Реферат на тему
Духовні цінності сенсу життя сучасного педагога
Для адекватного природі людини моделювання її основних властивостей
необхідно вибудувати, насамперед, філолофсько-соціологічний фундамент,
який вимагає осмислення таких категорій, як ідеальне, цінне. І хоча
цілісний аналіз людини припускає одночасний її розгляд у трьох аспектах
– індивідуальному, особистісному і суб’єктно-діяльнісному – центральним
серед них виступає особистісний аспект.
Найбільш розповсюдженим у філософії і психології є розуміння
психологічного змісту особистості як ”ансамблю відносин”. Безумовно,
характер цих відносин визначається різними макро– і мікрофакторами
(соціально-економічним і психологічним станом суспільства,
соціально-професійною приналежністю людини, її віком, статтю, станом
здоров’я й ін.), а механізмом формування відносин виступає діалектичний
взаємозв’язок свідомості і самосвідомості, які, фіксуючи відображення
людиною дійсності у специфічному оцінному варіанті, формують внутрішній
світ людини. У цьому внутрішньому світі постійно відбуваються процеси
формування і переформування ціннісних орієнтацій, складаються і
перебудовуються зразки та поняття, у яких запам’ятовуються людиною
навколишня природа, суспільство, інші люди і вона сама із усіма
неоднозначними взаємозв’язками між ними, змінюються існуючі оцінки і
самооцінки, зникають одні домагання та з’являються інші і т.і. Тому
будь-яке прагнення зрозуміти суб’єктивну основу людини не може не
враховувати закони освіти і функціонування цього світу.
Робота внутрішнього світу виявляється в постійному становленні та
якісній зміні системи позицій, які визначаються я-концепцією (образ ”я”)
і, отже, ментальністю людини, що обумовлює зміст соціально-психологічних
характеристик особистості. В основі ментальності лежить
ціннісно-смислова освіта, яка є змістовною детермінантою спрямованості
особистості, визначаючи характер її відносин, мотиваційну сферу і сенс
життя. Фантаст Станіслав Лем у повісті ”Навігатор Піркс” пише, що кожна
людина – це ходяча геологічна формація, що пройшла через тисячу
розжарених епох і ще через тисячу льодовитих, коли нашарування
накладалися на нашарування… Спочатку той, кінцевий, бо перший і ні з
чим не порівнянний світ дитини до знайомства з мовою – світ, що пізніше
поглинається стихією cпілкування і гинe, але все ж криється десь на дні.
Це вторгнення барв, форм і запахів у мозок, вторгнення через органи
чуттів, що відкрилися одразу після народження… І лише потім
починається поділ на світ і не-світ, тобто на ”не-я” і ”я”.
Філософ Ортега-і-Гасет Х. заснував ”авторства” та ”співавторства” у
житті людини. Бути людиною означає бути автором свого життя. Стати
автором – це означає пройти через довгу шеренгу співавторів і не
загубитися в ній, а залишитися самим собою. Авторство життя – це
трансцендування в процесі відкритого полілогу із співавторами, число
яких може розростатися.
Практично не можливо визначити наперед і передбачити які скривлення і
деформації відбудуться у ході гри під назвою ”життя”, – для цього
необхідно зіграти в неї, тобто прожити це життя, і тоді життєвий досвід
надасть право судити про мудрість чи дурість правил, яких дотримується
індивід.
У реальному світі існує багато проблем та факторів, яким треба активно
протистояти і перебороти їх. На жаль, інфантильне невміння перебороти їх
часто буває причиною того, що частина зневірених молодих людей, що не
зуміли влаштувати своє життя належним чином, починають сприймати його як
”хворобу, що передається статевим шляхом”.
Образ “Я”, або, як його ще називають, “Я”– концепція, за визначенням
психологічного словника – це відносно стійка, більш-менш усвідомлена й
опосередкована неповторними переживаннями система уявлень індивіда про
самого себе, на основі якої він будує свої стосунки з іншими людьми і
ставиться до себе. І.О. Мартинюк визначає суб’єктивну рольову позицію
індивіда як частину образу “Я”.
Австрійський психіатр і психолог В. Франкл заснував новий напрям –
логотерапію (від давньогрецького logos – смисл), маючи на меті допомогти
людям у пошуках сенсу життя. За Франклом, людина потребує не рівноваги,
не “гомеостазу”, а постійного процесу знаходження і підтвердження
власного потенційного і дійсного призначення в житті. Логотерапія вбачає
саму суть людського існування у відповідальності перед життям, яка
насамперед виступає в формі осмисленості кожного етапу життєвого шляху.
Всебічний аналіз сутності педагогічної професії дає підстави
стверджувати, що головною її характеристикою є духовність – особливий
внутрішній стан, у якому чітко проглядається гармонія розумових і
моральних сил людини. Це першооснова творчої діяльності педагога, від
якої залежить глибина і неповторність змісту його стосунків і
діяльності.
У сучасних філософських, психологічних та педагогічних дослідженнях
духовність розглядається як ціннісний зміст свідомості; як індивідуальна
виразність потреби пізнання; як пошук, засвоєння, створення та поширення
духовних цінностей; як орієнтація на вирішення проблем змісту життя; як
система особистісної активності і ставлення до різних сфер
життєдіяльності людини; як психічний стан неперервного самовдосконалення
особистості; як визначений спосіб життєдіяльності.
Проблема духовності – це не лише визначення вищого рівня освоєння
людиною світу, ставлення до нього – природи, суспільства, до інших
людей, до самого себе; це проблема виходу молодої людини за межі
емпіричного буття, подолання себе ”вчорашнього” у процесі удосконалення,
”сходження” особистості до своїх ідеалів, цінностей і реалізації їх у
своєму життєвому шляху. Тому, за влучним висловом І. Сікорського,
справжній духовний розвиток передбачає гармонійне зростання й
удосконалення основних сторін душі, тобто розуму, почуття і волі, за
всіма деталями і варіантами. Один розвиток розуму, зокрема, так звана
гімнастика розуму, робить людину софістом і водночас не дає змоги бачити
істину, чути правду! Розуміння істини, проникнення в неї доступне лише
осердеченому розуму. Тільки осердечений розум забезпечує людині
можливість розуміння того, що відбувається поза ним, і того, що
відбувається в ньому самому – в його інтелектуальному і моральному
розвитку.
В Україні (XVIII-XX ст.) вчитель завжди був втіленням найвищих духовних
прагнень народу, а особистість педагога наділялася особливими
духовно-моральними якостями: мудрістю, справедливістю, добротою, розумом
і т.і. Безсумнівно, що й особистість вчителя і його професійна
діяльність повинні наповнюватися високими ідеалами та прагненнями, які
відповідають потребам саморозвитку і необхідності удосконалення
оточуючих, насамперед, учнів. Справжній учитель прагне пізнати і
зрозуміти духовний світ дитини, щедро поділяється з нею своїми
цінностями. Специфікою поведінки такого вчителя є його позитивна
орієнтація на інших. Це і є не що інше, як духовність педагога, духовне
багатство особистості, трансцендентальний прояв учителя як глибока
внутрішня сила моральних, інтелектуальних, естетичних можливостей.
Незважаючи на виняткову важливість духовних цінностей для життя окремої
людини і народу в цілому, їх система і структура поки ще далекі від
повного вивчення. Але безсумнівно одне: духовні цінності є засобом
вираження соціальної зрілості людини. Склад і співставлення їх у
цілісній структурі особистості відрізняються значним різноманіттям та
органічною взаємозумовленістю. На наш погляд, до категорії духовних
цінностей, у широкому смислі, слід включати всі психологічні утворення,
що регулюють нематеріальні відносини суб’єкта до світу, до іншої людини.
Духовну аксіосферу особистості можна уявити у вигляді площин, які
перетинаються, з відносно диференційованими смислостворюючими векторами.
Найважливішими з цих площин є екзистенціальна, моральна, політична,
естетична і художня, кожна з яких є самостійною системою, утвореною
безліччю особистісних змістів. Кожна з названих цінностей має своє
духовне наповнення і займає визначене місце в ієрархії аксіологічних
орієнтирів учителя.
В цілому, система професійно-педагогічних цінностей (ціннісних
орієнтацій) сучасного вчителя була досліджена автором у попередній
праці. На вершині ”піраміди” духовних цінностей педагога ХХI століття
цілком обґрунтовано можуть знаходитися екзистенціальні цінності. До них
відносяться зміст і цінність життя, рішучість у виборі, надія, турбота,
пошук і т.п. Розуміння природи сенсу життя в духовній культурі вчителя
займає особливе місце в інтерпретації суті педагогічної справи. Сенс
життя фіксує духовне ядро самосвідомості особистості, він є віссю
переконань людини, стимулятором її волі. У професійній діяльності
вчителя сенс життя визначає вільний вибір особистості, що має принципове
значення для творчого вирішення освітніх і виховних задач педагогічного
процесу.
Сенс життя, за К.С. Станіславським, є ”надзавданням” життєдіяльності
людини, яке визначає всі життєві цілі. Тому, якщо сенс життя педагога
споконвічно складається як гуманістичне кредо, то його смислостворюючими
орієнтирами, тобто цілями професійної поведінки, стають людиноцентричні
прагнення. У цьому випадку гуманізм вчителя об’єктивно спрямовується не
тільки на процесуальні та комунікативні характеристики педагогічної
діяльності, але і на результати освітньо-виховного процесу. ”В
аксіологічній царині… розкриття можливостей передбачає прилучення тих,
хто навчається, до гуманістичних цінностей, інакше кажучи, їх виховання
в гуманістичному дусі”.
Екзистенціальні цінності учителя відрізняються рядом особливостей.
Насамперед, їм властива інтегративність, яка дозволяє асимілювати
найбільш важливе з інших ціннісних орієнтирів. Екзистенціальні цінності
за своєї сутністю є інтроспективно-діалогічними, оскільки пошук сенсу
життя – процес, пов’язаний з постійною суперечкою, у тому числі і
внутрішньою, із самоспостереженням.
На відміну від інших, екзистенціальні цінності мають інтровертну
орієнтацію, адже педагог визначає сенс життя для самого себе. Принципово
відрізняються екзистенціальні цінності від можливості їх точного
формулювання та усвідомлення, тоді як, наприклад, моральні та естетичні
цінності, насамперед, емоційні.
Твердження про те, що в системі професійно-педагогічних цінностей
вчителя центральне місце посідають екзистенціальні ціннісні орієнтації
спирається на діалектико-матеріалістичну основу і зумовлене наступними
позиціями:
1) сенс життя – це філософська категорія, яка містить модель ставлення
людини до світу і до себе, що реалізується в її життєдіяльності. Подана
категорія співвідноситься з категорією – ”мета життя”;
2) сенс життя являє собою універсальний визначник особистості, який
синтезує її матеріальні і духовні потреби. Більше того, сама система
потреб визначається сенсом життя, який є джерелом їх актуалізації;
3) сенс життя виступає похідною від соціально-економічних умов макро– і
мікрорівня. Він об’єктивно визначається системою суспільних відносин,
але при цьому існує досить широкий особистісний спектр альтернатив. Тому
в ньому поєднуються об’єктивне і суб’єктивне, необхідність і свобода;
4) сенс життя – це результат пошуку і вибору, обумовлений ціннісними
установками та орієнтаціями особистості. У цьому плані категорія сенсу
життя може розглядатися як надцінність;
5) сенс життя конкретної людини відображається в її життєдіяльності.
Якщо вибір сенсу життя є результатом спрямованості особистості, то
реалізація його пов’язана із самореалізацією особистості. Найбільш повно
самореалізація особистості відбувається в соціальній сфері, насамперед,
у рамках професійної діяльності. Тому можна вважати, що між сенсом життя
людини і її самореалізацією в професійній діяльності існує глибока
кореляція. Але життя може виявлятися не тільки неповним, однобоким, а і
зовсім не здійснитися. Прояви життєвої нереалізованості можуть бути
такі:
– втрата смислу життєвих цілей, зневірення, повна втрата працездатності;
– деформоване життя як наслідок невизначеності життєвих цілей або їх
хибності, безпорадність при зіткненні з життєвими труднощами;
– сурогатне життя, яке заповнене псевдодіяльністю, псевдоцінностями, чи
життя як рослинне існування.
Відповідно до позиції В. Франкла, сенс життя в теоретичному аспекті
включає вчення про прагнення до смислу, вчення про сенс життя і вчення
про свободу. У педагогічній професії прагнення до пошуку й реалізація
сенсу життя виступають як мотив діяльності, що є основним двигуном
поведінки та розвитку особистості.
У цьому плані мотив діяльності сучасного педагога може розглядатися як
особливе ставлення до життя і здоров’я вихованців, як духовне
відтворення соціального потенціалу особистості. Сенс життя вчителя,
безумовно, пов’язаний із самореалізацією його особистості, що включає
творчі, комунікативні, етичні, емоційні та інші аспекти. Можливість
задоволення домагань особистості дозволяє вчителеві прагнути знайти
себе, знайти смисл у професійно-педагогічній діяльності. Зрозуміло, що
вчитель може ставити собі на меті реалізувати себе як предметник,
демонструючи глибину знань у предметній області, творчість і
оригінальність у методичних рішеннях, серйозне ставлення до дослідження
наукових істин. Є можливість виявити себе, свої здібності в системі
виховання, особливо за наявності таланта, прикладних умінь. Розвинута
комунікативна культура є основою для вмілого налаштування стосунків з
вихованцями, вирішення будь-яких складних життєвих проблем, створення і
втілення фантастичних виховних проектів.
В. Тумальов визначає загальні обов’язкові ознаки педагогічної
інтелігенції: структура ціннісних орієнтацій, професійна ідентифікація,
задоволеність професією, рівень самореалізації. Це дозволяє розглядати
людину-педагога як носія індивідуально-особистісного,
суб’єктно-діяльнісного початку. Педагог усвідомлює себе у таких
параметрах: належність до певної спільноти – ”вчительства”; людей
певного рівня освіти, культури; працівників певного типу школи;
викладачів предмету; соціальних педагогів (у широкому розумінні); людей
з особистим життям, індивідуальною долею.
Є.І. Головаха пропонує ряд принципів раціональної організації життя:
перспективність, визначеність, ритмічність, тренування, товариськість.
Безумовно, є й інші напрямки пошуку сенсу життя вчителем, але головне,
щоб педагог не потрапив у стан ”екзистенціального вакууму”, який виникає
за ситуації неможливості реалізувати свої прагнення. За сучасних умов,
які характеризуються відсутністю елементарних основ для успішної та
продуктивної життєдіяльності педагога (несвоєчасна виплата скромної
вчительської зарплати, слабка матеріальна база школи, відсутність
серйозної методичної допомоги і т.і.) виникає внутрішній стан, який
провокує втрату сенсу життя. У цьому зв’язку доречна теза В. Франкла про
те, що не людина порушує питання про зміст свого життя – життя порушує
питання перед нею, і людині доводиться щодня й щогодини відповідати на
нього – не словами, а діями. Дж. Гріндер впевнено пояснює: ”Немає сенсу
чекати, що світ прилаштується до нас. Цього не буде ніколи. Єдиний
спосіб домогтися успіху – це особисто прилаштуватися до світу” Пошук
сенсу життя – найважливіша, щоденна проблема, яку вирішує вчитель разом
з проблемою здійснення цього змісту. Головна теза, яка повинна бути
принциповою позицією педагога як особистості і професіонала: людина несе
відповідальність за здійснення унікального змісту свого життя.
Для реалізації сенсу життя педагог повинен вміти приймати рішення і
робити це з розумінням того, що, реалізуючи сенс життя, він реалізує
себе. Здатність приймати рішення – один з унікальних проявів особистості
вчителя. Природно, що педагогові доводиться приймати рішення щохвилини,
і вони можуть стосуватися різних проблем. Формування готовності приймати
рішення може здійснюватися під час використання системи
психолого-педагогічних ситуацій, що є школою пошуку відповідей на
численні вітальні проблеми.
Література
Авер’янов В. Адміністративна реформа. Науково-правове забезпечення//
Віче.-2002.-№3.
Азарова Ольга /Газ.Управління освітою.-№24.- 2003.-С.9.
Айер А.Д. Язык, истина и логика/Аналитическая философия.Избранные
тексты.- М.,1993.–С.50-56.
Акофф Р. Планирование будущего корпорации.- М.:Прогресс,1985.-327с.
Алексеева В.Г.Молодой рабочий.-М.:1983.-С.17.
Альтшулер Д.С., Зусман А.В., Филатов В.И. Поиск новых идей:от озарения к
технологии.(Теория и практика решения изобретательских задач).– Кишенев:
Карта Молдовеняске,1989.–381с.
Ананьев Б.Г.Человек как предмет познания.–Л.:Изд-во ЛГУ,1968.–338с.
Андрущенко В.П. Модернізація освіти: політика і практика//Педагогіка і
психологія.-№ 3.-2002.-С.12.
Андрущенко В.П.Етнонаціональний фактор освіти//Етнокультурні аспекти
українського державотворення:історія і
сучасність.–Мелітополь,2001.–С.2-8.
АндрущенкоВ.П.,Михальченко М.І. Сучасна соціальна філософія.–К.:
Генеза,1996.–368с.
Анисимов С.Ф. Духовные ценности: призводство и потребление. М.: 1988.
Анисимов С.Ф. Ценности реальные и мнимые. – М.: Мысль, 1970. – 181с.
Анисимов С.Ф.Теория ценностей в отечественной философии ХХ века. Весник
Моск. ун.-та, 1994.- серия 7.- №4. -С. 40.
Аносов І.П. Сучасний освітній процес: антропологічний аспект. – К.: Твім
інтер, 2003.- 391с.
Архангельский Л.М. Моральные ценности: сущность и реализация//
Современная цивилизация и моральные ценности. – М., 1982 – С.4.
Аспект самообразования личности школьника, методические рекомендации в
помощь классным руководителям, учителям и студентам педагогических
вузов. – Запорожье – 1991. – 46с.
Асташова Н.А. Учитель: проблема выбора и формирование ценностей.–М.:
Московский псих.-соц. ин-т; Воронеж: Изд-во НПО ”МОДЕК”, 2000.–272с.
Атаманчук Г.В. Теория государственного управления: Курс лекций.- М.:
Юрид. лит., 1997.- 400с.
Афанасьев В.Г., Урсул А.Д. Эффективность социального управления:
системно-деятельностный подход// Информация и управление.
Философско-методологические аспекты / Отв. ред. Антипенко А.Г.,
Кремянский В.И. – М.: Наука, 1985.-284с.
Бадюл Світлана. Професійно-педагогічні цінності як психолого–педагогічна
основа процесу становлення майбутнього вчителя початкових класів //
Рідна школа. – 2002.- №6.- С.14-15.
Бакуменко В. Методологічна база державно–управлінських рішень// Вісник
УАДУ. -2000. – №1.- С. 5-19.
Балл Г.О. Особистісна свобода і гуманізація освіти// Практична
психологія та соціальна робота – 2001. – №1. – С.3.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
