.

Співпраця О.П.Довженка з подвижниками дефектології (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
318 3731
Скачать документ

Реферат на тему:

Співпраця О.П.Довженка з подвижниками дефектології

У Сосницькому літературно-меморіальному музеї всесвітньо відомого
кінорежисера й письменника О.П.Довженка (1894 – 1956) експонується книга
“Как я воспринимаю окружающий мир”. Книгу прикрашає автограф: “Дорогим
нашим друзям – живим свідкам днів нашої радості й днів нашого горя –
Юлії Іполитівні Солнцевій та Олександру Петровичу Довженку з глибокою
повагою і любов’ю”. Нижче значаться підписи: “О.Скороходова,
І.Соколянський”.

Саме так на початку грудня 1947 р. (року виходу книги в світ) автор
передмови І.Соколянський, та його учениця О.Скороходова відгукнулися на
безпосередню причетність О.Довженка до їх подвижницької діяльності в
дефектології – спеціальній науці, покликаній максимально сприяти
всебічному розвитку та освіті аномальних дітей, і не тільки в
дефектології.

На жаль, саме ця сторінка біографії видатного митця висвітлена не повною
мірою. Довженкознавці М.Куценко, С.Плачинда, Р.Корогодський, С.Тримбач,
педагог-дефектолог В.Сакун та інші торкалися цієї теми лише епізодично.
А біографи І.Соколянського (В.Чулков, Т.Басилова) взагалі обмежилися
скупими рядками. До того ж, діяльність Довженка на початковому періоді
їх стосунків була зведена до обов’язків… завгоспа [9, 8]. У науковому
обігу нема достатніх даних про співпрацю О.П.Довженка з І.О.Соколянським
та його ученицею, жодного слова не згадано про це і в “Історії
сурдопедагогіки” (авт. М.Д.Ярмаченко. – К., 1975 р.).

У Сосницькому музеї зберігається книга “Формування особи при відсутності
зорових і слухових сприймань” із дарчим написом Соколянського і його
телеграма: “Глибоко обрадуваний відкриттям хати-музею Олександра
Петровича Довженка – геніального художника-мислителя…”.

Це не випадковість. Бо науково-педагогічне оточення великого майстра
кіно і слова, який сам був учителем за професією і педагогом у своєму
мистецтві, уявити без яскравої особистості Соколянського неможливо.

Визначний вітчизняний вчений, дослідник і винахідник Іван Опанасович (в
ряді видань: Панасович) Соколянський (1889 – 1960) належав до
найпалкіших друзів і однодумців Довженка. Його внесок у такі важливі
ділянки дефектології, як сурдо- і тифлопедагогіка досить помітний. Крім
згаданої вже книги (“Формування особи…”), переконливим свідченням
цьому є його праці: “Про навчання українських глухонімих дітей рідній
мові”, “Дефективні діти в системі соціального виховання”, “Про так зване
читання з губ глухонімими”, “Про ланцюгову методику навчання…”,
“Буквар: для індивідуального навчання дорослих глухонімих”, “Підготовка
сліпоглухонімого підлітка до продуктивної праці…”, “Засвоєння
сліпоглухонімими граматичного ладу словесної мови” та цілий ряд інших
[9,22 – 33]. Своїми досягненнями в теоретичному і практичному
розв’язанні проблеми сліпоглухонімоти він знаний у багатьох країнах
світу. Не випадково, що й здобуткам талановитого вченого дано високу
оцінку: його удостоєно премії ім. К.Д.Ушинського, золотої медалі ВДНГ та
(посмертно) Державної премії СРСР.

Тісна дружба єднала педагога-новатора й О.Довженка ще з 1920 р. До
переїзду в Київ Іван Опанасович завідував відділом народної освіти в
Умані, де водночас вів школу глухонімих. Наболілих питань зібралось у
нього достатньо, і він вирішив їх обговорити з керівництвом губвідділу
народної освіти в Києві. Там, у приймальні, й зустрівся з Олександром
Довженком [11, 12]. Через деякий час Довженко, як і при зустрічі,
працював секретарем губвідділу, а Соколянський очолив управління вищих
навчальних закладів, згодом – губпрофосвіту [12, 5], налагоджував роботу
цього нового підрозділу, як і Довженко, брав участь у різних заходах,
зокрема займався підготовкою та проведенням з’їзду завідуючих повітовими
й волосними відділами освіти [1, 65], був членом комісії по розподілу
академпайки і за сумісництвом викладав сурдопедагогіку та психологію на
факультеті соціального виховання Київського інституту народної освіти
[6, 1].

Про їх активну співпрацю у губвідділі свідчать не тільки спогади, а й
документи, що збереглися в архівах. Із призначенням Соколянського
заступником завідуючого, потім завідуючим губвідділом освіти (квітень
1921 р.), їхні підписи зустрічаємо поряд під наказами й розпорядженнями
по відділу та під окремими протоколами колегіальних засідань[1,
95,158,175 – 176].

Згадуючи той час, Довженко пізніше писав: “Це був період дуже напруженої
моєї роботи. Я був молодий, здоровий і міг працювати не втомлюючись.
Крім секретарства, я завідував відділом мистецтв, був комісаром театру
Шевченка, брав участь у роботі організаційного комітету працівників
освіти. Крім того, в порядку партійного навантаження роз’їжджав по селах
Київщини для організації влади на місцях”.

Як член колегії відділу і один із заступників її голови, він постійно
вникав у проблемні питання, дбав про поліпшення стану культурно-освітніх
закладів, займався підготовкою до тижня освіти [4, 20] і виступав на
ньому “з промовами про нову радянську школу – безплатну й обов’язкову
для всіх дітей” (С.Плачинда).

Олександр Петрович, зауважував І.О.Соколянський, з великою пристрастю
ставився до своєї роботи. Адже в губнаросвіті він завідував ще й
відділом допомоги дітям і з притаманною йому швидкістю й рішучістю
відстоював для дітей усе, що тільки можна було відвоювати в роки
громадянської війни. Довженко належав до нового типу державних
працівників. Він був секретарем-діячем, секретарем-організатором
багатьох корисних справ, секретарем-трибуном. І будь-які спроби обмежити
цю його плідну працю роллю технічного секретаря, тоді як технічне
секретарство там вели інші, чи начепити ярлик завгоспа, як вище вже
мовилось, аж ніяк не можна.

З 1 липня 1921 р. Довженко з посади секретаря звільняється й виїздить до
Харкова, готуючись до роботи в дипломатичних місіях. Того ж року слідом
за Довженком вибуває до Харкова і Соколянський. Народний Комісаріат
Освіти зосереджує його діяльність на боротьбі з дитячою дефективністю.
Сприяє цьому й Довженко. Для “доктора Соколянського” він замовляє
необхідну літературу в Берліні і тим самим по-дружньому, по-освітянськи
допомагає йому.

Повернувшись із-за кордону і включившись у літературно-мистецьке життя,
Довженко знову зближується із Сокрлянським, на цей раз – на царині
мистецтва, їх єднає одна з тодішніх технічно-мистецьких груп, що цілком
свідомо проголосила свій курс на зв’язок літератури й мистецтва з такими
рушіями прогресу, як наука і техніка (Ю.Смолич). Соколянського, перш за
все, цікавив технічний бік дальшого розвитку дефектології. Невдовзі Іван
Опанасович винайшов особливо потрібну й цінну машину для читання сліпими
й сліпоглухими звичайного плоскодрукованого шрифту. З приводу цього
Довженко потім писав, звертаючись до педагога-подвижника: “Машина твоя
геніальна. Я щасливий, що у тебе є патент… Я абсолютно вірю, що ти ще
зробиш надзвичайно багато” [2, 308].

Працюючи в Харкові, Довженко й Соколянський дійшли обопільної думки, що
одним з найбільш могутніх засобів виховання і впливу на підростаюче
покоління має стати мистецтво кіно. Ця ідея захопила Довженка, і він, ще
не будучи режисером, починає писати “сценарій для дітей нової формації”.
Так з’явився згодом перший дитячий фільм “Вася-реформатор”. Але Довженко
плекав надію разом із Соколянським здійснити наукову розробку і
постановку принципово нового дитячого фільму, через який “мав би прийти
в кіно найпотрібніший представник громадськості – вчений педагог”,
фільм, який би мав вплив і на дорослих; що для цього було б непогано
зорганізувати якусь невелику компанію” з одного-двох вчених, одного-двох
режисерів та художника і через півроку теоретичної роботи приступити до
зйомки.

Ознайомивши Соколянського із власним баченням основних шляхів
розв’язання цієї проблеми, Довженко просить його: “Ти мені напиши свої
міркування… Потім ми поговоримо у Харкові, а далі, одержавши од тебе
цілий ряд порад, інструкцій і літератури, я сам почну розбиратися…, і
ми будемо переписуватися. Я знаю, що це буде важко, але все-таки щось ми
зробимо”. І ще: “Напиши мені, друже… До речі, вкажи, з ким у Києві
варто… поговорити. Я не знаю київських вчених, але, правду кажучи,
чомусь думаю, що таких, як ти, тут немає. У науці теж потрібен талан”
[2, 291].

Як педагоги й люди високого творчого духу, вони обидва боролися за
розумне використання найновіших технічно-мистецьких можливостей у
широкій системній освіті дітей і молоді, а говорячи про глибоку впливову
силу кіно, Довженко в наступних листах зазначав: “Це буде безмежна
пізнавальна функція…” [2 ,300].

Авторитет Соколянського у Харкові утверджувався його невтомною
науково-педагогічною працею: він організовує школу-клініку для
аномальної дітвори, винаходить унікальну читальну машину, веде успішну
викладацьку роботу, стає професором, бере діяльну участь у створенні
Українського науково-дослідного інституту педагогіки (1926), деякий час
ним керує (1931 – 1932), а восени 1931 р. призначається ще й директором
Лікувально-педагогічного інституту фізичної дефективності [5,119]. У
цьому вирі багатьох невідкладних справ проблеми, порушувані Довженком,
ним також не забувались. Не випадково, що в січні 1931 р. Соколянський
прибуває до Києва у складі бригади Народного Комісаріату Освіти, щоб
ґрунтовніше визначитися в питанні про дитячі фільми. Цікавими були їх
виступи на засіданні в кіноінституті. І Довженко, і Соколянський як
представник Наркомосу настирливо відстоювали ідею належної педагогізації
навчання мистецьких кадрів.

e

e

e

?????¤?¤?$?????%?О.П. Довженко вважав, що “інститут, у якому виховують
робітників мистецтва”, повинен докорінно перебудуватись, що в ньому
треба обов’язково створити кафедру педагогіки. Така кафедра, на його
думку, мала б “значення не лише для вивчення педагогічних дисциплін”, а
й була б “чинником виховної роботи наших майбутніх кінофахівців”.

Соколянський також вважав, що педагогічна освіта потрібна, “щоб студент
мав можливість уявити собі, що він готується до громадської роботи”, що
створення фільму й демонстрування його в театрі – це теж “педагогічна
робота, але художніми засобами”.

Однак продовжити співробітництво в напрямку створення спільного дитячого
фільму Довженкові й Соколянському не вдалося, бо професора невдовзі
арештували, звинувачивши у належності до української контрреволюційної
організації [12,16], навіть у намаганні втілити фашистські ідеї у
педагогічну науку [3, 54]. Тяжким наслідком цього було нічим не
виправдане закриття Інституту дефектології.

Довженко болісно переживав ці події: “Я ніколи не вірив, щоб ти міг
зробити щось погане для нашого соціалістичного суспільства, – згодом
писав він до вченого, – дуже часто тебе згадував, жаліючи твій чудесний
талан і проклинаючи твою кляту долю…”.

Підтримуючи Соколянського морально, він адресував йому щирі, окрилюючі
слова, сповнені непохитної віри в перемогу добра над злом: “Сто чортів!
Шкода, що знищили твій інститут. Ну та не падай духом. Не теряй
горизонту… Всі великі вчені трималися на оптимізмі, на вірі в добро, в
краще, на надії…Умій прощать…” [2,308 – 309].

Твердо віруючи в добро, Олександр Петрович уважно й чуйно ставився до
прохань професора та його харківських вихованців допомогти їм зрушити з
місця питання про відновлення інституту. Ініціювала цю справу Ольга
Іванівна Скороходова (1911 – 1982), уродженка села Білозерка Херсонської
області, що стала ученицею Соколянського при драматичних для неї
обставинах. Рано втративши зір, а потім і слух та мову, вона, крім
усього, опинилася ще й без батьків. Дівчину оточили своєю турботою
харківські педагоги і дефектологи. Завдяки цьому, і, насамперед,
Соколянському, Оля навчилася говорити, за допомогою спеціальних методик
оволоділа мистецтвом письма, багато читала, багато знала. Захопившись
поетичною творчістю, особисто листувалася з Горьким. Мріяла про
літературне навчання. Та все ж вирішальною залишалася мудра наука
вчителя. Педагогічне подвижництво професора було для неї тим світлом в
кінці тунелю, що й визначило її майбутню науково-дослідницьку роботу.

Дружба О.Довженка із І.Соколянським, чия діяльність на Україні сягнула
феноменального злету, вселяла полум’яну віру в добро, допомагала у
боротьбі за відновлення Інституту дефектології. Ольга Іванівна
звернулася до О.Довженка за підтримкою. І ось лист-відповідь, що його
надіслав митець учениці професора в січні 1940 р. (дещо скорочений текст
подаємо в перекладі з російської – Л.П.):

“Здрастуйте, Олю!

Великодушно пробачте, що не відповів Вам зразу.

Був зайнятий і недужий. Відносно Вашого інституту, я вжив усі залежні
від мене заходи. Говорив із наркомом освіти, і в ЦК партії… В
результаті моєї доповіді, що внесла значну ясність в історію інституту,
котра цікавить Вас, сам інститут буде найближчим часом відновлений. Як
він буде існувати, я ще не знаю. Знаю тільки, що буде він не в системі
собезу.

Івану Опанасовичу я повідомив… Смію думати, що це його трохи обрадує.

Будьте здорові, Олю. Будьте мужні й ніколи не втрачайте оптимізму.

З щирою повагою до Вас О.Довженко”.

У листі Довженко передає їй “сердечний привіт” від своєї дружини
Ю.І.Солнцевої. Радить утриматись поки що від подальших звернень на інші
адреси, а при потребі – обіцяє, що дасть їй знати [7, 2 – 3].
Відчувається, що цю великої ваги справу Олександр Петрович сприймав усім
серцем, однак, вжитим ним заходам перешкодило наближення другої світової
війни.

У грізному 1941 р. фашистські війська віроломно вдерлися до Харкова.
Окупанти безжально нищили мирне населення. А засновану Соколянським
школу для навчання сліпоглухих спалили разом з її вихованцями. Чудом
врятувалося лише троє, серед них – Скороходова [10].

Той щирий, по-батьківському теплий Довженків лист кликав її до життя і
праці, зігрівав у години скрути.

Після вигнання фашистів, вона прибула до Москви і разом із Соколянським
почала працювати над спільними проблемами. Незабаром вона підготувала і
видала три свої особливо важливі дослідницькі книги, які здобули
загальне визнання вчених. Про першу – “Как я воспринимаю окружающий
мир”(1947) – вище вже мовилось. Із пам’ятним дарчим написом книга
поповнила домашню бібліотеку О.Довженка. Звідти й потрапила до
Сосницького музею. Дві інші “Как я воспринимаю и представляю окружающий
мир” (1956) та – “Как я воспринимаю, представляю и понимаю окружающий
мир” (1972) – значно розширюють і поглиблюють проблеми, порушені в
першій. Усі три перекладені багатьма мовами.

Самовіддану працю дослідниці увінчали, до речі, ще дві далеко не
другорядні події. У 1961 р. Ольга Іванівна успішно захистила дисертацію
на звання кандидата педагогічних наук (з психології), а в 1974 р.
удостоїлась ордена Трудового червоного прапора.

Особистим прикладом О.Скороходова довела, що обділені долею люди (навіть
ті, хто з раннього віку були позбавлені щастя бачити, чути й говорити)
можуть займати помітне місце в суспільстві. Були б тільки поруч такі
небайдужі, чуйні й талановиті люди, як І.Соколянський, як О.Довженко.

Віддаючи належне науковим пошукам І.Соколянського та його учениці,
О.П.Довженко говорив про них як про людей сильних і вольових, ставив їх
за приклад каховській молоді, яка працювала на будівництві і водночас
набувала освіту у вечірній школі. Ім’я Соколянського неодноразово
згадував у своєму щоденнику. З Києва, Берліна, Лондона, Москви, Сухумі з
радістю надсилав йому теплі листи й телеграми. Називаючи вченого одним
“з двигунів” науки, завжди звертався до нього як до свого найближчого
однодумця, завжди хотів його бачити, з ним говорити.

“Дорогий друже! Я буду безмежно радий, якщо ти з Одеси заїдеш до мене
хоч на один день…”.

“Дорогий Іван Опанасович! Я приїхав до тебе і, на жаль, не застав…
Дуже б хотів тебе бачити…”.

Ці й подібні записки Довженко адресував Соколянському, виявляючи щиру
товариську приязнь.

Добре знаючи вченого як колегу по наросвіті, Олександр Петрович брав у
нього письмові свідчення на підтвердження власного освітнього цензу –
про закінчення вчительського інституту в Глухові та навчання в
Комерційному інституті [13, 348], оскільки всі документи ним були
втрачені “при надзвичайних обставинах”; просив сприяння при відновленні
“в правах студентки” сестри; передавав вітання “Павлу Михайловичу” –
Остапу Вишні, інформував про виїзд з Москви до Тифліса, про своє
прибуття до Харкова; вів мову про придбання рояля, що належав
письменнику В.Г. Короленку [8, 23 – 24].

Цікавий у цьому плані такий характерний штрих. Образ професора
Соколянського Довженко мріяв увічнити в своєму нездійсненому
науково-фантастичному фільмі “В глибинах космосу”, зокрема в тій
особливо хвилюючій сцені, коли при втраті звукового зв’язку з учасниками
польоту на Марс, він – єдиний, хто на Землі вміло й точно читає “німу
артикуляцію” дерзновенного екіпажу з телевізійних екранів і завдяки
цьому розшифровує всю найважливішу інформацію.

У свою чергу педагог-дефектолог теж відповідно контактував із Довженком,
а екранні твори митця розглядав з точки зору їх емоційного впливу. “Він,
– говорив Іван Опанасович, беручи до уваги вершинні мистецькі якості
режисера, – тримає глядача весь час у полоні своїх образів” [4, 51].

У нинішній непростий час нового національного відродження дружба,
співпраця, освітянська взаємопідтримка цих видатних особистостей –
повчальні, насамперед, своїм глибоким гуманізмом, своєю відданістю
загальнопедагогічній справі. Адже всі троє, говорячи словами Довженка,
трималися “на оптимізмі, на вірі в добро, в краще, на надії”. І не
тільки трималися, а й досягали своїх незрівнянних висот. Як би далеко не
закидала їх доля, які б перепони не траплялися на їхньому шляху жоден з
них не втрачав полум’яного почуття справжнього освітянського
побратимства. Тим і заслужили щиру нашу повагу і вдячність.

Література:

ДАКО. – Ф. 111. – Оп. 1. – Спр. 22.

Довженко О.П. Твори: В 5 т. Т.5. – К. : Дніпро, 1985. – 359 с.

Єфіменко Н. І.П.Соколянський: віхи життя і педагогічної творчості //
Дефектологія. – 1998. – №3. – 52 – 55С.

Куценко М.В. Сторінки життя і творчості О.П.Довженка. – К.: Дніпро,
1975. – 341 с.

Марочко В. Репресовані педагоги України: жертви політичного терору (1929
– 1941) / В.І.Марочко, Г.Хілліг. – К.: Наук, світ, 2003. – 302 с.

Фонди Педагогічного музею України. – Інв. № Д – 16.

ЦДАМЛМ України. – Ф. 690. – Оп. 4. – Спр. 48.

Там само. – Спр. 150.

Иван Афанасьевич Соколянский (1889-1960). Библиографический указатель.
Составитель С.Ф. Батракова. – М. – 1989. – 54 с.

Кроль А. Источник оптимизма // Правда Украины. – 1948. – 25 марта.

Пригоровский В. Дружба на всю жизнь // Призыв. – 1974. – №12. – 12 –
13с.

Хиллиг Г. Прометей Макаренко и “глав-боги” педолимпа: Соколянский,
Залужный, Попов. – Марбург, 1997. – 154 с.

“Я не люблю, когда горизонт шатается…”. Письма Александра Довженко
Ивану Соколянскому. Предисловие, перевод с украинского и комментарии
Сергея Тримбача // Киновед. зап. – 2003. – №61. – 347 – 358с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020