Реферат на тему:
Сучасне мовлення як віддзеркалення постколоніального суспільства
Слово завжди потребує спілкування, око – форм і кольорів, серце –
любові. Ще Симеон Новий Богослов (Х11 ст.) повчав: “І власний твій дух,
або душа твоя, вся є в усьому розумі твоєму, і весь розум твій – у
всьому слові твоєму (виділення моє – О.М.), і все слово твоє – в усьому
духові твоєму, нероздільно і нерозливно”. Відтак саме вибір рідного
слова є тим всеохопним джерелом, що дає нам відчуття приналежності до
певної спільноти, забезпечує окремішність території, зберігає історичні
надбання народу.
Завдання будь-якої держави (а держава – це те, що держить, тобто
об’єднує) – цілеспрямовано відстоювати державницьку мовну політику,
позаяк це та сфера, що унезалежнює на духовному, себто базовому рівні.
Окрім того, “за станом мови можна встановити стан культури” (В. фон
Гумбольдт). Завважмо: стародавні греки, борючись проти перської навали,
захищали, передусім, землю та мову. Національно роз’єднані італійці
домоглися єдності завдяки мові. Чехи вибороли незалежність, аби
врятуватися від онімечення. Зугорщення Хорватії викликало збройне
повстання, й уряд відмовився від своїх намірів. Свого часу поросійщена
Польща теж вимагала єдності мови. У Китаї міністерство церемоніалу, яке
керувало справами освіти й екзаменами на державні посади, завжди
опікувалось мовними справами, а саме дотримання правильної вимови знаків
китайського письма. Франція, Німеччина, Італія, Польща, країни
Прибалтики постійно дбають про дотримання мовних законів, що сприяє
утвердженню престижу мови корінної нації і, відповідно, працює на розвій
культури.
Однак, в українській “нашій, не своїй землі” через невблаганні
внутрішньо та позамовні чинники ми не маємо концепції державного мовного
будівництва (хоч є 10-та стаття Конституції), не маємо належної
державної ідеології, що забезпечувала б духовну цілісність держави, не
маємо спеціалізованих інституцій для виконання програм мовного розвитку,
які б сприяли всебічному розквіту української мови як державної. За
даними Міністерства освіти, “Програма розвитку і функціонування
української мови на 2004 – 2005 роки” [1 ] начебто перебуває в
цілковитій гармонії з потребами українців. Але реально все виглядає
по-іншому: за порушення мовного законодавства нікого не покарано й
донині, деякі міністри нашого новоствореного уряду взагалі не володіють
державною мовою, Президент постійно декларує своє шанобливе ставлення до
мови-завойовниці, кількість теле- та радіопередач недержавною (або
частково державною) мовою перевищує допустимі межі. Принагідно зазначу,
що наша сусідка (на закони якої ми щоразу озираємося) етнічно
багатонаціональна країна, проте вона міцно тримає в руках основу своєї
держави – мову (там діє закон про “Статус російської мови як
державної”). Зрозуміло, що “наша держава нам потрібна, насамперед, задля
того, щоб зберегти й розвивати свою мовну й духовну самостійність як
найголовнішу ознаку гідності саме в загальнолюдському розумінні” [2] До
речі, від 09.10.2005 р. набув чинності Указ Президента України “Про
вдосконалення державного управління в інформаційній сфері”, де сказано,
що головним органом “із забезпечення реалізації державної мовної
політики є Міністерство культури і туризму”[3]. Залишається сподіватися,
що зазначене Міністерство дбатиме про україноцентричну ідеологію
держави, складовою якої є мова. Натомість інформаційна окупація чужою
державою неминуче розхитує нашу мовну стабільність (нагадую, що за
останнім переписом 77,8 % – це українці), а невизначеність мовної
ситуації неминуче повертає вектор нашого розвитку чи то на Схід, чи то
на Захід. Крім того, доведено, що для відновлення здоров’я нації
необхідно, щоб усі українці заговорили рідною мовою: “інтенсивне
просування в будь-яку країну чужої для неї мови є актом мовної агресії,
яка руйнує цілісність національного біополя і послаблює його
життєздатність” [4]. Порівняймо: економічно могутній Квебек щоразу
порушує проблему виходу зі складу Канади, позаяк існує мовна проблема.
Ще О. Потебня порівнював мову із зором. “Подібно до того, – писав
учений, – як найменша зміна в будові ока і діяльності зорових нервів
неминуче дає інші сприйняття і цим впливає на все світосприйняття
людини, так кожна дрібниця в будові мови повинна давати без нашого
відома свої особливі комбінації елементів думки” [5] Отже, у мові немає
дрібниць, а зміни в мовленнєвій практиці окремого індивіда безпосередньо
впливають не лише на його інтелектуальний рівень, а й на життя взагалі.
Відтак травмування мови впродовж совєтського часу руйнувало мікросвіт
людини, її ауру, лягало ганебним тавром у найпотаємніші глибини душі.
Завдання ж слова в постколоніальний період-віднайти первісну форму і
повернутися таким чином до рідного предковічного коріння.
Спробуймо духові набутки України проаналізувати на основі сучасного
стану української мови. Саме у “мовленнєвому паспорті” відображено всі
національні та культурні параметри нашого “я”, тому придивімося, як
сучасна мовленнєва ситуація віддзеркалює наш духовий світ. Завважу, що
матеріал під час пар зібрали студенти 1-го та 2-го курсів Національного
університету “Львівська політехніка”. Отже, допущені помилки аналізую
крізь призму студентського світосприйняття. Не братиму до уваги мовлення
викладачів точних наук (математики, фізики, інженерної графіки, нарисної
геометрії тощо), а прокоментую, як говорять історики, іноземні філологи,
викладачі зарубіжної культури, позаяк саме вони формують світогляд
прийдешніх поколінь.
Ганс-Ґеорґ Ґадамер, з’ясовуючи універсальність мовної проблеми у всьому
її обсязі, звертається до “Метафізики” Арістотеля, який вважає, що саме
за допомогою слуху ми сприймаємо мову і при цьому розрізняємо всі
відмінності, відтак “така всеохопність слуху вказує на універсальність
мови” [6] Тому ми вивчаємо мову через систему фонетичних транскрипцій,
що дає нам змогу її чути. Що ж чують наші студенти на парах з
гуманітарних дисциплін? Виявляється, фундаментальний розділ нашого
мовознавства – фонетика – має таке неукраїнське звучання: всьо (замість
все), суфльор (суфлер), проблєма (проблема), восімдесят (вісімдесят),
саюз (союз), перестрєлка (перестрілка), очевідно (очевидно), тєма
(тема), Бразілія (Бразилія), вахтьор (вахтер).
Мелодійність та пісенність української мови відтворена у своєрідній,
притаманній лише для української мови, системі наголосів. Порушення
акцентуаційного ладу мови бачимо у словах на зразок листопад (правильно
листопад), компроміс (замість компроміс), запитання (наше запитання),
полонених (правильно полонених), гуртожиток (правильно гуртожиток),
новий (замість новий, бо ж згадайте: “красу її вічно живу і нову і мову
її солов’їну”).
Видається, що це не українська мова, а мова “нєдєлімого саюза”, який
упродовж тривалого історичного часу вимагав від нас саме такої вимови
звуків, аби згодом ми могли стати “єдіним совєцьким народом”. До речі,
учені довели, що неправильна вимова звуків спричиняє зміни в нашому
артикуляційному апараті, а, отже, зміна мови не може не позначитись на
зміні антропологічного типу.
“Спосіб сприймання світу” (Іван Огієнко) – це лексика, тобто своєрідний
мікрообраз наших знань. Тому відомо, що безмір навколишнього світу,
сукупність людського досвіду, багатство історичних надбань відбиваються,
як у чистій криниці, у мові корінної нації. Наприклад, якщо балкарці
мають 40 найменувань криги, а ненці 30 назв снігу, то це, зрозуміло,
позначається на всіх параметрах того чи того генотипу. Так само
українські слова ми сприймаємо крізь серпанок власної ментальності. Тому
дивує, що викладачі використовують лексику, відсутню у мові (себто
привиди чужих реалій): тища (тисяча), представитєльство
(представництво), шуткувати (жартувати), попитка (спроба), осторожно
(обережно), харашо (добре), стидаються (соромляться), інтересно
(цікаво), діючий (чинний, тому й маємо чинне законодавство, чинні
закони), бувші повстанці (колишні), правительственні сфери (правлячі
кола), вроді (ніби, мабуть), коляска (візочок), шляпа (капелюх), насморк
(нежить), кошельок (гаманець), кувшин (глечик), тряпка (ганчірка),
рискувати (ризикувати), інтересно (цікаво), пороки (вади), жалується
(скаржиться), соображають (думають, міркують, гадають), слідуюче питання
(наступне), учбовий корпус (навчальний). До речі, слово вуз прийшло в
нашу мову після 1933-го. Саме цього року було репресовано 14,5 тисяч
українських слів (у тому числі термінів), що становило 50-80 відсотків
українського лексичного фонду, а термінологічні бюлетені до українських
слів способом транслітерації подавали російські відповідники. Таким
чином викинули з ужитку наше слово виш (висока чи вища школа), а
замінили його словосполученням учебное завєдєніє, яке було у наших
сусідів. Тому правильно буде вживати слово ВНЗ, а ще краще уникати тих
численних скорочень, які здебільшого засмічують мову.
?????¤?¤?$????Ь®?ї. Ненормативною є конструкція “не дивлячись на важку
ситуацію”, бо ж дивимося, і, зрозуміло, бачимо, конкретні речі, тому
незважаючи на щось. Ми можемо щось помітити, але не відмітити якусь
роботу, а відзначити. І не треба розбиратись (бо дуже холодно в
авдиторіях), краще щось з’ясувати.
Не завадило б знати, що слово вилка – це технічний термін і означає
“деталь механізму, приладу, яка має роздвоєний кінець”, наприклад, вилка
штепселя, тому (якщо йдеться про предмет, за допомогою якого їдять),
треба вживати нормативне українське виделка.
Отож, викладачі, які послуговуються такими словесними покручами,
відтворюють невідомий для нас світ з його чужими реаліями, тим самим
порушують змістовність висловленого (бо ж за словом йде уява). Таким
чином, йде послідовне нищення духовної культури та руйнування рідної
мови, яке шкодить повільно й підступно, як канцерогенна пухлина.
Порушення словотвірної мовної норми маємо внаслідок зросійщення
української мови, підсумком чого (як і в хибах на рівні лексики) є
суржик (тобто “мова для убогих, метафізична модель духовних бомжів”
(Ю.Андрухович)). Впорядковану й чітку словотвірну систему нашої мови
разюче спотворюють ненормативні афіксальні (або й кореневі морфеми), які
порушують внутрішню суть української мови. Руйнування мовної норми маємо
на щаблі:
а) суфіксального творення слів, коли за згубним для нас російським
зразком утворено вечоринка (замість правильного вечірка), прачечна
(замість пральня). Творячи слово домогосподарка відразу згадуйте слова
жниварка, косарка, а людина, котра виконує хатню роботу, називається
домогосподиня (зверніть увагу на типовий суфікс –ин- – за аналогією до
княгиня, берегиня, рабиня та ин.). Новопришедші по-українському – це
новоприбулі (або нові);
б) префіксального творення слів: поступити (замість українського
вступити, і далі маємо вступник), приналежність (замість належність),
співставити (замість зіставити). До речі, таблички з написом
“постороннім вхід заборонено” вплинули й на вживання покручу посторонній
замість українського сторонній;
в) префіксально-суфіксальних моделей, коли вибираємо ненормативні
суфіксальні: весною (замість навесні), довжиною (замість завдовжки),
зимою (замість взимку);
г) безафіксних утворень: обстановка (замість обстава);
ґ) осново- чи словоскладання: багаточисленний (замість численний),
взаємовідносини (замість взаємини), залізнодорожний (замість
залізничний), минулорічний (замість торішній), пішохідний (замість
піший).
Позаяк “стислість надає мові сили”, то часто для творення українських
слів використовують наповнені змістом лексеми, “які мають властивість
променів сонця: чим більше вони згущені, тим сильніше вони печуть” (Р.
Соуті). Порівняймо: в іншому місці – деінде, з тих пір – відтоді (з того
часу), високопоставлена особа – достойник, замість того – натомість,
ставити претензії – нарікати, ремствувати, проти волі – неволею.
Тому заповнення українського інформаційно-культурного простору питомо
українськими словотвірними моделями – це збереження самобутності
української мови, це боротьба проти спланованого совєтським режимом
втручання у розвиток мови, це нагальна потреба часу, позаяк мислення
скристалізовано в слові.
Душею мови, її “алгеброю” є граматика. Вона найчастіше виявляє
національний характер мови, її своєрідність.
Студенти “Львівської політехніки” виявили такі порушення граматичної
мовної норми (складниками якої є морфологія та синтаксис). У системі
української морфології іменник біль (на відміну від російської) є
іменником чоловічого роду, тому правильно головний біль, а не головна
біль. Під час відмінювання числівників – назв десятків маємо в
українській мові змінювану тільки другу частину слова, тому правильно
п’ятдесятники, шістдесятники (не п’ятидесятники, шестидесятники). Слово
половина означає дві рівні частини, тому треба би було сказати більше,
ніж половина або більша частина (а не більша половина). І на залік
питання самі виноситися не можуть, тому не виносяться такі питання, а
виносимо такі питання.
Коли творимо вищий ступінь порівняння прикметників, то треба вживати або
просту (дорожче ніж), або складену форму (більш дороге, ніж), але не
сплутувати їх (більш дорожче, ніж у нас). Звертаю увагу, що українська
мова не послуговується словом самий для творення найвищого ступеня
порівняння прикметників, тому не сама найкраща робота, а найкраща
робота.
Словосполучення на зразок давайте зробимо, давайте попрацюємо проникли в
українську мову під впливом російської (давайте сделаем, давайте
поработаем), а у російській – із тюркських. По-українському значно
простіше: зробімо, працюймо. Передача на радіо “Люкс FM” також мала б
називатися “Поговорімо” а не “Давайте поговоримо”. Проф. О.Сербенська
[7] зазначає, що форму “давайте” треба вживати у своєму прямому значенні
лише з іменниками – назвами певних предметів: ”Давайте дітям свіжі
соки”. До речі, у творах Т.Шевченка немає жодного словосполучення зі
словом давайте, вжитого з дієсловом майбутнього часу доконаного виду.
Багато викладачів “Львівської політехніки” забули про органічний і
рідний для української мови кличний відмінок. Його давність засвідчують,
наприклад, наші казки, де є такі звертання: “Івасику – Телесику”,
“зайчику -пострибайчику”, “вовчику-братику”, “лисичко-сестричко” та
низка інших. До речі, кличний відмінок був настільки природній для нас,
що навіть 1933 р. вилучаючи його зі системи словозміни, цей відмінок не
просто забрали, а замінили кличною формою, що дозволило нерідко його
зневажати. Уже 1990 р. статус цього відмінка як повноправного було
відновлено, та, на превелику нашу ганьбу, занедбаним він є і до
сьогодні. Значна частина студентів зазначає, що до них викладачі
звертаються Галя, Іра, Андрій, Петро, Володя, Тарас та ин. Але, крім
такого збіднення і відчуження у нашому спілкуванні, маємо ще жахливіші
форми на зразок Міша, Паша, Вова, Стьопа, Лєна. Спробуймо подумати, чи
зможуть нас зрозуміти та виокремити з-посеред инших народів, якщо ми
такими йменнями називатимемо й наших письменників або видатних діячів,
наприклад, буде Міша Коцюбинський, Паша Тичина, Вова Самійленко, Стьопа
Бандера, Лєна Пчілка? Може, спробуємо???
Афоризм “Говори – і я тебе побачу” відомий ще з античності. Відтак
відомо, що саме спосіб побудови речення – тобто синтаксис – сповна
віддзеркалює наш спосіб мислення, бо, за О.Потебнею, мова формується
посередництвом думки і сама слугує для формування думки. Отже, побудова
речень – це відтворення системи бачення істотного, яке є різним у різних
народів. Відтак переймання готових мовленнєвих конструкцій чужої мови
порушує національну специфіку висловленого та спричиняє негативний
потаємний вплив на процес розумової діяльності. Помилки на рівні
синтаксису найчастіше трапляються з прийменником по, який в українській
мові уточнює просторові (по дорозі, по праву руку), об’єктні (по воду,
по хліб), часові (по святах, по Різдву) та деякі інші значення. Тому
порушенням норми є вживання таких форм: по темі, по культурі, по
історії, по відновленню незалежності, перший по списку (правильно – на
тему, з історії, з культури, щодо відновлення незалежності, перший за
списком). І не згідно до, а згідно з або відповідно до. Неправильним є і
речення “я вибачаюся”, бо здебільшого постфікс –ся спрямовує ознаку на
діяча; правильно буде: вибачте, пробачте, перепрошую, прошу вибачення,
даруйте за (неточність, невчасність). Направду, різноманіття правильних
українських синонімів-відповідників дуже велике, але, на жаль, вміння
вибрати зовсім не своє, та ще й неправильне слово, теж невичерпне.
Можливо “облудлива покірність” та вміння пошановувати чуже (нехтуючи
своїм) мала б зникнути в умовах незалежної держави, але, на думку
Д.Павличка, “самостійно держава звільняє від рабства (і то не до кінця!)
лише громадянина з національною волею і свідомістю” [8]. Аналізуючи
мовленнєве обличчя нашого суспільства, впадає в око колишній
колоніальний статус української мови, подолати який можна хіба
утверджуючи престиж та вагу рідної мови на найвищому державному рівні.
Однак, за даними соціологічного опитування (2001 р.) “на запитання: “Чи
вважаєте ви наше суспільство своїм?” – ствердно відповіли тільки 35
відсотків респондентів. Майже половина опитаних готова, за певних умов і
можливостей, поміняти громадянство. “Як може почуватися людина, коли
вона дивиться на світ чужими очима, слухає чужими вухами, читає,
говорить і навіть молиться чужою мовою”” [9]. А народ без національного
стрижня ніколи ідейно не працюватиме на розвиток власної країни.
Сьогоднішня духовна руїна мови є наслідком не лише існування української
мови в складі імперії, а й свідченням неукраїнськості нашої української
держави. Факти старої та новітньої історії неспростовно доводять, що хоч
скільки випробувань і перешкод випаде на наших історичних шляхах,
Україна й українська мова витримають все, бо народ, що має минуле, має і
майбутнє. Тому, всупереч травмуванню мови роками совєтським режимом,
попри низку (понад 200) історичних заборон щодо її функціонування,
незважаючи на нищення української інтелігенції, українське слово має
повернутися до свого первісного існування та відтворити свою правдиву
національну суть. Історія Вавилонської вежі засвідчує: “У почині було
Слово”, тому націєтворча роль мови є визначальною донині.
Література:
Про виконання заходів щодо реалізації положень і завдань державної
програми розвитку і функціонування української мови на 2004–2010 роки //
Урок Української. – 2005. – № 7-8. – С. 15-16.
Дмитро Павличко. Поетичний вступ до поеми “Мойсей” Івана Франка // Урок
Української. – 2005. – № 7-8. – С. 45.
Указ Президента України. Про вдосконалення державного управління в
інформаційній сфері // http:// zakon. rada. gov. ua/ cgi-bin/ laws/
main/cgi. nreg = 1338% 2F2005.
Ігор Каганець. Мова і здоров’я// Post Поступ. – № 226 (1835), четвер,
13-19 жовтня 2005 року.
Потебня А. Мысль и язык. 3-е издание, дополненное статьями «Язык и
народность», «О национализме». – Харьковъ, 1913. – С.194.
Ганс-Ґеорґ Ґадамер. Герменевтика і поетика. – К., 2001. – С. 177
Див.: Олександра Сербенська, Марія Волощак, Актуальне інтерв’ю з
мовознавцем. – К., 2001. – С.89.
Дмитро Павличко. Поетичний вступ до поеми “Мойсей” Івана Франка // Урок
Української. – 2005. – № 7-8. – С. 46.
Юрій Рой. На які яйця злітаються мухи, або Монолог російськомовних ЗМІ в
Україні // Урок Української. – 2002. – № 1. – С. 10.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
