.

Синергетичний підхід до організації аксіологічного управління освітою (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
481 6090
Скачать документ

Реферат на тему

Синергетичний підхід до організації аксіологічного управління освітою

Термін ”синергетика”, який виник для визначення міждисциплінарного
наукового напряму, шо досліджує процеси хаотизації та самоорганізації у
складних фізичних, хімічних, біологічних системах, завдяки зусиллям
популярної школи Іллі Пригожина та його колег з Брюссельського
університету, набуває значного поширення. На переконання І. Пригожина,
саме синергетика здатна виконувати функцію нового світоглядного
принципу. Автор ”Філософії нестабільності” та ”Порядку із хаосу” (разом
із І. Стенгерс) доводить, що ідея становлення впорядкованості структур
через хаос, біфуркаційні зміни, мінливості, випадковості та нелінійності
дає змогу створити каркас адекватного сучасності парадигмального
світорозуміння, визначає методологічний зміст науки, яка вже, за
І. Пригожиним, не є ані матеріалістиною, ані редукціоністською, ані
детерміністською. Використовуючи можливості інформатики, теорії
зображень, комп’ютерної технології, загальної теорії надійності, теорії
систем і теорії ігор, синергетика поступово почала поширюватися на
соціальні науки. Особливу привабливість вона має для дослідження таких
складних систем, як людське суспільство, систем, які здатні на
”парадоксальну поведінку”. Думка про креативні якості хаосу, про
світоглядно-методологічні потенції синергетики знаходить своїх
прихильників. Синергетика ”вчить нас бачити світ інакше”, ”відкриває
нові принципи побудови складного еволюційного цілого із частин”.

О.О. Богданов у своїй відомий “Тектології”, виділяючи два положення, які
лежать в основі рівноваги і розвитку організованої системи, що
управляється, писав:

будь-яке організоване ціле є системою активностей, що розгортаються у
відповідному середовищі в безперервній взаємодії з ним. Так, суспільство
є системою людських активностей в природному середовищі;

кожна частина організованої системи знаходиться у відповідному
функціональному відношенні до цілого. Так, у суспільстві кожна галузь
його господарства, кожне підприємство, кожен робітник виконує відповідну
функцію.

Синергетика претендує на статус універсального узагальнення в описі
процесів реального світу. Це концепція колосальної узагальнюючої сили з
великим методологічним й евристичним потенціалом щодо важливих аспектів
процесів переходу і трансформації. Вона розкриває багатоманітність типів
нелінійних нерівноважених систем, множинність атракторів їхнього
розвитку і можливу їхню осяжність на рівні потенційної реальності. Саме
синергетичний підхід дає можливість ґрунтовно міждисциплінарно
досліджити лімінальність та ”уможливлення” буття і мислення в контексті
певних цілісностей.

Синергетична методологія вносить принципово нові сюжети в світоглядну
теорію. Згідно з нею в центр наукової уваги ставляться не об’єкти, а
взаємодія між ними. В науковому дискурсі спостерігається зміщення
акценту з аналізу стану речей на процеси, в яких вони перебувають, на
дослідження спрямованості і незворотності змін (”стріла часу”).
Синергетика істотно посилює позиції тих, хто діалектично сприймає та
інтерпретує світ, наголошує на таких фундаментальних принципах, як
взаємозв’язок і багатовекторний розвиток. Цьому, зокрема, сприяє такий
інноваційний принцип, як ”порядок через флуктуації”. Українські вчені
протягом останнього десятиріччя активно розробляють синергетичну
методологію, в тому числі з’ясовують її вплив на подальший розвиток і
природних, і суспільно-гуманітарних наук.

Поява синергетики в системі новітнього природознавства і поширення її
принципів у вигляді теорії самоорганізації систем на Всесвіт зумовила
встановлення глибинної єдності і навіть тотожностей діалектичних
закономірностей розвитку природи, Всесвіту і людського суспільства… У
зв’язку з цим стає помітною тенденція застосовувати принципи теорії
самоорганізації систем (синергетики) та суспільства”, -відзначав
академік В. Шинкарук.

Переваги синергетичного мислення полягають у тому, що воно забезпечує
цілісність світобачення. Під впливом синергетики виникла, зокрема, ідея
коеволюційного, тобто узгодженого розуміння еволюційних процесів у
природі та суспільстві. Завдяки синергетиці науковий дискурс дедалі
більше позбавляється конфронтаційності, збагачується принципом
доповнювальності. В науковому мисленні чіткіше усвідомлюється думка про
те, що загальна картина будь-якого явища складається із часткових його
картин і фрагментів, що відповідають різним способам спостереження та
інтерпретації і можуть бути несумісними у традиційному розумінні, але
сприймаються як взаємодоповнювальні в новому. Тому стала нагальною
вимога відмови від гострої конфронтації в науці на користь
співробітництва, консенсусу, толерантності. Відповідно утверджується
необхідність плюралістичного вільного мислення.

Вбачаючи в побудові громадянського суспільства приорітет розвитку
українського суспільства, ми визнаємо особливу роль соціальних підходів
до управління освітніми системами за такими компонентами:

1. Цілеспрямований управлінський вплив, який складається з цілеполягання
та цілездійснення.

2. Соціальна самоорганізація, або самоорганізовані процеси
внутрішньоколективного регулювання.

3. Організаційний порядок, включає в себе як ”продукти” минулої
управлінської діяльності, так і правила та норми відносин, що склалися
стихійно.

Окрім цього нагальними є такі питання:

1. Управління великими соціальними системами сьогодні стає національним
завданням. Від якості управління залежить розвиток держави.

2. Забезпечення високої якості управління вимагає істотного підвищення
ролі гуманітарної, психолого- педагогічної, управлінської і, насамперед,
загальної культури управлінця, керівника.

3. Сучасне підвищення ролі особистісного фактора в забезпеченні належної
ефективності суспільного виробництва вимагає зміни парадигми управління,
підсилює значення психолого-педагогічних, морально-етичних,
загально-культурних і організаційних принципів.

Цілеспрямованої системи підготовки фахівців з управління соціальними
системами в Україні немає.

Проведений аналіз дозволяє визначити принаймні три основних аспекти
тлумачення синергетики:

світоглядний – синергетика як нова форма діалогу людини з природою та
людини з людиною;

концептуальний – синергетика як універсальна теорія самоорганізації
складних систем;

методологічний – синергетика як міждисциплінарна методологія дослідження
розвитку складних систем.

Так, синергетичне бачення існування людини в рамках суспільства дозволяє
зрозуміти, що в період нестійкості соціальної системи вчинок окремої
особистості, будучи незначною флуктуацією в масштабах соціуму, набуває
здатності змінити розвиток останнього за наявності сприятливих
об’єктивних умов. І, враховуючи взаємозв’язок між системами, теорія
самоорганізації продовжує цей принцип ідеєю коеволюції – гармонійного
співіснування та сумісного розвитку людини і суспільства, людини і
природи, людини і людини.

Синергетика доповнює бачення поетапного розвитку цієї діалектичної
єдності ідеєю динамічного хаосу.

I. У стані порядку складної системи її форма найбільш адекватно
відповідає змісту і сприяє його розвитку.

II. Коли застарілі, невідповідні моменти форми починають переважати над
відповідними, вони стають перешкодою розвитку змісту – відбуваєгься
занурення системи в хаос. І що сильнішою стає ця невідповідність форми
змісту, то менше лишається стійких зв’язків між елементами системи. Це
стадія динамічного хаосу, яка несе в собі багатство можливих структур.

III. Стан хаосу характеризується принциповою відкритістю системи та
робить можливим каналізування ззовні рис, невиявлених у стані
гомеостазу. Через конструктивність хаосу відбувається якісне зміцнення
системи та відновлюється її відповідність змісту. Це період виходу з
хаотичного стану внаслідок самоорганізації системи.

Доступні сьогодні синергетичні ідеї наголошують, що в період нестійкості
провідна роль у визначенні подальшого шляху розвитку належить саме
випадковості. Причому, оскільки етапи стійкості та нестійкості постійно
чергуються і на етапі нестійкості особливої значущості набувають
випадкові події, то саме завдяки їм починається стадія відносної
стійкості системи, що задовольняє первісну необхідність порядку.

Роль принципів у синергетичному підході виконують патерни нового
мислення. До таких патернів відносимо наступні:

1. Практично всі існуючі системи є нелінійними та відкритими. А,
відповідно, їх функціонування та розвиток будується на основі механізмів
і процесів самоорганізації і саморозвитку.

2. Для виникнення, протікання процесів саморганізації і саморозвитку
слугують передумовами: а) здатність системи обмінюватися із середовищем
енергією, речовиною та інформацією; б) достатня віддаленість системи від
точки рівноваги; в) неврівноваженість системи, внаслідок чого посилення
флуктуацій може призвести до дезорганізації попередньої структури.

3. Хаос виконує конструктивну роль у процесах самоорганізації: з одного
боку, він виступає руйнівником, бо хаотично малі флуктуації за певних
умов призводять до руйнації складних систем; з іншого – він сприяє їх
утворенню та функціонуванню, оскільки хаос лежить в основі механізму
об’єднання простих структур у складні. Руйнуючи, хаос будує, а будуючи,
він призводить до руйнації.

4. Для життєдіяльності систем, що саморегулюються, важливе значення
мають не тільки стійкість та необхідність, але й нестійкість і
випадковість.

5. Нове виникає в результаті біфуркації як емерджентне і
непередбачуване, і в той же час нове ”запрограмоване” у вигляді спектру
можливих шляхів розвитку, спектру відносно стійких структур – атракторів
еволюції.

6. Системі не можна нав’язувати те, що вступає в протиріччя з її
внутрішнім змістом та логікою перебігу її внутрішніх процесів. Ефективне
управління системою можливе при усвідомленні тенденцій її розвитку та
здійсненні на систему і її компоненти резонансного впливу, за якого
зовнішній вплив погоджується із внутрішніми властивостями системи.

7.Замкнутість системи здатна породжувати такий тип стійкості, який може
перешкоджати її розвитку, або навіть призвести до еволюційного глухого
кута.

У відповідності до загальної теорії систем, аксіологічна парадигма,
орієнтована на особистість людини, означає:

1) особистість як система являє собою цілісний комплекс взаємопов’язаних
сутнісних сил;

2) вона утворює особливу єдність із середовищем;

3) вона є елементом систем більш високого порядку: з одного боку
природи, з іншого – суспільства;

4) її елементи – сутнісні сили – виступають системами ієрархічно нижчого
порядку (наприклад, фізіологічні системи людини).

Як відомо, не кожна система підкоряється принципам самоорганізації, а
тільки та, що володіє відповідними цьому процесу характеристиками.
Особистість педагога як система відповідає цим характеристикам, оскільки
вона є:|

1) складною системою, тому що має багато елементів і підсистем: кожна
людина складна, немає чогось такого, до чого її можна звести;

2) відкритою системою, тобто здатною вільно обмінюватися речовиною,
енергією чи інформацією з оточуючим середовищем;

3) дисипативною системою, тобто може існувати як фізично, так і духовно
тільки за умови постійного обміну з середовищем речовиною, енергією та
інформацією;

4) нерівноваженою системою – внаслідок існування процесів обміну між
самими сутнісними силами у структурі особистості;

5) нелінійною системою (здатною до самодії) – розвиток таких систем
майже непередбачуваний, кількість його варіантів більша, ніж у лінійних
систем, бо малі впливи можуть спричиняти дуже великі наслідки і навпаки.

Автори теорії синергетики І. Пригожин, Г. Ніколіс та І.Стенгерс
визначили ряд ідей, важливих для управління розвитком освітніми
системами:

Складноорганізованим системам (їх частинам), до яких відноситься і
система освіти, неможливо нав’язувати шляхи розвитку, які не
зумовлюються їхніми внутрішніми потребами.

Ефективність розвитку системи освіти (освітніх систем та їх складових)
може визначатися і випадковістю, що ніякою мірою не суперечить існуванню
закономірних тенденцій її розвитку.

Успіх розвитку системи освіти значною мірою залежить від уміння
керівника прогнозувати, визначаючи можливості розвитку системи, її
майбутнє, елементи якого завжди наявні на даний момент.

Ефективний розвиток системи освіти може здійснюватися не тільки
внаслідок сильних всебічних управлінських дій, а й в результаті
локальних впливів, якщо останні точно розраховані і дають потужний
резонансний ефект.

Для успішного розвитку системи освіти необхідне узгодження темпів
розвитку всіх її структурних компонентів, оскільки випередження або
відставання розвитку окремих елементів системи не забезпечує необхідних
темпів розвитку системи в цілому.

Окремі, навіть позитивні, зміни в системі не завжди приводять до її
розвитку, оскільки розвиток має місце лише тоді, коли система отримує
нові інтегративні властивості, яких у неї до цього не було.

Під ”розвитком” розуміється необоротна, спрямована зміна матеріальних та
ідеальних об’єктів. Не кожна зміна є розвитком. Лише одночасна наявність
усіх вище наведених властивостей (необоротність, спрямованість,
закономірність) виділяє розвиток серед інших змін.

Через призму синергетичних ідей особистість постає організованою,
відкритою зовнішньому середовищу, нелінійною системою сутнісних сил .

Структура окремої особистості відносно стійка, але без нестійкості на
деяких етапах існування не було б розвитку. За певних об’єктивних умов
одна з протилежностей, внутрішньо притаманних людині, починає
домінувати, що приводить особистість як систему до стану нерівноваги,
порушує душевну гармонію. Це руйнування цілісної повноти активізує
фундаментальну потребу впорядкування структури власних елементів.
Досягнення порядку можливе тільки у процесі становлення оновленої
структури – і людина вдається до її пошуку (свідомого чи ні).

Нерівноважність, таким чином, підводить особистість до біфуркаційної
ситуації вибору, пов’язаної з архетипом переходу. Коли свідомість і
розум не допомагають у впорядкуванні структури, людина занурюється у
хаос, у глибини підсвідомого. Причому результативність блукання й пошуку
подальшого шляху розвитку залежить від здатності особистості ефективно
переробляти накопичувані інформаційні флуктуації і виводити їх із глибин
позасвідомого на рівень раціонального осмислення.

В основі синергетики лежать відмінності між двома типами процесів:
зворотними процесами, що не залежать від напрямку часу, і незворотними
процесами, які залежать від напрямку часу. Заради розрізнення зворотних
процесів від незворотних було введено поняття ентропії: ентропія зростає
тільки в результаті незворотних процесів. Поняття ентропії у 1865 році
ввів Клаузіус. У кінці кожного циклу функція стану системи – ентропія –
повертається до свого первинного значення. Ентропія, яка безмежно
зростає, перестає бути синонімом втрат.

Зворотні перетворення визначають можливість впливу на систему,
управління системою. Динамічним об’єктом можна керувати, варіюючи
вихідні умови. Зворотний характер змін та управління об’єктом через
граничні умови – процеси взаємопов’язані. З цієї точки зору
незворотність ”негативна”: вона виявляється у формі некерованих змін, що
відбуваються за умов, коли система виходить з-під контролю.

Таким чином, ”негативна” якість – дисипація – показує, що динамічні
об’єкти керовані не до кінця. Іноді вони виходять із стану керованості,
зазнаючи несанкціонованих змін. Поняття дисипації запроваджене для
наголошення тісного та парадоксального взаємозв’язку, який існує в таких
ситуаціях, з одного боку, між структурою та порядком, а з іншого – між
дисипацією, або втратами.

Взаємодія коливань з різними частотами створює передумови для виникнення
великих флуктуацій. Область біфуркацій з великими параметрами флуктуацій
називається хаотичною.

Традиційна траекторія, за якою еволюціонує система під час збільшення
керованих параметрів, характеризується чергуванням стійких областей, де
домінують детерміністичні закони, і нестійких областей поблизу точок
біфуркацій, де перед системою відкривається можливість вибору одного із
декількох варіантів майбутнього. Флуктуації визначають глобальний
результат еволюції системи освіти.

В еволюції соціальних систем не можна припускати задану певну множину
одиниць, що взаємодіють, або певну множину перетворень цих одиниць. Це
означає, що визначення системи необхідно модифікувати у ході еволюції.

У наш час ми ще мало знаємо про найбільш можливу реакцію системи на ту
чи іншу зміну. Дуже часто реакція системи на збурення буває протилежна
тому, що нам підказує інтуіція (контрінтуїтивна поведінка системи).

Моделі управління, побудовані на основі поняття ”порядок через
флуктуації”, сприяють більш точному формулюванню складної взаємодії між
індивідуальним і колективним аспектами поведінки. Тут важливе
розрізнення, з одного боку, між станами системи, у яких всяка
індивідуальна ініціатива малозначуща, а з іншого боку, між областями
біфуркації, у яких індивідуальна ідея або навіть нова поведінка може
породити глобальний стан. Флуктуації не спричиняють перетворення
активності системи. А. Уайтхед писав, що ”зіткнення теорій – не лихо, а
благо, оскільки відкриває нові перспективи”.

Незворотність (руйнація системи) визначається послідовністю
синергетичних атракторів: внутрішня незворотність – внутрішня
випадковість – нестійкість. Незворотність існує або на всіх рівнях, або
ж не існує на жодному рівні. Вона не може виникнути, начебто диво під
час переходу з одного рівня на інший. Незворотність є механізмом, який
створює порядок із хаосу.

Засновники синергетики застерігають, що, застосовуючи природничо-наукові
поняття до соціології чи економіки, необхідно бути обережним. Люди – не
динамічні об’єкти. На людському рівні незворотність набуває більш
глибокого змісту, який для нас невіддільний від сенсу нашого існування.

У природі неможливі ті процеси, за яких вона надає меншу перевагу
кінцевому стану, ніж початковому. Незвичайний випадок являють зворотні
процеси; у них природа припускає однакові переваги як початковому, так і
кінцевому стану, і тому перехід із одного стану в інший може відбуватися
в обох напрямках.

Встановлено, що далеко від стану рівноваги можуть спонтанно виникати
нові типи структур. За значно нерівноважених умов може здійснюватися
перехід від безпорядку, хаосу до порядку. Можуть виникати нові динамічні
стани системи, що відображають взаємодію цієї системи з оточенням. Ці
нові структури називаються дисипативними. Для розуміння генезису
дисипативності (розсіювання) необхідно зрозуміти теорію біфуркації.
Навколо точок біфуркації в системах спостерігаються значні флуктуації.
Такі системи начебто ”коливаються” перед вибором одного із декількох
шляхів еволюції. Незначна флуктуація може стати початком еволюції у
зовсім іншому напрямку, який різко змінює всю поведінку системи.

Саме для таких систем останнім часом розробляється альтернативний
підхід, в основі якого лежить ще один сценарій динамічної еволюції, а
саме: виникнення явища самоорганізованої критичності. На думку
П. Матвієнка, С. Огієнко, О. Чалого, О. Васильєва, самоорганізована
критичність як універсальна динамічна поведінка систем, що еволюціонують
до критичного стану, спроможна пояснити таку поведінку систем.

Явище самоорганізованої критичності відкрите наприкінці ХХ ст. Суть його
можна сформулювати так: системи різної природи, що складаються з великої
кількості взаємодіючих елементів, природним чином еволюціонують до
критичного стану, в якому доволі незначна подія може викликати ланцюгову
реакцію, що веде до катастрофічних змін у цій системі. Іншими словами,
згідно з концепцією самоорганізованої критичності катастрофічні зміни чи
ланцюгові реакції, що впливають на велику кількість елементів системи, є
такою ж невід’ємною рисою динамічної поведінки, як і незначні події.
Більше того, можна стверджувати, що і малі, і великі (катастрофічні)
події мають однаковий механізм.

Схема 2

Модель розвитку синергетичного циклу

Хаотичні процеси самоорганізованої критичності в працях сучасних
дослідників ідентифікуються в поняттях ”флікер-шум” – імпліцитна якість
хаотичних процесів самоорганізованої критичності та ”фрактали” (термін
”фрактал” був запроваджений Бенуа Мандельбротом) – внутрішньодинамічні,
самоподібні структурні елементи відкритих, нелінійних систем (невловима
блискавка, хмара, що кожну мить трансформується, берегова лінія, яку не
можна виміряти, кора дерева, яка ніде не повторює власних візерунків,
тощо). І.Г. Єрмаков вважає, що це відкриття стосується предусім психіки
людини і пропонує будь-яку частку універсальної психіки називати
психофракталом. За І.Г. Єрмаковим, психофрактал – це принцип побудови
психічного і соціального життя, базове ядро психіки, яке в акті
поєднання з конкретною тілесністю набуває певної частковості: індивіду
дісталися саме ті, а не інші, простір і час астрологічного народження,
та чи інша інформація, та чи інша енергія, ті чи інші батьки тощо. А
тому індивід приречений бачити світ крізь призму психофракталу, наче
крізь власне, ”богом і батьками дане” віконце, яке має певні розміри,
форму, колір тощо. Психофрактал виступає для людини глибинним,
передсвідомим, несвідомим, підсвідомим чинником її життєвого шляху.

Психофрактал – це подарунок, який людина отримує при народженні, це
певна праструктура елементів психіки, що є базовою програмою, або
призначенням людини. Це – живий неусвідомлюваний пусковий механізм
відбору суб’єктом певних матеріалізованих і нематеріалізованих цінностей
навколишнього світу і вибору на цій основі певного шляху
життєздійснення.

Думка, висловлена Анрі Жидом про те, що найбільший інтерес для науки
представляє не схожість, а відміна між людьми, тривалий час була основою
наукового підходу антропологів усіх країн. Прийшов час, коли вчені
повинні зробити висновки із своїх знань про відмінності, для того, щоб
показати, як ці відмінності впливають на развиток всього людського роду
і навпаки.

Прагматизм управлінця. Керівник закладу освіти одночасно існує у
декількох площинах реальності та різних форматах виміру власного ”Я”.
Згідно всіх владних теорій основне завдання керівника полягає в тому,
щоб переконати підлеглих у власних цінностях (цінностях суспільства,
держави). Риторичні здібності, знання технологій НЛП, особиста харизма –
далеко не повний арсенал сучасного управлінця, аби засобами прагматизму
згуртувати, об’єднати людей навколо прогнозованої цілі.

Прагматизм – це напрямок, який визнає істиною лише те, що дає практичні
корисні результати.

Ідеологами прагматизму виступили в кінці XIX – на початку XX ст.
американські філософи Джон Дьюї, Чарлз Пірс, Вільям Джеймс і Джорж Мід.
У світі, який постійно змінюється, прагматизм претендує стати загальним
методом вирішення проблем, що постають перед освітою за різних
проблемних ситуацій. Прагматичний – це той, що буде (може бути)
вирішений.

Д. Дьюї трактував прагматизм як особливе розуміння істини: критерієм
істини виступає не відповідність зовнішньої реальності, а можливість
застосування добутих знань для осмислення досвіду. Пріоритетним є той
вид пізнання, який дозволяє швидко досягти оптимального практичного
результату. Мета не є тим кінцевим пунктом, якого треба досягти. Вона
швидше – активний процес перетворення існуючої ситуації.

Прапором прагматизму є думка, висловлена В. Джеймсом: істиною прагматизм
визнає те, і це єдиний його критерій істини, що найкраще ”працює” на
нас, веде нас, що найкраще підходить до кожної частини життя і здатне до
поєднання з усією сукупністю нашого досвіду, – причому нічого не повинно
бути упущено.

С. Франкл вважає прагматизм особливим сучасним видом прагматизму,
оскільки він знищує можливість об’єктивної оцінки людських думок і
принижує авторитет всілякої істини до рівня суб’єктивної віри,
встановлює таким чином рівноправ’я віри та науки на ґрунті загальної
безправності.

На думку Альберта Швейцара, прагматизм вимиває з людини її людську,
духовну сутність, призводячи до того, що власне людини в людині стає все
менше і менше. В.Джеймс зазначав, що істина полягає в майбутній
корисності для наших цілей.

Логіка нововведень. Нововведення ми розглядаємо як організаційний
механізм запровадження змін, як клітинку керованого розвитку. Метою
керованого нововведення на думку дослідника А.І. Пригожина є перехід.

Нововведення в управлінні освітою, як однією із найбільш консервативних
галузей, розрізняються: за типом новизни, за механізмом здійснення, за
особливостями інноваційного процесу.

У свою чергу за інноваційним потенціалом нововведення поділяються на:
радикальні, або базові (принципово нові технології та методи
управління); комбінаторні (використання різних варіантів конструктивного
поєднання елементів); модифікаційні (покращення, доповнення існуючих
принципів, методів).

Найбільшу суспільну цінність мають радикальні нововведення, стосовно
яких, як правило, здійснюється найбільший опір. Модифікаційні
нововведення за певних умов можуть відігравати консервативну роль у
вигляді гальма, продовжуючи життя відживаючим методикам.

Нововведення можуть бути поодинокими або ж диффузними, завершеними, або
незавершеними.

Управлінські нововведення мають відстрочений еффект і стосовно них важко
застосувати затратний механізм.

Нововведення, що успішно завершилися, можуть бути необов’язково
успішними. В інноватиці поняття ”ефективність” напряму пов’язане з
тиражем нововведень.

Потребує дослідження проблема корисності нововведень щодо управління
освітою. Будь-яке нововведення (навіть експеримент) на певний час збиває
з нормального ритму управлінську систему, яка до цього часу існувала
нормально.

Проблеми інноваційного рівня найбільш складні та вимагають великої уваги
тих керівників, які здійснюють управлінський моніторинг. Для досягнення
задовільного результату (за власними та зовнішніми оцінками) вони
потребують абсолютно нестандартного підходу і, часто, авторського
моніторингу. Система нововведень має конфліктну, суперечливу полярність.
Для їх осмислення доцільним є синергетичний підхід. За формулою Прелакі
сума позитивних результатів нововведення повинна перевищувати суму
негативних наслідків його запровадження.

Дослідження В. Кіпеня присв’ячені загальному ставленню викладачів ВНЗ до
нововведень та змін (при таких емоційних станах: побоювання, недовіра,
ентузіазм, байдужість). Було виділено чотири провідні установки стосовно
позиції ”цілком не згоден”.

Таблиця 24

Ретроградна установка.

Я впевнений, що усякі зміни – це гірше ніж життя без змін 31,9%

Консервативна установка.

Нове частіше створює проблеми, ніж вирішує їх 9 %

Традиційна установка.

Краще, коли дієш за перевіреною,усталеною методикою 2,2 %

Новаційна установка. Нові ідеї кращі від старих 5,8 %

Нові ідеї, технології залишаються новими недовговічно, згодом вони
замінюються новими та переходять в арсенал методичного ”second hand”.

Як вчить нас Екклезіаст: ”Буває таке, що про нього говорять: ”Дивись, –
це нове!”; та воно вже було від віків, що були перед нами”. А
Х.Л. Менкен (Закони Мерфі) застерігає, що для будь-якої проблеми, яка
хвилює людину, завжди легко знайти рішення – просте, досяжне та
помилкове.

Доцільно прийняти думку Ю. Конаржевського про те, що влада з цієї точки
зору має дві важливі функції: 1) захист суспільства від невиважених
інновацій; 2) захист інновацій (разом з їх авторами) від суспільства.

Ризики в управлінні. Ризик – це рівень невпевненості під час
передбачення результатів, можливість небезпеки, невдач та придбань,
перемоги в передбаченні результатів. На думку психологів, ризик є не
властивістю людини, а особливістю, тісно пов’язаною з умовами, в яких
знаходиться людина. Ризик оцінюється як співвідношення пари чисел, або
як відсоток негативного результату. Ризик 2:8 означає, що лише в двох
випадках з десяти рішення не буде реалізовано; ризик 10% означає, що 10%
планованого рішення не буде реалізовано. Американський теоретик
менеджменту М. Уотермен зазначав, що йти вперед із ризиком – значить
загубити душевний спокій, залишатися на місці – означає загубити себе.

Доцільність ризику при досягненні цілі можна визначити за такою
формулою:

Таблиця 25

Можлива вигода на випадок успіху х Імовірність вдачі = ?

Можливі збитки у разі невдачі

Імовірність невдачі

У випадку, коли результат дорівнює або більше ”1”, то Ви можете
ризикувати.

Ризик може бути виправданим або невиправданим, ситуативним (виграш у
разі успіху перевершує розмір втрат), або надситуативним (ризик заради
ризику).

Міра ризику безпосередньо пов’язана з рівнем домагань керівника – чим
він вище, тим активніше людина йде на ризик, незважаючи на те, що це
пов’язано з відповідальністю. Під домаганнями ми розуміємо міру
складності цілей, до досягнення яких людина прагне. Я не можу назвати
яку-небудь психологічну проблему, – писав Н. Брендон, – від збудження до
депресії, страх перед інтимними стосунками або досягнення успіху,
алкоголізм чи наркоманія, тяжіння до самогубства або злочинні нахили –
щоб не простежувалися її витоки від низької самооцінки.

Базою ризику є повторюваність подій та самобутній досвід. Дані
досліджень свідчать про те, що лише 5% керівників навчальних закладів
виявляють схильність до виправданого ризику.

За вагою шансів ризик буває виправданим або невиправданим.

За розрахунком на вдачу чи за виваженістю – ризик сліпий або
раціональний. Управлінню відомі ризики добровільні або за примусом,
професійні та побутові. Ризик класифікують за величиною, тобто за мірою
вірогідності досягнення бажаного результату, за сферами (фінансовий,
виробничий, психологічний, технологічний).

Ризик буває активним, коли він ґрунтується на ініціативах та діяльності.
В основі пасивного ризику (найбільш небезпечного) – бездіяльність.

Сутність пошукового ризику – у вірогідності вибору правельного шляху
доведення нової ідеї до ціннісної новизни. Інноваційний ризик завжди
поєднується з усіма названими ризиками.

Антипод ризику – гарантії, які бувають двох видів: гарантії досягнення
та гарантії компенсації. Перші розраховані на успіх, інші – на невдачу.
Гарантії досягнення забезпечують відхилення від руху до бажаного
результату. Гарантії компенсації спрямовані на часткову компенсацію
фінансових чи матеріальних втрат від невдачі.

Позиційність. Як правило, освітянські колективи внутрішньо структуровані
групами приналежності та референтними групами, інтереси яких необхідно
враховувати під час здійснення управління. Організаційна діяльність цих
груп спричиняє фактор позиційності. Позиційність – це соціальне
ставлення, яке виражається у визнанні інтересів та цілей людей, що
взаємодіють у вирішенні загальної проблеми. Інакше кажучи, позиційність
– це розподіл колективу, основою чого є усвідомлення взаємних
протилежностей. Позиційність не є передумовою незалежного існування
референтних груп. Позиційність доречна лише за ситуації порівняння або
конкуренції .

Позиційний конфлікт – це вид контрольованої міжособистісної напруги,
пов’язаний з протиставленням паралельних цілей на одній горизонталі. За
умови, що він не переростає у міжособистісний, позиційний конфлікт
розглядається як продуктивний фактор.

Духовні застереги Бруно Беттельгейма. Б. Беттельгейм, бельгійський
психолог, у роки другої світової війни на собі відчув всі жахи
фашистських концтаборів та фашистської ідеології.

Свої спостереження за руйнацією особистості, честі полонених він
проводив у концтаборах. Швидше від інших ”ламалися” високопоставлені
військові чини, ті, хто звик віддавати команди, не припускаючи думки про
неможливість їх виконання. На другому місці – рядові військові, виховані
у розумінні обов’язковості виконання команд. Довше трималися прості
люди, малограмотні. Особлива категорія – віруючі люди, вони трималися ще
довше. Найбільший особистісний опір стосовно принижень та страждань
чинили духовні особи, священнослужителі. Ці люди за будь-яких умов
живуть у власному ціннісному вимірі і володіють унікальною здатністю до
сублімації.

Неупереджений висновок Б. Беттельгейма однозначний – завжди, скрізь
перемагає духовність.

Глобальний аналіз світових релігій, та їх впливу на цівілізаційний і
особистісний прогрес засвідчує, що найбільш ортодоксальні релігії
нав’язують певні жорсткі рамки, існування за якими виникає осуд та інші
радикальні дії. Найбільший розквіт особистості забезпечували ті релігії,
яким вдавалося рівною мірою використати як релігійно – ідеологічну
суворість та невідступність, так і важелі стимуляції (католицька церква,
особливо така її течія, як протестантство).

Керівник 5-го рівня. Це керівник, який поєднує в собі видатні людські
якості (харизму) із сильною професійною волею. Вони виключно честолюбні
і фанатично спрямовані на досягнення основної мети – створення
продуктивної самодостатньої системи.

Розглянемо попередні рівні управлінців:

1-й рівень – високопрофесійний співпрацівник, вносить свій внесок,
використовуючи свої здібності, знання, досвід та вміння організовувати
власну працю, завжди причетний до загальної справи.

2-й рівень – цінний член команди, вносить особистий внесок щодо
досягнення цілей, ефективно працює з іншими членами команди.

3-й рівень – компетентний менеджер, організовує людей, раціонально
розподіляє ресурси з метою виконання поставлених завдань.

4-й рівень – ефективний керівник, формулює ”бачення” майбуйтньої
установи та послідовно домагається просування її за визначеним шляхом.
Забезпечує високі стандарти якості роботи.

5-й рівень – це вершина ієрархії лідерства та управлінських здібностей.
Ці керівники не помітні, не полюбляють вшанування власної персони; вони
фанатично віддані своїй справі; ”хворі” прагненням до значних
результатів упродовж тривалого часу; їх відрізняє виключна готовність
зробити все необхідне заради успіху власних установ, незважаючи ні на
масштаб прийнятих рішень, ні на шляхи їх виконання; вони більше схожі на
”робочих конячок”.

Коли установа працює успішно, ці керівники ”дивляться у вікно”,
приписуючи заслуги колективу. Проте, коли компанія зустрічається із
проблемами, вони ”дивляться у дзеркало” і приймають всю відповідальність
на себе.

Чим більш високого рівня професіоналізму досягає керівник, тим більше
навантаження на нього. У психології сучасного менеджменту практикується
поняття ”професійного вигоряння” яке треба розуміти, як стан фізичного,
емоційного та розумового виснаження керівника (менеджера), що не
дозволяє йому надалі виконувати владні управлінські функції.

Синдром професійного вигоряння включає три основні компоненти: емоційне
виснаження, деперсоналізація (цинізм) та редукція професійних досягнень.
Компонент ”деперсоналізація” відображає негативне ставлення не лише до
підлеглих, але і до роботи в цілому, що являє собою загалом професійну
кризу управлінця. На думку М. Лукашевича та В. Торішнього 72% керівників
постійно знаходяться у стані фізичного та психологічного навантаження.

З точки зору визначення стресового процесу за Г. Сельє (тобто стадій
тривоги, резистентності і виснаження), вигоряння можна прирівняти до
третьої стадії. Коли вимоги постійно переважають над ресурсами, у людини
порушується стан рівноваги. Безперервне або прогресуюче порушення
рівноваги неминуче призводить до вигоряння. Вигоряння – це наслідок
некерованого стресу: очікування все зростають і зростають, а ресурси –
виснажуються.

Вигоряння вважають розладом, притаманним надто відданим й упертим.
Вигоряння – заразне: схильні до стресу керівники служать негативною
моделлю для своїх підлеглих. У особи, враженої вигорянням, відбуваються
помітні зміни:

( у поведінці: часто запізнюється; втрачає творчі підходи до вирішення
проблем; працює довше, але менш результативно; усамітнюється і уникає
спілкування з колегами; втрачає прагнення до розваг і відновлення
здоров’я;

( у почуттях: втрачає гумор, натомість з’являється почуття ”чорного
гумору”; підвищено дратівливий і на роботі, і вдома; відчуває
збентеження і безсилля;

( у мисленні: не здатний концентрувати увагу; надто підозрілий і
недовірливий; набуває менталітету жертви; цинічно та з осудом ставиться
до оточуючих;

( у здоров’ї: порушення сну; підвищена сприйнятливість до інфекційних
захворювань; стомлюваність і виснаження; порушення психічного і
соматичного здоров’я.

Строгість та суворість. Бути строгим, означає послідовно застосовувати
високі стандарти, постійно і на найвищому рівні. Бути строгим, а не
жорстоким, означає, що кращі спеціалісти не повинні хвилюватися з
приводу збереження власного робочого місця і можуть віддати всі сили
виконанню своїх прямих обов’зків.

Примушувати людей до невідомості (ентропії) впродовж тривалого часу,
віднімаючи дорогоцінний час, який вони могли б витратити на кар’єру в
іншому місці – це жорстокість.Одразу вирішити цю проблему, дати людям
шанс зробити щось корисне в житті – це строгість. Строгість, зазвичай,
застосовується в першу чергу стосовно верхнього рівня управлінської
ієрархії, до тих, на кому лежить основна відповідальність.

За Д. Коллінз є три принципи строгості:

Перший принцип: коли сумніваєтесь, продовжуйте шукати людину,
спеціаліста.

Другий принцип: коли ви знаєте, що вам треба змінити людей, дійте без
вагань.

Третій принцип: надайте можливість вашим кращим фахівцям працювати там,
де найбільші можливості, а не там, де найбільші проблеми.

Строгість безпосередньо пов’язана із визнанням дисципліни, де бажаною
видається така ієрархія: дисциплінована людина – дисциплінований
колектив – дисципліноване мислення – дисципліновані дії.

Тільки вищий ступінь дисципліни створює підґрунтя для саморефлексії. Але
існує велика різниця між дисципліною, що обмежує та дратує, і
дисципліною, що виступає як корисний спонукальний мотив. Стійка
дисципліна визначається такими умовами:

1. Керівник знає кожного із своїх підлеглих.

2. Кожен працівник знає свого керівника.

3. Керівник солідаризується з колективом.

4. Група об’єднана в колектив, що надихається керівником.

5. Група натхнена високим духом товариства.

6. Колектив добре навчений, енергійний та ініціативний.

Більш високі результати в організації дисципліни дають не репресивні
методи, а експресивні:

ретельність – старанність, уміння виконувати свої обов’язки та доручення
в термін;

ініціативність – уміння працювати творчо, виконувати дії за власним
розсудом.

Разом з тим, дисципліна не може претендувати на якість визначного
фактору. Культура дисципліни характеризується певним дуалізмом. З одного
боку, вона вимагає, аби люди підкорялися правилам системи, а з іншого
боку, вона надає людям свободу і відповідальність в межах цієї системи.

Некрофільний характер дисципліни зображено у творі Дж. Оруела ”1984”:
”Перший і найпростіший рівень дисципліни… називається на новоязі
самостоп. Самостоп означає начебто інстинктивне уміння зупинятися на
порозі небезпечної думки. Інакше кажучи, самостоп означає рятівну
безглуздість”.

Е. Фром вказує на наявність певного алгоритму професійного становлення
опосередкованого дисциплінованою діяльністю:

1. Дисципліна. Усвідомлення того, що ”Я” ніколи не досягну ні в чому
результатів, якщо не буду виконувати свою нову справу упорядковано; коли
”Я” роблю, виконую певний вид діяльності лише тоді, коли ”Я” в доброму
гуморі, це може бути приємним для мене, але ”Я” ніколи не стану за таких
умов майстром…

2. Зосередженість, яка, на жаль, зустрічається серед початкуючих
управлінців не так вже й часто (як і самодисципліна).

3. Толерантність. Коли управлінець орієнтований на швидкі результати, то
його успіх виглядає досить ефемерним та сумнівним.

4. Постійна зацікавленість щодо оволодіння майстерністю в справі
управління людьми (як педагогами, так і учнями).

5. Упокорювання. Це – емоційна установка, підґрунтям якої є розум,
інтелект керівника закладу освіти.

6. Активність. Ця позиція означає не просто діяльність чи бажання
займатися справою. Активність в цьому випадку треба розуміти як
внутрішню мобільність, творче та раціональне, умовлене вимогами
ситуації, використання і поновлення власних сил та ресурсів підлеглих.

7. Віра. Практика гуманного управління вимагає віри. Для того, щоб
вірити, необхідна мужність, здатність до ризику, готовність сприйняти
свої та чужі страждання і зневірювання. В управлінні виділяють
раціональну та ірраціональну віру. Раціональна віра передбачає
інтелектуальну творчість та емоційну діяльність, в основі якої віра в
себе та потенціал інших людей. Ірраціональна віра в своїй основі
передбачає підкорення себе ірраціональному авторитету, якому
харизматично приписані такі риси, як всезнайство та всемогутність.

За дослідженнями Н. Крупеніної від ”захоплення” покаранням до насильства
– один крок. Вона виділила такі види насильства: фізична образа,
словесна образа, публічна образа, колективний осуд, шантаж, покарання
працею.

В установах освіти керівництво покликане зберегти систему цінностей та
головну мету, змінюючи при цьому культуру та принципи діяльності;
стратегію та тактичні цілі.

Застереги А. Тоффлера. Старшокурсникам педагогічного університету ми
пропонуємо написати в обсязі 1-2 аркушів свої думки про школу
майбутнього, про університет майбутнього. Результати невтішні. Абсолютна
більшість респондентів роблять припущення в основному стосовно
матеріальної бази та інфраструктури названих установ освіти. Щось не
дозволяє вийти їм за межі власної рефлексії та досвіду. То ж звернемося
за допомогою до А. Тоффлера. Так, у другій третині ХХ ст. він
прогнозував нинішнім та майбутнім поколінням небувалий шок від
сприйняття викликів нового міленіуму.

Аби визначити модальність та межі футурошоку, А. Тоффлер використав
величезний соціальний прогностичний ресурс, побудований на інтерполяції
та передбаченні. Те, що вивчалося у школах та університетах, він назвав
”безнадійним анахронізмом”. Всі установи освіти, на його думку,
рухаються п’ятами вперед, до системи, що себе вже повністю зжила. Їх
енергія спрямована на підготовку Індустріальних Людей – людей,
ангажованих для виживання в системі, яка перестане існувати раніше, ніж
вони. Виклики завтрашнього дня вимагають не міліонів поверхово начитаних
людей, не людей, які виконують вказівки не моргнувши оком, але людей,
які можуть знаходити свій шлях в новому оточенні, які досить швидко
адаптуються до нових стосунків за умов тотального ринку.

Кожна установа освіти повинна запропонувати учням та студентам десятки
вільнообраних предметів, заснованих на передбаченнях про майбутні
життєві потреби. У людей майбутнього буде потреба нових навичок в трьох
критичних областях – безперервна освіта, продуктивні зв’язки та право
вибору. За І. Пригожиним, синергетична парадигма принципово
відрізняється від попередніх під час вибору діяльності будь-якої
особистості тим, що вибір сьогодні здійснюється не між добром і злом, не
між стабільністю і мінливістю, а між різними несталими траєкторіям.

Автором була здійснена спроба надати студентам-заочникам випускного
курсу право вибору. На державному іспиті екзаменаційні білети було
покладено на стіл питаннями догори. Перша реакція студентів була
подібною до учасників передачі ”Прихована камера” – розгубленість, шок.
Потім делікатні запитання: ”А хіба так можна?” – ”Можна, бо інший
варіант надавав вам лише віртуальне право вибору.” І от результат:
студенти підходять до столу, відвертаються, навпомацки беруть білет.

Освіта, на думку А. Тоффлера, прийде до того, щоб стати пріоритетом для
розвитку секторів бізнесу, тоді як його лідери все більше усвідомлюють
зв’язок між освітою і глобальною конкурентоспроможністю.

Література

Авер’янов В. Адміністративна реформа. Науково-правове забезпечення//
Віче.-2002.-№3.

Азарова Ольга /Газ.Управління освітою.-№24.- 2003.-С.9.

Айер А.Д. Язык, истина и логика/Аналитическая философия.Избранные
тексты.- М.,1993.–С.50-56.

Акофф Р. Планирование будущего корпорации.- М.:Прогресс,1985.-327с.

Алексеева В.Г.Молодой рабочий.-М.:1983.-С.17.

Альтшулер Д.С., Зусман А.В., Филатов В.И. Поиск новых идей:от озарения к
технологии.(Теория и практика решения изобретательских задач).– Кишенев:
Карта Молдовеняске,1989.–381с.

Ананьев Б.Г.Человек как предмет познания.–Л.:Изд-во ЛГУ,1968.–338с.

Андрущенко В.П. Модернізація освіти: політика і практика//Педагогіка і
психологія.-№ 3.-2002.-С.12.

Андрущенко В.П.Етнонаціональний фактор освіти//Етнокультурні аспекти
українського державотворення:історія і
сучасність.–Мелітополь,2001.–С.2-8.

АндрущенкоВ.П.,Михальченко М.І. Сучасна соціальна філософія.–К.:
Генеза,1996.–368с.

Анисимов С.Ф. Духовные ценности: призводство и потребление. М.: 1988.

Анисимов С.Ф. Ценности реальные и мнимые. – М.: Мысль, 1970. – 181с.

Анисимов С.Ф.Теория ценностей в отечественной философии ХХ века. Весник
Моск. ун.-та, 1994.- серия 7.- №4. -С. 40.

Аносов І.П. Сучасний освітній процес: антропологічний аспект. – К.: Твім
інтер, 2003.- 391с.

Архангельский Л.М. Моральные ценности: сущность и реализация//
Современная цивилизация и моральные ценности. – М., 1982 – С.4.

Аспект самообразования личности школьника, методические рекомендации в
помощь классным руководителям, учителям и студентам педагогических
вузов. – Запорожье – 1991. – 46с.

Асташова Н.А. Учитель: проблема выбора и формирование ценностей.–М.:
Московский псих.-соц. ин-т; Воронеж: Изд-во НПО ”МОДЕК”, 2000.–272с.

Атаманчук Г.В. Теория государственного управления: Курс лекций.- М.:
Юрид. лит., 1997.- 400с.

Афанасьев В.Г., Урсул А.Д. Эффективность социального управления:
системно-деятельностный подход// Информация и управление.
Философско-методологические аспекты / Отв. ред. Антипенко А.Г.,
Кремянский В.И. – М.: Наука, 1985.-284с.

Бадюл Світлана. Професійно-педагогічні цінності як психолого–педагогічна
основа процесу становлення майбутнього вчителя початкових класів //
Рідна школа. – 2002.- №6.- С.14-15.

Бакуменко В. Методологічна база державно–управлінських рішень// Вісник
УАДУ. -2000. – №1.- С. 5-19.

Балл Г.О. Особистісна свобода і гуманізація освіти// Практична
психологія та соціальна робота – 2001. – №1. – С.3.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020