.

Передумови реформування місцевих фінансів (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
297 2729
Скачать документ

Реферат на тему:

Передумови реформування місцевих фінансів

Функціонування місцевих фінансів зумовлено наявністю специфічного
суб’єкта фінансових відносин – місцевих органів влади, які формують
фонди фінансових ресурсів з метою фінансового забезпечення своєї
діяльності. У контексті об’єктивної обумовленості існування місцевих
фінансів процесами становлення і розвитку державної влади на місцях
місцеві фінанси потрібно розглядати як фінансову базу органів місцевої
влади і самоврядування. Місцеві фінанси призначені „матеріалізувати”
юридично закріплену економічну самостійність місцевої влади,
активізувати господарську діяльність, розвивати інфраструктуру і
економічний потенціал адміністративно-територіальних утворень. Але форми
і методи, за допомогою яких утворюються та використовуються фінансові
ресурси місцевої влади, змінюються залежно від зміни соціальної природи
суспільства.

Одним із найважливіших досягнень періоду ринкової трансформації
економіки постсоціалістичних країн є реформування інституту місцевого
самоврядування, що створило підґрунтя для масштабної перебудови місцевих
фінансів. Першочерговим завданням у цьому напрямі є створення правових
передумов, які б надали органам місцевого самоврядування права формувати
таку структуру місцевих фінансових інститутів, яка за конкретних умов
була б найбільш ефективною. Реформування в Україні інституту місцевого
самоврядування об’єктивно пов’язане зі зростанням ролі місцевих органів
влади, діяльність яких у попередній період була надзвичайно обмеженою.

Як відомо, за радянських часів ради різних рівнів (сільська, селищна,
міська, районна, обласна) не мали статутів місцевого самоврядування, а
були органами державної влади. Перетворення місцевих рад народних
депутатів на органи місцевого самоврядування розпочалося з прийняттям
Декларації про державний суверенітет України, за якою було визначено
поділ державної влади на законодавчу, виконавчу і судову, і побудову на
цій основі правової держави. Першим важливим кроком на цьому шляху став
прийнятий

7 грудня 1990 року Верховною Радою України Закон „Про місцеві ради
народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування” [1].
Місцеві ради розглядались як пред-ставницькі органи державної влади та
територіального самоврядування з організаційною, правовою,
матеріально-технічною самостійністю.

27 березня 1992 року Верховна Рада України прийняла Закон „Про місцеві
ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування”, який
встановлював правові засади роздержавлення місцевих рад народних
депутатів усіх рівнів, перетворення їх на органи місцевого і
регіонального самоврядування, звільнення їх від виконання
загальнодержавних функцій та зосередження їхніх зусиль на вирішенні
питань місцевого життя в інтересах населення відповідної території [2].

Пізніше в Україні було запроваджено інститут представника Президента в
областях і районах (Закон України від 5 березня 1992 року). Таким чином,
було створено виконавчу вертикаль із представників Президента, які
здійснювали функції державного управління та контролювали органи
місцевого самоврядування з питань дотримання чинного законодавства,
виконання делегованих їм повноважень.

У лютому 1994 року Верховна Рада прийняла Закон „Про формування місцевих
органів влади і самоврядування”, за яким скасовувався інститут місцевої
держадміністрації. Голови рад різних рівнів мали обиратися усім
населенням, а замість державних адміністрацій знову відновлювалися
виконавчі комітети. Після президентських виборів 1994 року розпочалися
заходи з відновлення вертикалі виконавчої влади. Згідно з Указом
Президента від 6 серпня 1994 року „Про забезпечення керівництва
структурами державної виконавчої влади на місцях” Президентові було
підпорядковано голів районних та обласних рад, що суперечило Конституції
України. Наступним кроком стало відновлення вертикалі державної
виконавчої влади на основі Конституційного договору між Верховною Радою
та Президентом України від 8 червня 1995 року: обласні і районні ради
позбавлялися своїх виконавчих органів, а місцеве самоврядування мало
формально функціонувати на рівні населених пунктів. Так, децентралізація
набула формального характеру.

Визначною подією стало приєднання України у 1996 році до Європейської
хартії місцевого самоврядування. Будучи членом Ради Європи, Україна
11.09.97 ратифікувала Європейську хартію місцевого самоврядування –
важливу угоду Ради Європи, фундаментальний документ, що регулює розподіл
адміністративних і виконавчих повноважень у межах країни, а також
містить основні структурні та юридичні вимоги до запровадження нових
владних інститутів на місцевому рівні. Це зумовило дотримання певних
вимог: всебічного розвитку місцевого самоврядування, забезпечення
автономії місцевої влади [3].

У новій Конституції України, прийнятій Верховною Радою 28 червня 1996
року, певним чином окреслено поєднання централізації і децентралізації у
здійсненні державної влади, викладено концептуальні засади місцевого
самоврядування, визнані і законодавчо закріплені місце і роль місцевого
самоврядування. Згідно з першим розділом Конституції України місцеве
самоврядування є одним з найважливіших елементів української системи
громадського управління; організація місцевого самоврядування
визначається розділом одинадцятим. Територіальна громада (жителі сіл,
селищ та міст) має право на самоврядування для самостійного прийняття
рішень щодо регіональних питань. Це право реалізується прямо (наприклад,
через референдум) або через органи місцевого самоврядування – ради та їх
виконавчі органи, при цьому ради обираються населенням, а виконавчі
органи – радами. Було визнано, що районні та обласні ради не є радами
вищого рівня, а є органами місцевого самоврядування, які представляють
спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ і міст. Села, селища
та міста більше не підпорядковуються районним та обласним радам.

У червні 1997 року було прийнято Закон „Про місцеве самоврядування в
Україні”, який конкретизує окремі базові положення Конституції [4]. Так,
за статтею 1 цього закону територіальна громада – це жителі, об’єднані
постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними
адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об’єднання
жителів кількох сіл, що мають єдиний територіальний центр. Право членів
територіальної громади на участь у здійсненні місцевого самоврядування
може бути реалізоване у таких формах: місцевий референдум, місцеві
вибори, загальні збори громадян за місцем проживання, колективні та
індивідуальні звернення (петиції), громадські слухання, місцеві
ініціативи, участь у роботі органів місцевого самоврядування та робота
на виборних посадах міського самоврядування та ін. Представницьким
органом місцевого самоврядування є виборний орган (рада), який
складається з депутатів і наділяється правом представляти інтереси
територіальної громади і приймати від її імені рішення.

За ст. 6 цього закону, структура місцевого самоврядування охоплює такі
рівні:

– територіальні громади;

– сільські, селищні, міські ради;

– сільські, селищні, міські голови;

– виконавчі органи сільської, селищної, міської ради;

– районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси
територіальних громад сіл, селищ, міст;

– органи самоорганізації населення.

Сільська, селищна, міська ради провадять свою роботу сесійно. Сесія
складається з пленарних засідань ради, а також постійних комісій ради.
Сесії скликаються: сільської, селищної, міської – відповідно сільським,
селищним, міським головою. Сесія є правомочною, якщо у її пленарному
засіданні бере участь більше половини депутатів від загального складу
ради. Рішення ради приймаються відкритим або таємним голосуванням. Для
вивчення, попереднього розгляду і підготовки питань, здійснення контролю
за виконанням рішень ради, її виконавчого комітету, рада створює
постійні комісії, які складаються з-поміж депутатів. Виконавчими
органами сільських, селищних, міських, районних рад є їх виконавчі
комітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі
органи. Виконавчий комітет складається з голови ради, керуючого справами
(секретаря), а також керівників відділів, управлінь та інших виконавчих
органів ради.

Обласні та районні ради конституйовані як органи місцевого
самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад
сіл, селищ, міст. Очолює обласну, районну раду її голова, який
обирається радою у межах терміну повноважень ради таємним голосуванням.
Голова ради працює у раді на постійній основі. Обласна, районна рада
може утворювати президію (колегію) ради у складі голови ради, його
заступника, голів постійних комісій ради, уповноважених представників
депутатських груп і фракцій, яка є дорадчим органом ради. Обласна,
районна рада не утворюють власних виконавчих органів, а відповідні
повноваження делегуються ними обласній, районній державній
адміністрації.

Сільський, селищний, міський голова є головною посадовою особою
територіальної громади села, селища, міста відповідно. Голова здійснює
три основні функції: представляє територіальну громаду у стосунках з
іншими територіальними громадами, органами державної влади,
підприємствами, установами і організаціями; головує на пленарних
засіданнях відповідної ради, очолює виконавчий комітет відповідної ради.

З погляду формування фінансових ресурсів місцевого самоврядування
важливо з’ясувати сфери компетенції та повноважень місцевого
самоврядування. Стаття 143 Конституції України [5] та Закон України „Про
місцеве самоврядування в Україні” встановлюють найважливіші аспекти, що
стосуються місцевого самоврядування:

– управління майном, що є в комунальній власності;

– затвердження програми соціально-економічного та культурного розвитку і
контроль за їх виконанням;

– затвердження бюджетів відповідних адміністративно-територіальних
одиниць і кон-троль за їх виконанням;

– встановлення відповідних податків і зборів за чинним законодавством;

– забезпечення проведення та реалізації результатів місцевих
референдумів;

– утворення, реорганізація та ліквідація комунальних підприємств;

– вирішення інших питань місцевого значення, віднесених законом до
їхньої компетенції.

Згідно з принципом розподілу повноважень окремо визначено компетенцію
представницьких органів місцевого самоврядування – сільських, селищних,
міських рад, їх виконавчих органів та сільського, селищного, міського
голови.

Отже, юридичне виокремлення місцевого самоврядування, розширення завдань
і функцій, які покладаються на місцеві органи влади і самоврядування,
виявилися передумовами запровадження адекватних змін у фінансовому
забезпеченні реалізації відповідних владних повноважень.

Структура фінансових ресурсів територіальної громади охоплює: кошти
місцевого бюджету, позабюджетні кошти місцевого самоврядування, кошти
комунальних підприємств. Особливо важлива роль у фінансуванні місцевих
органів влади належить місцевим бюджетам.

За статтею 1 Закону „Про місцеве самоврядування в Україні”, бюджет
місцевого самоврядування (місцевий бюджет) являє собою план формування і
використання фінансових ресурсів, необхідних для виконання функцій і
повноважень місцевого самоврядування [6]. Отже дохідна база місцевих
бюджетів має власні, закріплені та регулюючі дохідні джерела.

За статтею 63 Закону України „Про місцеве самоврядування в Україні”,
джерелами формування дохідної частини є, по-перше, власні (місцеві
податки і збори); по-друге, закріплені законом загальнодержавні податки
і збори; по-третє, кошти з державного бюджету, які передаються з метою
надання з боку держави підтримки місцевому самоврядуванню; по-четверте,
кошти, необхідні для фінансування витрат, пов’язаних із здійсненням
органами місцевого самоврядування повноважень органів виконавчої влади
та виконанням рішень органів виконавчої влади [6]. Фінансова допомога
держави може здійснюватись у формі дотацій або субвенцій.

Сільські, селищні, міські, районні у містах (у разі їх створення) ради
та їх виконавчі органи самостійно розпоряджаються коштами відповідних
місцевих бюджетів, визначають напрями їх використання. Видаткова частина
місцевих бюджетів (стаття 54 Закону „Про місцеве самоврядування в
Україні”) включає видатки поточного бюджету і видатки розвитку [6].
Поточні видатки – це витрати місцевих бюджетів на фінансування мережі
комунальних підприємств, установ, організацій та органів, що
функціонували на початок бюджетного року, а також на фінансування
заходів щодо соціального захисту населення та інших заходів, що не
належать до видатків розвитку. Видатки розвитку – це витрати місцевих
бюджетів на фінансування інвестиційної та інноваційної діяльності, а
саме: фінансування капітальних вкладень виробничого і невиробничого
призначення; фінансування структурної перебудови народного господарства;
субвенції та інші видатки, пов’язані з розширеним відтворенням.
Загальний стан і розвиток місцевих бюджетів визначається тим, які
фінансові важелі мають у своєму розпорядженні місцеві органи державної
влади.

Наведені законодавчі положення засвідчують виняткову важливість місцевих
бюджетів та особливу роль, яку вони відіграють у перебігу
соціально-економічних процесів у державі:

– місцевий бюджет є головним елементом у структурі місцевих фінансів,
оскільки завдяки бюджетним коштам місцеві органи влади реалізують надане
їм право самостійно визначати напрями використання власних коштів;

– стан дохідної частини місцевих бюджетів певною мірою відбиває політику
органів міс-цевого самоврядування щодо визначення пріоритетів у розвитку
адміністративно-тери-торіального утворення;

– стабільна дохідна база місцевих бюджетів сприяє пропорційному
розвиткові територій;

– за рахунок коштів місцевих бюджетів фінансуються різні цільові
програми, і що особливо важливо – соціальні.

– місцеві бюджети є важливим інструментом фінансового регулювання. За їх
допомогою відбувається перерозподіл частини ВВП України.

Становлення самостійних місцевих бюджетів в Україні відбувається поряд з
формуванням та удосконаленням інших місцевих фінансових інститутів:
місцевих податків і зборів, комунальної власності, комунального кредиту,
комунальних платежів, фінансів комунальних підприємств.

Місцеві податки і збори призначені забезпечити фіскальні передумови
самостійності місцевих бюджетів у частині формування їхніх доходів.

Комунальний кредит – це джерело фінансових ресурсів для інвестиційних
програм, які запроваджуються органами місцевого самоврядування. Розвиток
комунального кредиту повинен сприяти відновленню інвестиційної
активності місцевих органів влади і розвитку у цей спосіб економічного
потенціалу територій.

Щодо фінансів комунальних підприємств, то в Україні реальні передумови
їх становлення з’явилися лише після прийняття Конституції 1996 року,
коли комунальні підприємства піддалися роздержавленню. Отже, процеси
роздержавлення і приватизації є визначальними факторами формування
фінансів комунальних підприємств як складової місцевих фінансів.

Створення позабюджетних валютних і цільових фондів органів місцевого
самоврядування сприяє більшій гнучкості у вирішенні
соціально-економічних проблем на місцях.

Комунальна власність на фінансові ресурси та майно місцевих органів
влади є необхідною передумовою автономізації місцевих фінансів.

Підсумовуючи викладений стислий огляд історичних передумов розбудови
місцевих фінансів України, слід зазначити, що фундамент реальних
перетворень у сфері місцевого самоврядування вже закладено. Але
порівняно з цими змінами процес формування місцевих фінансів відстає у
темпах свого розвитку. Система місцевих фінансових інститутів ще не має
завершеного, цілісного характеру. Отже, на часі подальше прискорення та
удосконалення її формування на основі поглиблення і удосконалення питань
розподілу повноважень, компетенції і відповідальності різних рівнів
місцевої влади як основи реформування місцевих фінансів України.

Такою основою, на нашу думку, є завершення адміністративної реформи, як
основної передумови реформування місцевих фінансів. Саме організація
державного і адміністративно-територіального устрою визначать модель
місцевих фінансів і системи міжбюджетних відносин.

Література:

1. Про місцеві ради народних депутатів Української РСР та місцеве
самоврядування: Закон Української Радянської Соціалістичної Республіки
// Закони, постанови та інші акти, прийняті Верховною Радою Української
РСР на першій і другій сесіях. – 1990. – Травень – грудень. – С.
127–191.

2. Про місцеві ради народних депутатів та місцеве і регіональне
самоврядування: Закон України // Відомості Верховної ради України. –
1992. – № 28.

3. Європейська Хартія місцевого самоврядування // Віче. – 2000. – № 3.

4. Про місцеве самоврядування в Україні: Закон України // Урядовий
кур’єр. – 1997. – 14 червня.

5. Конституція України. – К.: Вікар, 1996.

6. Про місцеве самоврядування в Україні: Закон України // Урядовий
кур’єр. – 1997. – 14 червня.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020