Реферат на тему:
Інноваційний чинник забезпечення економічного зростання
У сучасному світі співвідношення сил між державами, їхня міжнародна
вага визначаються порівнянням інноваційних можливостей, умінням
ефективно використовувати національний та світовий науково-технічний
потенціал. Здатність держав до інноваційних змін визначає ефективність
економіки, обороноздатність, духовну і політичну культуру країни,
захищеність суспільства. Тому основу підвищення ефективності
національної економіки України, поряд із природними і трудовими
ресурсами, складає інноваційний потенціал, раціональне використання
якого розкриває можливості переходу країни в інформаційну епоху. З
огляду на означене, надзвичайно важливим завданням формування стратегії
розвитку держави стає структурна перебудова економіки з урахуванням
інноваційної складової.
Сьогодні питання ролі інновацій в економічній системі займають одне з
провідних місць у дослідженнях економістів. У працях українських
(М.ТуганБарановський, Ю. Бажал, Л. Антонюк) і зарубіжних (С. Глаз’єв,
М.Портер, Й. Шумпетер) учених досліджено широке коло проблем підвищення
конкурентоспроможності за рахунок інновацій. При безперечно великому
значенні внеску цих науковців і певному рівні розробки проблеми, її
гострота та актуальність вимагають, на нашу думку, подальшого вивчення.
Центральною постаттю серед дослідників інновацій є австрійський
економіст Й. Шумпетер. У 1912 р. він публікує працю „Теорія економічного
розвитку” [8], в якій вводить термін „нова комбінація”, що означає іншу
якість засобів виробництва, яка досягається через введення нових засобів
виробництва чи систем його організації. Це визначення стало класичним.
Метою даної роботи є здійснення аналізу місця й функцій інноваційної
складової в економічному розвитку країн, дослідження інноваційних
процесів у системі світових економічних відносин, а також особливостей
та проблем становлення інноваційної сфери в Україні. Для вирішення
поставлених завдань використано ряд методів, а саме: метод логічного
узагальнення (у дослідженні інновацій як іманентної якості економічної
динаміки), системний та комплексний підходи (у дослідженні механізму
оптимізації інноваційних процесів), метод аналізу та синтезу (у
дослідженні проблем становлення інноваційної діяльності).
Термін „інновація” (варіант англійського слова „innovation”) став
активно використову-ватися в економіці України як самостійно, так і для
позначення ряду родинних понять: „інноваційна діяльність”, „інноваційний
розвиток”, „інноваційне рішення”. Організація економічного
співробітництва і розвитку дає таке визначення інновації: „Нововведення
– це нове застосування наукових і технічних знань, що призводить до
ринкового успіху”.
М. Портер вважає, що інновації – це можливість здобуття конкурентних
переваг. Інновації виявляються в новому дизайні продукту, у новому
процесі виробництва, у новому підході до маркетингу, у новій методиці
підвищення кваліфікації працівників [6].
Антонюк Л.Л, Савчук В.С., Поручник А.М. у своїй монографії трактують
інновацію як нове явище, новаторство або будь-яку зміну, яка вноситься
суб’єктом господарювання у власну діяльність із метою підвищення своєї
конкурентоспроможності як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках
[3].
Згідно з Законом України „Про інноваційну діяльність”, інновації – це
новостворені або вдосконалені конкурентоспроможні технології, продукція,
послуги, організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного
або іншого характеру, що істотно поліпшують якість виробництва [1].
На нашу думку, інновації – це кінцевий результат впровадження нового
продукту, технології, способу організації управління тощо з метою
оновлення, удосконалення, перетворення об’єкта (виробничої або
невиробничої сфери) та отримання економічного, соціального, екологічного
або іншого ефектів. Необхідно пам’ятати, що технологічні перетворення
пов’язані з великим ризиком. Дослідження свідчать, що в середньому зі
100 ідей лише 4–5 нових товарів мають комерційний успіх [4]. Для
підвищення ефективності інноваційної діяльності та зменшення ризиків
важливо визначити основні принципи впровадження нововведень, які, на
нашу думку, можна звести до наступних:
– інновація повинна ґрунтуватися на довготерміновому стратегічному
плануванні;
– підприємство повинно мати достатній запас „ноу-хау” та відповідних
технологій щодо цільових ринків;
– нові продукти повинні відрізнятися від конкуруючих;
– потрібен постійний обмін інформацією зі споживачами для своєчасного
визначення нових потреб.
Важливе значення для розвитку національної економіки та формування
дієвої вітчизняної інноваційної системи має творче використання
науково-технологічного досвіду розвинених країн.
Період після Другої світової війни став часом науково-технічної
революції та її величезного впливу на економічний розвиток. Наприкінці
50-х рр. ХХ ст. провідними ученими було доведено винятковий економічний
едикт від інновацій. Відомий дослідник проблем економічного зростання,
лауреат Нобелівської премії С. Кузнець назвав період науково-технічної
революції „…окремою економічною епохою, коли змінилося багато усталених
уявлень щодо функціонування економічної системи”.
Для української економіки найбільш показовим є досвід активної
інноваційної трансфор-мації, що спостерігалася у таких країнах, як
Японія, США, Південна Корея, Китай та ін. Свій прорив в економіці вони
здійснили насамперед за рахунок високих технологій.
Лауреат Нобелівської премії Р. Солоу у своїй роботі „Технічні зміни та
функція сукупного виробництва” переконливо довів, що головним чинником
тривалого економічного зростання є науково-технічний прогрес. Учений
підрахував, що подвійне збільшення валового продукту на одну витрачену
людино-годину у США за період 1909–1949 рр. відбулося на 12,5 % за
рахунок зростання капіталоозброєності праці і на 87,5 % за рахунок
технологічних перетворень [9]. Протягом 60–80-х рр. різними економістами
(Кузнець, Солоу та ін.) було проведено дослідження, в яких
підтверджувалося, що саме здатність країни до інноваційних змін є
визначальною ознакою конкурентоспроможності економіки. Було підраховано,
що реалізація науково-технічних досягнень забезпечує понад 75 % приросту
продуктивності праці і 50 % приросту національного доходу, майже вдвічі
– зниження собівартості промислової продукції [4].
У 60–80-х рр. виклик США кинула Японія, яка у 1960 р. відставала за
показником ВНП на душу населення від США майже у 5 разів, а нині вже
зрівнялася з ними [3]. В основу японського феномена закладена свідома
ставка на створення інноваційного суспільства. Держава розглядає
структурну перебудову на технологічній основі як головний засіб зниження
витрат, підвищення конкурентоспроможності, забезпечення високого рівня
економічної рентабельності. Саме японці одними з перших оцінили,
переклали й популяризували інноваційну концепцію Й. Шумпетера. У
результаті Японія перетворилася в наддержаву, у світовий центр
науково-технічного прогресу, стала найбільшим у світі кредитором.
Підтвердженням провідної ролі інноваційного чинника в економічному
зростанні є й успішний розвиток Південної Кореї, Сінгапуру, Тайваню та
інших „нових індустріальних країн”, де науково-технічний прогрес з
самого початку покладено в основу трансформації. Їхній досвід доводить,
що економічне „диво” має потужне інноваційне підґрунтя.
Сьогодні провідні європейські країни переглянули свої підходи щодо ролі
науково-технічного прогресу в економічній динаміці. Сучасний етап
науково-технічної революції спонукає європейську спільноту до створення
„технологічної Європи”. Нині у країнах ЄС завершується формування
національних інноваційних систем. Європейські компанії стають більш
агресивними на світових ринках, країни ЄС забезпечують 39,9 % світового
експорту, в останні роки ЄС обійшов США за розмірами іноземних
інвестицій [3]. Подальший розвиток національних інноваційних систем буде
спрямований на створення всесвітньої інноваційної системи.
Таким чином, Заходом понад 40 років тому в умовах ринку із жорсткою
конкуренцією була зроблена ставка на інновації як невичерпний ресурс
розвитку.
Виходячи з цього, основним чинником розвитку української економіки
повинна стати інноваційна діяльність. Ситуацію в національній
інноваційній сфері сьогодні характеризують різного роду кризові явища:
енергетична залежність, забруднення навколишнього середовища, наявність
застарілих матеріало- та енергомістких основних фондів, безперервна
зміна економіко-правового середовища, соціальна напруженість,
непередбачуваність економічного клімату. Швидко втрачаються можливості
розвивати наукові дослідження, оперативно впроваджувати їхні результати
у практику, реагувати на світові науково-технологічні досягнення та
ефективно використовувати їх у національних інтересах. Тому значна
частина вітчизняних товарів не є конкурентоспроможною на ринку.
На інноваційні процеси в Україні негативно впливає й кризовий стан у
науці, викликаний її слабким фінансуванням. Незважаючи на ряд
законодавчих актів, серед яких і Закон України „Про інноваційну
діяльність”[1], бюджетне фінансування за розділом „Фундаментальні
дослідження і сприяння науково-технічному прогресу” на рівні 1% від ВВП
так і залишилося нездійсненим. До речі, такий рівень є одним із найбільш
низьких у світі. Так, розвинені держави витрачають на розвиток
інноваційної сфери від 4 до 8 % ВВП. Сума видатків, яка передбачається
національним законодавством, не відповідає й мінімальним потребам науки,
а обсяг коштів, фактично спрямованих на її фінансування, значно менший,
ніж передбачений бюджетом.
Внаслідок цього кількість інноваційно активних підприємств щорічно
знижується, питома вага розробок, які за своїми характеристиками
перевищують світові аналоги, залишається низькою (менше 1 % створених
зразків за своїми техніко-економічними характеристиками перевищили
світові аналоги), відбувається подальше згортання новаторської
діяльності, інноваційна сфера не приваблює інвесторів [5].
Як наслідок, у світогосподарських зв’язках Україна зберігає значення
постачальника сировини та ринку збуту для країн Заходу. Технологічний
розвиток вітчизняної промисловості дедалі більше залежить від
інтелектуальної продукції інших країн. Програми розвитку
науково-технологічної сфери України залишаються на папері, без
адекватного фінансового забезпечення. Кошти, які держава відбирає у
промислових підприємств, досить значні. Розмір амортизаційного фонду й
прибутку, що залишається в їхньому розпорядженні, не дозволяє основним
структурним ланкам здійснити необхідну технічну реконструкцію виробничої
бази, випускати конкурентоспроможну продукцію. Досить складним є
одержання кредитів на здійснення інноваційної діяльності, немає
узаконеної методики розрахунку ефективності вкладень в інновації, не
розроблено економічного механізму, який стимулював би розвиток
венчурного капіталу і який складав би частину програми непрямого
регулювання державою інноваційної сфери.
Аналіз результатів дослідження дозволив авторам окреслити ряд причин
такого становища, основними з яких є:
– недооцінка значення технологічних змін для вітчизняної економіки;
– незавершеність економічних перетворень та їхнє недосконале правове
забезпечення;
– нераціональність зовнішньоекономічних зв’язків, заснованих на імпорті
високотехно-логічного устаткування та експорті паливно-сировинних
ресурсів;
– слабке фінансування та незадовільний зв’язок з виробництвом;
– відсутність на усіх рівнях управління систем менеджменту, орієнтованих
на підвищення якості, ресурсозбереження, конкурентоспроможність;
– орієнтація розвитку української економіки на активізацію не
інноваційної, а інвестиційної діяльності. Інвестиції повинні стати
засобом росту кількості інновацій, а не метою функціонування економіки;
– проблеми з одержанням кредитів;
– відсутність узаконеного державою механізму розрахунку ефективності
вкладень в інноваційні проекти, який би відповідав світовим аналогам.
GeLzR?U-]oe]?^&_P`?`aeaxc1/4cOd v?yx~AE?”‹U‘oe’i“?”
•oooooooooooooooooooooooooooo
логічних змін. У Німеччині, Іспанії та Італії додатково до низьких
ставок податків існують спеціальні системи заохочування ризикових
проектів. Франція застосовує іншу комбінацію – високі податки для усіх і
різні спеціальні стимули інноваційного підприємництва [4].
Дослідження показують, що останнім часом у розвинених країнах відбувся
радикальний перехід від традиційної науково-технічної політики до
інноваційної науково-технологічної. В Україні ж найчастіше вживаються
терміни „науково-технічна діяльність, науково-технічна політика”, яка
зводиться до вибору пріоритетів у науці й техніці, хоча поняття
„інноваційна діяльність”, „інноваційна політика” мають більш глибокий
зміст і більш значні цілі.
Термін „інноваційна політика” був уперше вжитий у відомій „доповіді
Charpie” („Технологічні нововведення: управління й умови здійснення”),
підготовленій Міністерством торгівлі США в 1967 році [3]. Сучасна
державна інноваційна політика – це сукупність науково-технічних,
виробничих, управлінських, фінансово-збутових та інших заходів,
пов’язаних із просуванням нової або покращеної продукції на ринок. Вона
об’єднує науку, техніку, підприємництво, економіку та управління та
стосується всього соціально-економічного середовища, включаючи
виробництво, банки, науково-технічні кадри, рівень науково-технічної
обізнаності населення країни.
На жаль, в Україні практично відсутня зважена інноваційна політика
держави, спрямована на активне стимулювання розвитку промислового
виробництва. Як підкреслювалось раніше, розвиток української економіки
не зорієнтовано на активізацію інноваційної діяльності. Державна
підтримка інноваційної діяльності ще не оформилася в систему ефективних
заходів. Але певні дії щодо її становлення були прийняті Верховною Радою
України у вигляді відповідних законів. На сьогодні законодавство України
у сфері інноваційної діяльності складається із законів України „Про
інноваційну діяльність”; „Про пріоритетні напрями інноваційної
діяльності в Україні”; „Про інвестиційну діяльність” та ін.
Підприємствам, які займаються інноваційною діяльністю, державою було
передбачено ряд податкових пільг, серед яких: звільнення від податків на
п’ятирічний термін прибутків та валютного виторгу, отриманих у
результаті ліцензійної та патентної діяльності; 50 % зменшення податку
на прибуток для підприємств, що здійснюють власними силами НДДКР та
освоюють прогресивні технології тощо [2]. Згодом більшість пільг
втратила свою чинність. Податкова система сьогодні виконує, в основному,
фіскальні функції. Стимулювання інноваційного розвитку через податкову
політику повільно зводиться до нуля. Така податкова система, на нашу
думку, суперечить цілям, які поставив Уряд. Податкова система повинна
стимулювати підприємців до вкладання коштів в інновації, а не вилучати
ледь не весь дохід у вигляді різних зборів і податків. Таким чином, на
нашу думку, створюються реальні передумови для відпливу робочої сили та
капіталу із галузей вітчизняного машинобудування до галузей зі швидкою
оборотністю капіталу.
Внаслідок цього брак фінансових коштів, а також наступні кроки владних
структур спрямовані на призупинення дії найбільш істотних статей
перелічених законів, звели нанівець усі позитивні починання. Таким
чином, можна стверджувати, що держава не використала всі засоби щодо
створення сприятливих умов для розвитку інноваційної діяльності.
Стимулювання інновацій поки що не належить до пріоритетів національної
економіки. Однак за відсутності чіткої інноваційної стратегії
призупинити регрес національ-ної економіки, на нашу думку, не можна. Це
визначає особливу актуальність реалізації державної інноваційної
політики як стратегічного курсу з метою перетворення України в
інноваційне суспільство в найближчі роки. Науково-технологічна безпека є
основою інтелектуально-інформаційного суверенітету України.
Проте обираючи інноваційних шлях розвитку, на нашу думку, потрібно
враховувати останні світові тенденції щодо інноваційної політики, а
саме:
– інвестування з метою підтримання й підвищення технічного рівня
виробництва замінили інвестування у відтворення капіталу;
– віддається перевага ризиковому капіталу замість використання кредитів
банку;
– конкуренція у сфері високих технологій замінила економічну
конкуренцію;
– на зміну ринковому регулюванню інновацій прийшло наукове прогнозування
й непряме державне регулювання розвитку технологій [4].
Розробляючи подальші напрями та тенденції інноваційного розвитку
України, на нашу думку, потрібно конкретизувати такі питання, як:
– утворення нових суб’єктів інноваційної діяльності;
– механізм структурно-технологічної перебудови виробництва;
– розвиток міжнародного співробітництва;
– інноваційний розвиток регіонів;
– інвестиційне забезпечення;
– екологічна безпека під час запровадження інновацій та ін.
Державна політика в інноваційній сфері повинна забезпечити підтримку у
формуванні нових інноваційних структур. Насамперед, на особливу увагу
заслуговують, на нашу думку, такі структури, як технологічні парки та
бізнес-інкубатори, що повинні створюватися по пріоритетних
високотехнологічних напрямах й покликані забезпечити необхідний рівень
науково-технічного розвитку у конкретних регіонах. Проте ці структури
стануть ефективними лише за умов вирішення проблем їхнього фінансування
та міжгалузевої взаємодії.
Для прискорення науково-технічного розвитку ефективним може стати
утворення фінансово-промислових груп, до складу яких входять спеціальні
інноваційні структури. Ними могли б стати науково-дослідницькі центри,
які займаються питаннями підтримки й розвитку науково-технічного
потенціалу підприємств та організацій, що входять до
фінансово-промислових груп. Корисним було б використовувати досвід
розвинених країн Заходу зі створення інноваційних підрозділів при
корпораціях.
На нашу думку, важливим залишається питання підтримки державою малих та
середніх інноваційних підприємств. Малий інноваційний бізнес може
ефективно працювати лише в умовах налагодженої інфраструктури передачі
технологій й системи комунікацій. Проте така система на даний момент в
Україні відсутня. Її створення також є одним із важливих напрямів
подальшого розвитку інноваційної сфери.
Досягти прогресу у сфері міжнародного науково-технологічного
співробітництва можна, на нашу думку, шляхом створення сприятливих умов
залучення інвестицій в інноваційну сферу, розробки комплексу заходів зі
стимулювання залучення високих технологій, входження у світову систему
науково-технічної інформації, розвитку міжнародної науково-виробничої
кооперації, підвищення конкурентоспроможності науково-технічної
продукції. Державне регулювання міжнародних зв’язків, на нашу думку,
повинно базуватися на таких принципах, як взаємна користь, недопущення
дискримінації, еквівалентна технологічна залежність сторін, раціональне
співвідношення лібералізації та протекціонізму тощо. Очевидно, що для
України пріоритетним повинен стати розвиток науково-технічного
співробітництва із державами – учасниками СНД. Необхідно також
налагодити науково-технологічне співробітництво із науковими центрами
Європи.
Дуже важливим напрямом розвитку інноваційної сфери України, на нашу
думку, є регіоналізація науково-технологічного прогресу. Регіональна
науково-технічна політика є невід’ємною складовою державної
науково-технічної політики. На нашу думку, забезпечення державою
оптимальної рівноваги в інноваційному розвитку регіонів дозволить
уникнути конфліктів і досягти єдності країни в інноваційній сфері.
Вважаємо за доцільне також удосконалення механізму залучення іноземних
інвестицій. Для цього треба, перш за все, створити сприятливий
інвестиційний клімат, вдосконаливши нормативну базу на основі визначення
організаційно-методичних, інформаційних і правових засад іноземного
інвестування. Передумовою цього повинна стати макроекономічна
стабільність, що сприятиме акумулюванню внутрішніх і зовнішніх ресурсів
шляхом підвищення довіри інвесторів.
Сьогодні важливим завданням державної інноваційної політики є створення
науково-методологічної основи формування української державної
інноваційної системи, яка забезпечує побудову динамічної економіки, що
базується на знаннях, та світове лідерство національних компаній.
Необхідно систематизувати об’єкти інвестування, напрацьовувати банк
даних інвестиційних об’єктів, розробити й затвердити Методичні
рекомендації з підготовки інвестиційних проектів, розширити права
регіонів в одержанні іноземних інвестицій.
Важливим, як уже підкреслювалося, є й усвідомлення того, що сьогодні для
успішного економічного розвитку країни необхідний поворот від
традиційної науково-технічної політики до інноваційної. Цим
передбачається, що поняття „технологія” набагато ширше за термін
„техніка”. Воно містить у собі технічні засоби, систему відповідних
знань, фінансові, технічні, кадрові, сировинні й інформаційні ресурси,
навички й виробничу культуру, систему адекватного управління, соціальне
й природне середовище, у якому реалізується даний процес, а також
систему соціально-економічних наслідків, включаючи екологічні.
Підсумовуючи все зазначене вище можна впевнено стверджувати, що основним
напрямом подальшого інноваційного розвитку України повинно стати
стимулювання створення й використання знань як головного джерела
підвищення національної конкурентоспроможності та процвітання держави у
сучасному світі.
Одержані результати дозволяють розкрити сутність інноваційної складової
економічного розвитку, визначити місце інноваційних процесів у системі
світових економічних відносин, виявити проблеми становлення інноваційної
діяльності як основи розвитку економіки України. Отримані результати
мають теоретико-методологічне й прикладне значення та є певним внеском у
розвиток інноваційної теорії. Їхнє використання підвищує наукову
обґрунтованість щодо прийняття рішень під час впровадження інноваційних
проектів на мікроекономічному рівні та у процесі розробки і реалізації
національних інноваційних стратегій на макроекономічному рівні.
Результати проведеного дослідження дозволили автору зробити такі
висновки.
Технологічні зміни є визначальним фактором історичної трансформації
суспільства, проте їхню вирішальну роль в економічному зростанні було
визнано лише у другій половині двадцятого століття. Центральною ланкою
інноваційної теорії є категорія „інновація”. Інновації – це кінцевий
результат впровадження нового продукту з метою оновлення, удосконалення,
перетворення об’єкта та отримання економічного, соціального,
екологічного або іншого ефектів.
Обґрунтування провідної ролі інновацій як визначального фактора у
системі міжнародних відносин здійснено на основі дослідження
інноваційних тенденцій провідних країн світу. Результати показали, що
стале економічне зростання напряму залежить від рівня розвитку
інноваційного потенціалу в країні. На основі аналізу заходів
інноваційної політики цих країн доведено необхідність втручання держави
у розвиток інноваційної сфери.
Результати дослідження показали, що українська інноваційна сфера
продовжує переживати глибоку кризу. Для забезпечення в Україні
динамічного науково-технологічного розвитку запропоновано нові підходи
до стимулювання інноваційної сфери: перехід від традиційної
науково-технічної політики до інноваційної; стимулювання розвитку
основних галузей економіки та відмова від концепції рівномірного
технічного розвитку; інвестування в інноваційну сферу та відмова від
інвестицій у відтворення капіталу; надання переваги ризиковому капіталу
замість використання кредитів банку; впровадження пільг для інноваторів;
перехід до непрямого регулювання інноваційних процесів.
Запропонований комплекс заходів, спрямованих на удосконалення
інноваційної сфери, включає: забезпечення державного стимулювання у
формуванні нових інноваційних структур; створення відсутньої в Україні
інфраструктури трансферу технологій; впровадження механізму світового
науково-технологічного співробітництва; створення банку даних
інвестиційних об’єктів; вирішення проблем екологічної безпеки тощо.
Література:
1. Про інноваційну діяльність: Закон України. – www.rada.kiev.ua.
2. Про оподатковування прибутку підприємств і організацій: Закон
України.– www.rada.kiev.ua.
3. Антонюк Л.Л., Поручник А.М., Савчук В.С. Інновації: теорія, механізм
розробки та комерціалізації: Монографія. – К.: КНЕУ, 2003.
4. Бажал Ю.М. Економічна теорія технологічних змін: Навчальний посібник.
– К.: Заповіт, 1996.
5. Наукова та інноваційна діяльність в Україні: Стат. зб. / Державний
комітет статистики України / О.М. Кузнєцова (підгот.). – К., 2005.
6. Портер Майкл. Международная конкуренция: конкурентное преимущество
стран: Пер. с англ. / Под общ. ред. В.Д. Щетинина. – М.: Международные
отношения, 1993.
7. Туган-Барановський М. І. Промислові кризи в сучасній Англії, їх
причини і вплив на народне життя. – К., 1894.
8. Шумпетер Й. Теория экономического развития: исследования
предпринимательской прибыли, капитала, кредита и цикла конъюктуры. – М.:
Прогрес, 1982.
9. Solow R.M. A contribution to the Theory of Economic Growth //
Quarterly Journal of Economics. – 1956. – Р. 3–4.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
