Реферат на тему:
Еколого-економічні проблеми та роль кадрової підготовки у їх вирішенні
У другій половині XX століття природа Землі зубожіла до невпізнання, її
спотворила інтенсивна урбанізація, що призвела до виснаження природних
ресурсів, зростання злиденності, деградації всіх сфер суспільного життя,
втрати духовних цінностей, а також до постійно зростаючого
антропогенного навантаження на довкілля, зокрема збільшення питомої ваги
викидів шкідливих речовин на 1 грн. ВВП.
Суспільство, намагаючись прискорити нарощування обсягів матеріального
виробництва, що втягує у господарський обіг усе більше природних
ресурсів, враховує лише позитивні результати – вироблений продукт,
отриманий прибуток – і залишає поза увагою та економічним контролем
негативні результати – викиди (скиди) у природне середовище шкідливих
речовин, неутилізовані відходи, послаблення соціально-економічних
функцій природних ландшафтів та ін.
У світі щороку шість мільйонів гектарів засушливих, але продуктивних
земель перетворюються на безплідні пустелі, зникає одинадцять мільйонів
гектарів лісів. Дедалі більше відчувається нестача якісної питної води,
загострюються енергетичні проблеми. Кислотні дощі спричиняють незворотну
деградацію величезних площ родючих ґрунтів, знищують ліси та водойми,
завдають великої шкоди загальнолюдським пам’яткам культури.
Промисловість і сільське господарство в процесі функціонування додають
неприпустимо велику кількість токсичних речовин до харчового ланцюга та
процесів дихання. Внаслідок техногенної діяльності людини до атмосфери
потрапляють промислові викиди в кількості, яка сприяє поступовому
потеплінню клімату на планеті. Явище “парникового ефекту”, що характерне
для сьогодення, в XXI столітті може зумовити підвищення температури до
позначки, достатньої для того, щоб викликати істотне підняття рівня
світового океану, а відтак – затоплення прибережних територій, і тим
самим підірвати економіку ряду країн. Шкідливі викиди в атмосферу
загрожують руйнуванням захисного озонового шару планети, що призведе до
стрімкого зростання онкологічних захворювань серед людей і тварин.
Понад 70 років стратегічною метою збільшення виробництва в Україні був
його приріст на основі екстенсивного розвитку з додержанням основних
принципів охорони навколишнього середовища у рамках вимог, що висувалися
соціалістичною формацією. Сьогодні ми маємо результат цього. Очевидною є
загальна некомпетентність у питаннях управління як природоохоронною
діяльністю, так і соціально-економічними процесами, прийнятті та
реалізації рішень. Як бачимо, мета гармонізації відносин суспільства і
природи залишилася на рівні декларації.
Докорінна трансформація соціально-економічної ситуації потребує не
тільки активного використання широкого набору методів та інструментів
для поліпшення процесу природокористування та охорони навколишнього
середовища, а й нового економічного мислення, зміни психології,
необхідного усвідомлення господарського, а не споживацького ставлення до
природних ресурсів у бізнесмена, керівника, підприємця та урядовця,
усвідомлення того, що сьогоднішній рівень життя в майбутньому визначить
рівень прийдешніх поколінь.
Людські потреби, які безперервно зростають, характеризуються значним
різноманіттям, серед них життєво важливими є потреби безпеки життя та
чистоти довкілля, які дають змогу зберегти здоров’я людини. З
усвідомленням того, що людина не просто взаємодіє з природою, а є її
часткою, приходить розуміння, що, змінюючи природне середовище, яке для
неї є і життєвим засобом, і предметом та знаряддям праці, вона змінює
власну природу. Тому економіка держави не може орієнтуватись винятково
на задоволення матеріальних потреб, ігноруючи природні. За даними
Конференції ООН з навколишнього середовища і розвитку, здоров’я людини
на 53 % залежить від способу життя, на 21% – від стану навколишнього
природного середовища, на 16 % – від генетичних особливостей організму
та на 10 % – від якості медичного обслуговування.
Розвиток, при якому існують неузгодженість темпів економічного розвитку
з вимогами екологічної безпеки, домінування природомістких галузей,
висока частка ресурсо- та енергомістких технологій, є несумісним із
сучасними світовими тенденціями та відкидає Україну на узбіччя
загальносвітових процесів.
Докорінна зміна за період 1990–2001 рр. структури промислового
виробництва в напрямі значного збільшення частки паливно-енергетичних і
матеріально-сировинних галузей майже до 60 %, з одного боку, принесла
значний дохід у консолідований бюджет України. Саме підприємства цих
галузей очолюють рейтинг кращих компаній ТОП-100. Так, 100 кращих
компаній збільшили свій номінальний сукупний дохід майже вдвічі – з 91
млрд. грн. за підсумками роботи в 1999 році до 146 млрд. грн. у 2000 р.,
але з іншого боку, чи означає це, що країна стала багатшою, якщо
виробила продукт з великою сировинною складовою у собівартості. Щодо
питання ресурсозбереження, то згадані підприємства здебільшого
спираються на низькотехнологічні виробництва в середньому з 63-% рівнем
зносу промислових потужностей, який щорічно збільшується на 3,3 млрд.
грн.
Так, через дедалі більшу неефективність економіки України зростає
величина споживання ресурсів та різноманітних видів забруднення на
одиницю ВВП. Наприклад, за даними щорічника State of the World 2001
(Стан світу 2001), що видається Worldwatch Institute, один з комплексних
індикаторів енергозатратності та забруднюваності економіки країни –
обсяг викидів вуглецю в атмосферу від спалювання викопних видів палива,
який припадає на $1 млн. виробленого ВВП*, протягом 1992–1999 років зріс
приблизно з 690 т до 890 т (майже на 30 %). Ця тенденція є наслідком
зниження енергоефективності та різкого погіршення структури української
економіки. Водночас, у США цей показник зменшився приблизно до 173 т,
Великій Британії – до 108 т, Японії – до 100 т, а Китай за 20 років
реформ зменшив його з 474 т у 1980 до 158 т у 1999 р.
Енергомісткість ВВП України за цей період зросла ще більше. Так, за
даними Міністерства енергетики США, у 1992 р. вона становила 38,1 тис.
Btu на $1 ВВП і перевищувала енергомісткість ВВП Польщі в 2 рази, США –
у 2,6 раза, Китаю – в 3,1 раза і Німеччини – в 4,7 раза. У 1999 р. цей
показник в Україні досяг 5,9 тис. Btu на $1 ВВП, тобто зріс у 1,52 раза,
тоді як в інших країнах він зменшився. Внаслідок цього коефіцієнт
перевищення в Україні зріс порівняно з Польщею до 4,2, США – до 4,3,
Китаєм – до 8,2 і Німеччиною – до 7,7. А згідно з минулорічним прогнозом
цього ж міністерства, Україна зможе вдвічі зменшити енергозатратність
своєї економіки у наступні 20 років, проте і тоді він буде приблизно в
2–5 разів вищий ніж у розвинених країнах та країнах, що розвиваються.
Поки що ж у структурі ВВП відбуваються негативні зміни, а саме: стрімко
зросла частка сировинно- та енергомістких і водночас найбільш
забруднюючих довкілля галузей промисловості (гірничо-металургійної,
паливно-енергетичної, а також хімічної), знижується частка
машинобудування галузі, яка повинна забезпечувати технологічне
переоснащення інших галузей.
Під час цьогорічного саміту Всесвітнього економічного форуму в Давосі
був презентований Індекс екологічної сталості (ІЕС) країн, що дозволяє
оцінювати прогрес на шляху до сталого суспільства за допомогою 22
комплексних індикаторів, які разом охоплюють 67 різноманітних
параметрів. Рейтинг країн за ІЕС базується на порівняльному аналізі цих
індикаторів для різних країн і дає узагальнену оцінку ситуації в них. Із
122 країн, що було включено в нього у 2001 році, Україна опинилася на
ганебному 110 місці, а в п’ятірку лідерів входять Фінляндія, Норвегія,
Канада, Швеція та Швейцарія.
I
gd+j?
тку, а не на запобігання забруднення, причинами якого, перш за все, були
недосконалі (природомісткі, екологічно брудні) технології основного
виробництва. Сьогодні прогресивною громадськістю вирішується завдання
другого етапу екологізації, якому відповідає нова “зелена” індустріальна
політика. Основні зусилля тут направляються не на ліквідацію наслідків
забруднення довкілля, а на запобігання йому, тобто на усунення причин
екологічних порушень. Ці цілі досягаються шляхом якісного
техніко-технологічного оновлення основного виробництва, повсюдного
енерго- і ресурсозбереження, змін галузевої структури економіки у ході
екореструктуризації тощо.
Саме інтелектуальний потенціал як основа кадрової політики держави є
головним джерелом проведення екореструктуризації, що забезпечує розробку
і впровадження у виробництво, як правило, нових енерго- та
ресурсозберігаючих чистих технологій. Екореструктуризація передбачає
перебудову галузевої структури національної економіки або в результаті
скорочення попиту на продукцію “брудних” виробництв, або шляхом
модернізації галузей – споживачів продукції “брудних” виробництв.
Формуванню екологічно спрямованого інтелектуального потенціалу
суспільства сприяє, перш за все, розвиток глобальної освіти, зокрема
екологічної, екологічного виховання та екологічної просвітницької
роботи. Саме сьогодні, коли завершується формування світової ринкової
системи, водночас різко загострюються її економічні, екологічні та
соціальні проблеми, зазначений напрям слугуватиме економічною та
морально-етичною основою побудови нового суспільства – ноосфери XXI
століття.
Подолання синдрому еколого-економічної кризи допомогло б реконструюванню
феномена природовідповідності. Наукова неспроможність у визначенні
пріоритетів збалансованого еколого-економічного та соціального розвитку
зумовлена, насамперед, відособленістю різних галузей знань і
недосконалістю інфраструктури освіти та виховання молоді. Це свідчить
про те, що необхідним є перехід до нової ідеології, до екологізації
економіки і виробництва, до постіндустріальної екологічно орієнтованої
цивілізації. Ще Фрідріх Шіллер у роботі “Листи про естетичне виховання
людини” писав, що національна гідність є найвищим ступенем моральної
зрілості людини та її краси, а у її відсутності він вбачав головну
причину кризи цивілізації, яка спричиняє розлад людської природи й
довкілля, занепаду роду і його звичаїв.
Стрижнем у всі часи в освіті був і залишається освітньо-виховний ідеал
або модель людини і громадянина, на яку існує соціальне замовлення
держави. Україна, яка обирає шлях сталого, економічно збалансованого,
екологічно безпечного розвитку, повинна провести реформування
освітньо-виховної системи як головної у кадровій політиці України на
засадах національної культури і природовідповідності з широким
використанням міжнародного досвіду, про нагальність якої йшлося на II
Всеукраїнському з’їзді працівників освіти (08.10.01). У свій час
Володимир Іванович Вернадський писав, що розум, позбавлений моралі,
таїть у собі небезпеку для його носія. Особливого значення набуває це
питання у період переходу суспільства до сталого розвитку, тобто такого,
який задовольняє вимоги сьогодення і при цьому не створює перешкод для
задоволення потреб майбутніх поколінь. Зазначимо, що розвиток повинен
бути адекватним господарській (екологічній) місткості навколишнього
природного середовища, не вносити незворотних змін у природу і не
створювати небезпеки для як завгодно тривалого існування людини як
біологічного виду.
Сьогодні серед нагальних є питання формування екологічного світогляду, в
якому знання та інформація разом із духовністю визначатимуть якість і
рівень життя та його безпеку. Перші кроки у системі вищої освіти вже
зроблені, і серед дисциплін нормативного блоку з напряму “Економіка і
підприємство”, що визначають зміст освіти бакалавра з економіки, є
навчальна дисципліна “Екологія”. Суспільство усвідомлює, що економіка та
екологія – це нерозривні частини одного цілого. Їх не можна розглядати
окремо, саме тому у стратегії реформи економіки держави екологія й
економіка повинні розглядатися тільки в єдності та тісному
взаємозв’язку. Той, хто не усвідомить цієї істини, у XXI столітті буде
жити гірше, ніж у минулому.
Майбутні фахівці повинні розуміти, що сьогодні в умовах конкурентного
ринкового середовища дефіцитні кошти необхідно спрямовувати у проекти з
потенційно максимальним екологічним ефектом. В освітньо-виховній системі
(дитячий садок – школа – ВНЗ) у період переходу до сталого розвитку
провідне місце займає безперервна екологічна освіта та виховання.
Екологічна освіта найбільш причетна до великої методологічної та
світоглядної проблеми: як жити і вижити в умовах виснаження природних
ресурсів, забруднення й прогресуючої деградації довкілля. Саме
екологічна складова світогляду упорядковує, ранжує систему особистих
цінностей у тій частині, де йдеться про взаємодію людини і природи.
Отже, для реалізації зазначених завдань потрібно мати чітко
обґрунтовану, сприйняту українським суспільством державну стратегію
сьогодні і на більш віддалену перспективу на засадах сталого розвитку.
Вирішення економічних, екологічних та соціальних проблем повинно
спиратися на ефективну державну Програму духовного оздоровлення нації. З
метою посилення ролі еколого-економічнї освіти, екологічного виховання,
культури і науки, узгодження планів та методики викладання, більш
оперативного обміну інформацією необхідно вивчити питання про створення
координаційного центру з питань викладання у вищій школі дисциплін
еколого-економічного блоку для удосконалення системи кадрової підготовки
в контексті реформування економічних відносин в Україні в руслі
міжнародно визнаного сталого розвитку суспільства.
Література:
1. Алле М. Экономика как наука: Пер. с франц. – М., 1995.
2. Афонцев С. Экономическая политика и модели экономического развития //
Мировая экономика и международные отношения. – М.: Изд-во “Наука”. –
2002. – № 4.
3. Бажал Ю.М. Економічна теорія технологічних змін. – К., 1997.
4. Білорус О. Імперативи стратегії розвитку України в умовах
глобалізації // Економіка України. – 2001. – С. 311.
5. Гунський Б. Інвестиційні процеси в глобальному середовищі. – К.:
Наукова думка, 1997.
6. Жаліло Я.А. Конкурентоспроможність національної економіки України.
Стратегія розвитку України: теорія і практика. – Київ, 2002.
7. Иноземцев Л. Неизбежность постиндустриального мира. К вопросу о
полярности современного мироустройства // Постиндустриальный мир и
Россия. – М.: РАН, Эдиториал УССР. – 2000.
8. Иноземцев В. Восставшая из пепла: европейская экономика ХХ века //
Мировая экономика и международные отношения. – М.: Наука, 2002. – № 1.
9. Коллонтай В. Эволюция западных концепций глобализации // Мировая
экономика и международные отношения. – 2002. – № 1.
10. Косолапов Н. Глобализация, миропорядок ХХІ века в России.
Постиндустриальный мир и Россия / Под. ред. В. Хароса, В. Красильщикова.
– М.,2001. – 250 с.
11. Марчук Е.К. Стратегічна орієнтація суспільства – рух на випередження
// Стратегічна панорама. – 1999. – № 4.
12. Мочерний С. До питання про постіндустріальне суспільство //
Економіка України. – 2002. – № 9.
13. Новокшонов Л.В., Тридюнов Ю.В. Мировое хозяйство. – ЮРИСТО, 2000.
14. Оболенский В. Глобализация мировой экономики и Россия // Мировая
экономика и международные отношения. – М.: Изд-во “Наука”, 2001. – № 3.
15. Пахомов Ю. Україна і виклики глобалізації // День. – 2001. – 7
серпня.
16. Перес К. Технологические процессы и возможности для развития
качества динамической цели. – ЮНКТАД.ХТД/RT/1/9. – 1999. – 20 december.
– С. 50.
17. Ратленд П. Глобализация и посткоммунизм // Мировая экономика и
международные отношения. – 2002. – № 1.
18. Стратегія розвитку України: теорія і практика. – К., 2002.
19. Трансформація моделі економіки України / За ред. В.М. Гейця. – К.:
Лотос, 1999.
20. Україна на порозі ХХІ століття: уроки реформ і стратегія розвитку. –
Київ, 2001.
21. Україна і світове господарство: взаємодія на межі тисячоліть. – К.,
Либідь, 2002.
22. Філіпенко С. Економічний розвиток сучасної цивілізації. – К.:
Товариство “Знання” України, 2000.
23. Хаустов В., Панфілова Т. Інноваційні процеси в Україні: реалії і
перспективи // Економіст. – 2002. – № 3.
24. Чухно А.А. Економічна теорія. – К.: Вид-во “Вища школа”, 1993.
25. Чухно А. Постіндустріальна економіка: теорія, практика та їх
значення для України // Економіка України. – 2001. – № 11, 12.
26. Экономическая энциклопедия / Под ред. Л.И. Абалкина. – М.:
Экономика, 1999.
27. Энциклопедический социологический словарь / Под общей редакцией Г.В.
Осипова. – М., 1995.
28. Яковець Ю. Глобальні тенденції соціокультурної динаміки і
перспективи взаємодії цивілізації у ХХІ столітті // Економіка України. –
2000. – № 3.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
