Реферат на тему:
Сучасний стан наукових досліджень з археології та давньої історії
України
У більшості наукових праць ХІХ-ХХ ст. присвячених історії України,
найдавнішим її періодам, відведено лише окремі сторінки, невеликі
розвідки, у кращому випадку – окремі розділи. Серед них вигідно
виділяється багатотомна фундаментальна «Історія України – Руси» виданого
українського історика М. Грушевського, в якій професіонально й широко, з
використанням матеріалів археології, антропології та лінгвістики за
справедливою оцінкою автора «молодих тоді і незакінчених наук»,
висвітлено первісну історію України від палеоліту (старокам’яного віку)
до раннього середньовіччя. Більше 150 розвідок і публікацій з археології
та мовознавства було використано М.Грушевським для доповнення перших
трьох розділів І тому «Історії України – Руси» при підготовці його до
другого видання у 1904 р. [3].
Своє розуміння історичного процесу М. Грушевський висловив у вступі та
заголовку до другого розділу першого тому: «Україносько-руська теорія
перед слов’янською міграцією» [3, 17]. Тобто історію краю, історію
України він починає від появи на території України перших поселень
палеолітичної людини, а історію слов’янських племен – предків
українського народу – з раннього середньовіччя, коли в писемних джерелах
зафіксовані процеси великого розселення слов’ян. «Від часів
слов’янського розселення історія нинішньої українсько-руської території
стає історією українсько-руського народу» [3, 6]. До цього часу, на
думку М. Грушевського, – це ще передісторія, в якій всі її етапи
взаємопов’язані та «…в формі останків попередньої людності, чи у формі
певної (археологічної – В. Б.) культури вложені в саму землю» [3, 15].
Археологія за М. Грушевським «… робить дуже важливі прислуги для
культурної історії українсько-руської території, не зважаючи на свій ще
досить примітивний стан» [3, 15]. При цьому він застерігає археологів і
мовознавців від «фантастичних теорій»і закликає не сходити з дороги
строго методичного досліду [3, 14].
В українській історіографії існують й інші погляди щодо використання
археологічних джерел в історичних реконструкціях далекого минулого нашої
землі. Наприклад, О. Пріцак у фундаментальній праці «Походження Русі» не
сприймає археологію як історичну науку, вважаючи, що історія, навіть
праісторія починається з писемних джерел: « … Археологію без писемних
джерел не можна вважати праісторією» [9]. Таке ставлення до археології
та якоюсь мірою до лінгвістики зумовило хибне розуміння та недооцінку
східнослов’янських племен як виробників і носіїв культурних надбань краю
та учасників державотворчих процесів. «Погано організованим язичницьким
громадам Східної Європи у VІІІ-Х ст. було неможливо створити державу …
Лише історично свідомий народ здатний принести історію на території, де
такої свідомості не існує», – пише О. Пріцак» [9, 72].
Як відомо, М. Грушевський, не відкидаючи зовнішніх впливів на процеси
східнослов’янського державотворення, перевагу надавав внутрішнім
факторам. Основні методичні засади М. Грушевського отримали підтримку і
з певними корективами були продовжені у багатьох працях археологів,
істориків та етнологів.
Етапною працею в українській історіографії, присвяченою давній історії
України, стала монографія В. Петрова –– відомого українського археолога,
мовознавця, етнолога та письменника – «Етногенез слов’ян». Долаючи
теорії міграціонізму та автохтонізму, він закликає до історизму і вказує
на необхідність «… зберегти історичну конкретність…, рахуватися із
свідченнями джерел, зважати на факти, покладатися на фактографічну
основу історичного процесу … Плем’я, народ нація – історичні категорії,
кожна з них має свій зміст, свій обсяг, свій напрямок і рівень розвитку
на відповідному історичному етапі. Ні проблема народу, ані проблема
слов’янства не розв’язуються посиланнями на осілість, хліборобство,
поховальний обряд тощо» [8, 10, 112]. Разом з тим, за В. Петровим,
етнічний розвиток – це не тільки «… просторова експансія, переселення,
заміна території: коли один народ заступає інший, який приходить щоб
посісти покинуті землі» [8, 3]. Звідси робиться висновок, що «… самих
голих абстракцій не досить, щоб в посиланні на рух і переселення або на
не незмінність автохтонної осілості знайти розв’язання проблем
слов’янського етногенезу. В основі дослідження повинні лежати не
правдоподібність припущень, а джерела і їх аналіз» [8, 11]. Виходячи з
теоретичних засад В. Петрова, типологічну спадкоємність або відмінність
археологічних культур на території України слід вивчати конкретно, в
кореляції з антропологічними та мовними явищами, зважаючи на їх
особливості на кожному хронологічному етапі. Ідучи цим шляхом крок за
кроком, будуть збільшуватися можливості досліджень етнокультурного
розвитку давнього населення України, його генетичної спадковості. Усі,
навіть найдавніші події, явища і процеси на українській землі у своїй
органічній єдності складають її історію, історію України. Вони лежать в
основі етнокультурного розвитку, що завершився утворенням слов’янських
племен, слов’янських народів, зокрема, українського народу.
На жаль, повної єдності у питаннях історичної реконструкції давніх
суспільств на території України немає і сьогодні. В археології ще не
повністю подолані речознавчі підходи при вивчені археологічного
матеріалу, коли дослідники уникають його використання для встановлення
закономірностей етнокультурного розвитку давніх племен і народів. Це
збіднює історичну науку. Саме археологія в поєднанні з антропологією
показала, що історія людства до появи писемності нараховує декілька
міліонів років, в той час як писемна історія – не більше декількох
тисяч. Лише палеоліт (старокам’яна доба) тривав приблизно від трьох
мільйонів до десяти тисяч років. Тобто він у сотні разів перевищує всі
наступні періоди розвитку людства разом взяті. На території України
старокам’яна доба сягає біля одного мільйона років. Мезоліт як
перехідний етап до неоліту та новокам’яна доба зайняли ще біля семи
тисяч років до періоду бронзи, тобто початку виробництва та використання
металів. Людина, хоч і невпинно, але надто довго долала тернистий шлях
від первісності до цивілізації. Безперечно, на тому шляху були яскраві
творчі особистості – рушії прогресу, поглинуті темрявою віків. Їхні
імена ніколи не стануть доступними історії.
«Історія найдавнішого населення території України, пише В. Станко –
редактор першого тому «Давньої історії України,» – це безіменна, не
велемовна історія, яка з глибини тисячоліть промовляє до нащадків лише
безсловесними предметами, знаками-символами тих подій і процесів, що
нуртували в її надрах. Вона не зберегла нам жодної назви племен чи
народу, що жив у прадавні часи на нашій землі… » [4, 13].
Розглядаючи свою схему історії України, опубліковану у 1993 р. окремою
книгою під назвою «Конспект історії України», М. Брайчевський звернув
увагу на наявність у знаннях про нашу країну «білих» і «чорних» плям.
Перші з них появились в результаті замовчування і заборони радянським
режимом висвітлення тих історичних реалій, які не вкладались у рамки
його політичних інтересів, другі – внаслідок фальсифікацій фактів і
явищ, незручних імперським амбіціям правлячої верхівки [2, 3]. З іншого
боку відомий учений археолог закликає розвивати справжні досягнення
української історичної науки, напрацьовані вітчизняними та іноземними
вченими.
Розглядаючи давню історію України від початків заселення її території
людиною, що здатна була виготовляти знаряддя праці, і до періоду
утворення племен і народів, автор застерігає від спроб «прив’язувати» до
давніх етнічних груп, представлених енеолітичними культурами та
культурами доби бронзи, «… сучасну етнонімічну номенклатуру, шукати
якихось «чистих» чи прямих генетичних ліній … Доведеться, мабуть,
примиритися з тим, – пише М.Брайчевський, – що ми ніколи не дізнаємося
ані імені творців тих численних культур, ані їхньої мови, а тому мусимо
задовольнитися умовною археологічною термінологією: «трипільські
племена», «комарівські» «ямні» і т. д [2, 25].
В останні роки вийшли в світ нові численні статті і монографії,
присвячені цій проблематиці. В них даються оцінки джерел і, з
урахуванням нагромаджених знань, часто з нових позицій розробляються
проблеми етнокультурного, соціально-економічного і суспільного розвитку
давнього населення України, зроблені спроби історичних реконструкцій
[12]. Особлива увага приділяється давній історії слов’ян, зокрема
предкам сучасних східнослов’янських народів. Питання їх виникнення,
диференціації та місця в історії Європи, особливо Східної Європи, є
одними з найбільш дискусійних. Це стосується, і можливо в першу чергу,
слов’ян – предків українського народу, що є предметом наших досліджень.
Саме вони обжили наші землі і залишили нам яскраві й неповторні пам’ятки
культури, зокрема основи нашої державності. В радянські часи давня
історія народів, що увійшли в Радянський союз штучно дозувалась і, не
дивлячись на об’ємну базу джерельного матеріалу, мусила становити лише
мізерну частку того, що відводилось для висвітлення історії
більшовицького режиму та славословія його вождів. Великий джерельний
матеріал, зокрема по археології давніх слов’ян здобутий у минулому
столітті, зокрема після Другої світової війни, і новий вимагає наукового
опрацювання, публікації та осмислення в плані історичних реконструкцій.
Це, у свою чергу, відкриває нові можливості побудувати типологічні
колонки безперервного етнокультурного розвитку давнього населення
України. Застосування природничо-математичних методів у вивченні
матеріальної культури значно посилює її інформативні можливості,
розширює межі археологічного пошуку. Все це відкриває нові можливості
для розуміння і висвітлення етнокультурного та соціально-економічного
розвитку давнього населення України, зокрема предків українського
народу.
Етноісторичний процес будь-якого народу, зокрема слов’янського,
конкретно українського, не можна звести до простого біологічного
відтворення поколінь одного етносу. Уже від самого початку свого
зародження українці були частиною слов’янства, як їхні предки – частиною
індоєвропейського світу, їхній розвиток відбувався у безпосередніх
контактах і взаємовпливах із сусідніми такими ж етноісторичними
спільнотами. Поряд з процесами диференціації, виділення та
самоусвідомлення окремих етнічних груп і народів мали місце процеси
інтеграції, коли, в результаті змішування різних племінних груп
утворювались нові народи. Ця закономірність притаманна, насамперед, тим
слов’янським утворенням, які в процесі розселення осідали на чужих
територіях і змішувались із субстратним населенням.
Усі ці процеси суворо регламентовані, прив’язані до певних природних та
географічних зон і визначені часово. Тобто зародження слов’янських
народів відбувалося в рамках певних географічних регіонів, певного
етносоціального та етнографічного середовища і на певному історичному
етапі. Етноісторична схема, розроблена лінгвістами,
істориками-медієвістами, археологами, зведена до декількох
ієрархічно-історичних етапів: індоєвропейці або староєвропейці,
германо-балто-слов’яни, праслов’яни, слов’яни, слов’янські народи. Кожна
з цих етноісторичних категорій повинна була пройти тривалий історичний
шлях від зародження та розвитку до утворення нових етносоціальних
спільнот, які б усвідомили свою етнокультурну окремішність. Зрозуміло,
що це зайняло століття та тисячоліття. При цьому формування кожного
європейського етносу відбувалося в конкретних історичних умовах, які в
різних регіонах Європи мали свої особливості, залежно від географічного
положення та природного середовища. Наприклад, найбільш сприятливою для
етносоціального та культурного розвитку в Європі була Середземноморська
зона. Там з’являються перші європейські народи, перші європейські
цивілізації.
Звідси випливає, що ми не можемо довільно встановити час виникнення
слов’янських народів, наприклад з палеоліту, неоліту чи енеоліту. Вони,
у тому числі й український народ, не могли утворитися раніше, поки їхні
предки не пройшли визначені історичні стадії свого розвитку.
Певна частина українського суспільства дещо болюче сприймає тезу про
зародження слов’янських народів, українців зокрема, у
ранньосередньовічний час, хоч тоді народилася більшість європейських
народів. Їм здається це значним припізненням. Один з учасників
українознавчої конференції, на противагу викладеним тезам, назвав
праукраїнською палеолітичну стоянку Королеве на Закарпатті, якій близько
мільйона років. «Хіба то не наші предки?» І справді, ця стоянка, як і
аналогічні нижньопалеолітичні стоянки Причорномор’я і Криму та
середньопалеолітичні на Середньому Дністрі, відкривають історію наших
земель, історію України, бо вони вказують на появу тут людини у прадавні
часи, у дольодовиковий період. Але це ще не етнічна історія
українського, слов’янського чи навіть праслов’янського етносу, до
формування якого від Королевого пройшли тисячоліття. За цей час тут
безліч разів змінювалося населення. Відомо, що коли в кінці 1 половини І
тис. н. е. на південні схили Карпат, де відкрита стоянка Королеве,
прийшли слов’яни, вони застали там фракійське населення, германців та
рештки кельтів. Так чиї ж предки – люди з Королевого? На сьогоднішньому
рівні знань цього просто неможливо встановити. Вони ще не усвідомлювали
себе якоюсь окремою етнічною групою.
Ми не згадували б цього епізоду, коли б його не підхопила кореспондентка
газети «Хрещатик», яка переконувала своїх читачів, що саме з Королевого
слід починати український етнос. Таких статей, сюжетів на телебаченні та
радіо чимало. Їхнім авторам притаманна надмірна емоційність, проповідь
винятковості та месіанства українців. Такі публікації не тільки вводять
читача в оману, а й викликають настороженість і навіть вороже ставлення
до української науки. Бо хто ж з наших близьких чи далеких європейських
сусідів хоче бути нащадком меншовартісних предків. Тим паче, відомо (або
має бути відомо), що з найдавніших часів європейські народи знаходились
у взаємозв’язку та взаємозалежності, переживаючи ті самі або подібні
стадії соціально-економічного, культурного та етнічного розвитку. А
можливо нас навмисне втягують у безплідні дискусії про те, чиї предки
давніші та кращі, щоб відвернути нашу увагу від розв’язання справді
життєво важливих проблем нашого історичного буття?
Інша сторона поставленої проблеми полягає в тому, що нас намагаються
прив’язати, буквально прищепити до інших сусідніх народів, переконати
нас і світову громадськість в тому, що ми – їхня менша чи молодша
частина, відмовляючи українському народові в самобутності його етнічного
та історичного розвитку. Як відомо, в історичній літературі, зокрема
російській, можна знайти безліч прикладів, коли східнослов’янські народи
характеризуються як єдина етномовна цілісність, а Київська держава як
«колиска» давньоруської народності. Провідні російські історики М.
Погодін, С. Соловйов, В. Ключевський та інші розглядають історію східних
слов’ян і Київської Русі як історію Росії.
За М.Погодіним і О.Соболевським, українське Подніпров’я споконвіку було
заселене предками росіян, яких прогнали монголо-татари. Лише в XIV ст.
їхнє місце зайняли українці з Галичини й Волині. Для В. Ключевського
дулібський союз племен на Західному Бузі, Волині та Прикарпатті – це
початки «нашої» (російської) державності. Не менш тенденційні й новітні
праці. У колективній монографії Інституту слов’янознавства і
балканістики «Развитие этнического самосознания славянских народов в
эпоху раннего средневековья» (Москва, 1982) усім південним та західним
слов’янським народам присвячені окремі розділи. Лише три
східнослов’янські народи увійшли в один розділ під назвою «Формирование
этнического самосознания древнерусской народности…» і вже зовсім
недавно, у 1999 р. вийшла монографія В. Сєдова «Древнерусская
народность», де з допомогою археологічних матеріалів робиться спроба
поновити згадану концепцію М. Погодіна.
Англійський вчений, теоретик історії А. Дж. Тойнбі у своїй
фундаментальній багатотомній праці «Дослідження історії» називає Русь
«скандинавським царством» і ставить в один ряд з Данією та Норвегією, що
також не відповідає дійсності [13, 165].
Вивчаючи світові цивілізації та їх роль у всесвітній історії за
принципом «виклик – відгук» А. Дж. Тойнбі вважає, що адекватність
відповіді на виклик зумовлює і стимул, і характер процесу історичного
розвитку. Слабкість або неможливість адекватної відповіді на виклик, що
характерно для «недорозвинених», «загальмованих», «недоношених»,
«нежиттєздатних» цивілізацій, призводить до їх занепаду. Відсутність
виклику і позитивних впливів розвинутих цивілізацій (наприклад
античності) на варварські суспільства означає відсутність стимулів, а це
зумовлює їх інертність і застій. Саме такими А. Дж. Тойнбі вважає
слов’ян. Він знає останніх лише за писемними джерелами. Це, на нашу
думку, суттєво знижує результативність його окремих досліджень та
об’єктивність оцінок. Обмеженість та невиразність багатьох античних
писемних джерел без доповнення їх даними інших наук, в тому числі
археології, обмежує можливості історіософських підходів до вивчення
історичних явищ, в нашому випадку давньої історії слов’ян.
А. Дж. Тойнбі уявляє собі слов’ян як невелику групу племен, що
«…оселилася на прип’ятських болотах, коли ці землі вивільнилися з-під
льодовика, який відступив на північ Європи. Тут вони жили примітивним
варварським життям сотні й сотні років, і коли тевтонський рух племен
покінчив з тривалою еллінською драмою, яку започаткували племена
ахейців, слов’яни ще залишалися там, де вони й були [13, 158].
Слов’ян за А. Дж. Тойнбі вивели з прип’ятських боліт (за його
термінологією «випхали») пастухи-авари, яким вони були потрібні як
хлібороби для обробітку нив навколо угорської рівнини, яку вони освоїли,
взявши участь у «тевтонських (германських) ігрищах зруйнування та
грабунку Римської імперії» [13, 158]. Для аварів слов’яни, на думку А.
Дж. Тойнбі, були лише стадами робочої худоби, із землеробськими
навичками, чужими для пастухів-аварів. Під враженням уривчастих
повідомлень хроніки VII ст., відомої під ім’ям Фредегара, де змальоване
тяжке і принизливе життя слов’ян в умовах аваро-слов’янських війн та
аварської неволі, А.Дж.Тойнбі саме таким уявляє собі «… сценарій, за
яким почався …запізнілий і принизливий дебют слов’ян в історію» [13,
159].
Коли б А. Дж. Тойнбі звернувся ще й до лінгвістичної та археологічної
літератури, то переконався б у тому, що шлях слов’ян на історичну арену
дещо інший, складніший, не такий пізній і «принизливий». По-перше, за
дослідженнями лінгвістів, все прип’ятське Полісся вкрите балтськими
гідронімами та топонімами, які передують як слов’янській гідро- і
топонімії, так і слов’янським археологічним культурам. Ряд
вчених-славістів взагалі виключає верхнє Подніпров’я раннього
середньовіччя з історії слов’ян. По-друге, з кінця II по IV ст. включно
Волинь займають поселення і могильники вельбарської культури готів, а
носії слов’янської зарубинецької культури, які на межі ер посунули тут
балтів, під натиском готів та гепідів відходять на верхній Дністер,
Південний Буг і доходять до Буджацького степу в Молдавії, їхні
археологічні пам’ятки представляють слов’янську частину багатоетнічної
Черняхівської культури, або в Молдавії, виділені в окрему етулійську
групу. Вони корелюються з найбільш архаїчними слов’янськими гідронімами,
які відомий сучасний німецький лінгвіст І. Удольф поміщає у верхів’ях
Пруту, на середньому і верхньому Подністров’ї та Посянні. І. Удольф
схильний саме цей регіон визнати прабатьківщиною слов’ян [17]. Не буде
зайвим пригадати, що саме в цьому регіоні відкриті добре датовані
найбільші ранні слов’янські пам’ятки Празько-Корчацької культури кінця
ІV-V ст. Вони свідчать, що задовго до аварів слов’яни-венеди жили в
окремих районах межиріччя Дністра та Дунаю.
?– початок 3 тис. до н. е.) на території України визначається високим
злетом землеробства, общинних ремесел, особливо гончарства, виникненням
протоміст, де нерідко проживало по декілька тисяч жителів (Майданецьке,
Тальянки на Черкащині). Однак, слід зауважити, що походження
Трипільської культури пов’язане з Балканами і Подунав’ям, тоді як
культури Кулястих амфор та Шнурової кераміки, з якими археологи
співвідносять частину індоєвропейців, з яких виділились
германо-балто-слов’яни, сформувались північніше цієї зони. Отже, тут не
йдеться про їхню пряму спадкоємність. Ще менше даних існує, або їх немає
зовсім, для порівняння степових культур з ранніми культурами
«Лісостепу». У 3-2 тис. до н. е. степове населення Ямної та Катакомбної
культур лише контактувало з тими племенами Лісостепу, які мали
відношення до зародження праслов’янських старожитностей.
Дещо виразніше процеси культурогенезу проявляються у 2 тис. до н.е. на
території Центральної та Лісостепової зони Східної Європи Окремі
дослов’янські племінні групи цього періоду археологи співвідносять з
Тшцінецькою та Комарівською культурами, що займають велику територію у
межиріччі Одри та Дніпра. У 1 тис. до н. е. диференційовані групи
праслов’ян пов’язують з пам’ятками Лужицької та Поморсько-Підкльошової
культур у Середній Європі та землеробськими культурами лісостепової
частини України – Білогрудівською та Чорноліською. Ця схема, хоч і
доволі реалістична, є надто загальною. Визначити етнічну приналежність
археологічних культур глибокої давнини без ретроспективної їхньої
прив’язки до більш пізніх етнічно визначених старожитностей та порівнянь
з даними писемних джерел і результатами досліджень інших наук
(лінгвістики, антропології) дуже важко. Тому дослідники слов’янського
етногенезу результати своїх розробок викладають у вигляді можливих
припущень та гіпотез. Ті навколонаукові археологічні «розробки», які
нібито знаходять слов’ян і навіть предків українців у степових культурах
кочових аріїв доби бронзи, а то й раніше, забувають, що степове
населення того часу розмовляло іранськими, а пізніше тюркськими мовами.
Слід зазначити, що й лінгвістика, яка у розв’язанні проблем етногенезу
має вирішальне значення, для згаданого періоду обмежується відкриттям на
території Середньої та Східної Європи пластів давньоєвропейських
гідронімів, що слабо піддаються мовній диференціації.
Кожна з цих дисциплін має свої специфічні джерела, свою методику, а
заразом і певні межі можливостей і засобів, якими вона володіє. Так
мовні явища важко, а здебільшого неможливо продатувати; археологічні
культури піддаються, зазвичай, хронологічним визначенням, але вони не
завжди відповідають чітко визначеним етнічним спільнотам. Відомі
поліетнічні культури, які покривають декілька різних етнічних груп, –
Лужицька, Пшеворська, Черняхівська та ін. Крім того, археологічні
матеріали, без порівняння їх з писемними джерелами або мовними даними,
самі по собі не можуть визначити конкретний етнос. Має свої особливості
й історична антропологія. Зокрема, всі слов’янські ранньосередньовічні
поховання, за окремими винятками, являють собою трупоспалення, що значно
звужує їхню інформативність. Усе це якоюсь мірою обмежує дослідників
кожної окремої науки у вивченні етнонегетичних процесів та етногенезу
слов’ян і слов’янських народів, вимагає комплексного підходу до їхнього
вирішення із використанням результатів усіх суміжних дисциплін.
Як відомо, в історичній, лінгвістичній, археологічній літературі
запропоновано понад десяток концепцій щодо локалізації прабатьківщини
слов’ян. Їх можна звести до чотирьох груп. Найбільш рання – дунайська
концепція пов’язана з іменем київського літописця Нестора: «По довгих же
часах сіли слов’яни по Дунаєві де єсть нині Угорська земля і Болгарська.
Од тих слов’ян розійшлися вони по землі і прозвалися іменами своїми, [од
того], де сіли на котрому місці» [5, 2] Вона була підтримана і
розроблена П.Шафариком і увійшла в літературу як карпато-дунайська
теорія [15]. Назважаючи на серйозну критику, зокрема з боку Л.Нідерле,
вона не втратила своїх послідовників [6].
Не сходить з історичної сцени і вісло-одерська концепція, створена
польськими вченими Ю.Костюжевським, М.Рудницьким і підтримана в значній
частині Легр-Сплавінським [14]. З пам’ятками вісло-одерського межиріччя,
зокрема Поморсько-підкльошової та Пшеровської культури, пов’язують
походження слов’янських ранньосередньовічних старожитностей
Празько-Корчацької культури І. Русанова і В. Сєдов [11, 196–215].
Третя – найбільша група дослідників (Л. Нідерле, Ю. Ростафінський, М.
Фасмер, В. Петров, Ф. Філін та інші) поміщає давніх слов’ян на території
між Дніпром і Віслою, у північному лісному та південному лісостеповому
регіонах [7]. В останні десятиліття багатьма українськими археологами
проводиться велика робота по виділенню тих археологічних старожитностей,
які можна було б співставити з давніми слов’янами окресленого регіону і
не безуспішно [1, 6–17].
Починаючи з 50-х рр. XX ст., з’явились роботи, в яких учені-славісти,
головним чином археологи (Б. О. Рибаков, П.М. Третьяков, М.І. Артамонов,
В. Генсель), спробували розширити границі можливої локалізації давніх
слов’ян від Дніпра до Одри [10]. Можна висловити припущення (і це не
суперечитиме археологічним даним), що слов’яни (праслов’яни) з часу
свого виділення, принаймні в 2 тис. до н. е., з індоєвропейської
спільноти і до раннього середньовіччя, коли вони достатньою мірою
зафіксовані писемними джерелами і однозначно підтвердженні археологією,
змінювали місця проживання. Тому кожна з наведених вище концепцій, тим
більше остання, яка певною мірою об’єднує попередні, для якогось з
етапів розселення чи переселення слов’ян (праслов’ян), включає і частину
областей можливої слов’янської прабатьківщини. Однак, визначити її
територіальні межі на кожному хронологічному відтинку і виразити це за
допомогою конкретних археологічних культур, вистроївши їх у безперервну
хронологічну колонку, надзвичайно важко. Можна бути впевненим лише в
тому, що ні слов’яни, ні їхні предки в доранньосередньовічний період
ніколи повністю не заселяли всієї території Межиріччя Одри і Дніпра. Але
вони там жили поруч з іншими неслов’янськими етнічними групами.
Внесок археології у вивчення складних проблем етногенезу і ранньої
історії слов’ян загальновизнаний. Він, з нагромадженням дедалі нових
джерел, що фактично залишаються невичерпними, постійно зростає. Проте
звичайне накопичення артефактів не завжди збільшує можливість
розв’язання проблем. Якісні зміни здебільшого залежать від нових
відкриттів заповнення реальними матеріалами тих відсутніх ланок в
історичному розвитку народів, що є предметом вивчення.
Відкриття і широке дослідження слов’янських ранньосередньовічних
пам’яток VІ-VІІ ст. після Другої світової війни, а в останні десятиліття
виділення слов’янських пам’яток V ст. на території України не тільки
заповнило хронологічну лакуну в історичному розвитку матеріальної
культури слов’ян у середині 1 тис. н. е., а й поставило проблему
становлення слов’янських етнічних груп на нову наукову основу.
Нововідкриті слов’янські культури раннього середньовіччя вдалося
скорелювати з писемними джерелами й суто археологічними методами
показати, з одного боку, їхнє переростання в культури доби Києво-Руської
та інших південнослов’янських і західнослов’янських державних
утворень, а з іншого боку – шляхом ретроспекції пов’язати з більш
ранніми старожитностями Східної та Середньої Європи. Виявилося, що вже у
VI-VII ст. н. е. слов’янські старожитності поділяються на чотири різні
культурні групи (Колочинську, Пеньківську, Празько-Корчацьку і
Дзєдзіцьку культури). Перші три виникають вже у V ст. н. е. на території
України і в деяких пограничних областях Білорусії та Росії, а дзєдзіцька
група – у Середній і Північній Польщі, але не раніше VI ст. Нещодавно
стала відомою ще одна група – Іменьківська – у Верхньому Поволжі, де
присутні елементи слов’янських культур V-VІІ ст. Кожна з перелічених
слов’янських ранньосередньовічних культур має свої підоснови, які
необхідно шукати у більш ранніх культурах. До виявлення слов’янських
пам’яток V-VІІ ст. такі пошуки, зазвичай, закінчувалися безрезультатно.
Вони породжували багато суперечливих концепцій, оскільки етнічну
приналежність археологічних культур 1 половини 1 тис. н. е. і більш
ранніх, без типологічної прив’язки їх до етнічно визначених культур
раннього середньовіччя, неможливо було визначити. Ще більш складними
виявились спроби виділити певні етнічні групи в багатоетнічних
культурних ареалах. Деякі археологи навіть вважали, що жодну з культур
І-ІV ст. н. е. і більш ранніх неможливо визначити як слов’янську. Єдиний
вихід з цього становища німецький вчений К.-В. Штруве вбачав у
припущенні, що «…слов’яни адаптовані або подавлені в культурному
відношенні своїми сусідами, скриваються під личиною однієї з декількох
поліетнічних культурних провінцій» [16, 9–28].
Уся ця безнадійність і зневіра в можливості використання археологічних
джерел для розв’язання проблем слов’янського етногенезу з виявленням
нових етнічно беззаперечних слов’янських пам’яток V-VІІ ст., заповнення
реальними матеріалами хронологічних лакун і порівняльного вивчення з
більш ранніми культурами стали поступово замінюватися дещо
оптимістичнішими нотками. Ці труднощі зараз згадуються як
історіографічний слід тих песимістичних оцінок, що свого часу переважали
у слов’янській археології.
Створені типологічні колонки безперервного розвитку слов’янської
матеріальної культури на території Південно-Східної Європи, зокрема в
Україні, дають змогу у ретроспективному плані, а з одного боку,
простежити розвиток місцевого слов’янського населення з іншого –
розкрити його у взаємодії з іншими неслов’янськими племенами. Шляхом
ретроспекції слов’янські етнографічні елементи виявлені в ряді
поліетнічних культур Південно-Східної та Середньої Європи. При цьому
встановлено, що в 1 половині І тис. н. е. поруч зі слов’янами на
території України в різний час жили й інші етнічні групи германського,
балтського, іраномовного, фракійського населення, що знайшло своє
відображення в археологічних матеріалах.
Найбільш виразно це спостерігається на пам’ятках Черняхівської, а
балтські елементи на поселеннях Київської культури ІІІ – початку V ст.
н.е. У світлі нових досліджень не витримала випробування часом концепція
М. Брайчевського про утворення у ІІ-VІІ ст. носіями Черняхівської
культури, яких він вважав виключно слов’янами – антами і склавінами,
«антського царства». Археологічні джерела засвідчують, що це була
багатоетнічна культура, створена прийшлими готами, слов’янським місцевим
населенням Подністров’я і Подніпров’я, скіфосарматським населенням степу
та фракійським населенням межиріччя Дністра і Дунаю.
Очолювали це міжплемінне утворення, яке було зруйноване гунами у 375 р.,
готські вожді, названі в писемних джерелах (Йордан) королями. Анти і
склавини представлені відповідно Пеньківською і Празько-Корчацькою
культурами середини V-VІІ ст. н.е. Дослідники, як українські, так і
зарубіжні не бачать можливості підняти культурний та економічний рівень
їх носіїв до статусу державного.
П’яте-сьоме століття – це період найбільш інтенсивного розселення
слов’ян. Слов’янські племена з’являються в Подунав’ї, у глибинних
регіонах Балканського півострова – на півдні, доходять до Ельби та
балтійського узбережжя – на заході; на північному сході заселяють
верхів’я Дону і Волги. У 2 половині 1 тис. н.е. розселення досягло таких
розмірів, що вони стали однією з основних груп які формували етнічну
карту ранньосередньовічної Європи. Водночас велике розселення слов’ян
започаткувало процеси слов’янського народотворення, тобто формування тих
слов’янських, груп, що стали ембріонами сучасних слов’янських народів.
Ця історична закономірність стосується всіх слов’янських груп –
південних, західних і східних. Інтеграція слов’янських різноплемінних
переселенців з місцевим населенням на нових землях, поступове поглинання
ними чужих також різноетнічних субстратів привела до зародження нових
слов’янських етносів як на Балканах і в Подунав’ї, так і на Двині та на
Волзі.
Слов’янські племена, що залишились на корінній території (це –
український Лісостеп, а також лівобережне Повіслення (Середня Польща),
набули щодо тих племінних слов’янських груп, які переселилися в нові
регіони, свої культурно-мовні статуси також стало окремими етно-мовними
одиницями, що започаткували основу формування українського та польського
народів. Разом з тим, слід відзначити, що пам’ятки Празько-Корчацької
культури у Подунав’ї лежать в основі старожитностей предків словаків,
морав’ян і чехів. Тобто вони засвідчують, що у VІ-VІІ ст. предки
українців, словаків, морав’ян і чехів мали одну й ту ж археологічну
культуру.
Не існує джерельного підтвердження існування в середньому Подніпров’ї до
2 половини ІХ ст. племінного утворення слов’янських русів, тим паче –
Руського каганату, які нібито поглинули всі східнослов’янські племена,
згадані Літописом, і створили єдину східнослов’янську етнічну спільноту.
Сама назва Русь, за Літописом, привнесена норманською династією князів –
Рюриковичами. Поляни отримали свою назву «русів» лише з приходом до
Києва варягів-русів. Тому фраза з Літопису: «… поляне еже ныни зовомая
русь» ніколи не означала, що «поляни» – це одвічний синонім назви
«русь». У сучасній українській історіографії проблема русів найбільш
повно викладена у працях С.Шелухіна, Н.Яковенко та у третьому томі
п’ятнадцятитомної праці «Україна крізь віки».
Епоха після великого слов’янського розселення (VІІІ-Х ст.)
характеризується перегрупуванням слов’янських племен на території
України, відбувається поширення певної частини правобережного населення
на Лівобережжя. Ці нові утворення, на відміну від попередніх (V-VІІ
ст.), які представляли на цій території лише два великі слов’янські
об’єднання – склавинів та антів (відповідно – Празько-Корчацька та
Пеньківська культури) – включають уже тринадцять різних племінних груп,
відомих за літописними даними. Ці групи об’єднувалися у великі
союзи-княжіння, створюючи передумови для виникнення східнослов’янської
державності. Після розгрому аварами дулібського об’єднання, в яке
входили всі Правобережні літописні племена, основною рушійною силою
стають поляни. Вони займають ключове місце у відносинах з хозарами, яким
придніпровські слов’яни якийсь час платили данину, а потім – з
норманами, яких впустили до Києва. З приходом останніх навколо Києва
формується східнослов’янська держава – Київська Русь. Основою утворення
Київської держави була південна група східнослов’янських племен –
предків українського народу, соціально-економічний розвиток яких був
вищим, порівняно з іншими східнослов’янськими племінними групами.
Норманська династія князів-Рюриковичів, запрошена слов’яно-угро-фінським
об’єднанням Поволжя, уже в другому поколінні перебирається на Дніпро і
об’єднує північну прибалтійську і південну причорноморську
торговельно-економічні зони в одну державу – Київську Русь.
Слов’янізуючись, вона в Х-ХІ ст., переважно силою, поширює свою владу на
всі східнослов’янські племінні групи, піднімаючи таким чином
державотворчі процеси на вищий надплемінний рівень. За Володимира
Святославича та Ярослава Мудрого, Київська Русь досягає рівня
територіально-політичного та правового організму з ознаками федералізму.
У літературі цю державно-політичну ситуацію нерідко трактують як етнічну
єдність, що веде до утворення давньоруської народності. Однак, це тільки
підміна понять, що не відображає об’єктивних реалій. Менше ніж за сто
років на величезних просторах від Вісли до Волги і від Чорного до
Балтійського моря за наявності непрохідних природних бар’єрів і браку
комунікацій, за існування різних торговельно-економічних орієнтацій
південної та північної частин Русі, місцеві етномовні й культурні
відмінності різних східнослов’янських племінних груп не були
знівельовані. Вони залишилися та найзначнішою мірою спричинили розпад
Київської Русі.
Розпад Київської держави розпочався вже після смерті Ярослава Мудрого.
Новоутворені князівства, очолені його синами, племінниками та онуками,
незважаючи на династичні зв’язки, в міжудільних війнах захищали та
обстоювали свої вотчини. Вони поступово згрупувалися навколо певних
культурно-економічних центрів (Полоцьк на Двіні, Владимир-на-Клязьмі,
Київ та Галич у Дніпро-Дністровському межиріччі), що в географічному
відношенні накладаються на колишні племінні землі. Тут найбільше
збереглися свої етномовні та етнокультурні традиції, витоки яких сягають
раннього середньовіччя. Вони і стають рушійними силами тих процесів, що
започаткували утворення трьох східнослов’янських народів – українського,
білоруського та російського, їхні витоки сягають доби Великого
переселення народів.
Виникнення етноніма «Україна» також сягає ранньосередньовічного періоду,
коли на інтегрованій склавіно-антській основі утворюється єдина
дніпро-дністровська етномовна група східнослов’янських племен.
Залишаючись назавжди слов’янами в розумінні свого походження від
слов’янської сім’ї народів, а з кінця IX ст. – слов’янами-русами за
приналежністю до Києво-Руської держави, вони з метою самоідентифікації
поступово відновлюють назву дніпровських племен антів («окраїнних»), яка
згодом набирає територіального та етнополітичного значення та
трансформується в назви «Україна», «український народ». Пройшовши низку
стадій свого становлення та територіального поширення, у ХІХ-ХХ ст.
назва «Україна» утверджується остаточно як етнонім окремого
слов’янського народу, заміняючи старі назви «Русь», «Мала Русь»,
«Червона Русь», що в пізньому середньовіччі вирізняли його серед інших
слов’янських народів, зокрема східнослов’янських, з кореневими назвами
Русь («Білорусь», «Велика Русь»). Сьогодні ця назва визначає суверенну
європейську державу – Україну та її народ.
Викладені нами концепції, на нашу думку, відповідають сучасному стану
української науки з основних проблем давньої історії України.
Література:
Баран В.Д., Черняхівська культура – К., 1981.
Брайчевський М. Конспект історії України. – К., 1993.
Грушевський М. Історія України–Руси, – Львів, 1904. – Том 1.
Давня історія України.. – К., 1997. – Том 1.
Літопис руський (в перекладі Л.Маховця) – К., 1989.
Ляпушкін И.И. Славяне Восточной Европы накануне образования
древнерусского государства МИА № 152, – М., Л., 1968.
Нидерле Л. Славянские древности. М. 1956 с. 26-35; Rostafinski y O
pierwotnych siedzibach i gospodarstwie stowian, w przedhistorycznych
czasach // Sprawozdanie Akakemii Umiefsenosci. T 13. 1908. s.
6-25,Vasmer M., Die Uhrheimat der Slawen // Ostdeutehe Volksbaden.
Breslav 1926 s. 118-143.; Петров В.П., Етногенез слов’ян, К. 1972 с.
202-215; Филин Ф.П. О происхождении русского, украинского и белорусского
языков. – Л., 1972.
Петров В.П. Етногенез слов’ян. – К., 1972.
Пріцак О. Пожодження Русі. – К., 1997.
Рыбаков Б.О. Киевская Русь и русские княжества Х-XIII ст. М. 1982, с.
11-46.; Третьяков П.М. Восточнославянские племена. М. 1953; Артамонов
М.И. Происхождение славян. Стенография публичной лекции, прочитанной в
Ленинграде в 1950 году, Ленинград 1950; Hensel W., Etnogeneza stowian
// Maty stownik kullury dawnych stowian, Warszawa 1972 s. 433-444.
Русанова И.П. Славянские древности. VІ-VІІ в. М. 1976 с. 196-215; Сєдов
В.В., Восточные славяне VІ-VІІ вв. – М., 1982.
Славяне Юго-Восточной Европы в предгосударственный период. К. 1990;
Давня історія України. Том 1-3. – К., 1997-2000. Баран В.Д. Давні
слов’яни. К., 1998; П.П.Топочко О.П. Топочко. Київська Русь К. 1998;
В.Д. Баран, Я.В. Баран. Походження українського народу.
Тойнбі А.Дж. Дослідження історії. (Переклад) – К., 1995.
Kostrzewski. Wielkopolska w czasach przedhistorycznych. № 914. s. 155.
Lehr-Sptawinski Opochodzeniu praojczznie Slowzin. Poznan. 1946;
Lowmianski A. Poczatki Polski. t. І-ІІІ. Warszawa 1965.
Safarik Slovaske starozitnosli. – Praha, 1837.
Struwe K. – W., Zur etnohenese der Slawen // Stariqard – Oldenburq.
Nenmunster, 1991
Udolph J. Zum Stand der Diskussion um die Uhrheimat der Slaven //
Beitragen zur Namenforschung № 7–14. – 1979.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
