала Конституція Української
Соціалістичної Радянської Республіки (березень 1919 р.), однак, у ній
мовне питання було майже проігнороване, окрім хіба що зазначеного у
статті 34: “Герб У.С.Р.Р. — має на червоному полі в проміннях сонця —
малюнок золотого серпа і молота, навкруги яких — уміщено вінок і написи
на Українській та Російській мовах: 1) У.С.Р.Р; 2) Пролетарі всіх країн,
єднайтеся!”

Отже, у цій Конституції не йдеться про врегулювання особливостей
функціонування мов на території України, однак зафіксоване дублювання
україномовних варіантів текстів російською мовою.

Надалі радянська влада, зважаючи на багатонаціональність держави, вже не
могла ігнорувати мовного питання, однак підходила до нього досить
своєрідно, дедалі жорсткіше регламентуючи використання національних мов.

Окрім республіканських, особливості функціонування мов урегульовували
союзні конституції. Причому в перші десятиліття радянської влади “мовні”
статті союзного та республіканських основних законів не дублювалися. Аби
у цьому переконатися, варто порівняти Конституцію СРСР 1924 р. й
Основний Закон УСРР 1929 р.

Конституція Союзу Радянських Соціалістичних Республік 1924 р. закріплює
за українською мовою статус однієї із загальновживаних у союзних
республіках:

«34. Декреты и постановления Центрального Исполнительного Комитета, его
Президиума и Совета Народных Комиссаров Союза Советских Социалистических
Республик печатаются на языках, общеупотребительных в союзных
республиках (русский, украинс¬кий, белорусский, грузинский, армянский,
тюрко-татарский)».

У Конституції Української Соціалістичної Радянської Республіки 1929 р.
підкреслено демократичний підхід радянської влади до функціонування мов
і формулюються лише мовні права представників усіх національностей, які
живуть на території республіки: “Мови всіх національностей, що живуть на
території Української соціалістичної радянської республіки, рівноправні
й кожному громадянинові, незалежно від його національної приналежності,
забезпечується цілковиту можливість в його зносинах з державними
органами і у зносинах державних органів з ним, у всіх прилюдних
виступах, а також у всьому громадянському житті – вживати рідної мови”.

Між Конституцією Союзу Радянських Соціалістичних Республік 1936 р. та
Конституцією Української Радянської Соціалістичної Республіки 1937 р.
юридичні паралелі провести вже дуже легко: з трьох “мовних” статей
союзної конституції дві мають аналогічні відповідники у
республіканській.

Так, Конституція СРСР визначає особливості мовного оформлення
законодавчих актів, судового провадження та закріплює право громадян
навчатися рідною мовою:

«Статья 40. Законы, принятые Верховным Советом СССР, публикуются на
языках союзных республик за подписями предсе¬дателя и секретаря
Президиума Верховного Совета СССР.

Статья 110. Судопроизводство ведется на языке союзной или автономной
республики или автономной области с обеспечением для лиц, не владеющих
этим языком, полного ознакомления с материалами дела через переводчика,
а также права выступать на суде на родном языке.

Статья 121. Граждане СССР имеют право на образование.

Это право обеспечивается всеобщеобязательным начальным образованием,
бесплатностью образования, включая высшее обра¬зование, системой
государственных стипендий подавляющему бо¬льшинству учащихся в высшей
школе, обучением в школах на родном языке, организацией на заводах, в
совхозах, машинотракторных станциях и колхозах бесплатного
производственного, технического и агрономического обучения трудящих ся».

Конституція (Основний Закон) Української Радянської Соціалістичної
Республіки 1937 р. лише у двох статтях визначає особливості
функціонування мов, причому одна з них (стаття 120) є абсолютно
декларативною, оскільки відтоді у Радянському Союзі починається тотальна
русифікація.

«Стаття 109. Судочинство в УРСР провадиться українською мовою, в
Молдавській АРСР — молдавською або українською мовою, залежно від
національного складу більшості населення району, з забезпеченням для
осіб, які не володіють мовою більшості, цілковитого ознайомлення з
матеріалами справи через перекладача, а також права виступати на суді
рідною мовою.

Стаття 120. Громадяни УРСР мають право на освіту.

Це право забезпечується загальнообов’язковою початковою освітою,
безплатністю освіти, включаючи вищу освіту, системою державних стипендій
величезній більшості тих, що вчаться у вищій школі, навчанням у школах
рідною мовою, організацією на заводах, в радгоспах, машинно-тракторних
станціях і колгоспах безплатного виробничого, технічного й агрономічного
навчання трудящих».

Конституція Союзу Радянських Соціалістичних Республік 1977 р. [39],
порівняно з попередньою конституцією 1936 р., розширила перелік “мовних”
статей: тепер їх не три, а чотири. З’явилася стаття, якою закріплювалися
права громадян СРСР різних рас і національностей, зокрема й мовні
(аналогічна ж стаття з’явилася у Конституції УРСР 1978 р.):

«Стаття 36.  Громадяни СРСР різних рас і національностей мають рівні
права.

Здійснення цих прав забезпечується політикою всебічного розвитку і
зближення всіх націй і народностей СРСР, вихованням громадян у дусі 
радянського патріотизму і соціалістичного інтернаціоналізму, можливістю
користуватися рідною мовою та мовами інших народів СРСР.

Будь-яке пряме чи непряме обмеження прав, встановлення прямих чи
непрямих переваг громадян за расовими і національними ознаками, так
само  як і всяка проповідь расової або національної винятковості,
ворожнечі або зневаги – караються за Законом».

Конституція (Основний Закон) Української Радянської Соціалістичної
Республіки, прийнята позачерговою сьомою сесією Верховної Ради
Української РСР дев’ятого скликання 20 квітня 1978 р., задекларувала
такі норми функціонування мов, які нічим не поступаються засадам
найвибагливіших європейських демократій, однак про дотримання їх в
Українській Радянській Соціалістичній Республіці годі було вести й мову:

«Стаття 32. Громадяни Української РСР є рівними перед законом незалежно
від походження, соціального і майнового стану, расової і національної
належності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, роду і характеру
занять, місця проживання та інших обставин.

Рівноправність громадян Української РСР забезпечується в усіх галузях
економічного, політичного, соціального і культурного життя.

Стаття 34. Громадяни Української РСР різних рас і національностей мають
рівні права.

Здійснення цих прав забезпечується політикою всебічного розвитку і
зближення всіх націй і народностей СРСР, вихованням громадян у дусі
радянського патріотизму і соціалістичного інтернаціоналізму, можливістю
користуватися рідною мовою та мовами інших народів СРСР.

Будь-яке пряме чи непряме обмеження прав, встановлення прямих чи
непрямих переваг громадян за расовими і національними ознаками, так само
як і всяка проповідь расової або національної винятковості, ворожнечі
або зневаги — караються за законом.

Стаття 43. Громадяни Української РСР мають право на освіту.

Це право забезпечується безплатністю всіх видів освіти, здійсненням
загальної обов’язкової середньої освіти молоді, широким розвитком
професійно-технічної, середньої спеціальної та вищої освіти на основі
зв’язку навчання з життям, з виробництвом; розвитком заочної і вечірньої
освіти; наданням державних стипендій та пільг учням і студентам;
безплатною видачею шкільних підручників; можливістю навчання в школі
рідною мовою; створенням умов для самоосвіти.

Стаття 103. Закони Української РСР, постанови та інші акти Верховної
Ради Української РСР публікуються українською і російською мовами за
підписами Голови і Секретаря Президії Верховної Ради Української РСР.

Стаття 157. Судочинство в Українській РСР провадиться українською мовою
або мовою більшості населення цієї місцевості. Особам, що беруть участь
у справі і не володіють мовою, якою провадиться судочинство,
забезпечується право повного ознайомлення з матеріалами справи, участь у
судових діях через перекладача і право виступати в суді рідною мовою».

Цікавим і з лінгвістичного, і з юридичного погляду є факт існування
спеціального закону, датованого 1919 р., який упорядковував
функціонування мов на українських землях, щоправда, на обмеженому
просторі. Йдеться про Закон Західноукраїнської Республіки про мови на її
території від 15 лютого 1919 р. Повна офіційна назва цього документа –
Закон з дня 15 лютого 1919 р. про уживання мови у внутрішнім і внішнім
урядованю державних властей і урядів, публічних інституцій і державних
підприємств на Західній області Української Народної Республіки. У ньому
за українською мовою офіційно закріплено статус державної. Традиційно
для України початку ХХ ст. як для багатонаціональної держави, народ якої
завжди характеризувався етнічною толерантністю, документ визнає право
представників законно визнаних національних меншин користуватися рідною
мовою в усіх сферах життя. Закон невеликий за обсягом і цікавий змістом,
тому він заслуговує на те, аби бути наведеним повністю:

Українська Національна Рада постановила:

§ 1. Державною мовою на Західній області Української Народної Республіки
є мова українська.

§ 2. Цю мову вживають у внутрішнім і внішнім урядованню всі державні
власті і уряди, публічні інституції і державні підприємства.

§ 3. Законно признаним національним меншостям полишається свободу
уживання як усно так і в письмах їх матірної мови в урядових зносинах з
державними властями і урядами, публічними інституціями і державними
підприємствами.

§ 4. Закон цей обов’язує з днем його оповіщення.

За Виділ Української Національної Ради:

Д-р Горбачевський, в. р., Д-р Петрушевич, в. р.

Інший нормативний акт, який вже майже 16 років урегульовує особливості
функціонування мов в Україні, – Закон “Про мови в Українській РСР” –
введено в дію Постановою Верховної Ради Української Радянської
Соціалістичної Республіки за № 8313-11 від 28.10.1989. Про передумови
ухвалення Закону так писала З.Т. Франко: “Потреба в державному статусі
української мови в республіці була викликана складною мовною ситуацією,
передусім звуженням сфери її функціонування у 30 – 80-і рр. Питання про
державний статус української мови було порушено діячами культури,
зокрема письменниками на зборах, пленумах і з’їзді СПУ. На установчих
зборах Товариства української мови ім. Т. Шевченка 9 – 10.ІІ 1989 (з
жовтня 1991 — Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка)
схвалено проект Закону, що його згодом доопрацювала робоча група ВР
УРСР. Проект документа було опубліковано 5.IX 1989 для всенародного
обговорення” [40].

Разом із Законом прийнято постанову Верховної Ради України “Про порядок
введення в дію Закону Української РСР “Про мови в Українській РСР”, де
зазначено “термін реалізації тих чи тих статей. Закон уведено в дію з
01.01.1990, однак 12 його статей, які стосуються, передусім,
регіональних особливостей, передбачено запровадити протягом 3 – 5 років,
а 6 – упродовж 5 – 10 років (до 2000). Основні положення Закону знайшли
відображення в ст. 10 Конституції України. Після закінчення терміну
реалізації Закону можна констатувати певне розширення поля суспільного
функціонування української мови як державної, зокрема у сферах
дошкільного виховання, шкільної освіти, діловодства, державних органів і
громадських організацій тощо” [41].

Незважаючи на недосконалість чинного Закону “Про мови”, варто наголосити
на тому, що розробляли й ухвалювали його у час романтичного піднесення
національної ідеї, тому, порівняно з відповідними радянськими ухвалами,
цей документ є досить прогресивним щодо становлення української мови як
державної, а також щодо забезпечення її безперешкодного функціонування у
правочинстві та суспільному житті в цілому. На основі саме його
постулатів було розроблено 10 статтю Конституції України, багато інших
документів, завдяки чому українська мова дедалі частіше звучить із вуст
молоді, державних службовців.

Із проголошенням незалежності України мовне питання набуло надзвичайної
актуальності. Проте, незважаючи на запеклі баталії політиків навколо
функціонування мов в Україні, українська мова надалі залишається на
периферії політичного та громадського життя, особливо у східних та
південних регіонах. До такої невизначеності призводить недосконалість
чинного законодавства, покликаного врегульовувати мовні проблеми.

Література:

Голев Н.Д. Юридический аспект языка в лингвистическом освещении. –
“Юрислингвистика – 5: Юридические аспекты языка и лингвистические
аспекты права” – Ел. ресурс: .

Васильченко В., Доценко О. Юридично-ділова писемність Київської Русі //
Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. – 2003.
– № 3. – С. 253 – 258.

Яковлів А. Українське право: Історичний нарис // Українська культура.
Лекції за редакцією Дмитра Антоновича. – К., 1993 –  Ел. ресурс: .

Огієнко Іван (Митрополит Іларіон) Історія української літературної мови
/ Упоряд., авт. іст.-біогр. нарису та приміт. М. С. Тимошик. — К.: Наша
культура і наука, 2004. – С. 139.

Огієнко Іван (Митрополит Іларіон) Історія української літературної мови
/ Упоряд., авт. іст.-біогр. нарису та приміт. М. С. Тимошик. — К.: Наша
культура і наука, 2001. – 440 с. – Ел. ресурс: .

Там само.

Яковлів А. Українське право: Історичний нарис // Українська культура.
Лекції за редакцією Дмитра Антоновича. – К., 1993 –  Ел. ресурс: .

Огієнко Іван (Митрополит Іларіон) Історія української літературної мови
/ Упоряд., авт. іст.-біогр. нарису та приміт. М. С. Тимошик. — К.: Наша
культура і наука, 2001. – 440 с. – Ел. ресурс: .

Там само.

Паньонко Ігор.  Апарат управління Запорізької Січі (середина XVІ ст. –
1775 p.) – Ел. ресурс: .

Андреєв  Д. Принципи судочинства військової демократії в Запорізькій
Січі. – Ел. ресурс: .

Огієнко Іван (Митрополит Іларіон) Історія української літературної мови
/ Упоряд., авт. іст.-біогр. нарису та приміт. М. С. Тимошик. — К.: Наша
культура і наука, 2001. – 440 с. – Ел. ресурс: .

Яковлів А. Українське право: Історичний нарис // Українська культура.
Лекції за редакцією Дмитра Антоновича. – К., 1993 –  Ел. ресурс: .

Там само.

Там само .

Огієнко Іван (Митрополит Іларіон) Історія української літературної мови
/ Упоряд., авт. іст.-біогр. нарису та приміт. М. С. Тимошик. — К.: Наша
культура і наука, 2001. – 440 с. – Ел. ресурс: .

Там само.

Там само.

Огієнко Іван (Митрополит Іларіон) Історія української літературної мови
/ Упоряд., авт. іст.-біогр. нарису та приміт. М. С. Тимошик. – К.: Наша
культура і наука, 2001. – 440 с. – Ел. ресурс: .

Прадід Ю.Ф. Вступ до юридичної лінгвістики: Навчальний посібник. –
Сімферополь: Доля, 2002. – С. 44 – 45.

Там само. – С. 45.

Перша відозва Центральної ради (9 березня 1917 р.) // Українська
Центральна рада: Документи і матеріали: у 2 т. – К.: Наукова думка,
1996. – Т. 1. – С. 38.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020