.

Тенденції формування і стратегія розвитку інформаційного суспільства України (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
2 6028
Скачать документ

Реферат на тему:

Тенденції формування і стратегія розвитку інформаційного суспільства
України

Інформаційні процеси в даний час є найважливішою, невід’ємною складовою
усіх процесів економічної, соціальної і політичної діяльності будь-якого
суспільства і держави.

Основний вектор розвитку світової цивілізації лежить саме в
інформаційній сфері і є результатом інформаційної революції, що
відбувається з кінця XX століття і остаточно трансформується в XXI
столітті в новий тип суспільства – інформаційне суспільство. При цьому в
найближчі роки інформаційне суспільство для одних країн – це реальність,
а для інших – орієнтир розвитку.

Рисами, що відрізняють інформаційне товариство, є: збільшення ролі
інформації і знань у житті суспільства; збільшення частини інформаційних
комунікацій, продуктів і послуг у валовому внутрішньому продукті;
створення глобального інформаційного простору, який забезпечує,
по-перше, ефективну інформаційну взаємодію людей, по-друге, їх доступ
до світових інформаційних ресурсів і, по-третє, задоволення їхніх потреб
щодо інформаційних продуктів і послуг [1, 2].

В Україні дана проблема вивчається недавно. Серед сучасних українських
учених цікавими є праці Гавловського В., Цимбалюка В., Гальчинського А.,
Калюжного Р. [3]. Сьогодні активно працюють у цьому напрямі такі
російські вчені: Іноземцев В.Л. [4], Артамонов Г.Т., Панченко Г. [5],
Савостенко О. [9], Парахонський Б. [6] та ін. Інтерес також викликають
відповідні наукові розробки, перш за все, філософа Ракітова А.І. [7] та
філософа-кібернетика Абдеєва Р.Ф.

Остання чверть ХХ і початок ХХІ століть характеризується такими
тенденціями формування інформаційного суспільства.

У світі відбувається величезне зростання обсягів інформації, знання
диференціюється та спеціалізується, неминуче зростає сфера послуг, тому
процес становлення інформаційної цивілізації є об’єктивним і
закономірним. Проте різні держави залежно від свого інтелектуального,
наукового, технологічного рівня розвитку мають різні перспективи в
контексті названих процесів. Високорозвинені держави світу вже пройшли
початковий етап становлення суспільства інформаційної демократії, інші
знаходяться на завершальній стадії індустріалізму, треті – ще не мають
навіть більш-менш розвиненого індустріального сектора. Але так чи інакше
світ все більше залежить від влади інформації.

Показник забезпеченості населення мобільним зв’язком в Україні склав 123
абоненти на 1000 чоловік у 2003 році. У Норвегії в 2001 році – 815 чол.,
у Великобританії – 770, у США – 451, у Польщі – 259 [8].

Рівень інтернетизації в Україні – 70 користувачів на 1000 чоловік у 2003
році. У 2001 році у Норвегії – 464 користувачі, у Великобританії – 330,
у США – 501, у Польщі – 98 [9].

За рівнем забезпеченості комп’ютерами станом на 2004 рік Україна займає
100-ту позицію у світі з показником 18,52 комп’ютерів на 1 000
населення, при середньосвітовому рівні 202,3 (на основі даних
Міжнародного телекомунакаційногно союзу). США – друге місце і 554
комп’ютери після Сан-Марино (727,26) – це більше, ніж по два комп’ютери
на двох американців. Росія знаходиться у списку на 78-му місці з
показником 43,59 комп’ютерів на 1000 чоловік населення [8].

Індекс розвитку людського потенціалу України перебуває у групі країн із
середнім рівнем людського потенціалу і займає 70 місце у світі. Серед
пострадянських країн (не враховуючи країни Балтики) – це третій показник
після Росії та Білорусії [9].

Таким чином, Україна є економічно небагатою країною, але країною, яка
динамічно розвивається, з досить високорозвиненим людським потенціалом і
низьким економіко-технологічним розвитком. Україна сьогодні може істотно
прискорити свій рух як за окремими, так і за загальними показниками.

На сьогодні також характерним є те, що інтенсифікувалася наукова думка,
з’являється велика кількість сміливих гіпотез – при одночасному занепаді
престижу науки в суспільстві, розчаруванні в ідеї прогресу та її носії –
науці. Наприклад, частка витрат на НДОКР у відсотках від ВВП (2002 р.)
становить у: США – 2,8 %; Швеції – 4,6 %; Німеччині – 2,5 %; Франції –
2,2 %; Японії – 3,1 %; Росії – 1,2 %. В Україні в 2002 р. витрати на
НДОКР склали 0,9 % ВВП, така ж пропорція фінансування закладена й у
первісному проекті держбюджету на 2005 р. Відповідно до методології
оцінки значення наукоємності ВВП, розробленої українськими науковцями,
рівень витрат на НДОКР у розмірі 0,9 % ВВП відповідає розкриттю
пізнавальної функції науки і не дає можливості для реалізації її
економічних функцій. Тобто ніякої економічної віддачі такі витрати не
можуть дати за визначенням [8].

Отже, спостерігається глобальна криза науки, а відповідно й освіти, що є
провісником та вихідною точкою чергової наукової революції. Внаслідок
саме такої революції і повинно відбутися становлення та розвиток
постформаційної цивілізації – інформаційного суспільства, тобто
суспільства, в якому сфера послуг, а також розвиток науки і освіта має
пріоритетний розвиток і превалює над обсягом промислового виробництва та
виробництвом сільськогосподарської продукції.

Розглянемо тенденції інформаційного суспільства в найбільш
узагальнюючому аспекті, відокремлюючи найбільш цікаві тлумачення.

Так, на думку А.І. Ракітова, суспільство вважається інформаційним, якщо:

– будь-який індивід, група осіб, підприємство чи організація у будь-якій
точці країни й у будь-який час можуть одержати за відповідну плату чи
безкоштовно на основі автоматизованого доступу і систем зв’язку будь-яку
інформацію і знання, необхідні для їхньої життєдіяльності і рішення
особистих і соціально значимих задач;

– у суспільстві виробляється, функціонує і доступна будь-якому індивіду,
групі чи організації сучасна інформаційна технологія;

– існують розвинені інфраструктури, що забезпечують створення
національних інформаційних ресурсів в обсязі, необхідному для підтримки
науково-технологічного і соціально-історичного прогресу, що постійно
прискорюється;

– відбувається процес прискореної автоматизації і роботизації всіх сфер
і галузей виробництва і керування;

– відбуваються радикальні зміни соціальних структур, наслідком яких є
розширення сфери інформаційної діяльності і послуг [7, с. 32–33], а
також надзвичайно підвищується роль науки і освіти.

Необхідно також зазначити, що соціум, який називають постіндустріальним,
інформаційним, складається, як довели засновники відповідної концепції,
тоді, коли прогрес суспільства перестає бути пов’язаним з епізодичними
досягненнями експериментальної науки і базується на розвитку
теоретичного знання [4].

Отже, структурні зрушення виробничих сил, яких у 70–80-ті роки зазнало
світове господарство у зв’язку з переходом до новітніх технологій,
призвели до того, що виник принципово новий тип соціальних відносин –
інформаційних, які обумовлюють появу нового типу суспільства –
інформаційного. Народилася нова парадигма виробничого процесу, основну
рису якого становить не просто інформація, а нова економічна категорія –
інформаційний ресурс (Information resources) – це документи і масиви
документів в інформаційних системах (бібліотеках, архівах, фондах,
банках даних, депозитаріях, музейних сховищах тощо) [1].

Від способів використання цього виду ресурсів залежать темпи
науково-технічного та техніко-економічного розвитку країни. Фундаментом
їх виробництва і використання є інтелектуально-духовний потенціал
держави, який врешті-решт стає головним чинником, що повинен і надалі
визначати рівень та динаміку розвитку країни.

Зазначимо, що інформаційний ресурс створюється і реалізується в
інформаційній сфері суспільства, до якої належать наука, освіта, система
управління, зв’язку, а також машинно-інформаційна мережа, що входить до
інформаційної світової сфери. Інформаційна сфера (Information Sphere) –
сфера економіки, що займається виробництвом, обробкою, зберіганням і
розповсюдженням інформації і знань, або сукупність інформації,
інформаційної інфраструктури, яка збирає, формує, розповсюджує і
використовує інформацію, а також системи регулювання суспільних
відносин, які при цьому виникають [1].

Відомо, наприклад, що інформаційний сектор економіки США почав
формуватися у 50-х роках ХХ ст. і у 70-х роках складав 46 % валового
національного продукту країни. Сьогодні жодна галузь промисловості чи
сфери послуг уже не може ігнорувати значення цього сектора, оскільки
індустрія переробки інформації включає обчислювальну техніку, зв’язок і
телекомунікації, виробництво інформаційних продуктів і послуг. Уже у
1985–1987 рр. темпи зростання зазначеного сегмента ринку в промислово
розвинених країнах випереджали темпи зростання товарної продукції та
експорту грошового капіталу (середньорічні темпи збільшення обсягів
продажу на інформаційному ринку становили 16–25 %). Інформаційні ресурси
набули стратегічного значення, а великі промислові компанії стали
одночасно і лідерами на ринку інформаційних продуктів і послуг,
вважаючи, що використання інформаційних технологій – один з найбільш
ефективних засобів підвищення конкурентоспроможності своєї продукції.

Саме великі корпорації забезпечували прискорений розвиток і зростання
частки інформаційного сектора в економіці, переоснащення виробництва на
нових технологічних засадах. Свідченням ролі інформаційного сектора
стало те, що у списку найбільших 500 світових корпорацій, який друкує
журнал „Fortune”, корпорації, пов’язані із виробництвом обчислювальної
техніки, її обслуговуванням і впровадженням, за порівняно короткий час
вийшли на перші позиції серед галузевих, поступаючись лише корпораціям
нафтовидобувного та банківського секторів. У цьому ж списку за 2000 рік
помітну роль відіграють 24 корпорації сфери телекомунікацій. Валовий
оборот найбільшої з них – японської „Nippon Tel. & Tel” становив 103,2
млрд. дол. США при чисельності працюючих 215 тис., найменшої –
британської „Cable & Wireless” – майже 12 млрд. дол. при чисельності
працюючих 47,9 тис. Показово, що в цьому списку перебували телефонні
компанії 12 країн, зокрема, Італії, Іспанії, Китаю, Мексики, Австралії.
Таке широке географічне представництво мають лише банківські та
нафтопереробні корпорації [8].

Сьогодні інформаційна сфера розвинених країн поглинає більше 60 %
трудових ресурсів. У США в цю сферу залучено близько 80 % усіх
працюючих, приблизно 20 % залучено в традиційні промислові галузі, і
менш як 3 % – у сільське господарство [9]. Така сама картина
спостерігається і в найбільш розвинених країнах Західної Європи, де в
інформаційній сфері працює 70–75 % фахівців [9]. Інформаційна сфера
стає, таким чином, одним з вирішальних чинників у подальшому русі на
шляху інтелектуалізації суспільного виробництва.

Такий стан речей кардинально змінює і соціальну структуру суспільства.
За А. Тоффлером, створюється нова соціальна структура, базисом якої є не
відношення форм власності, а інтелектуальна кваліфікація, орієнтація на
інтелектуальні технології. Він називає цей прошарок населення
когнітаріатом і пророкує йому роль структурного детермінатора у
майбутньому [10]. Існує навіть так звана концепція датакратії, згідно з
якою функції соціального управління у політиці, економіці, суспільному
житті повинні в майбутньому перейти до висококваліфікованих фахівців
інформаційної сфери.

У зв’язку з цим змінюється і розуміння системи виробництва. Уже в цьому
десятилітті до 20 % працюючих американців виконуватимуть свої службові і
виробничі функції, не виходячи з власного дому, а на початку наступного,
за прогнозами, – до 90 % [9].

Прогнозується тенденція, що на перспективу межі тисячоліття від однієї
третини до половини робітників складатиметься зі спеціалістів найвищої
кваліфікації – інженерів, техніків, програмістів тощо. Стрімке зростання
їх чисельності є важливою передумовою удосконалення і розвитку
матеріального виробництва.

Загальновідомо, що для збільшення обсягу матеріального виробництва у два
рази потрібно щонайменше в чотири рази збільшити обсяг забезпечуючої
інформації, хоча в деяких видах діяльності експоненційність зростання
інформаційного забезпечення вища в декілька разів. У суспільствах, що
фундовані на знаннях із швидкою зміною технологічних навичок і з
розвитком новітніх технологій, внесок науки і науково-фундованого
інженерного і технологічного мислення не тільки зростає, але набуває
розвитку випереджаючими темпами. У сучасних умовах подвоєння обсягу
наукової інформації відбувається протягом одного-двох років.
Забезпечуючи життєво важливі напрями людської діяльності, вона
перетворюється в найбільш цінний продукт, сумарна вартість якого
поступово наближається до сумарної вартості продуктів матеріального
виробництва.

Аналіз показує, що у світовому виробничому процесі появилися дві якісно
нові тенденції: по-перше, перетворення інформаційної сфери в лідируючий
сектор економіки з фундаментальності продукту, кількості зайнятих,
впливу на виробничий процес і тощо, а, по-друге, об’єктивація вартості
інформації, тобто важливість самоконтролю провідної товарної продукції.

;//////eeeeeeeeeeeeeeeeeeeee

ho

ho

“\?>›i?e ?F,«oooooooooooooooooooooooooooo

ть сучасного розвиненого суспільства, виступає інформація. Інформація
(Information) – це дані про осіб, предмети, факти, події, явища і
процеси, незалежно від форми їх подання [1].

Зрозуміло, що сучасне матеріальне виробництво набуває розвитку в
принципово нових умовах, серед яких намітилися такі тенденції. По-перше,
наростаюче вичерпування природних ресурсів, і особливо тих, що не
поновлюються. По-друге, екологічна катастрофа, що насувається. По-третє,
демографічний дисбаланс. По-четверте, зростаюча нерівномірність і розрив
в економічному, індустріальному, інформаційному розвиткові різних країн
світу. Нарешті, по-п’яте, прискорений розвиток високих наукових
технологій та інформаційних процесів відбувається лише в декількох
розвинених країнах світу.

Подібні кардинальні зміни дозволяють говорити про становлення в світі
„нової економіки” – „інформаційної економіки”. Чіткого визначення
останньої ще не вироблено, але більшість дослідників сходяться у тому,
що ядром та рушійною силою „нової економіки” є саме інформаційні
технології [11].

Існує декілька визначень інформаційної економіки, одне з них – це
економіка, в якій більша частина ВВП забезпечується діяльністю з
виробництва, обробки, зберігання і розповсюдження інформації і знань, і
більше половини зайнятих беруть участь у цій діяльності [2].

Людство дуже швидко вступає в інформаційну епоху. Вага інформаційної
економіки постійно зростає і її частка, виражена в сумарному робочому
часі, для економічно розвинених країн уже сьогодні складає 40–60 % і
очікується, що в недалекому майбутньому вона зросте ще на 10–15 % [8].

Критерієм вступу суспільства до інформаційної ери виступає також закон
експонентного росту обсягу знань. За підрахунками науковців, з початку
нашої ери для подвоєння знань треба було 1750 років, друге подвоєння
відбулося в 1900 році, а третє – до 1950 року, тобто вже за 50 років,
при рості обсягу інформації за ці піввіку в 8–10 разів [12]. Причому ця
тенденція усе більш підсилюється, тому що обсяг знань у світі до кінця
ХХ століття зросте вдвічі, а обсяг інформації, таким чином, збільшиться
більш ніж у 30 разів. Це явище було названо „інформаційний вибух”. Серед
основних симптомів, що свідчать про початок століття інформації, можна
назвати такі:

– швидке скорочення часу подвоєння обсягу накопичених наукових знань;

– перевищення рівня матеріальних витрат на збереження, передачу і
переробку інформації рівня аналогічних витрат на енергетику [13].

Від суті і змісту процесу інформатизації істотно залежать підходи до
аналізу реального стану і перспектив розвитку процесів становлення
інформаційного суспільства.

У Законі України „Про національну програму інформатизації” від 4 лютого
1998 року № 4/98-ВР [14] дано визначення терміна „інформатизація”. У
самому загальносоціальному аспекті, інформатизація – це перехід
суспільства в якісно новий стан, вихід на нові історичні рубежі, що
називаються інформаційним суспільством. Важливим також є твердження, що
інформатизація (Informatisation) – це процес широкомасштабного
використання ІТ у всіх сферах соціально-економічного, політичного і
культурного життя суспільства з метою підвищення ефективності
використання інформації і знань для управління, задоволення
інформаційних потреб громадян, організацій і держави, а також створення
передумов переходу держави до інформаційного суспільства [1].

Під час обговорення наприкінці 80-х рр. тенденцій розвитку
інформаційного суспільства і концепції інформатизації нашої країни серед
вчених і фахівців виділялася головна думка – справа не стільки в
концепції інформатизації, скільки в концепції розвитку суспільства, усіх
його структур, що інформатизація – це супутник демократизації і
неможлива без неї.

Для України інформатизація – шлях не лише до європейської інтеграції,
але й до економічного добробуту. Доказом цьому є досвід Франції, нашого
традиційного партнера, з яким Україна завжди мала надзвичайно дружні
стосунки. Тож коли французький уряд зіткнувся з нагальною необхідністю
розбудови інформаційно-телекомунікаційної галузі, коли перед французькою
економікою постала реальна загроза бути буквально задушеною навалою
зарубіжних продуктів та технологій, – тоді уряд на чолі з Ліонелем
Жоспеном ухвалив національну програму розвитку галузі. Це було 1997
року. За два роки компанії інформаційно-телекомунікаційної галузі
Франції вийшли на четверте місце у світі.

Це четверте місце означає справді серйозний вклад у французьку
економіку, значне збільшення бюджетних надходжень і додаткові успіхи у
боротьбі з безробіттям у країні. Адже у 1999 році сектор
інформаційно-телекомунікаційних технологій складав 5 % глобального
інформаційного продукту – більше, ніж індустрія туризму або ж
автомобілебудування разом з енергетикою [15].

З нашим науковим, кадровим, технологічним потенціалом долучитися до
вигод, що їх мають розвинені країни від галузі
інформаційно-телекомунікаційних технологій, – справа кількох років
цілеспрямованих системних зусиль. Міжнародна економічна кон’юнктура
сприяє саме такому розвиткові подій: більшість економістів очікує, що
стимульоване технологіями найвище зростання (економіки, зайнятості)
відбудеться саме у країнах, що розвиваються, протягом наступного
десятиріччя [16].

Формування дієвої, ефективної національної стратегії розвитку
інформаційного суспільства – найважливіше завдання, що має бути виконане
негайно, бо від нього залежать всі наступні, великі й малі, кроки на
шляху до глобального інформаційного суспільства.

У зв’язку із вищевикладеним важливе значення має організаційно-правова
система державного управління інформаційними ресурсами. Вона має
декілька рівнів, одним з яких є стратегічний – це рівень прийняття
політичних рішень, законодавчого та нормативно-правового забезпечення
державної політики щодо управління національними інформаційними
ресурсами України.

Президентом України вживаються активні заходи щодо вдосконалення системи
управління інформаційною сферою. Важливе політико-правове значення мають
діючі Укази Президента України „Про деякі заходи щодо захисту держави в
інформаційній сфері” (22.04.98 р.); „Про вдосконалення державного
управління інформаційною сферою” (16.09.98 р.); „Про вдосконалення
інформаційно-аналітичного забезпечення Президента України та органів
державної влади” (14.07.2000 р.); „Про заходи щодо розвитку національної
складової глобальної інформаційної мережі Internet та забезпечення
широкого доступу до цієї мережі” (31.07.2000 р.); „Про додаткові заходи
щодо безперешкодної діяльності засобів масової інформації, дальшого
утвердження свободи слова в Україні» (09.12.2000 р.); „Про рішення Ради
національної безпеки і оборони України від 19 липня 2001 року; „Про
заходи щодо захисту національних інтересів у галузі зв’язку та
телекомунікацій” (23.08.2001р.) [17–24] та ін.

Україна повинна розробити на основі світового досвіду стратегічний план
власного переходу до інформаційного суспільства. Особливу цікавість для
України повинен становити досвід іноземних держав, які зуміли за останні
десятиліття здійснити „стрибок у розвитку”. Індія, Південна Корея,
Малайзія, Тайвань, Ірландія, Сінгапур, Фінляндія, Ізраїль подолали межу
„цифрового розриву” завдяки добре розробленим та реалістичним стратегіям
розвитку інформаційного суспільства у цих державах.

Загалом у всіх країн схожі проблеми переходу до інформаційного
суспільства, але шляхи їх подолання є різними тому, що формуються вони
насамперед виходячи з існуючих реалій.

Процес трансформації українського суспільства в постформаційне дуже
складний і може бути досить тривалим і хворобливим. Потрібно
використовувати весь накопичений світовий досвід щодо цього, тим більше,
що зразків є достатньо (Північна Америка, ЄС), але екстраполюючи західну
модель на наше суспільство потрібно надати їй національного характеру,
прорахувати, зважаючи на менталітет українського народу, сучасне
становище народного господарства з погляду цінностей інформації та ін.,
можливі помилки та позбавитися від негативу.

Світовий процес становлення і розвитку інформаційного суспільства носить
об’єктивний характер і не може не торкатися „ззовні” і нашу країну, але
слабкі успіхи демократизації нашого суспільства призводять до
відсутності серйозного соціального замовлення „зсередини” на
вдосконалення інформаційного середовища.

Безперечно, стратегія інформаційного розвитку повинна, однак, існувати
не для самого факту існування, а для забезпечення ефективних змін у
країні. Розвиток інформаційного суспільства можливий лише на основі
комплексного підходу, який включає стратегічне бачення інформатизації
суспільства, чіткі пріоритети цієї інформатизації, координується із
наявними соціально-економічними, політичними та культурними умовами
держави й міжнародною практикою та пов’язується із розвитком економіки й
країни в цілому. Розробка такого підходу можлива лише за рівноправної
участі трьох секторів (держави, приватного бізнесу та громадянського
суспільства), а також – за наявності реалістичних цілей та політичної
волі. Як правило, це бачення викладається в основоположних документах,
що мають назву національних стратегій (політик) інформаційного розвитку,
або ж національних стратегій розвитку інформаційного суспільства.

Отже, стратегія розвитку інформаційного розвитку України повинна
ґрунтуватися на розумінні того, що Україна є країною майбутнього, і наше
спільне завдання – реалізувати її в такому статусі. Таку стратегію в
Україні буде в будь-якому разі розроблено та здійснено рано чи пізно,
однак оскільки втрата часу в сучасному світі є найбільшою втратою, це
повинні спробувати зробити спільними зусиллями саме ми. Подібний крок до
об’єднання влади, бізнесу та суспільства у справі наближення майбутнього
дозволить зекономити час і розпочати дієву співпрацю, без якої
неможливий розвиток держави та суспільства в сучасному світі.

Системність, цілеспрямованість, продумана, чітка стратегія розвитку, і
головне – свідоме конструктивне бажання змін на краще – і українське
інформаційне суспільство стане реальністю.

Література:

1. Англо-русский толковый словарь по Интернет / И.К. Мирончиков, В.А.
Павловцев. – Минск, М, 1998.

2. Глосарій Російського інституту Інформаційного суспільства HYPERLINK
“http://www” http://www . iis.ru/glossary/governance.en.html

3. Калюжний Р.А., Павловський В.Д., Цимбалюк В.С., Інформаційне
забезпечення управлінської діяльності в умовах інформатизації:
організаційно-правові питання теорії і практики. – Київ, 2002. – 296 с.

4. Иноземцев В.Л. Технологический прогресс и социальная поляризация в
ХХI столетии // Полис.– 2000. – № 6.– С. 28–39.

5. Панченко Г., Савостенко О. Інформатизація – невід’ємна складова
ефективного управ-ління. Регіональний аспект // Вісник УАДУ. – 2001. – №
4.

6. Парахонський Б. Українське суспільство в добу глобалізації // Вісник
НАН України. – 2000. – № 4. – С. 40–49.

7. Ракитов А.И. Философия компьютерной революции. – М.: Политиздат,
1991. – 287 с.

8. Джерело: www.telecom-media.com.ua, www.NetSizer.com

9. Міністерство економіки з питань Європейської інтеграції України.
Основні показники економічного та соціального розвитку України від
05.11.2004 року. Розробник: ЗАТ „Софтлайн” (Україна).

10. Создание новой цивилизации. Политика третьей волны (Тоффлер Э.,
Тоффлер Х.).– http://www.freenet.bishkek.su/jornal/n5/JRNAL511.htm

11. Мовсесян А.Г. Некоторые особенности экономики США на рубеже веков //
США. Канада: Экономика, политика, культура. – 2001. – № 4. – С. 64–75.

12. Коптюг В. Корабль цивилизации надо суметь провести между Сциллой и
Харибдой // Правда. – 1994. – 13 апреля. – С. 2.

13. Орехов А.М. Информатизация общества – информационное общество //
Социальная информатика. – М., 1993. – С. 32–35.

14. Про національну програму інформатизації: Закон України від 4 лютого
1998 року № 4/98-ВР // ВВР – 1998.

15. Address by Prime Minister Lionel Jospin at the 20th Summer Forum on
Communication, Hourtin, August 26th, 1999
–http://www.internet.gouv.fr/english/textesref/hourtin99.htm

16. Тапскотт Дон. Электронно-цифровое общество. – К., 1999. – С. 202.

17. Про деякі заходи щодо захисту держави в інформаційній сфері: Указ
Президента України від 22.04.98 // ВВР. – 1998.

18. Про вдосконалення державного управління інформаційною сферою: Указ
Президента від 16.09.98 // ВВР. – 1998.

19. Про вдосконалення інформаційно-аналітичного забезпечення Президента
України та органів державної влади: Указ Президента 14.07.2000 // ВВР. –
2000.

20. Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної
інформаційної мережі Internet та забезпечення широкого доступу до цієї
мережі: Указ Президента від 31.07.2000 // ВВР. – 2000.

21. Про додаткові заходи щодо безперешкодної діяльності засобів масової
інформації, дальшого утвердження свободи слова в Україні: Указ
Президента від 09.12.2000 // ВВР. – 2000.

22. Про рішення Ради національної безпеки і оборони України: Указ
Президента від 19.07.2001 // ВВР. – 2001.

23. Про заходи щодо захисту національних інтересів у галузі зв’язку та
телекомунікацій: Указ Президента від 23.08.2001 // ВВР. – 2001.

24. Про інформацію: Закон України від 02.09.92 // ВВР. – 1992.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020