.

Гуманізм – методологічна основа педагогічної аксіології (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
428 3480
Скачать документ

Реферат на тему

Гуманізм – методологічна основа педагогічної аксіології

Н.О. Асташова витлумачує поняття культури як систему умов, що
забезпечують людині, по-перше, самоідентифікацію і, по-друге,
самостворення як соціальної істоти; актуалізують широкий спектр питань,
які стосуються сутності та ієрархії цих умов, оскільки вони забезпечують
людині можливість удосконалювати свою природу і тим самим стимулюють
соціальний прогрес. Основні прагнення, ідеї, смисли, установки
особистості відповідно до рівня і актуальних потреб
культурно-історичного розвитку соціуму пропонується розглядати як
специфічні архетипи. Ці архетипи можна позначити такими категоріями, як
гуманізм, сенс життя, творчість.

О. Злобіна розглядає гуманізм як похідну категорію для характеристики
поняття “гуманізація виховання”, означення сутності, змісту й
організації цілеспрямованої виховної роботи з гуманізації відносин.

В.І. Луговий під гуманізацією освіти розуміє приведення освіти до такого
стану, який би дав змогу повноцінно формувати людські індивіди. При
цьому, слід запобігати звуженого розуміння освітнього гуманізму,
ототожнювання його лише з педагогікою співробітництва, рівноправністю
учасників освіти, свободою, самоцінністю індивідуальності. Все це не
відображає цілісного, повноцінного людського розвитку, що і є основною
родовою ознакою гуманізму освіти.

Звідси гуманізація може трактуватися в двох значеннях. У широкому
значенні – це система поглядів, що визнає цінність людини як
особистості, її права на свободу, розвиток та вияв своїх здібностей,
права на щастя. У вузькому значенні – це відродження духовності в
суспільстві, національної культури, визнання того, що людина – абсолютна
цінність, вища субстанція, ”міра всіх речей”, – що неможливо ставитися
до людини як до засобу досягнення своєї мети. Не можна не погодитися із
Питиримом Сорокіним, який з цього приводу вважає, що всілякий прогрес,
який веде до зменшення щастя або до збільшення страждань – це не
прогрес. Всі критерії прогресу, якими б різноманітними вони не були, так
чи інакше передбачають та повинні включати в себе принципи щастя.

Гуманізм – це вираження людяності в усіх різноманітних проявах людської
поведінки. Гуманізм є вибірковим ставленням до світу, яке ґрунтується на
визнання цінностi життя й сприйняття світу у глибоких взаємозв’язках.

Cмисл гуманізації визначається основними напрямками, блоками, а саме:
гуманізація та демократизація як гoловні процеси відродження духовності;
відродження і нове осмислення свободи особиcтocтi; необхідність
піднесення людини на новий щабель гуманності, розуму, інтелекту;
висування людини в ранг вищої цінності.

Гуманізація – це два взаємопов’язані процеси; один з них – визволення
свідомості від догм, стереотипiв тоталітарного, авторитарного мислення,
від йогo жахів та загальних заборон, дрyгий – ствердження системи
гуманістичних цінностей, стимулів і мотивів у культурі свідомості й
поведінці особистості.

О.Г. Злобіна визначає, що через поняття ”гуманізація” утверджується
головне завдання перебудови виховної системи школи: її послідовна
орієнтація на особистість дитини, на формування індивідуальності учня,
творчих можливостей та здібностей, духовних потреб та інтересів,
реальних оптимістичних життєвих планів, гoтовнocтi свідомо й
аргументовано вибирати ці плани, здатність відповідно до гуманістичних
завдань соціального процесу будувати навколишній світ і себе.

Б.Г. Чижевський констатує, що для народів України завжди було
характерним утвердження і дотримання засад гуманізму, зв’язку з природою
та прагненням до освіти, освіченості, професіоналізму. Представники
”нових” ціннісних орієнтацій відхиляють принципи гуманізму і спрямовують
вектор розвалу, руйнування проти матері-жінки, сьогодення дітей,
педагога-гуманіста, культури. Ми поставлені перед вибором демократичних
і ”нових” цінностей, що приводить до протидії між двома світоглядами.
Опорними тезами ”нових” цінностей виступають: вибір між білим та чорним,
всезмінності, вседозволеності, спокуси, насолоди, ласощів.

І.А. Зязюн припускає, що один з аспектів гуманізації освіти вбачається у
зменшенні ворожих інтересам суспільства індивідуалістичних і егоїстичних
прагнень на основі усвідомлення кожною особистістю її належності до
спільноти людей. Найважливішою метою гуманізації освіти є засвоєння
молодим поколінням єдиних для всіх членів суспільства цінностей.

У вмінні людини володіти собою можна використати принцип асертивності.
Асертивність – особистісна риса, яку можна визначити як автономію,
незалежність від зовнішніх впливів та оцінок, здатність самостійно
регулювати власну поведінку (В. Каппоні, Т. Новак),– це здатність
оптимально реагувати на критику та вміння рішуче говорити собі та іншим
“ні”, коли цього вимагають обставини. Асертивність дозволяє зробити свою
поведінку гнучкою та дивергентною. Асертивна поведінка – це
конструктивний спосіб міжособистісної взаємодії, який дозволяє
застерегти діалог від агресії та маніпуляції.

Формування асертивності передбачає, у першу чергу, аби педагог дав собі
раду в тому, настільки його поведінка визначається власними мотивами та
прагненнями, а наскільки – зовнішніми вимогами та установками. Часто
буває, що педагог знаходиться під владою установок, неприйнятних для
нього по суті і від цього не усвідомлено страждає. Йому пропонується не
лише взяти на себе головну роль у сценарії власного життя, але й бути
автором сценарію цього життя. Основне гасло асертивного педагога: ”Я маю
право судити про свою поведінку, думки та емоції і несу відповідальність
за їх наслідки”.

Агресивна поведінка передбачає прагнення домогтися свого будь-якою
ціною. Така поведінка руйнує довіру оточуючих. До агресії ми відносимо
не тільки нанесення фізичної шкоди чи її крайні вербальні прояви, а ще й
такі “непідсудні” форми, як сарказм та іронія.

Людина з асертивними характеристиками відзначається позитивним
ставленням до інших людей та адекватною самооцінкою, це людина
компромісів, за Д. Мак Грегором це керівник типу “У”.

В управлінні людьми ідея асертивності займає своє чільне місце.
Асертивний керівник – це емпатійна натура, в спілкуванні з підлеглими
відкритий, відвертий, не схильний до ентропії.

Асертивний педагог (учень) адекватно реагує на справедливу, непринижуючу
гідність, критику, не доводить себе до стресу та суїцидних намірів.

Протилежністю такому стану виступає ’’комплекс Іони’’– синдром страху
перед власними можливостями, перед власною самоактуалізацією, який
обмежує можливості розвитку особистості.

До шкідливих станів людини слід віднести десакралізацію – збіднення
власного життя шляхом відмови ставитися до чого-небудь поважливо та
серйозно.

За О.А. Донченко можна виділити такі адаптивні процеси або типи
адаптивної поведінки людей:

– ідентuфікація (проста і складна) – найбільш поширений у суспільстві
процес вживання (”Я” – разом з більшістю; тип поведінки –
поступливо-компромісний);

– індивідуалізація – форма виявлення зрілого ”Я” людини, її ”самотності”
(”Я” сам по собі; тип поведінки – відокремлення від інших);

– інвестиція – форма найбільш корисного для суспiльства способу
вирішення проблеми вибору; шлях вкладання особистісногo потенціалу в
реалізацію соціокультурних, найбільш пpитаманних даному соціуму програм
(”Я” з тими, в кого є ”здоровий глузд”; тип поведінки – колаборативний);

– маргіналізація – спосіб пpoтистояння тотальній ідентифікаїї (”Я” з
тими, хто проти більшocтi; тип поведінки – негaтивістський);

– девіація – результат деструктивногo виходу людини із внутрішньогo
конфлікту, який переростає в агресивно-руйнівну поведінку (”Я” проти
всіх; тип поведінки – руйнівний).

Дослідження психологів свідчать, що 90% інтелектуального ресурсу людини
покриті стереотипами поведінки і відчуття, непроаналізованою інформацією
про минулі неприємності та перевантаження.

Х. Джекінс впевнений, що первісний і здоровий стан людини, це коли:

1. Людина отримує задоволення від життя.

2. Сприймає проблеми як цікаві задачі, вирішення яких обіцяє
задоволення.

3.Для цієї людини природні стосунки між людьми – це любов, радість
спілкування та співпраця.

Малюнок 5

Дружба

Рідні
Здоров’я

Любов ЩАСТЯ
Відпочинок

Робота
Навчання

Стан душі Мир

Людина як цінність:

Широкий світогляд

Емоційне переживання моменту життя

Усвідомлення образу
життя

Усвідомлення власного ”Я”

Усвідомлення щастя

Н.І. Соболєва вважає, що гуманізм як культурний архетип є самодостатнім
джерелом розвитку особистості і суспільства. У цьому зв’язку, вважає
вона, можна стверджувати, що, якщо культура акумулює сутнісні сили
людини і внаслідок цього може вважатися підґрунтям всієї
життєдіяльності, у якій здійснюється право й обов’язок саморозвитку
особистості, то гуманізм виступає основним вектором духовної
спрямованості. Тут доцільно згадати думку Гегеля про те, що “під словом
“культурні люди” можна розуміти таких людей, які у змозі зробити все те,
що роблять інші…”

Як відмічає В. Прокопюк, гуманізм, антропологічно-аксіологічна концепція
людини настроюють на визначення ”Я” вчителя як цінності, він стає
трансцендентальним і в зв’язку з цим відбувається переорієнтація у
системі його цінностей – від адаптивної раціональності у бік
емансипативної перспективи, від пасивного об’єкту – до активного
суб’єкту.

У дослідженнях І.Е. Бекешкіної релевантною властивістю гуманізму
виступає не стільки соціальність, скільки духовність як орієнтація на
вищі цінності – істину, добро, красу. Цілі високого рівня узагальнення
називають соціальними цінностями. Це – життєві, моральні та естетичні
імперативи (тобто вимоги), які вироблені людською культурою і визнаються
у суспільстві як загальнозначущі. Окрема людина не творить соціальні
цінності, але має можливість обирати, ті, які з них є найбільш
значущими. Ті соціальні цінності, які виступають для людини як
стратегічні цілі її діяльності, називають ціннісними орієнтаціями
особистості. Вони посідають найвищий, визначальний щабель у
мотиваційно-регулятивній системі, оскільки виконують функцію
довгострокового визначення поведінки, діяльності й життя людини взагалі
(або значних етапів її життєвого шляху), роблячи життя людини осмисленим
і послідовним, визначаючи зміст і спрямованість більш конкретних
регуляторів – потреб, мотивів та інтересів.

Цілий комплекс наук про життєвий шлях людини з’ясовує природу розвитку
людини як індивіда, як особистості та як професіонала. О. Бодальов
визначає наступні варіанти співвідношення цих життєвих ролей:

1) індивідуальний розвиток людини випереджає її особистісний та
суб’єктно-діяльнісний розвиток. Фізично та фізіологічно це доросла
людина з несформованими життєвими цінностями та незасвоєними обов’язками
перед суспільством і оточуючими (”недоросль” з пролонгованим дитинством,
соціальний інфантилізм);

2) особистісний розвиток людини випереджає її індивідуальний та
суб’єктно-діяльнісний розвиток. Засвоєння основних цінностей життя
випереджає темпи фізичного дозрівання людини, і вона як суб’єкт праці ще
не виробила у себе звички до буденної праці, не визначилася у своєму
покликанні і ще не зробила ніяких важливих кроків, які свідчили б про
те, що вибір професії здійснюється нею з урахуванням своїх нахилів та
здібностей;

3) суб’єктно-діяльнісний розвиток випереджає інші іпостасі людини. За
цієї ситуації людина в окремих випадках може відчувати майже фанатичний
потяг до праці, звичайно, на рівні своїх ще незначних фізичних
можливостей і слабо сформованих позитивних особистісних якостей. Тут
доречним буде вислів А.С. Макаренка, що праця сама по собі процес
нейтральний. Вона однаково може сформувати як індивідуаліста, так і
колективіста, і вся справа в тім, які стосунки між людьми створені у
процесі праці;

4) відносна відповідність темпів індивідуального, особистісного та
суб’єктно-діяльнісного розвитку. Нормальний фізичний розвиток, гарне
фізичне самопочуття є одним із чинників не лише успішного засвоєння, але
і вміння виявляти основні цінності життя та культури у мотивах поведінки
людини.

Усвідомлення пріоритету розвитку внутрішнього світу особистості стосовно
формування власне виконавських елементів педагогічної діяльності
передбачає переорієнтацію в аксіологічну площину всієї системи
підготовки сучасного вчителя.

Література

Авер’янов В. Адміністративна реформа. Науково-правове забезпечення//
Віче.-2002.-№3.

Азарова Ольга /Газ.Управління освітою.-№24.- 2003.-С.9.

Айер А.Д. Язык, истина и логика/Аналитическая философия.Избранные
тексты.- М.,1993.–С.50-56.

Акофф Р. Планирование будущего корпорации.- М.:Прогресс,1985.-327с.

Алексеева В.Г.Молодой рабочий.-М.:1983.-С.17.

Альтшулер Д.С., Зусман А.В., Филатов В.И. Поиск новых идей:от озарения к
технологии.(Теория и практика решения изобретательских задач).– Кишенев:
Карта Молдовеняске,1989.–381с.

Ананьев Б.Г.Человек как предмет познания.–Л.:Изд-во ЛГУ,1968.–338с.

Андрущенко В.П. Модернізація освіти: політика і практика//Педагогіка і
психологія.-№ 3.-2002.-С.12.

Андрущенко В.П.Етнонаціональний фактор освіти//Етнокультурні аспекти
українського державотворення:історія і
сучасність.–Мелітополь,2001.–С.2-8.

АндрущенкоВ.П.,Михальченко М.І. Сучасна соціальна філософія.–К.:
Генеза,1996.–368с.

Анисимов С.Ф. Духовные ценности: призводство и потребление. М.: 1988.

Анисимов С.Ф. Ценности реальные и мнимые. – М.: Мысль, 1970. – 181с.

Анисимов С.Ф.Теория ценностей в отечественной философии ХХ века. Весник
Моск. ун.-та, 1994.- серия 7.- №4. -С. 40.

Аносов І.П. Сучасний освітній процес: антропологічний аспект. – К.: Твім
інтер, 2003.- 391с.

Архангельский Л.М. Моральные ценности: сущность и реализация//
Современная цивилизация и моральные ценности. – М., 1982 – С.4.

Аспект самообразования личности школьника, методические рекомендации в
помощь классным руководителям, учителям и студентам педагогических
вузов. – Запорожье – 1991. – 46с.

Асташова Н.А. Учитель: проблема выбора и формирование ценностей.–М.:
Московский псих.-соц. ин-т; Воронеж: Изд-во НПО ”МОДЕК”, 2000.–272с.

Атаманчук Г.В. Теория государственного управления: Курс лекций.- М.:
Юрид. лит., 1997.- 400с.

Афанасьев В.Г., Урсул А.Д. Эффективность социального управления:
системно-деятельностный подход// Информация и управление.
Философско-методологические аспекты / Отв. ред. Антипенко А.Г.,
Кремянский В.И. – М.: Наука, 1985.-284с.

Бадюл Світлана. Професійно-педагогічні цінності як психолого–педагогічна
основа процесу становлення майбутнього вчителя початкових класів //
Рідна школа. – 2002.- №6.- С.14-15.

Бакуменко В. Методологічна база державно–управлінських рішень// Вісник
УАДУ. -2000. – №1.- С. 5-19.

Балл Г.О. Особистісна свобода і гуманізація освіти// Практична
психологія та соціальна робота – 2001. – №1. – С.3.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020