Реферат на тему:
Українознавчі аспекти живої народної мови
”Прислухайтесь, як океан співає. – Народ говорить.
І любов, і гнів у тому гомоні морськім.
Немає мудріших, як народ, учителів;
У нього кожне слово – це перлина,
Це праця, це натхнення, це людина”.
Таку пораду залишив нам у спадок поет і мовознавець Максим Рильський. У
народній мові черпали красу і силу слова кращі українські письменники.
Саме в ній відбито характер народу, спосіб його мислення, його релігійні
і міфологічні уявлення, скарби народної мудрості й віковічних
спостережень над природою і буттям людини. К.Ушинський писав: “У мові
одухотворяється весь народ і вся його батьківщина, – в ній утілюється
творчою силою народного духу в думку, в картину і звук, і небо вітчизни,
її повітря, її фізичні явища, її клімат, її поля, гори й долини, її ліси
й ріки, її бурі й грози – весь той глибокий, повний думки й почуття,
голос рідної природи, який лунає так гучно в любові людини до її іноді
суворої батьківщини, який відбивається так виразно в рідній пісні, в
рідних мелодіях, в устах народних поетів…”[76, 115].
Учені здавна розрізняли живу народну й книжну мову українців. Спочатку
помічали окремі її елементи в найдавніших пам’ятках княжої доби нашої
держави України-Русі. Пізніше все виразніше заявляла про себе живомовна
стихія у публікаціях народнопоетичних скарбів різних жанрів – легендах,
переказах, народних оповіданнях, в обрядовій поезії, пареміях, в
етнографічних матеріалах тощо.
У живій народній мові відбито такі чесноти українців, як глибока
релігійність, працьовитість, висока культура, безмежна пожертва в ім’я
вітчизни, лицарське ставлення до супротивників, історична пам’ять роду й
народу. У розмовній мові співіснують сучасні форми ті, що були в
минулому (реліктові явища), а також ті, що тільки народжуються й
освоюються мовою літературною.
У найдавніших словниках і граматиках української мови зафіксовані її
живомовні риси. Зокрема, у церковнослов’янсько-українському словнику
Лаврентія Зизанія, виданому в 1596 р. у м.Вільно, в знаменитому
“Лексиконі” Памво Беринди (Київ, 1627 р.), у “Граматиці” Мелетія
Смотрицького (1619), який уперше запровадив до абетки літеру на
позначення гортанного звука “ґ” як специфічного для української вимови,
а також у першій рукописній граматиці української мови, яку склав у 1643
р. у Парижі українець, студент паризької Сорбонни Іван Ужевич (граматика
Івана Ужевича була видана в Києві фотографічним способом у 1970 р.).
Українські письменники й культурні діячі XIX – XX ст. (від
(.Котляревського і до наших днів) завжди спиралися на живу народну мову,
звертаючись до неї у своїх художніх творах, демонструючи кращі зразки
лексики, фразеології, словотвору, синтаксису. Мовознавець І.Срезнєвський
у 1834 р. писав, що українська мова є однією з найбагатших мов світу, що
вона навряд чи поступається, наприклад, чеській (богемській) багатством
слів та виразів, польській – живописністю, сербській – милозвучністю.
Хоч на той час вона була “ще необроблена” майстрами, але вже стояла на
рівні з мовами “виробленими” щодо гнучкості синтаксичного багатства,
поетичності та милозвучності.
А.Метлинський писав про українців, що вони для виявлення емоцій,
почуттів (чи закипить у серці гнів, чи охопить журба, чи ніжність
розм’якшить серце) мають мову, що “злеліяна не на прісному ґрунті
граматики, а на полі битви у всьому розпалі, на вільних козацьких
бенкетах і у свавільному побуті гайдамаки”, мову, “що злеліяна сумливими
промовами до вітчизни бездомного блукальця на чужині, піснями любові…”
Через мову попередніми поколіннями у спадок нащадкам передано світогляд,
звичаї, традиції, уподобання. Тому так важливо було відвойовувати право
українців навчатися рідною мовою. На захист української мови, за право
українців навчатися рідною мовою виступив ще у XIX ст. мовознавець
П.Житецький. Він писав: “…Місіонери освіти, які діють під прапором
народності, забули, що народ, перш за все, вимагає від своїх вихователів
поваги до його власного світогляду, виробленого далеко від школи, і що
саме цей світогляд є точкою опори, від якої повинен піти весь майбутній
її розвиток. Позбавити народ цього ґрунту – значить роздвоїти його
натуру, значить забезпечити вічне існування двох суміжних категорій –
суспільства й народу (начебто народ – не суспільство – а стадо
овець)…” [ 9, 80].
Крім того, вчені наголошували на важливості через мову навчати учнів
пізнавати народ, до якого вони належать. “Не грамматика вчить мови, –
писав у передмові до своєї “Грамматики української мови” В.Сімович, – а
живе слово… Через те, що наша письменницька мова у своїй основі
народна, то нам треба прислухувати ся до народа, як він балакає… Але
що чоловіки, головно молодчі, вештають ся по всіх усюдах, служать у
чужому війську, мають зв’язки з містом, то їх мова не дуже чиста. Отже
куди краще прислухати ся до старих дідусів, і то неписьменних, та до
жінок, головно до наших сільських бабусь, які не мали нагоди зіпсувати
собі своєї гарної мови” [72, 19]. Звертається В.Сімович із закликом і до
тих, хто творить красне письменство: “Треба тямити, що чим більше
народних слів та фраз занесемо в письменство, тим більше письменницьку
мову збагатимо тай зробимо її живіщою, свіжішою, барвніщою, а тим самим
іще принадніщою!” [72, 20]. Автор граматики радив учням прислухатися до
мови села, читати етнографічні матеріали, а також твори Т.Шевченка, Г.
Квітки-Основ’яненка, Марка Вовчка та інших справді народних
письменників.
“Народна словесність – це невичерпний скарб, з якого кожний може вивчити
ся мови, і що найголовніше: зрозуміти духа її, набрати ся чуття мови,
яке у практиці являється для кожної людини найкращою граматикою” [72,
20]. Приклади з фольклору та етнографічних записів слугували
ілюстраціями до граматичних праць В.Сімовича, І.Нечуя-Левицького,
Є.Тимченка, С.Смеречинського, М.Сулими, О.Курило, О.Синявського та ін.
Живорозмовні джерела народної мови відбивають самобутність національної
картини світу українців, втіленої у назвах побутових реалій, трудових
занять, обрядів, у своєрідній побудові фрази, її афористичності.
Мова усної народної творчості (пісень, казок, легенд, приказок,
замовлянь, заклинань тощо) засвідчує, що лексикою, фразеологією,
граматикою українська мова сягає глибоких віків, тому сьогодні
фольклорні джерела є предметом багатьох нових галузей філології –
лінгво-фольклористики, історичної поетики, семіотики художньої
літератури та ін. Як зазначає С.Єрмоленко, через мову фольклору
“передається світогляд народу, зокрема сприймання космосу в органічному
зв’язку з навколишньою природою, відбиваються характерні заняття людей у
певні історичні часи тощо” [8, 353 – 354].
Фольклорну мову вчені вважають наддіалектною, хоч, безперечно, у ній
відбиті й виразні риси говірки, особливо в оповідних жанрах. Початок
вивчення говіркового мовлення належить до 2-ої половини XVIII ст. Це
пов’язано, як відзначає сучасний дослідник діалектології П.Гриценко, “з
усвідомленням територіальної здиференційованості мови” [4, 150]. Тобто
були спроби окреслити межі поширення окремих фонетичних явищ української
мови, здійснити топографічний опис Чернігівщини, Київщини, Галичини.
У XIX ст. інтерес до живої народної мови зростає у зв’язку із загальним
піднесенням етнології, з посиленням національно-культурних рухів
українців, які перебували під чужоземним гнітом на різних територіях
України. Філологічні праці М.Максимовича, Я.Головацького, О.Потебні,
К.Михальчука є значним внеском у дослідження народної мови. К.Михальчук
уперше виділив три наріччя в українській мові – поліське, українське та
червоноруське (русинське, чи русняцьке). Сучасний поділ української мови
так само здійснений на три наріччя – північне, південно-східне та
південно-західне. Кожне з них має окреслені межі поширення, специфічні
лексичні, фонетичні та граматичні ознаки.
Безперечно, наука про українську мову не може розвиватися без уважного
вивчення діалектного мовлення. Українське регіональне мовлення, завдяки
своїм специфічним локальним рисам, які відображають часто архаїчні,
подекуди ще первозданні лексеми чи граматичні форми, засвідчує давні
праукраїнські корені, своєрідну “мовну картину світу” українців.
Українська діалектологія як наука про наріччя сьогодні перебуває у стані
відродження, адже були, на жаль, і такі часи в розвитку українського
мовознавства XX ст., коли дослідження говіркового мовлення вважалися
неперспективним. Намітилися нові підходи ідо поняття “говір”
(“говірка”), що мають не лише мовний, але й історико-культурний,
українознавчий зміст, адже говірки часто співвідносяться з регіональними
типами матеріальної і духовної культури українців, з окремими
етнографічними групами у межах цілісного етносу (такими, наприклад, як
бойки, гуцули, лемки, буковинці та ін.).
Говірка – це реальна комунікативна система, засіб спілкування мешканців
певного регіону, поселення тощо. Сукупність усіх говірок складає
діалектну мову, яка є тим складником національної мови, де “чи не в
первозданному вигляді збереглися психологічні та культурні особливості
певного етнічного угрупування, в усій повноті виражається дух нації, що,
власне, і є її самобутністю”[7, 102].
Копітка праця діалектологів полягає, передусім, в уважній фіксації
кожного діалектного слова, відмінного від його літературного
відповідника. Почасти діалектні слова – це ще й безеквівалентна лексика,
яка не має літературного відповідника взагалі. На жаль, саме такі слова
витісняються літературною мовою і можуть зникнути назавжди, якщо їх не
зафіксувати принаймні у словниках. Зважаючи на це, І.Чередниченко у
питальнику до укладання обласного словника буковинських говірок ще в
1957 р. писав: “Наше сьогоднішнє невідкладне завдання – в найкоротший
час встигнути зафіксувати з живої народної мови ті діалектні лексичні
явища і факти, які мають глибоку говіркову традицію, але які поступово і
безповоротно зникають” [77, 5]. Теоретичне і практичне значення словника
буковинських говірок полягає в тому, що він, на переконання
І.Чередниченка, повинен бути створений як “необхідний довідник для
істориків української мови, істориків літератури, для етнографів,
викладачів української мови, для студентів-філологів і взагалі для
всякої культурної людини, що має інтерес до народної української мови”
[77, 4]. Крім того, такий словник може бути ще й своєрідною пам’яткою,
якою користуватимуться майбутні покоління втому разі, якщо певні
діалектні явища взагалі зникнуть.
Сьогодні ні в кого вже не виникає сумніву, що жива народна мова з її
регіональними говірковими особливостями є неоціненним духовним скарбом
народу, надійним джерелом для дослідників історичного розвитку мови, а
також для українознавчих студій. Лексика народних говорів становить
великий інтерес завдяки тому, що у словах, здавна створених народом,
успадкованих і збережених наступними поколіннями, відображено історичний
поступ народу, його різноманітне трудове життя, його світогляд, звичаї,
вірування тощо.
Відрадно, що за останні десятиріччя в Україні опубліковано низку
ґрунтовних досліджень з діалектології, лінгвістичної географії, видано
кілька регіональних діалектних словників, зокрема: Лисенко П.С. “Словник
поліських говірок” (Київ, 1974); Онишкевич М.Й. “Словник бойківських
говірок” у 2-х ч. (Київ, 1984); Чабаненко В.А. “Словник говірок Нижньої
Наддніпрянщини” у 4-х т. (Запоріжжя, 1992); Аркушин Г. (Луцьк, 2000),
“Словник буковинських говірок”( Чернівці, 2005) та ін.
Діалектна лексика цікавить сьогодні не лише лінгвістів, але й
дослідників інших гуманітарних наук. “Увага до лексики говорів, –
зазначає П.Гриценко, – загострена у зв’язку з необхідністю забезпечити
надійним матеріалом галузі мовознавства й суміжних наук, які
безпосередньо пов’язані з реконструкцією давнішого стану матеріальної та
духовної культури носіїв мови” [5, 3].
Культурологічна площина живого простору поширення говірки зосереджена в
поділі діалектизмів на певні тематичні групи, зокрема на ті, що
пов’язані з суспільно-історичним розвитком етносу, його культурою,
звичаями, і ті, що відображають побут, локальну господарську діяльність.
Окремі тематичні групи лексики репрезентовані у працях Н.Никончука
(“Сільськогосподарська лексика правобережного Полісся” – Київ, 1985);
В.Кириленко (“Лексика тваринництва поліських говорів” – Суми, 1991);
Т.Гримашевич (“Словник назв одягу та взуття середньополіських і суміжніх
говірок” – Житомир, 2002), Н.Хобзей (“Гуцульська міфологія.
Етнолінгвістичний словник” – Львів, 2002) та ін.
Особливо важливим аспектом роботи діалектологів уважаємо записи та
видання діалектних текстів. На думку П.Гриценка, “діалектні тексти
репрезентують реальне буття мови, склад, функції мовних одиниць,
динаміку її форми і змісту; це реальність мови, не затиснена і не
трансформована вузькими берегами нормативних приписів і обмежень, як у
літературному різновиді мови” [6,12].
???????¤?¤?$???????+?и до української діалектології та фольклористики”,
де були вміщені тексти з 17 населених пунктів Київщини, Вінниччини та
Хмельниччини. Тут представлена досить повно побутова сфера, регіональні
особливості мовного «обличчя» носіїв говірок.
Надзвичайно цінним є наукове видання “Говори української мови” за
редакцією Т.Назарової, яке здійснив Інститут мовознавства ім.
О.О.Потебні в 1977 р. [3]. У ньому репрезентовано тексти з усіх областей
України, а також діаспорні (записи українських говірок з Білорусії,
Росії, Молдавії, Чехії, Словаччини, Югославії).
Ці тексти різні за тематикою. Наприклад, їх основні назви: “Як колись
жили”, “Про одруження”, “Як колись робили весілля”, “Як колись ткали”.
“Як колись льон обробляли і ткали”, “Що носили жінки”, “Як жили за часів
панської Польщі”, “Про колишнє життя”, “Як колись коноплі обробляли й
полотно робили”, “Як колись лікували”, “Про заручини і весілля”, “Про
сватання і весілля”, “Про вечорниці”, “Як колись сваталися”, “Про
татарську навалу”, “Як колись хазяйнували і вчилися”, “Як колись ставили
хату”, “Як хміль обробляють”, “Як хліб пекли”, “Про колишній одяг”, “Як
їздили до Києва”, “З народної метеорології”, “Як горшки роблять”, “З
народної медицини”, “Як колись дівчата ворожили”, “З народної
кулінарії”, “Як колись святкували” та ін. Як бачимо, тексти говірок
можуть бути надійним джерелом для вивчення регіональних краєзнавства й
українознавства.
Особливо хочемо відзначити видання “Говірки Чорнобильської зони: Тексти”
[2]. Як відомо, після Чорнобильської катастрофи, яка сталася 26 квітня
1986 р., розпочалося відселення мешканців сіл з екологічно небезпечної
зони. У результаті утворилася майже безлюдна так звана “Чорнобильська
зона”. А раніше там знаходилися села, яким були притаманні свої
особливості мови й культури, той самобутній інформаційний фонд, що
передається від покоління до покоління. Більшість сіл як людська й
монокультурна єдність були зруйновані внаслідок переселення, а деякі
взагалі навіки захоронені. Зникли з лиця землі і з карти України окремі
села Чорнобильського району (Буряківка, Чапаки та ін.). Як зазначається
у передмові видання “Говірки Чорнобильської зони: Тексти”, “для
славістики виникнення Чорнобильської пустелі виявилося особливо
відчутним, оскільки Полісся, зокрема його центральна частина (у давнину
– територія слов’янського племені деревлян) справедливо оцінюється як
одна з архаїчних зон слов’янського світу. Саме поліські свідчення про
мову, археологію, традиційну й духовну культуру часто служать для
славістів відправною точкою у реконструкції найдавніших етапів історії
слов’ян” [2, 3].
Усвідомлення неперехідного наукового значення інформації про
Чорнобильську зону, поліські діалекти, традиційну культуру спонукали до
розробки Державної програми збереження етнокультурної спадщини
Українського Полісся, що зазнали чорнобильського лиха. У рамках
реалізації цієї програми й було видано тексти говірок Чорнобильської
зони. Сподіваємося, що хоч у такий спосіб, видання допоможе зберегти
“адекватний мовний образ загубленої частини Спавії і Європи” [2, 3] для
наступних поколінь.
Подані тексти, хоч і різнопланові тематично, проте дають змогу
пройнятися болем за долю людей, які втратили рідну землю, рідну домівку.
Як зазначено в текстах, життя чорнобильців чітко розділене на “до” і
“після” трагедії. Оповідачі звертають увагу на особливості традиційної,
духовної, обрядової культури, що зникає, її вірувань, локальних
особливостей господарської діяльності. Тому погоджуємося з упорядниками
цього видання, які вважають, що “значення вміщених у книзі текстів
виходить за межі джерела лише мовної інформації” [2, 4]. Вони є досить
цінним джерелом для етнологів, фольклористів, істориків.
У діалектному тексті як різновиді мовного простору виявляються не лише
суто говіркові регіональні риси, але й містяться важливі етнологічні
відомості про побут, історичне минуле краю, звичаї, традиції. Це
засвідчило й видання “Українські закарпатські говірки: Тексти” (Упор, та
передм. О.Миголинець, О.Пискач), яке з’явилося в Ужгороді у 2004 р.
Упорядники висловлюють щиру подяку справжнім цінителям української
духовної спадщини, які посприяли цьому виданню. Тут вміщено тексти,
записані в різні періоди відомими фольклористами та етнографами,
мовознавцями М.Лучкаєм, І.Верхратським, В.Гнатюком, І.Панькевичем,
Є.Сабовим, Г.Геровським, А.Залеським, С.Бевзенком, Й.Дзензелівським,
П.Лизанцем, І.Жегуцом, І.Сабадошем, П.Чучкою [75].
Готується до видання хрестоматія діалектних текстів, записаних на
Буковині, яка оспівана і “репрезентована в словах” у творах
С.Воробкевича та Ю.Федьковича. “Моє щастя – в Буковині, у горах, а коли
не в горах, то все-таки у Буковині – межи Дністром й Прутом, – писав
Юрій Федькович у листі до Данила Танячкевича в січні 1863 року. – Не
знаєте ви, любку мій, кілько там краси та поезії! Хто не може на Україну
та там ся народного Духа учити, то най іде в руську Буковину – до
Кіцманя, у Заставну, у Чорний Потік, – а як там побуде якийсь час, най
іде межи гуцули – у Довгополе, у Розтоки, у Шипіт, у Сторожинець!” [16].
Ю.Федькович був не лише письменником, редактором першої на Буковині
газети українською мовою під промовистою назвою “Буковина”, а й усе своє
життя присвятив національному відродженню рідного краю, збирав фольклор,
робив етнографічні описи, записував рідковживані слова.
У його рукописному словничку, де вміщено 80 “рідших руських слів з
Путилівського (Русь-Кімполунгського) окола на Буковині”, зафіксоване,
наприклад, словосполучення “зміяльний хліб”. Ю.Федькович подає до нього
таке тлумачення німецькою мовою: “обміняний хліб, який давали в знак
подяки при певних нагодах, наприклад, після хрестин, вінчання і т. ін.
Тут є такий звичай, що батьки новохрещеного або молоді приносять хресним
батькам або свідкам у подарунок кілька (6) пшеничних хлібів. Але
обдарований залишає собі тільки 5, а шостий хліб повертає назад. І саме
цей хліб називається “зміяльний”.
Сьогодні діалектна лексика цікавить не лише лінгвістів, але й
дослідників інших гуманітарних наук. “Увага до лексики говорів
загострена у зв’язку з необхідністю забезпечити надійним матеріалом
галузі мовознавства й суміжних наук, які безпосередньо пов’язані з
реконструкцією давнішого стану матеріальної і духовної культури носіїв
мови” [5, 3].
Діалектна лексика відзначається культурологічним аспектом, її вивчення
сприяє заповненню багатьох інтракультурних лакун (термін К.Хейла), які,
на думку вченого, “виникають внаслідок незнання носіїв мови (культури),
застарілих реалій чи понять, або виявів своєї локальної культури” [14,
7].
У “Словнику буковинських говірок”, який з’явився у видавництві “Рута” у
Чернівцях у 2005 р. [13], досить повно відображено лексичний фонд, який
відтворює мовне середовище Буковинського краю, його суспільно-політичне
життя, господарські відносини, різні звичаї, обряди тощо. Зокрема, до
сфери суспільно-історичного життя та соціально-економічних відносин
належать діалектизми, пов’язані з історичним розвитком Буковинського
краю, як-от: Австрійщина. Війна з Австро-Угорщиною 1914 – 1918 рр.;
Гранічир, ґранічер (заст.). Прикордонник; Двірник (заст.). Сільський
староста; Двірнйчити (заст.). Бути сільським старостою; Зицирка,
зіцирка, зіцерка (заст.). Муштра; Кабaт (заст.); Куртка, солдатський
мундир (часів Австро-Угорщини); Канoна (заст.) Гармата; Канонєр, канонір
(військ., заст.) Артилерист та ін.
Особливу групу становлять слова, що називають побутові реалії, як-от:
Aнцуґ (заст.). Чоловічий костюм; Акінтaшка (заст., рідк.). Жіноча сумка;
Гaчі (заст.). Верхні чоловічі штани з сукна домашнього виробу; Бaсма і
басмa (заст., рідк.). 1. Парубоча прикраса, чорна шовкова стрічка,
вишита бісером. 2. Шовкова хустка на шию, кашне. 3. Галстук, краватка;
Вівсюрoк (заст.). Вид парубочої прикраси з бісеру; Батa (заст.). 1. Пояс
у верхніх чоловічих штанах. 2. Підгорнутий рубець у верхній частині
штанів, куди засилюється очкур; Бaюр, бaйор, бaєр, бaяр. Вид вузького
пояса, витканого з різнокольорових ниток, який носять переважно жінки;
Бондіца (заст., рідк.). Безрукавка; Бoрмоз, бурмоз, бурмуз (заст). Вид
одягу з сукна домашнього виробу, свита до колін, яку носили переважно
жінки; Маґярка (заст.). Чоловічий головний убір, капелюх з широкими,
загнутими вверх полями; Молдованка. Смушева чоловіча шапка; Сaлба.
Прикраса з монет та ін.
Етимологічний аналіз діалектних застарілих слів проливає світло не лише
на походження слова, але й на походження самої реалії, пов’язаної з
ентнографічними характеристиками краю. Наприклад, слово “салба” –
турецького походження і означає намисто або підгруднику вола.
Підтвердженням цьому може слугувати те, що народні легенди Буковини
пов’язують назву салба з турецькими воїнами [70, 131 – 133]. Салби як
прикраси мають певні особливості в різних регіонах. На території
Глибоцького району салби виконані з монет, нашитих в 1 – 12 рядів на
полотняну основу, на Сторожинеччині салби прикріплюють до дротяних дуг,
а на Кіцманщині та Заставнівщині салби складали з монет, коралів і
скляних намистин. До слабів входили від 1 – 2 до 35 – 50 монет.
Групу етнографізмів складають і назви предметів побуту, зафіксовані у
“Словнику буковинських говірок”: Вереня, верень. Рядно (переважно з
вовни або переткане вовною); Дека. 1. Ковдра. 2. Велика вовняна хустка;
Джента, джaнта, джaнда, джяндра, джянта (рідк.). Портфель, чемодан;
Лакaта. Будь-який замок (висячий, внутрішній), дерев’яний засув та ін.
Надзвичайно різноманітною є група етнографізмів – назв посуду і
кухонного начиння, як-от: Бербеница. Невеличка діжка для сиру та бринзи;
Бомбетиль, бамбетиль (заст.). Вид лави, що може служити ліжком; Будилев.
Видовбана з дерева діжка для зерна та сухих фруктів; Гaльба (заст.)
Півлітровий бокал, кухоль і под.
Як бачимо, жива народна мова зберігає чимало реліктових явищ давнини.
Діалектні слова репрезентують українознавчі аспекти, необхідні для
пізнання українського етносу. Вони, за висловом К.Германа, “є живими
свідками історії мови, часто більш переконливими, красномовнішими, ніж
могили, кістки та зброя” [7, 3].
Жива народна мова з її регіональними говірковими особливостями є
неоціненним духовним скарбом українського народу, відображає його
“ментальний простір”, історичний поступ, його побут, трудове життя,
господарськудіяльність, світогляд, звичаї, обряди, вірування тощо.
Розмовна українська мова відзначається просторовою варіативністю і
територіальною диференціацією. У ній можемо простежити історію
формування мовно-територіальних утворень, взаємодію між різними формами
існування мови і, передусім, – літературною, взаємовпливи інших мов у
процесі історичного розвитку.
Вивчення живого народного, у тому числі й говіркового, мовлення в усьому
його розмаїтті – невідкладне завдання сьогоднішніх мовознавців та
українознавців. На часі й видання діалектних текстів та словників. Вони
відображають історію народу, матеріальну і духовну культуру етносу.
Література:
Герман К.Ф. Українські говірки Північної Буковини. – Чернівці: Рута,
1996. – 391 с.
Говірки Чорнобильської зони: Тексти. – К.:Довіра, 1996. – 358с.
Говори української мови / За ред. Т.В. Назарової. – К.: Наук, думка,
1977. – 400 с.
Гриценко П.Ю. Діалектологія // Українська мова: Енциклопедія. – Вид.
2-е, випр. і доп. – К.: Вид-во “Укр. енцикл. ім. М.П.Бажана”, 2004. – С.
150.
Гриценко П.Ю. Моделювання системи діалектної лексики. – К.: Наук, думка,
1984. – 226 с.
Гриценко П.Ю. Тексти як джерело дослідження українських говірок у
Румунії // Павлюк М., Робчук Ф. Українські говори Румунії: діалектні
тексти. – Едмонтон – Львів – П’ємонт – Торонто, 2003.
Гуйванюк / – /., Руснак Н. Діалектний текст як лінгво-когнітивна одиниця
// Українська мова. – 2003. – № 2(7). – С.102 – 109.
Єрмоленко С.Я. Мова фольклору // Українська мова: Енциклопедія. – Вид.
2-е, випр. і доп. – К.: Вид-во “Укр. енцикл. ім. М.П. Бажана”, 2004. –
С. 353 – 354
Найдорожчий скарб: Слово про українську мову. – К: Рад. письм., 1990.
Пивоваров С., Паук О. Монетні прикраси початку XX ст. Середнього
Подністров’я // Р.Ф.Кайндль і історична наука: Матеріали Міжнародного
наукового семінару “Кайндлівські читання”. – Чернівці, 22 – 23 травня
2004 р. – ч. 2. – Вижниця: Черемош, 2004. – С. 131 – 133.
Програма-питальник для збирання матеріалів до обласного словника
буковинських говорів. – Чернівці, 1957.
Сімович В. Граматика української мови(для самонавчання та в допомогу
шкільній науці). – 2-е вид. – Київ-Ляйпціг, 1919. – 583 с.
Словник буковинських говірок / За заг-ред. Н.В.Гуйванюк. – Чернівці:
Рута, 2005. – 889 с.
Текст как явление культуры. – Новосибирск, 1989.
Українські закарпатські говірки: Тексти / Упор, та передм.
О.Ф.Миголинець, О.Д.Пискач – Ужгород, 2004 році. – 400 с.
Ушинський К. Рідна мова// Розумне, добре, вічне. – К.,1989. – С.113 –
117.
Федькович Ю. Поетичні твори. Прозові твори. Драматичні твори. Листи. –
К.: Наук, думка, 1985. – 579с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
