.

Ресурсна база споживчого кредитування та джерела її формування (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 7130
Скачать документ

Реферат на тему:

Ресурсна база споживчого кредитування та джерела її формування

Програми споживчого кредитування займають важливе місце в проведенні
активних операцій комерційних банків. На рівень дохідності таких програм
впливають, перш за все, вартість ресурсної бази та формування
обов’язкових резервів. Удосконалення програм кредитування населення
передбачає визначення оптимальних підходів до використання джерел їх
фінансування. Ресурсна база споживчого кредитування є однією з важливих
проблем, від вирішення якої залежить загальна ефективність споживчого
кредитування. Тому дослідження зазначених питань має важливе практичне
значення.

Дослідженню проблем формування та використання ресурсної бази
комерційних банків присвячено роботи багатьох вітчизняних і зарубіжних
учених. До них, зокрема, відносяться праці Білоглазової Г.М.,
Герасимовича А.М., Долана Е.Дж., Лаврушина О.І., Мороза А.М., Савлука
М.І., Шеремет А.Д. та ін. [1]. Разом з тим питання, пов’язані з
залученням ресурсів з метою формування та використання фондів споживчого
кредитування комерційних банків, досліджені ще недостатньо. А вони є
актуальними, оскільки від їх вирішення залежить запровадження напрямів
удосконалення банківських операцій та вирішення багатьох соціальних
проблем.

Метою дослідження є аналіз джерел формування ресурсної бази кредитування
населення комерційними банками та визначення рівня дохідності таких
операцій. Проведено оцінку кожного з найбільш важливих джерел
формування банківських фондів кредитування. Розглянуто їх позитивні
та негативні сторони. Досліджено механізми управління ресурсною базою,
що залучено для забезпечення короткострокових і довгострокових програм
споживчого кредитування. Розглянуто досвід зарубіжних банків провідних
комерційних банків України. Розроблено пропозиції щодо підвищення
прибутковості таких операцій шляхом застосування найбільш дієвих
механізмів фінансування. Ресурси комерційного банку – це сукупність
грошових коштів, що перебувають у його розпорядженні і використовуються
для виконання активних операцій.

Операції, з допомогою яких комерційні банки формують свої ресурси,
відносять до пасивних. Ресурси комерційних банків поділяють на власні,
залучені та позичені. Останні є зобов’язаннями банку перед іншими
кредитними установами, підприємствами і громадянами, що розмістили свої
кошти в банку як залишки на кореспондентських, розрахункових і поточних
рахунках, депозити, вкладення у боргові цінні папери, кредити, отримані
банком від центрального банку, інших комерційних банків та ін. [2].

Власний капітал банку (банківський капітал) формується за рахунок
внесків його власників (акціонерів). Це – статутний та додатковий
капітал, а також частка нерозподіленого прибутку банку, що залишається в
його розпорядженні. Ресурсну базу, яка залучається комерційними банками
з метою проведення активних операцій, можна поділити на чотири основні
групи:

1. Депозити та залишки на поточних рахунках юридичних і фізичних осіб.

2. Кошти від емісії власних цінних паперів.

3. Міжбанківські депозити та позики НБУ.

4. Зовнішні позики комерційних банків.

Основним джерелом ресурсів є кошти, залучені від підприємств,
організацій та населення. Більшу частину коштів, залучених банками,
становлять депозити. До них входять залишки коштів юридичних і фізичних
осіб на рахунках до запитання і в строкових вкладах, кошти, отримані
банком від розміщення депозитних (ощадних) сертифікатів. Усі інші
джерела залучення ресурсів відносяться до недепозитних. У банківській
діяльності часто виникає ситуація, коли залучених банком депозитних
ресурсів недостатньо для здійснення запланованих кредитно-інвестиційних
операцій. Серед недепозитних джерел формування банківських ресурсів
найбільш поширеними є:

– отримання міжбанківських кредитів;

– рефінансування в Національному банку України;

– операції РЕПО;

– емісія цінних паперів власного боргу (банківські векселі, облігації
тощо) [3].

Недепозитними формами залучення банками коштів є випуск і розміщення
облігацій, векселів та інших боргових цінних паперів. Такі кошти можна
класифікувати як середньо- та довгострокові запозичення банків, що
використовуються для фінансування розвитку інфраструктури банку та
вкладень у довгострокові проекти, розвиток мережі відділень і філій,
вкладення в технічне та програмне оновлення тощо. Міжбанківські позики –
це найбільш мобільна група ресурсних коштів комерційних банків. Такі
позики комерційний банк може отримати від інших фінансових установ для
виконання своїх зобов’язань. Міжбанківське кредитування проходить у
межах кореспондентських відносин банків. Воно є оперативним за способом
надання кредиту та має короткостроковий характер. Інша частина
міжбанківського кредитування – позики НБУ. Для ефективного регулювання
ліквідності банків, виконання функцій кредитора останньої інстанції НБУ
з урахуванням поточної ситуації на грошово-кредитному ринку застосовує
такі інструменти:

– операції рефінансування (постійно діюча лінія рефінансування для
надання банкам кредитів овернайт, кредитів рефінансування строком до 14
днів та до 365 днів, операцій прямого РЕПО);

– надання стабілізаційного кредиту;

– депозитні операції (укладання депозитних договорів, емісія депозитних
сертифікатів також мають недепозитний характер залучення. Вони надаються
міжнародними фінансовими установами комерційним банкам (та іншим
підприємствам), які мають високий міжнародний рейтинг. Ресурсною базою
споживчого кредитування є сукупність грошових коштів, що залучено у
формі депозитів, міжбанківських кредитів, зовнішніх запозичень і шляхом
емісії власних цінних паперів з метою надання позик громадянам. Для
забезпечення споживчого кредитування грошовою масою найбільш стабільним
і надійним джерелом є депозитні кошти. Сконцентровані на банківських
рахунках вклади дозволяють комерційним банкам планувати обсяги споживчих
кредитів, які будуть надані протягом звітного періоду. Середній термін
депозитної угоди становить 12 місяців, найбільш точно комерційний банк
може спланувати обсяги та доходи від портфеля короткострокових споживчих
кредитів. До них входять позики за програмами „Стандартна розстрочка”
(придбання ТНС), споживчі кредити на нагальні потреби та інші. Найбільш
складним є планування залучення коштів під видачу довгострокових
споживчих кредитів. До них належать кредити за програмами „Авто в
кредит”, „Житло в кредит”, кредити на отримання освіти. Такі кредити
потребують капіталовкладень строком від 3 до 15 років. Депозитні кошти
є недостатніми для їх фінансування. Крім того, кошти вкладників не
зовсім прийнятні для фінансування довгострокових програм споживчого
кредитування. Якщо по кредитах, наданих на придбання споживчих товарів
за програмою “Стандартна розстрочка”, маржа становить до 14 %, то за
програмами “Житло” або “Авто в кредит” – 6 % . Тому кредитуючи
населення на споживчі потреби, комерційні банки намагаються використати
механізми залучення більш дешевих кредитних ресурсів. Так, депозитні
кошти, міжбанківські кредити та позики НБУ є найбільш універсальними
джерелами активних операцій. Вони, зокрема, використовуються і в процесі
фінансування споживчого кредитування. Кошти власного капіталу, як
правило, направляються на забезпечення інвестиційного кредитування або
інших капітальних вкладень. Зовнішні позики залучаються для
забезпечення операцій довгострокового кредитування, як правило, з
використанням валютних коштів. Кошти, отримані від емісії та розміщення
власних цінних паперів (на внутрішньому ринку) направляються на
розвиток банківської інфраструктури або на фінансування довгострокових
кредитів у національній валюті. Основним джерелом фінансування
довгострокових валютних програм споживчого кредитування є зовнішні
позики. Зовнішні позики складаються з двох основних джерел: ресурси
міжнародних фінансових організацій; кошти, залучені на міжнародних
ринках. Провідну роль у забезпеченні коштів міжнародних фінансових
організацій відіграє Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР).
Серед позичальників можуть бути як державні установи, так і корпоративні
клієнти. Для вітчизняних банків важливим є вихід на європейський
фінансовий ринок. Провідна роль тут належить Європейському банку
реконструкції та розвитку (ЄБРР). Міжнародні кредитні ринки поділяються
на такі види: ринки цінних паперів іноземних емітентів і європаперів (у
цій групі найпоширенішими є єврооблігації та інші короткострокові
інструменти запозичення); ринки синдикованих єврокредитів, що дозволяють
позичальникам користуватися ресурсами кількох кредиторів одночасно. Ціна
розміщення євробондів визначається на базі рейтингу позичальників, що
присвоюються міжнародними рейтинговими агентствами (наприклад “Mody”s
Invesstors Service”, “Standard&Poor”s”, “Fitch IBCA”). Для країн, що
розвиваються, прийнятним вважається діапазон від 6 до 11 % річних. Таким
чином, вітчизняні банківські установи використовують декілька форм
залучення зовнішніх ресурсів. По-перше, це кредити Світового банку, ЕБРР
та інших міжнародних фінансових організацій. По-друге, це кредити,
отримані в результаті так званої сек’ютирізації (securities – цінні
папери) активів банків. По-третє, синдиковані кредити. По-четверте –
випуск єврооблігацій. На сьогодні на світовому фондовому ринку
складається прийнятна кон’юнктура для випуску єврооблігацій та
синдикованих позик. Синдиковане кредитування зводиться до надання групою
банків позик одному позичальнику. Таке спільне фінансування обумовлене
значними потребами в ресурсах, які не під силу зібрати окремим банкам. У
такому випадку кожний банк надає частку загальної суми кредиту на
визначених умовах під гарантії повернення одного з банків – гаранта.
Останній очолює кредитний консорціум. Позичальник має змогу вибрати
самостійно головний банк, керуючись власним баченням партнерських
стосунків. Загалом, синдиковані кредити надають більш ніж 1200
міжнародних банків [ 4].

Єврооблігація (європапір) – це цінний папір, який:

– проходить андеррайтинг і розміщується за допомогою синдикату
андеррайтерів, хоча б два учасники якого зареєстровані в різних країнах;

– пропонується в значних обсягах в одній або декількох країнах (крім
країни реєстрації емітента);

– може бути придбана на первинному ринку (в тому числі за підпискою)
тільки за посередництвом кредитної організації або іншого фінансового
інституту.

Згідно з нашим законодавством українські емітенти можуть випускати
облігації, номіновані тільки в національній валюті. Тому вітчизняні
емітенти єврооблігацій не випускають. Вони випускають спеціальні
сертифікати участі в кредиті (Loan Participation Notes, LPN). У такій
схемі формально емітентом цінних паперів виступає зарубіжний банк, який
розміщує LPN серед іноземних інвесторів. На отриману від розміщення
паперів суму іноземний банк надає кредит вітчизняному позичальнику. За
такі послуги емітенту потрібно сплатити комісію банку – емітенту
приблизно 0,1 % суми емісії.

Існує також гарантована схема фідуциарного запозичення, так звана SPV
(Special Purpose Vehicle). У такому випадку формальним емітентом
виступає спеціалізована дочірня структура позичальника SPV, а випущені
SPV-облігації гарантуються материнською компанією (позичальником) [5].

За принципом SPV побудований і інший механізм залучення валютних
ресурсів – сек’ютиризація. Сек’ютиризація – випуск підприємством або
банком цінних паперів, забезпечених активами. В основі принципу
сек’ютиризації – перетворення неліквідних активів (наприклад, кредитів,
наданих на будівництво нерухомості під заставу такої нерухомості). Як у
вападку з випуском єврооблігацій, для сек’ютиризації утворюють
спеціальну структуру SPV. Інвестори купують не цінні папери українського
банку, а цінні папери SPV. Якщо, наприклад, позичальник власними
борговими зобов’язаннями може залучати ресурси під 10,5 % річних, то,
використовуючи схеми сек’ютиризації з такими активами, як
високозабезпечені іпотечні кредити, відсоток по залученнях може бути
знижено до 6–8 % річних [6].

Перспективним шляхом залучення великих обсягів ресурсів є випуск власних
акцій. Незважаючи на незначні випадки публічного розміщення акцій в
Україні, Initial Public Offering (ІРО) може стати революційним шляхом
отримання великими емітентами значних додаткових ресурсів. Первинним
публічним розміщенням цінних паперів, або ІРО, називається публічний
продаж акцій компаній на біржі широкому колу інвесторів, що здійснюється
вперше. Де-факто розміщення акцій додаткової або першої емісії
передбачає, що частина відповідного бізнесу буде передана новим
акціонерам. Поява ІРО викликана тим, що провести залучення капіталу
через кредитування або облігаційні позики вдається не завжди. Отримання
позики передбачає її повернення. Продані на вільному ринку облігації
потрібно погашати. Той, хто придбав акції, розраховує на курсовий зріст.
А гроші, отримані від розміщення акцій, повертати не потрібно. На
зовнішньому ринку замість акцій підприємства часто продають так звані
депозитарні розписки. Депозитарна розписка – цінний папір, що емітований
на зарубіжному (зовнішньому) ринку та підтверджує право власності на
відповідну кількість „внутрішніх” цінних паперів. Про плани щодо ІРО
неодноразово заявляли представники українських підприємств, але успішних
проектів мало.

Головні перешкоди розвитку ІРО полягають у дуже тривалому часі на
підготовку, значну вартість і відкритість процесу. Загальний термін
підготовки випуску до фактичного розміщення акцій може становити півтора
– два роки залежно від ступеня готовності емітента. Крім того, компанія
повинна вказати реальних власників, а також продемонструвати стійкий
ріст основних фінансових показників (у першу чергу – доходів і
прибутку), щонайменше протягом останніх двох років. Витрати на
підготовку ІРО на західних ринках становлять від $ 300 тис. до декількох
мільйонів доларів. Для підтримання ринку своїх акцій необхідно щорічно
витрачати десятки і навіть сотні тисяч доларів. Розміщення акцій на
українському ринку може коштувати від $ 10–100 тис. Такі витрати
складаються з плати за аудит, лістинг на біржі, сплати юридичних послуг,
фінансових консультацій і послуг андеррайтерів. Винагорода андеррайтерів
складає, як правило, 4–7 % залежно від обсягів компанії і емісії [7].

У світовій практиці головним джерелом ресурсів для споживчого
кредитування залишаються депозитні кошти. Так, у Німеччині основним
джерелом формування ресурсів для таких довгострокових програм, як
іпотечне кредитування, є депозити, а також кошти, залучені в ході емісії
закладних і комунальних облігацій. В Англії надання іпотечних кредитів
відноситься до будівельних товариств. Формування ресурсної бази
здійснюється за рахунок коштів, залучених у вигляді короткострокових
вкладів населення.

Одночасно з депозитними способами отримання коштів широкого розвитку
набули недепозитні джерела залучення ресурсів. До найбільш поширених з
них належать:

– позики, одержані на міжбанківському ринку;

– кошти, залучені з використанням операцій РЕПО;

– облік векселів та отримання позик від центральних банків;

– продаж банківських акцептів;

– випуск комерційних паперів;

– отримання позик на ринку євродоларів;

– випуск капітальних нот та облігацій.

У США останні роки комерційні банки широко використовували позики
кредитних установ для забезпечення своєї ліквідності (такі позики
називають засобами управління пасивами). Банки, що не є членами
Федеральної Резервної Системи (ФРС), отримують позики у
банків-кореспондентів, а члени ФРС – у відповідного федерального
резервного банку. Одержання позики ФРС розглядається як привілей, а не
право, що надається його члену. Центральний банк не розглядається як
надійне і постійне джерело ресурсів. Термін, на який банки отримують
позики, залежить від багатьох факторів, наприклад, фінансового становища
банку. Дрібним банкам позики більш доступні ніж великим. Таке положення
відповідає загальній концепції держави, що базується на збереженні
конкурентоспроможного середовища в фінансовій сфері. Кредити
федерального резервного банку забезпечуються комерційними або
сільськогосподарськими векселями, банківськими акцептами або цінними
паперами уряду США.

Одними із методів залучення кредитів для забезпечення ліквідності є
придбання федеральних резервних фондів. Це кошти, накопичені у вигляді
депозитних залишків Вони зберігаються в федеральних резервних банках. У
результаті збільшення притоку вкладів або скорочення кредитування у
комерційних банків створюються надлишкові резерви. У провідних
комерційних банках такі фонди розглядаються як альтернативне джерело
ресурсів. Комерційний банк, що бажає отримати (придбати) позику або
продати (надати) кредит за участю федеральних резервних фондів, повинен
звернутися до іншого банку-брокера, що спеціалізується на таких фондах.
Іншим варіантом є співпраця з банком-кореспондентом.

Одноденні операції з резервними фондами, по суті, є бланковими позиками.
Операції з федеральними фондами здійснюються за допомогою брокерів, які
оголошують умови купівлі-продажу і зводять потенційних продавців і
покупців у телефонному режимі (рис.2). Більшість позик є
короткостроковими, терміном до одного тижня. Частина операцій має більш
довгостроковий характер (на 30, 60 та 90 днів). Оскільки купівля
федеральних фондів не потребує резервного забезпечення, банки можуть
платити більшу відсоткову ставку, ніж за депозитним коштами.

В Англії ринок міжбанківських кредитів є частиною грошового ринку.
Міжбанківські кредити набули широкого розвитку після 1971 р., коли
значно підвищились норми обов’язкових резервів, і більшість банків стали
коригувати резервну позицію з використанням короткострокових позик від
інших кредитних установ. Пізніше міжбанківський ринок почав
використовуватися як важливий канал додаткове залучення ресурсів поряд з
роздрібними депозитними операціями. Депозити на міжбанківському ринку
пропонуються лотами на суму не менше 100 тис. ф. ст. ( як правило – 250
тис. ф. ст. та більше). Термін і ставка відсотків установлюються в ході
проведення операцій. Основою визначення ставок за депозитами різних
термінів є LIBOR ( London intec – bank Offered Rate). Більшість
операцій проводиться за один день, але поширені позики і на більш
тривалі терміни 1, 2, 3, 6, 9 місяців і один рік [ 8].

gdaegA

`„AgdaegA

2001 роком) – з 3,9 % до 13,1 % [10]. За даними НБУ, за 2003 рік обсяги
фізичних пасивів виросли на 67,2 % [11]. Зафіксована унікальна для
вітчизняної банківської системи перевага обсягів заощаджень населення
перед коштами суб’єктів господарської діяльності.

Таблиця 1

Загальні пасиви (зобов’язання) банків [ 12]

(тис. грн.)

Назва установи банку Станом на 01.01.2003 Станом на 01.01.2005 Відносний
приріст Частина строкових зобов’язань у загальних пасивах банку станом
на 01.01.05

Загальні пасиви (зобов’я-зання) у т.ч. строкові зобов’язання юридичних
та фізичних осіб Загальні пасиви (зобов’я-зання) у т.ч. строкові
зобов’язання юридичних та фізичних осіб Загальні пасиви (зобов’я-зання)
Строкові зобов’яза-ння

ПриватБанк 5 646 913 2 636 259 13 259 064 6 942 706 135 163 52

Аваль 5 378 877 1 807 089 10 552 725 4 708 476 96 160 45

Укрсоцбанк 2 668 852 936 702.78 6 064 536 3 291 101 127 251 54

Укрсиббанк 1 726 958 840 843.97 4 936 797 2 521 322 186 200 51

Надра 1 352 126 559 610 3 521 413 1 714 942 160 207 49

Ощадбанк 4 152 467 987 053 4 708 927 1 171 063 13 19 25

Південний 812 263 388 559 1 432 832 682 152 76 75 48

Укрексімбанк 2 720 595 1 242 253.81 4 685 277 1 886 179 72 52 40

ПУМБ 1 028 136 356 413.66 1 575 540 642 176 53 80 41

Правексбанк 874 063 322 331.46 1 502 839 859 620 72 167 57

Брокбізнесбанк 1 007 283 520 838.08 2 386 899 1 449 101 137 178 61

Відсоткові ставки за „гривневими” вкладами у 2003 року коливалися у
діапазоні 15–16 відсотків річних. У той час як по депозитах в умовних
одиницях відсотки не перевищували 9 відсотків річних. Вартість таких
ресурсів була значною для кожного комерційного банку, що активно
працював на ринку споживчих кредитів. Завойовуючи клієнтську базу, банки
пропонували більш сприятливі умови по депозитах. Обсяги залучених
довгострокових коштів від населення в комерційних банках першої десятки
на 01.01.2005р. становили від 40 до 61 відсотків від усіх зобов’язань
(таб. 1). Приріст частки вкладів фізичних осіб за 2003–2004 роки в
провідних комерційних банках значно перевищує зріст загальних пасивів
банків. Така тенденція робить депозитні ресурси найбільш перспективними
і стабільними для використання в кредитних банківських програмах.

Значно відрізняється вартість і попит на ресурси в відповідній валюті.
Наприклад, по системі Приватбанку зафіксовано майже рівновагу в обсягах
залучених коштів від населення. Станом на 01.01.2004 депозитів та інших
коштів фізичних осіб у гривні сформовано на суму 2 110 841 тис. грн.,
у валюті на 2 178 260 тис. грн. (у гривневому еквіваленті). Цьому
сприяли стабільність обох валют протягом усього року та низький рівень
інфляції. Але ситуація на кредитному ринку була дещо іншою. Аналізуючи
обсяги портфеля споживчих кредитів Приватбанку можна зробити висновок,
що попит на кредити в національній валюті в 2003 році з боку населення
був значно меншим ніж на кредити в доларах США майже в двічі. Станом на
01.01.2004 Приватбанком було видано споживчих кредитів на 2 113 861 тис.
грн., з яких 1 350 208 тис. грн. у валюті і 763 652 тис. грн. у
гривнях. Тому потреба в формуванні додаткової ресурсної бази, особливо в
доларах США, була актуальною в 2003 році.

У 2004 році тенденція збільшення обсягів вкладів населення зберігалася.
Суттєво змінюється структура банківських пасивів. Одночасно зі
зменшенням частки вкладів до запитання, частка строкових вкладів
населення в поттфелях банків на 01.04.2004 збільшилася до 78,2 % у
загальній сумі вкладів (75,4 %) у 1 кварталі минулого року [13].

У 2002 році НБУ рефінансував комерційні банки на 1,2 млрд. грн. У 2003
році – на 26,3 млрд грн. Обсяги рефінансування збільшилися в 20 разів
[14].

Розглядаючи таблиці 1 і 2 можна зробити висновок, що впродовж 2003 року
всі банки були активними учасниками міжбанківського ринку, кожному з
розглянутих банків були конче потрібні додаткові ресурси, навіть тим,
які мали стабільні ресурси своїх постійних клієнтів.

Помітну роботу щодо залучення коштів зробив такий банк, як Укрсиббанк.
Відносний приріст міжбанківських депозитів за два роки в цьому банку
становив 522 %, депозитів НБУ – 3810 %, що є найкращим показником серед
вищевказаних банків (таб. 2).

Згідно з таблицею 2, банки поділялися на ті, яким вдалося скористатися
коштами НБУ, або ті, що більше використовували міжбанківські кредити.
Наприклад, у комерційних банках „Аваль”, Укрсоцбанк, Укрсиббанк,
Укрексимбанк, Брокбізнесбанк обсяги залучених коштів від НБУ майже
співпадали з обсягами, залученими на міжбанківському ринку. Інша
ситуація була в структурі пасивів банку „Надра”, Ощадбанку, банку
„Південний”, ПУМБ, Правексбанку. Тут більшість „міжбанку” було
сформовано за рахунок кредитів від інших банків. У такій ситуації це
більше недолік работи банків, ніж перевага. Залучення коштів НБУ
дозволяє мінімізувати витрати на створення ресурсної бази, адже
міжбанківські кредити є значно дорожчими.

Частка міжбанківських депозитів у наведених банках становила 7–28 % від
загальної суми зобов’язань. У деяких банках: Укрсиббанк, „Надра”,
„Південний”, Укрексимбанк, Брокбізнесбанк – така частка складала
стратегічну роль ( від 17 до 28,8 %) (таб. 3).

Не можна не відзначити рекордні показники передовика серед українських
банків ЗАТ КБ “Приватбанк”. Збільшення ресурсної бази за 2003–2004 роки
на 135 %, збільшення строкових та депозитних зобов’язань на 163 % при
співвідношенні останніх від загального обсягу в 52,00 %. Проводиться ряд
заходів із залучення міжбанківських і зовнішніх позик (хоча більш
стійкою клієнтською підтримкою не може похвалитися жоден банк України).
Значно збільшено кредитний портфель – на 105 % порівняно з 2002 роком.

Таблиця 2

Обсяги залучених коштів на міжбанківському ринку

(тис. грн.)

Назва установи банку Міжбанківські депозити станом на 01.01.2003
Міжбанківські депозити станом на 01.01.2004 Міжбанківські депозити
станом на 01.01.2005 Відносний приріст за 24 місяця

Міжбан-ківські депозити В т.ч. депозити НБУ Міжбан-ківські депозити В
т.ч. депозити НБУ Міжбан-ківські депозити У т. ч. депозити НБУ
Міжбан-ківські депозити В т.ч. депозити НБУ

ПриватБанк 274 941 62 819 887 811 108 610 1 638 552 824 546 497 1229

„Аваль” 163 001 74 217 775 106 302 817 1 121 344 637 822 587 762

Укрсоцбанк 130 796 190 000 518 188 260 596 241 480 133 731 85 -30

Укрсиббанк 172 412 9 900 389 534 90 653 1 071 577 391 603 522 3810

„Надра” 199 620 104 908 778 107 71 429 980 089 134 233 392 28

Ощадбанк 8 308 – 62 071 – 374 902 324 820 4575 100

„Південний” 67 762 24 200 92 486 16 400 321 534 41 220 379 70

Укрексімбанк 516 906 77 300 771 887 391 142 1 346 704 230 580 160 198

ПУМБ 176 880 18 900 161 583 38 900 255 779 26 880 45 44

Правексбанк 125 097 7 610 107 973 12 054 143 918 40 000 14 471

Брокбізнесбанк 212 336 142 500 333 503 142 500 342 573 178 300 61 25

Таблиця 3

Частка міжбанківських позик у загальних зобов’язаннях банків [12]

Назва установи банку Міжбанківські депозити станом на 01.05.2004
Загальні зобов’язання Частка міжбанківських депозитів у загальних
зобов’язаннях

Кредити НБУ Міжбанківські кредити

Приватбанк 18 610 792 959 10 854 142 7,47

„Аваль” 191 817 452 095 9 590 890 6,71

Укрсоцбанк 138 806 134 795 4 989 902 5,4

Укрсиббанк 61 762 779 022 4 445 163 18,91

„Надра” 87 516 653 436 3 036 851 24,4

Ощадбанк 30 000 39 807 5 359 454 1,3

Правексбанк 12 054 54 124 1 396 051 4,74

Брокбізнесбанк 142 500 326 218 2 174 587 21,55

Укрексімбанк 314 449 332 619 3 855 615 16,78

ПУМБ 30 960 200 065 1 283 954 17,99

У 2004 році більшість комерційних банків вимушені проводити формування
ресурсної бази в основному з вкладів населення. Останні нормативні
документи НБУ примусили не розраховувати на кредити рефінансування. За
висловами Голови НБУ існує критерій оцінки ризикованості банківських
операцій, як співвідношення „міжбанку” до загального обсягу пасивів. У
багатьох банків такий показник становить 30–40 %, перевищуючи в 3–4 рази
допустимий рівень [12]. Заходи Національного банку з обмеження
міжбанківських позик у портфелях банківських зобов’язань не вплинули
істотно на їх загальну структуру. Якщо на 01.12.2003 року в Приватбанку
частка „міжбанку” в пасивах становила 7,87 %, то на 01.05.2004 – 7,47 %.
У банку „Аваль” таке співвідношення становить 9,85 % до 6,71%, в
Уксиббанку 17,46 % до 18,91, у банку „Надра” – 28,85 % до 24,4 %, у
Брокбізнесбанку – 21,13 % до 21,55 %. Значне зменшення зафіксовано
тільки в Укрсоцбанку – 15,23 % на 01.12.2003 порівняно з 5,4 % на
01.05.2004. Можна констатувати факт, що банки використовують
міжбанківський кредитний ринок у необхідних їм обсягах. Значні зміни
торкнулися лише обсягів рефінансування НБУ. Вони на 01.05.2004 року
значно зменшилися в великих банках, що активно працюють на ринку
споживчого кредитування. У Приватбанку – у вісім разів, у „Авалі”,
Укрсоцбанку, Укрсиббанку – більше ніж удвічі. Зворотна ситуація
спостерігається в банку „Надра”. Частка „міжбанку” в поточному році тут
зросла в 8,68 разів. В інших із наведених банків зміни практично не
відбувалися.

Такі зміни в обсягах рефінансування висвітлюють обмежувальну політику
Національного банку в поточному році, яка спрямована на утримання
найактивніших комерційних банків у кредитуванні фізичних осіб. Зокрема,
перший заступник голови Нацбанку Арсеній Яценюк повідомив, що з червня
2004 року НБУ застосує заходи, спрямовані на утримання темпів збільшення
кредитних портфелів комерційних банків [15]. Зіткнувшись із певними
перешкодами в формуванні ресурсів за рахунок міжбанківських кредитів,
банки залучають капітали за рахунок євробондів і синдикованих кредитів.
Першим з-поміж українських банків був Приватбанк, який залучив $100 млн,
розмістивши єврооблігації.

На основі проведеного дослідження можна зробити такі висновки:

1. Аналізуючи джерела залучення ресурсів українських банків і світовий
досвід, можна стверджувати, що комерційні банки прагнуть до отримання
більш дешевих ресурсів, у т.ч. і через рефінансування центральних
банків, хоча основними джерелами споживчого кредитування поки що
залишаються депозитні кошти. Депозитні кошти є найбільш довгостроковими
та постійними ресурсами банку. Вони дозволяють нарощувати обсяги
довгострокового споживчого кредитування. Такі кошти створюють можливість
надання позик не тільки в національній валюті, але й валютних кредитів.
І в нашій країні, і за кордоном центральні банки вимушені вести
обмежувальну політику щодо рефінансування комерційних банків, особливо в
періоди інфляційних процесів, коли грошова маса потребує обмеження. Але
тенденція до збільшення міжбанківських та інших недепозитних джерел у
фінансуванні споживчих кредитів зберігається. Це пов’язано з певними
недоліками, пов’язаними з формуванням депозитних ресурсів. Залучені
кошти населення потребують обов’язкового резервування і повинні
влаштовувати вкладників умовами збереження. Зменшувати вартість
депозитних коштів для банків дуже важко. Адже відсоткова ставка
фіксується угодою. Такі фактори підвищують вартість цієї ресурсної бази.

2. Переваги залучення коштів від емісії власних цінних паперів на
внутрішньому ринку полягають у довгострокових термінах (1–5 років). Але
в разі вкладень таких коштів в споживче кредитування вони фінансують
тільки кредити в національній валюті. Крім того, комерційний банк не
завжди має можливість зменшити їх вартість у разі падіння відсоткових
ставок на депозитному ринку. Для такої можливості в умовах емісії
доцільно передбачити право емітента на зміну дисконту. Також слабкий
розвиток фондового ринку в країні не сприяє зменшенню вартості
облігаційних ресурсів. Поки витрати на залучення вкладів від населення
перебувають на одному рівні з вартістю емісії облігацій (15 % річних),
комерційні банки будуть надавати перевагу депозитним ресурсам.

3. Міжбанківські депозити та позики НБУ є найбільш універсальною
ресурсною базою для комерційних банків. По-перше, вони відрізняються
оперативністю оформлення шляхом укладання угоди на підставі
кореспондентських відносин. Можуть бути бланковими або під заставу
цінних паперів. По-друге, згідно з Положенням НБУ про порядок визначення
та формування обов’язкових резервів для банків України від 21.04.2004 №
172, п. 1.5 – обов’язковому резервуванню підлягають усі залучені банком
кошти юридичних та фізичних осіб, як у національній так і в іноземній
валюті, за винятком кредитів, одержаних від інших банків та іноземних
інвестицій, залучених від міжнародних фінансових організацій, а також
коштів, залучених на умовах субординованого боргу. Тому міжбанківські
ресурси не потребують витрат на обов’язкове резервування. Найбільш
бажаними ресурсами для кожного комерційного банку є кредити НБУ. Вони
мають мінімальні відсоткові ставки (на рівні облікової ставки НБУ) і
також не потребують обов’язкового резервування. По-третє, якщо при
рефінансуванні НБУ комерційні банки отримують кредити тільки в
національній валюті, то на міжбанківському ринку існують шляхи отримання
валютних ресурсів. Адже банкам, що мають відповідні ліцензії НБУ, не
заборонено проводити купівлю-продаж валютних коштів. Про можливість
отримання на “міжбанку” валютних кредитів підтверджується у Положенні
НБУ про надання банками України інформації за угодами з купівлі та
продажу кредитних ресурсів у національній валюті на міжбанківському
кредитному ринку від 21.01.2004, №20. В п. 8 цього Положення НБУ
вимагається, щоб комерційні банки надавали інформацію за угодами між
банками щодо здійснення будь-яких операцій з обміну валют (іноземної
валюти на гривню, гривні на іноземну валюту) або надання/отримання
гривні під забезпечення іншої валюти.

Але міжбанківське кредитування має ряд недоліків. Міжбанківські позики
мають нестабільну вартість у разі підвищеного попиту на ресурси і
взагалі є найбільш дорогими коштами. А кредити НБУ найчастіше мають
короткостроковий характер, тому комерційним банкам не рекомендовано
розраховувати на них при наданні довгострокових споживчих кредитів. При
цьому Національний банк надає кредити рефінансування лише тим
комерційним банкам, які дотримуються таких основних вимог:

– має ліцензію Національного банку на здійснення відповідних банківських
операцій і письмовий дозвіл, у тому числі за операціями з валютними
цінностями та з цінними паперами за дорученням клієнтів або від свого
імені;

– має активи, які можуть бути прийняті Національним банком у заставу
(крім кредиту овернайт (бланкового), виконує нормативи: мінімального
розміру регулятивного капіталу (Н1), адекватності основного капіталу
(Н3), максимального ризику на одного контрагента (Н7) та ін. Таким
чином, кредити НБУ хоча і мають більш дешеву вартість, отримати їх може
не кожний комерційний банк.

4. Синдиковані кредити не потребують забезпечення, їх вартість
обумовлюється попередньо і, як правило, не змінюється. Банки – члени
синдикату, мають перевагу в тому, що кредитні ризики перерозподіляються
порівну серед усіх його учасників і можливі збитки для кожного з них
відповідно зменшуються. Недоліками синдикованого кредитування є:
по-перше, короткі терміни позики – не більше 5–10 років; по-друге,
обмеження самостійності позичальників (не дозволяється випускати інші
боргові зобов’язання, обумовлені активи не використовуються як застава,
тобто утримується визначений рівень фінансового левериджу
капітал/активи; по-третє, проблеми з переглядом умов фінансування у
випадку погіршення стану боржника; по-четверте, оприлюднення ставок
запозичення за умов синдикування (тоді як прямі позики на двосторонній
основі, як правило, більш конфіденційні).

5. Перевага євробондів перед синдикованими позиками – більш
довгострокові терміни кредитування. Крім того, через випуск
єврооблігацій створюється публічна історія компанії. Такі папери
відкривають доступ до більшої кількості інституціональних і приватних
інвесторів. Але отримати кошти від розміщення єврооблігацій можуть лише
компанії з капіталізацією не менше $ 50 млн, а обсяги виручки – не менше
$ 100 млн. Крім того, постійні витрати, пов’язані з випуском облігацій
(отримання рейтингу, послуги аудиторів, юристів), роблять випуск обсягом
менше $ 100 млн дуже дорогим. На сьогодні в Україні всього декілька
десятків компаній можуть дозволити собі випуск такого обсягу [14].
Позитивним у випуску єврооблігацій є той факт, що емітентом паперів
виступає іноземний банк. При цьому український стає позичальником цього
банку. А згідно з нормативними документами НБУ позики, отримані від
інших банків, не потребують формування обов’язкового резерву.

6. Перспективним і майже не вивченим шляхом отримання валютних ресурсів
є сек’ютиризація активів. Вартість таких запозичень перебуває на рівні
найпріорітетніших шляхів залучення – синдикованих кредитів. Переваги
сек’ютиризації вміщує в собі переваги єврооблігацій (за можливими
значними обсягами та терміном кредитування), переваги синдикованих
кредитів (за своєї вартістю). Недоліком є створення компанії в країні, в
якій він передбачає випуск облігацій, і створення такій компанії
високого інвестиційного рейтингу. Такі операції потребують від
позичальника значних фінансових витрат. Але якщо така схема буде
відпрацьована, то сек’ютиризація стане майбутнім джерелом фінансування
банківських програм. На сьогодні такі засоби позичання коштів можуть
дозволити собі тільки провідні комерційні банки.

7. Альтернативним єврооблігаціям, синдикованим позикам та
сек’ютиризації активів може стати доступ до міжнародних ресурсів шляхом
продажу власних акцій (ІРО). Основною перевагою такої схеми залучення є
практично обсяги фінансування без обмежень і відсутність вимоги
повернення залучених коштів. Негативно сприяє розвитку цього напряму
вартість послуг, значний термін оформлення емісії та передача інвесторам
певних прав власності підприємства.

Література:

1. Банківські операції: Підручник / Мороз А.М., Савлук М.І.,
Пуховкіна М.Ф. та ін.; За ред. А.М. Мороза. – К.: КНЕУ, 2000. – 384 с.;
Банковское дело / Под ред. Г.Н. Белоглазовой, Л.П. Кроливецкой. – СПб.:
Питер, 2002. – 384 с.; Шеремет А.Д., Щербаков Т.Н. Финансовый анализ в
коммерческом банке. – М.: Финансы и статистика, 2000. – 246 с.; Долан
Э.Дж. и др. Деньги, банковское дело и денежно-кредитная политика. –Л.:
Профико, 1991. – 448 с.; Деньги. Кредит. Банки: Учебник / Под редакцией
О.И. Лаврушина. – 2-е изд. – М.: Финансы и статистика, 2003. – 464 с.;
Аналіз банківської діяльності: Підручник. / Герасимович А.М.,
Алексеєнко М.Д., Парасій-Вергуненко І.М. та ін./ За ред.
А.М. Герасимовича – К.: КНЕУ, 2003. – 599 с.

2. Финансы, деньги, кредит: Учебник / Под ред. О.В. Соколовой. – М.:
Юность, 2001.

3. Васюренко О.В. Банківські операції: Навчальний посібник. – 2-ге
видання, виправлене і доповнене. – К.: Знання, 2001.

4. Корнєєв В.В. Кредитні та інвестиційні потоки капіталу на фінансових
ринках. – К.: НДФІ, 2003. – С. 75, 80, 92–93.

5. Кільмухаметов Р. Слоны идут на Запад// Бизнес. – 2004. – С. 52–55.

6. Райко М., Арестархов О. Высший пилотаж// Бизнес. – 2004. – С. 35–37.

7. Найман Е., Арестархов О. Дорого отдамся// Бизнес. – 2004. – С. 56–61.

8. Тарасов .И. Деньги, кредит, банки: Учебное пособие. – Минск: Мисанта,
2003. – С. 168–169.

9. Гагарин С.В., Никольский Ю.Б., Шамаев .А. Межбанковский кредит. – М.:
Принтлайн, 1995. – С. 10–28.

10. Найман Е. Весенние гонки // Бизнес.– 2004. – С. 56.

11. Лисенко О. Депозиты продолжают дешеветь // Деловая столица. – 2004.–
С. 15.

12. Внутрішній сайт ПриватБанку : http://10.100.120.88/files/d5_9_2r.xls

13. Лисенко .Банки не хотят переплачивать за деньги // Деловая столица.
– 2004. – С. 21.

14. Гончаренко Ю., Стасив О. Банкиры должны давать гарантии, а не
обещания // Мир денег. – 2004. – С. 10.

15. Лисенко О. НБУ ограничит кредитование новыми требованиями// Деловая
столица. – 2004. – С. 22.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020