.

Стратегія розвитку як інструмент активізації економічної динаміки (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 3136
Скачать документ

Реферат на тему:

Стратегія розвитку як інструмент активізації економічної динаміки

Глобалізація господарських зв’язків, поглиблення і розширення
інтеграційних процесів ставлять перед економічною політикою держави
нові, складні завдання. Внаслідок чого підвищену увагу дослідники
приділяють проблемі з’ясування спроможності держави забезпечити свою
конкурентоспроможність, з найбільшою ефективністю використати переваги
міжнародного поділу праці в умовах збільшення прозорості державних
кордонів [1, 2, 3, 4]. Під безпосереднім впливом глобалізації
конкуренція безперервно модифікується, набуваючи нових форм. На межі
тисячоліть істотно посилилася конкуренція територіальних умов
господарювання або системна конкуренція, за висловом російського
дослідника Цедиліна Л. [5]. На його думку, конкуренція територіальних
умов господарювання обмежує суверенність національної економічної
політики, спонукаючи країни керуватися пріоритетами міжнародних ринків.
Це спричиняє, як зазначали Р. Хіллебрандт та П. Вельфенс, виникнення
тенденції до зниження податків, послаблення всіляких обмежень і
регламентацій з метою підвищення привабливості економіки для підприємців
взагалі і іноземних інвесторів зокрема. Але, водночас, надмірна
дерегуляція спроможна певним чином зумовити недозабезпеченння економіки
необхідними супільними благами. Тому завданням держави в умовах
глобалізації є пошук оптимального співвідношення між економічною
лібералізацією та регулюванням із метою створення розумного балансу для
можливостей економічного розвитку країни. Подібний підхід стає основою
економічної політики багатьох країн. Більш того, аналіз світового
досвіду показує, що успіхів в економічному розвитку досягають лише ті
країни, економічні стратегії яких ураховують загальносвітові тенденції
розвитку, поєднуючи їх із національними особливостями, традиціями та
менталітетом.

Цілком очевидним є те, що реформи в нашій країні розпочалися без
належного усвідомлення загальносвітових тенденцій розвитку. Україна, яка
із здобуттям незалежності відкрила свої кордони, повною мірою відчула на
собі трансформаційний вплив глобалізації та ортодоксальної
лібералізації. Це й масовий відплив капіталів за кордон, масштабна
еміграція, зростання зовнішньої заборгованості, антидемпінгові
розслідування, занепад національної промисловості, експортно-сировинна
спеціалізація економіки і як наслідок –падіння добробуту населення,
розшарування суспільства, нагромадження соціальних проблем, низький
авторитет країни на світовій арені. Так, за узагальнюючим індексом
людського розвитку в 2005 р. Україна посідала 78 місце серед 177 країн,
що підлягали ранжируванню [6], за індексом економічної свободи на 2006
р. – 99 місце серед 160 оцінених країн [7], за індексом зростання
конкурентоспроможності наприкінці 2004 р. – 86 місце в рейтингу 104
країн [8].

Звичайно, і внутрішні чинники відіграли не менш важливу роль при
виникненні кризових явищ в Україні в 90-х рр. ХХ ст. Адже в економіці
панівне положення займали третій та четвертий технологічні уклади (на
відміну від четвертого та п’ятого в розвинених країнах), а в суспільстві
були відсутніми адекватні вимогам ринку інститути для розвитку. Тому
внаслідок економічної лібералізації та віртуальної демократизації
суспільства в Україні сформувалася так звана „інсайдерська” економіка
великих фінансово-промислових груп – олігархічних кланів, які „проймали”
від місцевого до центрального рівня всю владну піраміду. Закономірним
підсумком і кульмінацією такого перебігу подій стала „помаранчева”
революція. Складна взаємодія внутрішніх і зовнішніх факторів зумовила
такий непередбачений суспільно-економічний результат.

Проте „вікно можливостей”, яке було відкрите для суспільно-економічного
розвитку України внаслідок зміни корумпованого авторитарного режиму, не
було використане новою владою, що показали суперечливі події 2005 р. і
результати парламентських виборів 2006 р. І не в останню чергу через
відсутність у владної команди загальновизнаної стратегії довгострокового
економічного розвитку України в умовах швидкоплинних процесів
глобалізації та регіональної інтеграції. Наявність загальновизнаної
стратегії підкреслило б визначеність і передбачуваність державної
політики, сформувало б у господарюючих суб’єктів і інвесторів
раціональні очікування, які, як довів лауреат Нобелевської премії з
економіки Р. Лукас, мають настільки ж важливе значення для економіки, як
власне і сама економічна політика, оскільки сприяють формуванню в
суспільстві консолідуючих засад і стану довіри до політики уряду. Адже
конструювання стратегії – це не тільки і не стільки декларування
досягнення в майбутньому певних результатів на кшталт випуску продукції,
рівня доходів чи зміни структурних пропорцій, а насамперед, формування
механізмів, стимулів і мотивацій, демонстрація системного бачення
рушійних сил економічної та соціальної динаміки країни.

Варто зазначити, що в Україні прийнято Закон „Про державне прогнозування
і розробку програм економічного та соціального розвитку України” від
23.03.2000 р., яким встановлено загальний порядок прогнозування та
програмування соціально-економічного розвитку, передбачається укладання
щорічної Державної програми економічного та соціального розвитку країни.
Свого часу також були здійснені і деякі кроки щодо його реалізації:
створено Державну комісію з питань стратегії економічного та соціального
розвитку, визначені базові установи для забезпечення її роботи (Інститут
економічного прогнозування НАНУ та Національний інститут стратегічних
досліджень). Проте, на думку авторитетних фахівців, „жодного реального
прогнозу, жодної реальної програми економічного і соціального розвитку
України не було розроблено. Про програму „Україна – 2010”, яку важко
назвати програмою економічного і соціального розвитку, відразу забули, а
програма „Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії
економічного та соціального розвитку України на 2002–2011 роки”
виконувала і виконує пропагандистську функцію” [9].

Метою статті є обгрунтування притаманності феномену державної стратегії
суспільно-економічного розвитку країни „рушійних” характеристик і
спроможності виступати інструментом активізації економічної динаміки, а
також виділення деяких вихідних передумов та опорних категорій
формування такої стратегії.

„Розвиток” як економічна категорія – це складна синтетична
характеристика руху суспільства у просторово-часових координатах. Логіка
становлення поняття „розвиток” і його найсуттєвіші відмінності від інших
категорій, що характеризують зміни, вже в першому наближенні
досліджувались автором [10]. У цій роботі буде поглиблено розпочатий
аналіз. Оскільки руху притаманні такі характеристики, як мета,
траєкторія і швидкість, то і термін „розвиток” як характеристика руху
повинен містити аналогічні структурні компоненти. До таких компонент у
розвиткові можна віднести цілеспрямованість, якісну мінливість та
кількісне зростання. Вищевказаними характеристиками, а також
неповоротністю та закономірністю, категорія розвитку відрізняється від
категорії функціонування – простого циклічного руху, який може бути
базисом для розвитку як руху за спіралевидною траєкторією, так і для
випадкового руху, що може набувати катастрофічних ознак. За критерієм
цілеспрямованості розвиток може бути прогресивним, якщо рух відбувається
за висхідною траєкторією, так і регресивним, якщо вектор руху є спадним.
В основі розвитку – дія діалектичного закону переходу кількісних змін
до якісних. Таким чином, якщо зміни – це якісна характеристика процесу
розвитку, то зростання відображає його кількісну ознаку.

На відміну від саморозвитку, розвитку притаманні певні ознаки
керованості. Тобто, якщо рушійною силою саморозвитку є виключно ринкова
саморегуляція, то розвитку – саморегуляція у поєднанні із державним
регулюванням [11]. Таким чином, розвиток за своєю економічною природою
передбачає можливість зовнішнього регулювання процесами руху суспільства
і соціально-економічних систем, що обумовлює наявність окремих суб’єктів
із управління розвитком (державних чиновників, вищого менеджменту
приватних структур) і об’єктів розвитку (національна економіка,
економіка регіону, економіка галузі, приватна підприємницька структура),
а також наявність спеціальних методів і інструментів для такого
управління. На макрорівні до них відносять стратегії економічного
розвитку та індикативне планування (динамічні елементи державного
регулювання), а також поточне регулювання (статичний елемент).
Розмежування між статичними та динамічними аспектами державного
управління економікою лежить не в очевидній площині одномоментності та
тривалості в часі, а визначається за критерієм наявності чи відсутності
якісних змін у тому чи іншому економічному процесі. У такому розумінні
стратегія розвитку країни не повинна включати процеси, спрямовані на
забезпечення, за висловом відомого російського економіста
В. Марцинкевича, „статичної життєдіяльності”, тобто поточного
виробництва благ для задоволення вже сформованої структури попиту, щодо
якої ставиться завдання підтримки його насиченості [12]. Вона повинна
визначати механізми, за допомогою яких у господарюючих суб’єктів
формуються параметри вибору на користь більш досконалих відтворювальних
процесів у країні.

Зазначимо, що серед чисельних форм реалізації, за допомогою яких
здійснюється державне регулювання в ринковій економіці, найважливішими є
підпорядковані цілям розвитку фінансова (фіскальна) та грошово-кредитна
політика, яка „працює” в економіці внаслідок дії відповідних механізмів.
Едвін Дж. Долан, Колін Д. Кемпбелл, Розмарі Дж. Кемпбелл вважають їх
навіть достатніми для оптимального державного регулювання економіки.
Вони зазначають, що існує всього тільки два джерела урядового впливу на
процес кругообігу доходів у державі, величину номінального національного
доходу, а також на міру впливу змін номінальних доходів на динаміку
реальних величин і рівня цін. Це – фіскальна та грошово-кредитна
політика. При цьому під фіскальною політикою вони розуміють політику
уряду в сфері оподаткування і державних витрат, тобто податково-бюджетну
політику; а під грошово-кредитною політикою – політику регулювання
кількості грошей в обігу [13].

Терміном „економічний розвиток” позначають складний багатовимірний
процес суспільно-господарських змін, який характеризується як
кількісними показниками, так і масштабами та структурою охоплення та
безперервністю зростання. При класифікації змін як розвитку вони повинні
охоплювати інституціональну структуру суспільства, технологічні та
організаційно-управлінські новації, підвищення освітніх та
кваліфікаційних характеристик працівників. Дещо перефразувавши
російського соціолога С. Кірдіну, можна сказати, що „розвиток країни є
прогресом притаманного їй інституціонального середовища” [14]. Терміном
же зростання позначають кількісні характеристики змін у економічній
системі, зокрема, динаміку ВВП. Й. Шумпетер щодо цього писав, що
економічний розвиток характеризує процес переходу народного господарства
від закладеного на кожен момент часу центру тяжіння до іншого. Він
зазначав, що економічне зростання, яке втілюється лише в показниках
збільшення кількості населення або зростання суспільного багатства, не
можна ототожнювати з процесом розвитку, якщо зростання не спричиняє
виникнення нових в якісному аспекті явищ [15].

Зміни, як якісна, та зростання, як кількісна характеристики процесу
розвитку, лягли в основу формулювання економістами моделі „зміни плюс
зростання”, яка стала стрижнем „планування розвитку” і найважливішого
інструмента державної економічної політики в 50–70-ті рр. ХХ ст.,
спрямованої на досягнення стратегічних цілей за допомогою регулювання
обсягів та структури сукупного попиту та сукупної пропозиції.

Терміни „економічне зростання” і „економічний розвиток”, за
спостереженням всесвітньо відомого дослідника в галузі економічної
історії Ф. Броделя, вживаються як взаємозамінні в англійській та
італійській мові. Але економісти з Латинської Америки розрізняють
„розвиток” як процес, пов’язаний із структурними змінами в економіці, і
економічне зростання, яке „нейтрально” характеризує тільки збільшення в
країні доходу на душу населення. Ф. Бродель пише, що для успіху
економічної модернізації економісти повинні вести спостереження за
різними явищами: тими, що якісно характеризують систему ВВП, і тими, які
характеризують динаміку доходів у розрахунку на душу населення [16].

У 80–90-х рр. ХХ ст. технологія „планування розвитку” доповнилася
розробкою моделі „стратегічного управління процесами розвитку”.
Особливістю цього підходу є орієнтація здебільшого на всебічний розвиток
особистості із притаманною їй системою не тільки матеріальних, але й
духовних потреб. Поява такого підходу пов’язана із становленням у
розвинених країнах так званої постіндустріальної економіки, специфікою
якої є інтелектуалізація виробництва. Внаслідок цього у 80–90-ті рр.
минулого століття у розвинених країнах відбулася зміна типу відтворення,
форм нагромадження і як наслідок – уявлень щодо критеріїв ефективності
економічних процесів. Умовою економічного зростання постіндустріальних
країн стала інтелектуалізація виробництва та мобільність працівників, а
інструментами досягнення – високий рівень освіти і „вкорінене” у
більшості працівників прагнення до творчої самореалізації та інших форм
розвитку особистості. Тому розвинені країни в динамічній перспективі
орієнтуються на збільшення не тільки матеріально-речових форм багатства.
Адже їх рівень все більше визначається темпами і пропорціями
нагромадження нематеріальних елементів суспільного добробуту.

`>c„hcqthzU‚n‰e??–c?®¤///////eeeeeeeeeeeeeeeeeeee

Для економічного розвитку важливе значення має оптимальне поєднання
свідомо керованих і спонтанних рушійних сил, під впливом яких працюють
соціальні, економічні, суспільно-політичні та інші інтереси, що
створюють стимули вдосконалення людини та суспільства в цілому. У
ринкових умовах конкуренція, за висловом автора німецького „економічного
дива” Л. Ерхарда, забезпечує природний відбір економічних агентів з
позицій поточної ефективності, який не завжди співпадає з
довгостроковими тенденціями та цілями розвитку. Для поєднання і
розв’язання поточних і перспективних господарських завдань необхідною є
динамічна стратегія розвитку [17].

Особливого значення стратегія економічного розвитку набуває в умовах
спрямованості на подолання істотного відставання від рівня розвинених
країн, так званого „наздоганяючого розвитку”. Зауважимо, що серед
вітчизняних економістів популярністю користується також термін
„випереджувальний розвиток”. Але визначаючи розвиток як якісне
неповоротне вдосконалення відтворювальних процесів, на нашу думку,
характеристика „випереджувальності розвитку” швидше є іманентною
передовим економікам. Складно знайти адекватні критерії, показники і
ознаки „випередження” у процесі зміни якості економічного відтворення
для країн-аутсайдерів. Випереджальним може бути зростання, яке має
співставні показники виміру в різних країнах і характеризує їх вище
значення. Натомість, розвитку непередових країн органічно притаманною є
ознака „наздоганяючий” як така, що характеризує об’єкт розвитку (країни,
що посідають нижчі позиції в певному рейтингу) і несе в собі цільові
орієнтири (досягнення рівня країн світового авнгарду).

Концепція наздоганяючого розвитку, основні постулати якої пов’язуються
із творами німецького економіста Ф. Ліста, бере початок у ХІХ ст.
Поставивши за мету пошук шляхів подолання відсталості тогочасної
Німеччини від Англії, Ф. Ліст обґрунтовував доцільність нарощування
обсягів випуску продукції німецькою промисловістю, вільної торівлі між
країнами приблизно однакового економічного та технологічного рівня,
нагромадження інтелектуального та фізичного капіталу за рахунок
імпортування сучасного обладнання, залучення іноземних інвестицій та
запрошення фахівців, розвитку системи загальної та професійної освіти,
підвищення кваліфікації. Завдання наздоганяючого розвитку були
розв’язані Німеччиною та США на початку ХХ ст, Німеччиною та СРСР у
30-ті рр. ХХ ст., Японією в 50–60-ті рр., країнами Південно-Східної Азії
та Китаєм у 80–90-ті рр.

Проте в ХХІ столітті рецепти динамічного зростання, розроблені і успішно
втілені в життя у вищеназваних країнах, виявляються непридатними для
використання. За твердженням В.Л. Іноземцева, це пов’язано із
перебуванням передових країн на щабелях вищого технологічного укладу
(постіндустріального) порівняно із „наздоганяючою” країною.
Інструментами ж досягнення постіндустріального рівня розвитку економіки
не можуть бути примусові механізми, а тільки одержаний протягом
десятиліть, а можливо й декількох поколінь, високий рівень освіти. А
відомий досьогодні ефективний стрімкий рух згідно з „наздоганяючим”
сценарієм обов’язково передбачав використання мобілізаційних методів у
тій чи іншій формі [18].

Безумовно, між економічним розвитком, характерним для суспільств
індустріального укладу, і економічним розвитком, орієнтованим на перехід
до постіндустріального суспільства, існує принципова відмінність. ЇЇ
сутність полягає в тому, що постіндустріальна стадія не є проекцією чи
екстраполяцією індустріальної. Як зазначає найавторитетніший дослідник
постіндустріального суспільства Д. Белл, індустріальному типу соціальної
організації відповідає фабричне господарство, яке ґрунтується на
використанні енергії машинами для масового виробництва товарів. Праця в
індустріальному суспільстві – це організована, ритмічна і
висококоординована взаємодія людей з машинами. Для постіндустріального
суспільства характерною є діяльність, пов’язана із обробкою даних,
управлінням та інформацією. Це спосіб життя, який зводиться до взаємодії
людей, а місце найважливішого „двигуна” економіки посідає наука як
вирішальний чинник структурних змін, які безперервно відбуваються в
сфері продуктивних сил [19].

Але на сьогодні в Україні індустріальний розвиток ще не вичерпав своїх
резервів, в економіці не сформувався п’ятий технологічний уклад, і не
досягнута відповідна йому виробнича ефективність. Навпаки, за роки
економічного спаду (1991–1999) мали місце процеси деіндустріалізації.
Тому навіть за результатами не найуспішнішого 2005 р. приріст
виробництва промислової продукції в Україні склав 3,1 %, а ВВП – 2,4 %,
що характеризує тенденцію до підвищення частки промисловості у ВВП
країни і перебування останньої на індустріальному етапі розвитку. Тому
деякі науковці вважають, що перед Україною стоїть стратегічне завдання
не прориву від індустріального суспільства до постіндустріального, а
завдання прориву від відсталого неефективного індустріального
суспільства до передового індустріального, а вже потім – до
постіндустріального, інформаційного суспільства: „Ми повинні подолати
ілюзорні уявлення відносно можливості забезпечення постіндустріальної
трансформації української економіки вже на нинішньому етапі розвитку. Це
чистої води романтизм. У дійсності повинно йтися про відповідність
утверджуваної моделі завданням реіндустріалізаці” [20].

У контексті формулювання стратегії розвитку держави подібний підхід, на
нашу думку, є небезспірним. Адже якщо виходити із імманентності
ефективній державній стратегії механізмів вдосконалення відтворювальних
процесів у країні, вона з необхідністю повинна включати механізми і
підойми для формування у суб’єктів параметрів вибору на користь не
тільки розвиненого індустріального, але і постіндустріального
суспільства. Оскільки стратегія не наслідує мету системної
трансформації, а тільки часткового вдосконалення, то подібний проект,
очевидно, складно назвати стратегією державного розвитку внаслідок
відсутності бачення історичної перспективи.

Якщо скористатися термінологією французького дослідника економічних
механізмів А. Кульмана, який поділяє їх на два типи – закритого
(результатом дії яких є відтворення вихідного економічного явища) і
відкритого (в результаті дії яких виникає відмінне від вихідного
економічне явище), то можна сказати, що стратегія економічного розвитку
країни повинна ґрунтуватися на дії механізмів відкритого типу [21]. На
відміну від поточного державного економічного регулювання, в основі
якого – дія механізмів закритого типу.

Очевидно, що на сучасному етапі, орієнтованому на постіндустріальні
цінності, основними є сектори, пов’язані з людським розвитком (освіта,
наука, охорона здоров’я), а також із їх ефективним інституційним
забезпеченням. Тому зростання капіталовкладень держави та бізнесу в
людину – стратегічна лінія на економічне зростання країни. Це визнання
наявності в країні ефективного інвестування тільки за умови забезпечення
збільшення питомої ваги людського капіталу в структурі суспільного
багатства. У цьому полягає, як зазначають С. Валентей та Л. Нестеров,
основний зміст явища, що одержало назву „нова якість економічного
зростання” [22]. Тому господарські пріоритети для розвитку, „полюси
зростання” в сучасних економіках істотно відрізняються порівняно із менш
розвиненими суспільствами. Пріоритетними тепер не можуть вважатися
окремі сектори чи галузі промисловості, а виключно інститути, пов’язані
із розвитком особистості, які через людину впливають на економічний стан
країни.

Як у практичному, так і в теоретичному аспекті стратегія „вкладення”
коштів у людський розвиток „тягне” за собою проблему дослідження та
освоєння реальних механізмів перетворення нового знання в продуктові
та/або технологічні новації, а також пошук шляхів підвищення
ефективності цього процесу в промисловості на основі сучасних методів
управління. Нетрадиційним виходом із ситуації, на нашу думку, може стати
інтеграційний рух держави до розвиненого регіонального угруповання,
якому притаманні постіндустріальні ознаки. Така інтеграція, з одного
боку, може прискорити розвиток вітчизняної індустрії через ефект
масштабу від розширення ринку, а з іншого – підвищити планку вимог до
якості освіти, охорони здоров’я та довкілля внаслідок демонстраційного
ефекту. Проте це не відміняє ролі національних держав у розробці і
прийнятті стратегічних рішень.

Таким чином, формування національної цільової функції політики
економічного розвитку передбачає наявність стратегії довгострокового
економічного розвитку країни. За допомогою взаємопов’язаних якісних і
кількісних параметрів вона визначає джерела і механізми вдосконалення
суспільного відтворення, мотивацію та ефективність інноваційного
динамізму у загальному суспільно-економічному спектрі країни. Наявність
загальновизнаної стратегії підкреслює визначеність і передбачуваність
державної політики, формує у господарюючих суб’єктів і інвесторів
раціональні очікування, які мають настільки ж важливе значення для
економіки, як власне і сама економічна політика, оскільки сприяють
формуванню в суспільстві консолідуючих засад і стану довіри до політики
уряду.

Стратегія економічного розвитку позиціонується нами як динамічний
елемент державного регулювання за критерієм націленості на якісні зміни.
У такому розумінні стратегія розвитку країни не повинна включати
процеси, спрямовані на забезпечення поточного виробництва благ для
задоволення вже сформованої структури попиту, щодо якої ставиться
завдання підтримки його насиченості. Вона визначає механізми, за
допомогою яких у господарюючих суб’єктів формуються параметри вибору на
користь більш досконалих відтворювальних процесів у країні.

Стратегія економічного розвитку країни повинна ґрунтуватися на дії
механізмів відкритого типу, в результаті дії яких виникає відмінне від
вихідного економічне явище. А основними сферами дії відповідних
механізмів є фінансова (фіскальна) та грошово-кредитна.

Конструювання стратегії – це не тільки і не стільки декларування
досягнення в майбутньому певних результатів на кшталт випуску продукції,
рівня доходів чи зміни структурних пропорцій, а, насамперед, формування
механізмів, стимулів і мотивацій, демонстрація системного бачення
рушійних сил економічної та соціальної динаміки країни. Тому для того,
щоб розробити і втілити в життя ефективну стратегію розвитку, державі
потрібні кваліфіковані стратеги, тобто пошук високоосвічених науковців і
некорумпованих чиновників, повинен залишитися одним із пріоритетів
вітчизняних владних структур незважаючи на те, що макроекономічні
результати 2005 р. показали, що демократичні тенденції стали, швидше,
перешкодою, ніж основним чинником економічного розвитку.

Література:

1. Белорус О.Г., Лукьяненко Д.Г. и др. Глобальные трансформации и
стратегии развития: Монография. – К.: Орияне, 2000. – 424 с.

2. Жаліло Я. Економічна стратегія як категорія економічної науки //
Економіка України. – 2005. – № 4. – С.19 (19–27).

3. Борисенко З. Міжнародна конкурентна політика в умовах глобалізації //
Економіка України. – 2005. – № 1. – С. 86–91.

4. Чухно А. Нова економічна політика // Економіка України. – 2005. –
№ 6–7.

5. Цедилин Л. Расширение ЕС и перспективы восточногерманских земель //
Вопросы экономики. – 2005. – № 4. – С. 23 (23–42).

6. Ревенко А. Почему Украина оказалась на 78-м месте в мировом индексе
человеческого развития // Зеркало недели. – 2005. – № 37 (565). – 24
сентября.

7. Юрчишин В. Репетиция с оркестром // Зеркало недели. – 2006. – № 10
(589).

8. Бленк Дженнифер. Оценка конкурентоспособности Украины в условиях
политических изменений // Зеркало недели. – 2005. – № 25 (553). –
2 июля.

9. Гош О. Ринок як засіб відродження перехідної економіки України //
Економіка України. – 2005. – № 9. – С. 80 (75–82).

10. Лазерник Л.Л. Теоретичні основи дослідження економічного розвитку
сучасного суспільства // Теоретичні та прикладні питання економіки. –
Випуск 6. – С.133–137.

11. Мамутов М. Про поєднання держрегулювання і ринкової саморегуляції //
Економіка України. – 2006. – № 1. – С. 59.

12. Марцинкевич В. Национальная модель социально-экономического развития
// МЭМО. – 2001. – № 1. – С. 20.

13. Долан Э. Дж. и др. Деньги, банковское дело и денежно-кредитная
политика: Пер. с англ. В.Лукашевича и др. / Под общ. ред. В. Лукашевича.
– Л., 1991. – С. 19.

14. Кирдина С. Институциональная структура современной России:
эволюционная модернизация // Вопросы экономики. – 2004. – № 10. – С. 89.

15. Шумпетер Й. Теория экономического развития. – М.: Прогресс, 1982. –
С. 154, 157.

16. Бродель Ф. Время мира. Материальная цивилизация: экономика и
капитализм, XV – XVIII вв. – М.: Прогресс, 1992. – С. 307.

17. Эльянов А. Государство и развитие // МЭМО. – 2003. – № 1. – С. 8–10.

18. Иноземцев В.Л. Пределы „догоняющего” развития. – М.: ЗАО
„Издательство „Экономика”, 2000. – С. 10.

19. Белл Д. Грядущее постиндустриальное общество. Опыт социального
прогнозирования: Перевод с английского. – Изд. 2-е, испр. и доп. – М.:
Academia, 2004. – С. СІХ–СХ..

20. Гальчинський А., Льовочкін С. Становлення інвестиційної моделі
економічного зростання України // Економіка України. – 2004. – № 6. –
С. 9.

21. Кульман А. Экономические механизмы: Пер. с фр. Островской Е.П. /
Общ. ред. Хрусталёвой Н.И. – М.: Прогресс, 1993. – С. 15.

22. Валентей С., Нестеров Л. Россия в меняющемся мире: внешние и
внутренние вызовы // Вопросы экономики. – 2002. – № 3. – С. 54.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020