.

Аксіологічний підхід до духовного потенціалу освіти України (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
319 7058
Скачать документ

Реферат на тему

Аксіологічний підхід до духовного потенціалу освіти України

Так, в Україні настали (і наразі відбуваються) надзвичайно важливі
соціальні, економічні, а головне – духовні, моральні зміни. Абсолютна
більшість громадян України впевнені в тотальності та незворотності цих
змін, не дивлячись на шалений опір та тиск тих, хто ніколи не сприймав
свій народ всерйоз.

На часі серйозна небезпека духовного спустошення не тільки сучасників,
але і майбутніх поколінь співвітчизників. Такий стан обумовлений
природними наслідками зміни ціннісної парадигми, породженої
цивілізаційним конфліктом. А така зміна на рівні суспільної і
індивідуальної свідомості практично завжди відбувається за скривленою
моделлю закону “заперечення-заперечення”. Ломка старих ідеологічних догм
створила в системі ціннісних орієнтацій особистості українців вакуум,
який зараз намагаються безладно заповнити або довічними
загально-людськими цінностями (через віру, церкву), або цінностями
суспільства споживання, переносячи їх на український ґрунт без
урахування специфіки нашої історії та ментальності. За подібних умов
наступ антикультурних явищ призводить до того, що картина світу та
система ціннісних орієнтацій, які складаються в сприяють позитивному
розвитку особистості та суспільства.

Не набрали порядку духовності і відносини між людиною та природою.
Людська, техногенна діяльність робить можливою природну кризу. Р.Хіггінс
назвав шість самих складних глобальних проблем людства: демографічний
вибух, продовольча криза, спустошення ресурсів, руйнування природного
середовища, зловживання ядерною енергією та некерованість науки і
техніки.

К.Лоренца до основних сучасних ”гріхів” людства відносить:
перенаселення; спустошення життєвого простору; біг навперегонки з самим
собою (більшість людей сприймають як цінність лише те, що дозволяє їм
перегнати своїх близьких); теплова смерть відчуттів на ґрунті комфорту;
генетична деградація; розрив з традиціями; індокрінація (віра в
неперевірені знання та теорії); зловживання ядерною енергією.

Чи впливають ці апокаліптичні чинники на духовний світ, моральність,
соціальну поведінку наших сучасників? Безперечно, що впливають
(пояснюють, визначають…).

Американський соціолог А.Тоффлер вважає [129], що економіка минулого
винагороджувала людину за такі риси характеру, як підкорення єдиній
центральній владі, здатність до розуміння того, як функціонує
бюрократія, здатність змиритися з довічною механічною та одноманітною
працею. Нова ж економіка та більш різнорідна й демократична культура
будуть винагороджувати людей перш за все за пізнавальні здібності,
швидке пристосування до змін, яскраву індивідуальність та
підприємництво, здатність виступати посередниками та прибічниками згоди.

Г.І.Волинка [143], аналізуючи зарубіжну філософію ХХ ст. зазначає: “…у
різних колах європейського суспільства поширюється дивний феномен, який
можна було б назвати життєвою дезорієнтацією… Система цінностей, що
організовувала людську діяльність… втратила свою очевидність,
привабливість, імперативність. Західна людина захворіла яскраво
визначеною дезорієнтацією, не знаючи більше, згідно з якими зірками
жити”.

Філософ В.Воловик [26] посилається на зростаючу тенденцію синдрому дива,
який послаблює волю до життя, прагнення щось змінити на краще. На його
думку, ця риса проявляється в традиційній для українців марній
мрійливості, необґрунтованих сподіваннях на зміни в житті, очікуванні
месії. Він з гіркотою зауважує, що зростаюче покоління українського
суспільства із сьогодення, із сучасності орієнтується не на майбутнє, а
на минуле. Такого не знає ні одне цивілізоване суспільство.

Очевидно, пише О.Вишневський [22], що “через десять років життя
ставитиме до українця зовсім інші вимоги, ніж ті, які ставило донедавна
і до яких наша виховна традиція пристосувалась. Незалежно від історично
сформованих виховних поглядів у найближчому майбутньому нам потрібен
буде не мрійник, не емоційна та самозречена істота, а практичний,
ініціативний діяч, господар з міцним характером, вольовий,
цілеспрямований, з глибокою вірою у цінності яким служить”.

Якісну зміну парадигми людської діяльності, на думку Ганни Арендт,
невпинно супроводжувала плеонексія – безумна жага мати більше і більше,
що породжувало феномен нескінченності зростаючих бажань новочасної
людини.

Створення умов самодостатнього життя особистості українця, за
В.Огнев’юком [86], супроводжується втратами та переорієнтацією
цінностей.

На ІІ Всеукраїнському з’їзді працівників освіти, внутрішньополітичні
процеси в Україні були визначені “…як достатньо стабільні і прогнозовані
для суспільства, що перебуває у транзитному стані, радикально переглядає
систему усталених цінностей та орієнтирів свого розвитку”.

“Орієнтація на людину, фундаментальні цінності, рішуча демократизація
освіти – ось ті підвалини, на яких має базуватися освіта третього
тисячоліття, – відзначалося на ІІ Всеукраїнському з’їзді працівників
освіти. Гармонійно розвинена особистість має стати головною метою і
змістом усієї системи освіти. Замість пріоритету держави в освітянському
просторі на перше місце має бути поставлена саме людина. Найважливіші
цінності освіти – не тільки дитина, а й педагог”.

Конституція України [Ст. 21, 22, 23, 24, 27, 28, 29, 30, 34, 35, 36, 43,
45, 48, 53, 54] проголошує вищою цінністю в ієрархії демократичних
цінностей – особистість людини, її свободу і права.

Система освіти також детермінується суспільними цінностями. Автори
монографії “Україна: проблеми самоорганізації” [131] зауважують на
неможливість зміни, реформування змісту освіти без утвердження нової
системи цінностей. А до пріоритетних викликів національної освіти
відносять проблему мінімізації асиметрії між значенням матеріальних і
духовних цінностей.

Важливо, на наш погляд, відновити і розвивати на нових засадах принцип
суб’єктивно-особистісної орієнтації педагогіки, наповнюючи його зміст,
технології ідеями життя як найвищої цінності, доброчинностями,
технологіями життєтворчості. Особистість повинна вміти самостійно
будувати своє життя, визнаючи його стратегію відповідно до своїх уявлень
про щастя, добро, любов. Вітчизняний філософ Л.В.Сохань взагалі визначає
нову школу як школу культури життєвого самовизначення.

Український соціолог Є.Суїменко [126] стверджує, що людині потрібна
система координат, певна карта її природного та соціального світу, без
якої вона може заблукати і втратити спроможність діяти цілеспрямовано та
послідовно. Потреба в системі ціннісних координат дуже велика.
Наприклад, хіба не заслуговує подиву та обставина, що людина часто з
легкістю стає жертвою ірраціональних доктрин економічного, політичного
або іншого виду.

Проте тільки такої карти недостатньо для керівництва до дії. Людині
необхідна також мета, що вказує їй, куди вона повинна йти. На Третій
Міжнародній науково-практичній конференції в Острозькій Академії (1998),
присвяченій проблемам моралі святий отець УПЦ Богдан Кутуза відзначав:
“Там, де всі істини рівноцінні, там вони і фальшиві, оскільки їх
цінність не забезпечена нічим, а самі вони не опираються ні на що міцне
і постійне. Все це не може не привести людину до розгубленості в хаосі
ідей і думок, хоч на перших порах сама ситуація може спокусити видимістю
свободи”. В матеріалах цієї конференції [21] вказується: “Ми всі
визнаємо, що наша держава страждає тяжким захворюванням, діагноз якому –
духовний занепад людини. А тому нам необхідно повернути первісний зміст
поняття “духовність” … Духовний занепад людини – це втрата здатності
любити, втрата людської совісті як природного морального закону, хоча
тільки розум і совість* ще спроможні розбудити свідомість кожної людини
для того щоб те найкраще, що віками живило наш праведний народ, було
піднято на поверхню життя з чистих скарбниць християнської віри”.

Відомий психолог сучасності С.Гроф [34] вважає, що “…наука – самий
могутній інструмент отримання відомостей про світ, у якому ми живемо, а
духовність необхідна як джерело сенсу всього нашого життя”.

На міжнародних науково-практичних читаннях: “Цінності у вихованні
підростаючого покоління: проблеми, пошуки перспективи” (Київ, 1996р.)
Т.В.Бутківська [80] визначила цілі освіти як культурні цінності науки,
мистецтва, моралі, права, перетворення людини природної в людину
культурну. Найважливішою цінністю сьогодення є вміння орієнтуватися у
ситуації вибору, робити правильний вибір за умов невизначеності й
неоднозначності…

Цінності спрямовують, організовують, орієнтують поведінку людини на
визначені цілі. Людина пізнає світ через призму цінностей. Вони
регулюють соціальну поведінку людей.

Перед молодою людиною в пору її активної соціалізації постає дилема:
бути таким як всі? чи бути самим собою? Як людині розумно розпорядитися
собою в мінливій аксіологічній тріаді: “хочу-можу-треба”, адже реально
існує і повністю протилежна за напрямком тріада. Ці питання ”кочують” з
епохи в епоху, від покоління до покоління, розглядалися в наукових та
художніх творах із нескучною назвою ”что делать? (з рос.)”.

Т.Ватсон, президент компанії IBM писав, що коли організація хоче
домогтися успіху в сучасному мінливому світі, вона повинна бути готовою
змінити в собі все за винятком базисних цінностей.

Доречі, в США широко використовується соціально-педагогічна програма
“SELF–ESTEEM” (поважай себе). Ця програма, починаючи з дошкільного віку,
спрямована на розвиток почуття власної гідності, на розвиток особистості
дитини. Вона включає такі компоненти: “особиста безпека”,
“індивідуальність”, “належність”, “цілі та цінності життя”,
“компетентність”*, “здатність до самоідентифікації”.

Почуття самоповаги, приймаючи форму гонору та пишання, відіграє велике
значення в житті людини. Повноцінна особистість починається на тому
етапі розвитку людини, коли в неї виникають цілі та цінності життя,
спрямовані на позитивне майбутнє. Свого часу А.Ейнштейн писав, що
справжня цінність людської природи визначається мірою свободи від самого
себе.

У доповіді Жака Делора представленій ЮНЕСКО Міжнародною комісією з
“Освіти для ХХІ віку” позначені чотири наріжних камені сучасної освіти:
1) вчитися жити разом; 2) вчитися, щоб знати; 3) вчитися творити; 4)
вчитися жити.

Відповідно до гуманістичної теорії А.Маслоу та К.Роджерса сучасна освіта
має (повинна мати) такі риси: 1) вона виходить із загальнолюдських
цінностей, узгоджених з конкретними цінностями інших етнокультур; 2)
метою освіти є самореалізація особистості; 3) розвиток особистості
відбувається цілісно, у єдності розуму і відчуттів, душі та тіла; 4)
права людини на вільний вибір змісту, форм, режиму освіти, знаходяться
під захистом; 5) освіта здійснюється за умов державної та громадської
турботи, уваги, співпраці, а не формального керівництва.

В реальній практиці життя існує серйозне протиріччя, спровоковане
переходом нашого суспільства до демократії, а головне – до нових форм
власності та ринкових відносин на підґрунті конкуренції. Жодне із
поколінь українців ще не жило за умов цивілізованої ринкової конкуренції
і не має відповідного досвіду та механізмів захисту. Тому в житті молода
людина бачить одне: ”дику” конкуренцію, конфронтацію, конфлікти,
насилля, розшарування соціальних шарів за матеріальними благами та
соціальним статусом. І в цей же час в школі, університеті її вчать
співпраці, взаємодопомозі, справедливості, милосердю, прийняття іншої
людини як вищої цінності…

Особливий інтерес у зв’язку з цим викликає стан духовної сфери тих наших
співвітчизників, на яких завжди покладалася підвищена відповідальність
за духовно-моральне здоров’я народу, – працівників освіти, представників
творчої інтелігенції. Не має сумніву, що в цьому переліку педагогічні
професії займають центральне місце, оскільки вони передбачають
безпосередній вплив кожного педагога на формування конкретної
особистості учня. Отже, оперативне створення “картини” ціннісних
орієнтацій сучасного педагога з перспективою її цілеспрямованого
культивування може і повинне вважатися актуальним міждисциплінарним
завданням виняткового соціального значення.

При цьому сутнісним атрибутом людини вважається не стільки її
соціальний, скільки духовний елемент, який виявляється в орієнтації на
вищі цінності – істину, добро, красу, визначенні її загальної
гуманістичної спрямованості як особистості та суб’єкту діяльності.

Виявлення особистісних та професійно-педагогічних орієнтацій сьогодні
ускладнюється ще й тим, що вивчення закономірностей і “технологій”
організації внутрішнього світу людини як особистості, що реалізує себе в
основному в професійній діяльності, в даний час, по суті, тільки
починається. І хоч вже накопичено великий процедурно-діагностичний
матеріал і навіть проведено спеціальні дослідження ціннісно-мотиваційної
сфери особистості в професійній діяльності, ця тема вимагає особливої
уваги та нових досліджень.

Відродити непересічні цінності – це важливе завдання незалежної України.
І особлива роль в цьому належить освіті. Освіта сьогодні є головною
моральною підвалиною суспільства. Вона повинна бути спрямована у
майбутнє. Від неї багато в чому залежить, яким буде наше суспільство
завтра, куди воно піде, як буде жити далі. Саме тому в сучасних умовах
головним завданням повинно бути втілення моральності в школу виховання,
де кожен має стати не тільки освіченим, а й особистістю мислячою,
творчою, моральною, яка вміє жити в світі плюралізму та терпимості, за
будь-якої суспільної системи.

На II Всеукраїнському з’їзді працівників освіти відзначалося:
“Національне виховання спрямовується на залучення громадян до глибинних
пластів національної культури і духовності, формування у дітей та молоді
національних світоглядних позицій, ідей, поглядів і переконань на основі
цінностей вітчизняної та світової культури.”

Олександр Любар [74] налаштований на переконанні, що оскільки
педагогічні працівники являють собою страту (термін П.Сорокіна), що
викликає, завдяки винятковій місії вчительства, усвідомленому відношенню
українців до цивілізованого стану України, як у світі, так і всередині
країни, то, природно, моделювання системи цінностей освіти – це
насамперед діагностичний і прогностичний момент у визначенні найближчого
майбутнього України. Україна є європейською державою і її школа,
вчителі, педагоги завжди мали тісні освітні зв’язки з народами сусідами,
оскільки діяльність української школи є складовою загальноєвропейського
освітнього процесу, а Україна гідно представлена в європейському
освітньому колі; оскільки вітчизняна школа, освіта і педагогічна наука
мають тісні зв’язки з освітніми системами та педагогічною культурою
європейських і інших народів, остільки українська освіта використовує їх
кращі надбання та інтегрується у європейський та міжнародний освітній
простір.

Оскільки в дослідженні мова йде про сучасну освіту, вважаємо необхідним
пояснити наше розуміння цього поняття. Європа – український вибір, а
освіта Європи – конгломератизована Болонською декларацією “Європейський
єдиний простір вищої освіти” 1999 року. Це вже конкретний крок до
реальної глобалізації освіти, про що все частіше йдеться мова в працях
В.Г.Кременя, К.В.Корсака, В.П.Андрущенка, М.І.Михальченка, М.Ф.Степка та
ін.

Методологія та практика аналізу сучасних педагогічних парадигм і поняття
“сучасна освіта” досить повно розкриті в Національній доктрині розвитку
освіти України, досліджені в працях В.С.Лутая, Б.С.Гершунського,
П.В.Матвієнка, С.О.Огієнка та ін.

На 32-й Генеральній конференції ЮНЕСКО відзначалося, що сучасна освіта
“має підготувати людину до функціонування в складному і суперечливому
соціумі. А це означає необхідність формування таких рис, як
толерантність, сприйняття інших культур, релігій, цінностей, уміння
спілкуватися з їхніми носіями. стати не просто громадянином світу, а й
громадянином глобалізованого суспільства” [24].

В другій половині XX ст. почала активно розроблятись така наукова галузь
як аксіологія. О.Дробницький [37] зазначав: “Прагнення виокремити
аксіологію як особливий аспект в розгляді філософських проблем, зокрема,
базується на уяві про необхідність доповнення точки зору “чистого
знання” постановкою питання про те, який “смисл” буття, яке призначення
людини, що рухає нею в практичній та духовній діяльності”.

На думку В.Гінецинського [29] доречним є визначення таких змістовних
компонентів (завдань) педагогічної аксіології: “демонстрація
багатоманітності існуючих систем ціннісних орієнтацій, реальний
плюралізм спрямованості людей, що взаємодіють у процесі виховання;
розробка та обґрунтування системи методичних процедур, які дозволяють
виявляти та ураховувати системи ціннісних орієнтацій реального життя;
розробка та обґрунтування науково-методичного інструментарію, який
дозволяє пояснити системи диспозицій*, реально регулюючих
інтерперсональні стосунки”.

Споконвічно про цінності говорили як про елементи морального виховання,
як про найважливіші складові внутрішньої культури людини, що,
виражаючись в установках, властивостях і якостях, визначають ставлення
людини до суспільства, природи, до інших людей, до самого себе. В
освітньому процесі ціннісні орієнтації виступають як об’єкт діяльності
вихователя і самих вихованців. Звідси висновок, що розвиненість
аксіосфери* вчителя, повне й органічне освоєння цінностей учнями,
студентами є умовою оптимальності морального виховання як основи
духовного розвитку особистості. Під аксіосферою ми розуміємо унікальне
духовне утворення, яке включає ціннісні орієнтації, що забезпечують
самозбереження людини в просторі і в часі.

У цілому, систему професійно-педагогічних цінностей (ціннісних
орієнтацій) сучасного вчителя можна представити у вигляді тривимірної
моделі.

Мал.1

Моделювання такої системи – це діагностичний і прогностичний процес у
визначенні актуального стану і найближчих перспектив розвитку системи
освіти та майбутнього України в цілому. Оскільки ціннісні орієнтації
опосередковують ставлення людини до світу і самої себе, важливо
розвивати ті, що мають духовне наповнення і цілеспрямовано впливають на
розвиток самобутності, внутрішньої глибини особистості і спільноти,
багатогранності проявів у сфері освітньої системи.

Система ціннісних орієнтацій особистості, виступає
психолого-педагогічним гарантом її стабільності і позитивної активності.
Будь-яка деформація ціннісної системи, пов’язана з переглядом ідеалів,
потреб, звичок, що проектують ставлення до самого себе і навколишнього
світу, на якийсь час пригнічує в особистості конструктивний початок.

Однак останнє поширюється не на всю структуру ціннісних орієнтацій, а
лише на ті позиції, що пов’язані зі сферами міжособистісних стосунків і
професійних обов’язків. У сфері ж духовно-онтологічного існування
особистості спостерігається зворотне – гіперпродуктивність, яка
виражається в актуалізації широкого спектра цінностей: національних,
загальнолюдських, релігійних, цивільних та інших. При цьому в ціннісному
просторі особистості порушуються ієрархічні зв’язки і залежності між
окремими орієнтаціями різних потреб і відносин, внаслідок чого виникає
ціннісний конфлікт, що нерідко виявляється в невротичних реакціях і
соціальній апатії.

Аксіологічний підхід, вважає Є.М.Шиянов [95], органічно притаманний
гуманістичній педагогіці, оскільки людина розглядається в ній як найвища
цінність суспільства та самоціль суспільного розвитку. У цьому зв’язку
аксіологія, яка виступає більш загальною по відношенню до гуманістичної
проблематики, може розглядатися як основа нової філософії освіти і
відповідно методології сучасної педагогіки.

Оскільки освіта – це фундаментальна основа й одне з джерел створення
реальної уяви про справжні та уявні цінності людини в різних життєвих
сферах, то розробка ціннісного каркасу освіти, системи пріоритетних
цінностей, педагогічних технологій відповідної орієнтації є необхідним і
значимим кроком на шляху удосконалення системи освіти, розробки
стратегії її розвитку. У цьому процесі, на думку З.Равкіна [105], слід
мати на увазі історичність ціннісних національних орієнтирів, їх
здатність знаходити на новому витку цивілізованого розвитку новий зміст.

Так вищою цінністю в епоху античності визнавалася гармонійна, розвинута
у всіх відносинах людина. Похідною від цієї цінності можна вважати
ціннісну категорію “краса”, що відбивала насамперед, оцінку особливого
щиросердечного і тілесного стану людини.

В епоху Відродження уява про людину була доповнена критерієм ідеальної
людини з її активністю та творчістю. Зауважимо, що в цей час ідеал
людини, як ціннісний орієнтир, припускав яскраво виражену етичну
характеристику. Таким доповненням стала категорія добра. В епоху Освіти
цінність людини була осмислена з позицій її унікальності і
неповторності. “Людина повинна… знати і виходити з того, що вона
унікальна, що ніколи раніше не було нікого подібного їй… Кожна окрема
людина – щось нове у світі і покликана здійснити тут свою особливість…”,
– писав психолог Мартін Вубер.

Знаменита формула: “людина – самоціль, а не засіб”, – була побудована на
вірі в безмежні можливості людини, у її волю і розум. Ідеал людини в цей
час визначався такими соціально-політичними цінностями, як рівність,
справедливість, свобода. У новий і новітній час у рамках комуністичної
ідеології класична уява про людину, як вищу цінність, була доповнена
класовим підходом: суспільним ідеалом стала людина, – будівник
комунізму.

В матеріалах КПРС має місце посилання на високі моральні вимоги до
громадян СРСР: ”Особливо важливе значення в моральному розвитку
суспільства має революційна мораль робітничого класу”. В моральному
кодексі будівника комунізму виражається непримиримість до порушень
суспільних інтересів, до національної та расової неприязні, до
несправедливості, дармоїдства, нечесності, кар’єризму, користолюбства.

Очевидна не тільки трансформація цінностей в ході історичного розвитку,
але і їх органічний взаємозв’язок і взаємозумовленість. Дійсно, вважає
З.Равкін, цінності, що розуміються як мета, умова, чинник розвитку
освіти в цілому, взаємозалежні між собою й утворюють фундамент
педагогічної системи. У той же час чітко виділяється їх якісна
специфіка, що додає певні відтінки педагогічним концепціям, інститутам
освітньої сфери. Особливого значення набуває і розкриття сутнісного
значення тієї або іншої ціннісної орієнтації як передбачуваної підстави
педагогічної теорії. Тому важливо визначити, яким чином взаємопов’язані
різні аспекти теорії педагогіки і основи аксіології.

Встановлено, що поняття “аксіологія”* було введено французьким філософом
П.Лапі (1902) і позначало галузь філософії, яка досліджує ціннісну
проблематику.

Важливі методологічні позиції, засновані на вивченні цінностей ученими
різних філософських шкіл, дозволяють вибудувати основи сучасної
аксіологічної освіти:

– цінності мають велику силу і сприяють створенню нового світу культури
(Г.Лотце);

– питання про призначення людини і зміст її життя можуть бути вирішені у
світлі визначених цінностей (В. Віндельбанд);

– “цінності створюють абсолютно самостійне царство, яке лежить по той
бік суб’єкта та об’єкта; про цінності не можна сказати, існують вони чи
ні, суб’єктивні чи об’єктивні, – вони мають один вимір: значущість або
важливість”; цінність є універсальною системо– та смислостворюючою
філософською категорією (Г.Ріккерт);

– “емоційність” – центральне методологічне поняття аксіологічної системи
(М.Шелер); особистість є зосередження, центральне ядро “царства
цінностей” (М.Шелер); пізнання цінностей – це акт переваг, в інтуїтивній
очевидності якого встановлюються “ранги” цінностей (М.Шелер);

– теорія цінностей допоможе людині пізнати себе, свої найбільш важливі
цілі, прагнення, а це знання буде для особистості не менш значним, ніж
знання законів природи (Р.Перрі);

– цінність* – це цінність, поки вона визнається і значима (М.Хайдеггер);

– питання про цінності значніше від питання про вірогідність: остання
знаходить усю серйозність за умови, що є відповідь на питання про
цінності (Ф.Ніцше).

Американський психолог А.Маслоу, який визначав самість* як внутрішню
природу або серцевину людини – її власні смаки, цінності, цілі…,
вважав, що людина має потребу в ціннісній системі відліку, у такій
філософії, відповідно до якої можна жити і розуміти життя, тією ж мірою,
у якій він має потребу у сонці, у кальції й у коханні [77].

Солідарною до цього була і позиція російського філософа М.Бердяєва [12],
який зазначав: “…особистість є категорія аксіологічна, оціночна.
Особистість не може мислити ні біологічно, ні психологічно, ні
соціологічно. Особистість – духовна і передбачає існування світу.
Цінність особиcтості є вища ієрархічна цінність у світі, цінність
духовного порядку”.

Одним з перших у педагогічній науці проблему цінностей освіти
проаналізував Н.Нікандров [84], пояснюючи увагу до педагогічної
аксіології наявністю справжньої соціальної кризи, яка виражається
насамперед у занепаді моральності в суспільстві, підміні духовних
цінностей сурогатами.

Серед безлічі національних цінностей він виділяє дві основні групи:
загальнолюдські і національні, діалектичний підхід до яких дозволяє
побачити рівновагу і взаємозалежність цих аксіологічних орієнтирів.
Визначаючи загальнолюдські цінності і з’ясовуючи їх роль у педагогічному
процесі, Н.Нікандров бачить у них насамперед такі цінності, що
поділяються більшістю людей і можуть бути моральною основою людської
поведінки, сконцентрованою у системі моральних норм. Загальнолюдською
цінністю може виступати й ідеал людини як осередок фундаментальних
цінностей-чеснот.

Загальнолюдські цінності, розвиваючись і змінюючись в історії людства,
створювали основи для самозбереження цивілізації, передбачали зближення
позицій різних груп людей, забезпечували врахування взаємних інтересів
і, приймаючись на світових форумах, входили в документи як правила,
принципи, важливі для всіх.

Тим часом вагомість національних цінностей вибудовується, по-перше,
могутніми національними духовними коріннями України; по-друге, тим, що
на початку життя кожної людини повинні бути цінності поваги і любові в
родині, самобутності культурних традицій, мови країни проживання. Це
духовне джерело, що живить людину все життя. У вихованні (родинному,
соціальному) з національних цінностей слід починати, не забуваючи про
цінності загальнолюдські. Важливо підкреслити і ті цінності, що
виділяються як довічні, властиві Україні: соборність, колективізм,
щедрість душі, пріоритет духовності, патріотизм і т.п. При цьому
вважаємо за необхідне повернення до справжніх духовних цінностей, у тому
числі з опорою на православ’я.

Головним висновком, цілком закономірним у сучасній освітній ситуації,
може бути теза про те, що шлях у майбутнє лежить через духовну освіту
нашого суспільства, виховання молоді в дусі українських традицій і
цінностей.

Звертаючись до системи освіти, Н.Нікандров представляє її ціннісну
основу, що виражається в інтеріоризації* цінностей навчання, поваги до
себе й інших, відповідальності. Необхідно прийняти до уваги, що осягаючи
усю систему освіти і, працюючи з учнями, виховуючи і навчаючи них, ми
при цьому передаємо цінності.

Піддаючи аналізу набір професійних (корпоративних) цінностей, свого роду
кодекс честі, вважаємо, що вони допомагають зберегти свою ідентичність,
своєрідність, але при цьому простір духовних цінностей набагато ширший,
і вагоміший.

Цінність діяльності залежить від багатьох складових: 1) соціальна
престижність виконуваної роботи; 2) реалізація здібностей особистості:
організаторських, конструктивних, перцептивних, експресивних,
комунікативних, психомоторних та ін.; 3) можливості самовираження
особистості; 4) реалізація творчого потенціалу; 5) актуальність
життєвого світу.

За Ж.Омельченко [88] ключовими моментами у філософсько-педагогічному
обґрунтуванні концепції відбору і змісту загальнолюдських цінностей
виступають такі:

1) сфокусувати смисложиттєві, системоутворюючі, інтегративні за змістом
цінності;

2) подати їх як універсальні конструкти в системі, у ієрархічній
структурі;

3) кількість цінностей не може бути велика;

4) ці цінності активізуються як критерії при оцінці і виборі модусу
поведінки, цілей і способів їх діяльності;

5) конкретний набір загальнолюдських цінностей виробляється історією
цивілізації, культури і виступає як умовний;

6) це передбачає можливість і необхідність на основі емпіричних
історико-порівняльних і гносеологічних досліджень створення авторської
концепції відбору і змісту загальнолюдських цінностей (Л.Виготський,
К.Обуховський, Л.Колберг, Л.Божович, М.Ященко, І.Мартинюк, Г.Терещук,
В.Караковський, І.Дементьєв, І.Кон).

До речі, освітянські перетворення у Норвегії, відомі під назвою
“Реформа-97” [46], у галузі морального виховання передбачали: 1)
сприяння зростанню усвідомлення та розумінню основних християнських
цінностей; 2) підтримку відчуття цінностей у дорослих; 3) формування
свободи думок та виховання толерантності; 4) усвідомлення, що люди рівні
і мають рівні права.

Найважливішою характеристикою системи ціннісних орієнтацій є принцип
ієрархічності, який передбачає “розташування” цінностей у порядку від
вищих (високої організації, духовні) до нижчих (екзистенціальних), що
дозволяє визначити структуру ціннісних орієнтацій особистості (групи).
Останнім часом виділяється ще принцип нелінійності, оскільки систему
ціннісних орієнтацій можна розглядати як багатомірний динамічний
простір, обумовлений впливом різних типів соціальних відносин.

В залежності від того, що виступає об’єктом оцінного ставлення людини
(людей), – матеріальний світ, інша людина або власне “я”, цінності
умовно поділяються на матеріальні, соціальні і духовні.

І.Г.Єрмаков [104] вибудував наступну, на нашу думку, завершену
багатоаспектну ціннісну Я-ієрархію:

“Я – людина”

“Я – член сім’ї”

“Я – учень школи”

“Я – житель села”

“Я – житель Київщини”

“Я – громадянин України”

“Я – житель планети”.

Є.М.Павлютенков [93], опрацювавши цей перелік, взяв його як основу
моделі компетентного учня та випускника школи.

При вивченні проблеми ціннісних орієнтацій виділяється перспективна
точка зору, яка здатна підсилити педагогічну позицію в розгляді
аксіологічної складової освіти і управління нею. Ціннісні орієнтації в
її трактуванні пов’язуються з основами стратегічного напрямку життя
людини.

Найважливішою справою життя кожної людини є визначення, вибір і
реалізація цінностей [1]. Причому мова йде про цінності найвищого рівня
– духовні. А якщо взяти до уваги те, що ці цінності повинні придбати
статус життєвих принципів, то їх реалізація і є базисом життєвої
стратегії. При цьому існує умова, без якої розвиток аксіологічної сфери
особистості неможливий, – це наявність гармонії між свідомістю і
почуттями. Саме розвинуті почуття складають сенс життя людини і
виступають основою для активних духовно-інтелектуальних пошуків.

К.О.Абульханова-Славська [1] розглядає цінність, як сенс життя, в
широкому аспекті. Сенс життя відбиває процес вироблення, присвоєння і
здійснення цінностей. Він виражається і у здатності людини “переживати
цінність життєвих проявів своєї особистості”.

Сенс життя, система цінностей особистості, активно впливає на вибір
життєвих цінностей і зусилля особистості щодо їх досягнення. Крім того,
у цьому процесі цінності виступають у якості внутрішньої життєвої
“опори”, що додатково вказує на могутній потенціал аксіологічних
орієнтирів.

Необхідно відзначити і те, що життєві цілі і цінності безпосереднім
чином взаємопов’язані, а досягнення життєвих цілей, здійснення цінностей
підсилює сенс життя і висуває нові перспективи.

Аксіологічна система в трактуванні І.Д.Беха, К.О.Абульханової-Славської
розвивається в динамічно мінливих відносинах, орієнтованих на життєві
цінності. На вищому рівні відносин реалізуються духовні цінності. У цих
умовах затверджується цінність іншої людини, що є найважливішою
передумовою оптимального функціонування освітньої сфери. Крім того,
такий підхід вимагає величезних щиросердечних сил, такту, доброти.

Для підготовки професіонала особливе значення має система відносин, яка
включає ділові і ціннісні параметри умов професійного росту особистості.
Щоб досягти досконалості в професійній діяльності, важливо будувати
життя відповідно до цінностей, вчитися їх переживати, психологічно
засвоювати і вести пошук нових цінностей як двигуна життєвої стратегії.

Фундаментально проблема виховних цінностей розроблялася Б.Т.Лихачовим,
який проаналізував сутність і основний зміст категорії “цінність”,
виявив джерела і запропонував оригінальну класифікацію цінностей
виховної системи. З погляду Б.Т.Лихачова, виховні цінності – це духовні
і матеріальні феномени, що позитивно впливають на людину в силу
суб’єктивно-об’єктивних суспільних умов, обставин, стосунків. Одним з
важливих аспектів, що розшифровує сутність виховних цінностей, є
наявність ідеалу особистості, сучасних уявлень про сутність і
призначення людини, що обумовлює розвиток особистості. Виховні цінності
в системі Б.Т.Лихачова являють собою такі якості, властивості, прагнення
особистості, які мають багатий внутрішній потенціал і здатні за певних
соціальних умов зробити людину щасливою і корисною для суспільства.

Принциповою є ідея Б.Т.Лихачова [71] про те, що виховні цінності
“складають духовну основу, базисний духовний компонент особистості,
визначають сутність її внутрішнього світу”. Природно, що це духовне ядро
особистості виявляється в спрямованості і світогляді людини, у її
знаннях, уміннях і життєвій силі, яскраво виступаючи особистісною
характеристикою в соціально обумовлених відносинах, діяльності і
спілкуванні.

Б.Т.Лихачов дійшов до висновку про наявність чотирьох основних
інтегративних джерел виховних цінностей: генетичного,
індивідуально-особистісного, природного, соціумного,
соціально-космічного. Перше джерело включає такі феномени, як інстинкти,
психічні процеси, енергетичні ресурси організму, і здатне, на думку
Б.Т.Лихачова, продукувати виховні цінності свободи та життя, любові,
дбайливості, колективізму, гідності, урівноваженості, волелюбності,
впевненості в собі й ін.

Найважливіше базисне джерело – природа – породжує такі цінності, як
людяність, відкритість, краса світу, замилування, відповідальність.
Головною цінністю соціуму, як одного з невичерпних аксіологічних джерел,
є людина. Саме вона – природна і всеосяжна цінність, вона ж виступає
творцем виховних цінностей. Правда, при цьому людина повинна бути
духовною, мислячою, радіючою, люблячою, страждаючою і т.д., що дає їй
підстави об’єктивно виступати як природний вихователь.

Соціум і, насамперед, люди продукують різного роду духовну продукцію:
ідеї, знання, образи, що вливаються в духовно-ідейні інформаційні
потоки. У них містяться виховні цінності державної ідеології, наукові,
етичні, релігійні і естетичні цінності. Соціумне джерело дає імпульс
розвиткові матеріальних цінностей у силу самого факту свого реального
існування і безпосереднього впливу на людину, що має велике значення в
її житті. До матеріальних цінностей учений відносить умови буття,
предмети (книжки, зошити, ручки й ін.), у тому числі призначені для
творчої, ігрової, спортивної діяльності. Матеріальні предмети мають
цінність, оскільки сприяють залученню в діяльність, спілкування,
розвивають особистість в інтелектуальному, моральному, емоційному
відношенні.

Космос також унікальне джерело цінностей, що створює основи для розвитку
таких цінностей, як романтизм, мрія, цілеспрямованість, духовна велич
людини, таємниця змісту і цілі людського життя. Наукове проникнення в
область космосу ще більш звеличує людини.

Таким чином, Б.Т.Лихачов дійшов висновку про можливу розмаїтість основ,
що живлять потенціал аксіологічних орієнтирів.

Створюючи методологічну базу педагогічної аксіології, необхідно
врахувати закони освіти і дії виховних цінностей, сформульовані
Б.Т.Лихачовим:

закон обов’язкової соціально-психологічної диференціації виховних
цінностей як умови суспільного прогресу і соціальної адаптації людини;

закон розквіту або занепаду цінностей відповідно до темпів і якості
прогресивного еволюційного становлення або стагнації* самого
суспільства;

закон стійкої залежності престижності, актуальності і популярності
цінностей від об’єктивних потреб у різних областях громадського життя,
від ставлення до тих або інших явищ, подій, професій у суспільній
свідомості, а також від пропаганди, маніпулювання свідомістю людей через
засоби масової комунікації;

закон корінної зміни цінностей відповідно до нового характеру
суспільних відносин;

закон психологічної й історичної наступності в суспільній свідомості і
педагогічній діяльності.

закон руху, переміщення в суспільстві представників різних шарів груп,
носіїв конкретних цінностей з однієї соціальної групи в іншу.

І.А.Зязюн, В.О.Огнев’юк та В.О.Сластьонін неодноразово звертаються до
проблеми ціннісних орієнтацій педагога. Розглядаючи структуру
особистості вчителя, його професійну самосвідомість, вони виділяють
пріоритетне положення професійно-ціннісних орієнтацій, визначаючи їх як
стрижень освіти, особистості вчителя, системний компонент професійної
культури, який демонструє готовність до освітньої діяльності відповідно
до високих духовних цінностей, вірність гуманістичним ідеалам.
Визначення професійно-педагогічних орієнтацій підкреслюють їх головну
характеристику – вибірковість відносин вчителя до професії, особистості
вихованця і самого себе, що розвивається на такому значимому базисі, як
широкий спектр усіх духовних відносин особистості, особливо професійно
виражених.

Принципово важливо, що ці вчені пов’язують цінності педагогічної
діяльності з можливістю задоволення матеріальних, духовних потреб
вчителя і, виходячи з цієї єдності, класифікують цінності педагогічної
діяльності в такий спосіб: цінності, що сприяють утвердженню вчителя в
суспільстві; цінності, що впливають на розвиток комунікативної культури;
цінності, що ведуть до самовдосконалення; цінності самовираження;
цінності, пов’язані з утилітарно-прагматичними запитами.

Поглиблюючи розгляд професійних цінностей, вони виділяють також цінності
самодостатнього та інструментального типів.

Цінності самодостатньої властивості є цінностями-цілями, які визначають
стратегію, перспективи і змістовне наповнення професійної діяльності:
суспільна значимість праці, розмаїтість і креативність педагогічної
діяльності; самоствердження в педагогічному процесі; відповідальність
перед суспільством; любов до дітей і ін.

Інструментальні цінності – це свого роду способи досягнення
цінностей-цілей, теоретичний і технологічний підходи до організації
професійної освіти вчителя і його діяльності. До них відносяться:
суспільне визнання праці педагога, відповідність здібностей особистості
характерові педагогічної діяльності, професійний ріст і ін.

На думку В.О.Сластьоніна, гуманістичні цінності складають фундамент
професійно-педагогічної культури і включають цінності:

– загальнолюдські: людина, дитина, педагог, творча індивідуальність;

– духовні: педагогічний досвід людини, педагогічні теорії, способи
педагогічного мислення та ін.;

– практичні: педагогічні технології, освітні системи, способи діяльності
та ін.;

– особистісні: педагогічні здібності, індивідуальні якості педагога,
ідеали вчителя та ін.

Цінності – це поняття або переконання, впорядковані за відносною
важливістю. Вони направлені на задоволення трьох універсальних людських
потреб: екзистенціальних; потреб соціальної взаємодії; потреб розвитку
соціальних груп. Ці потреби задовольняються в реалізації 10-ти
мотиваційних типів: 1) саморегуляція – вибір, творчість, дослідження; 2)
стимулювання – повнота життєвих відчуттів; 3) гедонізм – насолода
життям, задоволення; 4) досягнення – особистий успіх через компетенції;
5) влада – соціальний статус престижу та панування над людьми; 6)
безпека – стабільність, гармонія;

7) конформність – обмеження дій, що заподіюють шкоду іншим; 8) традиція
– повага та підтримка звичаїв, визнання ідей культури та релігії; 9)
прихильність – підтримка благополуччя людей; 10) універсалізм –
розуміння, вдячність, терпимість та підтримка благополуччя.

Групи цінностей мають внутрішні протиріччя (приналежність до статі,
відвертість-закритість, виграш-програш…). Цінності збереження (безпека,
конформність, традиції) протилежні цінностям зміни (стимулювання,
саморегуляція). Цінності самовизначення (універсалізм, прихильність)
протилежні цінностям самопіднесення (влада, досягнення, гедонізм).

Парадигма цінностей безпосередньо пов’язана з рольовою поведінкою
людини. Кожен з нас може мати, “виконувати” одночасно такі ролі:
“особистість”, “батько”, “чоловік”, “викладач”, “син”, “колега”, “друг”…

Розуміючи під професійними цінностями вчителя елемент внутрішньої
структури особистості, який виражає її суб’єктивне ставлення до
суспільно значимих цінностей праці та окремих компонентів педагогічної
діяльності, ми виділили сім груп професійних ціннісних орієнтацій:

на комунікаційну діяльність;

на діагностичну діяльність;

на прогностичну діяльність;

на організаційно-методичну діяльність;

на конструктивну діяльність;

на дослідницьку діяльність ;

на суспільну діяльність.

Вчені, що працюють у площині освітніх цінностей, прагнуть визначити коло
найбільш значимих і впливових на учасників педагогічного процесу
аксіологічних орієнтирів. Звертаючись до “живого знання”, аналізуючи
секрети унікальної освітньої тканини, В.П.Зінченко переконаний, що
аксіологічні орієнтири освіти повинні відповідати загальнолюдським
цінностям.

Для уточнення спектра ціннісних ліній вчений звертається до спадщини
В.С.Соловйова та його ціннісно-ієрархічної шкали, яка включає цінності
духовного, інтелектуального, соціального як відображення трьох основних
областей людської діяльності.

З’ясовано, що для освітньої системи це провідні цінності – як для всієї
сукупності компонентів, так і для індивідуумів. І саме система освіти
повинна створити умови для їх досягнення, надати кожному можливість
зустрічі з унікальними ціннісними опорами. Однак названа тріада –
духовне, інтелектуальне, соціальне – це тільки початкова система
координат. Джерел же фундаментальних цінностей досить багато.

В.П.Зінченко переконаний у тім, що головним суб’єктом цінностей, цілей і
шляхів їх досягнення в сучасних умовах стає система освіти. У той же час
учений підкреслює особливу значимість власної ідентичності педагога,
того, з ким або з чим ідентифікує себе педагог: з наукою, культурою,
етносом, з учнями, навчальним предметом. Від цього багато в чому
залежить і ідентичність учня.

Система освіти, зустрічаючись з різноманітним світом цінностей, змушена
трансформувати їх, поглиблювати, ставити цілі і пропонувати засоби
освітньої діяльності. І саме головне – вона переводить цінності в статус
органічного, іманентного утворення. Головною цінністю системи освіти, на
думку В.П.Зінченко [44], є її здатність до відкриття, формування та
усталення індивідуальних цінностей освіти у своїх вихованців.

Так народжується безперервна лінія наближення до загальнолюдських
цінностей, відбувається духовна діяльність освіти. Розглядаючи цей
процес і підкреслюючи його великий зміст, В.П.Зінченко затверджує
найважливіший постулат аксіологічної педагогіки: зміст цінностей в
освіті принципово відкритий. Це дозволяє освіті бути вільною,
різноманітною, що у свою чергу є умовою її стійкості і стабільності.

Про союз школи з душею В.П.Зінченко говорить як про необхідну умову
школи розуміння, в якій взаємозалежно виступають пізнання,
взаємопізнання і терпимість.

Головні цінності в педагогічній системі В.П.Зінченка – це цінності
живого, відкритого, сприятливого особистого росту. Над ними, вважає
вчений, треба постійно працювати. І чим активніше процес інтеріоризації
цінностей, тим швидше освіта вводить людину в інші світи: світ знання,
світ діяльності, світ почуття, світ людини.

Розгляд проблематики ціннісних орієнтацій у педагогічній системі
безпосередньо пов’язаний з розвитком культури особистості. Серед
педагогів, що досліджують зв’язки аксіологічних і культурологічних
підходів у педагогіці, виділяється позиція І.Д.Беха [13] та Н.Є.Щуркової
[151].

Розвиток у вихованця почуття цінності іншої людини, зазначає І.Бех, може
успішно відбуватися не лише за умови перетворення його у “центр
Всесвіту”, а за умови своєчасного блокування у нього Еґо-потягів, які
деструктивно впливають на моральну досконалість особистості. Слід
зазначити методологічну тезу вченого, яка задає тон
професійно-педагогічної діяльності: виховання – це входження людини в
культуру. Відзначимо, що в даному випадку входження в культуру
розглядається як процес філігранної роботи педагога з особистістю
вихованця і самого вихованця. Це складний процес присвоєння цінностей
через складні духовні зусилля кожної людини. І чим складніше ціннісне
коло, тим більше зусиль воно вимагає від вихованця. У цьому Н.Є.Щуркова
бачить шлях, що веде до життя, гідного людини. Цілком очевидно, що таке
життя повинне бути наповнене високодуховним змістом. Виділяючи підстави
життя, гідного людини, вчені підкреслюють фундаментальність ціннісної
тріади: Добра, як блага для “іншої людини”, Істини, як об’єктивної
реальності, Краси, як гармонії змісту і форми. У цьому випадку життя
стає найвищою цінністю, до якої людина відноситься дбайливо.

Н.Є.Щуркова [151] у своїх педагогічних пошуках звертається до
культурологічних цінностей, виробленим людством і таких що дають духовні
сили за сучасних умов. Її переконаність у тім, що педагог як представник
культури повинен пропонувати своїм вихованцям вищі цінності і формувати
до них особливе ставлення, співвідноситься з організацією виховного
процесу на основі щоденного ціннісного вибору.

Система цих орієнтирів приваблива тим, що вона містить можливості для
звернення до національних цінностей, оскільки одним з провідних у ній
виступає поняття “Україна”, а ряд таких цінностей, як праця, культура,
світ, дозволяє осмислювати їх з урахуванням національних реалій. Але яку
б систему цінностей не обрала освітня система або не прийняв учитель,
процес духовного виховання слід будувати з урахуванням психологічних
закономірностей перекладу цих цінностей у план особистісних змістів
людини, що визначають її поведінку.

Бажання виявити спектр ціннісних орієнтацій педагога привело відомих
дослідників освітньої сфери до переконання про пріоритетні позиції у
вчительській справі. В.О.Сухомлинський довів, що головний предмет у
викладанні будь-якого вчителя – сенс життя, справжнє людське щастя. У
зв’язку з цим, в основу ціннісної піраміди він пропонував покласти
турботу про дитину, чесність учителя.

А.Є.Кондратенков [58] вважає, що головними особистісними
характеристиками вчителя, які є ціннісними орієнтирами його професійної
діяльності, виступають “щедрість душі, любов і постійний інтерес до
дітей, готовність віддавати усі свої сили їх розвитку”.

Треба мати на увазі і професійно важливе зауваження Т.І. та
І.Ф.Гончарових про джерела педагогічного впливу. Зрозуміло, що
повноцінним вплив* на особистість вихованців може бути за ситуації, коли
педагог не тільки майстерно викладає наукові, моральні й інші цінності,
але і сам дотримується цих аксіологічних орієнтирів у житті. Такого
учителя вважають життєво значимим, за ним натхненно йдуть, його
слухаються.

Сам світ цінностей досить часто пов’язується із стилем поведінки
педагога. Причому деякі дослідники, вивчаючи специфіку ціннісних
орієнтацій, намагаються розглядати їх у порівнянні з тими нормативними
ціннісними орієнтаціями, які задавалися десятиліттями “зверху”, як свого
роду поведінкові стереотипи, пряме вираження авторитарної педагогіки.

Наприклад, дослідник Г.Ю.Ксьонзова [67], проводячи порівняльний аналіз
індивідуальних і нормативних ціннісних орієнтацій, показує їх специфіку
через особливості поведінки вчителя.

Таблиця 1

Специфіка індивідуальних і нормативних ціннісних орієнтацій

Індивідуальна

орієнтація вчителя Нормативна

орієнтація вчителя

1 2

1.Аналізує особливості ситуації і своє поведінку в ній. 1.Орієнтується
на стійкі характеристики здібностей.

2.Робить обережні прогнози. 2.Робить довгострокові прогнози.

1 2

3.Сильних сварить за погіршення,

слабких хвалить за поліпшення. 3.Сильних хвалить завжди, слабких – дуже
рідко.

4.Заохочує за старання в процесі роботи. 4.Оцінює результат, процесу не
бачить.

5.Частіше дає індивідуальні, різні за складністю задачі. 5.Частіше дає
однакові завдання.

Як видно із таблиці, ставлення автора до індивідуальної педагогічної
орієнтації виражається на рівні гуманістичних підходів у вирішенні
питань освітнього процесу; явно виділяються якісні характеристики
особистості педагога, які включають моральні аксіологічні позиції.
Нормативна орієнтація, можливо, не цілком об’єктивно, відбиває
авторитарний підхід у педагогіці, що не припускає пріоритетний
особистісний початок у діяльності педагога. У цілому ж, у підході автора
ми виявляємо глибоке розуміння того, що ціннісні орієнтації завжди
визначають розуміння сутності професійно-педагогічної діяльності,
системи відносин в освітній сфері, направляють вибір способів дії.

В.І.Луговий [72], говорячи про трансформації ціннісного змісту освіти,
вважає за можливе такі зміни: 1) посилення ідеї щодо важливості
стимулювання і заохочення творчості, ініціативи, інноваційної діяльності
працівників; 2) засвоєння того, що працюючі кадри не експлуатуються, а
заробляють на життя; 3) формування відносин до бізнесу як суспільному
механізмові економічного росту; 4) підвищення відповідальності громадян
за свої дії, включаючи вибір освіти, сфери діяльності й образа життя; 5)
твердження волі вираження як істотного і конструктивного компонента
плюралістичного суспільства, керованого консенсусом.

Природно, що аксіологічний потенціал освіти та ціннісно-смисловий підхід
щодо організації державного управління освітою визначається Конституцією
України, Національною доктриною розвитку освіти і законами про освіту.

Встановлено, що ціннісний зміст державного управління освітою
визначають: толерантність і плюралізм; загальнолюдська, політична,
правова, морально-етична культура і висока національна самосвідомість;
професійна компетентність; педаго-гічна майстерність, культура
спілкування; знання основ державного законодавства; утвердження власним
прикладом поваги до загальнолюдської моралі, визнання цінності іншої
людини; уміння здійснювати вибір, приймати обґрунтовані рішення і брати
на себе відповідальність за них.

Цілком мотивованою виглядає пропозиція МОН України провести 1 вересня
2004 року у всіх загальноосвітніх навчальних закладах України перший
урок за темою: “Життя людини – вища цінність”.

Таким чином, дослідницькі підходи провідних вчених-педагогів і практиків
системи освіти обґрунтовують побудову основ нової педагогічної
парадигми, у якій аксіологічний базис буде унікальним інтерфейсом
теоретичної та практичної складової науки. Ціннісні підстави дозволять
перебороти описово-статичний підхід у педагогіці і змістовно наповнити
освітню сферу. Розробка основ педагогічної аксіології має на увазі
виявлення природи і джерел цінностей, закономірностей їх функціонування,
діалектики загальнолюдських і національних цінностей.

У цілому ж розробка аксіологічної парадигми освіти та державного
управління освітою дозволить визначити стратегію і перспективи розвитку
педагогічної системи, розкрити потенціал і змістовне наповнення
вітчизняної освіти.

ЛІТЕРАТУРА

Абульханова-Славская К.А. Стратегия жизни. – М.: Мысль, 1999. – 299с.

Авер’янов В. Адміністративна реформа. Науково-правове забезпечення//
Віче. – 2002. – № 3.

Автономова Н.С. Власть в психоанализе и психоанализ власти // Власть:
очерки современной политической философии Запада. Под ред.
В.В.Мшвениерадзе, И.И.Кравченко и др. – М.: Наука, 1989.

Адлер А. О нервическом характере. “Ун-я кн.”, СПб-М.: АСТ, 1997.

Айер А.Д. Язык, истина и логика/ Аналитическая философия. Избранные
тексты. – М., 1993. – С.50-56.

Акофф Р. Планирование будущего корпорации. – М.: Прогресс, 1985. – 327с.

Аносов І.П. Сучасний освітній процес: антропологічний аспект. – К.: Твім
інтер, 2003. – 391с.

Асташова Н. А. Учитель: проблема выбора и формирование ценностей. – М.:
Московский псих.-соц. ин-т; Воронеж: Изд-во НПО ”МОДЕК”, 2000. – 272с.

Атаманчук Г.В. Теория государственного управления: Курс лекций. – М.:
Юрид. лит., 1997. – 400 с.

Афанасьев В. Г., Урсул А. Д. Эффективность социального управления:
системно – деятельностный подход // Информация и управление.
Философско-методологические аспекты / Отв. ред. Антипенко А.Г.,
Кремянский В.И. – М.: Наука, 1985. – 284 с. – С. 7.

Бахтин М.К. Философия поступка//Философия и социология науки и техники.
– М., 1985. – С.117.

Бердяев Н.А. О назначении человека. – М.: Республика, 1993. – С. 62.

Бех І.Д. Почуття цінності іншої людини як моральний пріоритет
особистості // Початкова школа. – 2001. – №12

С.34.

Большой энциклопедический словарь. – М., 1998. – 1252 с.

Вебер М. Избранные произведения. – М., 1990. – с.380

Вебер М. Исследование по методологии науки. Ч.1. – М.: ИНИОН, 1980. –
202с. – С.48.

Ведель Ж. Административное право Франции: Пер. с фр.-М.:Прогресс,1973. –
512 с.

Вилкинсон Р. Wilkinson R. Unhealthy Societies, London, Routledge. 1996.
P. 211-215.

Вилюнас В.К. Психологические механизмы мотивации человека. – М.: Изд-во
МГУ, 1990, с.46-82.

Виндельбанд В. История новой философии в связи с общей культурой и
отдельными науками. Спб., 1905, С.379

Виховання молодого покоління на принципах християнської моралі в процесі
духовного відродження України. Матеріали ІІІ Міжнародної наук. – практ.
конференції. – Острог, 1998. – 444с.

Вишневський О.І. Теоретичні основи педагогіки: Курс лекцій. – Дрогобич,
Відродження, 2001. – С.83

Власть: очерки современной политической философии Запада. Под ред.
В.В.Мшвениерадзе, И.И.Кравченко и др. – М.: Наука, 1989.

Войтович Р. Філосовсько – методологічні засади системи державного
управління// Вісник УАДУ. – 1999. – № 3. – С. 294 -306.

Волков И.П. О личном авторитете руководителя // Социальная психология
личности. – Л.: Знание, 1974. – С. 77-87.

Кулюткин Ю.Н. Изменяющийся мир и проблема развития творческого
потенциала личности. Ценностно-смысловой анализ. – Спб.: СПбГУПМ, 2001.
– 84 с, С.14.

Lorenz K. Dir acht Todsunden der ziviliezten Menschheit. – Munchen,
1973.

Ганна Арендт. Становище людини. Пер з англ. – Львів: Літопис. – 1999,
254 с, С. 11.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020