.

Періодизація розвитку податків та оподаткування (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
326 3692
Скачать документ

Реферат на тему:

Періодизація розвитку податків та оподаткування

Аналіз наведених літературних джерел свідчить, що їх автори
характеризували конкретні історичні періоди у конкретних окремо взятих
країнах, не достатньо узагальнюючи тенденції та закономірності часових
інтервалів (періодів). Саме висвітленню такого аспекту присвячується
дана робота, оскільки встановлення характерних закономірностей може
служити основою для розв’язання деяких існуючих проблем перерозподільних
відносин та обґрунтування окремих рішень сучасного періоду.

Коли виникли податки? Аналіз літературних джерел різних часів дозволяє
зробити висновок, що це питання завжди турбувало істориків і
фінансистів. Спроби дати на нього відповідь відображали лише висновки,
зроблені на основі археологічних знахідок і письмових свідчень давнини.
Сюди можна віднести і твердження деяких авторів про те, що податки мають
вік близько 2 000 років, 5 000 років чи 7 500 років.

Найбільш прийнятною, на нашу думку, є відповідь, що податки існують
стільки, скільки існує держава. Коли ж виникла перша держава –
достеменно не відомо. Нові історичні знахідки кожного разу дають
свідчення про існування цього суспільного утворення у все більших
глибинах давнини. І якщо колись буде доказово підтверджено гіпотезу про
існування Атлантиди, то ми отримаємо дані про ще більш давні форми
державності.

Однак основне питання цієї публікації полягає в тому, чи завжди податки
були необхідним атрибутом держави?

Деякі літературні джерела містять стверджуючу відповідь: “Податки є
необхідною ланкою економічних відносин у суспільстві з моменту
виникнення держави” [1]. Якщо у відповідних дослідженнях беззаперечно і
без обмежень та застережень використовувати метод екстраполяції, то саме
такі висновки і будуть отримані. Але у деяких випадках це може дещо
зашкодити принципу наукової об’єктивності. Історії відомі досить значні
проміжки часу існування деяких держав без стягнення податків. Наприклад,
з 138 до 78 років до нашої ери (за часів правління Л.К. Сулли) громадяни
Риму “не платили вже ніяких податків…”[2]. Держава у таких випадках
існувала більше за рахунок коштів, отриманих від контрибуцій завойованих
земель, від здачі в оренду земельних ділянок, від торгового мита та
невеликих і не завжди (не в усі часи) сплачуваних податків з розкошу.
Тобто у давніх державах “у випадку переможних війн податки знижувалися,
а інколи державний податок відмінявся зовсім”[3].

Як бачимо з викладеного, податки все ж не завжди бути необхідним
атрибутом держави. Деякі державні утворення досить значні проміжки часу
існували без цієї форми перерозподільних відносин.

Наступне питання, що також потребує ретроспективного аналітичного
дослідження: чи завжди податки були основним доходом держави (як у
сучасності)?

Вітчизняна історична наука радянського періоду інколи стверджувала, що в
умовах “експлуататорського суспільства” держава накладала “непомірні
податки” на трудові верстви населення, за рахунок яких існувала сама та
забезпечувала дотримання прав і привілеїв “експлуататорського класу”.

З таких висновків видно, що в умовах “експлуататорського суспільства”
саме податки, стягувані з трудящих, слугували державам основним джерелом
фінансових ресурсів.

При цьому спочатку потрібно нагадати, що “експлуататорськими” називалися
рабовласницьке, феодальне та капіталістичне суспільство (тобто до
виникнення “першої в світі соціалістичної держави – СРСР” або фактично
до ХХ століття).

Задля об’єктивності дослідження цього питання звернемося до джерел,
авторам яких не була відома практика “соціалістичного будівництва”. Це
дає нам надію на відсутність у них ідеологічної упередженості.

Наприклад, професори Л.В. Ходський, І.Х. Озєров та Й.М. Кулішер у своїх
працях на початку ХХ століття основним найстарішим джерелом державних
доходів називають домени або державне майно, казенні землі та ліси.
“Сільськогосподарські домени являють собою найдавнішу форму і найпершу
основу державного господарства всіх культурних народів”[4]. На цих
землях велося відповідне господарство або ж вони могли просто здаватися
в оренду. Все це давало монархам доходи. “На перших порах держави
отримували свої кошти, як будь-яка приватна особа, тобто експлуатуючи
свої землі, рибні ловлі, ведучи торгівлю…”[5]. Оскільки в умовах
монархії поняття “держава” та особа монарха не відокремлювалися, то всі
особисті доходи останнього вважалися доходами казни. “Без них (домен –
авт.) він (монарх – авт.) стає “державним жебраком”, що випрошує
милостині у вигляді податків, з пана перетворюється в “раба свого
народу”[6]. Іншими словами, домени вважалися тим, що забезпечувало владі
незалежність від підданих. У деяких країнах вони зберегли своє панівне
положення серед інших видів доходів державного бюджету до ХVIII–ХІХ
століття. Наприклад, “в Прусії домени ще в першій половині ХVІІІ
століття давали половину всіх доходів…, на початку ХІХ ст. уже менше
третьої частини…”[6, 35]. Зменшення ролі доменеальних доходів
пов’язане з тим, що на рубежі ХVII–XVIII століть земельні володіння
активно роздаються васалам. “Домени вже рано починають танути,
дворянство без зусиль присвоїло собі їх” [6, 35].

Разом з тим державні витрати активно зростають у зв’язку з веденням
практично безперервних війн. Виникає проблема покриття нестачі коштів.
Зробити це шляхом введення податків тодішня держава не завжди мала
можливість. Незважаючи на наведену вище критику радянськими істориками
“експлуататорських держав”, введення податків навіть в умовах
абсолютизму у середньовічній Європі було справою непростою. “Податки
були майже недоступні, їх можна було отримати лише за згодою земських
чинів на надзвичайні потреби, доводилося виклянчувати з великим
трудом”[6, 36]. Пошуки нових золотоносних земель, як відомо, завершилися
без значних вливань золота в Європу.

Вирішення проблеми правлячі кола вбачали в регаліях. Це “…фіскальні
права, доходні прерогативи казни…, які остання брала в своє виключне
користування, вилучивши їх з приватного обороту, із сфери діяльності
населення” [6, 37].

Необхідно зразу ж зауважити, що російська фінансова література ХІХ –
початку

ХХ століття розрізняє два види регалій: Regalia majora та Regalia
minora. Перший вид містив у собі всі права держави: від стягнення
податків до судочинства та ін.. “…Під Regalia majora розуміються
окремі частини державної влади

Як фіскальний інструмент розглядалася Regalia minora. “Під Regalia
minora розуміються такі права приватно-правового характеру, які
вилучаються із сфери придбання приватними особами та беруться в руки
держави, і вони при цьому зазвичай переслідують тією чи іншою мірою
фіскальні завдання”[5, 50]. Саме останнє розуміння регалій цікавить нас
у контексті цієї роботи.

Регалії фактично являли собою перехідну форму дохідного джерела держави.
Вони існували в той час, коли домени вже не задовольняли, а податки ще
не задовольняли потреби держави в коштах. Це фіскальне джерело мало
багато проявів: право короля на знайдені речі, на врятовані вантажі при
аварії кораблів, на клади, на спадок вимерлих родів, на майно померлих
іноземців. Пізніше були розповсюджені винятково права на цілі види
виробничої діяльності (у різних країнах різні): лісова регалія, соляна,
гірничо-видобувна, річкова, охоти, рибного лову, водяних і вітряних
млинів, питна (на виробництво та реалізацію спиртних напоїв), тютюнова,
дзеркальна, шкарпеткова, кавова, медова, на дьоготь, на рибний жир та
ін. Основних методів отримання доходів від регалій можна виділити три:
від безпосередньої експлуатації виробничих об’єктів названих сфер і
видів діяльності; від здачі в оренду цих об’єктів; від стягнення плати з
населення за надання права діяльності у відповідних сферах. “Все це він
(монарх – авт.) міг самостійно експлуатувати, здавати в оброк чи в
оренду, стягувати збори за право, що надається населенню” [6, 38].

Регалії свого часу виявилися не лише джерелом наповнення державного
бюджету, а й послужили рушієм розвитку виробництва. Казенні підприємства
часто заповнювали ті ніші, де приватна ініціатива ще не була проявлена.
Таким чином, фактично здійснювалося державне сприяння народженню нових
галузей виробництва, які потім викуповувалися приватними виробниками.
Отриманий викуп також вважався одним з методів акумуляції доходів від
регалій.

Однак з часом казенне підприємництво починає занепадати. Причиною стало
те, що, як і в умовах будь-якої монополії, підприємства корони почали
зменшувати темпи прогресивного розвитку. У зв’язку з останнім
з’являється жорстка критика з боку громадськості щодо відсутності
конкуренції у відповідних галузях виробництва. Саме відсутність
конкуренції розглядається як основна причина зниження ефективності та
занепаду цих галузей. Згадаймо, що саме на критиці казенного
підприємництва було побудовано багато висновків класичної школи
економічної науки. “Державі довелося відмовитися від своєї
підприємницької діяльності, відійти в сторону, очистити шлях вільній
ініціативі своїх підданих, довелося створювати торгівлю та
промисловість, кредит та страхування “своєю відсутністю”, неробством”
[6, 48].

І тільки тепер ми бачимо, що серед основних джерел наповнення бюджету
залишаються податки. Тобто основним доходом держави вони стали лише
після відмови останньої від казенного підприємництва. У більшості держав
Європи це сталося лише в останню третину ХІХ століття. До цього податки
розглядалися як екстраординарний вид доходів, що не тільки не міг бути
основним, а навіть засуджувався.

Але все ж таки податки існували. Тому цікаво проаналізувати шлях їхнього
розвитку та роль у різні історичні періоди.

Сьогодні нам добре відомою є фраза, сказана Б. Франкліном: “Сплатити
податки і померти повинен кожен”. Та чи завжди сприймалася і
пропагувалася така безумовність і невідворотність оподаткування? Перші
податки виникли тоді, коли взагалі з’явилася людська цивілізація. “Їхня
поява пов’язана з найпершими суспільними потребами”[3, 6]. Така теза є
розповсюдженою сьогодні і слугує обґрунтуванням необхідності сплати
податків. Однак повністю погодитися з цим твердженням не можна. Як було
показано вище, перші суспільні потреби фінансувалися найчастіше не за
рахунок податків. Протягом тривалого історичного періоду, до ХVIII–ХІХ
століття, податки вважалися “необхідним злом, до якого доводилося
вдаватися тимчасово, у вигляді винятку, в крайньому випадку…, коли
ніяких інших способів покриття витрат не виявлялося”[6, 58]. Така думка
панувала в більшості країн Європи аж до ХІХ століття. Вона ґрунтувалася
на двох посиланнях:

1) самодержець як найбільший феодал мав у своїй власності землі і міг
існувати разом з державою, яку очолював і представляв, за рахунок домен;

2) держава через своєю нерозвиненість просто не могла забезпечити
постійне оподаткування.

“На перших порах держава слабка, немає у неї достатньо органів, їй
нікому доручити стягнення податків і, усвідомлюючи своє безсилля, вона
не наважується брати на себе таке завдання, знаючи, що своїми органами
їй не дотягнутися до платника, а якщо і дотягнеться, то самі ці органи
настільки ненадійні, що не гарантують надходження в казну необхідної
суми” [5, 69].

Відомо, що найпершою функцією держави була функція захисту від
зовнішнього ворога. Самодержці витрачали на це частину своїх
доменеальних доходів, а також прийняті від громадян на знак поваги та
вдячності добровільні дари і підносини. Останні фактично були першим
прикладом солідарного фінансування громадських потреб.

Однак військові дії точаться практично безперервно. За офіцерську службу
дворянам платять землями, у зв’язку з чим домени скорочуються. Потреба у
фінансових ресурсах призводить до того, що дари самодержцям стають
звичаєм і підносяться більш-менш регулярно, хоча стягуються вони
винятково у скрутні часи та мають суворо цільове призначення. Завдяки
все тієї же слабкості держави, вони все ще вважаються добровільними,
оскільки вводяться за згодою станів. Хронічна нестача коштів у окремі
періоди призводила до введення тимчасових податків королями в обхід
громадськості, однак правилом це стало значно пізніше.

Таким чином, перші податки були тимчасовими, непостійними, періодично
стягуваними на визначені цілі. Вони слугували лише допоміжним джерелом
наповнення казни. Тому вище ми й не погодилися з тим, що їхня поява
пов’язана з найпершими суспільними потребами. Точніше було б сказати, що
вони з’явилися для покриття лише деякої нестачі коштів на фінансування
перших суспільних потреб.

Така ситуація була характерна для держав Європи до середньовіччя, а
точніше – до ХV століття. Тобто ми можемо виділяти перший етап розвитку
податків та оподаткування – від давніх часів до ХV століття. На цьому
етапі держави не мають постійного оподаткування, оскільки не мають
достатнього управлінського апарату. У цей час “…держава не має
фінансового апарату для визначення і збору податків.”[3, 6]. Вона
спочатку змушена задовольнятися лише дарами та час від часу
використовувати тимчасові податки у найскрутніші моменти. Але у випадку
використання цих тимчасових податків все, що вона може зробити, – це
визначити загальну необхідну суму та доручити її збір общині. Хоча були
й факти застосування “відкупщиків”.

У середньовіччі ситуація кардинально змінюється. Виконуючи ту ж першу
функцію охорони від зовнішніх ворогів, держави стикаються із значним
зростанням масштабів воєнних дій. Суттєвий прогрес спостерігається і в
озброєннях. Усе це робить неможливим оволодіння військовим мистецтвом у
дворянських замках. Армія, заснована на зборі територіальних загонів,
підпорядкованих відповідним дворянам, стає неефективною. Військова
майстерність перетворюється з “благородного заняття” у професію. Остання
є постійним і основним видом діяльності людини. Тобто всі ці обставини
диктують необхідність регулярної найманої армії. Для її утримання
потрібні і регулярні джерела доходів. Домени і регалії, хоч і давали
основну частину фінансових ресурсів держави того часу, однак залежали
від природно-кліматичного середовища та господарських циклів. Їх
потрібно було підсилювати чимось більш незалежним від форс-мажорних
обставин, щоб забезпечити безперебійність фінансування армії – основи
державної машини. Вибір падає на податки, оскільки четвертий вид
масштабних доходів був просто невідомий. Вони ще не стають основним
джерелом державних доходів, але набувають постійності. Вважається, що
перший постійний податок з’явився у Франції в 1439 році. Своїм
народженням він зобов’язаний королю Карлу VІІ. Ведучи затяжну війну, він
видав указ, яким заборонив феодалам утримувати власне військо і у
зв’язку з цим стягувати з селян довільні податки. Король узявся сам
утримувати армію і на цю потребу ввів постійну подать із всього
населення, включаючи феодалів. “Створення такої, хоч і невеликої, але
постійної, королівської армії перетворює тимчасову taille (tallagium) у
постійну подать…”[6, 65–66].

У Великій Британії аналогічні події сталися значно пізніше. Тільки в
1660 році парламент цієї країни дав згоду на введення постійного акцизу,
право на стягнення якого закріплювалося за королем та його спадкоємцями
довічно. “Це був викуп. Король отримував визначений постійний дохід
замість колишніх платежів, землевласники ж, на яких покладався захист
країни, звільнялися від нього і від інших повинностей, перенісши витрати
на утримання війська на весь народ, в формі акцизу” [6, 63].

У східних слов’ян зв’язок оподаткування з воєнною організацією
закріплюється навіть у назвах податків, з яких одночасно видно і цільове
призначення коштів: “пищальні гроші” (на утримання стрільців. Його
запровадження у 1550 році було пов’язане з переходом від дворянської
кінноти в армії, якій платили землями, до найманої піхоти – пищальників
(пищаль – вогнепальна зброя), пізніше перейменованих на стрільців, яким
платили хлібом, сіллю та грішми); “ямчужні гроші” (ямчуга – селітра для
виробництва пороху); “податі на городову та засічну справу (для
будівництва укріплень); “полоняничні гроші” (для викупу
військовополонених). Хоча в Московському князівстві ці податки набули
постійного характеру дещо пізніше, але кожне реформування армії
тодішньої Московії (як часто називали Росію у нас) супроводжувалося
переглядом фінансової системи та реформуванням оподаткування. Введення у
1718 році Петром І подушного податку також було спричинене змінами у
збройних силах. “Запровадження нової податкової системи було пов’язане з
реформуванням армії, що передбачало створення нового регулярного
війська, а також ліквідацію колишньої системи комплектування і
забезпечення військ” [7]. Загалом, з кінця ХV століття до смерті Петра
Великого Росія п’ять разів переживає досить різкі зміни у фінансовій
системі, спричинені військовими витратами [6, 71].

Приблизно у той же час ідея постійних податків починає оволодівати всією
Європою. Характерною рисою цих податків у Європі стає також те, що вони
уже перестають бути тільки цільовими, а запроваджуються на загальні
потреби.

Крім того, для постійного оподаткування вже не можна було обходитися
відкупщиками та общинними збирачами, тому виникає мережа спеціальних
державних установ. Верховна влада повністю бере в свої руки
оподаткування. Розповсюдження відповідних процесів на теренах Європи
тривало до середини ХІХ століття.

Виходячи з викладеного, можна стверджувати про існування другого етапу
розвитку податків та оподаткування. Він тривав з ХV до ХІХ століття. У
цей період податки набувають рис постійності та загальності. Якщо
причиною виникнення податків була нестача коштів на фінансування захисту
від зовнішнього ворога, то причиною їх закріплення на постійній основі
стало реформування збройних сил і перехід до регулярної найманої армії.
“Сучасна армія і сучасна податкова система – сіамські близнюки,
нерозривно спаяні, нерозлучні, неподільні” [6, 66–67].

У ході цього періоду держави починають створювати спеціальні структури,
які відповідають за організацію процесу стягнення. Однак податки ще не
стають основним доходом держави, поки що поступаючись доменам і
регаліям.

ХІХ – початок ХХ століття, ознаменовані бурхливим розвитком виробничих
сил та, на цій основі, змінами в політичній системі суспільства, вносять
свої корективи в оподаткування. І необхідно підкреслити, що вони є не
менш революційними. Перш за все потрібно звернути увагу на те, що в
більшості країн у цей період проходить або повне знищення, або суттєве
обмеження монархії. Перехід від абсолютизму до представницької форми
державного правління означав, що нова держава просто не може мати домен.
Навіть при наявності значного майна у вибраних керівників, використання
його частини на суспільні потреби є неможливим хоча б через те, що
представницька влада була періодично змінюваною. Останнє ніяк не
стимулює використання власного майна можновладців на потреби держави в
окремі періоди. Казенне ж підприємництво прийшло в занепад через
неефективність монополій, їх нездатність забезпечувати технічний
прогрес, спричинену відсутністю серйозної конкуренції у відповідних
галузях виробництва. Це суттєво обмежило можливості акумуляції
фінансових ресурсів через систему регалій. Разом з тим розширилися
функції держави. Технічний прогрес вивільнив мільйони робітників. Армія
голодних загрожувала соціальним вибухом. Крім забезпечення зовнішнього
та внутрішнього (судового і поліцейського) захисту, постала проблема
соціального захисту та соціального забезпечення населення. Посилення
проявів циклічного характеру відтворення диктували необхідність
державного регулювання економічних процесів. Усе це вимагало додаткових
витрат на тлі скорочення доменеальних доходів і регалій. Єдиним
вирішенням проблеми залишаються податки. Саме тому з ХІХ століття вони
починають захоплювати домінуючі позиції серед державних доходів. У
такому амплуа вони існують і донині. Розвитку податків сприяв ще й
промисловий переворот, який стимулював зростання господарської
діяльності та, на цій основі, диференціацію джерел доходів громадян
(адже для оподаткування необхідна принаймні наявність об’єктів). Якщо до
ХІХ століття можна було говорити лише про майнове та подушне
оподаткування, то в наступний історичний період з’являються громадяни,
що “спеціалізуються” на отриманні доходів з нових джерел: крім доходів
від землі, значно зростають доходи від торгівлі, промисловості,
домоволодіння, цінних паперів. З’являється цілий клас, який має джерелом
існування заробітну плату. “Разом з цією диференціацією доходних джерел
диференціюються і способи оподаткування…” [5, 63].

Саме в цей період особливо активно створуються апарати спеціальних
державних служб, в тому числі й фіскальних. На нашу думку, цей факт
можна знову пов’язувати ж таки з тимчасовістю представницьких
можновладців. Адже кожна зміна політичного керівництва на перших етапах
серйозно загрожувала ефективності та безперебійності роботи державної
машини. У випадку з фіскальними службами це спричинювало перебої у
фінансуванні державних витрат. Жодні політичні сили у будь-якій країні,
що змінювали одна одну при владі, не були зацікавлені в цьому. Адже це
суттєво впливало на термін їх владування та порушувало наявні
меркантильні інтереси груп і окремих їхніх лідерів. Тому потрібно було
створити незмінюваний (залежно від виборчого циклу) адміністративний
апарат, завданням якого було б “оперативне та компетентне проведення в
життя рішень будь-якої групи політичних лідерів – “обранців нації”” [8].
Це завдання, хоч і неповною мірою, вдалося вирішити на Заході. У країнах
же Східної Європи (і особливо – у пострадянських) результати чергових
виборів часто означають значні зміни в адміністративному апараті
державної служби, в тому числі її фіскальних підрозділів. Та все ж такі
факти можуть розглядатися як окремі випадки, що не мають вирішального
впливу на основні тенденції в організації процесів державного управління
та стягнення податків. Тому можна говорити про те, що найбільш загальні
підходи до вирішення означених проблем однакові в різних сучасних
державах.

Викладене дає підстави виділяти третій етап розвитку податків та
оподаткування, що за часом початку припадає на ХІХ століття і триває
донині. Його головною особливістю є перетворення податків на основний
дохід державного бюджету та набуття ними регулюючих властивостей
відносно соціально-економічних процесів, швидкий розвиток структурованої
системи фіскальних служб.

Висновки. Таким чином, як видно з цієї короткої спроби
історично-ретроспективного аналізу, періодизація розвитку податків та
оподаткування не є вирішеною проблемою. У цій статті запропоновано лише
один з підходів, що, на нашу думку, дещо систематизує історичний
матеріал і дозволяє виділити найбільш загальні тенденції розвитку
податків та оподаткування на основі характеристики трьох основних
часових періодів.

Таблиця 1

Періодизація розвитку податків та оподаткування

Перспективи подальших досліджень. У подальшому ж необхідно застерегти
від помилки дослідників прикладних аспектів оподаткування, які вважають
історично-ретроспективний аналіз другорядним, а інколи і зайвим. Його
здійснення та результати слугують перш за все вдосконаленню
науково-теоретичної бази досліджень, без чого просто неможливе
розв’язання прикладних проблем.

Література:

1. Буряковський В.В. та ін. Податки: Навчальний посібник. –
Дніпропетровськ: Пороги, 1998. – С. 28.

2. Моммзен Т. История Рима. – Спб.: Лениздат, 1993. – С. 176.

3. Черник Д.Г. Налоги в рыночной экономике. – М.: Финансы, ЮНИТИ, 1997.
– С. 8.

4. Ходский Л.В. Основы государственного хозяйства. – С.-Пб.: Типография
М. Стасюлевича, 1901. – С. 29.

5. Озеров И.Х. Основы финансовой науки. – Вып. 1. – М.: Типография Т-ва
И. Д. Сытина, 1917. – С. 45.

6. Кулишер И.М. Очерки финансовой науки. – Вып. 1. – Петроград: Наука и
школа, 1919. – С. 34–35.

7. Нечай Н. В. Нариси з історії оподаткування. – К.: Вісник податкової
служби України, 2002. – С.84.

8. Василенко И. А. Административно-государственное управление в странах
Запада: США, Великобритания, Франция, Германия: Учебное пособие. – Изд.
2-е, перераб. и доп. – М.: Издательская корпорация ”Логос”, 2000. – С.
7.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020