Реферат на тему:
Розвиток можливостей фінансового ринку для забезпечення інноваційної
діяльності
Інноваційний шлях розвитку нерозривно пов’язаний з пошуком джерел
фінансових ресурсів. Ефективна система мобілізації інвестиційних
ресурсів та управління ними розглядаються у Посланні Президента України
до Верховної Ради щодо концептуальних засад стратегії економічного та
соціального розвитку України на 2002–2011 рр. як визначальна умова
структурно-інвестиційної стратегії України.
Необхідно зазначити, що в сучасних умовах тотального поширення
глобалізаційних процесів, які характеризуються перш за все інтеграцією
локальних фінансових ринків в єдину світову систему, обмеженість
інвестиційного ресурсу на ринку окремої країни не належить до проблем,
що не підлягають вирішенню. Якщо для підприємців, новаторів умови
пропозиції коштів національною фінансовою системою є незадовільними, то
такий суб’єкт діяльності може вийти на міжнародні ринки. Пропозиція
ресурсів на міжнародних ринках капіталу є практично необмеженою та
характеризується широким спектром наявних альтернатив.
За даними Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку України,
першим українським корпоративним емітентом, який вийшов на ринок
зовнішніх облігаційних запозичень, була компанія „Київстар GSM” –
найбільший в Україні оператор мобільного зв’язку. На початку листопада
2002 року „Київстар” розмістила євробонди на суму USD 100 млн, що є
невеликим обсягом для євроринку. Дохідність розміщення становила 12,75
%, строк – 3 роки. Менеджмент корпорації, пояснюючи мотиви емісії
єврооблігацій, зазначав, що міжнародний ринок пропонує позичальникам
меншу ціну та істотно більші обсяги. Тобто емісія облігацій лише одним
траншем дозволила компанії „Київстар” залучити більше півмільярда
гривень. На українському ринку для фінансування такого проекту необхідно
було б створювати інвестиційний синдикат банків.
Досвід „Київстар” із зовнішніми облігаційними запозиченнями виявився
дуже корисним для вітчизняних корпорацій. Сьогодні на міжнародні ринки
вже вийшов „Південмаш”, планує „Урктелеком” та інші великі українські
корпорації. Відтак можна зробити висновок, що для українських компаній
теоретично не існує жодних обмежень в обсягах фінансування своїх
проектів.
Коли йдеться про практику виходу українських підприємств-емітентів
облігацій на зовнішні ринки капіталів, то варто звернути увагу на її
неоднозначність для вітчизняного фінансового ринку. Йдеться про те, що
ринок втрачає привабливі та надійні для вітчизняного інвестора фондові
активи. Потенційні доходи вітчизняних інвесторів стають доходами
іноземних фінансових інститутів. Це зменшує ліквідність ринку,
торгівельні обороти, попит, а в кінцевому рахунку – темпи розвитку не
лише ринку цінних паперів, але й усієї фінансової системи країни.
До цього необхідно додати, що для розвитку вітчизняної економіки
(зокрема на шляху її переходу до інноваційної моделі розвитку) в зв’язку
з цією тенденцією існують також інші негативні наслідки. За таких
обставин невеликі підприємства, якими здебільшого на початковій стадії
свого розвитку є новатори, не мають доступу до зовнішніх ринків, а на
внутрішньому фінансовому ринку ще не створений механізм фінансування
інноваційних проектів (венчурне фінансування). Таким чином, новатори
опиняються у замкнутому колі. Новатори, на відміну від імітаторів, за
вказаних об’єктивних перешкод не можуть отримати доступ до джерел
фінансових ресурсів.
З огляду на подібні умови функціонування фінансового ринку України до
позитивних зрушень у даній сфері доцільно віднести скасування норми, що
забороняла б українським акціонерним товариствам емітувати облігаційні
позики в розмірах, які перевищують 25 % їх статутних фондів. З 1 січня
2004 року вступив у дію Цивільний кодекс, окреме положення якого
фактично замінило чинну раніше норму Закону України „Про цінні папери та
фондову біржу”. Це, на нашу думку, вже у найближчій перспективі повинно
призвести до зростання обсягів емісій цінних паперів, кошти від яких
спрямовуватимуться на фінансування інноваційних проектів.
Стверджувати, що великі вітчизняні підприємства з уже створеною
кредитною історією (яка дуже важлива при роботі на фінансових ринках)
підпадають лише під категорію імітаторів, звичайно, буде перебільшенням.
Хоча таке перебільшення допустиме, оскільки фундаментальними розробками
здебільшого вони не займаються і нововведення таких підприємств мають
характер удосконалення, а не прориву. Звичайно, існують поодинокі
випадки реалізації великими підприємствами дійсно фундаментальних
розробок, прикладом тут може бути все та ж українська корпорація
„Південмаш” із світового рівня проектом „Sea Launch”. Однак у більшості
випадків фундаментальними розробками займаються невеликі інноваційні
структури, на що вказує світовий досвід.
Саме під такий розподіл на „невеликих” новаторів та „великих” імітаторів
створений та успішно функціонує механізм фінансового ринку підтримки
інноваційних проектів, наприклад у США. Цей механізм фінансування
складається з двох основних елементів венчурних фондів, які фінансують
фундаментальні інноваційні проекти, та інвестиційних фондів, що
фінансують прикладні розробки. На жаль, в Україні поки що такий механізм
фінансування не створений і головною причиною є дефіцит „довгих”
ресурсів, здатних фінансувати інноваційні проекти як щодо прикладних,
так і фундаментальних розробок.
Проблема розпорошення банківського капіталу (а банківський сектор
становить фундамент фінансової системи країни) серед великої кількості
невеликих за світовими стандартами банків не дозволяє нарощувати
капіталізацію банківського сектора достатніми темпами. До того ж згідно
з Законом України „Про податок з доходів фізичних осіб” планується з
01.01.2005 р. за ставкою 5 % оподатковувати відсотки, сплачені за
депозитами, у банках чи небанківських фінансових установах, процентний
або дисконтний дохід за ощадним (депозитним) сертифікатом (пункт 2,
стаття 7). Відтак, є усі ознаки того, що і сьогодні достатньо коштовний
фінансовий ресурс вітчизняного походження у відповідь на введення цієї
норми обов’язково зросте в ціні. У результаті будуть підірвані
першооснови функціонування фінансової системи, від якої очікують
підтримки системи інноваційного розвитку економіки України.
В умовах дефіциту довгих та дешевих інвестиційних ресурсів на зовнішні
ринки виходять не лише підприємства реального сектора економіки України,
а й комерційні банки, при цьому за національними стандартами великі. Це,
перш за все, Укрсоцбанк, УкрСиббанк, ПриватБанк, Аваль. Деякі інші банки
нині також працюють у напрямі виходу на міжнародні ринки запозичень.
Сьогодні це в основному запозичення через синдиковані кредити. Але самі
банки розглядають цей крок лише як проміжний перед випуском
єврооблігацій. За даними НБУ, найбільші успіхи в цьому напрямі має
Укрексімбанк, який уже отримав у кінці листопада 2003 року синдикований
зовнішній кредит на суму у USD 30 млн. Банк “Хрещатик” планує здійснити
синдикований зовнішній кредит у 2004 р., а у 2005 р. – запозичення на
ринку єврооблігацій.
Таким чином, очевидно, що українські банки не лише виступають
андеррайтерами, лід-менеджерами вітчизняних компаній на зовнішніх
ринках, а й самі користуються можливістю залучити додаткові кошти за
рахунок джерел іноземного походження. З одного боку, цей факт можна
розцінити як інтеграцію фінансової системи країни в єдину світову, однак
з іншого – підтекст цього порядку зовсім інший. Важливо при цьому
підкреслити, що факти незадовільного рівня фінансового забезпечення
вітчизняної економіки є не виокремленням ситуації з макроекономічного
контексту, а суттю існуючого стану.
Разом з тим, ситуація є не настільки несприятливою, як це може здатися
на перший погляд. Монетарна влада країни намагається виправити становище
шляхом більш тісної взаємодії механізмів зовнішнього та внутрішнього
фінансових ринків, заохочення інвеcторів до вкладання коштів у
вітчизняні фінансові активи. Так, НБУ постійно удосконалює механізм
рефінансування комерційних банків України через розширення переліку
інвестиційних активів, що можуть прийматися центральним банком як
кредитна застава. 31 березня 2004 року НБУ при рефінансуванні
комерційних банків приймає під заставу облігації зовнішньої державної
позики України (постанова НБУ від 24.12.03 № 548). До цього часу
комерційні банки могли отримувати кредити НБУ також під заставу
державних облігацій внутрішньої позики, корпоративні облігації, гарантії
інших банків, векселі, майнові права тощо. Проте очевидно, що лише цих
заходів недостатньо для подальшого розвитку вітчизняної фінансової
системи, а стосовно предмета нашого дослідження – для підтримки
пріоритетних галузей економіки, інноваційно орієнтованих підприємств.
На шляху удосконалення функціонування фінансового ринку України поряд із
наданням податкових пільг на інвестиційні доходи існує й ряд інших, не
менш важливих проблем. Однією з них є проблема підвищення ефективності
управління державними корпоративним правами. Її розв’язання дозволить
істотно підвищити ефективність функціонування фінансового механізму та
наблизити обсяги наявних фінансових ресурсів до продуктивного потенціалу
їх використання.
O
O?auepg”j?l4o///////eeeeeeeeeeeeeeeeeeee
З однієї гривні виробничих активів, що держава віддає в управління, до
бюджету у вигляді дивідендів надходить лише одна сота копійки. Такий
показник рентабельності значно нижче середнього по економіці України
рівня.
У зв’язку з цим треба визнати потребу зміни методів управління
державними корпоративними правами. Очевидно, що бюджет країни не отримує
належні суми коштів від суб’єктів господарської діяльності за
користуваннями державними активами. Тому, на нашу думку, єдино можливим
заходом вирішення цієї проблеми є прийняття нової Концепції
корпоративно-дивідендної політики, в якій передбачається розширення у
межах діючого законодавства прав держави як власника щодо розпорядження
чистим прибутком у господарських товариствах з державною часткою шляхом:
1) застосування більш гнучкого підходу до визначення розміру дивідендів
залежно не лише від галузевих особливостей, але й від конкретної
ситуації, фінансового стану кожного підприємства;
2) запровадження нового механізму використання дивідендів, отриманих на
державну частку майна, зокрема створення за їх рахунок спеціального
бюджетного фонду, кошти якого використовуватимуть винятково на
інвестиції держави в перспективні інноваційні проекти, а також на
придбання своєї частки додаткової емісії акцій у перспективних
товариствах;
3) розширення прав держави як власника через поширення практики сплати
дивідендів на державну частку не лише в акціонерних, але і в інших
господарських товариствах (товариства з обмеженою, додатковою та повною
відповідальністю, а також командитні), які до теперішнього часу
дивіденди на державну частку не сплачують;
4) введення нових методів управління державними корпоративними правами
щодо стимулювання інноваційної активності, зокрема, надання державним
органам нових можливостей відступати від галузевого нормативу в процесі
нарахування дивідендів підприємствам, які активно займаються
інноваціями, реструктуризацією та оновленням виробництва;
5) впорядкування діючих систем нарахування дивідендів на корпоративні
права держави в суто державному і змішаному секторах економіки. Зокрема,
йдеться про встановлення однакових нормативів відрахування дивідендів
(часток чистого прибутку) для державних підприємств, акціонерних
товариств, 100 % акцій яких належать державі, (корпоратизованих) та
акціонерних товариств, де держава вже має недержавних партнерів.
Сьогодні нормативи в згаданих групах відрізняються в 2–3 рази, що
ставить підприємства в нерівні умови. Нова Концепція вирішує це питання.
З її прийняттям можна передбачати зростання обсягів сплачуваних до
бюджету дивідендів щонайменше до 1 млрд грн на рік.
Прийняття зазначеної концепції дозволяє сподіватися на збільшення
фінансової ефективності управління підприємствами, в яких зберігається
частка державної власності, зокрема тих, які здійснюють інноваційну
діяльність. Це важливий напрям розвитку можливостей фінансового ринку,
який стимулює перехід державного сектора української економіки на
інноваційний шлях розвитку.
Поряд із цими змінами існує потреба розвивати інфраструктуру фінансового
ринку. Хоча сьогодні в Україні фінансовий ринок характеризується
наявністю усіх необхідних елементів інфраструктури, проте залишається
практично нествореним один ключовий сегмент цієї системи – інститут
венчурного фінансування потреб економіки інноваційного типу. Значимість
цього інституту фінансової системи для цілей фінансування інновацій і,
що головне, щодо потреб новаторів теоретично і практично доведено.
Достатньо звернутися до досвіду США, Канади, Японії, країн
Південно-східної Азії, ЄС та інших. Якщо узагальнити досвід розвитку цих
країн, то з їхньої різнорідної економічної історії можна виділити одну
спільну рису. Венчурна форма фінансування інвестиційних проектів, яка
ототожнюється за економічним та правовим змістом з інвестиціями, в
інноваціях знаходила в усіх цих країнах широку підтримку з боку влади і
розповсюдження в ринковому середовищі. Очевидно, що й в Україні ця форма
фінансування діяльності новаторів повинна мати місце. Водночас для
надання ґрунтовних висновків у зв’язку з цим необхідно враховувати деякі
національні особливості ведення бізнесу, жорсткі об’єктивні умови
перехідного та посттрансформаційного періоду.
Аналіз практики розвитку венчурного бізнесу дозволяє стверджувати, що в
Україні не існує досить сприятливих передумов для цього. Основними
причинами такого стану є:
– дефіцит вітчизняних інвестиційних ресурсів і, як наслідок, труднощі з
формуванням українського венчурного бізнесу;
– низька інформаційна прозорість ринку інтелектуальної власності, що
призводить до значних труднощів з пошуком підприємств-реципієнтів та
інноваційних проектів під венчурні інвестиції;
– практично повна відсутність законодавчої бази, яка регулює діяльність
венчурного бізнесу (становить найважливішу проблему). До останнього часу
в чинному законодавстві було відсутнє навіть саме поняття „венчурне
інвестування”.
Тому принципово важливо поєднати світовий досвід з українськими
реаліями. Продуктивним підходом у цьому напрямі, на нашу думку, буде
застосування в практиці венчурного фінансування російського досвіду.
Визначальним є те, що така практика більш адаптована до реалій
посттрансформаційної економіки та водночас поєднує в собі кращі світові
досягнення.
Сутність цього підходу полягає в тому, що створення венчурних фондів в
Україні повинно відбуватися в межах фінансово-промислових груп (ФПГ).
Тобто ці фонди повинні існувати не окремо, а в межах ФПГ, що займаються
науково-технічними розробками, дослідженнями. Мета утворення таких
підрозділів ФПГ тісно пов’язана з пошуком, відбором і фінансуванням
інноваційних проектів, що стосуються основного бізнесу великих
корпоративних структур. Ще однією особливістю таких венчурних фондів у
межах ФПГ є те, що вони становлять головний елемент системи ризикового
фінансування нових модернізаційних та інноваційних проектів,
корпоративних науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок.
Венчурні підрозділи ФПГ організаційно і функціонально інтегровані в
профільний бізнес, і вони апріорі захищені від перспективи стати
збитковими. Сутність знайденої російськими ФПГ форми інноваційного
фінансування, яку можуть запозичити і українські підприємства, полягає в
тому, що усередині групи зберігається власність і капітал, а управління
активами фондів здійснюється особами, які знаходяться під контролем
власників. Це і стало тією єдино можливою альтернативою відчуженню
фінансових ресурсів венчурних фондів, створюваних за традиційною
моделлю. Нова технологія, отримана шляхом венчурного фінансування, з
самого початку інкорпорована в структуру ФПГ та має для неї вагоме
прикладне значення. Без цих ознак фінансування фундаментальних або
прикладних інновацій не відбуватиметься. Для того щоб захистити
фінансування інноваційних проектів усередині ФПГ, доцільно також ввести
право застосування норми „збитки минулих періодів”, винятково для таких
компаній, які займаються інноваційною діяльністю, реалізують принципово
нові проекти (новатори). Критерії відбору таких проектів розроблено в
Законі України „Про інноваційну діяльність”. Відповідним державним
органам залишається лише їх використовувати неупереджено та без політики
подвійних стандартів.
Таким чином, розвиток можливостей фінансового ринку України є головним
напрямом підвищення ефективності функціонування вітчизняного фінансового
механізму та наближення обсягів наявних фінансових ресурсів до
продуктивного потенціалу їх використання на потреби економічного
розвитку.
Література:
1. Алле М. Экономика как наука: Пер. с франц. – М., 1995.
2. Афонцев С. Экономическая политика и модели экономического развития //
Мировая экономика и международные отношения. – М.: Изд-во “Наука”. –
2002. – № 4.
3. Бажал Ю.М. Економічна теорія технологічних змін. – К., 1997.
4. Білорус О. Імперативи стратегії розвитку України в умовах
глобалізації // Економіка України. – 2001. – С. 311.
5. Гунський Б. Інвестиційні процеси в глобальному середовищі. – К.:
Наукова думка, 1997.
6. Жаліло Я.А. Конкурентоспроможність національної економіки України.
Стратегія розвитку України: теорія і практика. – Київ, 2002.
7. Иноземцев Л. Неизбежность постиндустриального мира. К вопросу о
полярности современного мироустройства // Постиндустриальный мир и
Россия. – М.: РАН, Эдиториал УССР. – 2000.
8. Иноземцев В. Восставшая из пепла: европейская экономика ХХ века //
Мировая экономика и международные отношения. – М.: Наука, 2002. – № 1.
9. Коллонтай В. Эволюция западных концепций глобализации // Мировая
экономика и международные отношения. – 2002. – № 1.
10. Косолапов Н. Глобализация, миропорядок ХХІ века в России.
Постиндустриальный мир и Россия / Под. ред. В. Хароса, В. Красильщикова.
– М.,2001. – 250 с.
11. Марчук Е.К. Стратегічна орієнтація суспільства – рух на випередження
// Стратегічна панорама. – 1999. – № 4.
12. Мочерний С. До питання про постіндустріальне суспільство //
Економіка України. – 2002. – № 9.
13. Новокшонов Л.В., Тридюнов Ю.В. Мировое хозяйство. – ЮРИСТО, 2000.
14. Оболенский В. Глобализация мировой экономики и Россия // Мировая
экономика и международные отношения. – М.: Изд-во “Наука”, 2001. – № 3.
15. Пахомов Ю. Україна і виклики глобалізації // День. – 2001. – 7
серпня.
16. Перес К. Технологические процессы и возможности для развития
качества динамической цели. – ЮНКТАД.ХТД/RT/1/9. – 1999. – 20 december.
– С. 50.
17. Ратленд П. Глобализация и посткоммунизм // Мировая экономика и
международные отношения. – 2002. – № 1.
18. Стратегія розвитку України: теорія і практика. – К., 2002.
19. Трансформація моделі економіки України / За ред. В.М. Гейця. – К.:
Лотос, 1999.
20. Україна на порозі ХХІ століття: уроки реформ і стратегія розвитку. –
Київ, 2001.
21. Україна і світове господарство: взаємодія на межі тисячоліть. – К.,
Либідь, 2002.
22. Філіпенко С. Економічний розвиток сучасної цивілізації. – К.:
Товариство “Знання” України, 2000.
23. Хаустов В., Панфілова Т. Інноваційні процеси в Україні: реалії і
перспективи // Економіст. – 2002. – № 3.
24. Чухно А.А. Економічна теорія. – К.: Вид-во “Вища школа”, 1993.
25. Чухно А. Постіндустріальна економіка: теорія, практика та їх
значення для України // Економіка України. – 2001. – № 11, 12.
26. Экономическая энциклопедия / Под ред. Л.И. Абалкина. – М.:
Экономика, 1999.
27. Энциклопедический социологический словарь / Под общей редакцией Г.В.
Осипова. – М., 1995.
28. Яковець Ю. Глобальні тенденції соціокультурної динаміки і
перспективи взаємодії цивілізації у ХХІ столітті // Економіка України. –
2000. – № 3.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
