.

Понятійний апарат фіскальної політики сприяння підприємництву (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
339 4877
Скачать документ

Реферат на тему:

Понятійний апарат фіскальної політики сприяння підприємництву

Податкові надходження та неподаткові платежі, що контролюються ДПА
України, складають найбільшу питому вагу у надходженнях до Державного
бюджету України. Порівняно з попередніми роками щорічно зростають
абсолютні суми платежів, що повинні мобілізувати органи державної
податкової служби України (ДПСУ) у поточному році. У 2004 році
прогнозуються надходження до Державного бюджету України в сумі більше 60
млрд. грн. Найбільша питома вага цих сум припадає на прибутковий податок
з громадян, ПДВ, податок на прибуток підприємств, тобто на платежі,
проблеми справляння яких пов’язані з проблемами активізації
підприємництва, укріплення фінансового стану підприємств, підвищення
рівня заробітної плати, забезпечення виробництва сировинними та
паливно-енергетичними ресурсами. Органи ДПСУ, виконуючи Закон України
“Про Державний бюджет України” на відповідний бюджетний рік та
реалізуючи визначену законодавством податкову політику, повинні сприяти
виводу народного господарства, в тому числі базових (добувних) галузей
та паливно-енергетичного комплексу, з кризового стану, інвестиційному
процесу у підприємницькій діяльності, одночасно обґрунтовувати
пропозиції-новації щодо вдосконалення цієї політики.

Обґрунтовані науковцями і фахівцями та висвітлені у літературних
джерелах питання податкової політики не отримали однозначного
тлумачення, вивчаються під різними кутами зору – відображаються тільки
окремі аспекти її статики як відповідної діяльності держави тощо. Це й
закономірно, оскільки дане питання надто проблемне. Так, податкова
політика розглядається як діяльність держави у сфері встановлення і
стягнення податків (такий розгляд надто загальний – авт.); діяльність
держави із встановлення видів податків, платників, об’єктів, ставок,
пільг, термінів і механізму зарахування до бюджету [4, c. 48–49]. Ці
визначення взагалі-то відображають питання податкової політики, але
тільки окремі аспекти її статики.

Інші науковці визначають податкову політику як ”сукупність заходів
держави щодо впровадження системи податків і конкретних форм та методів
їх справляння, що відповідають конкретним історичним умовам і враховують
тенденції й менталітет нації. Саме податкова політика визначає характер
і мету податкової системи, яка передусім має забезпечити необхідними
ресурсами фінансування видатків держави” [3, c.107]. Зразу ж зазначимо,
що податкова система не тільки повинна забезпечити коштами видаткову
частину Державного бюджету України, а сприяти, наприклад, розвитку
підприємництва як потенціалу зростання платежів до бюджету у наступних
роках. Крім того, зауважимо, що пов’язувати податкова систему та
податкову політику з тенденціями та менталітетом нації і не обумовитися
щодо виробничих відносин і продуктивних сил – це ж взагалі не коректно.

Податкова політика, в першу чергу, повинна бути пов’язана з суспільним
виробництвом, з розвитком підприємництва, його інвестуванням. Черваньов
Д.М. констатує: “система оподаткування, що сьогодні діє на Україні,
суперечить цілям, які поставив уряд відповідно до прийнятих програм.
Недостатньо гнучке використання такого інструменту, як податкова
політика, значною мірою стримує процес виходу України з кризи і сприяє
подальшому спаду промислового виробництва”. Такий погляд щодо
суперечливості податкової політики цілям уряду помилковий, оскільки
цілями податкової політики і є сприяння виконанню прийнятих Кабінетом
Міністрів України програм розвитку народного господарства, виконання
Державного бюджету України на відповідний рік. Але саме цього критики
податкової політики, як правило, не враховують.

Крім того, податкова політика не може сприяти подальшому спаду (цьому
сприяє інше) промислового виробництва, в тому числі ресурсів. Спад чи
зростання виробництва не настільки залежить від податкової політики, щоб
вона виконувала вирішальну роль у розвитку виробництва, оскільки ця
політика може виконувати тут регулюючу роль. Стан виробництва в першу
чергу залежить від ресурсного забезпечення підприємств, цін на необхідні
їм ресурси, конкурентоспроможності їх товарів, попиту на них тощо. В
Україні на попит на товари і послуги негативно впливає ввіз товарів з-за
кордону, часто дешевших, ніж вітчизняні аналоги, але не завжди більш
якісних.

Податкова політика виконує функцію регулюючу, а не надмірного
викачування грошей у підприємств чи “казкового благодійника”.
Вважається, наприклад, що “податкова політика поки що не враховує
можливість інвестування початку діяльності підприємства за рахунок його
засновників, забезпечення їм такого рівня доходу, який би міг зацікавити
інвесторів у подальшому розвитку виробництва” [1, с. 437]. Але ж
початкове інвестування залежить від фінансової спроможності засновників
підприємства і потреб у коштах, а рівень доходу залежить від
конкурентоспроможності продукції, результативності господарювання. Та й,
взагалі, податкова політика не повинна враховувати можливості засновника
ні з інвестування початку діяльності підприємства, ні продовження її, бо
вона цих даних не може знати. Але податкова політика може регулювати
рівень сплати податків на різних етапах діяльності підприємства.

Узагальнюючи критику податкової політики щодо того, що дійсно податкове
навантаження на фінанси підприємств високе, зазначимо, що воно високе не
тільки на Україні. Ми вважаємо, що рівень тиску – поняття відносне. Бо
не тільки один цей фактор оподаткування впливає на фінансовий стан
підприємства. На нашу думку, один фактор податкового тиску, хоч він і
може бути суттєвим, має різні форми, але проблеми щодо процвітання чи
згубної дії виробництва не вирішує.

Г.Н. Клименко та ін. податкову політику визначають як політику держави у
сфері оподаткування, що передбачає маніпулювання податками для
досягнення певних цілей, зокрема збільшення обсягу виробництва та
зайнятості або зниження рівня інфляції [5, c. 633]. Зразу ж зауважимо,
що податкова політика – це не тільки маніпулювання податками, а й
сприяння чи регулювання організації відповідної діяльності з
застосування податків, формування і реалізації механізму справляння
податків тощо.

Науковці податкову політику розглядають у широкому і вузькому аспекті,
поєднуючи з поняттям фіскальної системи [4, c.48–52] . Під фіскальною
системою розуміють формування доходів бюджету за рахунок податків і
позик. Цій системі властива і податкова політика. На нашу думку, поняття
фіскальної політики також слід розглядати у широкому розумінні
податкової політики.

Мета написання статті – розробка комплексу положень, що всебічно
визначають поняття “фіскальна політика”.

Фіскальна політика – це, перш за все, застосування сформованих науково
обґрунтованих і затверджених на законодавчому рівні економічних
інструментів та відповідних, що характеризуються ієрархічною структурою
реалізації, рішень (вони використовуються на макро- та мікрорівнях),
призначених сприяти росту надходження сум платежів до бюджету, а також
встановлення і зміна системи грошових зобов’язань перед державою,
визначення механізму обчислення, сплати і зарахування сум цих
зобов’язань до бюджетів. На нашу думку, щоб коротко висвітлити усі
аспекти фіскальної політики, необхідно розглянути широке коло понять,
які її визначають. Тому пропонується обґрунтувати: суть фіскальної
політики, її мету; концепцію, об’єкт, суб’єкт, носій, види, принципи,
напрями, сферу, методи, механізм реалізації, дії (сприяння), заходи
реалізації, ефективність тощо.

Спочатку розглянемо особливості фіскальної політики. Фіскальна політика
– це системне формування, узаконення та гнучке і творче застосування
офіційно встановлених податків, зборів, обов’язкових платежів до
бюджетів, їх інших залучених джерел, норм сплати, стимулів, важелів та
інших елементів інструменту регулювання впливу таких платежів на
фінансово-господарську діяльність їх платників. Фіскальна політика має
свій економічний інструмент у формі норм, стимулів і важелів та інших
складових, суть і порядок застосування яких визначено на законодавчому
рівні або підзаконними актами. Особливістю фіскальної політики є те, що
її узаконені інструменти застосовуються платниками грошових зобов’язань
держави, а не державою (як це прийнято називати) і не надаються державою
(також як це прийнято називати), а нею узаконюються. Тобто коли платник
отримує кошти від держави, тоді можна говорити, що вони надаються
державою. Вважається, що користування пільгами приводить до втрат
бюджету. Але об’єктивно це не завжди так. Якщо бюджетна установа
користується пільгою з плати за землю, то чи це не одне й теж, що
держава їй відрахує кошти на сплату земельного податку, а потім установа
повертає ці кошти державі у формі земельного податку. Якщо платник
щорічно користується пільгою, то тоді держава щорічно нічого не втрачає.
Вона ні у позаминулому, ні у минулому, ні у поточному році нічого не
втрачаючи, нічого й не отримує. Аналогічно й у майбутньому на весь
період користування пільгою. Але, знову ж таки, це взагалі не пільга.
Якщо новоствореному малому підприємству дозволено протягом початкового
періоду не вносити платежі до бюджету, то держава нічого не втратила. До
створення такого підприємства вона також нічого не отримувала. Кілька
років тому окремим категоріям державних службовців відмінили право на
безкоштовний проїзд у міському транспорті. Таким чином, гроші, які вони
витрачали на покупку товарів, тепер витрачають на оплату транспортних
послуг. У якому випадку втрати держави більші? Безумовно, що у першому,
оскільки з реалізацією товарів пов’язаний ланцюжок платежів.

Відповідними нормативно-законодавчими актами підприємствам
металургійного комплексу за умов їх заборгованості перед державою надали
пільги з окремих податків, які вони і раніше не сплачували. Тому не
можна вважати, що від надання пільг держава втратила певну суму коштів.
Крім того, слід подумати, чи це пільга взагалі.

Таким чином, питання надання пільг в оподаткуванні та оцінки “втрат” від
цього потребує грамотного методологічного вирішення. У першу чергу,
замість поняття ”пільги”, що вважається у широкому розумінні, мабуть, у
конкретних ситуаціях більш правильно застосовувати “фіскальні регулятори
економіки господарювання” (зниження процентних ставок з кредитів в
інвестиції на новітню технологічну техніку, ступінчасті норми
амортизації), “нормативні регулятори платежів до бюджету”
(диференційовані тарифи плати за використання різних видів водних
ресурсів, диференціація ставок нарахування від вартості послуг за
встановлення чи розміщення реклами). Такі фіскальні регулятори потрібно
відносити до прямих чи непрямих інструментів фіскальної політики,
оскільки вони прямо чи не прямо впливають на розмір платежу до бюджету.
Ці регулятори характеризується, як правило, ступінчатою, ієрархічною чи
іншою структурою, застосовуються на підставі офіційних рішень
(законодавства) на рівні держави чи рішень місцевих органів влади,
найчастіше поширюються на усіх платників. Використовуються вони на
мікрорівні, конкретними підприємствами, установами, організаціями,
банками. Регулятори мають комплексну дію, тобто пільги є конкретними
стимулами діяльності (звільнення сільгоспвиробників від сплати
фіксованого сільськогосподарського податку на два роки з метою
збереження коштів сільськогосподарським підприємствам, надання пільг з
сплати окремих податків при проведенні експериментів) або втратами
бюджету (пільга з прибуткового податку з громадян для багатодітних
сімей, інвалідів).

До інструментів фіскальної політики відносяться фіскальні норми і
періоди з виконання зобов’язань перед державою. Такими нормами є ставки,
тарифи, такси, коефіцієнти інфляції тощо. До названих періодів відносять
строки подання декларацій, строки внесення платежів, сплати боргів тощо.
До стимулів належать пільги, розстрочки платежів, податкові кредити.
Важелями впливу на платників є штрафи, пені, неустойки. До інструментів
фіскальної політики відносяться і ступінь чи характер дії її важелів,
зокрема жорсткість застосування таких важелів, високі ставки
нарахування, високий рівень штрафів чи ліберальність цієї політики,
зокрема зниження рівня штрафів, що відносяться до суб’єктів
підприємництва.

Під поняттям суб’єктів фіскальної політики розуміють ті суб’єкти
господарювання, на яких поширюється дія фіскальної політики. Такими
суб’єктами можуть бути не тільки конкретні платники грошових
зобов’язань, але і господарюючі системи, до яких вони входять.
Господарюючими системами можуть бути міністерства, народногосподарські
комплекси тощо. Суб’єктом нарахування грошових зобов’язань вважаються
підприємці – фізичні особи і юридичні особи. На нашу думку, більш
правильно суб’єктом грошових зобов’язань вважати платників. А статус
платників податків визначається законодавством.

Платник податків, зборів та інших обов’язкових платежів – це суб’єкт
господарювання (підприємець чи підприємство) або власник ресурсів, у
тому числі доходів, який володіє об’єктом нарахування грошових
зобов’язань. Суб’єктом фіскальної політики є й ті органи, що її
створюють, реалізують на практиці (Верховна Рада України, органи
державної податкової служби України). Перших потрібно називати
користувачами фіскальної політики, інших – її творцями. Суб’єкти цієї
політики повинні тісно взаємодіяти. Зокрема, для реалізації пропозицій
податківців з удосконалення фіскальної політики повинна бути й
оперативність законотворчих органів у прийнятті щодо таких пропозицій
відповідних законодавчих актів з узаконення положень фіскальної
політики. Справляння платежів, з одного боку, – формування податкового
законодавства, з іншого – вдосконалення фіскальної політики. Це надто
взаємопов’язані сторони одного цілого – наповнення бюджетів. Податківці
не тільки найбільше кваліфіковані у податковому менеджменті, а і
найбільш зацікавлені в такій фіскальній політиці, що сприяє розвитку
економіки як основному фактору зростання платежів до бюджетів,
підприємництва, оскільки укріплення фінансово-економічного стану
підприємств – джерело зростання платежів до бюджетів, а також допомагає
встановленню взаєморозуміння з платниками грошових зобов’язань, і тим
самим – мобілізовувати додаткові кошти до бюджетів.

Під об’єктом фіскальної політики потрібно розуміти ті процеси
діяльності, доходи, ресурси, щодо яких, відповідно до законодавства,
суб’єктами господарювання (платниками) або державними органами (органами
ДПСУ, судами) нараховуються податки, збори, обов’язкові платежі, штрафи,
пені. Об’єктами фіскальної політики можуть розглядатися види
підприємницької діяльності, сфери доходів або створення виробничих
ресурсів, фінансових ресурсів тощо. Об’єкти фіскальної політики
необхідно розглядати не тільки як види господарювання, операції, доходи
конкретних платників, відносно яких сплачується податок і збори, але і
їх узагальнені види діяльності, а то й народногосподарської діяльності
(наприклад, торговельна, інвестиційна, інноваційна тощо). Фіскальна
політика має за свій об’єкт і зовнішньоекономічну діяльність. Але ця
діяльність може мати свої особливості, в тому числі в оподаткуванні.
Отже, відповідні особливості повинна відбивати і фіскальна політика до
неї.

Слід розрізняти поняття об’єкта фіскальної політики і об’єкта
нарахування зобов’язань перед державою. Об’єкт нарахування – це той
ресурс, з рівнем якого, згідно з законодавчо установленими нормами,
визначаються суми платежу до бюджету. На нашу думку, об’єктами є:
фінансові ресурси, щодо яких здійснюються відрахування до бюджету (до
таких ресурсів належать прибуток підприємств, доходи фізичних осіб);
природні ресурси (обсяги видобутку корисних копалин чи запасів корисних
копалин, обсяги забраної для використання води, обсяг заготовленої
деревини); вартості (додана вартість, ціни); земельні ресурси (площі
земельних ділянок); власне майно (транспортні засоби, нерухоме майно
громадян, майно підприємств); грошовий капітал (гроші, укладені у цінні
папери) тощо. Об’єкт нарахування встановлюється тільки законодавством.

Носій фіскальної політики – поняття, яке не вживається у літературі і
фінансовій практиці. На нашу думка, носій фіскальної політики – це той
нормативно-законодавчий акт, що визначає усі аспекти фіскальної
політики. До таких актів відносяться: закони України, укази Президента
України, постанови Кабінету Міністрів України, накази, розпорядження,
інструктивні матеріали ДПА України, відповідні відомчі документи
міністерств та відомств тощо.

Поняття принципу фіскальної політики необхідно розуміти як основні
керівні правила і норми формування цієї політики та її реалізації. До
принципів податкової політики прийнято відносити соціальну
справедливість, рівнонапруженість, економічну ефективність, стабільність
і гнучкість. Вважається, що одним з важливих принципів податкової теорії
є принцип справедливості оподаткування. Цей принцип (як принцип
податкової політики) повинен забезпечувати рівний і прогресивний
розподіл податкового навантаження щодо рівня доходів і добробуту. У
такому розумінні дотримання названого принципу навряд чи забезпечує
рівність податкового навантаження навіть в умовах соціалізму. Так,
однакові суми доходів сімей різного складу оподатковуються за єдиними
ставками. Тому відрахування суми податку на доходи фізичних осіб будуть
однаковими. Але у розпорядженні сімей з розрахунку на душу залишаться
нерівнозначні суми. Тоді справедливість оподаткування проблематична.
Хіба добробут сімей – це не державна справа, адже кожна людина має право
на справедливість відрахувань від доходів. Це ж стосується відрахувань
від доходів підприємств, отже, і впливу податків, зборів та обов’язкових
платежів на їх фінансово-економічний стан.

Принцип рівнонапруженості означає, що зобов’язання перед бюджетом
установлюються для усіх платників згідно з їх можливостями і
результатами діяльності [4, с. 50]. Але цей принцип не враховує єдину
ставку ПДВ чи податку на прибуток підприємств. Тому фіскальна політика
держави повинна враховувати наслідки для підприємств платежів до
бюджетів, поєднуватися з механізмом регулювання фінансово-економічного
стану підприємств, забезпеченості їх ресурсами.

Щодо ресурсів логічно зауважено, що “в умовах відсутності високого рівня
розвитку товарно-грошових відносин у перехідний період для вирівнювання
умов господарювання підприємств різних форм власності необхідне, мабуть,
комплексне використання елементів ринкового регулювання і планової
економіки – централізоване встановлення розмірів плати за використані
ресурси [1, c. 440]. Так, і нині діє централізоване встановлення плати
за використання природних ресурсів. “Зовнішні ресурси” включають
виробничі фонди, які надаються централізовано, а також природні ресурси,
які не вводяться в економічний обіг. “Безконтрольне використання цих
ресурсів позначається на необґрунтованому завищенні дохідності
підприємства, його ефективності, завдаючи економічних збитків країні.
При цьому для національних підприємств перелічені витрати мають в
основному символічний характер і не впливають на результати діяльності“
[1, c. 440]. На нашу думку, не можна застосовувати однакові ставки
оподаткування до підприємств, створених на базі державної власності і за
рахунок власних коштів підприємців, національних підприємств і спільних,
оскільки бази відрахування у них різні.

“СП, створені у виробничій сфері, позбавлені можливості одержувати
державне замовлення і матеріально-технічне забезпечення своєї діяльності
з боку держави, змушені враховувати вплив природних ресурсів і
виробничих фондів у складі показників комерційного розрахунку,
забезпечуючи при цьому конкурентоспроможність цін виготовлюваної
продукції на світовому ринку, в умовах дії принципу самоокупності СП і
зацікавленості іноземних інвесторів у одержанні доходу у валюті. Отже,
СП були поставлені в нерівне становище порівняно з національними
підприємствами, що, звісно, не могло сприяти збільшенню припливу
іноземного капіталу в Україну. Крім того, 5 % прибутку спільних
підприємств спрямовується в місцеві бюджети на покращання економічної
ситуації та створення виробничої і соціальної інфраструктури, що
використовуються усіма підприємствами регіону” [1, с. 440–441].

Зміст поняття ”сфера фіскальної політики” також не розкрито у
літературі. Сфери застосування фіскальної політики можна класифікувати
за різними ознаками. Їх можна поділити за галузевими ознаками (виробничі
галузі, невиробничі галузі, соціальна сфера). Серед сфер особливе місце
належить соціальній, якій приділяється увага політиками, державою, у
тому числі Державним бюджетом України тощо. Так, у країні гостро стоїть
проблема суттєвого покращання забезпеченості соціальної сфери
фінансовими ресурсами. Для цього, як відомо, Кабінетом Міністрів України
передбачається упорядкувати систему соціальних пільг, які не забезпечені
реальним бюджетним фінансуванням. Крім того, необхідно продовжувати
реформування економічних відносин у сфері науки, освіти та культури,
розширення за рахунок розвитку підприємництва платних послуг. У
результаті цього поліпшиться фінансовий стан закладів цих сфер.
Планується збільшувати фінансування діяльності закладів охорони здоров’я
за рахунок запровадження медичного страхування, створення медичних
приватних закладів. Отже, і тут фіскальна політика повинна сприяти
підприємництву. З-поміж сфер виділяють і сферу місцевого самоврядування.
Фіскальна політика повинна сприяти зміцненню фінансової бази місцевого
самоврядування, забезпеченню його фінансової незалежності на основі
стабільності нормативів відрахувань від сум загальнодержавних податків
до місцевих бюджетів та нормативів місцевих податків.

Методи фіскальної політики слід розуміти як сукупність способів і
прийомів, за допомогою яких стимули чи важелі цієї політики впливають на
фінансово-економічні процеси в країні чи окремих її регіонах, на рівень
податкового навантаження на доходи підприємств, доходи населення,
вирішуються інші макроекономічні чи мікроекономічні завдання. Прикладами
методів фіскальної політики є методи: диференціації ставок нарахування
(регулювання сум платежів диференціацією ставок ); стимулювання (випуску
автомобілів звільненням їх виробника від сплати окремих податків);
податкового кредитування (надання податкових кредитів); метод пільг
(надання податкових пільг з метою заохочення вкладення інвестицій) тощо.
Держава, використовуючи інструментарій фіскальної політики і методи її
реалізації, повинна регулювати відтворювальний процес у виробництві
продукції, техніко-технологічній базі підприємств;сприяти створенню усім
учасникам сприятливо-адаптивних (а не рівних, як вважається) умов
інноваційно-інвестиційної діяльності; надання пільг пріоритетним,
фінансово вигідним для держави сферам.

Механізм реалізації фіскальної політики – це узаконений порядок
справляння податків, зборів, обов’язкових платежів, впливу на
фінансово-економічні явища і процеси у підприємницькій діяльності,
формування доходів бюджетів за допомогою зміни системи податків,
фіскальних регуляторів, важелів, стимулів тощо. Сучасний механізм
податкової (фіскальної) політики полягає в наступному: макроекономічному
регулюванні фінансово-економічного становища підприємств, встановленні
на законодавчому рівні і проведення єдиної загальнодержавної економічної
політики стосовно внесення платежів до бюджету; наданні права АР Крим і
місцевим органам влади щодо визначення видів, ставок і періодичності
надходження місцевих податків і зборів у доходи своїх бюджетів;
установленні обов’язковості оподаткування прибутків підприємств і
підприємців незалежно від джерела їх отримання; централізованому
встановленні і застосуванні податкових ставок та їх диференціації;
розвитку системності у побудові податкового механізму; застосуванні
єдиних податкових ставок сплачуваних податків юридичними та фізичними
особами; забезпеченні органами державної податкової служби України
суворого контролю за своєчасністю і правильністю сплати податків;
обмеженні надання податкових пільг; жорсткості механізму справляння і
покарання за несплату податків, зборів, інших обов’язкових платежів
тощо.

Елементами механізму податкової політики якраз і є фінансові стимули
своєчасності і повноти сплати податків, великі штрафи за порушення
податкового законодавства, навіть нерідко, на нашу думку, надмірні.
Необхідно погодитися з думкою, що “основою податкової політики має бути
не жорсткість чи лібералізація податкового законодавства, а розробка
важелів, методів комплексного впливу на економічні процеси, що
відбуваються в країні“ [1, с. 436]. Але досягнення цього потребує
подальшого вивчення впливу застосування податків на результативність
підприємництва і відповідно вдосконалення податкового законодавства
стосовно його дії у різних напрямах економіки, зокрема у напрямі
забезпечення стимулювання інвестиційного процесу у сфері підприємництва,
інновацій, адаптивного до досягнення тенденцій зниження ринкових цін
тощо.

При обґрунтуванні положень фіскальної політики актуальним є питання
напрямів цієї політики. У літературі це питання тлумачиться по різному,
в тому числі виділяються головні напрями податкової політики, просто
напрями, напрями змішуються з сферами податкової політики тощо. Одним з
напрямів податкової політики є створення умов для розвитку підприємств
харчової і легкої промисловості, які використовують передову техніку і
технологію на основі залучення іноземних інвестицій приватних
підприємців [1, 436]. З цим положенням можна згодитись, але інвестиції
слід шукати в середині країни. Однак тут розглядаються галузі, на які
поширюється податкова політика. До числа напрямів податкової політики
віднесено “розширення сфери малого бізнесу як джерела підвищення
зайнятості населення та його активності в умовах структурних перетворень
в економіці України та зростання безробіття”[ 1, 436]. Оскільки в
Україні безробіття не зменшується, слід вважати, що і податкова політика
не сприяє підприємництву.

Подальше реформування законодавства, що забезпечує наповнення бюджетів,
дозволить втілити у життя очікуваний підприємцями стратегічний напрям
фіскальної політики – зниження бюджетних відрахувань від фінансових
ресурсів вітчизняного товаровиробника. Це зниження повинно здійснюватися
у першу чергу через зменшення нарахувань на фонд оплати праці. Ми
вважаємо, що рівень тиску – поняття відносне, один фактор податкового
тиску, хоч він і суттєвий, має різні форми, але проблеми щодо
процвітання чи загубленості виробництва не вирішує.

На державному рівні до основних напрямів фіскальної політики слід
віднести: удосконалення механізму справляння податків і зборів,
спрощення процедур, пов’язаних з фіскальною звітністю; розширення бази
нарахування за рахунок скасування необґрунтованих у подальшому пільг з
одночасним зниженням ставок на існуючі види податків і зборів;
скасування окремих податків, зборів (обов’язкових платежів), що займають
невелику питому вагу у надходженнях; зниження податкового навантаження
на фонд оплати праці і сприяння росту цього фонду; розширення бази
нарахування за рахунок бюджетування доходів від нерухомості; розширення
бази нарахування і посилення ролі місцевих податків і зборів у
формуванні доходів місцевих бюджетів. Фіскальна політика повинна
забезпечувати стимулювання через систему відрахувань процесу накопичення
підприємцями капіталу, розширення інвестиційних процесів і зростання
заощаджень громадян як вагомого джерела таких інвестицій.

Визначені положення податкової політики пропонується включити до проекту
Податкового кодексу України.

Література:

1. Черваньов Д.М., Нейкова Л.І. Менеджмент інноваційно-інвестиційного
розвитку підприємств України. – К.: Т-во “Знання”, КОО, 1999. – 541с.

2. Хомяков В., Белінська В. Методика оцінки впливу амортизаційної
політики на окупність капітальних вкладень // Економіка України. – 1999.
– № 2. – С. 28–36.

3. Дикань Л.В., Воїнова Т.С., Бережний Є.Б. Деякі аспекти оподаткування
в Україні // Фінанси України. – 1999. – № 4. – С. 107–112.

4. Податкова система України: Підручник / М. В. Федосов, В.М. Опарін,
Г.О. Пятаченко та ін.; За ред. В.М. Федосова. – К.: Либідь, 1994. – 464
с.

5. Основи економічної теорії: політекономічний аспект: Підручник/ Г.Н.
Климко, В.П. Нестеренко, Л. О. Каніщенко та ін.; За ред. Г.Н. Климка,
В.П. Нестеренко. – 2-ге вид., перероб. і допов. – К.: Вища шк. – Знання,
1997. – 743 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020