.

Філософія символів: образ квітки у творчому спадку Степана Павленка (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
289 4054
Скачать документ

Реферат на тему:

Філософія символів: образ квітки у творчому спадку Степана Павленка

Образи рослин, зокрема квітів, для українського народу здавна несли в
собі глибоке символічно-смислове значення. Ще в дохристиянські часи вони
стали об’єктом поклоніння, обов’язковими учасниками різноманітних
священнодійств, віщувань, ворожінь, сприяли, світосприйняттю. У
космогонічному розумінні світу для древніх українців важливими були такі
рослинні образи, що містили в собі цвіт: світове дерево, вінок, дідух,
клечання, іменинний сніп, перевесло тощо.

З розвитком цивілізації людство втратило тісний зв’язок з природою,
впровадження християнства на Русі ще більше сприяло цьому процесу. Але
ми маємо безліч переконливих прикладів того, що ці зв’язки для
ментальності нашого народу настільки глибокі, що органічно ввійшли у всі
сфери життєдіяльності. Квіти, що палахкотять на українських рушниках,
здавна є нашою гордістю, а стилізовані зображення рослин невід’ємні в
гончарській справі, у писанкарстві. Тож не дивно, що однією зі сфер їх
образного використання виявилася література.

Підтвердженням тому є народна творчість – легенди, пісні, казки,
приказки, загадки, прислів’я, примовки, замовляння, колискові пісні.
Народ ототожнював своє буття, перебування у цьому і потойбічному світі,
свої найвищі духовні та моральні цінності зі світом живої природи,
світом рослин і квітів зокрема.

Неможливо, певно, знайти письменника, у творчості якого була б відсутня
рослинність. Хоча, мабуть, далеко не кожен використовував її зумисне,
частіше це відбувалося на рівні підсвідомості, адже образи квітів є
виразником глибокої одвічної мудрості та філософії українців.

“Наш народ ніколи не був байдужий до квітів. Свідчення цьому – їхні
поетичні назви, безліч легенд, переказів, пісень про них. Часом навіть
не знаєш, що чарівніше: сама квітка, її назва чи, може, легенда про неї?
Споконвіку народ пов’язував з квітами все, що на землі є найчистішого і
найсвітлішого, в них жила його непереможна туга за вільним і гармонійним
життям”[7, 65]. Ці рядки взято зі статті Степана Павленка “Погляд
здивований квітки”. Автор досліджував тему квітів в українській
літературі. Він умів, читаючи твір, вирізнити, здавалось би, і таку
дрібну деталь, як рослинку. І обґрунтувавши, що саме вона є невід’ємною
часткою твору, що без неї він би втратив свою неповторність,
стверджував: “Пишні і скромні, яскраві й непримітні, цвітуть, буяють,
палахкотять вони на сторінках книжок безліччю кольорів і відтінків – так
само, певне, як і в житті. І нехай, вводячи квіти у твір, може, й не
ставив перед собою якоїсь певної мети, нехай ці квіти з’явилися у творі
наче б самі собою і там, де їх менш за все варто було сподіватися, без
них, здається, той чи той твір у всьому втрачав би.”[7, 65].

Ім’я Степана Онисимовича Павленка знайоме, на жаль, не всім, тому варто
зупинитися на його біографії. Постать цього автора в українській
літературі є досить вагомою, попри те, що він не мав змоги нести свої
твори до широкого кола читачів. Він був надзвичайно талановитою,
інтелігентною, високоерудованою та духовно багатою людиною, яка чимало
досягла завдяки титанічній праці, великому досвіду, щирій любові та
вмінню захоплюватися цим світом, його красою.

Народився С.Павленко 1949 р. в с.Легелзине Уманського р-ну в сім’ї,
далекій від літератури, але змалку полюбив Слово, бігав за кілька
кілометрів до бібліотеки за збірочкою віршів, єдиний у селі
передплачував “Літературну Україну”. Відтоді мова й література стали
його найбільшою любов’ю. Закінчив з медаллю школу, далі – з відзнакою
філфак Черкаського педагогічного інституту. Успішно здав екзамени до
аспірантури, але забрав документи, дізнавшись, що таку ж кількість балів
набрала дівчина, яка вступала з ним, але мала нижчий середній бал
диплома. Поступився їй місцем, адже він – мужчина, ще встигне. Відтоді
працював сільським учителем української мови й літератури на Львівщині,
далі – на Черкащині. Дуже любив свою роботу, постійно трудився над
словом. Його методичні, літературознавчі, публіцистичні статті, художні
твори, переклади часто з’являлися на сторінках періодики. Про видання
власної збірки думати було ніколи, адже робота сільського вчителя, який
має безліч справ ще й удома, не сприяла тому. До того ж, постійно
вболівав за талановитих учнів, колег, яким прагнув допомогти хоч чимось,
аби їхні твори побачили світ. Отож сталося так, що збірочка С.Павленка
побачила світ уже після його смерті. До неї увійшло краще з
літературного доробку автора і було високо оцінено такими майстрами
слова, як А.Погрібний, М.Коцюбинська, С.Єрмоленко, С.Зінчук, М.Сом,
П.Поліщук, І.Складаний, І.Калинець, В.Боровий, М.Карпенко та ін.

Книга містить вірші, які ще чекають на свого справжнього дослідника. Тут
кожен твір, кожна замальовка може сколихнути душу, викликати емоції,
почуття, незвідані раніше хвилювання, буквально перевернути звичне
донедавна світосприйняття. Творчість С.Павленка може стати темою
реферату, курсової, дипломної, навіть кандидатської чи докторської
роботи. Спробуємо розглянути один аспект – філософію символіки квітів,
що ними так рясніє творчість автора, які слугують йому зв’язком з
прадавньою українською ментальністю, через які він відкриває нам свою
ніжну, але разом з тим непохитну і мужню душу.

Творчість Степана Онисимовича різноманітна. Будучи поетом, прозаїком,
перекладачем, він “вплітав” у свій доробок цвіт чорнобривців, маків,
волошок, пролісків. Його вірші, оповідання, оригінальні мікробайки,
гострі сатири, хитромудрі мовні загадки, “приблудні думки” були справді
духмяні, ущерть наповнені рослинним світом. Читаючи тексти, опиняємося
разом з автором то у “пролісковій висі”, то під “вербовим шатром” чи
“вишневим небом”, то блукаємо “яблуневим селом”, милуючись
“блакитнонебими квітами” очей коханої. Зі слів його можна витворити
ікебану, можна вплести їх у вінок, тут сміх може розсипатися зернятками,
а сльоза – впасти, мов яблуко з яблуні чи бриніти на крильцях квітки;
тут біль обривається пелюсткою.

Майже все, що дороге серцю С.Павленка, мимоволі передано через квіти.
Він сам зізнається у своєму творі, що добре пам’ятає солоухівське:
“Имеющий в руках цветы, плохого сотворить не может”.

Перечитуючи тексти автора, бачимо, що деякі квіти “розцвітають” на їх
сторінках часто, інші – рідше, а найчастіше – вишня. Цікаво, чим же так
полюбилася вона автору? Ще з української міфології знаємо, що “вишня –
символ взаємної любові, весни, краси, мужності. У народній творчості
вишня порівнюється з красою убогої дівчини, її молодістю, це дерево
зустрічі з коханим. Ще у найдревніших щедрівках, у яких мовиться про
будову Всесвіту, стрічаємо вишневий цвіт”[2, 133]. Він є у безлічі
народних пісень, про вишневий садок мовить Т.Шевченко,
“вишеньки-черешеньки” ваблять дітей і в поезії Лесі Українки. Для
С.Павленка образ вишні має глибокий затаєний зміст. Через нього автор
передає найрізноманітніші людські почуття і поривання. Плин часу,
наприклад, чудово подано у трьох невеличких рядках:

Підсніжник розцвів і одцвів –

Не встиг я й спасибі сказати.

…А вже одцвітає вишня [3, 57].

Як бачимо, цвіт двох рослин передає відтинок людського життя і чим довші
періоди між цвітінням – тим більше часу спливає. Автор, зрештою, не
шкодує за ним, бо головним вважає сказати “спасибі” й підсніжнику, й
вишні. Адже людина завжди має бути вдячна природі, у цьому – її найвища
мудрість.

Напевно, рослина дуже тонко відчуває добре ставлення до себе і тому
віддячує сторицею. До поета вишенька так прикипіла душею, що не хотіла
розуміти ні “Ґуд бай”, ні “чао”, ні навіть “бувай”, а прагла ніколи не
розлучатись. Автор не зміг встояти перед вірністю тендітного дерева і
пообіцяв довічну дружбу: “Ти у мені, я – у тобі // допоки вік живімо”
[3, 80].

Кохання – також у вишневому цвіті:

Біле плаття одягнула вишня.

Біле плаття одягнула ти.

І навмисне стала біля вишні –

Хай коханий спробує знайти! [З, 64].

Ці два ніжних образи: коханої дівчини та білої вишні в серці героя
сплітаються воєдино.

Щодо дитячих поезій, то і тут Степан Онисимович є неперевершеним.
Скільки іскристої ніжності в них! Тримаючи на руках донечку, тато
лагідно називає її “привітною вишенькою”. А як же тішаться діти,
дізнавшись із вірша про існування незвичайної вишеньки:

На вишеньці тендітній

Вареники привітні

Розцвіли у травні.

Дуже-дуже славні [3, 79].

У цьому фантастичному цвітінні – дитяче світосприйняття, віра в дива, у
здійснення найсокровенніших мрій. Дуже важливо не розгубити вміння
бачити ці дива, і в дорослому віці розуміти тонкий дитячий світ, чи
краще – “цвіт”, як вважав С.Павленко.

Pа – вірна супутниця житнього поля, адже занесена до нас разом із житом,
батьківщиною якого вважається західна частина Азії. Та вона чудово
прижилась на теренах України, глибоко шанується в народі, її
використовують у різноманітних хліборобських обрядах”[4, 169]. Адже
українці здавна – землероби, тому якраз із цим тісно пов’язане їхнє
світосприйняття: через волошку ніби можна звертатися до вищих сил для
отримання гарного врожаю.

Та часи змінюються, втрачається зв’язок із землею, тож іншої символіки
набирають і квіти. Але й зараз щасливим можна назвати того, хто вміє “на
снігу серед зими побачити розквітлі волошки”[3, 169], як в оповіданні
С.Павленка “Волошки на снігу”, де розповідається про хлопчину,
симпатичного, розумного, з яким, проте, вчитель мав дещо натягнуті
стосунки, і це його турбувало. На щастя, ситуацію розрядив. “букетик
польових волошок і маків, нарваних дорогою десь на межі”[3, 162].
Учитель помітив, як хлопець дарував його мамі, і для нього відкрилася
“справжня душа підлітка. Любляча душа, багата, поетична”. “Розквітлі
волошки” – внутрішній світ хлопця, треба лише зуміти побачити цей цвіт у
душі. В оповіданні “Волошка” одна-єдина квіточка стала причиною цілої
душевної драми героя. Тендітна волошка, що росла при асфальті,
символізує сенс життя.

Автор за допомогою алегорії твердить: уміймо цінувати те, що маємо,
треба прислухатись до власного серця, щоб зірвана в ньому волошка не
відкрила там піщану пустелю.

Зупинімось коротко на іншій облюбованій автором рослині – фіалці. Існує
декілька легенд про її походження. “Шанували її і в Римі, і в Німеччині,
і у Франції. У греків, наприклад, фіалка – улюблена квітка, символ
пробудження природи”. У деяких народів вона вважалася квіткою смутку і
смерті, нею прибирали смертне ложе й могили молодих, передчасно померлих
дівчат[4, 43]. В Україні ще з міфологічних часів фіалка була квіткою
радості та дівочої вроди. Щось близьке відчув і С.Павленко у цій
скромній синьоокій квітці:

Галузкою котиків

Мені усміхається квітень.

Пучечком фіалок

Всміхаюсь йому

в оддарунок [3, 72].

В іншому творі автор звертається до теми щастя: “Щастя – угледіти синю
фіалку навіть над білою сніговою пустелею” [3, 142]. Людина, яка зуміла
це побачити, – живе не марно, вона вміє відчувати добро, вміє нести його
у світ, бачити сенс перебування на цій землі. Адже щастя – поняття дуже
делікатне, хистке, надто ж – коли душа прагне чогось вишуканого,
незвичайного. У поезії “Щастя, як би його змалювати мені”[3, 55] воно –
поєднання трьох білих речей: снігу, білого томика і. білого цикламена на
вікні. Цикламен – квітка екзотична й тендітна. Такою бачиться нам і
творча натура автора.

Водночас С.Павленко зі смутком дивиться на тих, хто марно задивляється у
небо, шукаючи синього птаха і не помічаючи, що:

Щастя ж твоє недалечке жило під вікном у ромашці.

З неба ждучи стільки років, його на землі ти прогледів [3, 42].

Напевно, нам варто ще вчитися бачити своє щастя. А, може, для цього
потрібно просто відчути себе калиновим кущем, як у вірші:

Я – калиновий кущ.

Під віттям моїм

Кущ ромашок цвіте

В молоденькій траві.

Анітрохи нам разом не тісно! [З, 14].

В іншому творі С.Павленко говорить, що декому й сонця замало, аби щось
помітити, а хтось – і від соняха зігріється. Взагалі соняшник у його
творчості виступає, як щось величне, красиве, як втілення сонця у
квітці. Взяти хоча б замальовку “Лось”, де дорогу автобусу перейшов лось
із соняшниками на рогах. Всі пасажири були вражені, захоплені, вони самі
ясніли, переповідаючи цю дивовижну пригоду. Щось вражаюче, викличне,
глибинне є й у вірші:

Як соняшничок зацвів! Тонюсінький і худесенький.

Зацвів сам-один у жовтні на покинутому городі [З, ЗО].

Тут в образі рослини – велика мудрість життя: “що є мудріш, від мужності
цвісти в лице своїй смерті?!” У тій тендітній квіточці – стільки сили,
снаги, сміливості, виклику, що мимоволі порівнюєш її з найяскравішими
людськими постатями, що своїм, частіше трагічним, життям зуміли нести
іншим світло попри найстрашніші негаразди.

Щемко поет пише і про дитинство, шукаючи його десь між чужими, що
“цвітуть” круг нього. Воно ж – розквітає, “мов лілія”, коли мовиться про
“школярчат”. А малого першокласника годі й уявити без тієї стежки, що
“попід осокорами”, та без жоржин, що в руці “світяться, мов пломінь”.
Автор, як учитель у найглибшому розумінні, вболіває за долю дитини, що
вперше сяде за парту. У “Першокласнику” – тверда віра, що для хлопчика
день буде “цвісти казками”, а ті перші жовті листочки, що з’являються у
вересні, – ляжуть у “долю рушником квітчастим”. І щасливий той учитель,
який зуміє “в дитячім серці квітку пробудити”.

Вірші для дітей також буйно проростають найбарвистішим зелом. Узяти хоча
б поезію “Кульбабка і кульвнучка”:

Живе собі кульбаба,

Вся сива од роси.

А де кульдід у неї,

Кульдоня і кульсин? [З, 74]

Чи задумувався хто над її назвою, зриваючи цю квітку? А Степан
Онисимович не тільки задумався, він зумів побачити душу кульбабки
(називаючи її дуже ніжно – кульбабуся) очима малої дівчинки, яка
захотіла поріднитися з нею, думаючи, що тій самотньо. І тут же вродилося
ціле суцвіття нових рослин: кульдід, кульдоня, кульсин, кульвнучка,
збудованих на грі слів. Хіба не дивина?

Якщо вдуматися, то в цьому простому віршику подано вічну мрію людини про
повноту буття, коли поряд з нею – найрідніші люди. От підсвідомо мале
дівча з віршика й прагло саме до цієї гармонії, рівноваги,
запропонувавши стати для кульбабки кульвнучкою. Адже в дитячому
розумінні – все живе. Те, що зі школи вивчено як “неживі предмети”, у
творах С.Павленка буяє, зеленіє, тягнеться до сонця. Взяти хоча б того
бунтівного стола, що не зміг устояти перед подихом весни:

Лиш війнуло весною в кімнаті,

Стіл мій раптом почав бунтувати:

В нього, бачте, з’явилось коріння.

І давай він рости

А тоді ще й цвісти! [З, 82].

Добре, що господар поставився з розумінням, дав дозріти
плодам-столенятам і дбайливо визбирав з донькою врожай. Адже те, що
зацвіло, неодмінно має відплодоносити – такий уже одвічний закон
природи.

У цвітінні – велетенська сила, на думку автора, воно “і кригу здатне
розтопити”. Навіть зима “зацвіла коханням”, “аж сніг од співу проліском
ставав”. Не дивує і те, що навесні “.в юнацьких палаючих грудях //
Розквітає кохання бузком”.

Спорідненим і з учительською роботою, і з рослинним світом є й
оповідання “Лужок”. Спочатку автор з дружиною дивуються багатству
різнотрав’я на манюсінькому клаптику лугу, а потім невгамовне
вчительське серце бере верх: діти у гомінкому класі – це “молочай,
берізка, чебрець, деревій, кульбаба. Ну, грицики, чорнобиль, полин,
мишій. Петрів батіг ще, косарики, пирій, спориш”[3, 122]. Вдумаймося,
яке багатство здатне в собі вмістити вчительське серце! Але автора
огортає смуток через те, що він знає далеко не всі рослини, як може не
знати і деяких учнів, котрим приділяв замало уваги, бо на першому плані
часто видніються чи будяки, чи жалка кропива (вдале порівняння зі
всілякими бешкетниками, язиканями та прогульниками, як же без них?). Та
вчитель спрагло хоче пізнати кожну дитячу душу: “І все-таки: як
називають оцю лагідну квіточку? І цю? І ось цю?” [З, 123]. Адже кожна
дитина – неповторна по-своєму, і пізнаючи її, відкриваєш для себе новий,
дивовижний світ.

Коли ж мовиться про ниці почуття – перед читачем з’являються осот,
будяки, омела. Не потрібно уточнення чи пояснення, коли читаєш:

Вмерти не страшно,

Страшно умерти

І прорости з могили

Не вишнею, не барвінком,

а будяками [3, 17].

Автор підводить до думки про те, що можна оцінити життя по тому, яка
рослина ростиме на твоїй могилі. “Засівати”, отже, треба ще за життя, і
не лінуватись це робити. Доповненням може стати рослинність у
гумористичному надмогильному напису:

Той став по смерті вишнею чи явором,

Той рутою чи полином гірким

А цей у небо вигнався параграфом,

Переглушивши навіть будяки [3, 235].

Отже, варто прагнути бути ще за життя барвінком, вишнею, рутою-м’ятою,
аби з нашого цвіту у світі примножилось добра, краси, любові. С.Павленку
це вдалося, його твори пишно розцвіли на сторінках чудовим цвітом, кожен
з яких ніби випромінює дивовижний аромат.

Дана робота містить роздуми лише над незначною часткою творчого доробку
автора, де мовиться про образи квітів. Але ж відомо, що вони, з одного
боку, є найвищою точкою життя рослини чи людини, з іншого ж – це
зародження нового життя, отже – нового початку, який прагне по-своєму
пізнавати світ.

Література:

Павленко Степан. Погляд здивований квітки (Про квіти в художньому творі)
//Українська мова і література в школі. – 1985. – № 7. – С. 65 – 67.

Войтович Валерій. Українська міфологія. – К.: Либідь, 2002. – 664с.

Павленко Степан. Вічність така коротка: Поезія. Проза. Сатира.
Переклади. – Умань: АЛМІ, 2004. – 304с.

Золотницький М.Ф. Квіти в легендах і переказах/ Пер. з рос. П.Ф.
Кравчука. – К.: Фірма “Довіра”, 1992. – 207с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020