.

Ціннісні орієнтації освітнього простору (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
466 8029
Скачать документ

Реферат на тему

Ціннісні орієнтації освітнього простору

Уперше поняття ”ціннісна орієнтація” особистості використали
американські соціологи В. Томас і Ф. Знанецький.

”Український педагогічний словник” визначає ціннісні орієнтації як
вибіркову, відносно стійку систему спрямованості інтересів і потреб
особистості, зорієнтовану на певний аспект соціальних цінностей.

Феноменологічне трактування цінностей зафіксувало дуже важливу
особливість ціннісної свідомості – глибокий внутрішній зв’язок з
емоційним переживанням світу, здатність начеб-то безпосередньо, поза
всякими емоційними формами охоплювати цінність, значимість явищ.
Імовірно, до цього трактування слід додати, що відчуття людини може мати
і соціальну природу, втілення в ній досвіду предметного спілкування
людини з навколишнім світом.

Сучасні філософи і соціологи переймаються проблемами ціннісної
свідомості, яка може існувати на рівні як суспільного, так і
індивідуального. Ціннісна свідомість суспільства функціонує у вигляді
суспільних ціннісних систем, що виступають як цілісна єдність, яка
розвивається і взаємодіє. Цінності суспільства, визнані ним, включають
цінності ідеологічної, політичної, духовної спрямованості, які є базою
для функціонування певних соціальних структур: держав, соціальних,
професійних груп, партій і т.п. За змістом це провідні в суспільстві
ідеї, ідеали, норми, вимоги, які є для більшості громадян визнаними і
обов’язковими. Ціннісна свідомість особистості являє собою сукупність
орієнтирів на певні соціальні цінності: ідеали, норми, традиції, звичаї
і т.п. Як правило, у людини в процесі життєдіяльності складаються деякі
еталони ставлення до дійсності під впливом ціннісної системи
суспільства. Засвоєні нею соціальні цінності, представлені в
особистісній свідомості конкретна, змінна, ієрархізована система і
виступають ціннісними орієнтаціями людини. У змістовному відношенні ця
сукупність світоглядних, політичних і моральних позицій, певних
принципів поведінки.

П. Сорокін прокоментував залежність між рівнем розвитку суспільства та
якісними характеристиками його населення таким чином: ”Доля будь-якого
суспільства залежить перш за все від якостей його членів. Суспільство,
що складається із ідіотів та бездарних людей, ніколи не буде
суспільством успішним… І навпаки, суспільство, яке складається із
талановитих та вольових осіб, неминуче напрацює і більш досконалі форми
співжиття. Звідси легко зрозуміти, що для історичної долі будь-якого
суспільства зовсім не байдуже, які якісні елементи у ньому посилилися чи
послабилися за певний проміжок часу. Уважне вивчення явищ розквіту чи
загибелі цілих народів засвідчує, що основною причиною цього була саме
різка якісна зміна у той чи інший бік”.

За П.Р. Ігнатенко, центральним поняттям в аксіології виступає ціннісна
орієнтація. Її ми визначаємо як спрямованість особистості на засвоєння
певних цінностей для задоволення своїх потреб. У ціннісних орієнтаціях
цінність виконує роль орієнтира і відповідного регулятора поведінки й
діяльності людини в предметній і соціальній дійсності. А особистість
орієнтується на ті цінності, які найбільше їй потрібні в даний час і в
перспективі, відповідають її інтересам і цілям, імпонують її досвіду.

Відомо, що ціннісні орієнтації розглядаються як вісь свідомості,
найважливіший елемент внутрішньої структури особистості, який концентрує
життєвий досвід індивіда, представляє систему переживань, дозволяє
відокремити значиме від несуттєвого. Саме ціннісні орієнтації
презентують світ відносин, значень, які фіксують і узагальнюють
соціальний і індивідуальний досвід. Вони відображають соціальну
активність суб’єкта. На основі їх визначається вектор спрямованості
мислення і поведінки. Дослідженнями встановлено, що ціннісні орієнтації
пронизують усе життя в духовній і матеріальній сферах. Система ціннісних
орієнтацій слугує певним компасом, що задає напрям, генеральну лінію
життя.

Звичайно, ціннісна ієрархія людини не є раз і назавжди даною; вона
перебудовується впродовж життя, для того ж у деяких ситуаціях на перший
план можуть виходити цінності, які зовні не є основними регуляторами
життя. Проте загалом можна твердити про наявність у кожній людині
більш-менш визначеної, хоч і не належно усвідомленої, системи
пріоритетів, які визначаються залежно від епохи, суспільства, типу
особистості.

Ціннісні орієнтації – вибіркова, відносно стійка система спрямованості
інтересів і потреб особистості, зорієнтована на певний аспект соціальних
цінностей. Ціннісні орієнтації формуються в процесі соціального розвитку
індивіда, його участі в трудовому житті. Виховання людини можна
розглядати як управління становленням або зміною її ціннісних
організацій.

У вітчизняній соціології термін ”ціннісна орієнтація” з’явився з 1964
року. Сутність ціннісних орієнтацій розглядалася в проявах особливого,
що характеризує індивідуальність, вилучену людиною із суспільної
свідомості.

Українські дослідники Г.А. Заїченко та В.М. Сагатовський розробили
власну типологію ціннісних орієнтації. На їх думку, аналіз основних
типів ціннісних орієнтацій слід проводити за трьома напрямками:

а) виділення пріоритетних цінностей;

б) розгляд їх змісту;

в) характеристика способу обґрунтування.

У психології цінність і ціннісні орієнтації виступають як елементи
мотивації людини. Засвоєння індивідом значення його потреб, інтересів та
зафіксовані в його установках, складаються ціннісні орієнтації
особистості у вигляді конкретного ставлення особистості до цінностей
життя. У психології проблема ціннісних орієнтацій розглядається
інтеграційна властивість – спрямованість. Ми констатуємо тісний
взаємозв’язок категорій ”спрямованість” та ”ціннісна орієнтація” і
навіть певну тотожність, що ґрунтується на їх природі, сутності та
функціональному призначенні.

Є. Подольська, визначаючи роль зауважила, що вони виявляються у певній
направленості свідомості та поведінки, які виявляються у суспільно
значущих вчинках та справах. Вбачається доцільним застосовувати термін
”ціннісні орієнтації”, оскільки в ньому безпосередньо вказується об’єкт
направленості.

У найбільш популярних моделях структур особистості ціннісним орієнтаціям
надається чільне місце в її направленості (особистості) або ж в сфері
потреб чи мотивацій.

Таблиця 8

О.Г. Ковальов К.К.Платонов М.С. Каган

Направленість Направленість Аксіологічний потенціал

Таблиця 9

Характеристика динамічного змісту підструктур особистості

Підструктури Зміст Співвідношення соціального та біологічного Умови
розвитку

Направленість особистості Переконання, світогляд, ідеали, цінності,
інтереси, бажання, прагнення Біологічного майже немає

Виховання

Досвід Знання, навички,звички, вміння Більше соціального Навчання

Особливості психічних процесів Воля, почуття, пам’ять, сприйняття,
мислення, відчуття, емоції Частіше більше соціального, ніж біологічного
Вправи

Біопсихічні властивості Темперамент, статеві, вікові властивості
Соціального майже немає Тренування

Є.М. Павлютенков, вдосконаливши схему К.К. Платонова, встановив таку
кореляцію: ”потреби – соціальні установки – ціннісні орієнтації –
інтереси – мотиви”.

З ціннісними орієнтаціями особистості тісно пов’язана проблема вольової
регуляції поведінки. Ряд дослідників (В. Франкл, В. Іванніков,
В. Сусленко) вибір поведінки на основі цінностей особистості визначають
як функцію волі.

У психології, на теренах СНД, якості провідна, системостворююча
характеристика особистості визначається її спрямованість. При цьому
вчені або ототожнюють це поняття з категорією ”ціннісні орієнтації”, або
ж вважають ціннісні орієнтації квінтесенцією спрямованості особистості.

Розглядаючи специфіку ціннісних орієнтацій людини, Б.Г. Ананьєв
відзначає, що в психології вони виступають як центр духовного розвитку
особистості, як цілісна сукупність, або система свідомого ставлення
особистості до суспільства, групи, праці, самої до себе,
взаємопроникнення змісту і значення, динаміка установки, моральні
позиції і мотиви поведінки особистості, яка формується .

Д.Н. Узнадзе довів, що установка своїм змістом бере не який-небудь
частковий момент – психологічний або фізіологічний, – а суб’єкт як
цілісну реальність і тим самим дозволяє безпосередньо вивчити
закономірності цілого. Реалізуючи принцип єдності психіки і діяльності,
Д.Н. Узнадзе в поняття установки вклав основні моменти, які визнані
необхідними складовими для побудови психологічної теорії.

Д.Н. Узнадзе визначив, що установка, стосовно матеріалу, який
отримується за допомогою всіх органів рецепції, є не їх спеціальною
функцією, а загальним станом індивіда. Установка, на думку Д.Н. Узнадзе,
– особливий загальний стан, який стосується не окремих яких-небудь
органів суб’єкта, а діяльності його як цілого.

Установка означає готовність активного суб’єкта до діяльності. Отже,
установка, яка виникла на основі єдності потреби і середовища, яке її
задовольняє, включає в себе і дію, і активну особистість. Будучи
суб’єктивним станом, установка дає можливість адекватно до ситуації
оцінити сам об’єкт.

Діяльність, яка виникла на ґрунті установки, протікає на двох рівнях: на
рівні єдності актуальної потреби і ситуації, що задовольняє цю потребу,
і на рівні єдності потреби й уявної ситуації, створеної в результаті
об’єктивації діяльності. Таким чином, на думку Д.Н. Узнадзе, модус
активності особистості – особливості структури установки – накладає
відбиток на всі її сторони.

Д.Н. Узнадзе відзначав, що виникненню свідомих психічних процесів
передує саме установка як готовність до активності, виникнення якої
залежить від наявності потреби, яка актуально діє в даному організмі, і
об’єктивній ситуації задоволення цієї потреби. Саме потребу і наявність
ситуації Д.Н. Узнадзе називає необхідними і цілком достатніми умовами
для виникнення установки.

С.Л. Рубінштейн ввів поняття динамічної тенденції особистості як прояв
спрямованості і ціннісних орієнтацій. Треба відзначити, що
спрямованість, з погляду С.Л. Рубінштейна, включає два пов’язаних між
собою моменти: предметний зміст (спрямованість на щось) і напруга, яка
при цьому виникає. С.Л. Рубінштейн виділяє установку як позицію
особистості, яка полягає у визначеному ставленні до цілі, або завдань і
виражається у вибірковій мобілізованості та готовності до діяльності,
спрямованій на їх здійснення. При цьому всяка установка – це установка
на якусь лінію поведінки, і цією лінією вона визначається. Установка, на
думку С.Л. Рубінштейна, відіграє значну роль у всьому житті людини,
оскільки, складаючись і постійно розвиваючись у процесі життєдіяльності
особистості, містить у собі цілий спектр компонентів: від елементарних
потреб, потягів – до світоглядних поглядів і позицій. Установка дозволяє
перерозподіляти значимість різних моментів, по-особливому розставити
акценти й інтонації, виділити істотне, все уявити в іншій перспективі.

Дослідженню психологічної природи ціннісних орієнтацій присвячені роботи
соціологів А.Г. Здравомислова і В. Ядова. Вони, зокрема, стверджували,
що ціннісні орієнтації – це установка особистості на цінності
матеріальної або духовної культури соціуму, що це найважливіший
компонент структури особистості, у якому акумулюється весь життєвий
досвід, накопичений людиною. Доречною є думка про те, що ціннісні
орієнтації являють собою вісь свідомості, навколо якої обертаються
помисли і почуття людини і з погляду якої вирішуються багато життєвих
питань.

Ці дослідники вважали, що поняття ціннісної орієнтації досить близьке до
таких категорій, як установка, потреба, інтерес. Складна структура
потреб, мотивів, інтересів, ідеалів, переконань (спрямованості
особистості), яка виражає ставлення до дійсності, до самого себе і
виявляється в активності особистості, на думку В. Ядова, виступає
психологічною базою ціннісної орієнтації особистості.

Можна визначити ще декілька аспектів ціннісної проблематики, з якими
зустрілися названі вище дослідники теорії ціннісних орієнтацій. Зокрема,
проблема невідповідності уявлень особистості про її ціннісні орієнтації
і реальної поведінки, прагнення особистості. В. Ядов і його колеги,
вивчаючи це протиріччя, дійшли висновку про можливу розбіжність між
декларованими ціннісними орієнтаціями і реальною поведінкою особистості.

В. Ядов запропонував диспозиційну структуру, центральною ланкою якої є
диспозиція особистості (лат. dispositio – нахил, схильність). Аналізуючи
поняття ”диспозиції особистості”, він відзначає також, що орієнтації
можуть являти собою продукт ”зіткнення” потреб і ситуацій (умов), за
яких потреби можуть бути задоволені. Припускаючи те, що диспозиції в
результаті онтогенезу можуть закріплюватися в особистісній структурі,
він запропонував їх ієрархію.

На нижчому рівні ієрархічної системи диспозицій знаходяться елементарні
фіксовані установки. Вони формуються у найпростіших ситуаціях, на основі
життєвих потреб. Ці установки позбавлені модальності (переживання ”за” і
”проти”) і неусвідомлювані. Вони не є змістом свідомості, але
знаходяться в основі свідомих процесів.

До другого рівня диспозиційної структури належать соціальні фіксовані
установки. Вони мають складну структуру, яка містить емоційний
(оцінний), когнітивний (розумовий) і поведінковий компоненти. Соціальна
фіксована установка формується на основі соціальних потреб і відповідних
соціальних ситуацій. Інакше соціальна фіксована установка може бути
визначена як ”відношення” або ”атитюд”. Соціальні установки, на думку
В. Ядова, формуються на базі оцінки окремих соціальних об’єктів або їх
властивостей і окремих соціальних ситуацій чи властивостей.

Базові соціальні установки створюють наступний диспозиційний рівень – це
загальна спрямованість інтересів особистості на ту або іншу сферу
соціальної активності. Ці установки формуються на основі більш складних
соціальних потреб прилучення до певної сфери діяльності і включення в цю
сферу як домінуючу серед інших. В. Ядов вважає, що у даному випадку
можна ототожнювати спрямованість особистості з тією або іншою галуззю
соціальної діяльності. Соціальні установки цього рівня також містять три
компоненти: когнітивний, емоційний і поведінковий.

Нарешті, вищий диспозиційний рівень утворюють ціннісні орієнтації цілі
життєдіяльності і засоби її досягнення, обумовлені соціальною дійсністю
та особливостями життя людини. В.Ядов припускає, що система ціннісних
орієнтацій формується на основі вищих соціальних потреб особистості і в
рамках соціокультурних умов, які дають можливість реалізувати соціальні
та індивідуальні цінності.

В. Ядов стверджує, що найважливішою функцією диспозиційної системи є
психічна регуляція соціальної діяльності, або поведінки суб’єкта у
соціальному середовищі. Поведінка має досить складну структуру, яка
включає поведінкові акти: звична дія або вчинок, поведінка у тій або
іншій сфері діяльності і, нарешті, цілісна поведінка або власне
діяльність у всьому її обсязі. Як вважає В.А. Ядов, на всіх рівнях
поведінка особистості регулюється її диспозиційною системою, однак у
кожній конкретній ситуації залежно від мети провідна роль належить
певному диспозиційному утворенню.

Стає зрозумілим, що роль ціннісних орієнтацій у регуляції поведінки
людини має принципове значення, оскільки саме вони задають аксіологічний
вектор її життєдіяльності в цілому і глобально спрямовують поведінку.
Цінності мають смислову природу, тому обґрунтування смислової регуляції
життєдіяльності як основної характеристики людського способу існування і
конституціонування функцій особистості – один з напрямків сучасної
психології, який дозволяє по-новому бачити особистість у цілому,
обґрунтувати смислову концепцію особистості і знайти нові можливості
функціонування ціннісних орієнтацій як глибинних регуляторів соціальної
поведінки людей.

У спеціальних дослідженнях також відзначається, що ціннісні орієнтації
як загальні смислові утворення є основними конституційними одиницями
особистості, визначаючи відносини між цілями і засобами їх досягнення;
регулюють і переводять будь-який вид діяльності у її морально-смисловий
план. Крім того, ціннісні орієнтації відіграють основну роль у
структуруванні власного ”я” і функціонують як певний рівень розвитку
особистості.

У психології цей підхід був, зокрема, сформульований у принципі
О. Леонтьєва щодо особистої ролі зовнішніх стимуляторів (обставин)
діяльності, відповідно до якого ”зміст породжується не значеннями, а
відносинами між мотивом дії і тим, на що дія спрямована як на свій
прямий результат, тобто його метою”.

У рамках психології смислу, починаючи з О.М. Леонтьєва, має місце спроба
визначити і таку смислову структуру, як ціннісна орієнтація.

Сучасний вчений Д.А. Леонтьєв у дослідженні з психології смислу аналізує
специфіку особистісних цінностей і потреб у структурі смислової
регуляції. Він припускає існування трьох основних варіантів розуміння
психологічної природи індивідуальних цінностей:

по-перше, трактування цінностей як понять, уявлень, переконань
(М. Рокич, А. Ручка, В. Брожик і ін.);

по-друге, розгляд ціннісних орієнтацій як різновиду соціальних установок
(К. Морріс, А. Здравомислов, В. Ядов і ін.);

по-третє, зближення ціннісних орієнтацій з потребами і мотивами як
факторами реальної спонукальної сили. На думку Д.А. Леонтьєва,
найбільший потенціал має третій підхід, в якому цінності знаходяться
поруч з потребами та мотивами.

У своїх потребах, на думку Д.А. Леонтьєва, людина самотня, а у
цінностях, навпаки, вона завжди не одна. Важливо і те, що Д.А. Леонтьєв
вважає потреби живими, динамічними, ситуативними, мінливими утвореннями,
а ціннісні орієнтації – стабільними, ”вічними”, абсолютними, незалежними
від зовнішніх обставин. Відповідно ієрархія потреб постійно змінюється,
а цінності залишаються незмінними. При цьому Д.А. Леонтьєв підкреслює,
що зміна ієрархії ціннісних орієнтацій – це криза в розвитку
особистості. Потреби, на його думку, переживаються як зв’язки зі світом,
нестатки і бажання, напруга і спокуса. Цінності ж переживаються як
ідеали – кінцеві орієнтири бажаного стану справ.

Таким чином, можна визначити ціннісні орієнтації як смислові структури
досить високого рангу, які задають аксіологічний вектор життєдіяльності
людини на ідеальному рівні.

Певний внесок у розвиток уявлень про життєвий шлях особистості мала
також епігенетична концепція Е. Еріксона. Життєвий шлях у нього не є
предметом безпосереднього аналізу, однак визначені ним стадії розвитку
особистості сприяють збагаченню наукових уявлень про те, з чого
складається історія життя людини. Якщо у Ш. Бюлер зміст періодів життя
визначався процесом самовизначення особистості, то Е. Еріксон вважає, що
періоди фіксують різні етапи досягнення особистістю психосоціальної
ідентичності (конфлікти) у взаємодії з навколишнім світом.

Б. Ананьєв наголошував, що розвиток особистості поза контекстом
iсторичногo часу не піддається розумінню та аналізу. За Ананьєвим,
біографічні події, що структурують життєвий шлях, завжди розташовані
відносно системи вимірів iсторичногo шляхy. Тому, скажімо, значно
відрізняються типові життєві шляхи індивідів, що належать до різних
поколінь. Б. Ананьєв розглядав життєвий шлях передусім як розвитoк
суб’єкта діяльності, зосередившись на змінах соціальної активності
людини, причому підкреслював, що історія розвитку особистoсті значно
складніша, ніж історія розвитку суб’єкта. Саме цi дослідження дозволили
поставити питання про співвідношення творчогo та індивідуальногo на
життєвому шляху особистості.

М.М. Бахтін розглядав ”смисл” як складову світу діалогу, світу
безсуб’єктних взаємодій, приймаючи суб’єкти також і предмети культури:
”Смислами я називаю відповіді на питання. Те, що не відповідає ні на
жодне питання, позбавлене для нас смислу”.

Уявлення про смисл як життєву задачу докладно розроблено в теорії
особистості і психотерапії Віктора Франкла. Він виділяє три частини в
трактуванні сенсу життя:

а) вчення про прагнення до смислу;

б) вчення про сенс життя;

в) вчення про свободу життя.

Прагнення до пошуку і реалізації людиною смислу власного життя В. Франкл
визначає як вроджену мотиваційну тенденцію, властиву всім людям, це
основний двигун поведінки і розвитку особистості.

Пошук смислу – це питання покликання. Смисл не суб’єктивний, людина не
винаходить його, а знаходить у світі, в об’єктивній дійсності.

У психологічній структурі особистості В. Франкл виділяє особливий,
”ноетичний вимір”, у якому локалізуються смисли. Цей вимір не зводиться
до вимірів біологічного і психологічного існування людини; відповідно
смислова реальність не піддається поясненню через психологічні і тим
паче біологічні механізми.

В. Франкл дає змістовну характеристику можливих позитивних смислів. Він
вводить уявлення про цінності – смислові універсалії, які
кристалізувалися в результаті узагальнення типових ситуацій, що мали
місце в історії суспільства або людства. Це дозволяє узагальнити можливі
шляхи, дотримуючись яких, людина може зробити своє життя осмисленим:

по-перше, за допомогою того, що ми даємо життя;

по-друге, за допомогою того, що ми беремо від світу (переживання
цінностей);

по-третє, за допомогою нашої позиції стосовно долі, яку ми не в змозі
змінити.

Відповідно до такого підходу виділяються три групи цінностей: цінності
творчості, цінності переживання і цінності відносин.

Пріоритет, на думку В. Франкла, належить цінностям творчості. При цьому,
смислу і цінності набуває праця людини, як її внесок до життя
суспільства, а не просто як її заняття. Смисл праці людини полягає
насамперед у тім, що вона як особистість вкладає у свою працю. Цінності
творчості вважаються найбільш природними і важливими.

Оригінальним є підхід В. Франкла до характеристики цінностей відносин.
Він вважав звернення до них можливим тоді, коли вичерпані всі інші
можливості більш активного впливу на власну долю. Як тільки ми додаємо
цінності відносин до переліку можливих категорій цінностей, – пише
В. Франкл, – стає очевидним, що людське існування ніколи не може
виявитися безглуздим за своєю внутрішньою суттю. Життя людини зберігає
свій смисл до кінця – до останнього подиху.

В. Франкл вважав, що смисли не винаходяться, не створюються самим
індивідом, їх треба шукати і знаходити. Смисли не дані нам, ми не можемо
вибрати собі смисл, ми можемо вибрати лише покликання, у якому і
знайдемо смисл. У пошуку і вирішенні смислів людині допомагає совість.
Людина вільна завдяки тому, що її поведінка визначається насамперед
цінностями і смислами. В. Франкл визначав людину як духовну істоту. У
своїй цій якості людина характеризується двома фундаментальними
онтологічними позиціями: здатністю до самотрансценденції і здатністю до
самовідсторонення.

Перша виявляється в постійному виході людини за межі самої себе, у
спрямованості її на щось, що існує поза нею.

Друга виявляється в можливості людини піднятися над собою і над
ситуацією, подивитися на себе збоку. Дещо романтично, проте відверто
стосовно цієї позиції звучить монолог Салівана із казки Річарда Баха
”Чайка на ім’я Джонатан Лівінгстон”: Більшість з нас рухаються так
повільно. Ми переходимо із одного світу до іншого, і в той же час
забуваємо, звідки ми прийшли; нам байдуже, куди нас ведуть, для нас
важливо те, що відбувається у цю хвилину. Ти уявляєш, скільки життів ми
повинні прожити, перш ніж у нас з’явиться смутний здогад, що життя не
вичерпується їжею, боротьбою та владою… Тисячі життів… А потім ще сто
життів, перш ніж ми починаємо розуміти, що існує щось, що називається
досконалістю, і ще сто, поки ми переконуємося: смисл життя в тому, аби
досягти досконалості і розповісти про це іншим”.

Варто звернутися до питання про необхідність свободи для людини у
трактуванні В. Франкла.

Його думки важливі для кожної людини, а для педагога особливо: це
свобода взяти на себе відповідальність за свою долю, свобода слухати
свою совість і приймати рішення щодо своєї долі. Це свобода змінюватися,
свобода від того, щоб бути саме таким, і свобода стати іншим. Людина, –
пише В. Франкл,– вирішує за себе; будь-яке рішення є рішенням за себе, а
рішення за себе – завжди формування себе.

Ми спеціально зупинилися на категорії ”свобода”, оскільки вважаємо, що в
цьому полягає не тільки сенс життя людини взагалі і педагога зокрема,
але свобода є однією з найважливіших ціннісних орієнтацій
професійно-педагогічної діяльності.

Таким чином, ціннісні орієнтації, розглянуті в психологічній площині,
являють собою змістовний шар спрямованості і складають внутрішній
механізм, який впливає на ставлення людини до навколишнього світу і її
діяльність. Ціннісні орієнтації здатні брати на себе роль узагальнених
принципів, на основі яких приймаються важливі рішення, переборюються
складні соціокультурні проблеми.

Бажання взяти за основу психологічний механізм регуляції
життєдіяльності, який базується на функціонуванні ціннісних орієнтацій,
ґрунтується на визначенні аксіологічної підсистеми як найважливішого
компоненту структури особистості, на твердженні про те, що ціннісні
орієнтації розглядаються як феномен, який пов’язує внутрішній світ
особистості і навколишню дійсність. Саме ціннісні орієнтації додають
певну тональність формуванню психічних властивостей особистості, які
входять до ядра моральності людини, в умовах системи стосунків,
організованих як процес співтворчості, взаємодопомоги, співробітництва.

Ціннісні орієнтації можуть виступати і центром об’єднання стійких груп
людей із близькими індивідуально-типовими особливостями та приблизно
рівними можливостями в сфері праці і відпочинку, що може бути основою
для формування професійних колективів.

Ціннісні орієнтації як загальні смислові утворення є основними
смисловими одиницями особистості, що визначаюють стосунки між цілями і
засобами їх досягнення. Вони регулюють і переводять будь-який вид
діяльності у її морально-смисловий план. Окрім того, ціннісні орієнтації
відіграють основну роль у структуруванні власного ”я” і функціонують як
певний рівень розвитку особистості.

Ціннісні орієнтації знаходяться у певних взаємозв’язках з іншими
психологічними характеристиками особистості. Вони є вершиною
диспозиційної структури, яка включає елементарні фіксовані установки та
фіксовані базові соціальні установки. Співвідношення ціннісних
орієнтацій і мотивації особистості дозволяє виявити, що ціннісні
орієнтації, маючи високий рівень стабільності, належать до стійких
мотиваційних утворень і виступають джерелами мотивації в цілому.

При порівнянні ціннісних орієнтацій і потреб також виділяється
узагальненість, ”вічність”, фундаментальність ціннісних орієнтацій і
динамічність, безпосередність, ситуативність потреб особистості.

Діапазон функціонування ціннісних орієнтацій надзвичайно широкий: від
понять, уявлень до ідеалу як кінцевого орієнтиру бажаного стану життя і
діяльності. Імовірно, тому ціннісні орієнтації варто розглядати як
смислові комплекси високого рівня, що задають тон життєдіяльності людини
на ідеальному рівні.

Серед механізмів розвитку ціннісних орієнтацій виділяються
інтеріоризація, ідентифікація, асиміляція, інтеграція, диференціація,
акумуляція, соціалізація та інші. Найбільш складними механізмами є
інтеріоризація, під якою розуміється процес і результат засвоєння знань,
вірувань, переконань, переводу їх з рівня декларативності на рівень
спонукальних мотивів, установок, та соціалізація, яка, за
Т. Бутківською, являє собою процес можливостей співіснування в соціумі,
і важливою її складовою є соціальні цінності. Світ цінностей – це
передусім світ культури, сфера духовної діяльності людини, її моральної
свідомості, оцінок тощо.

Людина самоідентифікує себе на таких рівнях: культурному (ціннісна,
духовна ідентичність); соціальному (включеність в соціально-культурні
інституції – рольова, статусна ідентифікація); особистісному (здатність
підтримувати цілісний образ власного ”Я” на різних життєвих етапах).

До речі, Р.Х. Шакуров виокремлює ціннісно-орієнтаційний бар’єр (бар’єр
невизначеності), як один із найбільш важливих у самовизначенні
особистості.

І ще одне істотне зауваження: ціннісні орієнтації, знаходячись на
перетині світоглядної, мотиваційної структур свідомості та потреб
особистості, є могутніми регуляторами поведінки і діяльності педагога.

У соціології поняття про ціннісну орієнтацію розгляддається як
генералізована і структурована концепція, що визначає поведінку.

Ціннісні орієнтації утворюють змістовну сторону спрямованості
особистості, це соціогенний елемент, що регулює діяльність педагога.

У психології обґрунтованим є підхід, що відбиває об’єднання когнітивної,
мотиваційної й емоційної сфер у єдину смислову сферу в рамках ціннісних
орієнтацій. Ціннісні орієнтації є основною смисловою одиницею
особистості, що конституює, визначає цілі, засоби, діяльність і
переводить їх у морально-смисловий план.

Співвідношення ціннісних орієнтацій з потребами вказує на те, що
аксіологічні орієнтири – це стабільні, ”вічні” установи, вони
відображають досвід соціальної групи і спрямовані до ідеалу.

Ціннісні орієнтації, на думку психологів, дозволяють людині знайти точку
зору, виробити оцінні судження. Вони мотивують і спрямовують діяльність,
що є основою для реалізації цілей і задач, фундаментом стабільності в
життєвих перспективах.

Діяльність К.Д. Ушинського, Л.М. Толстого, В.В. Розанова,
М.М. Рубінштейна, А.С. Макаренка, В.О. Сухомлинського дозволяє
декларувати пріоритет особистості, наявність чітко виражених
гуманістичних традицій. Вивчення аксіологічних характеристик
педагогічної діяльності, сформульованих класиками педагогіки, дає
можливість створити базове інваріантне ціннісне ядро особистості
вчителя. Природно, серед аксіологічних орієнтирів виділяються
шляхетність, любов, краса, терпіння, віра, народність, патріотизм, які,
поєднуючись, утворюють духовність особистості вчителя як основу його
багатогранного прояву в професійній і особистій сферах. Педагог є
джерелом і гарантом повноцінної реалізації аксіологічних позицій.

Важливою підставою для проведеного дослідження є розробка
вченими-педагогами моделі ідеальної людини, основним компонентом якої є
внутрішня досконалість особистості, що виявляється в її духовному
підґрунті.

Практично всі педагоги вважають найважливішим засобом ціннісного
розвитку особистості мистецтво, насамперед класичне, перевірене часом,
що веде до вічної цінності краси.

Аналіз педагогічних позицій видатних педагогів виявив можливості
гуманістичного наповнення освітньої діяльності, яка має генетичні
народні корені і людиноцентричні перспективи. Подібного роду ціннісні
системи стимулюють бажання переосмислити основи педагогічної праці і
цілеспрямовано розвивати духовно-моральний потенціал діяльності вчителя,
звертатися до аксіологічних орієнтирів гуманістичної властивості.

Звертаючись до категорій ”цінність”, ”ціннісне ставлення”, ”ціннісні
орієнтації”, відзначимо, що у філософії, психології і педагогіці феномен
ціннісних орієнтацій споконвічно розглядався в рамках поняття
”ставлення”, яке має двомірну будову, позначаючи одночасно і ставлення
суб’єкта до об’єкта, і міжсуб’єктні відносини. Оскільки таким відносинам
властиві вибірковість і визначений рівень вияву, то вихідним для
визначення сутності відносин може бути поняття ”спрямованість
особистості”. Саме спрямованість особистості фіксує і відображає
зовнішні елементи внутрішньої структури останньої, існуючи у вигляді
динамічної системи потреб і мотивів, установок і намірів, інтересів і
переваг, що і складає аксіологічну сферу особистості. У цьому зв’язку
можна відстоювати думку, що ціннісні орієнтації є найважливішим
психосоціологічним утворенням, яке є субстратом, з одного боку,
”життєвого кредо”, а з іншого боку – усієї життєдіяльності людини.

Проаналізувавши сутнісні характеристики категорій ”цінність”, ”ціннісні
орієнтації” як ядра аксіологічної системи з позицій міждисциплінарного
підходу, можна відзначити підвищений інтерес до цієї наукової
педагогічної проблеми.

М. Головко вважає, що в цьому понятті відображається весь комплекс
ідейно-світоглядних, політичних та моральних цінностей, які впливають на
світосприйняття та життєву позицію особистості. Саме тому ціннісна
орієнтація органічно входить до складу мотивів і стимулів усіх видів та
форм поведінки суб’єктів моральності, визначає їх смисл та
направленість.

Є.І. Головаха уявляє ціннісні орієнтації, життєві цілі і плани як ядро
соціально-професійної перспективи, без якого вона втрачає свою основну
функцію – регулятивну.

А.Г. Здравомислов визначає ціннісні орієнтації як найбільш важливі
елементи внутрішньої структури особистості, закріплені життєвим досвідом
індивіда, сукупністю його переживань. Вони відмежовують істотне та
важливе для даної людини від неістотного. Сукупність ціннісних
організацій утворює свого роду вісь свідомості, яка забезпечує стійкість
особистості, наступність поведінки і діяльності, виражену в
спрямованості потреб та інтересів.

Система ціннісних орієнтацій розглядається В.Л. Оссовським як найбільш
важливий компонент структури особистості, який відображає вибіркове
ставлення людини до соціальних цінностей та визначає довготривалі лінії
поведінки, спрямованості на досягнення цих цілей.

Поняття ”орієнтація”, яке входить до змісту ціннісної орієнтації,
містить, по-перше, посилання на вміння розібратися в оточуючих
обставинах, поінформованість про що-небудь і, по-друге, – спрямованість
діяльності, яка визначається інтересами кого-небудь. Очевидно, що
орієнтація – надзвичайно складний вид діяльності, починаючи з рівня
біологічного пристосування до зовнішніх умов і закінчуючи соціальною
орієнтацією. Специфіка орієнтуючої діяльності полягає в тому, що на
основі вже сформованих у процесі життєдіяльності образів індивід умовно
виконує дії, начебто ”приміряючись” до нової ситуації. При цьому
орієнтовна діяльність складається з ряду дій: складання уяви про
ситуацію, визначення її значення для себе, напрацювання плану дій,
контроль за його виконанням.

Визначення ціннісних орієнтацій як самостійного поняття у вітчизняній
науці вперше було наведено в праці А.Г. Здравомислова та В.А. Ядова
”Отношение к труду и ценностные ориентации личности”(1966). ”Під
ціннісними орієнтаціями ми розуміємо установку особистості на ті чи інші
цінності матеріальної та духовної культури суспільства”. Ціннісні
орієнтації є надзвичайно важливим компонентом структури особистості, в
них начебто резюмується весь життєвий досвід, накопичений особистістю в
її індивідуальному розвитку. Це той компонент структури особистості,
який являє собою певну вісь свідомості, навколо якої обертаються помисли
та почуття людини та з точки зору якої вирішується багато життєвих
питань”.

У цьому визначенні виділяються два найбільш важливих компоненти. Це,
по-перше, його тісний зв’язок з установкою (за Д. Узнадзе) та, по-друге,
посилання на те, що ціннісні орієнтації є важливим компонентом структури
особистості. Спроба зафіксувати ціннісні орієнтації у повному об’ємі –
завдання без розв’язку. Можна більш-менш вдало відібрати групу важливих
цінностей стосовно визначеної діяльності.

Дослідження показали, що ціннісні орієнтації впливають на емоційну сферу
особистості, на такий її елемент як переживання. Всяке переживання
носить особистісний ”почерк” індивідуального досвіду, ціннісної
орієнтації особистості .

Є.В. Соколов визначив такі функції ціннісних орієнтацій, які на різних
рівнях організації особистості можуть виконувати п’ять основних функцій:
експресивну, адаптивну, захисну, пізнавальну та функцію внутрішньої
координації. Ці функції засвідчують широкий спектр дії ціннісних
орієнтацій.

В.А. Ядов створив теорію диспозиційної структури особистості (диспозиція
– наперед визначений план поведінки, спосіб дії людини, в якій
особистість розглядається як цілісний об’єкт і суб’єкт діяльності та
соціальних відносин. Системостворюючою ознакою цього принципу виступають
диспозиції особистості – певні рівні та стани схильності і
передбачуваності індивіда до певних дій.

Принципова новизна диспозиційної теорії полягає в тому, що кожен із
елементів утворення соціальної установки (потреба – диспозиція –
ситуація) розгортається в ієрархічну систему. Нижчий рівень цієї
ієрархії – вітальні потреби. Вищий рівень диспозиційної ієрархії –
система ціннісних орієнтацій на цілі життєдіяльності та засоби
досягнення цих цілей, зумовлені, з одного боку, вищими потребами
особистості в самоактуалізації та самоствердженні, з іншого – загальними
соціальними умовами, що визначають реальні можливості цих потреб.

В.А. Ядов, виходячи з аналізу теорії установки Д.Н. Узнадзе,
запропонував чотири рівні диспозицій регуляції соціальної поведінки
особистості:

1) елементарно фіксовані установки, які формуються на основі вітальних
потреб за примітивних ситуацій;

2) системи соціальних установок, які мають складну структуру, що включає
оціночний, розумовий та поведінковий компоненти;

3) загальна спрямованість інтересів особистості у визначеній сфері
соціальної активності. Передбачає схильність до ідентифікації з тією чи
іншою галуззю соціальної діяльності;

4) система ціннісних орієнтацій на цілі життєдіяльності та засоби їх
досягнення. Тут передбачається виокремлення такого диспозиційного
утворення, як ”концепція життя”.

Сутність ціннісного підходу полягає в тім, що людина як соціальна
істота(особистість) може мати лише одну цінність –”соціальну
значимість”, здатність людини впливати на розвиток справ у суспільстві.

Ціннісні орієнтації, за Е. Фромом, визначаються двома основними
позиціями – ”володінням” і ”буттям”, перша з яких зв’язана з
матеріальною стороною, друга – з духовною. Ці позиції визначають
своєрідність типу ціннісних орієнтацій (”заземлений” і ”піднесений”),
параметри, за якими можна їх виділяти: орієнтованість на матеріальну або
духовну основу, спрямованість на суспільні або особисті потреби,
готовність дотримуватися або не дотримуватися норм моралі, прагнення до
самоствердження або пасивність.

Зміст ціннісних орієнтацій в історії цивілізації з античності до нашого
часу відрізняється відносною стабільністю і відтворюваністю. При цьому
як у макромасштабі (країна, держава ), так і в мікромасштабі (індивід,
особистість) перевага віддавалася тим позиціям, які спрямовані на
”суспільне благо”. Іншими словами, історія розвитку людства сформувала
ідеальну уяву про людину як особистість, суттю якої є духовні прагнення.
Саме це уявлення про ”гідну людину” є сьогодні планетарним і таким, що
саме собою розуміється.

В.В. Сержантов запропонував гіпотезу, згідно з якою ціннісні орієнтації
за своєю сутністю є системою генеральних моделей або програм
особистісної поведінки, спрямованих у майбутнє. Система ціннісних
орієнтацій, за В.В. Сержантовим, виглядає як система особистісних
установок відносно існуючих в даному суспільстві матеріальних та
духовних цінностей. Вона дається не у вигляді деякої суми знань, а як
когнітивні перетворення, і тому ціннісні орієнтації існують у формі
пов’язаної з ними за особистісною логікою сукупністю переконань,
ідеалів, заборон, які приймаються індивідом для себе як свої внутрішні
орієнтації.

Одним із класичних визначень ціннісної орієнтації вважається позиція
К. Клакхона: це структуровані концепції, які впливають на думки і дії,
основою яких є аналітично виділені елементи оцінних процесів –
когнітивних, афективних і поведінкових. Варто виділити також зауваження
К. Клакхона про реальний вияв цінностей у ситуації вибору, основою якого
виступають кодекси індивідуального і громадського життя.

За О. Ноздріною, ідеали, що виробляються у світогляді людини, і
пов’язані з ними цінності набувають характеру ціннісних орієнтирів
життя, яких конкретна людина дотримується і якими керується у своїй
діяльності.

На думку А. Похресника, структуру ціннісних орієнтацій утворюють п’ять
видів:

”Універсалізм–партикуляризм” – вибір між підпорядкуванням індивідами
своєї поведінки якомусь загальному правилу і визначенням її залежності
від специфічних моментів ситуації.

”Досягнуте–зумовлене ззовні” – вибір між орієнтаціями на соціальні
характеристики іншого індивіда (професія, статус) і на іманентне йому,
на притаманні якості (стать, вік…).

”Афективність–нейтральність” – вибір між намаганням задовольнити
безпосередні, миттєві потреби і відмовою від останніх заради якихось
далеких і важливих цілей.

”Специфічність–дифузність” – вибір за об’єкт орієнтації індивіда
специфічних чи загальних характеристик ситуації.

”Орієнтація на себе–орієнтація на колектив” – вибір між діями винятково
у власних інтересах і з врахуванням при визначенні дії потреб колективу.

Свій науковий статус ціннісні орієнтації отримали завдяки зусиллям таких
наук, як психологія, соціальна психологія та соціологія, хоч і в
філософії це поняття мало певний розвиток. На загальному філософському
рівні ціннісні орієнтації розглядалися як вид ціннісних відносин. Їх
специфіка вбачалася в тому, що вони начебто утворювали ”механізм зв’язку
практичної та пізнавальної взаємодії суб’єкта та об’єкта”.

Спочатку, говорячи про ціннісні орієнтації в контексті ціннісних
відносин, дослідники, як правило, віддавали перевагу яким-небудь
цінностям, тобто орієнтацію на цінності. Проте наступні дослідження
поглибили та розширили зміст і функції цього поняття. Увагу звернули на
те, що при загальному підході до ціннісних відносин суб’єкт і об’єкт
відіграють однаково значну роль, а в дослідженнях ціннісних орієнтацій
помічається акцентування ролі суб’єкта: ціннісні орієнтації тепер
розглядаються як результат відображення в людській свідомості наявних в
суспільстві ціннісних відносин. Саме проблема активності визначила
актуальність розробки цього поняття в соціології, соціальній психології
та психології.

Як вважають психологи, специфіка орієнтовної діяльності полягає в тому,
що на основі вже сформованих у процесі життєдіяльності образів індивід
мислено здійснює дію, начебто ”приміряючись” до нової ситуації. При
цьому орієнтаційна діяльність складається з ряду дій: складення уяви про
ситуацію, визначення її значення для себе, розробка плану дій, контроль
за його виконанням. Основні операції орієнтовної діяльності можуть
виконуватися в пізнавальній, емоційній та вольовій формі.

Орієнтовна діяльність у психології вивчається як орієнтація поведінки
людини.

Уточнення поняття орієнтації визначенням ”ціннісна” виводить її на новий
змістовний рівень, де орієнтовна діяльність підпорядкована досягненню
заздалегідь визначеної цілі або цілей.

Як вже відзначалося, виникнення поняття ”ціннісні орієнтації” пов’язують
з іменами У. Томаса та Ф. Знанецького, які виводили його із установок
діяльності. У Т. Парсонса ціннісні орієнтації стали складовою частиною
його теорії соціальної дії. Проте поява поняття ”ціннісні орієнтації” в
категоріальному апараті західної науки не означало, що за ним стоїть
визначений, визнаний всіма зміст, оскільки воно, як правило, залежало
від змісту того чи іншого дослідження.

У СРСР ціннісні орієнтації не відразу отримали статус самостійного
поняття. Так, в одній із перших праць, де ціннісні орієнтації були
включені в апарат прикладного дослідження з вивчення взаємовідносин
колективу та особистості, автор бачить в них систему визначених
цінностей особистості, детермінованих соціально-психологічними
факторами, зокрема груповою свідомістю. На думку В.Б. Ольшанського, в
ціннісних орієнтаціях вбачався один із способів функціонування цінностей
у свідомості особистості.

Заслуга В.А. Ядова полягає в побудові теорії диспозиційної регуляції,
яка враховує загальні та соціальні умови діяльності особистості, умови,
які визначають не лише специфіку мікросфери, але й детермінують і вищі
регулятивні сфери соціально-установчої діяльності – систему ціннісних
орієнтацій особистості.

Відомі й інші погляди на природу феномена ціннісних орієнтацій. Так,
Н. Навозовим це поняття розглядалося як система відносин визначеного
суб’єкта до явищ зовнішньої дійсності, а також до потенцій самого
суб’єкта, усвідомлених як визначні для його буття.

На думку Л. Фоміної, ціннісні орієнтації – це загальна соціальна
спрямованість людини, яка реалізується в актах її поведінки.

П. Ігнатенко вважає, що схема психологічної структури ціннісної
орієнтації вчителя будується так: потреби – установки (налаштованість,
ставлення) – інтереси – мотиви – цілі – ідеали – свідомість
(самосвідомість) – переконання – вибір – цінності.

Визначивши поняття ”ціннісної орієнтації”, він визнає його найважливішим
компонентом внутрішнього світу людини, у якому відображені світоглядні і
моральні позиції особистості.

І.Т. Левикін вказує, що ”ціннісна орієнтація може розглядатися і як
емоційне, ефективне пристосування, і як раціональний шлях до належного.
Ціннісна орієнтація в той же час може розглядатися як ”внутрішня”
потреба самої особистості, коли деякі цінності ”інтеріоризовані” (тобто
перетворилися у внутрішній стан особистості) і виступають як бажання,
інтереси людини”.

Розуміючи під професійними цінностями вчителя елемент внутрішньої
структури особистості, який виражає її суб’єктивне ставлення до
суспільно значимих цінностей праці та окремих компонентів педагогічної
діяльності, ми виділили сім груп ціннісних орієнтацій:

– на комунікаційну діяльність (КД);

– на діагностичну діяльність (ДД);

– на прогностичну діяльність (ПД);

– на організаційно-методичну діяльність (ОМД);

– на конструктивну діяльність (КонД);

– на дослідницьку діяльність (ДосД);

– на суспільну діяльність (СД).

Таблиця 10

Розмиті

особисті цінності Чіткі

особисті цінності

Не здатний до рефлексії власних цінностей. Часто піддає сумніву свої
цінності

Ігнорує все, що розходиться з його цінностями. Змінює цінності під
впливом накопичених знань.

Несерйозно ставиться до ціннісних проблем. Серйозно ставиться до питання

про цінності.

Непослідовний. Послідовний.

Поводиться всупереч декларованим цінностям. Поводиться відповідно до
цінностей, які декларуються.

Не висловлює своїх поглядів. Оголошує свої погляди для обговорення,
готовий до дискусії.

Вважає чужі погляди невірними. Намагається зрозуміти чужі погляди.

Життєва позиція пасивна. Активний у житті.

Не бажає займати тверду позицію. Твердо стоїть на своєму.

Уникає відповідальності за свої цінності. Готовий до відповідальності за
свої цінності.

У структурі ціннісних орієнтацій у цілому виділяються три підсистеми:

1) когнітивна – ціннісні уявлення людини (знання про предмети, явища,
процеси, світогляд, уявлення про своє життя);

2) емоційна – відносно стійкі почуття людини до об’єктів, що виражається
в емоційній оцінці (емоційно-ціннісні відносини до світу, своїх
зв’язків, почуття);

3) діяльнісна – схильність до того або іншого типу соціальної поведінки;
загальна спрямованість діяльності людини щодо об’єктів і явищ соціальної
значимості, шлях досягнення життєвих планів.

Е.В. Соколов вважає, що ціннісні орієнтації виступають регуляторами
спрямованості та змісту всіх вищих психічних процесів особистості і на
різних рівнях організації особистості ціннісні орієнтації можуть
виконувати п’ять основних функцій: експресивну, адаптивну, захисну,
пізнавальну та функцію внутрішньої координації.

Ціннісні орієнтації у суспільстві для кожної людини і соціальних груп
можуть бути упорядковані через загальновизнані орієнтири: наукові і
філософські погляди, норми моралі, вимоги до поведінки людей, естетичні
смаки, художні канони, політичні позиції, релігійні постулати, соціальні
ідеали і т.п.

На думку К.К. Платонова, ціннісні орієнтації – це компонент структури
особистості, який створює змістовну сторону її спрямованості і виражає
внутрішню характеристику особистісного ставлення до дійсності. Через
спрямованість особистості її ціннісні орієнтації знаходять своє реальне
вираження. Ця ідея декларує високий статус ціннісних орієнтацій,
приналежність до вищих властивостей особистості. Ціннісні орієнтації
здатні адекватно регулювати поведінку і виявлятися у всіх галузях
діяльності, вони є найважливішою сполучною ланкою між особистістю, її
внутрішнім світом і навколишнім середовищем.

Формування ціннісних орієнтацій, за Т. Бутківською, може спиратися на
триєдину формулу: єдності учіння (інтелектуальний розвиток), виховання
почуттів (моральний розвиток) і виховання вчинку (формування навичок
діяльності).

Загальнолюдські і національні цінності, діалектичний підхід до яких
визначив їх унікальність і педагогічний смисл, стали основою освітнього
процесу. Педагогічна система пронизується ціннісними орієнтаціями,
завдяки чому міжособистісні стосунки, професійна діяльність знаходять
ціннісний каркас. Педагогічні явища адекватно характеризує підхід
постійної рефлексії ідей, норм та відносин.

Ціннісні аспекти освіти підсилюють гуманістичні позиції педагогіки:
людина – вища цінність в освіті. Ця позиція є керівною, вона закріплює
позитивно-ціннісний статус педагога і вихованця. Разом з ціннісними
феноменами до педагогічної системи входить духовність, яка поєднує
розумовий і моральний початок. Дослідник Є. Галицьких виділяє три рівні
духовного розвитку людей:

1) духовно ліниві. Вузький естетичний кругозір, відсутність бажання його
розширювати, навчання як неприємний обов’язок, домінують негативні
оцінки оточуючих;

2) духовно-пробуджені. Інтерес до відкриття духовних джерел, до смислу
життєвих питань, досвід самопізнання і навики духовного розвитку
знаходяться в стадії становлення. Це ”зона найближчого розвитку”;

3) духовно-шукаючі. Пріоритет духовних цінностей, усвідомлення мети
життя та покликання, активна внутрішня робота щодо самовдосконалення,
яка стає ”зоною актуального розвитку” за умови пошуково творчого режиму
підготовки до професійної діяльності. Імператор Наполеон стверджував, що
духовна сила відноситься до фізичної, як три до одного.

Когнітивний компонент ціннісної орієнтації являє собою своєрідне
інформаційне ”поле”, окремі елементи якого характеризують особливості
особистості, взаємостосунків в освітній сфері, специфіку роботи вчителя,
предметний зміст навчання і презентують багато інших знань, необхідних
для повноцінної організації педагогічного процесу. При актуалізації
когнітивного компоненту з нього добираються знання, необхідні в
конкретній ситуації. Як правило, ситуація викликає емоції, пов’язані з
провідними інтересами особистості. У даному випадку знання входять вже в
іншу систему, підсилюючи або послаблюючи процес актуалізації ціннісної
орієнтації. Виникає когнітивно-емоційне утворення, тобто свого роду
емоційно забарвлені знання, необхідні для формування поведінкової
готовності, а на більш складному рівні і поведінкових програм.

Когнітивна підсистема ціннісних орієнтацій вчителя є основою його
професійної діяльності. Це пов’язано з тим, що знання вчителя як
вербально оформлений базис включають ідеї, закономірності, принципи і
т.п., засвоєння яких дозволяє визначити ставлення педагога до
навколишньої дійсності, педагогічної системи і її ядра – людини.
Професійно-педагогічні знання виступають як інформація, яка відображає
стан освітнього простору, можливі шляхи роботи в рамках цієї системи,
вибудовує надзвичайно важливий компонент – лінії стосунків у системах
”учитель – учень”, ”учень – учень”, ”учитель – батьки” і т.д.

Особливе місце в когнітивній підсистемі ціннісних орієнтацій учителя
посідають різні педагогічні концепції і теорії. Їх значення дозволяє
педагогові зорієнтуватися в професійній діяльності і визначити її
пріоритетні позиції.

Література

Авер’янов В. Адміністративна реформа. Науково-правове забезпечення//
Віче.-2002.-№3.

Азарова Ольга /Газ.Управління освітою.-№24.- 2003.-С.9.

Айер А.Д. Язык, истина и логика/Аналитическая философия.Избранные
тексты.- М.,1993.–С.50-56.

Акофф Р. Планирование будущего корпорации.- М.:Прогресс,1985.-327с.

Алексеева В.Г.Молодой рабочий.-М.:1983.-С.17.

Альтшулер Д.С., Зусман А.В., Филатов В.И. Поиск новых идей:от озарения к
технологии.(Теория и практика решения изобретательских задач).– Кишенев:
Карта Молдовеняске,1989.–381с.

Ананьев Б.Г.Человек как предмет познания.–Л.:Изд-во ЛГУ,1968.–338с.

Андрущенко В.П. Модернізація освіти: політика і практика//Педагогіка і
психологія.-№ 3.-2002.-С.12.

Андрущенко В.П.Етнонаціональний фактор освіти//Етнокультурні аспекти
українського державотворення:історія і
сучасність.–Мелітополь,2001.–С.2-8.

АндрущенкоВ.П.,Михальченко М.І. Сучасна соціальна філософія.–К.:
Генеза,1996.–368с.

Анисимов С.Ф. Духовные ценности: призводство и потребление. М.: 1988.

Анисимов С.Ф. Ценности реальные и мнимые. – М.: Мысль, 1970. – 181с.

Анисимов С.Ф.Теория ценностей в отечественной философии ХХ века. Весник
Моск. ун.-та, 1994.- серия 7.- №4. -С. 40.

Аносов І.П. Сучасний освітній процес: антропологічний аспект. – К.: Твім
інтер, 2003.- 391с.

Архангельский Л.М. Моральные ценности: сущность и реализация//
Современная цивилизация и моральные ценности. – М., 1982 – С.4.

Аспект самообразования личности школьника, методические рекомендации в
помощь классным руководителям, учителям и студентам педагогических
вузов. – Запорожье – 1991. – 46с.

Асташова Н.А. Учитель: проблема выбора и формирование ценностей.–М.:
Московский псих.-соц. ин-т; Воронеж: Изд-во НПО ”МОДЕК”, 2000.–272с.

Атаманчук Г.В. Теория государственного управления: Курс лекций.- М.:
Юрид. лит., 1997.- 400с.

Афанасьев В.Г., Урсул А.Д. Эффективность социального управления:
системно-деятельностный подход// Информация и управление.
Философско-методологические аспекты / Отв. ред. Антипенко А.Г.,
Кремянский В.И. – М.: Наука, 1985.-284с.

Бадюл Світлана. Професійно-педагогічні цінності як психолого–педагогічна
основа процесу становлення майбутнього вчителя початкових класів //
Рідна школа. – 2002.- №6.- С.14-15.

Бакуменко В. Методологічна база державно–управлінських рішень// Вісник
УАДУ. -2000. – №1.- С. 5-19.

Балл Г.О. Особистісна свобода і гуманізація освіти// Практична
психологія та соціальна робота – 2001. – №1. – С.3.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020